скачать книгу бесплатно
Бен-Гурiон. Держава за будь-яку цiну
Том Сегев
Мемуари та щоденники
Давид Бен-Гурiон (1886–1973) – провiдний дiяч сiонiзму, лiдер еврейського робiтничого руху в Палестинi, iзраiльський полiтичний i державний дiяч, перший прем’ер-мiнiстр Ізраiлю, подiбно до нацiональних лiдерiв iнших краiн, старанно працював над докладними розповiдями про свiй час та себе самого для майбутнiх поколiнь. Переважна бiльшiсть його праць мала за мету завоювання прихильностi прийдешнiх поколiнь.
Життя Бен-Гурiона мiстило загрози еврейських капiталiстiв у його рiдному польському мiстi, години роботи у пiдвалi книжкового магазину в Оксфордi, випас овець у палестинськiй пустелi, вбирання аромату влади у Бiлому домi та очiкування появи Ленiна на Червонiй площi в Москвi. Сiонiстська мрiя була квiнтесенцiею його iндивiдуальностi та стрижнем його особистостi, а ii здiйснення – найбiльшим бажанням. Вiн займався полiтикою, ухвалював фатальнi рiшення, вiдряджав людей на вiйну, захоплювався чарiвнiстю Нiагарського водоспаду i вiдпочивав пiд найдавнiшим дубом у Палестинi.
Книга Тома Сегева «Бен-Гурiон. Держава за будь-яку цiну» показуе силу, гiднiсть та досягнення Бен-Гурiона, але водночас – його недолiки, слабкостi та провали.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Бен-гурiон. Держава за будь-яку цiну
Том Сегев
Copyright © 2019 by Tom Segev
Translation copyright © 2019 by Haim Watzman
© С. Щиголева, перекладукраiнською, 2020
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
Моiм онукам Лii, Бену, Лiору та iхнiм батькам Ширi й Ітайлу.
* * *
Вступ. Стопами iсторii
* * *
У холодний сiчневий день 1940 року Давид Бен-Гурiон спускався до готелю «Калiя», що за Мертвим морем – у найнижчiй точцi земноi кулi, й розмiрковував про те, як вiн з’явиться у книзi, яку в майбутньому якийсь бiограф мiг би зрештою написати про нього та його колег – засновникiв держави Ізраiль. Вiн уявляв «молодого, iнтелiгентного i досвiдченого спецiалiста». Певно, той бiограф розпiзнае «слабкостi, недолiки та провини» засновникiв: нiхто з них не «був святим», писав Бен-Гурiон. Проте, чи зможе вiн одночасно поставитися iз повагою до iсторичноi цiнностi iхнiх досягнень i зрозумiти iх? Можливо, вiн навiть зрозумiе, скiльки втратив, дiзнавшись про них тiльки пiсля iх смертi.[1 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 30 сiчня 1940 року, BGA.] Бен-Гурiон часто думав про смерть.
Подiбно до нацiональних лiдерiв iнших краiн, Бен-Гурiон старанно працював над докладними розповiдями про свiй час i себе самого для майбутнiх поколiнь. За десять рокiв пiсля створення держави Ізраiль вiн уявляв археологiчнi розкопки артефактiв краiни тритисячолiтньоi давнини. Археолог мае розкрити хронiку Вiйни за незалежнiсть 1948 року i дiзнатися звiдти про перемогу Ізраiлю. «Але що, як вiн замiсть цього знайде шматки газет з Єгипту, Сирii, Йорданii чи Іраку, де розповiдають про перемогу арабiв? Кому повiрить археолог 4958 року», – запитував себе Бен-Гурiон.[2 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 5 лютого 1940 року i 29 листопада 1940 року, BGA.]
Щоденники, статтi, книги, листи та промови Бен-Гурiона мiстять мiльйони слiв; вiн проводив за ними багато годин, пишучи майже щодня. «Інодi я дивуюся тим, як багато написав», – зауважив вiн якось.[3 - Лист Бен-Гурiона до Хазаза вiд 10 липня 1968 року, BGA.] Переважна бiльшiсть його праць мала на метi завоювання прихильностi прийдешнiх поколiнь. Крiм того, вiн намагався впливати на те, що пишуть iншi. Коли Мiнiстерство оборони Ізраiлю вирiшило опублiкувати офiцiйну iсторiю вiйни 1948 року, Бен-Гурiон вимагав, щоб у книзi було наголошено на його зусиллях, спрямованих на отримання зброi, що зробило перемогу можливою. «Пiстолети не падали з небес», – наполягав вiн у розмовi з автором. Про iншу книгу, яку написали й опублiкували офiцери Сил оборони Ізраiлю, що не були його великими шанувальниками, вiн писав: «Редактори поглумилися над пам’яттю про Вiйну за незалежнiсть i тисячами загиблих».[4 - Записи зi щоденника Бен-Гурiона вiд 2 травня, 10 червня, 16 та 20 липня 1953 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Аллона вiд 11 травня 1953 року, BGA; Єгуда Ерез, стенограма iнтерв’ю, BGA.]
Завзятий читач бiографiй, вiн завжди намагався зрозумiти мотиви iхнiх авторiв. «Плутарх, напевно, не любив Марiя, – писав Бен-Гурiон про одну з книжок, яку вiн взяв iз собою до „Калii”, – але не виказував приниження та зневаги, бо це могло затьмарити його iдеальний образ чоловiка».[5 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 5 лютого 1940 року, BGA.] Гай Марiй був римським полководцем i державним дiячем, який мiг би зацiкавити Бен-Гурiона внутрiшнiми суперечностями, частими та раптовими змiнами настрою.
Кiлька разiв вiн спiвпрацював iз бiографами, що визнавали його засновником Ізраiлю. Однак були й такi, що вважали iнакше. На початку 1967 року спалахнула суперечка щодо статтi у «Єврейськiй енциклопедii» про Бен-Гурiона. Автором був головний редактор Єшаягу Лейбовiц – професор Єврейського унiверситету i його давнiй опонент. «Я вважаю, що [Бен-Гурiон] е найбiльшою катастрофою, яка будь-коли траплялася з еврейським народом i державою Ізраiль», – розповiдав Лейбовiц щоденнiй газетi «Маарiв»; у його записi була викладена та сама думка. Бен-Гурiон був показово незворушним. «Менi байдуже, що пише професор Лейбовiц, – вiдреагував вiн, – але менi не байдуже те, що роблю я – добре воно чи погане». Проте насправдi його це розлютило. «Ненависть застилае йому очi», – писав вiн до видавця енциклопедii; вiн був Гаем Марiем, а Лейбовiц – Плутархом. Бен-Гурiон був, справдi, вдячний, коли кiлька рокiв по тому один скульптор подiлився з ним планами спорудити у Хайфi «Пантеон», що демонструватиме бюсти великих людей нацii: державних дiячiв, письменникiв, акторiв, вiйськових лiдерiв, учених, спортсменiв й iнших. «Я сказав йому, що менi сподобалась iдея, – писав Бен-Гурiон, – але бiльше не скажу нiчого».[6 - Ma’ariv, Jan. 6, 1967; лист Бен-Гурiона до Рахель Мiшал вiд 19 сiчня 1967 року; лист Бен-Гурiона до Олексанра Пелi вiд 26 сiчня 1967 року; запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 1 серпня 1960 року, BGA.]
Голда Меiр сказала про це такi слова: «Ми гаряче молилися, щоб ця людина з блиском увiйшла в iсторiю, i боляче, що це вiдбуваеться не так. Сумно як для нього, так i для нас».[7 - Davar, Sept. 28, 1967.] Бiографи Бен-Гурiона постали перед величезною кiлькiстю архiвних матерiалiв, що могли вплинути на iхню оцiнку людини позитивно чи негативно. Загалом, цей матерiал показуе силу, гiднiсть i досягнення Бен-Гурiона, але водночас – його недолiки, слабкостi й провали.
«Бен-Гурiон був людиною, яка не мiняеться», – казав один iз його знайомих. Вiд самого початку вiн був iдеологiчно вiдданим, i цим водночас викликав в одних пiдтримку, а в iнших – нашорошенiсть.[8 - Мордехай Бентов, стенограма iнтерв’ю, BGA.] Сiонiстська мрiя була квiнтесенцiею його iндивiдуальностi й стрижнем його особистостi, а ii здiйснення – найбiльшим бажанням. «Вiдродження нацii вимагае вiд нас людських жертв, – писав вiн iвритом у своi вiсiмнадцять рокiв. – І якщо ми, молодi люди, страждаемо вiд болю через розорення нашоi нацii, але не готовi принести себе у жертву, ми неминуче втратимо себе».[9 - Лист Бен-Гурiона до Фукса вiд 18 грудня 1904 року, Erez 1971, 1, p. 39.] Вiн вiрив у це до кiнця свого життя. Бен-Гурiон уважав себе – i був для iнших – утiленням iсторii свого народу. Його мислення було систематичним i методичним, навiть коли вiн суперечив сам собi, то складалося враження, нiби його висловлювання вiдбивають розширенi, глибокi, послiдовнi, непохитнi та стiйкi судження. Вiн припускав, що знае, як поводитися у будь-якiй ситуацii.
Бен-Гурiону дуже хотiлося бути лiдером. Вiн прагнув до всього, що пропонувало керiвництво, для здiйснення мрii, яка була для нього самореалiзацiею, вiдповiдальнiстю, могутнiстю й мала забезпечити йому мiсце в iсторii. Вiн часто звертався до Бiблii та долi евреiв, але розумiв, що досягнення мети в побудовi еврейськоi держави потребувало виснажливоi працi та крихiтних, часто нестерпно дрiбних, крокiв уперед. Бiльшiсть подiляла його погляди, але зовсiм небагато його колег, так само сильно, як вiн, i з такого самого раннього вiку захоплювалися полiтикою. Мало хто з них був таким же старанним i, як i вiн, обiзнаним у деталях. Цi риси робили його незамiнним, хоча i не всемогутнiм, лiдером.
Драму життя Бен-Гурiона становили загрозливi еврейськi капiталiсти з пiстолетами в його рiдному польському мiстi, години роботи в пiдвалi книжкового магазину в Оксфордi, випас овець у пустелi, вбирання аромату влади в Бiлому Домi й очiкування появи Ленiна на Червонiй площi в Москвi. Вiн займався полiтикою, ухвалював фатальнi рiшення, вiдправляв людей на вiйну, схилявся над тiлами полеглих десантникiв, захоплювався чарiвнiстю Нiагарського водоспаду i вiдпочивав пiд найстарiшим дубом у Палестинi. Вiн чудово описував усi цi пригоди, виявляючи iнодi поетичну емоцiйнiсть, що погано з ним асоцiювалася.
Проте посеред тисяч епiзодiв, з яких складалося його життя, жоден iз них так не захоплюе своею суттю й не показуе краще його особистiсть, як епiзод, зафiльмований вдень на бульварi Ротшильда в Тель-Авiвi у п’ятницю 14 травня 1948 року. На контрастi з офiцiйним чорним «Лiнкольном» ми бачимо невисокого чоловiка з гривою сивого волосся. Його дружина, Паула, яка вийшла з машини першою, прямуе поперед нього до сходiв Музею мистецтв. Будiвлю оточив натовп. Бен-Гурiон одягнутий у темний костюм i краватку, що тримаеться на срiбнiй шпильцi. У лiвiй руцi вiн тримае гомбург i тонкий портфель – пiд пахвою. Імовiрнiше вiн мае вигляд досвiдченого адвоката, нiж зухвалого революцiонера. Вийшовши з машини, вiн закривае дверi. Невiдомий молодик в унiформi краiни, якоi на разi не iснуе, стоiть бiля автомобiля, але, схоже, не знае, як поводитися. Бен-Гурiон зупиняеться перед ним, раптом, приставивши праву руку до чола, енергiйно вiтае пiд козирок. Цiеi митi вiн, здаеться, ототожнюе розгубленого хлопця з героями iсторii Ізраiлю.
У своi шiстдесят два роки вiн видавався старшим i трохи гладким. Кiлькома хвилинами пiзнiше вiн проголосить створення держави Ізраiль i спостерiгатиме за пiдписанням Декларацii незалежностi. Невдовзi вiн стане прем’ер-мiнiстром новоi краiни й очолюватиме ii п’ятнадцять рокiв, незважаючи на виклики, що стояли перед ним i краiною на початку. Вiн швидко пiдiймаеться сходами, нiби боiться прогавити цей iсторичний момент.
* * *
Тиждень, що передував проголошенню держави, був напруженим. Бен-Гурiон важко працював, багато хвилювався й мало спав. Бiльшу частину свого часу вiн проводив у компанii вiйськових командирiв. Деякi з них були незадоволенi й навiть оголошували полiтичне повстання. Безперервна вiйна за Палестину почалася за пiв року до того i завдавала важкi втрати. Єрусалим довгий час був пiд облогою, усi пiдходи заблоковано; окремi еврейськi поселення були змушенi здатися арабським вiйськам. Деякi вiйськовi операцii зазнали поразки; уже загинуло п’ятнадцять сотень евреiв, бiльшiсть з яких – солдати.[10 - Lamdan 1955. The number of dead is computed according to http://www.izkor.gov.il/.] Бен-Гурiон занотував довгий перелiк питань, що чекали на його рiшення, серед яких було й таке: «Чи треба виганяти арабiв?»[11 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 8 травня 1948 року, BGA.]
Тодi вже десятки тисяч арабiв по всiй краiнi лишилися без даху над головою. Багато арабських будинкiв у багатьох мiстах, серед яких Хайфа та Яффа, стояли пустками. Це був перший етап Накби. Бен-Гурiон нiколи не був ближче до здiйснення мети всього свого життя – створити еврейську бiльшiсть у незалежнiй державi Палестинi.
Напередоднi всю нiч вiн працював над остаточним варiантом Декларацii незалежностi. Їх було кiлька. Моше Шарет (або Шерток) – мiнiстр закордонних справ Ізраiлю – зiбрав iх в один. «Я створив досконалий варiант, – розповiдав пiзнiше Шарет. – І подаю Декларацiю у формi „тодi, як це… та тодi, як те… тодi, як щось iнше…”, i потiм доходжу висновку: отже!» Вiн уважав це такою структурою, що створювала «внутрiшню напругу». Проте Бен-Гурiон не бажав, щоб це був договiр оренди. Вiн хотiв потужну iсторичну декларацiю, яка б вражала й лунала урочисто для наступних поколiнь. Забравши ii додому, вiн ii майже повнiстю переписав. Шарет нiколи йому цього не пробачив.[12 - Wertman 1961.]
Бен-Гурiон акцентував на сiонiстськiй версii еврейськоi iсторii. Перших два речення Декларацii зменшували внесок еврейськоi дiаспори: «Земля Ізраiлю була батькiвщиною еврейського народу. Тут було сформовано його духовну, релiгiйну та полiтичну iдентичнiсть». Версiя Шарета починалася з вигнання евреiв; у переробленому текстi Бен-Гурiон ставив наголос на незалежностi, що передувала цiй подii. Вiн наголошував на iдентичностi евреiв, якi осiли в Палестинi на початку XX столiття, а серед них i вiн сам: «Пiонери та ма’апiлiм [iммiгранти, що ввiйшли до Палестини всупереч обмежувальному законодавству Великоi Британii]». Це тiсно пов’язало сiонiстський проект i рух робiтничого класу. Шарет посилався на резолюцiю Органiзацii Об’еднаних Нацiй вiд 29 листопада 1947 року, що закликала до створення еврейськоi й арабськоi держав у Палестинi. Бен-Гурiон ухилився вiд факту, що резолюцiя обумовлювала роздiлення Палестини мiж двома народами. Декларацiя обiцяла всiм рiвнi права та конституцiю. Нова краiна повинна була бути «еврейською державою», але нiхто, i сам Бен-Гурiон зокрема, точно не знав, що мiстило це поняття.
Церемонiю органiзували поспiхом, тож вона мала скiнчитися до початку Шабату. Останньоi хвилини все було майже скасовано через розбiжнiсть у тому, чи варто згадувати в текстi Бога. Представники релiгiйних партiй наполягали на цьому; деякi лiвi члени виступали проти. Бен-Гурiон переконував усiх погодитися зi словами «Скеля Ізраiлю». Калiграфiю не вдалося зробити вчасно, до церемонii, тож присутнi ставили своi пiдписи внизу порожнього шматка пергаменту.[13 - Shachar 2002, p. 523ff; Feldstein 1998, p. 354ff.] Бен-Гурiон бачив у пiдписаннi декларацii крок до часiв двотисячолiтньоi давнини, а отже, до вiдновлення еврейськоi незалежностi. У нього були вагомi причини з оптимiзмом ставитися до пiдписання документа, але у своему щоденнику вiн писав, що почувався «скорботним серед тих, хто святкував», бо створення держави ще не було гарантованим. «Держави не подаються народам на золотих тарiлках», – казав вiн, використовуючи вираз iз Талмуду. Бен-Гурiон також мiг би сказати простiше: «Створення держави Ізраiль не буде схожим на пiкнiк».[14 - Текст промови Бен-Гурiона у радi «Мапай» вiд 12 сiчня 1949 року, наведений у Rafi Mann 2012, p. 247.] Його песимiзм був захисною реакцiею вiд iлюзiй. «Я передбачав найгiрше, що могло статися», – сказав якось вiн. – Я робив так усi цi роки. Якщо такого не трапиться, добре, але ти повинен бути готовий до найгiршого. Людська iстота не е рацiональним створiнням; ти нiколи не знаеш, якi сили нею керують, що може спасти на думку наступноi митi».[15 - Текст звернення Бен-Гурiона до Кабiнету мiнiстрiв вiд 15 липня 1958 року, ISA.] Вiн бачив iмовiрнiсть вторгнення до Ізраiлю армiй сусiднiх арабських краiн, що прагнули знищити його. Вiн вiрив, що Ізраiль мiг перемогти; Бен-Гурiон також вiрив у свою здатнiсть привести його до перемоги. А ще вiн вiрив, що воно того варте. Вiн назвав створення держави «компенсацiею за знищення мiльйонiв» пiд час Голокосту.[16 - Текст промови Бен-Гурiона на Сiонiстському конгресi вiд 10 грудня 1946 року, наведений у Ben-Gurion 1993a, p. 249.]
Пiсля церемонii Давид повернувся до Червоного Дому, як називали вiйськовий штаб, недалеко вiд узбережжя. Йому вручили тривожнi повiдомлення з кiлькох фронтiв. Протягом ночi вiн двiчi прокидався: уперше, коли його сповiстили, що президент Трумен визнав державу, i вдруге – щоб дiстатися до радiостудii, де вiн мiг записати промову для Штатiв. У небi Тель-Авiва з’явилися египетськi лiтаки й пролунали вибухи. «Цiеi митi вони бомблять Тель-Авiв», – казав Бен-Гурiон Америцi. Коли вiн повернувся додому, то написав про це у своему щоденнику: «Люди у пiжамах i нiчних сорочках визирали з кожного будинку, але нереального страху не було». Вiн згадував свое перебування в Лондонi пiд час «Блiцу», i здавалося, очiкував, що й Тель-Авiв мав прожити своi найкращi часи. Усвiдомлюючи, важливiсть слiв для творення iсторii, Бен-Гурiон намагався двадцять рокiв по тому змiнити враження щодо жителiв Тель-Авiву, нiби вони недостатньо хоробрi, вписавши в оригiнальний щоденник слова «Я вiдчував: вони витримають».[17 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 14 травня 1948 року, BGA; Ben-Gurion 1969b, 1, p. 106; Cabinet meeting, Oct. 20, 1953, ISA.]
Вiн не брав на себе вiдповiдальнiсть за створення держави, i це цiлком виправдано. Ізраiль з’явився на свiт наприкiнцi процесу, що почався за тридцять рокiв до того, як Британiя почала допомагати сiонiстському руховi у створеннi Єврейського нацiонального дому в Палестинi. Бен-Гурiон керував цим процесом протягом поколiння, а особливо протягом першого десятилiття незалежностi. Вiн був у полiтицi близько сорока рокiв, почавши практично вiдразу пiсля переiзду до Палестини, брав участь майже в усiх проявах життя ii еврейськоi спiльноти. Перша полiтична стаття Бен-Гурiона, опублiкована у двадцять чотири роки, поставила його у ряд iз тими, хто вiв боротьбу. Вiдтодi вiн прагнув досягти й утримати позицiю нацiонального лiдерства. Його наставники – перший i головний з яких Берл Кацнельсон, а також кiлька можливих конкурентiв – померли один за одним. Смерть Зеева Жаботинського, його найзапеклiшого ворога вiд правих, i кiнець Хаiма Вейцмана – президента Сiонiстськоi органiзацii, чию мантiю як головного еврейського державного дiяча Бен-Гурiон прагнув успадкувати лишили його майже единим кандидатом у всесвiтньому сiонiстському русi.
Загалом вiн дотримувався основних правил iзраiльськоi полiтики й вiдчував, що бiльш схильний до середньоi позицii. Його готовнiсть сплатити майже будь-яку цiну задля втiлення сiонiстськоi мрii iнодi поеднувалася з тактичними поступками та прагматичними компромiсами. Колеги часто критикували його: як iз боку опозицii, так i з панiвноi коалiцii; iнодi його вимоги iгнорували, а пропозицii могли бути вiдхиленi. Проте загалом визнавали лiдерство за ним. Партiя, членом якоi вiн був, бачила в ньому полiтичного й нацiонального активiста; iнодi його колеги поводилися, як школярi, що за спиною лають вчителя: «Я висловлююсь проти, але голосую за, тому що вiрю Бен-Гурiону й не хочу потiм нести вiдповiдальнiсть», – казав якось один iз членiв його Кабiнету мiнiстрiв.[18 - Моше Кармель, стенограма iнтерв’ю, с. 54, BGA.]
Вiн багато виступав публiчно, вiдповiдав на отриманi ним листи i був вiдкритий до багатьох iз тих, хто шукав його, серед iнших й ексцентрикiв та авантюристiв.[19 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 1 березня 29 року, 1948, BGA.] Своi промови Бен-Гурiон переважно писав заздалегiдь, але добре знав, як iх лiпше представити, щоб видати за iмпровiзацiю. Багато з його промов тривали годинами; його речення були довгi та складнi, якi легше читати очима, нiж сприймати на слух. Пронизливий голос i невисока його статура робили не найкраще враження на оточення. Утiм, чим бiлiшою ставала грива його волосся, тим бiльше Бен-Гурiон ставав схожим на символ справжнього та досяжного сiонiзму.
«Коли я звертаюся до конкретного питання – що робити сьогоднi, завтра – я нiби перетворююсь на комп’ютерну машину», – сказав вiн якось; iншим разом вiн пояснив: «Я пiдходжу до всiх питань сiонiзму з наукового погляду й завжди шукаю можливий рацiональний шлях розв’язання проблеми».[20 - Текст звернення Бен-Гурiона до Центрального Комiтету «Мапай» вiд 29 вересня 1936 року, BGA; Текст промови Бен-Гурiона у сiонiстськiй виконавчiй владi вiд 11 лютого 1945 року, BGA.] Вiн прирiвнював себе до iнженера, що збираеться будувати дiм. Мотиви будiвництва «естетичнi, релiгiйнi та трансцендентнi», казав вiн, але коли настае час будувати, «ти повинен усе зважити й вимiряти… Те саме е справедливим i в будiвництвi держави».[21 - Текст звернення Бен-Гурiона до Центрального Комiтету «Мапай» вiд 29 вересня 1936 року, BGA.] Насправдi на нього сильно впливали емоцii, вони керували його дiями й диктували рiшення. Інодi вiн дивував iнших самовдоволеними висловлюваннями й iмпульсивною упертiстю.[22 - Ratner 1978, pp. 347ff., 382; Янаiт, стенограма iнтерв’ю вiд 17 липня 1975 року, с. 13, BGA; Кармель, стенограма iнтерв’ю, BGA.] Причиною таких вибухiв могло бути певне душевне горе, i вiн втрачав контроль над собою. Інколи вiн планував вибухи свого гнiву заздалегiдь. Часто робив спроби оскаржити свое лiдерство не лише як персональну образу, а i як наступ на нацiональнi iнтереси. У Бен-Гурiона сiонiзм i його власне Я змiшалися в одне цiле. Нелегко було жити в краiнi, яку вiн очолював; iзраiльтяни розраховували висунути колективнi потреби напередi власних сподiвань i бажань. Кожен житель був солдатом на службi iсторii, а Бен-Гурiон – iсторичним командиром.
* * *
Тi, хто його знав, i дружина Паула зокрема, погоджувалися, що «вiн не розумiе людей»; це мiг бути тактичний спосiб сказати Бен-Гурiону про його зарозумiлий егоцентризм i звички ображати й принижувати iнших. Інодi вiн був мстивим, брехливим базiкою без почуття гумору. Безнадiйним невдахою й мало коли вибачався. Один знайомий казав, що Бен-Гурiона не цiкавили власне люди, а тiльки те, яку користь iз них можна отримати.[23 - Кармель, стенограма iнтерв’ю, BGA.]
Читаючи його твори, можна подумати, нiби його мало цiкавили дрiбнi щоденнi справи, але, як часто трапляеться, це насправдi було не так. Рахель Янаiт Бен-Цвi, яку також залiчували до засновникiв Ізраiлю, лишила нащадкам велику таемницю, що берегла багато рокiв. Їi розтаемничили тiльки пiсля ii смертi дослiдники в Інститутi спадщини Бен-Гурiона. Янаiт також зупинялась у готелi «Калiя» того дня 1940 року, i бачила Бен-Гурiона в компанii молодоi жiнки. Янаiт добре знала його: вiн часто закохувався, зауважила вона.[24 - Янаiт, стенограма iнтерв’ю вiд 11 сiчня 1978 року, с. 11, BGA.] Часто здавалося, нiби вiн був закоханий швидше у власне почуття, нiж у конкретну жiнку.
Крiм того, вiн був закоханий у власну мрiю й боявся розлучитися з нею. «Месiанська епоха важливiша за Месiю, – казав вiн. – Тiеi хвилини, коли Месiя прийде, вiн припинить ним бути. Якщо ти можеш знайти адресу Месii в телефоннiй книзi, вiн бiльше не Месiя». Інодi йому здавалося, що вiн з однаковою силою бажае й боiться здiйснення мрii. Бен-Гурiон хотiв досягти сiонiстськоi мети, але боявся в майбутньому прокинутися у повсякденному життi.[25 - Ben-Gurion with writers, March 27, 1949, BGA.] Вiн подiлився своею думкою щодо Месii з групою письменникiв, яких скликав на зустрiч. Йому було властиво думати, що його особиста мрiя – одна з найвеличнiших екзистенцiальних питань людства.
Якось у вереснi 1948 року Бен-Гурiон зробив перерву в керуваннi вiйною, щоб захистити Платона. Вiн поiхав у вiдповiдь на статтю Єхiеля Гальперiна, письменника та журналiста щоденноi газети «Давар». Гальперiн наполягав, що Платон «не бачив несправедливостi в увiчненнi рабства». У листi Бен-Гурiон уточнив: «Платон не згадуе про рабство у книзi „Республiка”». «Так, Платон був аристократом, – писав вiн, – i його полiтичнi погляди аристократичнi, але його намiр був аристократiею у простому та зрозумiлому сенсi цього слова, що е правилом усiх вищих за рангом, або, як вiн додавав, правилом фiлософiв, що позначае людей абсолютноi iстини та справедливостi, якi не отримують допомоги й переваг вiд уряду, не мають навiть бажання керувати, але повиннi це виконувати як громадський обов’язок».
Три тижнi по тому, коли на фронтi йшли вирiшальнi боi, Бен-Гурiон вiдправив Гальперiну iнший лист, цього разу про «Закони» Платона. Вiн завжди хотiв вiрити, що цей дiалог був пiдробкою, i дуже засмутився, коли дiзнався що це був справдi Платон. Бен-Гурiон вiдчував, що на вiдмiну вiд духу гуманiзму, яким була просякнута «Республiка», Платон у своiх «Законах» дивився на життя майже як судовий слiдчий. Вiн намагався пояснити собi, як це могло статися. «Двi книги були написанi у рiзнi етапи життя, – писав вiн. – „Республiка” написана, коли Платону було близько п’ятдесяти рокiв, на злетi його лiтературноi та iнтелектуальноi мiцi, i це з фiлософського й художнього погляду його найкраща книга. „Закони” вiн написав у похилому вiцi, уже у вiсiмдесят рокiв iз важким серцем, безжальною душею та гнiвним розумом». Те саме могло б трапитися i з самим Бен-Гурiоном. У прагненнi виправдати Платона вiн все-таки додав: «Я не впевнений, що рабство було найогиднiшою несправедливiстю тих часiв. Як на мене, вiйни були гiршими, нiж рабство (i були також iх причиною), а ця несправедливiсть актуальна i сьогоднi». «Платон теж так гадав, – додав вiн, – до нього варто дослухатися».[26 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 25 грудня 1948 року, BGA; листи Бен-Гурiона до Гальперiна вiд 21 вересня та 10 жовтня 1948 року, BGA; Ben-Gurion 1954b; Ever Hadani 1955, p. 162.] Бен-Гурiон помилявся – рабство справдi згадуеться в «Республiцi». Проте дiалог Платона служив йому посiбником для будування держави. У своему кабiнетi поруч iз бюстами Будди та Мойсея вiн розмiстив i бюст Платона.[27 - Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 26 грудня 1953 року; Ben-Gurion 1954b; текст звернення Е. А. Саймона до редакцii «Гa-Арец» вiд 24 грудня 1953 року; Panim el Panim, Dec. 22, 1954.]
Бен-Гурiон пiдтримував вивчення Бiблii у своему домi та просував двi концепцii, щоб схарактеризувати моральний образ держави Ізраiль, його долю та зобов’язання перед собою та свiтом: у першiй концепцii йшлося про «обраний народ» – термiн, що походить iз завiту мiж Богом i народом Ізраiлю (Вихiд 19:5–6); другою була вiдданiсть еврейського народу принципам справедливостi та миру, що робить його «свiтлом для всiх народiв» у дусi пророкiв (Ісаiя 49:6). Бен-Гурiон часто говорив i писав про цi концепцii. Вiн загалом розглядав iх iз боку назви, яку обрав для однiеi зi своiх статей на тему «Становище зобов’язуе».[28 - Ben-Gurion 1958, pp. 92ff, 155ff.] Поводження у манерi, яка робить Ізраiль «свiтлом для всiх народiв» показувало уразливiсть краiни й залежнiсть вiд свiтовоi пiдтримки. Були у Бен-Гурiона також i протилежнi заяви. «Те, що говорять язичники, е менш важливим, нiж те, що роблять евреi», – заявляв вiн.[29 - Текст виступу Бен-Гурiона на засiданнi Кабiнету мiнiстрiв вiд 7 липня 1957 року, ISA; текст промови Бен-Гурiона на церемонii ЦАГАЛу вiд 27 квiтня 1955 року, BGA; Запис зi щоденника Бен-Гурiона вiд 18 вересня 1967 року, BGA.] Насправдi вiн надавав зазвичай велике значення ставленню iнших нацiй до власноi. Як бiльшiсть його краян, Бен-Гурiон був людиною, яку переповнювали суперечки. Вiн полюбляв характеризувати iзраiльтян цитатою з Вавiлонського Талмуду: «Ця нацiя подiбна до пилу i водночас до зiрок. Коли вона занепадае, то перетворюеться на пил, а коли воскресае, то пiдноситься до небес».[30 - Текст виступу Бен-Гурiона на засiданнi Кабiнету мiнiстрiв вiд 29 березня 1955 року; Babylonian Talmud, Megilah 16a.] Це була духовна структура, якою вiн широко дiлився, адже добре розумiвся на цьому. «Якщо ви будете уважно читати мiй щоденник, використовуючи критичнi бiблiйнi науковi методи… – писав вiн Шарету, «то зможете довести, що цей щоденник був насправдi написаний двома рiзними людьми, якi жили у рiзнi перiоди». Вiн мав здатнiсть до смiливого й водночас делiкатного самоаналiзу та завжди був готовий до нього; ця риса е однiею з тих, що роблять його такою чарiвною постаттю.[31 - Лист Бен-Гурiона до Шарета вiд 25 червня 1937 року, взятий iз запису зi щоденника Бен-Гурiона вiд 25 червня 1937 року, BGA.]
* * *
Багато людей допомагали менi писати цю книжку; iхнi iмена мiстяться у роздiлi «Подяки». Написання тривало понад п’ять рокiв, i протягом цього часу не було й тижня, щоб Бен-Гурiона хоча б раз не згадали в iзраiльських медiа. Ба бiльше, в Ізраiлi з’явилися ще чотири його бiографii разом iз полицею iнших книжок, де вiн був у центрi уваги.[32 - Peres and Landau 2011; Shilon 2013; Shapira 2015; Goldstein (у процесi роботи).] Документальний фiльм, заснований на раннiх невiдомих iнтерв’ю з Бен-Гурiоном, зiбрав широку аудиторiю. Це свiдчить про те, що iзраiльтяни прагнуть мати сумлiнне керiвництво, схоже на владу i драму Бен-Гурiона, i зрозумiти цю загадкову людину.
Частина I. Шлях до влади
* * *
Бен-Гурiон: Коли я був трирiчним хлопчиком, то знав, що не буду жити в мiсцi, де народився… так само, як не бажав вивчати мову тiеi краiни.
Журналiст: Мiстере Бен-Гурiоне, у трирiчному вiцi ви вже про це знали?
Бен-Гурiон: У трирiчному вiцi я знав, що не буду жити в тiй краiнi! Саме так, з того часу, коли менi було три!.. І так було з усiма евреями. Ми знали, що наше мiсце не там, де ми жили, а на землi Ізраiлю.[33 - Матерiали iнтерв’ю Йозефа Анвера, Авраамом Кушнiра i Тома Сегева з Бен-Гурiоном, Нiцоц, 28 квiтня 1968 року.]
На шляху (1947), очима Джозефа Баса (завдяки люб’язностi родини Баса)
1. Обiт
«Ми плавали й розмовляли iвритом»
Близько сорока п’яти миль на захiд вiд Варшави тече невеличка та мальовнича рiчка Плонька; вона також протiкае крiзь мiстечко Плоньськ. Одного з останнiх дня лiта 1903 року три товаришi пiшли на рiчку купатися. Найстаршому з них, Шмуелю Фуксу, було майже дев’ятнадцять рокiв. Шломо Цемах нещодавно вiдсвяткував сiмнадцятий день народження; вiн був на кiлька мiсяцiв старший за Давида Йозефа Грюна, який пiзнiше взяв прiзвище Бен-Гурiон. Вони втрьох проводили багато часу разом, пов’язанi близькою дружбою, що почалася з iхньоi ранньоi юностi. «Ми плавали та розмовляли iвритом», – розповiдав Бен-Гурiон багато рокiв по тому.[34 - Матерiали iнтерв’ю Якова Ешмана з Бен-Гурiоном вiд 25 листопада 1963 року, BGA.] Інодi iх супроводжував iнший юнак, трохи старший за них, Шломо Левкович.
Як багатьом iншим представникам iхнього поколiння, евреям i неевреям, iм доводилося засмучуватися, сумнiватися щодо духовних питань i закохуватися. Шломо Левкович i Бен-Гурiон були закоханi в ту саму дiвчину; Шмуель Фукс був закоханий у сестру Шломо Цемаха, а Цемах – у сестру Фукса. Цемах i Бен-Гурiон також були закоханi у Шмуеля Фукса. Це було болiсне товаришування, але воно тривало все життя; Фукс i Левкович, який пiзнiше змiнив свое прiзвище на Левi, померли ранiше вiд Бен-Гурiона; Цемах помер за рiк пiсля нього. Сiмдесят рокiв Бен-Гурiон i Цемах були об’еднанi любов’ю та заздрiстю так само, як того пiзнього лiта 1903 року на берегах Плоньки.
Вони взяли iз собою свiжий номер «Га-Цефiра», газети на iвритi, що виходила у Варшавi. З цiеi газети вони дiзналися про iнiцiативу сiонiстського руху щодо заснування еврейськоi держави у Схiднiй Африцi замiсть Палестини. Ідея заснування там принаймнi тимчасового притулку для европейських евреiв була вiдома як план Уганди. Теодор Герцль, високоповажний засновник свiтового сiонiстського руху та його перший лiдер, вирiшив не вiдхиляти цю iдею; пiсля гарячоi дискусii Сiонiстський конгрес, вищий орган руху, вирiшив бiльшiстю голосiв вiдправити на цю територiю дослiдницьку делегацiю. Протягом кiлькох мiсяцiв у Кишиневi, який потiм став частиною Росiйськоi iмперii, було вбито безлiч евреiв. Причиною готовностi багатьох сiонiстiв розглянути пропозицiю Уганди була термiнова потреба росiйських евреiв у притулку, хоча б в Африцi. Трое хлопцiв iз Плоньська уважно стежили за новинами з Кишинева. Вони вiдчували себе приниженими й безпомiчними, як писав пiзнiше Левi, «зневiреними i тiлом, i духом».[35 - Friedman 1994, p. 175ff.; Ben-Gurion 1963, p. 31; Lavi 1957, p. 59.] Але всi втрьох були шокованi планом Уганди й вiдчували, що сiонiзм зраджував себе; юнаки розридалися. Там, де вирували iхнi емоцii та мокли тiла у рiчнiй водi, вони заприсяглися полишити Польщу й оселитися в Палестинi. Це був визначний момент у iхньому життi.
* * *
Достеменно вiдомо, що бiльшiсть людей, вiдомих тодi Бен-Гурiону та його юним друзям, уважали себе передусiм евреями, а вже потiм поляками. Вiсiмсот рокiв, вiдтодi, як евреi вперше оселилися у Польщi, вони потерпали вiд дискримiнацii та переслiдувань, але iхня чисельнiсть виросла до мiльйонiв, i вони стали однiею з найбiльш значущих еврейських свiтових спiльнот. Вони налагодили там мiцнi економiчнi та культурнi пiдвалини, органи самоврядування та жвавий полiтичний дискурс.[36 - Bartal and Gutman 2001.] Євреi спочатку оселилися у Плоньську десь за чотириста рокiв до того, як народилися Бен-Гурiон та його друзi. 1815 року мiсто потрапило пiд правлiння Росiйськоi iмперii. Усi урядовцi, включно з полiцiянтами та суддями, служили царевi; деякi з них i самi були росiянами. Дiти були вимушенi вчити росiйську, а молодих людей вiдправляли до Імператорськоi армii. Проте евреi мiста не вiдчували себе анi поляками, анi росiянами.
Коли Бен-Гурiону виповнилося десять рокiв, у Плоньську мешкало вiсiм тисяч жителiв, бiльш нiж половина з яких – евреi. Як казав Бен-Гурiон, вiн нiколи не стикався там з антисемiтизмом; тож не бачив сенсу боятися погрому.[37 - Ben-Gurion 1974b, p. 18ff.; N. M. Gelber 1963, p. 24ff.] Багато рокiв по тому, вже пiсля вiд’iзду, деякi з колишнiх еврейських жителiв мiста пишалися тим, що вони з Плоньська, але насамперед i загалом тим, що були евреями; вони не вiдчували потреби визначати свою еврейську сутнiсть поза його межами. Це була маленька й досить iзольована спiльнота. Усi знали один одного. Бiльшiсть iз них торгували й ремiсникували; деякi були досить заможними.
Цемах був сином бiзнесмена; його родина на кiлька поколiнь походила з аристократiв. Родина Фукса також була заможною. Але бiльшiсть евреiв Плоньська жили бiдно й тяжко. Левкович вирiс на темнiй алеi, де протiкала каналiзацiя, серед смердючих i брудних котлованiв. Коли йому було дванадцять, мiстом пройшла епiдемiя холери. Його батько працював на родину Цемаха, а вiн був учнем у пекарнi. Левкович був малоосвiченим, i Бен-Гурiон писав про нього як про «дикуна».[38 - Ben-Gurion 1963a, p. 34; Lavi 1957, p. 15ff.; Панегiрик Бен-Гурiона на могилi Левi вiд 12 липня 1964 року, BGA; Zemach 1983, p. 21; Michaelson 1963, p. 125.] Низьке положення, здаеться, не турбувало батька Шломо Цемаха; вiн намагався не втручатися у дружбу мiж ними, однак забороняв своему синовi вiдвiдувати будинок Давида Грюна, i коли хлопець не слухався, батько бив його. «Родина Грюна не мала доброго iм’я у Плоньську», – писав Цемах, а iнший житель Плоньська казав, що «iхне iм’я не згадували анi добрими, анi поганими словами. Наче вони були засудженi на забуття».[39 - Zemach 1983, pp. 10, 18; Свiдчення Крiгера, NL, BCA.]
Батько Бен-Гурiона Вiктор (Авiгдор) Грюн заробляв собi на життя, надаючи спектр параюридичних послуг. Бiльшiсть його клiентiв були поляками, багато з яких неписьменнi. Вiн заповнював бланки, писав заяви та вирiшував справи з владою. Інодi займався посередництвом, арбiтражем i розв’язанням конфлiктiв. Цемах писав, що прибуток сiм’i Грюнiв був низьким i нестабiльним. О нi, бiдними вони не були. Мали двоповерховий дерев’яний будинок на Козячiй алеi, що пiзнiше стала вулицею Всполна; вона йшла до базарноi площi. Старший брат Бен-Гурiона iз сiм’ею жили в сусiдньому будинку; цих двi будiвлi роздiляляв маленький огороджений садок, де росли яблунi, персики й вишнi. Це був спадок матерi Бен-Гурiона, Шейндл; вiн розташовувався саме бiля католицькоi церкви та саду ii священника.
Маючи справу з iнспекторами, полiцiянтами, бюрократами та суддями, Грюн ставився до них люб’язно, вiдправляв привiтання до свят i пiдтримував, коли вони когось оплакували. Імовiрно, iнодi вiн пiдкупав iх. Цiлком природно, що громадi це не подобалося. Грюн був не единим евреем у Плоньську, хто працював i торгував iз християнами, але на вiдмiну вiд iнших не носив еврейський одяг. Нехтуючи умовностями, Авiгдор одягав короткий жакет як протест проти традицiйного довгого пальта; iнодi носив високий каптур, якi евреi у Плоньську не робили. В очах своiх сусiдiв вiн був легковажним i схожим на клоуна. Йшли чутки, нiби в його будинку грали в карти. Авiгдор брав участь у мiсцевiй полiтицi й iнодi пускався в бiйки.[40 - Habas 1952, p. 16; Мемуари Авiгдора Грюна, стор 9, BGA, тематичне досье 470-1-18; Ben-Gurion, 1974b, pp. 9, 16, 19; Zemach 1983, p. 19; Ben-Gurion 1963a, p. 32.]
* * *
Дубче, чи Довiдель, як звали хлопця вдома, народився 16 жовтня 1886 року третiм iз трьох синiв; у нього були й сестри – старша та молодша. Мовою сiм’i був iдиш, але вони також чули багато польськоi та росiйськоi. За кiлька рокiв до народження Бен-Гурiона у мiстi вiдкрили державну школу для евреiв, але бiльшiсть евреiв надавали перевагу суто еврейськiй освiтi. Тож вони вiддавали своiх синiв у хедер – однокiмнатну школу в будинку вчителя, який тримав хлопцiв пiд своiм наглядом, навчаючи читати й писати iвритом й iдишем, i навiть важливiшим речам: Тори та Талмуду. Деякi дiти Плоньська починали навчатися у трирiчному вiцi; Бен-Гурiон почав у п’ять рокiв. Вiн вiдвiдував кiлька таких шкiл, одна з яких була достатньо сучасною, де iврит вивчався за новим методом занурення у мову – «iвриту iвритом». Вiн також проводив кiлька годин щодня в державнiй школi, як того вимагав закон.[41 - N. M. Gelber 1963, esp. p. 169; Teveth 1977, p. 26.]
У Шломо Цемаха були iншi вчителi: з кращим походженням та за вищу плату за навчання. Вiн, крiм того, вивчав iсторiю, географiю та грецьку мiфологiю. Цемах запам’ятав Бен-Гурiона худим хлопцем невисокого зросту та трохи хворобливим на вигляд. Бен-Гурiон згадував, що часто непритомнiв. Лiкар рекомендував йому проводити лiто в одному iз сусiднiх сiл, де вони й вiдпочивали iз сiм’ею матерi. Давид розповiдав, що там вiн вперше зiткнувся iз сiльським господарством. Цемах i Левкович також проводили час у тих селах.[42 - Zemach 1983, pp. 20, 11, 23; Ben-Gurion 1974b, p. 14; Lavi 1957, p. 28.]
«Абсолютно дорослий»
Через кiлька мiсяцiв як Бен-Гурiону виповнилося 11 рокiв, його мати пiсля пологiв вийшла на роботу. Дитина народилася мертвою, i за кiлька днiв мати померла вiд зараження кровi. Це був жахливий удар. «Багато, багато ночей я бачив мою матiр увi снi й питав у неi: „Мамо, чому ми не бачимо тебе?” Та вона не вiдповiдала», – писав вiн, коли йому було вже далеко за вiсiмдесят. «Немае нiяких бар’ерiв мiж дитиною та матiр’ю… – вiв вiн далi. – Син завжди лишаеться сином своеi матерi, i коли його мати помирае, нiчого не змiнюеться. Це не близькiсть, це бiльше нiж любов, це ототожнення та навiть щось бiльше. Тому що немае нiчого схожого на материнську любов. Мама може бути тiльки одна, i вона е усiм. Ба бiльше, якщо вона помирае, жодна особистiсть, друг, знайомий чи кохана людина не можуть замiнити ii. Лишаеться порожнеча, суцiльна порожнеча, сповнена смутку, туги… нескiнченного смутку та туги. Хто може зайняти ii мiсце? Сирiтство, сирiтство…» Бен-Гурiон пiзнiше часто розмовляв i писав про матiр; неодноразово вiн зазначав, що ii смерть нiколи не припиняла мучити його навiть увi снi, попри те, що вiн не пам’ятав ii обличчя, i не лишилося ii свiтлини. «Втрата не полишала мое серце», – писав вiн багато рокiв по ii смертi. Попри те, що мати народжувала одинадцять разiв, пiклувалася вона про нього, наче вiн був ii единою дитиною, писав Бен-Гурiон. Вона була «криницею любовi, яку важко описати». Вiн ототожнював ii iз сiонiстською вiрою. «Фундамент нацii – це матiр», – заявив вiн на засiданнi Кабiнету мiнiстрiв.[43 - Текст виступу Бен-Гурiона на засiданнi Кабiнету мiнiстрiв вiд 20 жовтня 1953 року, ISA.] Вiн мiг також бачити ii риси у самiй землi Ізраiлю. «Я всмоктав мрiю про землю Ізраiлю разом iз молоком матерi», – писав вiн. Вимагаючи, щоб Палестина була передана евреям, Бен-Гурiон казав: «Пiклування про дитину не може бути передане жоднiй жiнцi, нехай навiть справедливiй та здiбнiй. Але кожна дитина мае бути вiддана у руки ii матерi».[44 - Ben-Gurion 1961; Текст виступу Бен-Гурiона на засiданнi англо-американськоi комiсii вiд 11 березня 1946, наведений у Ben-Gurion 2014, p. 939.] Мабуть, вiн бачив ii один раз або двiчi перед тим, як вирiшувався статус жiнки в Ізраiлi. Коли Бен-Гурiон прагнув призначити Голду Меiр у його перший уряд, вiн зазначив: «Кожен iз нас заборгував трохи вдячностi своiй матерi».[45 - Лист Бен-Гурiона до Хаiма (прiзвище невiдомо) вiд 27 жовтня 1953 року, BGA, стоp. 31.; Фiлiп Крузо, Іегудiт Сiмхонiт, Рахель Янаiт Бен-Цвi, Геула Бен-Елiезер, Емануель Бен-Елiезер, Ярiв Бен-Елiезер, стенограми iнтерв’ю, BGA; лист Бен-Гурiона до Голди Меiр вiд 28 серпня 1952 року; лист Бен-Гурiона до Ехуда Аврiеля вiд 11 вересня 1952 року, BGA; лист Бен-Гурiона до Шимона Шетрита вiд 2 серпня 1961 року, BGA; текст звернення Бен-Гурiона до Кнесету вiд 2 липня 1951 року, Ben-Gurion 1957, p. 166; див. також BGA, збiрка Шабтая Тевета, концепцii материнства; текст звернення Бен-Гурiона до Центрального Комiтету «Мапай» вiд 7 березня 1948 року, BGA.] Вiн казав, що тато був йому i за тата, i за маму. «Менi важко забути, як це – бути в дитинствi сиротою, – писав вiн, – хоча в мене був улюблений батько, який дожив до вiсiмдесятишестирiчного вiку, якому я багато в чому завдячую за виховання й отриману освiту, але з матiр’ю його неможливо порiвнювати».
Пiсля двох рокiв удiвства Авiгдор Грюн знов одружився. Бен-Гурiон називав свою мачуху «тiтка», «момех» на iдиш, як робили й iншi сироти. Коли вiн згадував ii у своiх листах до батька, то намагався це зробити з усiею належною повагою. Але коли Бен-Гурiон протистояв передачi дiтей, що пережили Голокост, на всиновлення до Ізраiлю, вiн писав: «Тiльки унiкальнi люди здатнi до усиновлення; ми всi знаемо, що таке мачуха». Як писав його бiограф Шабтай Тевет, здавалося, що тут вiн подумки повертався до свого власного минулого.[46 - Текст звернення Бен-Гурiона до Виконавчого комiтету Єврейського агентства вiд 21 листопада 1945 року, BGA; Teveth 2004, 4, p. 181.] У будь-якому разi смерть його матерi розколола дитинство на до та пiсля. Інодi здавалося, що вiн перебiльшував рiвень свого спустошення вiд втрати мами, говорячи нiби вона померла, коли йому було всього десять.[47 - Кавшана, стенограма iнтерв’ю, BGA; текст промови Бен-Гурiона у Кнесетi вiд 2 липня 1951 року, взяте з Ben-Gurion 1957, p. 166; Ben-Gurion 1974b, pp. 8–32; Ben-Gurion 1963a, p. 31; щодо боротьби з нееврейськими дiтьми, див. також Gruenbaum 1963, p. 94.] Зазвичай вiн згадував коротке дитинство та ранне дозрiвання без радостi й iгор «окрiм шахiв».
Деякi хлопцi, яким не треба було працювати або вчитися торгiвлi, проводили днi пiсля бар-мiцви у бейт мiдраш – релiгiйних семiнарiях, де вони навчалися пiд керiвництвом учителiв i самостiйно кiлька рокiв до одруження та влаштування сiмей, та навiть i пiсля. Деяких вiдправляли з мiста до гiмназii, як називали академiчнi школи в Центральнiй i Схiднiй Європi, а далi – продовжувати вище навчання. Бен-Гурiон учився якийсь час у бейт мiдраш зi Шломо Цемахом, де, як стверджував Цемах, вiн не видiлявся особливими успiхами. «Його мозок не мiг опанувати абстрактнi логiчнi мiркування на заняттях», – писав Цемах, додаючи, що вiн сам вiдзначився у вивченнi Талмуду.[48 - Ben-Gurion 1974b, p. 30; Zemach 1983, pp. 11, 16, 20.] Отже, Бен-Гурiон був хлопцем, осиротiлим без матерi, пасербом, нижчим за своiх товаришiв, менш обдарованим у навчаннi, який чув усюди, що його батько мав сумнiвну репутацiю. Вiн впорався зi своею дитячою травмою, як робила бiльшiсть – пристосувався. Бен-Гурiон часто посилався на свого батька як на «адвоката» i висловлювався про нього як про «визнаного лiдера мiських евреiв». Вiн намагався нiколи не комплексувати через свiй низький зрiст: його мати теж була низенька, вiдзначав вiн. Бен-Гурiон також любив казати, що лiкар, який оглядав його у п’ятирiчному вiцi, зауважив, що голова його була досить велика, а ззаду стирчала гуля. Лiкар зробив iз цього висновок, нiби хлопець обдарований величезними здiбностями й на нього чекае велике майбутне. Це було ще однiею причиною вiдкинути його сумне дитинство якнайшвидше. «У чотирнадцять я вiдчував себе абсолютно дорослим», – казав вiн пiзнiше.[49 - Ben-Gurion 1974b, p. 31.]
Насправдi тодi вiн байдикував: не вiдвiдував уроки й не працював. Бiограф припускае, що Бен-Гурiон тодi допомагав батьковi, навчаючись писати запити, чимчикуючи вдвох iз ним серед натовпу на шляху до будiвлi суду, намагаючись привернути увагу нових клiентiв. Вiн читав книги та почав вести щоденник. У Хануку 1890 року вiн, Цемах i Фукс створили органiзацiю, яку назвали «Езра», на честь бiблiйного письменника. Їхньою метою було впровадити у щоденне життя спiльноти спiлкування iвритом. «Езра» налiчувала кiлька дюжин членiв i проiснувала близько шести рокiв. Це була перша публiчна iнiцiатива Бен-Гурiона.[50 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 14 лютого 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 36; лист Бен-Гурiона до Іцхака Хiльдешаймера вiд 15 сiчня 1960 року, BGA; Teveth 1999, p. 29.]
Згодом Бен-Гурiон розповiдав, що його сiонiстськi погляди сформувалися, ще коли вiн був малюком трьох чи п’яти рокiв. Якось вiн заявив: «Я народився сiонiстом». Вiн був зважливiшим, коли писав такi рядки: «У тому вiцi я ще не розумiв предмета дискусii та дебатiв, але ввiбрав у себе сiонiстську надiю, що наповнювала наш дiм».[51 - Матерiали iнтерв’ю Малколма Стюарта з Бен-Гурiоном з вiд 1 квiтня 1968 року, BGA; Nitzotz, April 28, 1968; текст промови Бен-Гурiона на святi у Седжерi 25 вересня 1962 року; матерiали iнтерв’ю Якова Ешмана з Бен-Гурiоном вiд 25 листопада 1963 року, BGA; Bar-Zohar 1967, p. 26, лист Бен-Гурiона до його дружини та дiтей вiд 14 травня 1942 року, BGA.] Його батько був одним iз перших сiонiстських активiстiв у Плоньську, одним iз тих, хто ототожнюеться з цiлою купою iнiцiатив, сукупно iменованих «Ховевей Цiон». Старшi члени руху пережили Весну Нацiй, нацiональнi та полiтичнi революцii, якi охопили Європу 1848 року. «Ховевей Цiон» був еврейською вiдповiддю на сплеск нацiональноi iдентичностi та надiй на нацiональну незалежнiсть, що народжувалися у головах европейських евреiв. Їi прихильники називали себе не лише юдеями-вiрянами, а й членами еврейськоi нацii. Члени цих рiзних товариств намагалися сформувати мiжнародну органiзацiю, але «Ховевей Цiон» був, по сутi, швидше романтичним i навiть релiгiйним, нiж полiтичним рухом. Бiльшiсть просували його як вiдповiдь на дискримiнацiю та переслiдування евреiв. Саме тодi до еврейських громад Росiйськоi iмперii також потрапив соцiалiзм. Кiлька груп соцiалiстiв допомагали сiльськогосподарським поселенням Палестини, органiзовуючи поселенцiв для створення фермерських спiльнот та пiдтримуючи iх i надалi. Це було початком того, що пiзнiше матиме назву «практичний сiонiзм».[52 - Goldstein 2016; Laqueur 1972, p. 75ff.; Laskov 1999, 1, p. 393ff.]
Сiонiзм – це рух, створений у Європi, е частиною ii iсторii та натхненний ii культурою. Сiонiстський нацiоналiзм, романтизм, лiбералiзм i соцiалiзм – усi прийшли з континенту. У цьому сенсi iсторiя сiонiстськоi присутностi у Палестинi е частиною европейськоi iсторii.
«Дещо дивне»
Авiгдор Грюн навiть i не розглядав можливiсть оселитися на Сiонi. Направду вiн не мав бажання полишати Польщу, хоч одного разу i виявляв активнiсть у «Ховевей Цiон». Його соцiальна iзольованiсть, яка мала спонукати до емiграцii, значною мiрою перекривалася його сiонiстською активнiстю. Ця активнiсть давала йому контакти з людьми, якi робили все можливе, щоб iх нiхто бiльше не бачив у його компанii. Вiн запрошував iх у гостi раз на тиждень заради спiлкування, упродовж якого вони разом читали газети на iвритi «Га-Цефiра» та «Га-Мелiц». Бен-Гурiон не мiг згадати, чи був його дiдусь також членом групи, але згадував, як сидiв на колiнах дiда та розмовляв на iвритi: спочатку по складах, потiм словами i, врештi-решт, цiлими реченнями.[53 - Ben-Gurion 1974b, p. 7.]
Десь за чотири мiсяцi до його десятирiччя «Га-Мелiц» уперше згадала на своiх сторiнках чоловiка, на iм’я Теодор Герцль, автора новоi книги «Єврейська держава», тiльки-но надрукованоi у Вiднi. Вiдгук був дуже позитивним.[54 - Hamelitz, June 18, 1886.] Звiстка про Герцля розповсюдилася дуже швидко. Плоньськом поповзли чутки, що прийшов Месiя. Бен-Гурiон розповiдав, що у них описували високого привабливого чоловiка з чорною бородою.[55 - Ben-Gurion 1974b, p. 16.] Насправдi Герцль був невисокий на зрiст i обiцянок щодо божественноi спокути не давав. Ба бiльше, що суперечить «Ховевей Цiон», вiн не вiрив у ефективнiсть поодиноких переселень евреiв до Палестини. Його мета була – створити повноцiнну нацiональну державу; для цього Герцль створив свiтову органiзацiю, що б обстоювала еврейську незалежнiсть шляхом домовленостей з Османською iмперiею та европейськими силами. Іншими словами, це був бiльше полiтичний, нiж практичний сiонiзм. Авiгдор Грюн негайно почав з ентузiазмом пiдтримувати Герцля. Так само зробив i власник мiсцевого магазину Сiмха Ісаак. Удвох вони створили спiльноту, яку назвали «Бней Цiон» – Дiти Сiону. Вони почали збирати «шекелi», як називалися членськi внески до сiонiстського руху, та вiдправляли пожертвування до Палестини. У вереснi 1900 року органiзацiя налiчувала двi сотнi членiв[56 - Шломо Цемах стверджував, що Грюн «не поспiшав» вносити до каси органiзацii збори, якi вiн стягував. Вiн мiг використати грошi на своi домашнi потреби й мати труднощi у iх поверненнi. У пiдсумку органiзацiя вирiшила припинити збирати шекелi. Бен-Гурiон пiзнiше розповiдав, що хотiв зiбрати шекелi зi своiх однокласникiв, але дорослi не дозволили. (Zemach 1983, p. 19; Ben-Gurion 1974b, p. 31; Hatzefirah, Sept. 14, 1900).].
* * *
Сiонiстською дiяльнiстю у Плоньську зацiкавилися далеко за його межами. «Га-Мелiц» висвiтлювала зустрiчi, що вiдбувалися у будинку Грюна. На одному з таких зiбрань була в голос прочитана брошура, написана на iдиш вiдомим автором Шаломом Алейхемом. Вона називалася «Чому евреi мають потребу у своiй власнiй державi?» Пiсля прочитання усi разом спiвали сiонiстських пiсень.[57 - Hamelitz, May 12, 1898.] Тож Бен-Гурiон однозначно мiг увiбрати сiонiзм у своему дитинствi. Його шлях до сiонiзму, на вiдмiну вiд шляху декого з його друзiв, не вимагав вiд нього повставати проти волi свого батька. У цьому сенсi йому було значно простiше.
Повiдомлення у газетi також вказувало на те, що сiонiстське зiбрання у Плоньську було значною подiею. Насправдi бiльшiсть польських евреiв, ровесники Бен-Гурiона зокрема, не були сiонiстами. Отже, Бен-Гурiон iз друзями були винятком, що межуе з дивакуватiстю. Вiн вирiзнявся серед них тим, що трохи володiв iвритом; через це його друзi весь час вiд нього вiдставали. Цемах розповiдав, що його власний iврит спочатку звучав смiшно. Левкович знайшов його навiть ще важчим: тодi вiн ледве був здатний читати та майже не писав жодною з мов. Замiсть того щоб говорити на iвритi, вiн спiлкувався зi своiми друзями жестами й мiмiкою.[58 - Zemach 1983, p. 24; Lavi 1957, p. 51.] Іврит Фукса був чимось схожий на мову сакрального вчення та лiтургii у синагозi; у щоденному використаннi iврит був для нього iноземною мовою. Уперше в життi Бен-Гурiон мав суттеву перевагу перед своiми друзями.
Одна семiнарiя дозволила iм органiзувати вечiрню школу, де давали уроки iвриту й читали лекцii на сiонiстську тематику; пiдлiток Бен-Гурiон давав лекцii iз сiонiзму й культури. Раз чи двiчi вони розповсюджували мiмеографiчнi брошури. Бен-Гурiон публiкував там вiршi. Якось вiн попрямував до Варшави просити пiдтримки у редактора газети «Га-Цефiра» Наума Соколова. Це була його перша публiчна iнiцiатива за межами рiдного мiста. «Га-Цефiра» не написала нiчого про «Езру». Цiлком можливо, що Соколова в нiй нiчого не зацiкавило.[59 - Zemach 1983, p. 25; Ben-Gurion 1974b, p. 31ff.; лист Бен-Гурiона до Хiльдсхаймера вiд 15 сiчня 1960 року, BGA.]
Це, звичайно, не було схоже на Бен-Гурiона та його друзiв, якi намагалися розбудити iврит пiсля довгого сну. Сотню рокiв тому Польща вже була одним iз центрiв новоi европейськоi лiтературноi культури, еврейськоi мови. Органiзацii з просування еврейськоi мови вже iснували скрiзь; у Плоньську «Езрi» протягом тридцяти рокiв передувала iнша схожа група.[60 - N. M. Gelber 1963, p. 24; Zemach 1963b, p. 168; Kleinitz-Vigdor 1963, p. 228; Zalkin 2001, 2, p. 402.]
Їдиш i далi був головною мовою евреiв мiста, але члени «Езри» стали розмовляти на iвритi й користувалися нам як власним таемним жаргоном. Вони писали своi листи на сучасному iвритi, зазвичай лiтературним, iнодi навiть досить багатим, написаним гарним почерком.
«Я думав, що пiднiсся до небес»
Листи, якi четверо друзiв писали один одному пiсля розлучення та мемуари, якi вони опублiкували згодом, випромiнювали змучений пiдлiтковий гнiв; вони вiдчували себе в пастцi мiж минулим столiттям i сучаснiстю. «Душа моя не знаходила собi мiсця, – писав Бен-Гурiон. – Не знаю, чому я iнодi такий сумний i пригнiчений, але вiдчуваю велику й глибоку порожнину, що знесилюе серце… У мене велика туга, але за чим саме – не знаю».[61 - Лист Бен-Гурiона до Фукса вiд 28 червня 1904 року, наведений у Erez 1971, p. 18.] Левкович також розповiдав про «юнацьку тугу за незрозумiлим невiдомим» та за «усiм, що далеко». Вiн вiдчував «велику спрагу» до здiйснення «великоi справи» i страждав вiд важкоi депресii та тривоги. Вiн натомився вiд життя. Цемаха мучили тi самi думки. «Життя для нас було наче смерть, а смерть цiкавила, нiби життя, хоча ми небагато розумiли в них, а втiм, вбирали в себе щось корисне вiд цього», – писав вiн у своiх мемуарах. Вiн писав до Фукса: «Неможливо навiть i думати про смерть, але i жити я не можу».[62 - Zemach 1983, p. 25; Lavi 1957, pp. 29, 63ff.; лист Цемаха до Фукса вiд 23 жовтня 1904 року, люб’язно наданий Йорамом Верете.] Цемах був високим i вродливим, iз кучерявим волоссям i чорними вусами; гордим, марнославним базiкалом. Разом з iншими хлопцями вiн знущався з Левковича через його неосвiченiсть i навiть публiчно принижував його батька у синагозi. Вiн глумився над звертанням «мiстере Авiгдоре», як вiн кликав батька Бен-Гурiона, з помилками промовляючи росiйською.[63 - Zemach 1983, pp. 22, 19, 27; два листи Шломо Цемаха до Шмуеля Фукса без дат, люб’язно наданi Йорамом Верете.] За словами Цемаха, Фукс був «емоцiйним», «делiкатним» i дещо «пасивним» хлопцем. «Його характер був занадто нiжним, було в ньому навiть щось жiноче, але його нiжнiсть була приемна та дуже приваблива», – писав вiн.[64 - Zemach 1983, p. 18; Zemach 1969, p. 225.]
Фукс не був таким пригнiченим, як його друзi, але, схоже, подiляв тугу Левковича за «усiм, що далеко». 1904 року вiн поiхав до Лондона, залишивши у Плоньську сестру Цемаха, яку тодi кохав. Цемах писав Фуксу, що сестра iнодi питае про нього. Але переважно вiн писав про свое власне кохання до сестри Фукса та своi почуття до самого Фукса. «Я так сумую за тобою, так сильно бажаю та жадаю бачити тебе, мiй любий друже. О, якби я тiльки потиснув твою руку, перш нiж ти полишиш мене, якби я мiг обiйняти та осипати тебе поцiлунками». Якось вiн пiдписав свого листа прощальною фразою: «Твiй брат обiймае та цiлуе тебе iз шаленою любов’ю».[65 - Листи Цемаха до Фукса вiд 1 та 2 червня 1904 року, люб’язно наданi Йорамом Верете.] Інодi Цемах опiкав його. У Лондонi Фукс мав намiр навчатися у рабинському коледжi, але до того ж мав проблеми з упевненiстю у собi. Цемах умовляв його: «Ти тiльки-но переступив порiг, а я вже чую невдоволення, обурення та нарiкання… невже ти думав, що вони мали запросити музичний гурт, щоб вiтати тебе пiсля приiзду до Лондона?» Цемах описував своi стосунки з Бен-Гурiоном тодi як близьку дружбу. Обидва зустрiчалися щодня та, як каже Цемах, мiж ними не було жодного секрету, крiм одного – Бен-Гурiон нiколи не торкався теми його кохання до сестри Фукса. Напевно, вiн не дiлився i про власне ставлення до Фукса.
Бен-Гурiон розповiдав Фуксу про свою першу закоханiсть у дванадцять рокiв. «Мое кохання тодi було таким нiжним, як бутони навеснi, – розповiдав вiн поетично у вiсiмнадцять, – i воно зростало з часом i палало, мов полум’я. А минулого лiта я дiзнався, що вона теж любить мене… Я думав, що пiднiсся до небес».[66 - Лист Бен-Гурiона до Шмуеля Фукса вiд 14 червня 1904 року, BGA, листування.] Коли вiн побачив ii вперше, iй було десь рокiв десять, вона навчалася в державнiй школi, до якоi ходив i вiн. Їi звали Рахель Нелкiн, в неi були чорнi коси. Це могла бути та сама дiвчина, що «так сильно захопила» серце Левковича.
Левкович був високим i струнким юнаком iз довгим носом i маленькими очима. «Вiн непривабливий», – писав Цемах.[67 - Zemach 1983, p. 21.] Крiм того, вiн був дуже сором’язливим. Левкович перший пiймав погляд Рахелi у домi ii вiтчима Сiмхи Ісаака, який регулярно скликав сiонiстськi зустрiчi для молодих людей у задньому примiщеннi свого магазину. «Інодi я думав, що тi хлопцi були у захватi не стiльки вiд Сiмхи Ісаака, скiльки вiд його красивоi доньки», – писав Левкович.[68 - Lavi 1957, p. 30.] Упродовж довгого часу йому бракувало смiливостi заговорити з нею. Вiн тiльки спiлкувався з ii батьком, що теж давалося йому дуже важко. Таемно заздрив своiм друзям, якi були успiшнiшими, нiж вiн, але вважав iх невдячними. Та все ж Левкович невпинно думав про неi, удень та вночi. Врештi-решт вiн спланував ситуацiю, щоб зустрiтися з Рахеллю на самотi, але пiсля довгого очiкування, коли опинився вiч-на-вiч iз нею, раптом зашарiвся, вiдвернув обличчя i вдав, що навiть не помiчав ii присутностi. Пiзнiше вiн лаяв себе за таку дурiсть. Левкович, здавалося, вважав життя важчим тягарем, нiж його друзi. Його сором’язливiсть, можливо, згубила б його, якби сiонiзм не позбавив його розуму, як писав вiн пiзнiше.[69 - Lavi 1957, p. 49.]
Вiн iнодi приходив до будинку Грюнiв, який також описував як «центр сiонiзму». Бувши родом iз бiдного середовища, вiн вважав Грюнiв заможними. Його вабила туди «якась магiя, яку вiн не мiг зрозумiти», але iнодi його щось вiдштовхувало, особливо, двi сестри Бен-Гурiона. Паралiзований у iх присутностi, вiн удавав, нiби прийшов говорити про майбутне сiонiзму.[70 - Lavi 1957, p. 30ff.; Zemach 1983, p. 20.] Це був дуже важкий час для пiдлiткiв. У Плоньську соцiальнi взаемодii мiж хлопцями й дiвчатами були предметом суворих правил. Якщо хлопець i дiвчина закохувалися, розповiдав Бен-Гурiон, зазвичай запрошували сваху, щоб усе владнати. Як до цього додав Левкович, «ми, хлопцi, розглядали сторiнки свого Талмуду, навчалися, фантазували та чекали на добру партiю».[71 - Листи Шломо Цемаха до Шмуеля Фукса вiд 2 та 13 червня 1904 року люб’язно наданi Йорамом Верете; Ben-Gurion 1974, p. 30; Lavi, «LeZikhro shel Simha Isaac», Davar, April 20, 1936; див. також Habas, «Ehad veDoro», Dvar Hashavua, Сiчня 19, 1950.] Коли Левковичу здалося, що Бен-Гурiон завоював любов Нелкiн, серце його було розбито.[72 - Lavi 1957, pp. 63, 33ff.]
Цемах не мав такоi проблеми. Однiеi ночi, коли йому було вiсiмнадцять, вiн нiяк не мiг заснути, перевертався з боку на бiк, потiм одягся та вiдкрив вiкно у спальнi. Дивлячись крiзь вiкно будинку на вулицю, вiн побачив доньку свого сусiда, Шошану, сестру Шмуеля Фукса. Протягом наступноi години вони вдвох сидiли на своiх пiдвiконнях, дивлячись одне на одного, доки не прорiзався свiтанок. Цемах вiдчував «сильне хвилювання», коли писав про це Фуксу. «Якщо я тодi не з’iхав з глузду (або, точнiше, тому що), я став мiцнiшим вiд залiза… Давид Грюн доповiв менi, що я був схожий на сновиду».
Наступного мiсяця вiн i далi дiлився своiми емоцiями вiд палкого кохання з Фуксом. «Я настiльки закоханий, що менi iнодi за себе соромно», – писав вiн. Вiн обiцяв, що нiколи навiть не думатиме торкатися ii i знов цитував iх спiльного друга: «Давид Грюн каже менi, що я надмiрно iдеалiстичний i що вiн не розумiе, як можна бути таким».[73 - Листи Шломо Цемаха до Шмуеля Фукса вiд 13 червня та 23 жовтня 1904 року, люб’язно наданi Йорамом Верете; Zemach 1983, p. 24.]
Сiонiзм Цемаха був бiльш нiж нацiонально-iдеологiчним прагненням. Вiн був також бажанням новонародженого вилетiти з гнiзда, розправити своi крила та летiти, куди заманеться. Життя у Плоньську здавалося йому нудним; вiн хотiв поiхати до Одеси, вивчати науку й iноземнi мови, зокрема арабську й турецьку, мови, якими розмовляли у Палестинi. Потiм вiн би повернувся до Плоньську, не для того, щоб «знов зануритися у болото», а щоб забрати Шошану та оселитися на землi Ізраiлю. Вiн мрiяв бути еврейським письменником.[74 - Листи Шломо Цемаха до Шмуеля Фукса вiд 26 червня та 23 жовтня 1904 року, люб’язно наданi Йорамом Верете.] Водночас його бентежили юнацькi переживання. «Який я нещасний, лиха та гiрка моя доля, – жалiвся вiн. – Коли ж я врештi-решт не буду залежати вiд батькiв i стану самостiйною людиною?»[75 - Zemach 1983, p. 30; Лист Шломо Цемаха до Шмуеля Фукса вiд 26 червня 1904 року, люб’язно наданi Йорамом Верете.]
Іншi пiдлiтки вiдчували те саме, глибоко хвилюючи своiх батькiв. Вони вiдчували, що втратили свое дитинство. Коли дiвчата здiйснювали свою щоденну прогулянку мiстом, Цемах зi своею компанiею робили все, щоб якось вразити iх: тинялися тротуаром на iншому боцi вулицi та розмовляли iвритом один з одним так голосно, як тiльки могли. Цемах палив. На свiтлинах того перiоду хлопцi з непокритими головами, бо цуралися традицiйних капелюхiв, i в компанii дiвчат.[76 - Habas 1952, facing p. 33; Ben-Gurion 1974b, p. 33.] Бен-Гурiон задавався, справляючи враження на красуню Рахель Нелкiн. Якось вiн пiшов гуляти з донькою друга сiм’i з Варшави. «Ще трохи, i ми обiйшли б усе мiсто», – розповiдав вiн.[77 - Zemach 1983, pp. 24, 26; Ben-Gurion 1974b, p. 7; Habas, «Ehad veDoro», Dvar Hashavua, Feb. 6, 1950.] Батькам важко було змиритися з такою скандальною поведiнкою, i бiльшiсть iз них пояснювали це сiонiстськими поглядами.
«Велика пристрасть до вiльного життя»
У першiй частинi «Єврейськоi держави», як заявила «Га-Мелiц», Герцль «не мiг знайти шлях до богобоязливих сердець» за кiлькома винятками.[78 - Hamelitz, June 18, 1896.] Туга за землею Ізраiль завжди була частиною еврейськоi релiгii. Це виховувало мрiю про повернення у Святу Землю, про алiю, що позначае буквально «пiдйом», як викладае це Книга Буття у частинi про поневiряння Авраама. І все ж сiонiсти розлютили переважну бiльшiсть лiдерiв ортодоксiв, зокрема ультраортодоксальних, якi iменували себе харедiм. Авраам Грюн, старший брат Бен-Гурiона, писав про «велику громадянську вiйну», що була сповнена переслiдувань i бойкотiв, через що «важко було заробляти на життя». Деякi рабини забороняли своiм послiдовникам одружуватись iз представниками сiонiстських сiмей.[79 - Релiгiйний аргумент проти сiонiзму спираеться на уривок iз Талмуду, де йдеться про двi заборони, якi Господь наклав пiд час вигнання евреiв: вони не мали права штурмувати стiну (тобто брати iнiцiативу або застосовувати силу для вiдновлення Святоi Землi) або повставати проти нацiй. Водночас язичникам наказали не надто пригнiчувати евреiв. Вiдомi як «три присяги», на якi юдеi та язичники присягнулися Боговi, вони традицiйно сприймалися як обов’язок еврейськоi пасивностi. Вони мали чекати на допомогу з небес замiсть того, щоб брати ситуацiю у своi руки. (Salmon 1990, p. 51; Bacon 2001, 2, p. 453ff.; Zemach 1963a, p. 42ff).]
Сiонiзм вимагав вiд його прихильникiв переглянути свою еврейську iдентичнiсть i триматися позицii мiж еврейськими традицiйними цiнностями та новим еврейським нацiоналiзмом. Це був революцiйний виклик. На установчих зборах «Езри» – органiзацii, яку засновували Бен-Гурiон та його друзi – ii учасники обмiнялися з харедiм, якi намагалися зiрвати подiю, взаемними претензiями. «Противники сiонiзму вважали нас справжнiм сатаною», – писав Цемах.[80 - Zemach 1963a, p. 60; Zemach 1983, p. 25.] Однак сiонiстський рух не стримував релiгiйних евреiв вiд втручання. Бiльшiсть евреiв, включно з бiльшiстю «маскiлiм» (сучасних, «освiчених» евреiв) i сiонiстiв, i далi визначали свою релiгiйну еврейську iдентичнiсть.
Бен-Гурiон описував свого батька як «вiльнодумця». Справдi, Грюн скаржився, що релiгiйне виховання у Плоньську сформувало «поколiння невiгласiв».[81 - Zikhronot shel Avigdor Gruen, p. 4, BGA, тематичнi досье 470-1-18; Yatziv 1963, p. 235.] Вiн послав сина до модернiзованого хедера, де викладалися також i свiтськi предмети. Проте Авiгдор залишався у тiсному зв’язку зi своею релiгiею. Найшвидше вiн не пошкодував, що його Дубче раптом, у вiцi семи рокiв, узяв режим неухильного дотримання заповiдей. Також не заперечував – коли хлопець став трохи старшим – щодо бiльш поглибленого вивчення в школi Талмуду. Вiн засмутився, коли у чотирнадцять рокiв його син припинив надягати тефiлiн, фiлактерii, якi носили евреi пiд час ранковоi молитви. Сам Грюн щоранку вiдвiдував служби у синагозi, але на фотографiях був з оголеною головою.[82 - Лист Авiгдора Грюна до Теодора Герцля, датований 1901 роком, наведений у Ben-Gurion 1971a, p. 6; Zikhronot shel Avigdor Gruen, p. 4, BGA, тематичнi досье 470-1-18; Zemach 1963, p. 41; Ben?Gurion 1974b, p. 27.] Його ортодоксальнi суперники називали його «маскiл». Конфлiкт мiж харедiм iз Плоньську та раннiми сiонiстами насправдi був единим серед релiгiйних евреiв, якi рiзнилися суворiстю виконання законiв та способу життя. Значною мiрою це була боротьба за владу. Грюн скаржився, що функцiонери харедi взяли на себе керiвництво спiльнотою i звинуватив декого з них за донесення про нього в полiцiю. Йому iнкримiнували контрабанду грошей iз краiни. Стосунки Бен-Гурiона з батьком були загалом добрими. Його друзям довелося боротися зi значно бiльшими викликами у iхнiх сiм’ях.
Шломо Левкович i його батько мали тривале болiсне для обох протистояння. Цемах чув про батькiв, якi оголошували своiх синiв мертвими й дотримувалися ритуалiв жалоби за ними пiсля того, як iхнi сини починали вести життя згiдно iз сiонiзмом.
