скачать книгу бесплатно
* * *
Батько також оплачував витрати Бен-Гурiона у Салонiках. Його юридичний бiзнес тодi йшов добре, i вiн розширив перелiк послуг парабанку.[332 - Мемуари Авiгдора Грюна, с. 9, BGA, тематичне досье 470-1-18; Лист Бен-Гурiона до батька вiд 28 сiчня 1912 року, наведений у Erez 1971, p. 188.] Бен-Гурiон дiлився з ним своiми успiхами. «Турецька мова не така й важка, як я гадав», – писав вiн.[333 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 28 вересня, 25 листопада, 7 грудня 1911 року, 28 сiчня, 28 сiчня, 12 серпня та 2 вересня 1912 року, наведенi у Erez 1971, pp. 163, 179, 183, 176, 186, 221, 231, 234.] Чотири тижнi по тому вiн вiдчув, що знае мову достатньо, щоб стверджувати, що турецька не гiдна взагалi називатися мовою. «Неможливо викласти цiею мовою жодноi сучасноi iдеi», – стверджував вiн.[334 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 25 листопада 1911 року та 26 липня 1912 року, наведенi у Erez 1971, pp. 176, 228.] Крiм того, Бен-Гурiон почав брати уроки французькоi.
Його вчителем турецькоi був теж студент, Йозеф Струмса, на три роки молодший за нього. Цi двое стали друзями, а за три мiсяцi Струмса перестав брати плату за навчання. Вони щодня ходили гуляти вздовж пляжу i спiлкувалися турецькою про що завгодно. Здаеться, це була ще одна дуже мiцна дружба. Вони потребували цього спiлкування. «Того року це були моi найщасливiшi днi, – згадував Струмса згодом. – Я зобов’язаний йому всiм». Бен-Гурiон писав: «Вiн був моiм учителем турецькоi мови, а я був його провiдником у життя».
Однак складалося таке враження, нiби Бен-Гурiон ненавидiв кожен день зi своiх дев’яти мiсяцiв у Салонiках. Вiн часто писав про свою самотнiсть. Першим бажанням Струмси було заперечити щодо самотностi його супутника. «Бен-Гурiон не мав потреби в людях», – казав вiн. Але помiркувавши, пiдтвердив, що Бен-Гурiон скучив за своею родиною та друзями дуже сильно i писав iм раз на тиждень.[335 - Струмса, стенограма iнтерв’ю, стоp. 9, BGA; Янаiт Бен-Цвi, стенограма iнтерв’ю, 16 листопада 1976 року, стоp. 6, BGA; лист Бен-Гурiона до батька вiд 5 лютого 1914 року, наведений у Erez 1971, p. 295.]
Листи, що вiн надсилав iз Салонiк, як i його попереднi, демонстрували рiзкi перепади настрою мiж радiстю та депресiею. У мiру дорослiшання вiн усе бiльше усвiдомлював свою психологiчну мiнливiсть. «Спершу радiснi емоцii у мене закiнчуються смутком, – писав вiн одного разу. – Це результат обставин мого життя чи фундаментальна характеристика? Навiть у моi найщасливiшi моменти я просто не можу звiльнитись вiд тiеi глибокоi меланхолii, яка пронизуе все мое ество».[336 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 15 липня 1912 року, наведений у Erez 1971, p. 226.]
Бен-Гурiон надiслав до «Га-Ахдут» кiлька статей, одну з яких турецькою мовою, i слiдкував за своею партiею.[337 - Лист Бен-Гурiона до Зерубавеля вiд 26 сiчня 1912 року, наведений у Erez 1971, p. 184.] Тим часом вiн трохи спробував своi сили у мiсцевiй полiтицi. Одного разу вiн увiрвався на мiтинг, де виступав еврейський член парламенту, i почав протестувати проти того, що спiкер нiчого не казав про Палестину. Струмса згадував: «Усi евреi там були враженi – що вiн хоче вiд них? Що вiн говорить?» Бен-Гурiон намагався створити у мiстi представництво «По’алей Цiон», сподiваючись заручитися пiдтримкою еврейських морякiв, якi могли б слугувати ядром еврейського флоту в Палестинi. Мiськi соцiалiсти, серед яких майже всi – евреi, були налаштованi ворожо. Бiльшiсть iз них не були сiонiстами. У цьому полягав ще один конфлiкт мiж сiонiстами та соцiалiстами, який нагадував його суперечку з Бундом у Плоньську.[338 - Струмса, стенограма iнтерв’ю, стоp. 3, BGA; листи Бен-Гурiона до Бен-Цвi вiд 11 лютого, 8 березня та 31 березня 1912 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Давида Блох-Блюменельда вiд 6 червня 1913 року, наведений у Erez 1971, pp. 194, 210, 273, та примiтка редактора, стоp. 170.]
Полiтика вже текла його жилами, але вiн украй сумував за домом. Домовласник Бен-Гурiона був релiгiйною людиною, i все було «кошерним», – писав Бен-Гурiон, беручи слово «кошерний» у лапки, – але Хаггада не розмовляе зi мною, а пельменi у супi несмачнi». У домi його батька залишились «таемнi зiтхання … саме з яких i вилися дрiбнi нитки та полотна горя i туги… з них зiткана моя душа». Подiбнi переживання були в нього й у Палестинi, зазвичай на свята, додав вiн. Бог дасть, писав Бен-Гурiон турецькою (Машалла), усi вони возз’еднаються у Палестинi.[339 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 1 квiтня та 3 травня 1912 року, наведенi у Erez 1971, pp. 194, 214, 217.]
* * *
Коли вiн жив у Салонiках, Туреччина воювала з Італiею. Це була його перша вiйна. Турки видали наказ про вигнання громадян Італii; у Салонiках майже всi депортованi були евреями. Бен-Гурiон повiдомив про цю трагедiю, фактично звинувачуючи у нiй самих депортованих. Це були евреi, що столiттями жили у мiстi, але так i не отримали османське громадянство. Бен-Гурiон зауважив, що «евреi люблять залишатися впертими навiть тодi, коли iм це шкодить, i нiколи не думають про свое майбутне». Його батько зазначив, що сам Бен-Гурiон також не отримав османське громадянство, пояснюючи, що спочатку його мали прийняти до унiверситету, оскiльки в iншому разi його буде призвано до османськоi армii. Студентiв було звiльнено вiд вiйськовоi повинностi.[340 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 15 липня, 28 червня та 12 серпня 1912 року, наведенi у Erez 1971, pp. 219, 226, 235.]
Вiн справдi був i та переiхав до Стамбулу, але потiм почалася вiйна мiж Османською iмперiею та коалiцiею балканських краiн. Листи Бен-Гурiона сприймалися наче повiдомлення вiйськового кореспондента. «Тiнь вiйни затягнула все мiсто», – повiдомив вiн.[341 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 13 та 15 липня, 15 жовтня 1912 року, наведенi у Erez 1971, pp. 225ff., 241.] Вiн бачив багато вiйськових, частина з яких сидiли на конях; залiзничний термiнал був закритий, оскiльки всi поiзди були залученi на фронтi. Це була його друга вiйна.
«Я спробував i зробив це»
Одного разу, наприкiнцi другого курсу, ректор унiверситету зайшов до аудиторii та оголосив, що студенти мають пiти добровольцями до армii. В унiверситетi навчалося сiм тисяч студентiв, але записались iз них лише двадцять дев’ять. Ректор сказав, що йому соромно за них, i вийшов; студенти пiшли додому. Туреччина вела боротьбу за утримання контролю над Балканами. Це була найтемнiша епоха в iмперii, як думав Бен-Гурiон, порiвнюючи ii скрутне становище з еврейським безпосередньо перед руйнуванням Другого храму. Вiн розглядав вiйну як зiткнення мiж iсламом i християнством i стверджував, що навiть якщо Туреччина виграе вiйну, Європа не дозволить iй смакувати цю перемогу. «Цiлком можливо, що ми стоiмо на порозi европейськоi вiйни, – припустив вiн. – У будь-якому разi зрозумiло, що ми е свiдками величезних iсторичних подiй, якi виведуть полiтику Європи на абсолютно новий шлях».[342 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 15 жовтня, 5 листопада, 12 листопада 1912 року, наведенi у Erez 1971, pp. 241ff., 245, 246.]
Це передбачення могла зробити лише людина, яка живе на узбiччi европейського «театру», дивлячись на нього ззовнi. Зсередини все ще виглядало стабiльно та обнадiйливо. «Сорок рокiв миру подарували свiтовi чудове самозадоволення, – пише Стефан Цвейг, який жив у Вiднi водночас iз Теодором Герцлем. – Нiколи Європа не була сильнiшою, заможнiшою, красивiшою та впевненiшою у ще кращому майбутньому».[343 - Zweig 2002, p. 115.]
Лекцiйнi зали унiверситету були заповненi пораненими солдатами; навчання було припинено. Бен-Гурiон i Бен-Цвi повернулися до Палестини. Бен-Гурiон не був упевнений, що зможе повернутися на навчання. Вiн розглядав можливiсть поiхати у Дамаск, щоб вивчити арабську, бо вважав, що як адвокат, вiн знайде у Палестинi арабську бiльш корисною за турецьку.[344 - Ben-Gurion 1971a, p. 56.] Але наступними мiсяцями Бен-Гурiон мало встиг. Вiн повернувся до «Га-Ахдут», зустрiвся з iншими членами «По’алей Цiон» та приеднався до медичноi мiсii, яка вирушила до Тиберii, коли там спалахнула епiдемiя холери. «Якщо я помру в Тиберii, то призначаю Вас довiреною особою моеi спадщини», – написав вiн знайомому.[345 - Лист Бен-Гурiона до Блох-Блюменфельда вiд 21 грудня 1912 року, наведений у Erez 1971, p. 250.] Чотири мiсяцi по тому вiн знову опинився у Стамбулi.
* * *
Його батько й далi надсилав йому грошi. Банкiвськi перекази з Плоньська часто затримувалися, вочевидь, через вiйну. Те саме траплялося й у Салонiках. Бен-Гурiон чiплявся до цього з докiрливою нетерплячiстю майже у кожному листi. Звичайно, вiн цiнив ту допомогу, яку отримував. «У мене нiколи не буде можливостi вiддати тобi навiть маленькоi частини тих жертв, що ти зробив заради мого навчання». Але Давид нагадав батьковi, що це була домовленiсть, яку вони уклали – вiн мае вчитися, а батько – платити.[346 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 28 червня 1912 року, наведений у Erez 1971, p. 220.]
Деякi з його листiв додому, здаеться, мали на метi змусити батька вiдчути провину. Якось вiн написав, що вiдсутнiсть у нього грошей мало не вбила його. Його пiдкосила цингв внаслiдок сильного браку в рацiонi вiтамiну С. Лiкар пояснював такий стан «хронiчним неприйняттям iжi». Бен-Гурiон жалiвся батьковi, що страждае вiд жахливого болю в усьому ротi: «Я не мiг анi спати, анi iсти». Інодi вiн брав позику. «Я вже переживав у своему життi кiлька важких моментiв, але такий, як цього разу – нiколи», – писав вiн наприкiнцi другого року навчання. Здоров’я його погiршувалося, «як i завжди», у найважчi моменти вiн залишався без грошей. Настав час пiдбити пiдсумки. «Мабуть, ми обидва жахливо помилилися, – писав вiн батьковi. – Ти взяв на себе те, що виявилось за межами твоiх можливостей, i я погодився жити в умовах, якi можуть зруйнувати всi моi фiзичнi та моральнi сили».[347 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 29 грудня 1913 року, наведений у Erez 1971, p. 293.] У сiчнi 1914 року вiн настiльки захворiв, що кiлька тижнiв провiв у лiкарнi.[348 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 11 грудня 1913 року, 5 лютого 1914 року, наведенi у Erez 1971, pp. 291, 294.]
Бен-Цвi дiлив кiмнату з Бен-Гурiоном у невеликому пансiонатi. Йозеф Струмса iз Салонiк приiхав до Стамбула, щоб закiнчити навчання, i Бен-Гурiон запропонував йому приеднатися до них. Це була багатолюдна кiмната для студентiв-бакалаврiв, не надто чиста, але, мабуть, усупереч написаному Бен-Гурiоном, жоден iз них нiколи не голодував. Бен-Цвi працював учителем, щоб оплачувати навчання; Бен-Гурiон жив за кошти батька i не працював. «Вони були нiби два брати, – згадував Струмса згодом. – Бiльше нiж два брати – вони завжди були разом». У Бен-Цвi була його Рахель, i в iнших теж були подруги; деякi вже були одруженi. За словами Бен-Гурiона, у нього були турецькi та арабськi друзi, але з ними не мiг обговорювати еврейськi питання.[349 - Янаiт Бен-Цвi, стенограма iнтерв’ю вiд 16 листопада 1976 року, стоp. 6, BGA; Ben-Zvi 1967, p. 201ff.; Ben-Gurion 2008, editor’s note, p. 300.]
Інодi Бен-Гурiон просив вибачення за свое нетерпiння. Очiкування грошей зводило його з розуму, пояснював вiн. «Менi здаеться, що я взагалi не такий вже й озлоблений тип, але коли ти живеш у Стамбулi в таких умовах, як моi, i перебуваеш у такому настроi, як мiй, навiть залiзнi нерви можуть натягнутися i луснути». Але у нього не було пiдстав боятися лишитися без засобiв iснування. Роками пiзнiше Струмса свiдчив, що Авiгдор Грюн виплачував щомiсячну допомогу своему синовi. Вiн надсилав небагато, але нiколи не запiзнювався, стверджував Струмса. Якщо це так, то грошi, якi надходили iз запiзненням, не могли б занурити Бен-Гурiона в таку глибоку кризу, яку вiн описував. Вiн скаржився на «нервовий гнiв i депресiю» та «горе i бiль», додаючи: «Я не можу переносити психiчнi страждання – для мене це внутрiшне пекло». Кiлькома днями пiзнiше вiн писав: «Є моменти, у якi я мiг би бути щасливим, якби хоч мiг плакати, як маленька дитина – можливо, сльози вилили б з мене гнiтюче психологiчне страждання, яке шукае та не знаходить виходу». І знову вибачався: «Інодi, навiть не пiдозрюючи про це, крiзь мою стриманiсть пробиваються важкi зiтхання».[350 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 23 вересня 1912 року, 2 березня, 3 та 20 квiтня 1913, наведенi у Erez 1971, pp. 239, 263, 264, 268.]
Його батько та сестра Рiвка запропонували Бен-Гурiону повернутися додому, як батько вже ранiше пропонував. Бен-Гурiон був розлючений. Мета, яку вiн поставив собi, була «питанням життя», написав вiн, i лише смерть могла б завадити ii досягненню. Запропонувати вiдмовитись вiд своеi мети було рiвноцiнно у «моральному i духовному сенсi» сказати, що вiн покiнчив життя самогубством. Тому Бен-Гурiон поцiкавився, чи готовий батько продовжувати йому допомагати. Рiвка також часто надсилала йому грошi. Вiн сказав iй припинити – якщо вона буде наполягати, вiн вiдправлятиме допомогу назад. У будь-якому разi, вона вiдправляла бiльше своiй сестрi Фейгеле до Берлiну, i вiн з обуренням зазначив: «Робiть усе, що завгодно, зi своiми грошима, але дайте менi спокiй».[351 - Його старший брат Авраам тим часом планував органiзувати в Палестинi лотерею. Бен-Гурiон написав йому, що вiн помиляеться, гадаючи, що «бруд i зубожiння» гетто принесуть йому у Палестинi прибуток (Лист Бен-Гурiона до батька вiд 3 квiтня 1913 року, наведений у Erez 1971, p. 264).][352 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 23 квiтня та 21 травня 1913 року, наведенi у Erez 1971, pp. 269, 272.]
Бен-Гурiон отримав на бiльшостi з iспитiв найвищi десять балiв. Якось вiн надiслав листiвку Рахель Бейт Халахмi, в якiй розповiв iй про своi високi оцiнки – вiн зазначив, що Бен-Цвi отримав лише шiсть на завданнi, на якому вiн сам отримав десятку, i на якому Ізраiль Шохат, що також перебував у мiстi, заробив лише вiсiм. У своiх розповiдях батьковi вiн також часто зазначав, що бiльшiсть його друзiв отримували нижчi оцiнки, нiж вiн.[353 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 26 липня 1912 року та 12 липня 1914 року, наведенi у Erez 1971, pp. 228, 317; стенограма записiв вiд 15 травня 1952 року, BGA, особистi документи; Brun 2008, p. 80ff.; лист Бен-Гурiона до Рахель Бейт-Халахмi вiд 5 жовтня 1913 року. GSA, досье Рахель та Єгезкеля Бейт-Халахмi.]
«Я спробував i зробив це», – повiдомив вiн наприкiнцi сесii батьковi. Спочатку Бен-Гурiон намагався дискредитувати рiвень унiверситету, нiби взагалi тiльки вiн володiе турецькою та схiдною культурою. Коли вiн просунувся та вiдзначився у навчаннi, то перестав робити такi коментарi. Насправдi факультет був досить хорошим.[354 - Brun 2008, p. 92ff.]
* * *
Вони були групою юнакiв iз Палестини, яких у Стамбулi вабив революцiйний дух молодотурок; багато було й арабiв. Деякi з них пiзнiше працювали у правовiй системi в Палестинi; трое були призначенi суддями, а один служив у Верховному судi. Іншi знайшли свiй шлях у полiтичнiй елiтi. Там були також i Ізраiль та Маня Шохат. Йозеф Струмса згадував, що час вiд часу Шохат вiдвiдував Бен-Цвi, свого близького друга з «Га-Шомер». Якщо в кiмнатi був Бен-Гурiон, вони з Шохатом знаходили причину для сварок та пiдвищення голосу.[355 - Стенограма iнтерв’ю Струмси, стоp. 8, BGA.]
Шохат позицiював себе лiдером нацii, головою уряду у вигнаннi. Коли спалахнули вiйни на Балканах, вiн стверджував, що переконав турецького вiйськового мiнiстра створити в турецькiй армii еврейський полк, який би захищав Палестину. Коли нiчого з цього не вийшло, Шохат запропонував туркам п’ятдесят добровольцiв, яких вiн зарахуе з-помiж палестинських студентiв та членiв «Га-Шомер». Вiн стверджував, що його призначили командиром пiдроздiлу зi званням офiцера. З цього варiанту теж нiчого не вийшло. Бен-Цвi, зi свого боку, даремно намагався переконати морякiв-евреiв iз Салонiк переiхати до Палестини.[356 - Israel Shohat, «Shelichut Vaderech», in Ben-Zvi 1962, p. 35ff; лист Бен-Гурiона до Блх-Блюменфельда вiд 6 червня 1913 року, наведений у Erez 1971, p. 237; Лист Бен-Гурiона до батька вiд 31 липня 1913 року, наведений у Erez 1971, p. 276; Ben?Zvi 1967, p. 201ff.] Вони з Бен-Гурiоном були активiстами еврейськоi студентськоi асоцiацii у Стамбулi. Їх запросили на конвенцiю «По’алей Цiон» у Краковi та сiонiстський конгрес у Вiднi. Це був перший сiонiстський конгрес у життi Бен-Гурiона; бiльшiсть делегатiв випереджали його у досвiдченостi. Тодi вiн, здавалося, уже примирився з Рiвкою; вiн поiхав на Песах до Лодзя, i батько також був там. Це став його третiй вiзит до Польщi з моменту вiд’iзду.
* * *
Двадцять восьмого липня 1914 року, коли iспити були позаду, Бен-Гурiон i Бен-Цвi сiли на росiйський пасажирський корабель у Стамбулi. Вони мали прибути до Яффи за десять днiв. За мiсяць до цього було вбито австро-угорського коронного принца, i у Європi подуло вiтром вiйни. У суботу, 1 серпня, незабаром пiсля того як вони вiдпливли пiсля зупинки в Ізмiрi, до корабля надiйшла звiстка, що Росiйська iмперiя оголосила вiйну Нiмеччинi. Бен-Гурiон i Бен-Цвi опинилися перед своею третьою вiйною. Серед мрiй, що цiеi митi були розбитi майже скрiзь по всьому свiту, ще iснувала надiя Бен-Гурiона на те досягнення, яким його батько нiколи не користувався – стати справжнiм юристом.
За кiлька мiсяцiв вiн уже розмiрковував про наслiдки вiйни для майбутнього сiонiзму. «Хто не може жодним чином отримати краiну, той ii завойовуе», – заявив вiн за кiлька тижнiв пiсля початку Великоi вiйни. «Ми пiдкоримо Палестину шляхом ii розвитку», – писав вiн. У цьому була суть практичного сiонiзму, який вийшов на перший план пiсля смертi Герцля та його невдалих зусиль здобути Палестину дипломатичними методами. Але провiдна iдея статтi могла пiти вiд самого Герцля: головним завданням еврейського народу була пiдготовка до мирноi конференцii, яка мала бути скликана пiсля вiйни. Свiт повинен надати еврейському народовi автономну батькiвщину в Палестинi, куди евреi могли б iммiгрувати без обмежень. Обережно i дуже дбайливо пiдбираючи слова, Бен-Гурiон заявив, що «Палестина належить Туреччинi» i наголосив, що еврейська громадськiсть у Палестинi, «як завжди», е вiрною Османськiй iмперii.[357 - Лекцiя Бен-Гурiона «Likrat He’atid», наведена у Ben-Gurion 1931, p. 1ff.]
«Я закрив би краiну»
Сiмнадцятого грудня 1914 року в четвер удень, незабаром перед тим, як настав час запалити свiчки в п’яту нiч Хануки, турецькi полiцiйнi вiйська оточили еврейськi квартали на околицi Яффи – Тель-Авiв, Неве Цедек i Неве Шалом – i ввели комендантську годину. Вони вривалися до будинкiв, витягали iхнiх мешканцiв i вiдводили iх до сусiднього пiдроздiлу полiцii. Кiлька годин по тому полiцiя посадила евреiв на iталiйськi кораблi, якi вирушили з Яффи тiеi самоi ночi. Кораблi вiдвезли iх до Єгипту, який англiйцi проголосили своiм протекторатом мiсяць тому.
Очевидець описав страхiтливi сцени цього дня: «Шестимiсячну дитину кинули у колисцi, бо ii матiр захопили на вулицi й посадили на корабель, не даючи iй можливостi забрати дитину… дiтей вiдправляли на кораблi без батькiв… багато хто впав у море i дивом був врятований, тодi як те, що трапилося з iншими, невiдомо i на сьогоднi». До цього влада видала наказ про вигнання всiх громадян ворожих краiн, включно з 50 тис. евреiв iз 85 тис., якi тодi мешкали у Палестинi. Майже всi вони були росiйськими пiдданими. У суботу вiдбулося нове масове висилання.[358 - Y.Z., «Michtav Miyafo», Ha’ahdut, Dec. 30, 1914; Hapo’el Hatza’ir, Jan. 1, 1915, p. 16; Giladi and Naor 2002, p. 457ff; Teveth 1977, p. 265.]
У вiддiленнях «Га-Ахдут» у Єрусалимi спалахнули бурхливi дебати. Протягом трьох мiсяцiв iз моменту повернення Бен-Гурiона та Бен-Цвi зi Стамбула вони намагалися переконати евреiв у Палестинi вiдмовитися вiд росiйського громадянства i подати заявку на отримання османського. Безпосередньою метою було запобiгти перспективi виiзду з краiни тисяч евреiв, немае значення – за власним бажанням чи внаслiдок вигнання. Полiтична думка Бен-Гурiона з цього приводу було трохи дивною: Туреччина була малоймовiрним союзником для евреiв. Вiн був добре знайомий iз внутрiшньою гниллю, яка мучила «слабку европейську людину», а до турецькоi культури вiн ставився як до явно схiдноi. Крiм того, вiн був свiдком фiаско iмперii у Балканських вiйнах. Попри все це, перемога Туреччини була, на його думку, цiлком можливою.
Бен-Гурiон вважав себе патрiотом-османом i тiшився, коли турки скасували вищi права, якими користувалися iноземнi пiдданi в Палестинi. «Туреччина залишае рабство заради свободи», – заявляв вiн. Вiн називав Османську iмперiю «нашою краiною». Тисячi евреiв залишилися без захисту вiд консульств краiн, з яких вони родом, але Бен-Гурiон вважав, що вiрнiсть османському режиму пiсля вiйни сприятиме розвитку сiонiстських iнтересiв. Вiн думав про еврейський нацiональний округ у складi Османськоi iмперii. Вiн також не вiдмовився вiд своеi мрii представляти еврейську громадськiсть як мiнiстр Туреччини.[359 - Ben-Gurion 1914; Mintz 1988, p. 69ff.] Разом iз Бен-Цвi вiн вiдродив iнiцiативу створення еврейськоi добровольчоi мiлiцii для захисту Єрусалиму. Тим часом Бен-Гурiон щоранку ходив до кабiнетiв головного рабина, де сидiв за письмовим столом, укритим зеленою тканиною, i реестрував евреiв, якi вирiшили прийняти османське громадянство. Вiн i Бен-Цвi носили червонi фески. «Справжнi турецькi чиновники!» – так описував iх Аарон Реувенi у своему романi.
Вiдмова вiд росiйського громадянства була непростим рiшенням, зокрема, для молодих людей, якi ухилялися вiд служби у царськiй армii. Це призводило до несення вiйськовоi повинностi у турецькiй армii. Обидвi партii робiтникiв-сiонiстiв закликали евреiв залишатися в Палестинi, але були й iншi думки, зокрема декого зi спiвробiтникiв «Га-Ахдут». Кiлька членiв зiзналися своiм колегам, що не мали бажання вмирати, захищаючи Османську батькiвщину.
Гiвонi – персонаж – прототип Бен-Гурiона у романi Реувенi, заявляе, що готовий заплатити дуже високу цiну за людськi життя, щоб реалiзувати iсторичну долю свого народу. Кожен, хто виiжджае з краiни, е зрадником, заявляе вiн, додаючи: «Якби у мене був дозвiл на це, я замкнув би краiну на замок i не вiдпустив би жодноi душi». Поясненням того, чому Реувенi надiляе такою позицiею Гiвонi, було ось що: «П’ять тисяч евреiв, якi потрапляють до Палестини, е важливiшими для нас, для нашого майбутнього, нiж десять тисяч, що тiкають i рятують своi життя в Єгиптi». Його колеги помiтили iз сарказмом, що вiн, схоже, не проти взяти на себе вiдповiдальнiсть за великi кровопролиття; дякувати Богу, евреi пiдкорюються Джемалю-пашi, а не Гiвонi.[360 - Reuveni 1932, pp. 105, 151ff.]
Джемаль-паша був одним iз лiдерiв молодотурок та командувачем сирiйським i палестинським фронтом. Вiн зiграв провiдну роль у вiрменському геноцидi та був вiдвертим противником сiонiзму.[361 - Ben-Bassat 2014, p. 52ff.] Редактори «Га-Ахдут» не були впевненi, чи варто писати про депортацii з Яффи. Це було важке рiшення, особливо для Бен-Гурiона як прихильника османiв. Вiн неохоче пiдтримав публiкацiю болючоi розповiдi, яка стверджувала, що депортацiя насправдi не була спрямована на iноземних громадян, а лише безпосередньо на евреiв, серед iнших i тих, що мають османське громадянство. За кiлька днiв влада закрила видання, конфiскувала останнi 127 примiрникiв нещодавнього випуску, який знайшла в його примiщеннях, i заблокувала друкарню.[362 - Y.Z., «Michtav Miyafo», Ha’ahdut, Dec. 30, 1914; Ben-Zvi 1967, p. 201ff.]
* * *
За кiлька тижнiв Бен-Цвi та Бен-Гурiон були заарештованi й направленi до помпезного урядового будинку в мусульманському кварталi Старого мiста. За словами Бен-Гурiона, це трапилось через те, що iхнi iмена фiгурували у списку учасникiв сiонiстського конгресу 1913 року. Поводилися з ними досить добре. Бен-Гурiон писав, що його допитувачем був неотесаний чоловiк, «грубий, але не надто агресивний». Цей чоловiк хотiв знати все про «По’алей Цiон» та «Га-Шомер», i, здавалося, не бачив мiж ними рiзницi. Обидвi, у його очах, були таемними пiдривними органiзацiями. Бен-Цвi згадував, що вони настiльки подружилися з iхнiми охоронцями, що iм дозволяли приходити та йти, коли заманеться.
Щоб уникнути депортацii, вони написали турецькою мовою глибоко патрiотичного листа Джемалю-пашi. Бен-Цвi пiшов так далеко, що особисто вiдправився шукати Джемаля у його штаб-квартирi у маетку Августа Вiкторiя на Оливковiй горi. Рахель Янаiт поiхала з ним i дивилася здалеку, ховаючись серед кипарисiв. Бен-Цвi вдалося особисто звернутися до турецького командира; Джемаль знав, хто вони такi, але сказав, що говорити нема про що. Вони вдвох збиралися створити еврейську державу в Палестинi, тож мають бути депортованi до Єгипту. Бен-Цвi та Бен-Гурiон занурились у глибоку депресiю. Їхнi друзi влаштовували прощальну вечiрку в мiсцевому готелi, але Бен-Гурiон вважав за краще залишатися на самотi. Йому було нелегко змиритися iз крахом свого переконання щодо турецького майбутнього сiонiзму. Зобов’язанi владою повiдомити про депортацiю до Яффи, наступного дня вони взяли в оренду кiнний вагон за власнi кошти для поiздки. Коли вони приiхали, то були заарештованi на кiлька днiв. Янаiт отримала дозвiл на прощання. На столi горiла свiчка. Коли вона згасла, Бен-Цвi та його подруга вийшли у коридор. Вiн нахилився i поцiлував ii. Бен-Гурiон залишився у кiмнатi.[363 - Memorandum to Djemal Pasha, Feb. 21, 1915, BGA; Ben-Gurion 1972, p. 50; Ben-Gurion 1971a, pp. 50, 76ff.; Ben-Zvi 1967, p. 217ff.; стенограма iнтерв’ю Янаiт Бен-Цвi вiд 6 грудня 1976 року, с. 7.]
Депортацiя мала бути безперервною; iх також вигнали зi Стамбульського унiверситету. Вони прибули до Каiра без документiв, маючи лише рекомендацiйний лист, який отримали вiд американського консула у Єрусалимi Отiса Глазбрука. Генрi Моргентау, посол Сполучених Штатiв у Стамбулi, також стежив за ними. Протягом наступних тижнiв вони подорожували, ходили до музею, пiдiймалися на пiрамiди i чекали на отримання спецiальних перепусток. Увечерi напередоднi Песаху Бен-Гурiон писав у своему щоденнику: «Ми збираемося розповiсти iсторiю Виходу з Єгипту та провести Седер бiля гробниць фараона».[364 - Лист Мордехая до Луi Маршала вiд 16 вересня 1914 року та iншi документи, LPA P3/710; лист Бен-Гурiона та Бен-Цвi до Глейзбрука, датований кiнцем 1917 року (?), BGA, листування 1915–1917; запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 29 березня 1915 року, BGA; Ben-Gurion 1971a, p. 73; Ben-Zvi 1967, p. 217ff.; Teveth 1977, p. 293; Isaiah Friedman 1991, p. 168ff.]
Протягом наступних тижнiв двое друзiв цiкавилися долею тисяч бiженцiв iз Палестини й стежили за дiяльнiстю двох уже тодi вiдомих еврейських дiячiв iз Росiйськоi iмперii. Один iз них був офiцером Йозефом Трумпельдором, стоматологом, який героiчно воював i втратив лiву руку у росiйсько-японськiй вiйнi. Вiн приiхав до Палестини 1912 року з кiлькома супутниками. Спочатку вони приедналися до комунального господарства на березi озера Кiнерет, але потiм поiхали працювати у Деганiю.
Другий – вiдомий сiонiстський журналiст, автор i перекладач з Одеси, який пiдписував своi статтi псевдонiмом «Альталена», що iталiйською означае «гойдалка». Його справжне iм’я було Зеев (Володимир) Жаботинський. У рiдному мiстi вiн виступав за створення еврейськоi самооборони. Трумпельдору вдалося втекти з Палестини ще до погрожувань депортацiею; Жаботинський прибув до Єгипту як мандрiвний кореспондент. Оскiльки Єгипет був пiд британським протекторатом, двое чоловiкiв запропонували британцям зарахувати еврейських бiженцiв до добровольчоi вiйськовоi частини; iдея була схвалена. Результатом цього став загiн погоничiв мулiв, який брав участь у Дарданелльськiй операцii. Робоче припущення полягало у тому, що турки зазнають поразки, i тому було б доцiльнiше допомогти англiйцям.[365 - Elam 1984, p. 22ff; Katz 1993, p. 37.]
Бен-Гурiон i Бен-Цвi вiдхилили iнiцiативу з двох причин – побоювалися, у доброму сенсi, що надання вiйськовоi допомоги ворогу Туреччини може мати катастрофiчнi наслiдки для еврейськоi спiльноти у Палестинi. Вони також продовжували вiрити, що Палестина, цiлком можливо, залишатиметься пiд контролем Туреччини пiсля вiйни, i тодi ii влада зможе надати евреям автономiю. Зрештою, Туреччина була на боцi Нiмеччини, а багато людей вiрили, що перемога буде саме на ii боцi. Бен-Гурiон пiдтримував Туреччину в дусi давньоi еврейськоi традицii, яка також мала сiонiстську версiю, згiдно з якою завжди й усюди найкраще пiдкорятися тому, хто на чолi. Крiм того, двое друзiв були роздратованi, що Жаботинський i Трумпельдор реалiзували iдею, яку вони, Бен-Гурiон i Бен-Цвi, провалили, коли запропонували це туркам. То була ще одна iнiцiатива щодо еврейських збройних сил, у якiй Бен-Гурiон участi не брав.
Із сiонiстського погляду логiчним було не допускати виiзду евреiв iз Палестини. Логiчним було i схвалення отримання евреями османського громадянства заради уникнення депортацii. У пiдсумку деякi евреi були зарахованi до турецькоi армii.
Однак для багатьох рiшення лишитися в Палестинi коштувало життя, неважливо, чи ними керував сiонiстський патрiотизм, чи дещо iнше. Через вiйну в Палестинi погiршились умови життя, i тисячi померли вiд голоду. Бен-Гурiон поставився до цього як до цiни, яку слiд заплатити за сiонiзм.[366 - Історики пiдрахували, що на османське громадянство подали заявку близько 15 тис. евреiв, а близько 8 тис. полишили Палестину або були депортованi. Упродовж вiйни еврейське населення Палестини зменшилося приблизно на 35 тис. – з 85 до 50 (Giladi and Naor 2002, p. 457).][367 - Лист Бен-Гурiона та Бен-Цвi до Джемала-пашi вiд 21 лютого 1915 року, BGA; лист Бен-Гурiона та Бен-Цвi до Брендайса 1916 року, BGA, загальна хронологiчна документацiя; Ben-Zvi 1967, p. 223; Ben-Gurion 1971a, p. 222.]
Вiн сам ще й досi не отримав османського громадянства, стверджуючи пiзнiше, що вони з Бен-Цвi подали заявку i навiть сплатили необхiдний збiр; можливо, iх депортували до завершення процесу пiдготовки документiв. Коли Бен-Гурiон в’iхав до Сполучених Штатiв, за документами вiн був громадянин Росiйськоi iмперii. На початку 1917 року вiн також оголосив себе громадянином iмперii.[368 - New York Passenger Lists 1820–1957, Patris, David Bengorion (орфографiю збережено), May 16, 1915, ancestry.com; реестрацiйна картка на iм’я David Green-Ben-Gurion вiд 5 червня 1917 року, United States World War I Draft, FamilySearch.org.] Протягом наступних рокiв йому було важко визнати, що вiн помилявся, коли заохочував евреiв Палестини брати османське громадянство. «Можливо, це була помилка з мого боку, – писав вiн, – але, незважаючи на такi умови, я б i тепер був проти виiзду з краiни».[369 - Ben-Gurion 1971a, p. 75; лист Бен-Гурiона до Елiезера Канаанi вiд 13, травня 1964 року, BGA.]
* * *
Якби Бен-Гурiон хотiв, то напевно б залишився у Єгиптi, але вiн хотiв потрапити до Нового Свiту. У вiцi двадцяти дев’яти рокiв, не маючи професii, вiн знав, що нiколи не стане анi адвокатом, анi, швидше за все, мiнiстром Туреччини. Вiн бiльше не займався фiзичною працею i залежав вiд грошей, якi отримував з-за кордону, частково вiд батька. Але у цьому вiцi Бен-Гурiон мав одну велику перевагу – вiн знав, чого хоче досягти, i що здатний вчитися. Наступною його зупинкою була Америка.
Дорогою до Сполучених Штатiв Бен-Гурiон дивувався безмежжю Атлантичного океану. Вiн поетично описував зображення хвиль та гру свiтла, як робив це, коли вперше вiдплив iз Плоньська до Палестини.[370 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 3 травня 1915 року, BGA.] Його друзям та знайомим, якi загалом сприймали його як похмурого iнтроверта, важко було б повiрити, що ним могли бути написанi такi романтичнi уривки.
* * *
Шiстнадцятого травня 1915 року вдалинi з’явилися першi хмарочоси. Бен-Гурiон був приголомшений. Вiд тодi, як вони з Бен-Цвi оселилися в однiй iз кают третього класу на грецькому кораблi «Патрiс», його захопила американська мрiя, яку вiн носив iз собою з дитинства на початку того, що всi називали «американським столiттям». Америка розпалювала його уяву; вiн був схвильований майже так само, як пiд час поiздки до Палестини. Ритм життя у найсучаснiшiй та найдемократичнiшiй краiнi свiту зачаровував його, як писав Бен-Гурiон. Коли чайки почали кружляти над палубою «Патрiсу», вiн бiльше не думав про жахливу iжу, яку подавали на кораблi; Давид раптом почав асоцiювати себе з легендарними батьками – засновниками Америки. У своему щоденнику вiн писав: «Нам, охочим побудувати з руiн у пустелi нову краiну, потрiбно дiзнатись, як депортованi та переслiдуванi люди з Англii заснували величезну багату краiну з незрiвнянними копальнями та творчим потенцiалом». Протягом подальших рокiв вiн порiвнював завоювання американського заходу iз завоюванням Палестини. Пiд час подорожi вiн почав вивчати англiйську.
Час вiд часу Бен-Гурiон фантазував у своему щоденнику – як здивуються його друзi, коли вiн з’явиться у Нью-Йорку, не повiдомивши iм про свiй приiзд. Ім’я Шмуеля Фукса не фiгуруе, але «друзi», про яких вiн пише, зводяться на наступнiй сторiнцi до однiеi особи. В очiкуваннi iхньоi зустрiчi Бен-Гурiон знову пiддався ностальгii, повернувшись подумки до iхнiх «невинних i мрiйливих юнацьких рокiв», коли вони ще були «просякнутi iлюзiею, одночасно наiвною i чистою». Зустрiнувшись знову, вони, напевно, зрозумiють, хто з них зробив правильний вибiр – мрiйник, який поiхав до Палестини та пiшов у полiтику, або його любий друг, який намагався заробляти стоматологом у Бруклiнi. Так чи iнакше, «оскiльки мене занесло до Америки, потрiбно зробити там щось для Палестини». Вiн зрадiв, коли зрозумiв, що приiде до Нью-Йорка вчасно, щоб вiдсвяткувати Шавуот.[371 - Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 3, 13, 14 та 28 квiтня, а також 15 травня 1915 року; лист Бен-Гурiона до Фукса вiд 2 сiчня 1907 року, наведений у Erez 1971, p. 93; Ben-Gurion, «LeYahadut America», Sept. 3, 1950, наведений у Ben-Gurion 1962a, 2, p. 366.]
7. Новий свiт
«Це трохи смiшно»
Америка тепло зустрiла його; iммiграцiйнi процедури були простими й швидкими. «Американцi знають секрет оперативностi», – захоплено казав вiн. Обов’язковий медичний огляд також був менш принизливим, нiж вiн побоювався. Бен-Гурiон заявив про намiр стати громадянином й отримав вiзу, яка дозволяла йому жити й працювати в краiнi. «Ура!», – написав вiн у своему щоденнику, як тодi, коли вперше зiйшов на берег Яффи. Кiлька членiв мiсцевого осередку «По’алей Цiон» чекали на нього бiля острова Еллiс, iммiграцiйного центру на пiвденнiй околицi Манхеттену. Вони передали жахливi новини з Плоньська – нiмецька бомба потрапила у синагогу. Загинуло близько вiсiмдесяти осiб, серед яких i батько Шломо Цемаха. Бiй, що розгорнувся навколо Плоньська тодi докладно висвiтлювався газетою «Нью-Йорк Таймс». Батько Бен-Гурiона та решта його родини були живi й здоровi.[372 - Ben-Gurion 1971a, pp. 79ff; запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 17 травня та 2 червня 1915 року, BGA.]
Бен-Гурiон не був застрахований вiд легендарного культурного шоку, який часто вражае людей, що вперше вiдвiдують Нью-Йорк. Вiн звалився на нього наче «злива», i Бен-Гурiон не мiг забути цього враження впродовж життя. Пiд час своiх перших днiв у мiстi вiн безцiльно та до повного знесилення блукав проспектами Манхеттену. Третього дня йому вже здавалося, нiби вiн тут перебувае не менше нiж тиждень. Щоденник Бен-Гурiона передае почуття захоплення i подекуди сарказму щодо багатоповерхових будiвель, величезних магазинiв, нескiнченних вулиць, карет та автомобiльного руху, маси пiшоходiв, вихору кольорiв i голосiв, постiйного поспiху, нестримного бажання кожного щось рекламувати.
Америка поставила Бен-Гурiона перед двома основними викликами, якi вимагали вiд нього переглянути своi найфундаментальнiшi переконання. Як самопроголошений соцiалiст, вiн зiткнувся з тим, що влада Америки – це влада капiталiзму, на соцiалiзм великого попиту не було. Як сiонiст вiн прагнув почати дiалог iз бiльше нiж двома мiльйонами евреiв, якi, знайшовши нову батькiвщину в США, почувалися тепер як вдома. Не було великого попиту i на сiонiзм. Американськi евреi нагадували йому власного батька: «Вони заявляють, що е сiонiстами, але не переiжджають до Палестини»[373 - Матерiали матерiали iнтерв’ю Авраама Авi-Хай iз Бен-Гурiоном вiд 23 серпня 1972 року, HIJC.]. Тiльки незначна iх кiлькiсть розумiла iврит; а йому все ще бракувало вiльного знання англiйськоi. Здебiльшого вiн говорив iдишем. Це був не найкращий спосiб для знайомства з Америкою.
* * *
Пiсля прибуття до Сполучених Штатiв Бен-Гурiон та Бен-Цвi взяли за правило представлятися емiсарами з Палестини, пiдкреслюючи, що приiхали лише на короткий строк. Якщо йому доводилося називати свою професiю в офiцiйнiй формi, Бен-Гурiон писав «журналiст». Це ставило його поряд з iншими письменниками, якi прагнули розповсюдити сiонiзм, серед них Герцль i Жаботинський. Дорогою Бен-Гурiон розглядав можливiсть видання у Сполучених Штатах свого щоденнику iвритом.[374 - Ben-Gurion 1971a, p. 76.]
Американськi покровителi розмiстили його за невисоку плату. Вони вирiшили направити Бен-Гурiона разом iз Бен-Цвi у лекцiйну поiздку по партiйних вiддiленнях, бо емiсари з Палестини були цiкавiшi за бiженцiв та вигнанцiв. Тим часом вигнанцi влаштували низку святкових зустрiчей, виголошуючи довгi промови на свою честь та повiдомляючи про свiй приiзд еврейськiй пресi. «Це було трохи смiшно», – зауважив Бен-Гурiон.[375 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 27 травня 1915 року, BGA.] Їхнi покровителi розглядали Бен-Цвi як старшого з них двох. Спочатку життя в орендованiй на двох кiмнатi у Бруклiнi було досить скрутним: Бен-Цвi давав уроки, Бен-Гурiон писав статтi. Інодi iх пiдтримувала i Партiя.
«По’алей Цiон» в Америцi був створений як осередок партii Росiйськоi iмперii. Активiсти, майже всi iммiгранти, серед яких дехто з родичiв Бен-Гурiона, привезли iз собою як платформу партii, так й iдеологiчнi розбiжностi, що непокоiли iх у Старому свiтi, з усiма iнтригами, змовами та суперництвом. Існували вiддiлення в кiлькох американських мiстах, але нараховували вони лише близько трьох тисяч членiв та прихильникiв, що становили десь половину представникiв сiонiстського робiтничого руху в США. Рух випускав у Нью-Йорку газету iдишем, «Дер Їдишер Кемпфер», накладом у шiсть тисяч екземплярiв.[376 - «Мiцрахi» – релiгiйно-сiонiстський рух, тричi входив до «По’алей Цiон». 1918 року всi газети iдишем у США разом узятi мали наклад близько пiв мiльйона (Raider 1998, pp. 33, 41; Teveth 1977, p. 312, примiтка 30).]
Бен-Гурiон знав деяких американських прихильникiв сiонiзму ще до свого приiзду, i вони всi також про нього чули. Нахман Сиркiн, визнаний iнтелектуальний лiдер партii в Америцi, розповiв, як кiлька рокiв тому намагався викупити Палестину у турецького султана. Вiн запропонував заручитися десятками тисяч молодих людей у русi «Ге-Халуц» («Пiонер»), члени якого були зобов’язанi розселитися у Палестинi та займатися фермерством. Пiнхас Рутенберг, росiйський революцiонер i терорист, ознайомив Бен-Гурiона з планом створення еврейськоi армii, яка мала вiдвоювати Палестину.[377 - Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 15 та 17 травня, 1, 5, 7 та 9 червня, BGA; Mintz 1983, p. 181ff.]
* * *
Тi евреi, яких Бен-Гурiон спочатку зустрiчав в Америцi, здебiльшого здавалися йому жалюгiдними. Вiн ледве впiзнав свого двоюрiдного брата. «Обличчя стало змученим, постава зiгнулася – вiн дуже постарiв», – зазначив Давид, додавши, що дiти його двоюрiдного брата розмовляли англiйською та iдиш знали лише трохи.[378 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 27 травня 1915 року, BGA.] Один iз братiв Рахель Бейт Халахмi представив його в Асоцiацii молодих вихiдцiв iз Плоньська в Америцi. Бен-Гурiон визнав тих людей неприемними. «Духовно порожнi, не мiстили в собi нiчого та нi до чого не прагнули», – написав вiн у своему щоденнику.[379 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 26 травня 1915 року, BGA.]
Шмуеля Фукса серед них не було – тодi його не було й у мiстi. Бен-Гурiон зустрiв свою дiвчину, яка була бундисткою. Минуло кiлька тижнiв, але Фукс так i не повернувся. У недiлю, 7 липня 1915 року, Бен-Гурiон написав про це у щоденнику: «Сьогоднi у «По’алей Цiон» пiкнiк. Ось звiдки я чув, що Ш. Фукс приiде. Ми не бачились дванадцять рокiв… завтра я маю iхати». Наступного дня Бен-Гурiон вирушив iз мiсiею до партiйного вiддiлення Рочестеру в Нью-Йорку. Це була перша зупинка лекцiйного туру, який охопив i кiлька iнших мiст. Його щоденник розповiдае: «Я розраховував виiхати звiдси о такiй-то годинi, але спiзнився на поiзд усього на кiлька хвилин, втративши цiлий день, тепер дiстануся Рочестеру лише об одинадцятiй ночi». Про Фукса не було жодного слова. Може, вiн був на пiкнiку, а може й нi. Можливо, Фукс був там, а Бен-Гурiона не було; може, таки не з’явився. Або, можливо, вони обидва прийшли та побачились, i Бен-Гурiон вирiшив не оприлюднювати той момент i навiть не згадувати про це у своему щоденнику. Багато рокiв по тому, у бутнiсть прем’ер-мiнiстром, вiн зазначив, що зустрiчався з Фуксом у Нью-Йорку. «Я розповiв йому про нашi починання в Палестинi, i вiн поступово повернувся до сiонiзму», – писав Бен-Гурiон. Але це було не зовсiм так.[380 - Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 29 травня, 4 та 5 липня 1915 року, BGA; виправлення вiд руки у щоденника, BGA, збiрка Шаптая Тевета, люди; лист Бен-Гурiона до Фукса 29 сiчня 1955 року, BGA; Ben-Gurion 1971a, p. 16; Berl Cohen 1986.]
Коли Фукс уперше приiхав до США, то входив до «По’алей Цiон», але, схоже, поступово втрачав iнтерес до партii. Вiн вивчав стоматологiю в нью-йоркському унiверситетi, одружився, мав професiйний успiх i купив багатоквартирний будинок. Вiн публiкував вiршi та оповiдання iдишем, деякi з них пiд псевдонiмом «Еммануiл», iм’ям, яке пiзнiше дав своему синовi. Шмуель мав зв’язок з iншими iдишськими письменниками та поетами, давав iм грошi та пiдтримував iдишський театр.[381 - Лист Фукса до Бен-Гурiона вiд 14 травня 1955 року, BGA.]
«Якби я був негром»
Лекцii Бен-Гурiона у вiддiленнях «По’алей Цiон» по всiй краiнi були спрямованi на пошук молодi, яка могла б переiхати до Палестини, а тим часом вербували iх до «Ге-Халуц», який, начебто, сприяв розвитку пiонерських поселень у Палестинi.[382 - Yonatan Shapira 1971, p. 90ff.; Tuchman 1981, p. 208ff.] У межах туру Центральний Комiтет партii закликав членiв приеднатися до цiеi органiзацii. Але ретельне дослiдження показуе, що iммiгранти «Ге-Халуц» мали насамперед виконувати вiйськовий обов’язок. Їi цiлi формулювали кiлька разiв, i в якийсь момент наказали: «створити спецiальну групу самооборони в Палестинi». У вiдхиленiй версii, що зберiгаеться в архiвi Бен-Гурiона, цей уривок iдишем супроводжуеться двома еврейськими словами в дужках, що означають «оборонна група».[383 - Сповiщення «По’алей Цiон» № 18 вiд 28 червня 1915 року, BGA, загальна хронологiчна документацiя; текст лекцii Бен-Гурiона та Бен-Цвi «Hehalutz: Printsipn un Aufgaben», наведений у Basok 1940, p. 14; «Di Yesodos fun ‘Hekhalutz’», 1917, BGA, загальна хронологiчна документацiя; запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 9 серпня 1915 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Бен-Цвi вiд 9 серпня 1915 року, BGA; Ben-Zvi 1967, p. 230.] У статутi «Ге-Халуц», який цитував Бен-Цвi у своiх спогадах, зазначаеться, що органiзацiя мае функцiонувати як «фiзкультурно-спортивнi та вiйськовi тренувальнi клуби». Члени повиннi були самi на себе взяти зобов’язання прийняти дисциплiну, накладену керiвництвом.
* * *
Бен-Гурiон iздив один, зазвичай поiздом; вiн тимчасово проживав у партiйних активiстiв, але не завжди був упевнений, що на нього чекатимуть; iнодi й не чекали. Часом його господарi забували органiзувати лекцiю. «Товаришi нiчого не пiдготували», – скаржився вiн одного разу. Це сталося, «як i очiкувалося», у Янгстаунi та Кантонi, а до того ще й у Пiттсбурзi. Кантон був невеликою втратою, як казав вiн; з самого початку його не варто було вiдправляти туди. Але Бен-Гурiона не прийняли в бiльших еврейських спiльнотах Янгстауна та Пiттсбурга, i це було суттево.[384 - Вiн скрупульозно записував у подорожах усi своi витрати до останнього цента на кшталт $1,91 за квиток на поiзд, $0,50 – доплата за спальний автомобiль; $0,20 – чайовi носильнику (Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 26 липня 1915 року та 2 грудня 1917 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Гiрша Еренрайха вiд 29 грудня 1915 року, 6 та 7 сiчня 1916 року, наведенi у Erez 1971, pp. 330, 333, 334).]
Члени партii в Нью-Йорку вважали його своiм емiсаром i, ймовiрно, сподiвалися, що його виступи допоможуть зiбрати грошi для партii та залучити передплатникiв газетi. Але вiн не був вправним оратором i не збирав великi натовпи; дехто згадував, що Бен-Гурiон виступав нудно i без фантазii. Іншi промовцi розповiдали iсторii; вiн наводив факти. Інодi його виступи справляли сильне враження, але лiричними вони не були. Як результат, речник iз нього був не надто популярний. Інодi Бен-Гурiон виступав перед аудиторiею, яка ледь сягала двадцяти осiб; сорок – це була вже хороша явка. Одного разу вiн скасував захiд у Цинциннатi, тому що суддя Луi Брендайс збирався виступити недалеко вiд нього того самого вечора.[385 - Гуттман, стенограма iнтерв’ю, с. 17, BGA; стенограма iнтерв’ю Крузо, BGA; листи Бен-Гурiона до Бен-Цвi вiд 13 грудня 1915 року, 8 березня та 19 липня 1916 року, BGA, загальна хронологiчна документацiя; лист Бен-Гурiона до Гiрша Еренрайха вiд 6 сiчня 1916 року, наведений у Erez 1971, p. 333.]
* * *
Наприкiнцi серпня 1916 року Бен-Цвi та Бен-Гурiон попросили Брендайса разом iз послом Моргентау у Стамбулi втрутитися та отримати для них дозвiл на повернення до Палестини.[386 - Лист Бен-Гурiона та Бен-Цвi до Брендайся вiд 1916 року, BGA, загальна хронологiчна документацiя.] Тодi вони обидва все ще вважали, що Палестина може бути пiд Османським сюзеренiтетом, хоча й розумiли, що можливий, безумовно, й iнший розвиток подiй. Тож вони не знали, на чиему боцi дiятиме вiйськова сила, яку планували зiбрати: на боцi чи проти туркiв. У будь-якому разi «Ге-Халуц», мабуть, мав намiр дiяти проти арабiв пiд контролем Бен-Гурiона. Але цього не сталося. «Реакцiя не була масовою», – писав Бен-Гурiон; американська фiлiя «Ге-Халуц» налiчувала лише близько ста членiв.[387 - Ben-Gurion 1971a, p. 81; Ben-Zvi 1967, p. 226.] Це був провал. Бен-Гурiон пройшов довгий шлях задля того, щоб американськi евреi почали переiжджати до Палестини.
Бiльшу частину часу вiн проводив з iншими членами своеi партii, але часто виходив iз того вузького свiту i озирався навколо. Вiн стежив за президентською кампанiею i пiзнiше згадував тривожне очiкування, що передувало обранню Вудро Вiльсона на другий термiн. «Результат свiтовоi вiйни багато в чому залежав вiд результатiв виборiв», – писав вiн. У Нешвiллi Бен-Гурiон вперше побачив те, що називав «поселенням блiдих негрiв», «блiдий» – це термiн для району, у якому росiйська влада змусила жити евреiв. Коли вiн заходив у мiський транспорт, то бачив два знаки, що свiдчать про те, що мiсця спереду були для бiлих, а ззаду для «кольорових», як тодi в Америцi називали негрiв. «Коли ви заходите в транспорт, бiлi сидять на переднiх сидiннях», – писав Бен-Гурiон до Бен-Цвi. – Якщо якесь мiсце звiльняеться, чорним також дозволяють сiсти (але Бог любить однаково i тих, i тих). Коли люди виходять, спочатку виходять бiлi, а потiм чорнi». Бен-Гурiон також бачив окремi ваннi кiмнати для чорношкiрих та бiлих. Його, хто вирiс на «Хатинi дядька Тома», охоплювали злiсть, бiль та сором, як писав вiн i розповiв Бен-Цвi, що коли пiшов дивитися фiльм, то сiв поруч iз неграми. Бiлетер негайно пiдiйшов до Бен-Гурiона i зажадав, щоб вiн пересiв вiд них подалi.[388 - Багато рокiв по тому прем’ер-мiнiстр Бен-Гурiон згадував, як його шокувало, коли вiн уперше зiткнувся з дискримiнацiею чорношкiрих у Сполучених Штатах. Особливо непокоiло його те, що були евреi, якi це пiдтримували. «Якби я був негром, я був би закiнченим антисемiтом», – зауважив вiн (Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 9 листопада 1940 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Бен-Цвi вiд 3 лютого 1918 року, BGA, загальна хронологiчна документацiя; лист Бен-Гурiона до Кабiнету мiнiстрiв вiд 12 лютого 1953 року та 3 травня 1960 року, NА).][389 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 9 листопада 1940 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Бен-Цвi вiд 3 лютого 1918 року, BGA, загальна хронологiчна документацiя.]
Вiн вiдпочивав вiд полiтики у рiзних мiсцях: наприклад, спостерiгаючи видовище Нiагарського водоспаду, яким був настiльки приголомшений, що майже забув про з’iзд, на який iхав до Буффало, попри те, що вiн мав проходити у великiй, переповненiй залi. Бен-Гурiон часто писав про воду, але зустрiч iз цiею «магiчною дивною прiрвою» подарувала майже релiгiйний досвiд. «Сиди тут мовчки, сину Адама, i слухай цей рев, який не припиняеться з часiв шести днiв творiння», – написав вiн у своему щоденнику. «Сиди тут i дивись мовчки, i спостерiгай за бризками пiни, якi заплямували цей мальовничий вид».[390 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 8 липня 1915 року, BGA.]
Деякi його листи та записи доводять, що i в Америцi Бен-Гурiон мав рiзкi перепади настрою. Його почерк був, як звичайно, рiвномiрним i розбiрливим, розташованим охайними рядками, з бiльш-менш однаковими полями та пробiлами. Але були часи, коли його калiграфiя погiршувалася, букви ставали незграбними, важко читалися, ставали агресивними на вигляд. Рядки прямували без полiв, рiзко поринали вниз у лiвий нижнiй кут сторiнки.[391 - Листи Бен-Гурiона до Гiрша Еренрайха вiд 6 та 7 сiчня 1916 року, BGA; Erez 1971, pp. 333, 334; Teveth 1977, p. 552.] Протягом наступних мiсяцiв вiн присвятив себе передусiм письменництву. Це було мудре рiшення; завдяки писемнiй роботi Бен-Гурiон був незабаром визнаний фiгурою, навiть важливiшою за Бен-Цвi.
«Спочатку була дiя»
Через деякий час пiсля заснування «Га’Ахдут» Бен-Цвi написав статтю на честь одного з загиблих у Седжерi Якова Плоткiна. Стаття була надрукована в «Іцкорi», меморiальнiй книзi, виданiй у Яффi 1911 року; це мало стати нарiжним каменем героiчноi мiфологii робiтничого руху на землi Ізраiлю. Згiдно з обкладинкою, книга вшановувала пам’ять загиблих еврейських робiтникiв – вони не були зазначенi як члени «Га-Шомер». Книга була присвячена восьми чоловiкам, шiсть з яких загинули у Седжерi. Поряд iз висловлюваннями, книга також мiстила лiтературнi твори, зокрема матерiали Самуiла Йозефа Агнона та один Шломо Цемаха, i була досить нерiшучою спробою сформувати свiтську культуру нацiональноi пам’ятi. Були переглянутi слова традицiйноi молитви Іцкора, що промовляли у синагогах у святковi днi; вступнi слова «Бог пам’ятатиме» було змiнено на «Єврейський народ пам’ятатиме». У статтi про цiннiсть вiдданого за справу життя показане те, що тисячi побожних евреiв, якi прийняли мученицьку смерть «заради освячення iменi Бога», зробили це лише заради порятунку власноi душi, тодi як робiтники, про яких йдеться у книзi, «були вбитi, щоб вiдстояти честь всiеi нацii». Вступ мiстив полiтичний заклик до арабiв працювати разом з еврейськими поселенцями, щоб допомогти розквiтнути «нашiй безплiднiй землi». Книга вийшла iвритом; ii редакторами були лiтнi Ю. З. Рабiновiч та Йозеф Хаiм Бреннер. Було багато друкарських помилок; Бен-Гурiон не брав у цьому участь.[392 - Y. Z. Rabinowitz, «Hakdamah», p. D, and Yehoshua Tohn, «Mesirut Nefesh», p. 17ff.; Frankel 1958, p. 88ff.]
Через кiлька мiсяцiв як вони приiхали до США, пiсля того як вони почали читати лекцii перед партiйними главами, Бен-Цвi та Бен-Гурiон зрозумiли, що бракуе письмових матерiалiв iдишем про «По’алей Цiон» i Палестину. За iх пропозицiею, партiя вирiшила випустити видання «Іцкору» на iдишi. Це була спроба створити загальну легенду для евреiв Палестини та Америки. Завдання пiдготувати матерiали було покладено на кiлькох досвiдчених редакторiв «Га-Ахдут», якi тодi мешкали у Нью-Йорку, серед них i Бен-Цвi. Вони брали лiтературнi твори, додавали iмена жертв, якi не були включенi до еврейського видання, i описували iх славетнiсть.
Книга отримала ще один вступ, написаний Яковом Зерубавелем, надрукований невеликим, щiльним шрифтом на шести сторiнках, який важко читався. Основною метою було звеличення свiтського юдаiзму та засудження побожного способу життя. Це можна було побачити в принизливiй статтi Бреннера, що так i не з’явилася в оригiналi. На обкладинцi був малюнок, на якому зображений конкретний член «Га-Шомер». Подiбнi малюнки, у стилi модерн, з’явилися й у самiй книзi. У пiдзаголовку було зазначено, що книга вшановувала пам’ять «охоронцiв та робiтникiв» Палестини; у своему вступi Зерубавель посилався на Шимона Бар Гiора. Бен-Гурiон написав захопливу автобiографiчну повiсть про своi першi роки в Палестинi. Вона була надрукована майже наприкiнцi книги.[393 - Zerubavel et al. 1916.]
Це був величезний успiх. Пам’ятнi вечори пройшли по всiй Америцi, i Бен-Гурiон став бажаним гостем. Зрештою, у нього була реальна iсторiя: як вiн приiхав до Палестини, як його пiдкосили малярiйна лихоманка та голод, як вiн при цьому почувався.[394 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 15 травня 1916 року, BGA.] Цiлком природно, його настрiй рiзко полiпшився. «Ти ще не познайомився з Вудро?» – запитував вiн Бен-Цвi, який тодi був у Вашингтонi.[395 - Листи Бен-Гурiона до Бен-Цвi вiд 9 травня та 22 червня 1916 року, BGA.]
Бiльшiсть вiдгукiв на книгу були позитивними. Але прибiчник «Бунду», який пiдписувався iм’ям Мойсей Іозеф Ольгiн, опублiкував своi «думки» про книгу пiд назвою «Єврейськi колонii в Палестинi були заснованi на катастрофi арабського народу». Його провiдною думкою було те, що араби – давнi хазяi Палестини, i що iх вiйна проти еврейських поселенцiв була логiчною вiдповiддю.
З цього приводу представникiв сiонiстського руху вже тодi часто просили пояснити, як вони бачили спiвiснування з арабами. Бен-Гурiон пiдкреслив, що краiна може бути готова до прийняття чотирьох – п’яти мiльйонiв евреiв. Вiн звеличував iхню культурну та моральну перевагу й обiцяв, що розвиток (еврейськоi держави) також спричинить вiдродження серед арабського населення. Бен-Гурiон наводив Петах-Тiква як доказ: у ньому мешкало п’ять тисяч жителiв та ще три тисячi арабських заробiтчан, гордо розповiдав вiн. Про намiр замiнити iх на еврейських робiтникiв не йшлося.[396 - Ben-Gurion, «Likrat He’atid», взяте з Ben-Gurion 1931, p. 1ff.] Коли видання було розпродане, а попит ще не вичерпаний, було вирiшено про друге видання, i цього разу вiдповiдальнiсть за проект поклали на Бен-Гурiона.
Вiн показав себе рiшучим редактором: заявив, що вступ Зерубавеля – це не що iнше, як «надута полемiка в нiбито лiричному стилi». Бен-Гурiон вiдкинув його та написав новий, удвiчi коротший, лише на три сторiнки. На вiдмiну вiд Зерубавеля, вiн писав короткими потужними реченнями. Героi, про яких вiн згадував, виходили схожими на богiв: «Вони прийшли не як жебраки, а як завойовники», – почав Бен-Гурiон. Потiм пройшов якийсь перiод, а потiм: «Спочатку була дiя». У такому дусi вiн i продовжував. Звернення було нацiоналiстичним та свiтським i стосувалося особистостей загиблих героiв. Вони створили «релiгiю працi» i пролили кров, захищаючи рiдну землю. На вiдмiну вiд Зерубавеля, Бен-Гурiон не публiкував заклику до миру з арабами. Вiн зауважив, що вони поважають лише тих, хто вмiе захищатись. Вiн перемiстив свiй автобiографiчний твiр на початок нового видання, одразу пiсля вступу. Переглядаючи послiдовнiсть, у якiй опинилися загиблi, вiн поставив на першi позицii двох людей, якi померли внаслiдок iнциденту, до якого вiн сам був причетний у Седжерi. Бен-Гурiон навмисно написав у такiй послiдовностi – «робiтники та охоронцi». Крiм того, вiн видалив усi згадки про «Бар Гiора».
Бен-Гурiон редагував, а також керував пiдготовкою до друку майже власноруч. У процесi роботи йому довелося освоiти нову професiю i ухвалювати нескiнченнi рiшення, що вимагали володiння найдрiбнiшими деталями. Вони стосувалися й того, який папiр використовувати, у якому форматi друкувати книги, а також графiку й iлюстрацii. Пiдсумком цього став високоякiсний альбом зi срiблястою тканинною палiтуркою, елегантно надрукований на добротному паперi. Вiн справляв «величезне враження», як писав Бен-Гурiон батьковi.[397 - Лист Бен-Гурiона до Бен-Цвi вiд 9 травня 1916 року, BGA; Chashin and Ben-Gurion 1916, p. 8ff; Лист Бен-Гурiона до батька, датований липнем 1919 року, BGA.]
Схоже, Бен-Гурiон почав усвiдомлювати, якою була його цiльова аудиторiя. Книга, яку вiн редагував, пропонувала читачам еврейський патрiотизм та усвiдомлення власноi праведностi зi сльозами на очах. Це поеднання дало iм змогу привернути увагу нових героiв, iдишських перспективних ораторiв, таких, як вони самi, щоб дiзнатися про них та пишатися ними. Годi було й сподiватися, навiть опосередковано, що вони залишать краiну, яка iх прийняла, заради руху за прикладом своiх героiв. Це було основною вiдмiннiстю мiж двома виданнями – «Іцкор» Бен-Гурiона був оптимiстичнiшим. Вiн, схоже, зрозумiв ту роль, яку вiдiграе надiя в американському етносi.
Нiщо з того, що Бен-Гурiон робив у своему життi до цього часу, так не сприяло його репутацii, як редагування цiеi книги. Усi статтi, якi вiн написав, i всi лекцii, якi вiн читав – це все разом не сприяло появi такоi широкоi аудиторii, як видання «Іцкору». Несподiвано вiн став однiею з найвизначнiших постатей своеi партii. Пiд час роботи над книгою Бен-Гурiон попросив Бен-Цвi повернутися до Нью-Йорка з Вашингтона, щоб допомогти йому в редагуваннi, натякнувши, що вiн не буде рiвноправним партнером у цiй роботi. Бен-Цвi не приiхав. Масштабна робота з редагування, яку планував Бен-Гурiон, незабаром пiсля виходу попереднього видання, i, без сумнiву, замiна вступу, стали ляпасами для Бен-Цвi. Бен-Гурiон навiть видалив iм’я свого друга зi списку редакторiв; вiн мiг бути бiльш врiвноваженим. Запаморочливий успiх книги, здаеться, був ще однiею провокацiею для Бен-Цвi. «Мiж мною i Бен-Гурiоном виникла суперечка», – зауважив вiн у своiх спогадах.[398 - Mordechai Eliav 1980, p. 13.] Але Бен-Гурiон запропонував йому новий проект, набагато амбiтнiший i складнiший, над яким обидва чоловiки мали працювати разом – комплексну наукову роботу iдишем iз географii та iсторii Палестини. Бен-Цвi погодився. Бен-Гурiон проводив щоранку у нью-йоркськiй публiчнiй бiблiотецi на П’ятому проспектi та Сорок другiй вулицi, проходячи щоразу повз кам’яних левiв, що причаiлися на початку сходiв, сидячи за одним iз дерев’яних столiв у величезнiй читальнiй залi. Йому дуже подобалася ця робота. Вiн зосередив увагу на книгах, якi були написанi дослiдницькими делегацiями та християнськими туристами Палестини у ХІХ столiттi.
«Велике диво»
Вони визначилися, хто яку частину книги писатиме. Бен-Цвi писав переважно про iсторiю та географiю краiни; Бен-Гурiон – про ii назви, кордони та правовий статус, i, зокрема, про ii мешканцiв. Вони обмiнювалися чернетками написаних глав i коментували один одного. Деякi своi дослiдження товаришi проводили в Бiблiотецi Конгресу у Вашингтонi та iнших. «Я нехтував усiею своею дiяльнiстю i повнiстю вiддався цьому дослiдженню», – розповiдав Бен-Гурiон батьковi. Вiн працював iз дев’ятоi ранку до десятоi ночi, навiть обмежив час читання щоденних газет дорогою з дому до бiблiотеки. Бен-Цвi також присвятив себе проекту. В одному чи двох випадках вони навiть поновлювали партiйну дiяльнiсть. У квiтнi 1917 року iм’я Бен-Гурiона з’явилося в «Нью-Йорк Таймс» уперше як iм’я одного iз промовцiв великого мiтингу, органiзованого у зв’язку з поваленням росiйського царя.[399 - «Peace Army for Palestine», New York Times, April 27, 1917; Ben-Zvi 1967, p. 232.]
Один iз його знайомих у Нью-Йорку згадував, що Бен-Гурiон знаходив час розважитися у Конi-Айленд, дивитися фiльми та зустрiчатися з жiнками. Одна з них, Паулiна Мунвейс, погодилася супроводжувати його до бiблiотеки й копiювати сторiнки, якi вiн позначав. Робота тривала пiвтора року. П’ятнадцятого сiчня 1918 року Бен-Гурiон у своему щоденнику написав, що завершив останню главу.[400 - Лист Бен-Гурiона до батька вiд 5 грудня 1919 року, наведений у Erez 1971, p. 442; Ben-Gurion 1971a, p. 85.] Тим часом вiдбулася одна з величезних драм в iсторii евреiв, а також ще одна драма в його особистому життi.
* * *
Близько двох рокiв тому, пiсля обiду, мiнiстр закордонних справ Великоi Британii Артур Джеймс Бальфур вийшов зi свого будинку в компанii Хаiма Вейцмана, хiмiка росiйського походження та сiонiстського активiста, який оселився в Англii. Це було пiсля опiвночi. Вейцман говорив бiльшу частину часу, а Бальфур слухав. Ранiше Вейцман уже висловлював основну тезу що до того, що iнтереси сiонiстського руху були схожi на iнтереси Британськоi iмперii, i навпаки. Тож британцям варто було завоювати Палестину i встановити там еврейський протекторат. Вейцман, людина досить харизматична, запропонував Бальфуру чудову iсторичну перспективу. Вiн розмовляв мовою державностi та полiтики, але також виявляв велику релiгiйну обiзнанiсть. Позицiя Бальфура полягала у тому, щоб прийняти сiонiзм як частину своеi християнськоi вiри. Це була прекрасна нiч; на небi сяяв мiсяць. У березнi 1917 року Бальфур заявив своему Кабiнету мiнiстрiв: «Я сiонiст».
У квiтнi США вступили у вiйну разом iз Британiею; у листопадi Бальфур видав письмову декларацiю, у якiй визнавав право евреiв на створення «нацiонального дому» в Палестинi. Армiя генерала Едмунда Алленбi наступала на Єрусалим. Імовiрно, Бен-Гурiон стежив за ii успiхами; це було однiею з причин, чому вiн, на вiдмiну вiд деяких своiх друзiв, пiдтримував вступ у вiйну американцiв.[401 - Reinharz 1993, pp. 31, 114; Segev 2000, p. 33ff; Teveth 1977a, pp. 374.]
* * *
Бен-Гурiон безсумнiвно читав про декларацiю Бальфура у «Нью-Йорк Таймс»; заголовком було «Британiя пiдтримуе сiонiзм». Це означало, що Велика Британiя визнала, що сiонiстський рух представляе iнтереси еврейського народу. Вейцман говорив про декларацiю у бiблiйнiй термiнологii: «Ця пам’ятна декларацiя нагадувала бiблiйний Манiфест Кира Великого. Як свiдчать старовиннi записи, вiн був прикладом вищоi полiтичноi мудростi, далекоглядностi та нацiональноi справедливостi щодо еврейського народу».[402 - «Britain Favors Zionism», New York Times, Nov. 9, 1917; «Zionists Get Text of Britain’s Pledge», New York Times, Nov. 14, 1977; Segev 2000, p. 50.] В очах громадськостi Вейцман тепер був лiдером еврейського народу. Бен-Гурiон знав, що той у справах у Лондонi. Крiм того, фраза «нацiональний дiм» йому була не чужа – це був термiн, який сiонiстський рух використовував, щоб не заявляти прямо про свою справжню мету – створення еврейськоi держави. Але Декларацiя Бальфура стала цiлковитою несподiванкою. Мабуть, йому знадобився час, щоб зрозумiти ii iсторичне значення. Бен-Гурiон назвав «великим дивом» публiчне визнання права евреiв на створення нацiонального дому у Палестинi без паралелi з повстанням Бар Кочби проти римлян, але вiн прагнув применшити його практичне значення. Англiя не мала змоги повернути Палестину еврейському народовi, як писав вiн. Тiльки еврейський народ мiг повернути ii собi завдяки плiднiй працi та переселенню туди евреiв зi всього свiту. В одному з виступiв Бен-Гурiон проiлюстрував цю iдею на прикладi: як одна жiнка не може народити дитину замiсть iншоi, так i одна нацiя не може створити нацiональний дiм для iншоi нацii.[403 - Текст промови Бен-Гурiона на з’iздi «По’алей Цiон», опублiкований у «Їдишер Кемпфер» вiд 27 жовтня 1916 року.]
Вiн не брав участi в отриманнi Декларацii Бальфура; це, iмовiрно, його турбувало. Отже, його пiдозра була виправдана – Вейцман увiйшов до iсторii, сидячи на П’ятому авеню та читаючи книги. Ймовiрнiше, Вейцман реагував би так само, якби це було досягнення Герцля. Пiзнiше Бен-Гурiон скопiював до своiх спогадiв статтю, написану 1915 року, у якiй закликав серед iншого вжити заходiв, щоб пiслявоенна мирна конференцiя визнала право евреiв будувати свое майбутне у Палестинi. Вiн наголосив, що стаття з’явилася за два роки до Декларацii Бальфура, i саме тодi Бен-Гурiон та його друзi вже спiлкувалися з британськими представниками щодо формування еврейського загону, який воював би у Палестинi.[404 - Ben-Gurion 1971a, pp. 92, 98ff.]
«Я був майже не при собi»
Декларацiя Бальфура спричинила величезне нацiональне пробудження, водночас вiдновлюючи дискусii щодо iснування самого сiонiзму. «Нью-Йорк Таймс» опублiкувала довгий текст вiдомого реформiстського рабина, який заперечував той факт, що евреi мають нацiональну iдентичнiсть. Їх iсторична мiсiя, стверджував вiн, полягала у поширеннi iхнiх духовних принципiв. У зв’язку з цим, iх потрiбно було розсiяти серед народiв свiту. Американськi сiонiстськi лiдери були не у захватi вiд холодноi реакцii Бен-Гурiона на Декларацiю, тому вiн спробував вiдiйти вiд своiх застережень у двох iнших статтях. Декларацiя Бальфура миттево наблизила сiонiзм, «наче якимось дивним чином», на «ще один крок до втiлення у життя», як написав вiн, але еврейську Батькiвщину все-таки потрiбно було створити, i це було «важливiше, серйознiше i важче завдання», нiж отримання декларацii.[405 - Ben-Gurion 1971a, pp. 86, 97ff; Samuel Schulman, «Jewish Nation Not Wanted in Palestine», New York Times, Nov. 25, 1917.] Драма, що розгорталася навколо Декларацii, також змусила його вiдмовитися, раз i назавжди, вiд надiй, якi вiн покладав на Туреччину з моменту приiзду до Палестини. Зробити це було непросто. Не менш складно було визнати, що Жаботинський ранiше за нього передбачив турецьку поразку.
За кiлька тижнiв у нього сталося майже миттеве прозрiння, яке призвело до нового та сумного усвiдомлення: турецька епоха закiнчилася i настала епоха Британii. Це вiдбулося у знаменитiй Великiй залi Купер Юнiон, де Авраам Лiнкольн одного разу виступив iз натхненною промовою проти розповсюдження рабства. Зала була переповнена; публiка прийшла вiдзначити Декларацiю Бальфура та оголосити про створення фонду дiй у розмiрi 40 тис. доларiв. Натовп був у пiднесеному настроi, повiдомляла «Нью-Йорк Таймс». Газета згадала серед доповiдачiв i Бен-Гурiона. Інша газета, про яку Бен-Гурiон повiдомив батьковi, назвала його промову «запальною та страхiтливою». Бен-Гурiон, як писав, був розлючений: «Я знаю лише, що був майже не в собi, коли промовляв. Я вiдчував лише бурю, що вируе в моiй душi, – i ця буря бризкала словами з моiх вуст».[406 - «Jewish Socialists Acclaim Zionism», New York Times, Nov. 30, 1917; лист Бен-Гурiона до батька вiд 5 грудня 1919 року, наведений у Erez 1971, p. 445.]
П’ять днiв по тому вiн одружився з Паулiною Мунвейс.
