скачать книгу бесплатно
«Ти не можеш собi уявити той бiль», – писав вiн Фуксу.[83 - Ben-Gurion 1963a, pp. 35, 22; лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 6 лютого 1905 року, наведений у Erez 1971, p. 47.] Сiонiстська вiра кiлькох друзiв Бен-Гурiона вимагала набагато бiльшоi стiйкостi, а iнодi й бiльшоi мужностi, нiж доводилося йому виявляти.
* * *
Сiонiстська культура була легко доступною у Плоньську. У мiстi була бiблiотека, якою керував чоловiк, на iм’я Лiпа Тауб. Вiн виконував функцii секретаря «Езри», але бiблiотека була на першому мiсцi.[84 - Мемуари Тауб, LI, IV-104-543-1; Hatzefirah, Sept. 27, 1900.] Мабуть, саме там Бен-Гурiон знайшов книги, деякi, написанi на iвритi, пiзнiше вiн згадував, захоплюючись поезiею Бялика та читаючи iнших поетiв i письменникiв. «Сiонська любов» Авраама Мапу, що була опублiкована 1853 року i вважаеться першим романом на iвритi, посилила його прагнення до землi Ізраiлю. Переклад Авраама Зiнгера «Хатина дядька Тома», опублiкований 1896 року, викликав у ньому огиду до рабства, пiдкорення i залежностi; обидвi книги справили на нього величезне враження. Бен-Гурiон також читав росiйською, деякий час дотримуючись вегетарiанства пiсля прочитання «Воскресiння» Толстого. Цемах також багато читав, як й iнша молодь. Усi вони захоплювалися шанувальниками еврея украiнського походження Мiхи Йозефа Бердичевського.
«Я пам’ятаю з часiв моеi юностi, – писав пiзнiше Бен-Гурiон, – статтi Бердичевського були единими публiкацiями, що справляли найбiльше враження на молодих людей мого мiста». Бердичевський мав набагато бiльший вплив, нiж Ашер Гiнсберг, який писав пiд псевдонiмом Агад Га-ам; двое письменникiв були по рiзнi боки барикад у численних лiтературних i полiтичних суперечках. Для цих молодих людей Агад Га-ам звучав як голос традицii та вузьких обрiiв, сухий i суворий; це був голос староi людини. Бердичевський звучав молодо, непокiрно, мужньо, захопливо: «Нам нема куди рухатися!.. Настав час знайти вихiд у вiдкритi простори», – писав вiн у публiчному листi до Агада Га-ама. Бен-Гурiон та його супутники почули у творах Бердичевського заклик взяти свою долю у власнi руки та творити iсторiю.
Вони не завжди правильно розумiли позицiю Бердичевського щодо сiонiзму, але його голос висловлював те, що лунало в них самих. Левкович виявив у його роботах «думки, що пiдiймаються iз серця до мозку i повертаються, щоб охопити серце тривогою». Бен-Гурiон вiдчув у них «велику жагу до вiльного i природного життя на землi наших батькiв».[85 - Ben-Gurion 1971a, p. 10ff.; Ben-Gurion 1974b, p. 32ff.; лист Бен-Гурiона до Емануеля Бен-Гурiона вiд 11 серпня 1968 року, BGA; Lavi 1957, p. 62; Holtzman 1963, p. 191ff.; Berdichevsky 1897.] У творах Бердичевського вони, схоже, знайшли притулок вiд пiдлiтковоi зневiри та вiдповiдi на життевi питання, що настiльки бентежили iх.
* * *
У Плонську вони вiдчували себе все бiльше обмеженими. «Єврейське мiсто втрачае свою сутнiсть, – писав Цемах. – Життя в Плоньську стало нудним, i я почав шукати щось нове».[86 - Zemach 1983, pp. 24, 29.] Зовнiшнiй свiт приваблював не тiльки його та його друзiв, але й багатьох iнших. За п’ятнадцять рокiв, що передували Першiй свiтовiй вiйнi, близько 1,7 мiльйона евреiв емiгрували зi Схiдноi Європи, переважно до США, Великоi Британii та Аргентини. Це було не новим явищем, але кiлькiсть емiгрантiв швидко зростала, i це явище перетворилося на величезну хвилю. За цей перiод виiхала третина евреiв регiону.[87 - Alroey 2008, p. 65.] Емiгранти надсилали листи додому, а iнодi поверталися ненадовго, щоб провiдати когось. Вони розповiдали захопливi та фантастичнi iсторii про свое нове життя в iнших землях, де ХХ столiття йшло з розмахом. Як писав Герцль, це була американська мрiя: «Америка повинна завоювати Європу так само, як великi помiщицькi володiння поглинають малi».[88 - Herzl 1989, p. 45.]
З моменту свого створення сiонiстський рух виявив себе як чинник прогресу й обiцяв принести сучаснi технологii до Палестини, зокрема «автомобiльнi та залiзничнi шляхи, лiнii електропередачi, телефон i водопроводи».[89 - Hamelitz, April 4, 1899; Zweig 2012, p. 158.] Тож Бен-Гурiон та його друзi бачили сiонiзм як дверi у чудовий свiт, який почав з’являтися перед iхнiми очима на початку нового столiття. Навеснi 1904 року Грюн дозволив синовi переiхати до Варшави. Там Бен-Гурiон уперше у своему життi увiмкнув електричне свiтло, вiдвiдав кiносеанс i побачив автомобiль. Були й телефони. «Технiчна наука пришвидшила ритм життя», – писав Стефан Цвейг.[90 - Zweig 2012, p. 158.] Сам прихiд новоi ери у велике мiсто може бути захопливим, але це також може мати досить гнiтючi наслiдки.
2. Згорток вогню
«Я гадаю, що стану видатним фiлософом»
Бен-Гурiон полишив Плоньськ ранiше за своiх друзiв. Однак Фукс, який поiхав пiсля нього, першим з iхньоi компанii полишив Польщу. Перед тим як це здiйснити, вони разом iз Бен-Гурiоном пiшли до фотостудii у Варшавi. Щоб зробити гуртовий портрет, вдяглися у чорнi костюми та чорнi краватки – тодi це було звичною справою. Фотограф розмiстив iх на фонi композицii, яка нагадувала салон аристократичного маетку, i звичайно, вони виглядали досить офiцiйно та урочисто. З боку видавалося, що Фукс зi своiми тонкими вусами, широкими плечима та зростом майже на голову вищим за Бен-Гурiона наче домiнував над ним, мав бiльш переконливий вигляд, сповнений батькiвськоi впевненостi. Праву руку вiн опустив у кишеню, а лiвою мiцно тримав праву руку Бен-Гурiона. Видавалося нiби Фукс захищае та керуе ним. Вид Бен-Гурiона був незначним, майже тендiтним. Його лiва рука стискала розкладний чайний стiл. Напружене хлоп’яче обличчя випромiнювало залежнiсть i довiру до свого старшого товариша, i, напевно, також гордiсть за отримання привiлеi дружби з ним. Щоб подивитися в очi Фукса, йому довелося б пiдвести голову.[91 - Ben-Gurion 1974b, p. 51.]
Переiзд Фукса до Лондона, а пiзнiше до Нью-Йорка Бен-Гурiон пережив досить важко. «Я вiдчуваю себе таким самотнiм, нiби мене полишили на безлюдному островi…, – писав йому Бен-Гурiон. – Уночi менi сниться, нiби вони тебе схопили та повернули назад до Плоньська у ланцюгах».[92 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 2 червня 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 3.] За винятком любовних листiв, якi пiзнiше вiн писав своiй дружинi та ще кiльком жiнкам, Бен-Гурiон нiколи не розкривав своi найiнтимнiшi почуття перед iншими особами, чоловiками та жiнками, так, як вiн робив у своiх юнацьких листах до Фукса. «Я настiльки сумую за тобою… Знаеш, я iнодi вражений цим i шукаю вiдповiдi – чому, але не знаходжу». Коли вiн читав листи Фукса, вiн вiдчував, нiби його «пестять», як вiн писав йому одного разу. Минуло двадцять чотири години, i вiн став стриманiшим i вибачився за попереднiй лист. «Який кумедно сентиментальний стиль», – писав вiн. Вiн називав Фукса «мiй великий брате», «мiй дорогоцiнний та мiй любий» i зазвичай пiдписувався своiм повним офiцiйним iм’ям, Давид Йозеф Грюн. Над своiм iм’ям вiн приписував «З благословенням Сiону».[93 - Цемах, Фукс i Бен-Гурiон якось надiслали записи на конкурс оповiдань, спонсований «Га-Цефiра». Усi трое мали лiтературнi амбiцii. Цемах переклав вiрш Гете на iврит у тринадцять рокiв. Бен-Гурiон також спробував себе у поезii. Фукс розкритикував його вiршi, i Бен-Гурiон негайно здався. «Твоя жорстка критика моiх вiршiв спромоглася викрити мою помилку, перш нiж вона прижилася в моему серцi», – написав вiн. (Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса, 15 червня, 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 15; Zemach 1983, pp. 17, 29ff).]
Мемуари Бен-Гурiона справляють враження, нiби причиною вiд’iзду до Варшави була обiтниця, яку вiн дав на рiчцi Плоньцi. «У мене був план пiдготуватися та поiхати до Палестини як iнженер, – писав вiн. – Я подумав: краiна потребуе будiвельникiв – буду iнженером».[94 - Ben-Gurion 1974b, p. 37; Ben-Gurion 1971a, p. 11.] Але Фуксу вiн писав що «не може бiльше лишатися у Плоньську». Вiн пояснював, що його кохання до Рахелi Нелкiн було «як виверження вулкану» i вiн уявляв, нiби воно пiдносить його до небес. Однак потiм вiн несподiвано почав сумнiватися щодо своiх почуттiв. «Чи справдi я закоханий?» – питав себе Бен-Гурiон. Це запитання не давало йому спати вночi. Інодi вiн дивувався, що настiльки iдiотське запитання могло навiть спасти на думку, даючи привiд для хвилювання. А втiм, вiн потроху усвiдомив, що не кохав ii. «У моему серцi я й далi вiдчував сильну емоцiю кохання, але не до неi», – продовжував вiн. Можливо, вiн вiддавав перевагу комусь iншому, або, можливо, нiколи насправдi ii й не кохав, розмiрковував вiн. «Була середина зими. Я був нескiнченно щасливий тодi й трохи згодом… мое серце так сильно стукало, мене так непокоiли муки сумлiння, що я iнодi сидiв усю нiч на лiжку… та плакав… це було одним iз факторiв, що спонукав мене поiхати влiтку до Варшави».[95 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 14 червня 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 13.]
Бен-Гурiон повернувся додому до Плоньська на свято Шавуот; у день пiсля того, як вiн прочитав лекцiю там, на зустрiчi у «Езрi». Вiн говорив про Баруха Спiнозу. Основною думкою виступу було те, що не Бог обрав евреiв, а евреi Бога. Бiльшiсть слухачiв не розумiли, про що вiн каже; його зауваження не були систематизованi, розповiдав вiн так, тому що iдея прийшла до нього тiльки минулоi ночi. Повернувшись до Варшави, вiн довго ставав фiнансово на ноги, тож звертався до знайомих, щоб позичити в них грошей, навiть не збираючись просити батька. У Бен-Гурiона ледве вистачало грошей, щоб купити хлiба. На щастя, вiн був вегетарiанцем.[96 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 2 липня 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 3.]
Його батько хотiв, щоб вiн продовжив академiчне навчання i став ученим i вiдомим. Вiн хотiв би вiдправити його на навчання за межi Польщi, i був би радий, якби його сина зарахували до рабинськоi семiнарii у Вiднi. На жаль, у нього не було грошей на фiнансування таких мрiй. Знаючись на тому, як писати клопотання до багатих i могутнiх, Грюн написав Теодору Герцлю, з яким нiколи не зустрiчався, та попросив у нього пiдтримки. «У мене нема чим пiдтримати мого сина, якого я так люблю, як зiницю ока», – писав вiн красномовним iвритом, сповненим лестощiв. Щоб пiдсилити свое прохання, вiн похвалив успiшнiсть сина у Талмудi, росiйськiй та математицi. Хоча його син i хотiв учитися, для нього всi школи були закритi, оскiльки «вiн еврей». Грюн вважав це еврейською проблемою, яка заслуговуе на увагу Герцля. «Що ми маемо робити з нашими нещасними дiтьми, чиi найкращi таланти розсiюються i витрачаються даремно?»[97 - За сiмдесят рокiв прем’ер-мiнiстр Бен-Гурiон зауважив: «Я не знаю, чи отримав мiй батько вiдповiдь вiд Герцля. Я гадаю, що нi». Вiн сказав, що батько нiколи не розповiдав йому про цей лист. Його було знайдено в Центральному сiонiстському архiвi через пiв столiття пiсля його написання. (Лист Бен-Гурiона до Георга Герлица вiд 5 листопада 1950 року, BGA; лист Бен-Гурiона до його дружини та дiтей вiд 14 травня 1942 року, BGA).][98 - Лист Авiгдора Грюна до Теодора Герцля 1901 року, наведений у Ben-Gurion 1971a, p. 6.]
Євреям, справдi, важко було вступати до польських вишiв, але у Варшавi був створений технологiчний коледж, заснований i названий на честь еврейського мецената Іполiта Вавельберга. Бен-Гурiон скористався цим. Вступний iспит був суворим; Давид розповiв Фуксу про iхнiх спiльних знайомих, якi не пройшли. Коледж надавав перевагу кандидатам, якi мають певний професiйний досвiд. «У мене немае знань у жоднiй сферi, – зазначив Бен-Гурiон. – Ви бiльше не можете вступити з пiдробленим дипломом, тому що тепер дуже прискiпливо ставляться до цього». Здаеться, вiн вперше замислився над тим, щоб учинити шахрайство.
Його фiнансовi негаразди тривали недовго. Молодий чоловiк iз Плоньська, який вирiшив поiхати до Америки, передав Бен-Гурiону через учителя в сучасному хедерi свою роботу. Бен-Гурiон уперше в життi почав отримувати зарплату. Вiн брав приватнi уроки з росiйськоi, математики та фiзики й вважав, що за рiк його вiзьмуть до Вавельберга. «Я можу назвати себе щасливим, бо абсолютно незалежний», – писав вiн. Вiн жив в орендованiй кiмнатi, яку дiлив з iншим молодиком, Яковом Бугато. Вiн описував кiмнату в листi до Фукса: два залiзних лiжка вiд вiкна з обох бокiв, письмовий стiл iз книгами, «кухоннi машини» та чайники. Стiни прикрашали картини та малюнки, пiдлога завжди пiдмiталася, i все було бездоганно чисто.
Якось-то Бен-Гурiон не змiг стриматись, i, попри низьку оцiнку Фукса його поетичних здiбностей, надiслав йому свiй короткий лiричний вiрш:
Разом майбутне зустрiчаемо,
безмежнi радощi плекаемо;
не втратити надiю треба,
бо це пiдносить нас до неба.
І ще одне, що вiн додав: «Останнiм часом менi не давала спокою думка про те, що я маю великий фiлософський талант… менi здаеться, що в майбутньому я стану чудовим фiлософом». Насправдi вiн ще не знав, що з собою робити. «Я багато замислювався над тим, чи е у мене талант i до чого саме», – дiлився вiн iз Фуксом. Якби вiн лише знав, як подолати ту глибоку нестачу в душi, якiй не мiг навiть пiдiбрати визначення, додавав вiн.
У його домовласника було двi доньки, обидвi старшокласницi. Одна з них захопила серце Бен-Гурiона; вона була «невинна, натхненна i природна». Вiн писав, що мав «невелику слабкiсть до неi», але насправдi все було серйознiше. «Мовчазнi бажання нашiптують натяки на прихованi секрети менi у вуха, i тодi я вiдчуваю в душi почуття любовi, таке величезне, таке сильне, як осiннiй шторм, я томлюся та мрiю… Інодi я хочу плакати на ii грудях i вилити у ii душу всi туги й сподiвання, невiдомi навiть менi самому».[99 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 6 листопада 1904 року, взяти з Erez 1971, p. 31.]
Листи Фукса з Лондона були вкрай песимiстичними. З одного боку, Плоньськом ширилися чутки, що вiн вагаеться мiж двома варiантами: стати кравцем чи прасувальником. Бен-Гурiон вiдповiв майже тими самими словами, що i Цемах: «А ти думав, що Лондон зустрiне тебе з оркестром?» Цемах письмово попросив Фукса, щоб той бiльше не надсилав таких листiв. Зi свого боку Бен-Гурiон намагався пiдняти йому настрiй. «Меланхолiя – це природне почуття, цiлком зрозумiле», – висловився вiн поблажливо i запропонував своему друговi написати про все, що обтяжувало йому серце. Вiн також запропонував Фуксу вивчити англiйську мову та долучитися до сiонiстських груп. «Що ти чув у Лондонi про хворобу Герцля?» – запитував вiн.[100 - Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 14, 15 та 18 червня та 6 листопада 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 11ff.; листи Шломо Цемаха до Шмуеля Фукса вiд 2 червня та 13 липня 1904 року, люб’язно наданi Йорамом Верете; Zemach 1983, p. 30; Ben-Gurion 1971a, p. 11.] Герцль помер за п’ять днiв по тому. «Ми плакали, як дiти, якi раптом осиротiли без батька», – писав Цемах. Левкович був таким засмученим, що повнiстю втратив контроль над собою, бiгаючи вулицями Плоньська, як божевiльний, привертаючи увагу та лякаючи перехожих. Повернувшись додому, вiн почав ридати. Здивована родина не могла його заспокоiти; вiн плакав усю нiч.[101 - Zemach 1983, p. 30; Lavi 1957, p. 70.] Бен-Гурiон повернувся до Плоньська i вихваляв Герцля в родиннiй синагозi.[102 - Habas 1952, p. 40.]
Вiн пов’язував свое особисте скрутне становище зi смертю Герцля. За кiлька днiв його сусiд по кiмнатi Якiв Бугато вирiшив з’iхати. «Я лишився зовсiм самотнiм, – скаржився Бен-Гурiон у листi, який надiслав Фуксу наступного дня пiсля смертi Герцля. – О, наскiльки величезна моя печаль… i як це жахливо – настiльки сильно страждати, адже мое самотне серце розриваеться на шматки». Вiн пообiцяв Фуксу, що за кiлька днiв вiн вiдправить своi враження вiд смертi Герцля у довгому листi, як пiзнiше i зробив.
«О, жахлива, убивча думка!» – почав Бен-Гурiон. Вiн описав Герцля як «знаряддя богiв», порiвнюючи iз низкою фiгур у еврейськiй iсторii, серед яких Юда Маккабi та цар Давид. «Усього раз на тисячi рокiв народжуеться така дивовижна людина», – писав вiн. Але Бен-Гурiон стверджував, що вiрить, «як нiколи», у перемогу сiонiзму. «У краiнi поезii та правди, квiтiв та видiнь пророкiв, – писав вiн, – пiд дивовижним сяйливим блакитним небом тече «священна рiка», i ця рiка в давнину чула пiсню пастухiв про чарiвну любов, i на цiй землi з’явиться новий «поет Божий», який буде грати на струнах серця, спiваючи пiднесену пiсню «маленькоi-великоi нацii», яка вiдроджуеться знов».[103 - Сiмдесят рокiв по тому на запитання про цей спалах романтичноi чутливостi колишнiй прем’ер-мiнiстр Бен-Гурiон вiдповiв збентежено: «Я був молодим», – пояснив вiн i заявив, що це було в останне, коли вiн писав щось подiбне.]
Вiн направду не мав намiру придушувати всi цi емоцii, казав Бен-Гурiон Фуксу знову вибачливим тоном. Усе, що вiн хотiв зробити, – це поскаржитися на свою самотнiсть тепер, коли його сусiд по кiмнатi з’iхав. «Самотнiсть, мабуть, впливае на нерви й уяву так, що неможливо зупинитися i контролювати запальний характер… так, я буду самотнiм упродовж цiлого лiта, тому що Якiв Бугато точно не повернеться до зими, а потiм – хто знае». За кiлька днiв вiн знову оплакував свою самотнiсть. Інодi вiн розповiдав Фуксу про спiльних знайомих, якi готувались до емiграцii до Америки.[104 - Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 16 та 22 липня 1904 року, наведенi у Erez 1971, pp. 21ff, p. 25.]
Щоб його зарахували до Вавельберга, Бен-Гурiону довелося вивчати непотрiбнi предмети, якi йому здавалися жахливо нудними, такi як росiйська iсторiя, християнство та елементарна географiя, дiлився вiн з Фуксом. Це було надто важким тягарем, i, у пiдсумку, вiн вирiшив подати заяву на вступ до приватноi технологiчноi школи, не настiльки гарноi, як Вавельберг. Проблема була в тiм, що приватний заклад брав учнiв тiльки до сiмнадцяти рокiв, а йому майже виповнилось вiсiмнадцять. Бен-Гурiон не мав докорiв сумлiння щодо подання фальшивих документiв: «Мiй батько намагаеться змiнити мое свiдоцтво про народження». Вiн припускав, що його зарахують; навчання тривало б три роки. Школа пропонувала три напрями: будiвництво, технiку та хiмiю; вiн хотiв обрати технiку. Здаеться, його батько зумiв таки отримати для нього нове свiдоцтво про народження.[105 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 27 вересня 1904 року, наведений у Erez 1971 p. 29; Teveth 1977, p. 494.]
«Що менi робити?»
У вереснi 1904 року Бен-Гурiон написав, що його пригнiчують i турбують кiлька речей. «Багато можливостей та iдей» роiлися у його головi, написав вiн три днi по тому. Одна з них – переселення до Палестини.
Вiн оцiнив цю можливiсть як найiмовiрнiшу з економiчних причин: щоб жити у европейськiй краiнi, йому доведеться просити допомоги у батька, чого вiн робити не хотiв. Америка теж була варiантом, але там йому довелося б вiдкрити якусь власну справу. «Я не схильний до цього i не можу вести бiзнес», – запевняв Бен-Гурiон. Вiн не хотiв лишатися в Польщi, тому зiткнувся з «вiдомим питанням», коли писав: «Що менi робити?»
На цей момент Бен-Гурiон мав намiр продовжувати робити все можливе, щоб потрапити до коледжу. Вiн не був упевнений, що йому це вдасться. «Якщо мене не зарахують… Я не знаю, що робитиму далi», – писав вiн. Бен-Гурiон намагався переконати себе, що хоче оселитися в Палестинi бiльше, нiж будь-чого iншого, навiть якщо це означае бути там учителем. Проте на разi вiн остаточно не вирiшив i не бачив причин поспiшати – у нього було достатньо часу, щоб подумати над цим: «У мене ще достатньо часу на навчання протягом чотирьох рокiв, перш нiж бути призваним на вiйськову службу», – писав вiн друговi у листопадi 1904 роцi. У груднi вiн взяв ще один напрям: написав, якщо у нього будуть грошi на проiзд, то тiеi самоi зими поiде до Палестини. Бен-Гурiон припускав, що його не приймуть до технiкуму, тож саме тодi вiн i поiде.[106 - Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 24, 27 вересня, 6 листопада та 14 грудня 1904 року, наведенi у Erez 1971, pp. 28, 29, 31, 37.]
За чотири днi йому все було зрозумiло. «Наступного лiта я обов’язково поiду до землi Ізраiлю», – заявив вiн, пояснивши, що це единий спосiб допомогти нещасному народу, який наближаеться до жахливого знищення. «Не будемо обманювати себе порожнiми клiше! Наша ситуацiя настiльки жахлива! І наша епоха, мабуть, найнебезпечнiша з усiх в iсторii!»[107 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 18 грудня 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 39.] Це було досить неочiкуваним проголошенням; тiльки за день-два до цього поiздка до Палестини була щонайменше одним варiантом серед багатьох, i не обов’язково першим iз них. Навiть тепер вiн не вважав себе зобов’язаним надавати в Палестинi своiй нещаснiй нацii конкретну допомогу – поки що. «Щодо себе – я нiчого не знаю, – писав вiн у сiчнi 1905 року. – Однi кажуть, що цього року вступити до коледжу буде легше, а iншi говорять навпаки».[108 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 22 сiчня 1905 року, наведений у Erez 1971, p. 40.]
У Фукса могло б скластися враження, що його друг виправдовувався, щоб ухилитися вiд рiшення. «З одного боку, я бачу досить актуальним працювати сьогоднi на землi Ізраiлю», – писав Бен-Гурiон. Тут вiн, мабуть, мав на увазi полiтичну роботу. «Утворення нацiональних та активних сил та iх координування». Вiд його пiдтримки залежало майбутне. З iншого боку, писав вiн, вiн усе ще сподiвався отримати освiту в галузi технiки та iнженерii. «На сьогоднi я не знаю, що менi обрати», – писав вiн. Тодi здавалося, що це все залежить вiд Фукса. «Якщо ти поiдеш, то я б також доклав зусиль, щоб туди потрапити». Для нього важливо було, що Фукс не сумнiваеться щодо своеi сiонiстськоi прихильностi. Вiн вирiшив навчатися далi, як написав десять днiв по тому пiсля свого попереднього листа, але додав: «Повiрте, без надii на бiльш значущий проект роботи на нашiй землi я б уже вiдкинув iдею закiнчити освiту»[109 - Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 6 та 14 лютого 1905року, наведений у Erez 1971, pp. 47, 49.]. Сталося так, що Шломо Цемах виiхав ще до цього.
* * *
У той перiод i, можливо, пiд впливом смертi Герцля Цемах забажав скласти у Плоньську присягу. Його першим кроком було вiдправлення листа чоловiковi, чиi статтi вiн iнодi читав у «Га-Цефiра», фермеровi та письменниковi Моше Смiланському. Цемах попросив його допомогти знайти роботу в Палестинi; Смiланський вiдповiв, що йому треба спочатку потрапити до краiни, а потiм шукати роботу. «Сiонiзм пропонував можливiсть виiхати, утекти, але треба було чекати на слушний момент», – писав Цемах.[110 - Zemach 1983, pp. 28, 31; листи Шломо Цемаха до Шмуеля Фукса вiд 23 жовтня та 12 вересня 1904 року, люб’язно наданi Йорамом Верете.]
Юридично вiн був ще неповнолiтнiм. У нього не було документiв, що дозволяли б йому виiхати з Польщi без згоди на це його батькiв, i до того ж вiн не мав грошей i не хотiв вiдмовитися вiд коханоi Шошани, тим бiльше з огляду на те, що у iхньому маленькому мiстечку, де не було секретiв, кожен знав, що Фукси шукали для неi майбутнього чоловiка. Труднощi емiграцii були головним предметом дискусii серед мiськоi молодi. Шломо Левкович був одним iз тих, хто просив Цемаха про допомогу. Для нього це було непросто. Вiн не забув звичку Цемаха зневажливо ставитися до нього та батька. Проте вiн був дуже самотнiм. Левкович не мав друзiв, на яких мiг би покластися. Його здивувало те, що Цемах цього разу був до нього чемним. Усупереч усьому вони «вiд щирого серця» потисли один одному руки й почали готувати свiй вiд’iзд, як писав Левкович.
Обговорюючи деталi, вони все яснiше розумiли, що iм буде важко один без одного. Потiм почалося суперництво – кожен хотiв бути першим. Левкович спершу спробував легкий шлях. Вiн попросив дозволу в батька оселитися у Палестинi разом iз позикою на покриття витрат на проiзд, якi вiн обiцяв повернути. Якщо вiн не зможе знайти роботи у сiльському господарствi, вiн завжди може повернутися до професii пекаря, бо люди iдять хлiб в усьому свiтi, запевняв вiн свого батька. Але батько йому вiдмовив. Сiонiсти, сперечався вiн, несуть iз собою величезну катастрофу для них i всього еврейського народу, та вiн не дозволить своему синовi брати участь у цьому божевiллi. Розрив мiж ними двома, що почався, коли Левкович став вiдмовлятися вiд участi в релiгiйних обрядах i вiд навчання, усе бiльше зростав.[111 - Lavi 1957, p. 66ff.]
У розпал цього мiстом почали ширитися непристойнi чутки: нiби Цемах украв у батька триста рублiв i втiк iз краiни. Батько Цемаха, як пiзнiше вiн пояснював, саме почав залучати його до власноi справи. Якось вiн дав йому триста рублiв – величезну тодi суму – на депозит у банку. «Коли я отримав цi триста рублiв i тримав iх у руках, то одразу зрозумiв, що настав час, на який я так довго чекав». Цемах, за його словами, мабуть, не змiг би «реально вкрасти» грошi, але коли рублi потрапили йому на колiна, вiн не втримався вiд спокуси. Дорогою на поiзд iз Плоньська, вiн випадково зiткнувся iз Лiпою Тауб, якiй передавав листа для свого батька. Кiлька годин по тому вiн уже був у кiмнатi Бен-Гурiона у Варшавi.
Цемах зник, не сказавши анi слова Левковичу, який був розлючений i який пiзнiше написав, що вiдчувае ревнощi, образу, здивування, але поряд iз тим по-справжньому щасливий, що Цемаху нарештi вдалося наблизитися до своеi мрii.[112 - Lavi 1957, p. 73.] Образа заглибилася ще й тому, що Цемах дiяв не сам – йому допомагав Бен-Гурiон.
Як i очiкувалося, батько Цемаха намагався зупинити сина; наступного дня вiн також з’явився у кiмнатi Бен-Гурiона у Варшавi. Бен-Гурiон сказав йому, що Шломо вже поiхав. Це було не так, i Бен-Гурiон навiть не був упевнений, чи повiрив йому батько друга. Що б там не було, той розвернувся i поiхав назад до Плонська. Цемах дiстався Палестини. Його втеча та листи, якi вiн почав надсилати з Палестини, викликали у мiстi метушню. Бен-Гурiон уважав, що вони спровокували змiни у настроях людей, i тi починали розмiрковувати про переiзд до Палестини бiльше, нiж до Америки. «Наш Шломо – зiрка!» – писав вiн Фуксу.
* * *
Зрештою, Бен-Гурiон так i не був зарахований до навчання. Не тому, що вiн був евреем, як його батько писав Герцлю, а тому, що вiн, як й iншi еврейськi кандидати, не вiдповiдав вимогам коледжу.[113 - Zemach 1983, p. 23; Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 14 лютого 1905 року, наведений у Erez 1971, p. 49; Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 22 липня 1904 року, взяти з Erez 1971, p. 25.] Вiн намагався звикнути до цiеi неприемноi ситуацii та не втратити надii, далi вчився i читав Гете, Шекспiра i Толстого. Час вiд часу iздив додому в гостi, але Плоньськ, як i ранiше, навiював нудьгу.[114 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 22 липня 1904 року, звятий з Erez 1971, p. 25.]
Цемах писав, що всi слова Бен-Гурiона про бажання вчитися не мали нiякого значення, бо Бен-Гурiону не вистачало терпiння, старанностi, упорядкованостi та систематичного пiдходу, якого вимагав навчальний процес. Як компенсацiю собi самому, зазначив Цемах, Бен-Гурiон вплутався в соцiалiстичну сiонiстську полiтичну дiяльнiсть.[115 - Zemach 1996, p. 225.] Бен-Гурiон писав Фуксу: «Як кажуть, якщо не вдасться бути дроворубом, я буду… мiнiстром». У наступному пунктi вiн додав: «Мене покликали взяти участь у створеннi органiзацii для поширення сiонiзму».
«ХОЛОДНИЙ ВІДЧАЙ ЖАХЛИВИЙ, НАЧЕ СМЕРТЬ»
Пiсля смертi Герцля влiтку 1904 року Сiонiстський конгрес вiдхилив пропозицiю Уганди. Але суперечки навколо неi тривали, серед iншого й серед людей, якi запросили Бен-Гурiона взяти участь у заснуваннi новоi органiзацii у Варшавi. Це був його перший крок у полiтицi. Вони скликали загальнi збори, обрали керiвний Комiтет i почали розробляти манiфест. На початку все здавалося перспективним. Манiфест проголосив мету органiзацii – поширення сiонiзму i розширення використання iвриту. Комiтет вирiшив створити бiблiотеку та зiбрати для неi книги. Це сталося на Рош га-Шана. Але минуло всього два тижнi, i на свято Сукот усе це «розсiялося, немов морська пiна», як писав Бен-Гурiон Фуксу.
Його розчарування все глибшало; це були дуже особистi почуття. На якусь мить у Бен-Гурiона виникли сумнiви щодо сiонiзму, i, як це було для нього звично, вiн висловив це, використовуючи всi мовнi та лексичнi акценти. «Сумнiви й невпевненiсть висмоктують iз мене всю гарячу кров i виснажують мою стiйкiсть, а iнодi вони наповнюють мою душу холодним вiдчаем, жахливим, наче смерть».[116 - Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 27 вересня та 6 листопада 1904 року, наведенi у Erez 1971, pp. 29, 32.] Як завжди, вiн шукав пiдтримки у Фукса. «Брате! – писав вiн. – Може, ти зможеш вiдновити мою просту, сильну та бездоганну вiру, як тiльки в мене з’являться сумнiви або вiдчай?»[117 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 6 листопада 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 31.]
Йому потрiбно було якось вiдiрватися вiд думок, i вiн знав, як саме. «Я прагну працювати, – писав вiн, – прагну знайти роботу, у яку зможу вкласти всю свою душу, роботу, яка позбавить мене всiх моiх переживань, усiх моiх думок, що знищить усi моi напруженi емоцii, змусить мене забути про всi цi клятi неприемностi». Тим часом вiн читав багато газет i дiлився з Фуксом тим, що його цiкавило. Вiн також стежив за полiтичними подiями у Сiонiстськiй органiзацii, зокрема за майбутнiми виборами наступника Герцля.[118 - Членство в органiзацii було вiдкритим для всiх евреiв свiту. Там збирали членськi внески вiд продажу так званих «сiонiстських шекелiв». Нацiональнi делегацii на Сiонiстському конгресi обирали виконавчi органи влади, якi очолював президент. Пiзнiше органiзацiя стала називатися Всесвiтньою сiонiстською органiзацiею.][119 - Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 20 листопада 1904 року та 22 сiчня 1905 року, наведенi у Erez 1971, pp. 35, 41.]
Один кандидат, Макс Нордау, вiрив, що новий президент Сполучених Штатiв Теодор Рузвельт буде сприяти реалiзацii сiонiстських цiлей. Бен-Гурiон поцiкавився у Фукса, як проголосували евреi Америки, цiею темою вiн цiкавився вперше. Надсилав Фуксу регулярнi звiти про положення iз сiонiзмом у Варшавi. Тодi там спалахнула революцiя.[120 - Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 6 листопада 1904 року, 22 сiчня та 2 квiтня 1905 року, наведенi у Erez 1971, pp. 31, 41, 55.]
* * *
Повстання набуло форми хвилi страйкiв i заворушень, що охопили Росiйську iмперiю, дiйшовши до Варшави. Росiйськi вiйська з величезним зусиллям придушили повстання. Виявилося, що Бен-Гурiон мае природний журналiстський талант; у його листах майстерно переплiтаються розповiдi про подii у його iнтерпретацii, особистий досвiд та барвистi спостереження, усi написанi вправним та зрозумiлим iвритом. Вiн навiть описував тiла демонстрантiв, якi лежали на вулицях; i iх нiхто не забирав.
Пiзнiше Бен-Гурiон казав, що пiдтримував повстання. «Я був революцiонером, – стверджував вiн, – але коли спалахнуло повстання, у моему серцi лишилося порожне мiсце. Тому що я знав, що, хоча революцiя може звiльнити Росiйську землю, з еврейським народом так не вийде». Застосовуючи виваженiшу риторику, «Га-Цефiра» висловила на своiх сторiнках подiбне розчарування. Повстання супроводжувалося хвилею сотень погромiв, що тривали наступного року, спрямованi проти евреiв, зокрема в Украiнi. Загинули тисячi.[121 - Лист Бен-Гурiона до Іцхака Фукса та Лiпи Тауб вiд 21 лютого 1905 року, наведений у Erez 1971, p. 43; Ben-Gurion 1950, 3, p. 140; «Mah Helkenu», Hatzefirah, May 4, 1905; Ascher 1994, p. 157ff.; Ury 2012, Alroey 2008, p. 47l; лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 9 травня 1905 року, наведений у Erez 191, p. 57.]
У березнi 1905 року Бен-Гурiон надiслав лист Менахему Усишкiну, одному з лiдерiв сiонiстського руху, у якому просив його поради. Вiн сказав, що написав вiд iменi групи молодих самотнiх чоловiкiв, якi хотiли iммiгрувати до Палестини.
Усишкiн керував боротьбою проти плану Уганди, а також стверджував, що сiонiстська активнiсть не повинна обмежуватися дипломатичними контактами. Вiн вимагав поселення евреiв у Палестинi ще до того, як вдалося отримати мiжнародну угоду про еврейську державу. Лист Бен-Гурiона, можливо, мав би бути спрямований на те, щоб допомогти йому певним чином потрапити до Палестини, можливо, шляхом своiх витрат, сплачених сiонiсткою органiзацiею. Молодi евреi, серед iнших i його друзi, за власним бажанням вирушили до Палестини. Але Бен-Гурiон писав: «Ми не хочемо i не маемо права робити такий важливий крок за власною iнiцiативою».
Бен-Гурiон вiдправив полiтичну програму Усишкiна Фуксу. За чотири мiсяцi планувалося скликати сьомий Сiонiстський конгрес у Базелi. Бен-Гурiон хотiв бути там присутнiй. Це мала бути його перша в життi подорож за межi Польщi та можливiсть об’еднатися з Фуксом. «Спробуй стати делегатом Конгресу, – сказав йому Бен-Гурiон за два тижнi пiсля того, як написав Усишкiну. – Можливо, я буду влiтку у Швейцарii, i тодi ми побачимось».
Цього не сталося, i протягом кiлькох мiсяцiв у Бен-Гурiона були майже суiцидальнi думки. «Я бiльше не бачу жодного iнтересу до життя», – писав вiн у розпачi. У минулому вiн був сповнений упевненостi в життi та в людях, сповнений мiцноi вiри у перемогу своiх iдеалiв, у верховенство правди та справедливостi. Але були моменти, «i вони численнi та нерiдкiснi», у якi все здавалося прiсним, нудним, похмурим i марним. Такими днями вiн був схильний асоцiювати свое особисте становище зi становищем еврейського народу i вбачати у сiонiзмi рiшення для них обох. Інодi вiн вiдчував пiднесення, майже ейфорiю, але коли занурювався у прiрву депресii, сiонiзму вже було недостатньо. «Інодi в моему серцi виникають гiркi, жахливi сумнiви, i вiдчай гризе, мов комар, у моему мозку, i смокче мою кров, як п’явка, доки жовч не виллеться i мене не подолае жах, – писав вiн Фуксу. – Я нiчого не прошу в життi, я не хочу анi задоволень, анi освiти, анi честi, анi любовi. Я все це вiддам, усе, бо едине, чого я хочу, – це надiя!!! Я прошу навчити мене сподiватися i вiрити, i тодi я буду готовий витримати найтяжчу працю i найважче ярмо!» Вiн знову вибачився за те, що обтяжуе Фукса своiми душевними муками. «Пробач менi, любий», – просив вiн.[122 - Лист Бен-Гурiона до Усишкiна вiд 30 березня 1905 року; Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 2 квiтня та 2 сiчня 1905 року, наведенi у Erez 1971, pp. 52, 55, 40; Alroey 2011, p. 170ff.]
Цемах також скучив за Фуксом i вiдчував потребу в його присутностi, про що неодноразово писав iз Палестини. Вiн мрiяв, щоб вони втрьох жили разом на землi Ізраiлю, i застосував усi своi таланти й навички, щоб переконати Фукса приiхати. Вiн звернувся до свого сiонiстського обов’язку i спробував заманити друга спогадами про тi днi, якi вони проводили разом i обидва так цiнували – хiба вони не плакали, коли почули про план Уганди?[123 - Лист Цемаха до Фукса без дати; undated; листи Цемаха до Фукса вiд 17 серпня 1906 року та 23 жовтня 1904 року, усi люб’язно наданi Йорамом Верете.] Фуксу важко було зрозумiти, що саме принiс у жертву Цемах, щоб стати сiльськогосподарським робiтником у Палестинi. «Менi здаеться, ти можеш бути набагато кориснiшим для свого народу i землi у вищому i бiльш духовному покликаннi, нiж працювати на фермi, – писав вiн своему друговi. – Тому що фiзична праця – це те, що кожен може робити. Тодi як людина з гострим розумом принесе бiльше користi у громадськiй, iнтелектуальнiй чи загальнiй роботi».[124 - Лист Цемаха до Фукса вiд 21 жовтня 1906 року, люб’язно наданий Йорамом Верете.] Цемах вiдповiв довгим висловом про доброчеснiсть роботи на землi. Палке бажання повернутися до природи справдi стояло в центрi етносу i легенди, що сприяла розвитку сiонiстського руху.[125 - Ben-Avram and Nir 1995, pp. 96, 80; Segev 2000, p. 249ff.; Ben-Gurion 1971a, p. 372ff.; матерiали iнтерв’ю Іцхака Орiона з Бен-Гурiона вiд 12 листопада 1969 року, HICJ.]
Проте це був цiлком гiпотетичний аргумент. Фукс обрав iнший шлях на вiдмiну вiд своiх друзiв, шукаючи щастя в Нью-Йорку, де вiн планував навчатися стоматологii. Вчинивши так, вiн прийняв поради свого друга, який ще не вирiшив, чи варто оселятися йому в Палестинi. «Звичайно, ти повинен поiхати до Америки, – писав йому Бен-Гурiон, – тим бiльше, що твоi батьки змiнили свою думку та дали згоду». Згодом, незабаром пiсля свого приiзду до Нью-Йорка, Фукс почав публiкувати статтi у щотижневику «Гадегел», що виходив iвритом. Бен-Гурiон написав йому в гумористичному тонi, що прослiдковувався майже в усiх його юнацьких листах до Фукса: «Стиль статтi такий чудовий, що я сумнiваюся в тому, чи ти це написав», – жартував вiн над своiм другом. «Якби Фукс справдi приiхав до Нью-Йорка на постiйне проживання, вiн мав би видавати там iвритську газету», – писав Бен-Гурiон, пропонуючи себе як польського кореспондента для нових публiкацiй.[126 - Лист Цемаха до Фукса вiд 2 червня 1904 року, люб’язно наданий Йорамом Верете; листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 2 червня, 22 та 24 липня 1904 року, наведенi у Erez 1971, pp. 8, 25, 27.]
Вiд Цемаха Фукс чув протилежне: «Не слухай порад Давида Грюна». Цемах благав його як друга, брата i близьку людину; минулого разу вiн запропонував скласти йому компанiю, запропонувавши вiдправити йому грошi на переiзд до Палестини.[127 - Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 6, 14 листопада. 14 грудня 1904 року та 14 лютого 1905 року, наведенi у Erez 1971, pp. 31, 36, 50; Zemach 1963, p. 38; Лист Цемаха до Шмуеля Фукса вiд 2 червня 1904 року та 9 сiчня 1906 року, люб’язно наданий Йорамом Верете.] Фукс залишився в Америцi. Це був iсторичний вибiр, який сiонiзм пропонував евреям свiту; бiльшiсть iз них вважали за краще не оселятися в Палестинi. Бен-Гурiон усе ще не був упевнений.
* * *
Тим часом Бен-Гурiон вступив до сiонiстського робiтничого руху у Варшавi – конгломерату з десяткiв угруповань, багато з яких нiколи не мали популярностi, хоча деякi згодом отримали значний полiтичний авторитет в Ізраiлi.
Одним з угруповань, з якими зiткнувся Бен-Гурiон, був «Бунд», що пропонував соцiалiстичну альтернативу сiонiзму. Як i сiонiсти, «Бунд» також стверджував, що евреi е нацiею, але бундисти не розглядали евреiв як нацiю у вигнаннi. Натомiсть вони пiдтримували те, що батькiвщиною еврейськоi спiльноти була краiна, в якiй вона проживала. У межах цього рух пiдтримував iдиш. 1906 року «Бунд» мав десятки тисяч прихильникiв у Польщi, що робило його суттевим суперником сiонiстiв. «Бунд» також органiзовував евреiв для самозахисту.[128 - Blatman 2001, 2, p. 493ff.; Frankel 1990, p. 147ff.] Прагнучи поеднати свою сiонiстську вiру з хвилею еврейського соцiалiзму, Бен-Гурiон вийшов на свого однолiтка, який вiв iдейно-полiтичну дискусiйну групу в будинку його матерi. Ім’я молодика було Іцхак Табенкiн; вiн був гарний i харизматичний та мав талант переконання. Як i Бен-Гурiон, вiн не мав повноi шкiльноi освiти i взагалi нiколи не працював. Табенкiн читав багато книжок. Члени групи називали себе «По’алей Цiон» (Трудящi Сiону).
«По’алей Цiон» належав до безлiчi кiл, осередкiв, органiзацiй, клубiв, партiй та фракцiй, що з’явилися в еврейськiй Варшавi, коли старий устрiй почав руйнуватися. Як i «Ховевей Цiон» до них, «По’алей Цiон» з’явився у формi незалежних товариств, якi дiяли спочатку без будь-якоi спiльноi координацii. Члени цiлодобово вели палкi iдеологiчнi дискусii, використовуючи поняття, запозиченi частково iз соцiалiстичного дискурсу, яких у еврейськiй мовi ще не було.
І все-таки Бен-Гурiон, якому бракувало вiльного часу, бо вiн учителював i був зайнятий пiдготовчим навчанням, завзято пiдхопив цей дискурс. Учасники цих дискусiй часто виходили з фракцiй, повертаючись до них та виходячи знову; фракцii розколювалися на фрагменти, якi об’еднувалися i розпадалися знову.[129 - Mintz 1986a, p. 33ff.; Ben-Gurion 1971a, p. 16; Teveth 1977, p. 75.]
У груднi 1905 року «По’алей Цiон» провiв з’iзд польського вiддiлення партii, у якому Бен-Гурiон брав участь як делегат вiд Плоньська. Вiн добре володiв полiтичною майстернiстю i знайшов свое мiсце в партii, хоча всi iншi в русi були бiльш вагомими маргiнальними постатями.
Останнi мiсяцi Бен-Гурiона у Варшавi виявилися доволi шаленими. Інодi полiцiя арештовувала його, i вiн проводив кiлька тижнiв за гратами. Уперше його заарештували за те, що дозволив собi вiдростити волосся, даючи привiд полiцii думати, що вiн революцiонер.
Вдруге його арештували через спробу владнати конфлiкт у еврейськiй спiльнотi маленького мiстечка Рацьонж, що стався через обрання нового рабина. Для цього вiн розiбрався у роботi батька, шукаючи вирiшення суперечок шляхом арбiтражу, посередництва та компромiсiв. В обох випадках Бен-Гурiон був звiльнений завдяки зв’язкам Авiгдора Грюна. Згiдно з одним iз джерел, вiн також працював членом трибуналу «По’алей Цiон». Кiлькома тижнями пiзнiше лiкар наказав йому вiдкласти навчання, розповiдав вiн, i батько забрав його до Плоньська. Це мiсто було безпечнiшим за Варшаву, де все ще вирувало люте насильство.[130 - Ben-Gurion 1971a, p. 16; Листи Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 6 та 14 лютого, 2 квiтня 1905 року, наведенi у Erez 1971, pp. 47, 49, 55; Tzoref 1998, p. 266ff.]
«Ми мусили ходити з пiстолетами»
Трохи згодом пiсля повернення додому, Бен-Гурiон розповiв Фуксу, що у Плоньську сiонiзм був розвинений набагато краще. Вiн розповiв про створення Центрального Комiтету, який мав взяти вiдповiдальнiсть за «загальне керування та нагляд за справами спiльноти».
Бен-Гурiон сказав, що вирiшив повернутися до Плоньська, тому що «Бунд» вiдправив своiх людей туди, аби залучити учнiв ремiсникiв; за словами Бен-Гурiона, «Бунд» «атакував» Плоньськ. «Я поспiшав до Плоньську, щоб викоренити це лихо з нашого мiста», – писав вiн.[131 - Ben-Gurion 1971a, p. 13; Ben-Gurion 1974b, p. 41.] Вiн планував скористатися тими полiтичними методами, якi опанував у Варшавi. Як i iншi органiзацii, «По’алей Цiон» потребував грошей на фiнансування своеi роботи, що передбачало й придбання зброi, створення страйкових фондiв, органiзацiю мiтингiв, а також витрати на проiзд, публiчнiсть та публiкацii. У Плоньську все це було реально. «Ми мали ходити з пiстолетами», – розповiдав Бен-Гурiон пiзнiше. Вiн органiзував дужих молодикiв, завдяки яким у мiстi панував терор. «Ми ходили до багатих домовласникiв, клали пiстолет на стiл та починали розмову про грошi». Один iз його краян Єхезкель Блатнiк-Йосифон розповiдав: «Зброя у розпорядженнi органiзацii дае можливiсть iй тиснути на роботодавцiв, щоб полiпшити умови життя робiтникiв-евреiв».
Плоньськ був центром швейноi промисловостi. Умови працi були суворими. Бен-Гурiон почав переговори з роботодавцями. Вiн вимагав дванадцятигодинного робочого дня. Переговори провалилися, та робiтники вийшли на страйк, який було придушено за участi полiцii. Декого з учасникiв страйку вiддали пiд суд, але врештi-решт «По’алей Цiон» увiйшов до iсторii Плоньська: вiн виграв цю боротьбу.
З поширенням погромiв Бен-Гурiон заховав запас зброi у будинку батька, адже евреям Плоньська потрiбно було захищати себе.[132 - Лист Бен-Гурiона до жiнки та дiтей вiд 14 травня 1942 року, BGA; Ben-Gurion 1971a, p. 8.] Вони з рiдним братом Авраамом були членами Комiтету разом зi Шломо Левковичем та двома iншими.[133 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 9 травня 1905 року, наведений у Erez 1971, p. 58.] У червнi 1905 року Левкович також поiхав до Палестини.
* * *
Левкович описував свiй вiд’iзд як травматичний досвiд. До того ж вiн украв грошi у батька, щоб оплатити дорогу, але той дiзнався про цей злочин ранiше за вiд’iзд сина, розлютився на нього та змусив вiддати грошi назад. «Ось двi людини, що дуже люблять один одного, кожен спроможний пожертвувати собою заради iншого, а утiм вони стають непримиренними ворогами», – пiзнiше писав Левкович про них iз батьком. Його мучили депресiя та самотнiсть. Врештi-решт, вiн утiк, стрибнувши у вагон, що вирушав, останньоi хвилини, сподiваючись зникнути непомiтно, але потiм з’явилася мати, вигукнула його iм’я, рiзко схопила за пальто та спробувала витягти з поiзда. Але поiзд вирушив.[134 - Lavi 1957, pp. 68, 75ff.]
Усi три юнацькi друзi Бен-Гурiона на той момент уже поiхали. Уперше в його життi у створеному ним вiддiленнi «По’алей Цiон» Бен-Гурiон став мiшенню для шпильок та словесних пiдколов на свою адресу. Цемах глузував iз нього. Сам Цемах уже мешкав на юдейськiй землi, милуючись сходом мiсяця, як писав вiн до Фукса, поки Бен-Гурiон грав у полiтику у Плоньську: «Давид, напевно, створюе якесь товариство у Плоньську та говорить зi страшенним запалом про «народ та землю», «свободу та рабство», «силу та слабкiсть», «засвоення та самоаналiз», «космополiтизм та нацiоналiзм» та iншi такi питання». У iншому листi того ж перiоду Цемах писав про Бен-Гурiона: «Здаеться, вiн досяг своеi мети бiльше, нiж будь-хто з нас».[135 - Листи Цемаха до Шмуеля Фукса без дати, люб’язно наданi Йорамом Верете; Ben-Gurion 1971a, p. 16.] І вiн мав рацiю.
Бен-Гурiон поеднав членiв «Езри», органiзацii, яку вiн створив разом iз друзями у чотирнадцятирiчному вiцi, та вiддiлення «По’алей Цiон», який вiн заснував у Плоньську у вiсiмнадцять, в одну силу. «Я додав соцiалiзму до мого сiонiзму», – як вiн висловився пiзнiше.
Час вiд часу «Бунд» та «По’алей Цiон» влаштовували публiчнi дебати у головнiй синагозi мiста. Бен-Гурiон не був харизматичним оратором: вiн мав трiскучий голос. Однак вiн передбачував, що матиме патрiотичну перевагу, бо вiн мiсцевий житель. Представник «Бунду» був немiсцевою людиною. Дебати проходили досить напружено; Бен-Гурiон брав iз собою охоронця. «Обидвi сторони приходили озброенi пiстолетами, як було поширено у тi часи», – писав вiн. На дебатах була присутня велика кiлькiсть жителiв мiста; деякi навiть заради цього тимчасово закривали своi крамницi.
Бен-Гурiон привертав до себе велику увагу i, напевно, саме тодi його iм’я вперше з’явилося в газетi. У публiкацii «Бунду» було написано, що Бен-Гурiон кричав упродовж одних iз дебатiв: «У нас е зброя, i ми вас усiх уб’емо, як собак». Це закрiпило за ним прiзвисько хулiгана. «Я переможу „Бунд”», – хвалився Бен-Гурiон. – Я викину „Бунд” iз Плоньська». Низенький хлопець, який нiколи не був щасливим, який за молодостi провалився в усiх починаннях i був на межi суiцидальноi депресii, став бандитським робiтничим босом у маленькому мiстi. Але щасливим так i не став.[136 - Yosifon 1963, p. 197ff.; матерiали iнтерв’ю Якова Ешмана з Бен-Гурiона вiд 25 листопада 1963 року, с. 7, BGA; лист Бен-Гурiона до Моше Нахмановича вiд 15 жовтня 1962 року, BGA; Teveth 1977, p. 75; Ben-Gurion 1974, p. 41; лист Бен-Гурiона до дружини та сiм’i вiд 14 травня 1942 року, BGA.]
* * *
Тим часом Шломо Цемах отримував досвiд сiльськогосподарськоi працi в Палестинi; це було дуже складно. Вiн зовсiм не був готовий до такоi роботи. Спочатку було глибоке розчарування. Вiн зустрiчав занадто багато арабiв i евреiв, якi працювали на арабiв, харедiм, що виступали проти сiонiзму, i безлiч рiзноманiтних ексцентрикiв. Вiн писав, що тодi був «нiжним, наiвним i добропорядним хлопчиком». Коли Цемах побачив землю в усiй огидностi, його це вразило до споду душi. У цьому станi вiн робив те, що зробив Бен-Гурiон у Варшавi – надсилав несамовитi листи до Фукса та приеднався до засновникiв новоi робiтничоi партii «Молодий робiтник» вiд «Га-Поель га-Цаiр».
За кiлька мiсяцiв пiсля вiд’iзду з Плоньська, улiтку 1906 року, Цемах отримав листа, який пiдiрвав його рiшучiсть. Батько пробачив йому провину, запросив додому i вiдправив грошi на дорогу. Ще дещо тягло його до Плоньська; ранiше вiн був закоханий у Шошану Фукс, але все це залишилося в минулому. «Менi прийшлося сказати дiвчинi, що мiж нами все скiнчилося, а я не хотiв цього робити письмово, бо таке краще пояснити вiч-на-вiч».
Пiсля його приiзду мiж ним i Бен-Гурiоном спалахнула суперечка через двi iхнi партii про те, яка з двох iдеологiй була правильною: «По’алей Цiон» чи «Га-Поель га-Цаiр». Бен-Гурiон запропонував об’еднати iх. Цемах зазначив, що на вiдмiну вiд «По’алей Цiон» його рух вiдмовився «визнавати iдиш» i не сприймае марксизм. Отже, такi суттевi розбiжностi не можна було усунути. Шiсть тижнiв по тому Цемах повернувся до Палестини, i Бен-Гурiон вирiшив поiхати з ним. Рахель Нелкiн також приедналася до них.
* * *
Їй було вiсiмнадцять; Бен-Гурiону – майже двадцять. Вона вступила до його партii. Два ii брати емiгрували до Америки. Один iз них надсилав iй палкi сiонiстськi листи, в одному з яких сповiстив, що вони заснували сiонiстську асоцiацiю «Халуцей Цiон» – «Пiонери Сiону». До них там приеднався також i Шмуель Фукс. Крiм того, вони разом створили нову газету «Дер Їдишер Кемпфер», що означае «Єврейський боець».[137 - Листи Гiрша Нелкiна до Рахель Нелкiн вiд 23 березня 1906 року та Елазара Нелкiна до Рахель Нелкiн вiд 27 березня 1906 року, наведенi у Rachel Beit Halahmi 2006, p. 40ff.; Rachel Beit Halahmi 1963, p. 363.] «Усi вони роздiляли мрiю про переiзд до Палестини, але в них уже не було сил, бо американське життя заслiплювало iх», – писала Рахель Нелкiн.[138 - Листи Гiрша Нелкiна до Рахель Нелкiн вiд 23 березня 1906 року та Елазара Нелкiна до Рахель Нелкiн вiд 27 березня 1906 року, наведенi у Rachel Beit Halahmi 2006, p. 40ff.; Rachel Beit Halahmi 1963, p. 363.]
«Єдиний, останнiй порятунок»
Неможливо дiзнатися, чи оселився б у Палестинi Бен-Гурiон без Рахелi; сiонiстська iдеологiя була не единою його мотивацiею. У будь-якому разi йому було легше ухвалити рiшення пiсля неi. У своiх спогадах вiн пояснив, що затримався тiльки через вiзит Цемаха, плануючи виiхати разом iз ним. Авiгдор Грюн був незадоволений цим. «Це мое рiшення було для нього глибоким розчаруванням», – писав Бен-Гурiон; батько не вiдмовився вiд своеi мрii про те, щоб його Давид був ученим i вiдомим.[139 - Лист Бен-Гурiона до дружини та дiтей вiд 14 травня 1942 року, BGA.] Проте сина свого вiн благословив. Перед його вiд’iздом вони всi зiбралися на подвiр’i будинку Грюна i сфотографувалися пiд прапором сiонiстiв. Звiсно, на фотографii вони мали урочистий вигляд, але жоден iз них не випромiнював щастя. Бен-Гурiон сидiв мiж двома дiвчатами – Рахель й iншою.[140 - Habas 1952, facing p. 32.] «Настрiй був важкий», – згадувала вона пiзнiше. Також була вечiрка, де пролунали прощальнi промови. «Усi лили сльози й намагалися бути щасливими й отримувати задоволення», – писала вона. Перед тим як розiйтися, вони заспiвали гiмн «По’алей Цiон» на iдишi. Їi брат Елазар писав iз Нью-Йорка: «Ви твердо налаштованi й готовi вiддати свою душу за наш народ i нашу землю». Вона зовсiм не знала, що робитиме в Палестинi, крiм того, щоб жити там i допомагати робити пустелю квiтучою та родючою.[141 - Лист Елазара Нелкiна до Рахель Нелкiн вiд 27 березня 1906 року, наведений у Beit Halahmi 2006, p. 45ff.] Бен-Гурiон писав синовi Бердичевського, що вiн iде до Палестини «як сiонiст, пiонер i соцiалiст».[142 - Термiн «пiонер» (halutz) узято з Бiблii, де вiн з’являеться у вiйськовому контекстi. Буквальний переклад бiблiйного кореня цього слова потрапив до французькоi мови й звiдти ввiйшов до багатьох мов: «авангард», сила просування, яка йде попереду основноi сили або очолюе ii. Бен-Гурiон посилався на пiонерiв як на «сiонiстську армiю». (Ben-Gurion 1971a, p. 336).][143 - Лист Бен-Гурiона до Емануеля Бен-Гурiона вiд 11 серпня 1968 року, BGA.]
Але його Рахель знала правду. Жоден iз них не виiхав iз Плоньська як пiонер. «Я був у розпачi, а точнiше я шаленiв вiд розпачу», – згодом писав до неi Бен-Гурiон.[144 - Лист Бен-Гурiона до Рахель Бейт-Халахмi вiд 26 грудня 1953 року, BGA.] Пiзнiше вiн написав щось подiбне i до Шломо Левковича. Це не було вiдчуттям покликання, що могло б змотивувати його – вiн шукав i знаходив спосiб виправдати себе, щось змiнити у своему життi, яке викликало в нього огиду. Усе це Бен-Гурiон робив для себе. Як вiн казав, це був «природний егоiзм» молодоi людини, яка вiдчувала, нiби земля вислизае у неi з-пiд нiг, i це був единий вихiд, який вiн мiг знайти.[145 - Lavi 1957, p. 75.] Серце Бен-Гурiона переповнювало почуття нацiонального вiдчаю, поряд iз розчаруванням, яке часто спiткало його в особистому життi. Це був, писав вiн, «суцiльний вiдчай вигнанця, так само як сiонiзм i соцiалiзм, якими вони були тодi». Його також гнiтила невдача революцii 1905 року в Росiйськiй iмперii. «І вiд цього чотирикратного вiдчаю я iммiгрував до Палестини, – розповiдав вiн. – Я вважав, що тут був единий, останнiй порятунок».[146 - Розповiдь Бен-Гурiона про вiдчай, який призвiв до його вiд’iзду до Палестини, була додана до бiографii, яку Браха Хабас опублiкував у тижневику «Двар Хашавуа», але його забрали з книжковоi версii, що вийшла на два роки пiзнiше. (Dvar Hashavua, March 9, 1950; Habas 1952, p. 61; див. також текст промови Бен-Гурiона на зборах новобранцiв вiд 20 квiтня 1943 року, наведений у Ben-Gurion 1949, 3, p. 140).][147 - Ben-Gurion 1949, 3, p. 140.]
Є одна причина, задля чого Рахель могла б зробити цей крок, навiть якби Бен-Гурiон вирiшив зостатися у Плоньську. За кiлька мiсяцiв до того як вони поiхали, молодий чоловiк, який був проiздом у мiстi на шляху до Палестини, вiдвiдав дiм ii вiтчима. Його звали Єгезкель Хальбовський, що згодом змiнить свое iм’я на Бейт Халахмi. Вона описала його як гарного кучерявого хлопця з тонкими рисами обличчя i блакитними очима. «Тепер я можу визнати, що вiн мене приваблював», – писала вона багато рокiв по тому. Вiн згадував ii як високу, гарну чорнооку дiвчину.[148 - Rachel Beit Halahmi 2007, p. 79; Yehezkel Beit Halahmi 1963, p. 369; Tzoref 1998, p. 103ff.] Бен-Гурiон мiг здогадуватися про нове кохання Рахель.
* * *
В один з iхнiх останнiх днiв у Плоньську Бен-Гурiон занотував до свого блокнота поему про кохання, яку Хаiм Нахман Бялик опублiкував кiлькома мiсяцями ранiше – «Згорток вогню». Це дуже довгий мiфологiчний твiр, героi якого е останнiми, хто вижив пiд час руйнування храму у Єрусалимi – двiстi молодих чоловiкiв i двiстi молодих жiнок, якi знаходять дорогу до незаселеного острова. Усi вони голi. У центрi поеми – два хлопчики, «подiбнi зростом та силою».[149 - Примiтка перекладача англiйською: Уривки з поеми Бялика цитуються з невеликими змiнами з перекладу Атара Хадари цiеi поеми з Songs, Bialik, Syracuse: Syracuse University Press, 2000.] Один – нiжний хлопчик з ясними очима, який дивиться в небо, шукаючи свою зiрку. Інший – настрашливий i злий, який дивиться на землю, «шукаючи втрачену душу».
Пiзнiше в поемi ясноокий хлопець зустрiчае одну з дiвчат, i пiсля цього йде його тривалий монолог. Вiн розповiдае, що втратив свого батька, що вiн «молодий, самотнiй та мрiйливий». Через дiвчину вiн пiзнае муки кохання i те, як важко про них мовчати. «Моi очi пожирали ii оголену бiлу плоть, i я подумки тремтяче обмацував ii дiвочi груди, – каже вiн, – i ночами я шукав ii бiля себе». Вiн оплакував втрачену юнiсть, яку прирiвнював до втрати друга: «а я все ще ганяюсь i чiпляюсь за нього, як дитина, обiймаю i цiлую його ноги, хапаючись за подiл халату, корчуся та реву: «Не залишай мене!» Вiн вiдчувае себе собакою або невiльником. Вiн шукае кохану, але вона теж зникла. У своему розпачi вiн кричить: «Вогонь, вогонь, вогонь!» Зрештою, вiн знаходить вогонь у своему серцi та збираеться пiднести його своiм засланим братам, волаючи до них, i нiхто не може витримати його пронизливого погляду. Вiн чужинець та загадка для них усiх.
«Згорток вогню» Бялика називають сiонiстським епосом i лiрикою забороненого кохання, насиченою еротичними символами, створеними пiд впливом польського романтизму.[150 - Bialik 1942, p. 88; Yonatan Ratush 1974; Fichman 1974, pp. 309ff, 314ff.; Moked 2014, p. 23] Бен-Гурiон старанно переписав вiрш, дослiвно, особливо пiклуючись про роздiловi знаки. Вiн зайняв у блокнотi тридцять сторiнок. І надiслав його Шмуелю Фуксу.
3. Птахи
«Я думав, що це сон»
Депресiю, яка спонукала Бен-Гурiона ухвалити рiшення про переiзд до Палестини, i меланхолiю, яку вiн вiдчував, коли поiхав, швидко витiснив пiднесений настрiй. Наближаючись до мiсця призначення, вiн ставав усе радiснiшим, уже майже не контролюючи себе. Його листи додому знов демонстрували його гостре журналiстське око та поетичну пiднесенiсть. Мандрiвники поiхали поiздом до Одеси, де вони зустрiли кiлькох лiдерiв сiонiстiв, серед яких Менахема Усишкiна. Усишкiн так нiколи й не вiдповiв на повiдомлення, яке Бен-Гурiон надiслав йому рiк тому; разом iз Цемахом Бен-Гурiон тепер намагався переконати його дати iм грошi, щоб випустити газету. Усишкiн не зреагував, i Бен-Гурiон зауважив, що його бiльше не дивуе лист, що залишився без вiдповiдi.[151 - Левкович також вiддав свою пошану Усишкiну на шляху до Палестини й теж отримав холодну вiдповiдь (Lavi 1957, p. 121).][152 - Zemach 1983, p. 61; Ben-Gurion 1971a, p. 18.]
Потiм Бен-Гурiон отримав паспорт. Щоб обiйти бюрократiю та правила, вiн дiяв пiд вигаданим iм’ям, використовуючи паспорт iншоi сiм’i, – практика, до якоi часто вдавалися росiйськi пiдданi, якi прагнули подорожувати.[153 - Ben-Gurion 1974b, p. 57ff; Teveth 1977, p. 502, note 34; Alroey 2004, p. 79ff.] Незадовго до того, як iх корабель вiдплив, Давид поетично промовив: «За кiлька годин я поiду з долини темного Вигнання, i надiшлю вам вiтання з вiльного царства моря, дорогою до краю Вiдродження. До скороi зустрiчi на пагорбах Сiону!»[154 - Листи Бен-Гурiона до батька вiд 21 та 28 серпня 1906 року, наведенi у Erez 1971, p. 65ff.]
* * *
Це була його перша поiздка за межi Росiйськоi iмперii i вперше на човнi. Море надихало. «Хвилi пiдiймаються i розбиваються у дикiй непокорi, люто переслiдуючи одна одну, стрiляючи безлiччю крихiтних бризок палахкоi води аж до небес – i тодi пiд цим водяним пилом, що пiдiймаеться до неба, у глибинi свiтить рiзнобарвна веселка».[155 - Лист Бен-Гурiона до батька, без дати, наведений у Erez 1971, p. 70] Його перша зустрiч з Орiентом вiдбулася в турецькому порту Ізмiр. Коли його човен залишив порт i вийшов у море, Бен-Гурiон побачив Ізмiр, i той здався йому горою, обсипаною зiрками, сапфiрами та перлами. «З корабельного трюму я дивився на цей вид i думав, що це сон…». Серед пасажирiв були турки та араби, якi справляли «дуже приемне враження». Як вiн писав: «Майже всi вони доброзичливi та привiтнi… Можна сказати, що вони великi дiти». Вони спiвали, розповiдали анекдоти й «взагалi намагалися розважати нас, як тiльки могли».[156 - Бен-Гурiона до батька, без дати; лист Бен-Гурiона до батька вiд 1 жовтня 1906 року, наведений у Erez 1971, pp. 71, 75.]
У п’ятницю, 7 вересня 1906 року, за дев’ять днiв пiсля виходу з Одеси, корабель пiдiйшов до Яффи. Бен-Гурiон вийшов на палубу, i його серце пришвидшено забилося. «Свiжий вiтерець обвiював нашi обличчя, i пташиний щебет, перший за всю нашу подорож, долетiв до наших вух», – писав вiн.[157 - Лист Бен-Гурiона до батька, без дати, наведений у Erez 1971, 1, p. 70. 042-79733_ch01_1P.indd 690 3/4/19 7:57 PM]
Палестина тодi була глухою провiнцiею Османськоi iмперii, що правила нею майже постiйно з шiстнадцятого столiття. За багато рокiв до приiзду Бен-Гурiона там виникла легенда. Як i iншi легенди про Святу Землю, вона мае бiльш нiж одну версiю, тому що рiзнi люди розповiдають ii по-рiзному. За версiею, що зберiгаеться в архiвi Бен-Гурiона, героями е три еврейських пiдприемцi на конях. Одного ранку, приблизно 1878 року, вони вирушили з Єрусалима до Яффи, а звiдти – до арабського села Малабес, де мали намiр придбати земельну дiлянку, на якiй заснувати сiльськогосподарську колонiю. Вони привезли iз собою лiкаря, якому чомусь довiрили бути експертом з екологiчних умов. Лiкар пiднявся на дах будинку або, як каже дехто, на вершину пагорба, i мовчки стояв там. Вiн дивився навколо: на пiвнiч i на пiвдень, на схiд i на захiд. Пiдприемцi спостерiгали за ним в очiкуваннi. Нарештi лiкар спустився i сказав, що, на жаль, вiн не бачить жодного птаха анi на небi, анi на гiлках дерев. «А всi знають, – додав серйозно вiн, – що там, де не живуть птахи, не може жити й людина».
Трое вершникiв були дуже розчарованi. Вони покладали такi великi сподiвання на проект, i за деякий час до цього вже визначилися з назвою для нового села: Петах-Тiква, що означае «ворота надii». Зрештою, один iз них вибухнув: «А все ж таки!», другий вигукнув: «Ми спробуемо!» Третiй обiйняв своiх друзiв, i в усiх на очах заблищали сльози радостi.[158 - Мемуари членiв Другоi алii, BGA, тематичний файл 377, M.T. 62; Мемуари Ювii Соломон, наведенi у Ya’ari 1974, q, p. 245ff.; Mordecai Eliav 1978, p. 3ff.]
