скачать книгу бесплатно
Тим часом Шохат мрiяв про формування пiдпiльного ополчення. Вiн зiбрав навколо себе таемне товариство, натхненний легендами про героiзм козакiв та евреiв. Вони мали намiр зайняти мiсце арабських гвардiйцiв, найнятих у еврейських поселеннях. Послiдовники Шохата вклонялися i пiдкорялися йому.
Наприкiнцi третього дня обговорень на з’iздi у Яффi Бен-Цвi запросив Шохата та близько пiв дюжини своiх людей до власноi кiмнати. За словами Бен-Цвi, це була «спецiальна рада з особливою метою, яку необхiдно обговорити серед невеликого кола обраних членiв». Згiдно з «Книгою iсторii «Хагани», атмосфера пiд час зустрiчi була сповнена «таемничостi та романтизму пiдпiльних акцiй». Головним оратором був Шохат. Усi були враженi його палкою особистiстю; вони вирiшили встановити таемний вiйськовий порядок, i називатися «Бар Гiора», iм’ям одного з ватажкiв еврейського повстання проти римлян 66–70-х рокiв н. е. Бен-Цвi запропонував девiз: «У кровi та вогнi Юдея впала; у кровi та вогнi Юдея встане». «У людей, якi були на засiданнi, склалося вiдчуття присутностi пiд час акту Творiння», – писав Бен-Цвi.[255 - Dinur 1954, 1, p. 203ff.; Tzoref 1998, p. 15; Lev 1983, p. 135ff.] Ізраiль Шохат був призначений командиром. Бен-Гурiона не запросили. Хоча вiн не був одним iз прихильникiв Шохата, це його сильно засмутило. Нова органiзацiя повинна була перетворитися на вiйськове крило його партii, але була створена за його спиною. Браха Хабас, напiвофiцiйний бiограф Бен-Гурiона, запитав Шохата, чому Бен-Гурiона було виключено. Це був 1952 рiк; Бен-Гурiон був прем’ер-мiнiстром, а Шохат був старшим чиновником Мiнiстерства полiцii. Шохат висловився дуже обережно. «Зважаючи на його натуру та пiдхiд до життя в Палестинi, вiн мав бути одним iз нас», – пояснив вiн, але вони вже знайшли у Бен-Цвi свого духовного лiдера, свого «соцiалiстичного рабина», який би казав iм, що дозволено i що заборонено. «Ми були зацiкавленi мати додаткового духовного лiдера», – пояснив вiн.[256 - Habas 1952, p. 108.] Іншими словами, Бен-Гурiон не прийняв би керiвництво Шохата i Бен-Цвi. Та цьому могла бути й iнша причина.
На початку 1904 року в Палестинi з’явилася двадцятип’ятирiчна жiнка. Їi звали Маня Вiльбушевич, i вона несла на своiх юних плечах наслiдки радикалiзму та насильства. Вона була росiйською революцiонеркою й убивцею, яка визнавала свою провину. Нав’язлива i суiцидальна, вона, здаеться, була трохи не сповна розуму.[257 - Lazar 2012, p. 49ff.] У Палестинi Маня познайомилася з Ізраiлем Шохатом, i незабаром пiсля заснування «Бар Гiора» вони одружилися. Вона була на сiм рокiв старша за нього. Пiзнiше Бен-Гурiон розповiв про фундаментальну дискусiю серед робiтникiв своеi молодостi. «Ми, члени Другоi алii, зустрiчалися й обговорювали мiж собою, чи був iдеологiчно припустимим шлюб», – написав вiн. Це питання виникло, за його словами, тому що тодi вони не мали коштiв належним чином ростити дiтей i, зрештою, «якщо ми одружимось – народяться дiти». Тодi у нього не було дiвчини; у розмовах зi своiми друзями вiн був одним iз противникiв шлюбу. Ідеальним сiмейним укладом, у його розумiннi, було угруповання з двох братiв, якi працюють, i сестри, яка б дбала про приготування iжi та прибирання. «І правда полягае у тому, що тодi небагато хто одружиться», – зауважив вiн. «Першим, хто одружився усупереч нашому становищу, був Ізраiль Шохат».[258 - Матерiали iнтерв’ю Левi Іцхака Га-Єрушалмi з Бен-Гурiоном 1972 року, BGA; Erez 1971, p. 77.] Шохат, отже, мав бiльше причин виключити Бен-Гурiона зi свого кола довiрених осiб. У спогадах Бен-Гурiона, «Бар Гiора» згадуеться лише один раз i до того ж у дужках.[259 - Пiзнiше у листi Маня Шохат писала прем’ер-мiнiстру Бен-Гурiону, вона сказала, що пам’ятае його як «хорошого хлопчика» (Reinharz et al. 2005, pp. 34, 579).][260 - Ben-Gurion 1971a, p. 35.]
* * *
Поряд зi своею полiтичною дiяльнiстю, Бен-Гурiон продовжував працювати в мошавi. Його листи до батька залишалися оптимiстичними. Пройшли першi дощi, потiм зимовi опади, потiм завершальнi веснянi зливи.
Небо було ясним, повiтря – чистим i цiлющим, а робота у цитрусовому гаю – легкою та приемною.[261 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 16 грудня 1906 року, 8 лютого 1907 року та 13 травня 1907 року, наведенi у Erez 1971, pp. 96, 101.] Вiн працював у мошавах Кфар Саба, Рiховот i Рiшон-ле-Цiон, i якось спробував себе в роботi, про яку навiть не згадував у листах додому – провiв тридцять шiсть годин просто в бочцi, майже голий, топчучи виноград. «Кiлька мiсяцiв по тому я не сприймав запах вина», – говорив вiн пiзнiше.[262 - Лист Бен-Гурiона до Іцхака Зiв-Ава вiд 13 липня 1964 року, BGA.] Це було вагомим приводом шукати iнший спосiб заробляти на життя.
5. Седжера
«Година нуль»
Зимового ранку 1908 року, тiльки-но розвиднилося, на одному з ланiв Седжери, глибоко замислившись, нiби ввi снi, Бен-Гурiон топтав борозни за плугом i групою волiв. Седжера була мальовничим арабським селом, розташованим у безтурботному ландшафтi в Нижнiй Галiлеi; европейський мандрiвник, який потрапляв туди у дев’ятнадцятому столiттi, зазвичай милувався фiолетовим цвiтiнням топiнамбура, що оточив село. Археологiчнi знахiдки показують, що християни або евреi, що колись жили в цьому районi, перекрутили оригiнальну назву Шаджар, що арабською означае «дерево». Наприкiнцi 1890-х рокiв еврейська колонiзацiйна асоцiацiя придбала значну частину землi в селi та навколо нього, а на вершинi невисокого пагорба спорудила ферму для навчання еврейських аграрiiв.[263 - Hareuveni 1999, p. 33; Burkhardt 1822, p. 333; Yankelevitch 2001, p. 97ff.]
Як i листи, написанi у першi днi у Петах-Тiква, першi листи Бен-Гурiона iз Седжери були сповненi ентузiазму та натхнення, нiби надiсланi з Галiлейського Ель-Дорадо. Здалеку вiн мiг бачити пiвденний край озера Кiнерет. Воно мало колiр неба, а небо мало колiр озера, як Бен-Гурiон розповiдав батьковi: «глибокий i замрiяний блакитний колiр». Коли накочувалися хвилi, вiн темнiшав. «Локони бiлоi пiни додають темнiй водi особливоi чарiвностi, i ви стоiте, враженi вiд побаченого, i запитуете: як непокiрний вiтер знайшов це маленьке море? Можливо, Галiлейське озеро розлютилося тим, що потрапило у пастку мiж високими пагорбами», – припустив вiн. На пiвночi пiдiймалася заснiжена гора Ермон «найстарша серед гiр, – писав вiн, – ii бiлi схили дивилися на всю землю Галiлеi». На пiвдень, «самотньо здiймаючись», стояла гора Табор. Бен-Гурiон не мiг не мрiяти, орючи грунт на землi Ізраiлю, стверджував вiн. Їi магiя та пишнiсть ii вiдтiнкiв навряд чи могли викликати щось iнше, нiж мрii.[264 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 1 лютого 1909 року та 1 лютого 1908 року, наведенi у Erez 1971, pp. 166, 124.]
Бiля пiднiжжя пагорба деякi випускники навчального господарства заснували мошаву пiд назвою Іланiя, але всi називали ii Седжера. Бен-Гурiон бачив суттеву рiзницю мiж мошавою та арабським селом, посилаючись на першу як «наша Седжера». Також вiн вважав ii зовсiм не схожою на Петах-Тiква. У його Седжерi не було анi крамарiв та спекулянтiв, анi «iноземних» робiтникiв. Гориста i кам’яниста Галiлея виглядае за його листами краiною iз глибшим корiнням, нiж Юдея, як пiонери називали край на пiвденному заходi Палестини. Це було досить смiливо, але принципова вiдмiннiсть мiж двома районами полягала у тому, що в Галiлеi не було арабських робiтникiв. Отже, вiн вiдчував себе майже як вдома[265 - Лист Бен-Гурiона до Шимона Кесельмана вiд 28 лютого 1962 року, BGA; Ben-Gurion 1916a, p. 106.].
Насправдi еврейськi поселенцi в Галiлеi також наймали арабських робiтникiв, так само це було i у Седжерi. Але Бен-Гурiон вiддавав перевагу лише еврейським робiтникам.[266 - Anita Shapira 1966, p. 89; Kayla Giladi testimony, Bracha Habas Archive, NL; Yankelevitch 2001, p. 111ff.] «Седжера була проти Петах-Тiкви, як Петах-Тiква – до Плоньська», – пише вiн. На вiдмiну вiд фермерiв Петах-Тiква, жителi Седжери ставилися до своiх робiтникiв не зневажливо, а швидше як до партнерiв у виробництвi. «Усi вони обробляли землю, насолоджувались роботою i радiли ручнiй працi, – писав вiн. – Чоловiки орали, жiнки доiли корiв». Вiн, схоже, бачив iх як нових, гордих, бойових евреiв, про що описав приблизно тодi у листi до батька у дусi того, що читав у Бердичевського в юнi роки, а пiзнiше i в iнших авторiв. «Вiдмовтеся вiд культури своiх батькiв», – писав Шломо Левкович, змiнивши свое iм’я на Левi, що означае «лев»[267 - Ben-Avram and Nir, pp. 96, 80; Segev 2000, p. 249ff.].
* * *
Бен-Гурiона понад усе, знову й знову, захоплювали дiти, iх «погляд на вiдродження», який вражав його уяву з перших днiв перебування в Палестинi. «Вони iдуть на конях до своiх батькiв у поле. Вони – сiльськi хлопцi; вiд них пахне дозрiлим зерном та гноем, а обличчя обпалюе сонце», – писав вiн. Бен-Гурiон п’янiв вiд радостi, слухаючи, як вони говорять iвритом, i в очах стояли сльози. «Це була «година нуль», – казав вiн. – Ти вiдчуваеш себе спiвучасником акту творення».[268 - Ben-Gurion 1916a, p. 102, BGA; лист Бен-Гурiона до батька вiд 7 листопада 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 112; текст промови Бен-Гурiона з нагоди святкувань у Седжерi вiд 25 вересня 1962 року, BGA.] У Седжерi вiн бачив суть сiонiстськоi мрii; за кiлька тижнiв до смертi вiн зауважив, що це був найпроникливiший досвiд у його життi: «Я завжди буду пам’ятати тi днi з любов’ю та тугою». Це була невелика й iзольована громада – 1909 року ii населення складало близько двохсот осiб.[269 - Текст промови Бен-Гурiона з нагоди святкувань у Седжерi вiд 25 вересня 1962 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Іцхака Зiв-Ава вiд 2 вересня 1973 року, BGA; Ever Hadani 1955, p. 222.]
Седжера приваблювала Бен-Гурiона не стiльки можливiстю для обробки землi, а швидше вiддаленiстю вiд тих мiсць, де вiн зазнав розчарувань протягом перших вiсiмнадцяти мiсяцiв у Палестинi. Це дало йому другий шанс. Особою, яка покликала його до Галiлеi, був Шломо Цемах; пiзнiше до них приеднався Шломо Левi. Цемах, як сказав Бен-Гурiон, «вiдкрив» Седжеру за рiк до того, як оселився у Петах-Тiква роком ранiше за Бен-Гурiона. Цемах був серед засновникiв групи робiтникiв пiд назвою «Га-Хореш», що означае «Орач», у своему новому будинку, i розпочав публiкувати оповiдання у «Хаоламi», щотижневику, що виходив у сiонiстськiй органiзацii. І вiн не кинув свого друга у Петах-Тiква. «Вiн повернувся, – багато рокiв по тому розповiдав прем’ер-мiнiстр Бен-Гурiон, нiби його все ще хвилювало це твердження про iхню дружбу. – Вiн повернувся i сказав менi: «Це те мiсце, де ти знайдеш батькiвщину. Поiхали зi мною. Ми поiдемо до Седжери». І вiн повiв мене до Седжери пiшки». Ця подорож тривала три днi. Потрапивши туди, вони були майже мертвi вiд виснаження.[270 - Ben-Gurion 1971a, p. 34; текст промови Бен-Гурiона з нагоди святкувань у Седжерi вiд 25 вересня 1962 року, BGA; Zemach 1983, p. 33.]
* * *
Пiзнiше Бен-Гурiон казав, що провiв у Седжерi три роки. Насправдi вiн прожив там лише тринадцять мiсяцiв, i не можна стверджувати, що всi вони були щасливi.[271 - Ben-Gurion 1971a, p. 32, Teveth 1977a, p. 137.] Причина полягала у тому, що лише за кiлька днiв пiсля його приiзду в жовтнi 1908 року приiхала на тренування i група «Бар-Гiора», яку очолювали Ізраiль Шохат i Маня Вiлбушевич. Колектив, наскiльки це вiдомо, налiчував двадцять членiв, серед iнших i шiстьох жiнок. Вони вмiли працювати та закiнчувати рiк iз прибутком. Як згуртована група, вони керували загальною кухнею, пральнями та взяли пiд контроль суспiльне життя еврейських рiзноробiв. Члени «Бар-Гiора» також були лiдерами на влаштованих ними пiсенних та танцювальних вечiрках, що тривали аж до ночi. Цемах зненавидiв iх iз першоi митi. «Вони були дивними, галасливими й зухвалими, – казав вiн, – i приiхали, щоб заволодiти навчальною фермою, поводячись як завойовники. Незабаром вiн залишив Седжеру, оскiльки, за його словами, не хотiв приймати замовлення у Манi Вiльбушевiч. Але, можливо, Цемах поiхав через дiвчину з Ростова, яка працювала на зерносховищi та з якою флiртували всi хлопцi. Йому здавалося, що вона хоче його, але вона обрала iншого. Бен-Гурiон, залишившись знов без Цемаха, стверджував, що Вiльбушевич обмовляла iнших працiвникiв перед керiвником фермерського господарства.[272 - Zemach 1983, p. 68ff; текст Бен-Гурiона з нагоди святкувань у Седжерi вiд 25 вересня 1962 року, BGA; Kayla Giladi testimony, Bracha Habas Archive, NL.]
Члени колективу його вiку знали про дiяльнiсть Бен-Гурiона в «По’алей Цiон». Для них були важливi влада i перемога, а тодi партiйна дiяльнiсть Бен-Гурiона ще не зробила з нього лiдера. Вони жили, як вважали за потрiбне, iзольованою групою, майже таемною сектою. У всiй Седжерi «Бар-Гiора» не могли знайти бiльш захопленого прихильника, нiж Бен-Гурiон, але, знов таки, не приймали його до себе.
«Черкес поiхав»
За кiлька днiв пiсля приiзду до Седжери Бен-Гурiон зрозумiв, що охорону ферми забезпечують найманi арабськi та черкеськi охоронцi, що е порушенням умов еврейськоi працi. Для цього були причини. Лiдери Єврейськоi колонiзацiйноi асоцiацii попереджали своiх представникiв у Палестинi, щоб тi пiдтримували добрi стосунки з арабами Седжери, деякi з яких були змушенi полишити землi, що придбала компанiя.[273 - Yankelevitch 1932, p. 108ff; лист Бен-Гурiона до батька вiд 5 травня 1908 року, наведений у Erez 1971, p. 120.] Мiсцевi охоронцi знали околицi та iх жителiв; служба в охоронi викликала в них гордiсть i забезпечувала непоганим доходом. Отже, були вагомi пiдстави вважати, що вони виконуватимуть свою справу добре. Але члени «Бар-Гiора» планували обiйтися без «iноземцiв» та виставити себе захисниками поселення.
Виправданням було не те, що охоронцi «Бар-Гiора» забезпечать кращий захист, а те, що вони евреi. «Ми не могли дозволити охороняти еврейськi колонii прибульцям», – писав Ізраiль Шохат. Ця думка хвилювала i Бен-Гурiона. «Євреi повиннi захищати себе самi на власнiй землi», – писав вiн. Це було питанням нацiональноi честi та критично важливо для вiдродження еврейського народу на його батькiвщинi, заявляв вiн.
У цьому полягала основна iдея «Бар-Гiора», яка втiлювалась в органiзацii з великою згуртованiстю. Вони також розраховували, що iм заплатять як охоронцям, а не як працiвникам сiльського господарства. До того ж охоронна справа волала до iхнього юнацького брутального духу пригод, який iнодi набував форму бандитизму. За iронiею долi, вони завжди придивлялися до арабiв i дещо вiд них наслiдували: присвоiли ряд емблем корiнноi арабськоi iдентичностi, носили кеффi (арабський головний убiр), готували арабську каву в кавових горщиках iз довгою ручкою, приправляли свою мову арабськими виразами та влаштовували демонстрацii своiх навичок верховоi iзди на честь шанованих гостей. Парадоксально, але вони прагнули позбутися культури iммiгрантiв, яку привезли iз собою з краiн свого походження. Вони хотiли бути «новими евреями» i продемонструвати, що належать Палестинi, а вона належить iм.[274 - Теодору Герцлю показали це рiзнобарвне шоу пiд час вiзиту до Реховота. Спогляд цих еврейських вершникiв довiв його до слiз. «Євреi, якi колись продавали штани, тепер схожi на ковбоiв Дикого Заходу», – дивувався вiн (Запис зi щоденника Герцля вiд 29 жовтня 1898 року, наведений у Herzl 1960, 2, p. 74).][275 - Ben-Zvi et al. 1962, p. 17; Ben-Gurion 1911, «Reshit haShmirah ha’Ivrit», BGA, тематичне досье Седжери; Ben-Gurion 1971a, p. 36, Alroey 2009, p. 77ff.]
Потiм Бен-Гурiон iз гордiстю розповiдав про звiльнення мiсцевих охоронцiв, усе до найменших дрiбниць, завжди використовуючи першу особу однини. У господарствi працював черкеський охоронець, на iм’я Хасан. Члени Колективу вимагали, щоб керiвник навчальноi ферми замiнив Хасана на еврейського охоронця. Керiвник Елiяху Краузе вiдмовився.
«Арабськi охоронцi, якi знають кожне таемне мiсце в мошавах, усi способи в’iзду i виiзду, будуть першими, хто нападе i пограбуе, – попередив вiн. – Буде кров». Бен-Гурiон зрозумiв, що захист громади не буде передано iм так легко. «Потрiбно було йти вiйною, – писав вiн, – боротися крок за кроком проти кожного з охоронцiв». Вони вирiшили почати з черкеса Хасана. Однiеi ночi вони повели улюбленого коня Краузе до схованки й розбудили керiвника, сказавши, що його кiнь зник. Краузе намагався викликати Хасана, але дарма.
«Черкес поiхав», – зазначив Бен-Гурiон. Деякi з робiтникiв, яких Краузе вiдправив до арабського села в пошуках Хасана, знайшли його в «смертельному угарi» пiсля «пиятики з друзями». Краузе звiльнив його i призначив на це мiсце члена Колективу Цвi Беккера. «Перший бiй було виграно», – писав Бен-Гурiон, нiби знову був серед переможцiв. У сiчнi 1908 року «Бар-Гiора» було покликано на нiчне пасовище. Бен-Гурiон часто розповiдав цю iсторiю, а пiзнiше казав, що якби Краузе не дозволив перемогти еврейським наглядачам, державу Ізраiль не було б збудовано.[276 - Текст промови Бен-Гурiона на вечерi, присвяченому Елiяху Краузе, вiд 15 листопада 1951 року, BGA.] Черкеси вiдреагували досить очiкувано – стрiляли по фермi, нiч за нiччю, протягом кiлькох тижнiв. Зростав ризик початку бойових дiй.
Кампанiя «Бар-Гiора», розпочата проти нееврейських охоронцiв, вимагала швидкого реагування. Єврейськi робiтники, серед яких i Бен-Гурiон, по черзi патрулювали ферму. Вiн розповiдав про дощову зимову нiч, коли нiчого не мiг побачити перед собою анi на крок. «Ми з моiм партнером змушенi були триматися руками один за одного», – зазначив Бен-Гурiон. Вони навiть не могли говорити, тому що «нашi голоси губилися в штормi». Вони були в захватi, коли Краузе для них закупив простi двоствольнi мисливськi гвинтiвки. «Ми гралися з гвинтiвками, як маленькi дiти, i не вiдкладали iх анi на хвилину, – писав Бен-Гурiон. – Ми iли, гуляли, милися у душi, читали й розмовляли з гвинтiвкою в руках чи на плечах». «Ми виглядали як банда злодiiв, – казав вiн. – Один чистить бочку, iнший проводить цiльову практику, один навантажуе та розвантажуе кулi, iнший ними наповнюе пояс боеприпасiв, порiвнюють своi гвинтiвки, перераховуючи переваги та недолiки кожноi, вiшають iх на стiну i знову знiмають, перекидаючи iх через плече, i не знiмають, доки не лягають спати».
Але «Бар-Гiора», мiсцевий «елiтний пiдроздiл», лишився для Бен-Гурiона недосяжним. Знову глибоко образившись, вiн поiхав iз навчальноi ферми та запропонував своi послуги трудiвника одному з фермерiв мошави.
* * *
Будинки селища стояли на схилi пагорба, на вершинi якого була навчальна ферма. Коли охорона ферми була передана «Бар-Гiора», iншi фермери також почали наймати еврейських охоронцiв. «Це була перша мошава, яка залучила еврейських охоронцiв», – пiзнiше писав Бен-Гурiон; для нього важливо було стверджувати, що вiн там був присутнiй серед «першоi нiчноi охорони».[277 - Ben-Gurion 1955b, p. 311ff.; Hadani 1955, p. 223ff.; Ben-Gurion 1971a, pp. 17, 37,44ff; текст промови Бен-Гурiона з нагоди святкувань у Седжерi вiд 25 вересня 1962 року, BGA.]
Його роботодавець Авраам Рогачевський прийняв його у себе як члена сiм’i, i Бен-Гурiон почувався там добре. «Як приемно та легко орати!», – нахвалював вiн. Час вiд часу вiл заважав його думкам, вiдхиляючись вiд шляху i вимагаючи повернутися на мiсце. «Коли ми iдемо прямо, я повертаюся до своiх мрiй», – писав вiн. Ця людина залишила тепло у його серцi на все життя.[278 - Текст промови Бен-Гурiона з нагоди святкувань у Седжерi вiд 25 вересня 1962 року, BGA; лист Бен-Гурiона до батька вiд 1 лютого 1908 року, наведений у Erez 1971, p. 116; Hador, Jan 24, 1950; запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 21 сiчня 1955 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Ларни Яшар вiд 6 грудня 1970 року; лист Бен-Гурiона до Голдмана вiд 2 березня 1969 року, BGA.] Напередоднi вiн розважався зi своiми друзями; онук Рогачевського писав, що Бен-Гурiон цiлувався у зерносховищi з дiвчатами мошави.[279 - Michaeli 1991, p. 136.] Вiн багато чого читав, а iнодi задля розваги спускався до Тiверii. Але попри тепле ставлення роботодавця та його вiдносно комфортне життя Бен-Гурiон почувався самотнiм. 5 травня 1908 року вiн надiслав батьковi один зi своiх найщирiших листiв, сповнених туги та крику про допомогу. Кiлька мiсяцiв до цього батько надiслав йому десять рублiв i запропонував повернутися додому. Це образило Бен-Гурiона, i вiн повернув грошi. Пiзнiше Рахель Бейт Халахмi розповiла, що бiльшiсть молодi робили так само. Тим часом, однак, його гордiсть похитнулася. Вiн попросив у батька грошей i рушив до Плоньська.[280 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 7 листопада 1907 року та 5 травня 1908 року, наведенi у Erez 1971, pp. 112, 120; Rachel Beit Halahmi 2006, p. 90.]
«Ми знали, що один iз нас заплатить життям»
Напередоднi поiздки у нього було багато сумнiвiв – подруга Рахелi збиралася вийти замiж за Єгезкеля Бейт Халахмi. Бен-Гурiон, схоже, намагався надихнутися iсторiею ще одного чоловiка, який також втратив Рахель: «Чи не страждав Патрiарх Якiв вiд спеки дня i холоду ночi за свое кохання?», – написав вiн своему батьковi, пояснюючи, що якщо любов до жiнки вартувала таких страждань, тим бiльше варта любов до землi Ізраiлю.[281 - Rachel Beit Halahmi 2006, pp. 76, 80ff; лист Бен-Гурiона до батька вiд 13 травня 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 106; Teveth 1977, pp. 502, 148, 520 n. 28.] У день iх одруження Бен-Гурiон уже був у Плоньську. Практична причина його поiздки була пов’язана з вiйськовим обов’язком у росiйськiй армii, якiй вiн пiдпорядковувався. Якби Бен-Гурiон залишився в Палестинi, його вважали б дезертиром, а його батьковi довелося б сплатити великий штраф. Як не дивно, росiяни не накладали штрафу на громадян, чиi сини були зарахованi, а потiм дезертували. Саме це i зробив Бен-Гурiон, використовуючи пiдробленi документи та хабарi, як i багато хто тодi. Шломо Цемах також повернувся до Плоньська, щоб розв’язати питання про свiй вiйськовий обов’язок.[282 - Teveth 1977, p. 147ff; Zemach 1983, p. 68.]
* * *
Удома Бен-Гурiон i далi наполегливо переконував батька оселитися в Палестинi, можливо, у Седжерi. Йому це не вдавалося, але вiн не здавався. Пiсля свого вiзиту – шести мiсяцiв простою, як висловився Давид, – вiн продовжував тиснути на свою сiм’ю щодо вiд’iзду. Нарештi, за два з половиною роки пiсля того, як Бен-Гурiон вперше приiхав до Палестини, здалося, що його батько був готовий вiдрядити туди своiх iнших дiтей. Бен-Гурiон вагався: вiн заздалегiдь пообiцяв, що якщо вони приiдуть, приеднаеться до сiмейного господарства, але насправдi у нього не було бажання цього робити. «Я ненавиджу право власностi на землю, яка прив’язуе i зачаровуе ii власникiв, i усiм своiм еством люблю свободу, свободу тiла i душi», – писав вiн пiсля повернення до Палестини. Бен-Гурiон вирiшив вивчати право у Стамбулi; навряд чи вiн мiг обрати бiльш «еврейську» професiю чи настiльки протилежну до землеробства. «Я маю одну мету: працювати на користь еврейського працiвника у Палестинi. Це сенс мого життя, i я вiддаватимусь цiй справi за будь-яких умов», – писав вiн. Іншими словами, полiтика. І це була для нього «сакральна праця», бiльш того, вiн робив це з радiстю.[283 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 30 червня 1909 року та 21 сiчня 1910 року, наведенi у Erez 1971, pp. 136, 149.]
Пiсля свого повернення наприкiнцi 1908 року Бен-Гурiон переiжджав з мiсця на мiсце замiсть того, щоб вiдправитися негайно до Седжери. Вiн шукав себе, але не мав певного плану. Вiн багато де працював, i трохи у справах «По’алей Цiон». «Усе було диким, кинутим i порожнiм», – писав вiн згодом. Коли наблизився Песах 1909 року, вiн поiхав до Седжери, щоб взяти участь у загальних зборах членiв своеi партii в Галiлеi. Намагаючись догодити черкесам, члени «Бар-Гiора» залишили Седжеру минулого лiта.[284 - Teveth 1977, p. 143.]
Наближався Седер. Пiд час пiдготування робiтники звiльнили велику кiмнату, в якiй спали, i прикрасили прохiд гiлками евкалiпту та перцевого дерева, а також мотиками, вилами, гвинтiвками та мечами. Замiсть столiв вони розмiстили дошки на ящиках i накрили iх бiлими скатертинами. Робiтники хотiли провести Седер «як удома», з вином i мацою. Бен-Цвi декламував Агаду. Пiзнiше присутнi мали суперечливi погляди на подii, але зiйшлися в одному: «як удома» не вийшло. У серединi церемонii з’явився Моше Пахтер, якого просили фотографувати пiд час Седеру. Вiн розповiв iм, що iх iз товаришами пiдстерегли недалеко вiд ферми кiлька арабiв iз села Куфр-Кана, забрали всi iхнi речi, також i його камеру. Пахтер застрелив одного з розбiйникiв iз пiстолета. «Ми негайно схопили зброю i кинулись на вулицю, – написав Бен-Гурiон. – Ми довго шукали слiди грабiжникiв, але дарма. Проте на мiсцi iнциденту ми побачили плями кровi. Довга червона смуга зигзагувала дорогою, а потiм зникла». Наступного дня люди на фермi дiзналися, що пораненого араба iз Куфр-Кана був привезли до лiкарнi Назарету. За словами його односельцiв, стався нещасний випадок зi зброею – вiн поранив себе.
Асамблея «По’алей Цiон», що вiдкрилася наступного дня пiсля Седеру, була напруженою. Це й досi була невелика партiя: бiльшiсть членiв знали одне одного. «Члени виглядали старшими за свiй вiк», – розповiдала Рахель Янаiт. Їi погляд був прикутий до одного з них, який сидiв у кутку i здавався замкненим. «У ньому було щось, що вирiзняло його серед решти – писала вона набагато пiзнiше. Вiн видiлявся бо «його брови, зсунутi близько одна до одноi, повнiстю приховували очi; про нього могло розповiсти лише саме чоло. Це було широке та високе чоло, його незвично велику голову увiнчували кучерi». То був Давид Грюн. Рахель упiймала на мить його погляд та зазначила, що «подумки вiн далеко». Ззовнi чоловiк виглядав безтурботно, але його проникливий погляд видавав, як вона помiтила, що глибоко всерединi вирувала буря. Тодi вiн носив вуса.
Один з органiзаторiв Асамблеi Ізраель Корнгольд представив iх обох. Вiн призначив Бен-Гурiона головою зустрiчi, а Янаiт – однiею з двох членiв секретарiату. Іцхак Бен-Цвi запропонував основну адресу. Бен-Гурiон слухав лише уривками. «Моя рука не рухалася зi шкiряноi кобури мого браунiнга», – як вiн згадував пiзнiше. Упродовж засiдання надiйшла звiстка, що араби викрали кiлька голiв худоби з тренувальноi ферми. Засiдання було зупинено, i бiльшiсть учасникiв пiшли. Янаiт i Бен-Цвi вирушили до Месхи, яку ще називали Кфар-Тавор.
Два днi по тому арабський грабiжник, якого пiдстрелив фотограф Моше Пахтер пiд час нападу на себе, помер вiд поранень. На смертному одрi вiн зiзнався, що не ранив себе випадково, як розповiдав своiй родинi ранiше; його пiдстрелив еврей iз Седжери. Це зiзнання посилило напруженiсть. «Ми знали, що звичай кровноi помсти й досi розповсюджений серед арабiв, i ще ми знали, що один iз нас заплатить своiм життям», – писав Бен-Гурiон.[285 - Ben-Gurion 1971a, p. 44ff.; Yanait Ben-Zvi 1962, p. 96ff; Ben-Zvi et al. 1962, p. 20; Michaeli 1991, p. 42ff.]
Останнього дня Песаху, 12 квiтня 1909 року, о другiй годинi дня, з’iявився Корнгольд, озброений рушницею та пiстолетом. Вiн сказав що зiткнувся з двома незнайомими арабськими юнаками, якi безцеремонно сидiли на пагорбi. Вони запитали в нього про щось, але вiн не зрозумiв iх i пiшов шукати когось, хто мiг би звернутися до них арабською. Це був один iз фермерiв, на iм’я Адлер. «Зараз, – сказав вiн своiм товаришам, – ми iх тут провчимо». Минуло пiв години, i раптом люди почули пострiли, а кiлька хвилин по тому Адлер повернувся i сказав, що Корнгольд застрелений.
«Ми схопили зброю i побiгли, – згадував Бен-Гурiон, – на задньому планi дзвонили у дзвiн, щоб сповiстити тривогу». Вони знайшли Корнгольда за пагорбом у передсмертнiй агонii. Бен-Гурiон помiтив на грудях невеликий темно-червоний слiд. «Куля прорiзала серце i вийшла крiзь спину», – писав вiн. Його гвинтiвку вкрали. Двое чоловiкiв залишилися з Корнгольдом, а iншi вирушили на пошуки вбивць. За словами Бен-Гурiона, вiн був серед останнiх. Нiкого так i не знайшли. «Серед валунiв i печер Галiлейських пагорбiв е багато сховищ», – пояснив вiн. Вони повернулися «зневiреними, сповненими безпорадного гнiву та гiркого вiдчаю».
З настанням ночi всi зiбралися на пагорбi поруч iз навчальною фермою. Одним iз них був Шимон Меламед. Бен-Гурiон писав, що в мошавi не було щасливiшоi людини за Меламеда, який здiйснив свою мрiю стати успiшним фермером. Бен-Гурiон оспiвував його мужнiсть. Почувши пострiли, вiн кинувся до навчальноi ферми. Завзятий колекцiонер i записувач дрiбних деталей, Бен-Гурiон вiдзначав, що Меламед поспiхом забув взяти шапку i пiстолет. «Його молода дружина зняла гвинтiвку i кинулася за ним, щоб передати йому зброю. Вона пiшла додому доглядати за iх дитиною, а чоловiк пiшов на ферму».
У цiй частинi своеi розповiдi Бен-Гурiон повiдав про низку подiй, деталi яких були неясними. Основною з них були три араби, що бiгли у бiк арабського селища Седжера i переслiдувалися двома чоловiками з навчальноi ферми. Бен-Гурiон, Меламед та третiй чоловiк вийшли, щоб перекрити шлях утiкачам-арабам. Вони пiдiйшли до арабiв i стрiляли в них, i двое опинилися в пастцi з обох бокiв. І тут седжерськi араби вийшли на допомогу своiм друзям. Але Бен-Гурiон та його супутники iх не бачили. Чоловiки, що залишилися на полiгонi, побачили жителiв села i з тривогою задзвонили у дзвiн. Бен-Гурiон та його супутники зрозумiли, що iм загрожуе небезпека, i почали вiдступати. «І раптом я почув голос Шимона: «Вони пiдстрелили мене!», – писав Бен-Гурiон. – Вiн упав на землю. Я поспiшив до нього – вiн був уже мертвий». За словами Бен-Гурiона, кулю в серце фермера пустив араб, що заховався за огорожею опунцiй. Тiла Корнгольда та Меламеда, приготовленi до спiльного похорону наступного дня, були загорнутi в бiлi простирадла та покладенi в однiй iз кiмнат. «У великiй кiмнатi, де ми влаштовували Седер», – уточнив Бен-Гурiон. Було щонайменше ще двi розповiдi очевидцiв цього iнциденту. Жоден iз них не згадуе Бен-Гурiона.[286 - Ben-Gurion 1971a, p. 46ff; свiдчення Якова Вертмана, BGA, тематичне досье 34/242405; меморiальний вебсайт мiнiстра оборони Корнгольда http://www.izkor.gov.il/HalalView.aspx?id=506380;меморiальний вебсайт мiнiстра оборони Швайгера http://www.izkor.gov.il/HalalKorot.aspx?id=506518; меморiальний вебсайт мiнiстра оборони Меламеда, http://www.izkor.gov.il/HalalView.aspx?id=506083.]
Це був перший випадок причетностi Бен-Гурiона до перестрiлки з арабами. Доки все це вiдбувалося, у Кфара-Тавор йому було завдано один iз найболючiших ударiв по його полiтичнiй кар’ерi, який вiн будь-коли переживав, можливо, найгiрший за всю iсторiю.
«Чому ви вiдмовились вiд мене?»
Кфар-Тавор був мошавою, що лежала приблизно в шести милях на пiвдень вiд Седжери. Янаiт i Бен-Цвi як посланцi «По’алей Цiон» були там прийнятi добре. Вона написала, що iх зустрiчали з «нестримною радiстю та захопленими обличчями, якi здавалися загадковими, наче вони розкрили глибоку таемницю». Янаiт та Бен-Цвi приiхали для того, щоб знайти органiзацiю охоронцiв, яка вiдкрито дiятиме замiсть таемноi органiзацii «Бар-Гiора», яка мала бути розформована. Але водночас проходили дискусii щодо новоi групи «Га-Шомер» («Охоронець») «у внутрiшнiх примiщеннях та у глибокiй таемницi». Рахель була знервована. Крiм усього iншого, вона запитувала себе, якi ролi у нiй будуть призначенi жiнкам.
Наступного дня, на сьомий день Песаху, у малому будинку в кiнцi мошави вiдбулася зустрiч. Янаiт й iншi учасники ще не знали про подii у Седжерi того дня. Бiльшiсть iз них сидiла на пiдлозi, решта – на вузьких лавках уздовж стiн. Атмосфера була «вiдвертою, збудженою та шалено таемною». Усi вважали заснування «Га-Шомер» актом «смiливостi та звiльнення».[287 - Ben-Zvi et al. 1962, p. 20; Lev 1983, p. 135ff.] За словами Янаiт, усе це робилося заради «нашого найкращого народу». Органiзацiя, яку вони створили, функцiонувала десь близько десяти рокiв i у своi найкращi часи мала близько ста членiв, серед яких двадцять три жiнки. Вони виконували функцii охоронцiв, працювали та засновували поселення. Як i для пiонерiв Бiлу на кiлька десяткiв рокiв ранiше, важливiсть «Га-Шомер» полягала в основному у легендi, яку вiн заповiв наступним поколiнням. Вона вважаеться однiею з нарiжних каменiв сил оборони Ізраiлю. І Бен-Гурiон знову не був запрошений до неi.
* * *
Сутичка на Седжерi, яка забрала життя Корнгольда i Меламеда, вiдвернула його розум вiд заснування «Га-Шомер», але ненадовго. «Образа не вщухала в Бен-Гурiонi до останнього дня, – казав Шаул Авiгур, один iз його найближчих соратникiв. – Вiн не мiг стримуватися, коли говорив про це зi мною – як таке могло статися?» Багато рокiв по тому вiн запитав Янаiт, яка одружилася з Бен-Цвi: «Чому ви вiдмовилися вiд мене?» Янаiт Бен-Цвi зробила все можливе, щоб пояснити це для iсторii. Здебiльшого це було дуже схоже на пояснення щодо неприйняття його до «Бар-Гiора». Вона пояснила, що «Га-Шомер» нав’язувала залiзну дисциплiну своiм членам; Бен-Гурiон не витримав би цього. Вiн занадто багато думав i занадто багато говорив – вiн не мiг стримуватися. «Його думки було неможливо опанувати», – стверджувала вона.[288 - Матерiали iнтерв’ю Янаiт Бен-Цвi з Наумом Барнеа, опублiкованi у «Давар» вiд 23 листопада 1979 року.]
Авiгур запропонував краще пояснення. Був один начальник, його звали Ізраiль Шохат, i вiн не хотiв iншого начальника, особливо такого як Бен-Гурiон, бунтiвника, який нiколи не приймав жодну владу i з усiма сперечався. У жодному разi Бен-Гурiон! Авiгур додав, що нiколи не розумiв, чому з усiх людей очолював органiзацiю лише Шохат. Були й кращi кандидати. Вiн пояснював це «масовою психологiею», пiд якою, мабуть, мав на увазi мiстичний вплив, який Шохат чинив на деяких членiв.[289 - Видавцi листiв Манi Шохат уважали, що тодi вона та ii чоловiк вiдчули можливiсть стати лiдерами палестинських евреiв. Значна частина членiв «Га-Шомер» належала до вiдносно невеликоi кiлькостi сiмей, що пiдсилювало ii iзоляцiю та надавало характер клану (Sinai 2013, p. 160ff.; Reinharz et al. 2005, p. 34).][290 - Стенограма iнтерв’ю Янаiт Бен-Цвi та Авiгура, BGA.]
Образа Бен-Гурiона вiдбилася в одному з найдраматичнiших абзацiв, якi вiн колись писав. Це розповiдь про пережите ним та iншими мешканцями Седжери пiсля того, як члени адвокатськоi колегii зiбралися на таемну зустрiч «Га-Шомер». «Чорна тiнь поширилася навколо нас, – писав вiн, – тiнь смертi, що чекае у засiдцi. Нiхто не сказав це прямо, але кожен iз нас про це знав i читав в очах своiх друзiв – над нами висiв меч помсти й мав упасти на голову одного з нас. Доля мала обрати свою жертву. Ми всi були готовi й чекали». Вiн додав розповiдь про похорон Корнгольда i Меламеда: «Замiсть того, щоб виходити на роботу в поле, ми стояли на кладовищi та копали одну могилу на двох загиблих, могилу для наших двох товаришiв. Ми мовчки винесли iх iз кiмнати робiтникiв, мовчки понесли iх на плечах на кладовище Седжери, i тихо, без надгробних слiв, опустили у спiльну могилу».
* * *
Бен-Гурiон розглядав напад у Седжерi як алегорiю для Палестини загалом. Вiн сказав, що цей випадок уперше принiс до його дому «величезну силу арабськоi ворожнечi». У листi до батька вiн пояснив пiдстави свого погляду на «арабське питання», як вони тодi говорили. Проблема була у еврейськiй слабкостi. «Ситуацiя тут була серйозна i слугувала приводом для занепокоення щодо майбутнього, тому що всi араби навколо, вiдчувши нашу слабкiсть, почали влаштовувати провокацii та iншi дii, насмiхатись та дражнити нас, i це поширилося на iншi мошави». Вiн подiлився своiми думками щодо смертi Меламеда з друзями: «Я знав, що мене могли вбити так само, як i його, i те, що я живий – це лише збiг обставин».[291 - Текст виступу Бен-Гурiона на засiданнi Кабiнету мiнiстрiв вiд 23 вересня 1952 року, NA; текст звернення Бен-Гурiона до Виконавчого комiтету Єврейського агентства вiд 6 квiтня 1941 року, наведений у Ben-Gurion 2008, p. 342.] У Седжерi вiн засвоiв один урок: усе, що трапилось – цiна, яку потрiбно заплатити за досягнення сiонiстськоi мрii.
* * *
Пiзнiше Ізраiль Шохат зробив багато для увiчнення пам’ятi «Га-Шомер» та розповсюдження його легенди, зокрема пошук втраченого архiву органiзацii. Для цього йому потрiбна була фiнансова пiдтримка. Як i у «Бар-Гiора», написання iсторii «Га-Шомер» вимагало великоi виваженостi. 1956 року вiн направив на затвердження прем’ер-мiнiстру Бен-Гурiону проект своiх мемуарiв. Бен-Гурiон вiдправив вiдповiдь iз рядом виправлень. 1957 року Шохат сподiвався, що Бен-Гурiон вiзьме участь у святкуваннi ювiлею органiзацii. Вiн та два iншi члени вiдправили йому запрошення написавши: «Навiть якщо Ви не були членом фактично, ми знаемо, що це не бiльш нiж випадковiсть». Але Бен-Гурiон не вiдвiдав ювiлейних святкувань, тiльки вiдправив люб’язне привiтання.[292 - Пошуки у архiвах «Га-Шомер», тематичне досье Бен-Гурiона; лист Бен-Гурiона до Ісраеля Шохата вiд 15 сiчня 1956 року; лист Ісраеля Шохата до Бен-Гурiона 12 квiтня 1957 року, BGA; Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 26 квiтня 1957 року, BGA.]
Приблизно за пiвтора року до смертi Шохат продиктував статтю для публiкацii в газетi «Давар», де розповiв, що багато людей досi запитують його, чому ту чи iншу людину не прийняли до складу органiзацii. «Настав час пояснити, – сказав вiн. – Ми обирали людей, якi, на наш погляд, були найбiльш пiдхожi для роботи охоронцями. Ми обирали iх iз великою ретельнiстю пiсля того, як вони проходили – не знаючи про це самi – рiзноманiтнi випробування». Вiн цинiчно посилався на дружбу мiж Бен-Цвi та Бен-Гурiоном: «Якби ми прийняли когось у своi ряди, а з ним i його доброго друга, хто б залишився у партii?»[293 - «Israel Shohat Mesaper al Manya», Davar, Nov. 27, 1959.] Шiсть десятилiть по тому, майже десяток рокiв пiсля вiдставки з посади прем’ер-мiнiстра Бен-Гурiон усе ще вiдчував потребу закрiпити свое мiсце в iсторii додаючи до спогадiв те, що написав про нього Ізраiль Шохат: «Юнак, сповнений енергii, вiдданостi та глибокоi вiри у реституцiю нацii… готовий до будь-якоi новаторськоi працi».
Бен-Гурiон залишився у Седжерi до лiта 1909 року. Час вiд часу вiн робив нову спробу переконати своiх сестер приеднатися до нього. Вони не погоджувалися на переiзд, розчаровуючи та гнiваючи його – вiн чекав на них упродовж року, писав батьковi, а коли вони не писали у вiдповiдь, просто божеволiв. Бен-Гурiон побоювався, що сталося щось жахливе, про що вони йому не розповiдали. Тепер виявилося, що це все просто слова. У них не було волi та характеру. Вiн писав iм, що у нього залишилося лише одне невелике прохання, щоб вони перестали з ним гратися.[294 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 29 липня, 26 вересня та 15 жовтня, наведенi у Erez 1971, pp. 138ff., 112, 142, 143; Лист Бен-Гурiона до батька вiд 21 сiчня 1910 року, наведений у Erez 1971, p. 149.] Давид усе ще не знав, як йому бути далi. «Що стосуеться моеi мети, – писав вiн у серпнi 1909 року, – чи залишуся я сiльськогосподарським працiвником, чи вивчатиму закон, я i досi не визначився». Перед цим вiн знову не був обраний представляти свою партiю на Сiонiстському конгресi.
Бен-Гурiон виiхав iз Седжери до еврейського Нового року, протестуючи, як вiн заявив, проти несправедливого звiльнення одного з працiвникiв. Решта робiтникiв страйкували, але потiм повернулися до роботи, усупереч позицii тих трьох, що поiхали, серед них i Шломо Левi. Бен-Гурiон спакував своi речi в невеликий кошик i рушив до Явне’ел, мошви у кiлькох милях на пiвденний схiд. Дорогою до нього пiдiйшов арабський вiвчар, схопив кошик i побiг. Дiставшись Явне’ел, Бен-Гурiон повiдомив про крадiжку турецьким полiцiянтам, якi допитали начальника сусiднього арабського села. Начальник стверджував, що нiчого не знае. У присутностi Бен-Гурiона полiцiянти кiлька разiв ударили його батогом, допоки вiн не пiдвiвся i не привiв пастуха з кошиком. Вiвчара судили в Акрi та засудили до двох рокiв в’язницi. Але кошик Бен-Гурiону так i не повернули.[295 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 21 серпня 1909 року, наведений у Erez 1971, p. 140; Ben-Gurion 1971a, p. 48.]
Той факт, що сестри не збиралися поки що переiжджати, переконав його пiти у юридичну школу. Протягом наступних мiсяцiв вiн працював у Цихрон Яков, мiстечку на горi Кармель, з видом на Середземномор’я. Вiн вивчав арабську та французьку i знову вiдчув ейфорiю. «Якщо Едемський сад навiть трохи схожий на Цихрон, то це справжнiй Едемський сад», – писав вiн своему батьковi, працюючи над описом краси мошави. Там було сине море, сади, виноградники, мигдалевi, оливковi та апельсиновi гаi, а луки були килимами з лiлiй. Вiн заробляв непоганi грошi, а доньки фермерiв дружили з робiтниками.[296 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 14 листопада та 25 грудня 1909 року та 21 сiчня 1910 року, наведенi у Erez 1971, p. 146ff.]
Але Седжера залишилася в пам’ятi Бен-Гурiона як найбiльше життеве досягнення. З часом для нього все бiльше зростало його значення. «Ми – не робiтники, а завойовники. Завойовники землi. Ми – табiр завойовникiв… ми працювали, пiдкорювали, i радiли перемогам», – писав вiн за кiлька рокiв пiсля того, як покинув мошаву. Якби у нього з’явилась можливiсть почати свое життя наново, вiн би обрав бути працiвником сiльського господарства, як писав Бен-Гурiон. «Тут я знайшов справжню землю Ізраiлю, про яку мрiяв», – писав вiн. Американськi донори були, мабуть, зворушенi, коли це почули.[297 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 9 травня 1909 року, наведений у Erez 1971, p. 128; Ben-Gurion 1916a, p. 103ff. Звернення Бен-Гурiона до спонсорiв вiд 24 вересня 1970 року, стенограма iнтерв’ю, BGA, досье 39, «Бен-Гурiон та журналiсти»; Ben-Gurion 1971a, p. 34.] Що б там не було, шлях до його справжнього призначення тепер привiв його до трьох захопливих мiст: Єрусалиму, Салонiк i Стамбулу.
6. Депортацiя
«Жахлива галюцинацiя»
Єрусалим не приваблював його. Мiсто було лабiринтом смердючих провулкiв та мозаiкою релiгiй, примар, фанатизму, корупцii та занепаду. Тут усi мiж собою вступали у сутички, i бiльшiсть жителiв мiста, арабiв та представникiв Харедiм, ненавидiли сiонiзм. Упродовж своiх перших двох рокiв у Палестинi Бен-Гурiон мандрував краiною, але жодного разу не заiжджав до Єрусалиму. Вiн мав справи з арабами й побожними евреями у Яффi та Петах-Тiква, вважаючи, що цього цiлком достатньо. Його перший вiзит до мiста вiдбувся лише невдовзi пiсля повернення з Плоньську. Наприкiнцi 1908 року Бен-Гурiон поiхав туди, щоб пiдготуватися вдвох iз Бен-Цвi до майбутнього з’iзду «По’алей Цiон» у Седжерi. На вiдмiну вiд озера Кiнерет, красу якого вiн яскраво описав, Єрусалим не надихнув його. У наступному листi вiн подiлився з батьком своiми враженнями вiд пiднесеноi зустрiчi у Яффi з Хаiмом Нахманом Бяликом, але про свiй вiзит до Єрусалиу навiть не згадував.[298 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 31березея 1909 року, наведений у Erez 1971, p. 127.] Тим часом Палестина рiзко змiнилася.
На початку 1908 року Сiонiстська органiзацiя вiдкрила у Палестинi офiцiйне бюро, яке очолив Артур Руппiн, нiмецький економiст i юрист. Це призначення означило потребу в практичних засобах просування сiонiстськоi мрii, що постiйно зростала. До цього часу бiльшiсть своiх зусиль рух покладав на дипломатiю. Палестинське бюро, що дiяло у Яффi, отримувало добре фiнансування i незабаром стало вiдiгравати важливу роль у краiнi. Зрештою Руппiна стали вважати батьком нових еврейських поселень. Серед його досягнень – створення еврейських навчальних ферм, одна з яких розташувалася 1909 року на пiвденному березi озера Кiнерет, та iнших трудових елементiв. Їi члени жили комуною, яку називали Деганiя, «матiр кибуцу».[299 - Naor and Giladi 1993, p. 60ff.; Bloom 2008, p. 212ff.]
Одного дня того страшного тижня, який Бен-Гурiон та його товаришi пережили в Седжерi у квiтнi 1909 року, кiлька десяткiв евреiв з Яффи зiбралися на пляжi на пiвночi вiд мiста, щоб взяти участь у лотереi для земельних дiлянок, на яких вони планували побудувати новий квартал Ахузат Байт.[300 - Naor and Giladi 1993, p. 72ff.] Це був зародок Тель-Авiва, першого суто еврейського мiста. Бен-Гурiон стежив за цими подiями, але з практичного боку вiн на разi не виходив за межi його крихiтноi полiтичноi партii.
Пiд час Песаху Конвенцiя «По’алей Цiон» вирiшила видавати у Єрусалимi перiодичне видання iвритом пiд назвою «Га’Ахдут» (еднiсть). Кiлька людей, яких Бен-Цвi запросив приеднатися до штабу, вiдхилили його пропозицiю, тому вiн запропонував Бен-Гурiону приiхати до Єрусалиму. Бен-Гурiон розмiрковував, як краще вiдмовити. Вiн розумiв, що його запрошують тiльки тому, що Бен-Цвi хоче мати добропорядного працiвника. Але для його згоди потрiбно було небагато. Бен-Цвi запропонував робити те, що вiн добре вмiв i любив, адже був досвiдченим письменником, i майбутне еврейського народу цiкавило його бiльше, нiж майбутне корiв та курей мошав. Робота над газетою мала допомогти йому досягти поставлених цiлей. Йому було двадцять чотири роки. Мiське життя було непоганим порятунком вiд самотностi.
* * *
Бен-Гурiон не брав участi у створеннi журналу, бо коли вiн дiстався Єрусалиму, майже все було готове. З Росiйськоi iмперii незабаром мав приiхати iнший партiйний лiдер, з того ж мiста, що i Бен-Цвi. Якiв Вiткiн, який незабаром змiнив прiзвище на Зерубавель, став головним редактором «Га-Ахдут». Бен-Гурiон називав себе редактором, але насправдi працював коректором та перекладачем. Його заробiтна плата була лише трохи вищою за ту, яку вiн отримував працюючи у Цихрон-Яков, але жити в Єрусалимi було дорожче. Бiльшу частину грошей вiн передавав жiнцi, що також була членом партii, як плату за те, що вона готувала йому обiди. Інколи вiн голодував, як розповiдав пiзнiше.[301 - Ben-Gurion, «Reshit Avodati Hasifrutit», April 1920, BGA, загальна хронологiчна документацiя 206; текст промови Бен-Гурiона з нагоди святкування ювiлею «Га-Ахдут» 10 липня 1960 року та 25 березня 1962 року, BGA; Ben-Gurion 1971a, p. 50ff.; Yanait Ben-Zvi, 1962, p. 85; Zerubavel 1953.]
Першим його домом в Єрусалимi став будинок Флойда, побудований одним iз тих християн, якi приiхали до Єрусалиму з Америки з надiею знайти свого Бога. Нерелiгiйнi евреi мали проблеми з пошуком житла у мiстi, тому що бiльшiсть евреiв гаредi вiдмовлялися мати iх як орендарiв. Бен-Гурiон у будинку мав погано освiтлену кiмнату; замiсть лiжка вiн поклав кiлька дощок на два ящики. На усiх орендарiв будинку була лише одна ванна кiмната.[302 - Янаiт, стенограма iнтерв’ю вiд 17 липня 1975 року, с. 10, BGA; Witztum and Kalian 2013, p. 46.]
Для Бен-Гурiона це була авантюра. Лiдер партii тодi, Бен-Цвi, перешкоджав просуванню Бен-Гурiона у кар’ерi пiсля його приiзду. Тепер вiн давав йому роботу. Бен-Цвi був спiвчутливим товаришем. Бен-Гурiон змирився з його лiдерством, i вони почали дружне спiвiснування. Янаiт умiла знаходити з ним спiльну мову, доки Бен-Гурiон не починав зводити Бен-Цвi з пантелику. Вона пригадувала iнтонацiю його голосу, завжди виразного i чуйного.[303 - Yanait Ben-Zvi 1962, p. 134.] Вiн використовував той самий чiткий i рiшучий стиль у статтi, яку написав у першому номерi. Це був жорсткий особистий напад на головного рабина Османськоi iмперii. Рабин Хаiм Наум, який мешкав у Стамбулi, був не лише найбiльшим еврейським релiгiйним авторитетом iмперii, але й головним представником еврейськоi спiльноти в османськiй владi. Вiн вiдвiдував Палестину пiд час виходу статтi, виконуючи суто полiтичну мiсiю. Бен-Гурiон вимагав вiд Наума, «релiгiйного чиновника», як вiн його називав, обмежити свою дiяльнiсть до виключно релiгiйних питань. Протидiючи пропагандi суворого роздiлення мiж релiгiею та державою, вiн також нападав на Наума за те, що той не просував еврейськi нацiональнi iнтереси, як це робили iншi нацii пiсля молодотурецькоi революцii.
Дефiцит кадрiв вимагав вiд усiх спiвробiтникiв «Га-Ахдут» писати по кiлька статей для кожного випуску, тому iнодi iхнi статтi лишалися без авторства або використовувались псевдонiми. Інша стаття Бен-Гурiона в тому самому випуску нарiкала на кiлькох активних громадян Петах-Тiкви, якi не дозволили робiтникам зустрiти рабина Наума з прапором сiонiстiв. Як це було заведено тодi в журналiстськiй практицi i як вiн це робив ранiше в деяких своiх листах, Бен-Гурiон використовував певнi емоцiйно насиченi слова, описуючи iнцидент: «Жахлива галюцинацiя пiд час страшноi ночi… ганебна жахлива зрада… нацiональна провокацiя».
Третiм унеском Бен-Гурiона до першого випуску був звiт iз поля, заснований на його особистому досвiдi як трудiвника у Цихрон-Яков. Вiн подав бiльш-менш збалансований рахунок i пiдписав твiр «Цофе», що означае «Спостерiгач».[304 - Ben-Gurion 1910c.] Одного разу, перебуваючи в Хайфi, Бен-Гурiон помiтив помилку у новинах, коли дiзнався про напад на фермерiв Явне’ел, вiн телеграфував зi свого кабiнету: «Я iду до Галiлеi».[305 - «Тelegram», Ha’ahdut, March 31, 1911.] Але зазвичай його статтi були сповненi аналiтики та самовпевненостi.
«Духовна перевага»
Перше радикальне соцiалiстичне перiодичне видання iвритом з’явилося спочатку як щомiсячне на 44 сторiнках, а потiм стало щотижневиком. Його тираж становив 450 примiрникiв.[306 - Ben-Zvi 1967, p. 174ff.] На обкладинцi було вказано, що його публiкувала соцiал-демократична партiя еврейських робiтникiв Палестини. Цi слова були ретельно пiдiбранi, як пiзнiше розповiдала Янаiт; вони свiдчили, що партiя бiльше не позицiюе себе як марксистська. З назви було видно, що партiя не вiдкидала соцiалiзм, але, як висловився Бен-Цвi, «тодi найважливiше завдання – створення еврейського суспiльства в Палестинi та залучення робiтникiв до захисту своiх iнтересiв»[307 - «Megamatenu», Ha’ahdut July – Aug. 1910; Yanait Ben-Zvi 1962, p. 133; текст промови Бен-Цвi на з’iздi «По’алей Цiон» вiд 23 квiтня 1910 року; Tsoref 1998, p. 34.].
Саме у цьому контекстi сiонiстський рух ставився до евреiв Ємену, частина яких прибула до Палестини наприкiнцi ХІХ столiття, стверджуючи, що вони можуть i повиннi замiнити арабських робiтникiв. «Це простий, нормальний тип працiвника, здатний займатися чим завгодно, без сорому, фiлософii та поезii, – пише одна з газет. – І мiстера Маркса, безумовно, тут не знайти анi у кишенi, анi у мозку».[308 - Hatzvi, Сiчня 27, 1909.] Артур Руппiн, керiвник Палестинського вiддiлення, також виступав за використання еврейських робiтникiв замiсть арабських. Вiн шукав «еврейських арабiв», якi б погодились на умови та заробiтну плату, на якi погоджувалися араби, i жителi Ємену вiдповiдали цим вимогам. Хоча iм платили краще, нiж арабам, вони отримували менше, нiж робiтники европейського походження. Руппiн вирiшив перевезти до Палестини бiльше еменських евреiв. Для нього це стало непростим рiшенням, оскiльки вони були темношкiрi. Руппiн стверджував, що не iснуе такого поняття, як темношкiрий еврей, але вiн головним чином сподiвався знайти у Єменi сумлiнних робiтникiв.[309 - Bloom 2008, p. 112ff.; Rosenman 1992, p. 27.]
Уперше сiонiстський рух узяв на себе iнiцiативу перевозити евреiв до Палестини не для притулку чи повернення, а тому, що вони були потрiбнi для досягнення сiонiстських цiлей. Залучення робочоi сили з Ємену стало актуальнiшим через масовий вiдтiк еврейських iммiгрантiв з Європи, що iхали у Другу алiю. Саме з цього приводу одного з друзiв Бен-Гурiона, Шмуеля Варшавського, було вiдправлено до Ємену. Тодi вiн був секретарем нового кварталу, який згодом став Тель-Авiвом. Вони з Бен-Гурiоном вперше зустрiлися в Явне’ел; пiзнiше Варшавський змiнив свое прiзвище на Явне’елi. Переодягнений у рабина, який шукав вiдповiдi на галахiчнi питання, вiн знаходив працездатних евреiв у Єменi й давав iм грошi на переiзд до Палестини.[310 - Bloom 2008, p. 318ff.]
Бен-Гурiон не брав участi в цiй операцii, але захоплено пiдтримував ii. «Ашкеназькi робiтники, безумовно, перевершують еменцiв», – стверджував вiн, оскiльки вони були «культурними» i мали «ментальну перевагу», але, як вiн визнавав, лише невелика iх кiлькiсть пристосувалася до умов Палестини. Єменцi були досить рiзноманiтним «людським матерiалом». Вони звикли з дитинства до працi та не були вибагливими. «Із цих елементiв можна створити клас прив’язаних до землi працiвникiв», – помiтив вiн. Бен-Гурiон пiдтримував iх перевезення ще й тому, що еменцi були османськими громадянами. «Ввезення еменських робiтникiв змiцнюе нашу полiтичну позицiю», – писав вiн. «Явне’елiйськi iммiгранти» налiчували понад дванадцять сотень. Багато хто з них зiткнувся з упередженим ставленням i приниженнями в краiнi. Бен-Гурiон виступив на iх захист, вимагаючи «повноi рiвностi, без виключень, нiде i нi в якому разi».[311 - Текст промови Бен-Гурiона на з’iздi органiзацii «По’алей Цiон» та «Га-Ахдут» вiд 11 листопада 1910 року; Nini 1996, p. 18ff.; Ben-Gurion 1912; Ben-Gurion 1971a, pp. 34, 324.]
У газетi Бен-Гурiон вiд самого початку зосередився на полiтичних цiлях сiонiзму – нiшi, яку вiн обрав для себе i якоi досвiдченiшi автори взагалi не торкалися. Робота у «Га-Ахдут» дала йому можливiсть зосередитися на кiлькох основних питаннях, зумовлених перспективою життя в еврейськiй державi. Вiн вважав, що знае, як розв’язати еврейське питання в Палестинi, i готувався взяти у цьому процесi безпосередню участь.
Бен-Гурiон ще не знав, як керувати. Його партii бракувало впливовостi, i вiн ще не був у нiй великим авторитетом. У цьому не було нiчого дивного. Професiйнi вмiння Бен-Гурiона були не у формуваннi нових iдей, а у iх реалiзацii.[312 - Gorny 1988, p. 75.] Але його властивiсть робити полiтичний аналiз раптом забезпечила йому позицiю експерта, гiдного уваги. Коли одного разу Бен-Гурiону була потрiбна допомога американського консульства, про це знали там заздалегiдь. У таких умовах Бен-Гурiон прийняв одне з найважливiших рiшень свого життя: вiн позбувся свого первiсного прiзвища та обрав собi еврейське, яке з цього моменту i надалi використовував для пiдписання своiх листiв. До того часу воно було лише лiтературним псевдонiмом.
* * *
Йозеф Бен-Гурiон був давньоеврейським державним дiячем першого столiття. Вiн взяв на себе керiвництво Єрусалимом у тандемi з першосвященником. Саме тодi еврейськi бунтiвники почали органiзовуватися для протистояння римському правлiнню. Серед евреiв спалахнув кривавий конфлiкт. Історик того часу Йозеф бен Матiтьяху, бiльш вiдомий як Йозефус, похвалив Бен-Гурiона за приналежнiсть до знатного роду, а також за те, що вiльно висловлювався «за демократiю»; вiн, «як нiхто з евреiв, мав велику смiливiсть i свободу духу». Бен-Гурiон присвятив себе змiцненню Єрусалиму. Його вбили пiд час однiеi з хвиль фанатичного божевiлля, що прокотилося мiстом. За словами Йозефуса, Бен-Гурiон знайшов свiй кiнець не тiльки через високе походження, але i через «вiльнi висловлювання». Складалося таке враження, нiби вiн пiшов iз життя, намагаючись врятувати людей вiд самого себе. Йозефус перелiчуе лише його благороднi риси як державного дiяча, наче той був людиною без минулого i вже народився героем, так само, як Бен-Гурiон любив казати, що народився сiонiстом. Змiна прiзвища тодi була прийнятою практикою. Вона мала на метi вiдокремити людину вiд життя у вигнаннi та створити нову еврейську iдентичнiсть у Палестинi. Ім’я iсторичного Йозефа Бен-Гурiона також добре пiдходило Давиду Йозефу Грюну. Можливо, вiн читав Йозефуса задовго до цього або вперше зiткнувся з iсториком у Єрусалимi. Рахель Янаiт, колишне iм’я якоi було Голда Лишанськi, завзята прихильниця Йозефуса, викладала за його книгами в Єрусалимськiй еврейськiй гiмназii. Бен-Гурiон, можливо, також чув, що Мiха Йозеф Бердичевський, автор, яким вiн так захоплювався, узяв iм’я Бен-Гурiон 1899 року. Було i щось iнше – великим противником iсторичного Бен-Гурiона був Симон Бар Гiора. Йозефус зображуе останнього бандитським ватажком жорстокоi банди терористiв, який прагнув зробити себе диктатором Палестини. Мабуть, убивця Бен-Гурiона був одним iз поплiчникiв Бар Гiори. Давид Йозеф Грюн, беручи нове iм’я, зробив ворожнечу до «Бар-Гiора» i «Га-Шомер» частиною своеi новоi iдентичностi.[313 - Yehoshua 1971, 4, p. 32; Kroyanker 2005, p. 264; Genichovsky 1993; Josephus 1956, 2, p. 539, 3, p. 105; Yanait Ben-Zvi 1962, p. 103; Holtzman 1993, p. 193.]
«Очищення вiд бруду»
Друкарня та примiщення редакцii «Га-Ахдут» деякий час розташовувались у кварталi Ізраiлю Езрат, на пiвнiч вiд дороги на Яффу. Мабуть, це невипадково, бо то була вiдносно недорога i лiберальна зона. Там також мешкали дехто iз членiв штабу. Старожил Якiв Єгошуа згадував, що вони були схожi на росiйських революцiонерiв, одягнених у вишитi руськi сорочки та латанi штани, з шапкою на головi та у сандалях без шкарпеток. Їхнiми мiсцями зустрiчi були мiсцева перукарня та аптека; вони пили багато чаю, у недовгi нiчнi години вели дискусii, i принаймнi раз на тиждень, у суботу ввечерi, спiвали пiснi iвритом та росiйською.
Аарон Реувенi, брат Бен-Цвi, написав про них роман iз ключем, у якому замiнив назву «Га-Агдут» на Га-дерех (шлях), а Бен-Гурiона – на Гiвонi, похмурого чоловiка «з льодяним обличчям iз ледь контрольованою руйнiвною упертiстю». Іншi автори журналу говорять про нього, коли його немае поруч, i смiються за спиною. Гiвонi полюбляе дуже солодкий чай, плiткують вони – вiн наповнюе цукром пiв склянки. Один персонаж каже, що пристрасть до солодкого подiляють усi, хто вiдстоюе пiднесенi iдеали; усi смiються. Вiн вiдрiзняеться вiд них – його цiкавлять абстрактнi iдеi. Вони посилаються на нього як на фанатика i порiвнюють iз Савонаролою, домiнiканським монахом i проповiдником судного дня, який протягом деякого часу мав вплив у Флоренцii XV столiття. Коли Гiвонi з кимось не погоджувався, вiн кидав на того зневажливий погляд. Його не любили. «Йому не вистачае хоча б якихось живих почуттiв до живих людей», – каже головний герой роману.[314 - Reuveni 1932, pp. 41, 151, 165, 211, 214.]
Колись Бен-Гурiон написав коротке оповiдання, у якому прославляв ерусалимських каменярiв протягом поколiнь. Вiн намагався писати кумедно. В оповiданнi була помiтна певна дитячiсть, i про нього було варто згадати лише тому, що цього разу колеги не завадили його опублiкувати. Минув мiсяць, i вiн написав коротку драму на честь травневого свята з назвою «Свято працi». Вона також не заслуговувала на публiкацiю, але нiхто не завадив йому робити iз себе дурня. Нiхто не сказав: «Давиде, тiльки не цю». Обидва цi твори були пiдписанi псевдонiмом «Ба’ал га-Халомот», що означае «Мрiйник». Принаймнi одного разу Бен-Гурiон пiшов до театру та опублiкував жахливу критику пiд iм’ям Дан. Сюжет, режисура та акторська гра «любителiв еврейського театру», якi поставили цю виставу, були «бездушними», не вистачало психологii, стверджував вiн.[315 - Ben-Gurion 1911a; Ben-Gurion 1911b; Ben-Gurion 1911c.]
Незабаром пiсля того, як Бен-Гурiон оселився у Єрусалимi, те ж саме зробив i Шломо Цемах. Вони часто зустрiчалися, iнодi разом iз Бен-Цвi. Цемах публiкував оповiдання в iншому журналi «Га-Поель га-Цаiр» («Молодий пролетарiат»). Раз на тиждень вони спiлкувалися пiд час прогулянки вздовж стiн Старого мiста, вiдвiдували Захiдну стiну та будинок турецькоi лазнi, повертаючись додому майже на свiтанку.[316 - Zemach 1983, p. 75.] У Цемаха була подруга, яка незабаром мала стати його дружиною. У Бен-Гурiона не було нiкого. Інодi вiн намагався зв’язатися з Рахель Бейт Халахмi, яка вже народила дiвчинку. У листiвцi, яку вiн надiслав iй, пiдписану також i Шломо та Хемдою Цемах, вiн запросив ii побути кiлька днiв у Єрусалимi. Вона не приiхала.[317 - Лист вiд Бен-Гурiона, Шломо та Хемди Цемах до Рахель Бейт-Халахмi, без дати, GSA, досье Рахель та Єгезкеля Бейт-Халахмi; Yehoshua 1971, 4, p. 32.]
* * *
Наприкiнцi 1910 року Бен-Гурiон виступив iз закликом створити «нацiональну полiтичну органiзацiю», яка б представляла iнтереси евреiв Османськоi iмперii та лобiювала б уряд та парламент для реалiзацii еврейських прав. До цього часу такоi центральноi установи не iснувало. На цю тему була опублiкована його перша полiтична стаття. Важко було б здогадатися, що вiн новачок у цiй справi – Бен-Гурiон писав як досвiдчений оглядач. Поряд iз похвалою Імперii за поводження з евреями протягом всiеi iсторii, вiн скаржився на пiдозру, з якою уряд молодотурок розглядав сiонiстськi поселення. Вiн описав тривалi арабськi напади на еврейських поселенцiв: «Мошави перебувають у станi вiйни, – заявив вiн, i ризикнув висунути смiливе твердження. – Мiсцева влада, можна сказати, допомагае вбивцям i грабiжникам, якi продовжуватимуть своi справи, та не боiться покарання». Вiн акцентував, зокрема, на ненавистi до арабiв-християн. У цьому контекстi Бен-Гурiон згадав Нагiба Азурi, першого арабського нацiоналiста, який заявив 1905 року, що еврейським та арабським нацiональним рухам судилося битися один з одним, доки хтось iз них не переможе. «Послiдовники Азурi, – писав Бен-Гурiон, – посiяли ненависть до евреiв у всiй арабськiй нацii».[318 - Ben-Gurion 1910a; Lamdan 1999, 1, p. 225.]
На початку 1911 року еврейський свiт та сам Бен-Гурiон були обуренi статтею, яку опублiкував еврейський романiст Йозеф Хаiм Бреннер у «Га-Поель га-Цаiр». Предметом статтi були евреi, якi прийняли християнство.[319 - Haver 1910.] Бренер стверджував, що еврейська нацiональна iдентичнiсть незалежна вiд релiгii, i що ця iдентичнiсть не потребуе дотримання заповiдей юдаiзму. Прихильники «Га-Поель га-Цаiр» в Одесi, серед яких i Агад Га-ам, вимагали вилучення публiкацii Бреннера, у разi вiдмови вони погрожували припинити фiнансову пiдтримку журналу.
«Га-Поель га-Цаiр» був конкурентом «Га-Ахдут», але Бен-Гурiон став на бiк Бреннера. Вiн особливо наголошував на порушеннi його свободи слова. «Як можна обмежувати те, що в серцi?» – питав вiн. Вiн не втручався у суперечку, заявляючи лише про те, що не слiд змiшувати релiгiю та полiтику. «Релiгiя окремо, а нацiя окремо», – запевняв вiн, але не мiг звертатися до харедiм iнакше як до «чорних».[320 - Ben-Gurion 1911b.]
Бен-Гурiон та його колеги в «Га-Ахдут» жили у свiтському анклавi, проте не позбавляли себе всiх релiгiйних обрядiв. Рахель Янаiт пiзнiше розповiдала, яким був один iз вечорiв напередоднi Йом Кiпур. «Ми пiдходили до синагог i зазирали всередину через iхнi зачиненi вiкна, – писала вона. – Жодна з причин не змусила б нас увiйти всередину, можливо, через наше свiтське вбрання, можливо тому, що ставши сiонiстськими працiвниками «По’алей Цiон», ми припинили ходити до синагоги».[321 - Yanait Ben-Zvi 1962, p. 156.]
Тодi населення Єрусалиму складало близько сiмдесяти тисяч, сорок п’ять тисяч з яких – евреi. Бен-Гурiон нiколи ранiше не був частиною такоi великоi еврейськоi спiльноти. Вiн хотiв перетворити це на об’еднану силу i зробити харедiм партнерами уряду Єрусалиму в повному складi. Але в цьому контекстi вiн говорив про «завоювання цих громад», що означало революцiю в способi життя харедiм, i виступав за ешивот – релiгiйнi семiнарii, де навчалася бiльшiсть чоловiкiв харедiм, щоб отримати загальну та професiйну освiту. Але спосiб життя харедiм був надто суворим, щоб прийняти такi змiни; Бен-Гурiон ще не розумiв цього.
Стаття, в якiй вiн виступив iз цiею пропозицiею, не була антирелiгiйною – у нiй вiн також засуджував тих своiх колег, якi ставилися до харедiм iз презирством. Але мова, як i його iнiцiатива, була дуже примiтивною. Вiн закликав до «очищення вiд бруду» та замiни його «здоровими елементами».[322 - Ben-Gurion 1910b.] Бен-Гурiон не заперечував практику евреiв Палестини шукати фiнансовоi пiдтримки вiд евреiв за кордоном. Новий iшув, як називали нещодавнiх емiгрантiв, що не були харедiм, був не менш залежним вiд еврейських фiлантропiв iнших краiн, нiж харедiм, яких називали старим iшувом. Бен-Гурiон самотужки випрошував пожертви на утримання «По’алей Цiон».[323 - Лист Бен-Гурiона до «По’алей Цiон» зi Сполучених Штатiв вiд 25 грудня 1906 року, BGA.] Але проблема була у контролi над грошима. Це едине, що цiкавило Бен-Гурiона, коли його нарештi було обрано одним iз делегатiв мiсцевоi партii до Всесвiтнього союзу «По’алей Цiон», який було скликано у Вiднi в липнi 1911 року. Вiн поiхав туди iз задоволенням. Того лiта його знову охопила туга за домом.
Бен-Гурiон здiйснив свiй другий за п’ять рокiв iз моменту переiзду до Палестини вiзит до краiни, у якiй народився. Шломо Цемах тодi теж виявився у Плоньську, як i Рахель Бейт Халахмi; вона приiхала туди народжувати другу доньку. Бен-Гурiон не наважився iхати в мiсто, бо був офiцiйно дезертиром i виiхав iз Польщi за чужим паспортом. У Варшавi вiн був ще бiльш анонiмним. Вiн запросив Рахель зустрiтися з ним там. Вона не погодилася.[324 - Лист Бен-Гурiона до Рахель Бейт-Халахмi, без дати, GSA, досье Рахель та Єгезкеля Бейт-Халахмi.] Але його сестра Рiвка тим часом вийшла замiж за успiшного бiзнесмена з Лодзi, i вони влаштували йому теплу зустрiч. Бен-Гурiон давно припинив тиснути на свою сiм’ю щодо переiзду до Палестини; його сестра Фейгеле хотiла вчитися в Берлiнi, i Бен-Гурiон попросив батька пiдтримати ii.[325 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 6 серпня 1911 року, наведений у Erez 1971, p. 156.]
* * *
Незабаром Бреннер кинув «Га-Поель га-Цаiр» через «Га-Ахдут». Це було важливим придбанням, i Бен-Гурiон подiлився цiею новиною з батьком. «Вiдомий автор Й. Х. Бреннер зайняв мое мiсце в штатi, – написав вiн. – Вiн буде лiтературним редактором».[326 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 11 жовтня 1911 року, наведений у Erez 1971, p. 156.]
У двадцятип’ятирiчному вiцi з досить твердим уявленням про те, ким вiн був, Бен-Гурiон розглядав можливiсть представити Палестину у турецькому парламентi; напевно, вiн навiть мiг стати мiнiстром уряду у справах евреiв.[327 - Ben-Gurion 1971a, p. 50ff; лист Бен-Гурiона до Хазаза вiд 10 липня 1968 року, BGA.] Тим часом Давид мав намiр вчитися в Стамбулi, як i дехто з його друзiв. Але спершу йому довелося провести деякий час у Салонiках, якi також були пiд владою Османськоi iмперii.
«Тiнь вiйни»
Через кiлька днiв Бен-Гурiон приiхав до Салонiк, де йому порадили: в жодному разi не слiд розкривати своiй еврейськiй домовласницi, що вiн ашкеназi. У мiстi було багато евреiв, i майже всi вони були сефардами. Вважалося, що молодi чоловiки ашкеназi, такi як Бен-Гурiон, причетнi до торгiвлi жiнками.[328 - Ben-Gurion 1971a, p. 52; лист Бен-Гурiона до Елiяху вiд 19 травня 1964 року, BGA.] Час вiд часу йому доводилося пояснювати, чому вiн не розмовляе ладiно (сефардською), основною мовою евреiв Салонiк. Здебiльшого вiн не розумiв iх, а вони його. «Усе навколо мене е свiтом сефардських евреiв, таких чужих i далеких для мене за своiми звичаями та мовою», – писав вiн батьковi.[329 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 3 березня 1912 року, наведений у Erez 1971, p. 203.] Бен-Гурiон жив у маленькiй кiмнатi; на пiдлозi лежав матрац, бiля нього гасова лампа, навколо якоi розсипанi книги та папери. Вiн не засинав, доки не згасала лампа.[330 - Струмса, стенограма iнтерв’ю, с. 40, BGA; Ben-Gurion («Dan») 1911e.]
На щастя, вiн не поiхав до Салонiк. Оскiльки вiн не мав диплома про середню освiту, Стамбульський унiверситет наполягав на тому, щоб вiн його отримав. Бен-Гурiон уважав за краще це робити в iншому мiстi, перш нiж приеднатися до студентiв Бен-Цвi та Ізраiля Шохата, якi мали дипломи та поiхали одразу до Стамбула. Жити в Салонiках було дешевше, нiж у столицi. У своiх спогадах Бен-Гурiон писав, що вибрав Салонiки, тому що вони були «найбiльш еврейським мiстом у свiтi». Вiн захоплювався, зокрема, великою кiлькiстю еврейських трудящих. І було також «те питання», про яке вiн натякнув своему батьковi – унiверситет не був задоволений обсягом отриманих у Салонiках знань, i вимагав пред’явити документи з середньоi школи Польщi, яких вiн не мав. Бен-Гурiон розв’язав цю проблему так само, як розв’язували тодi такi бюрократичнi прикростi бiльшiсть людей – Бен-Цвi отримав фальшивий диплом для Бена-Гурiона з гiмназii, яку вiдвiдував у Росiйськiй iмперii. Бен-Гурiон попросив батька заплатити за пiдробку i негайно знищити той лист.[331 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 21 квiтгя 1912 року; листи Бен-Гурiона до Бен-Цвi вiд 31 березня та 28 червня 1912 року, наведенi у Erez 1971, pp. 212, 216, 220; Ben-Gurion, «Reshit Avodati Hasifrutit», April 1920, p. 3, BGA, Загальна хронологiчна документацiя 1919–1920 рокiв; копiя пiдробного диплому, «Ishur Limudim Vetziyunim shel Ben-Gurion Miturkiyah Beshanim 1912–1914», BGA.]
