скачать книгу бесплатно
– А ви, я бачу, гарний батько. У наш час рiдко можна зустрiти чоловiка, котрий придiляе достатньо уваги вихованню сина. Основна маса або в роботi, або в пиятиках…
– Я поганий батько, дiвчино. Але намагаюсь виправитись.
Вона з розумiнням змахнула головою.
– Ну тодi нехай вам щастить у цьому.
– Дякую.
На вулицi Андрiй вiдшукав таксофон.
– Таня, я йду до вас.
– Приходь, хiба я бороню? – голос колишньоi дружини був позбавленим жодних iнтонацiй. – Сашко про тебе ще зранку запитував. Двi години у вас буде.
– А чому лише двi?
– Що я чую, Соколовський? – засмiялася Тетяна. – Ранiше тебе вистачало максимум на годину. Далi завжди кудись мав бiгти. Тебе що потурили з мiлiцii?
– Поки ще нi. То чому лише двi години?
– Ми увечерi йдемо у гостi.
– До кого?
– А яка тобi, власне, рiзниця? Сьогоднi свято, люди вiдпочивають вiд роботи i ходять один до одного у гостi. Якщо вони, звичайно, нормальнi люди, а не схибленi менти.
Андрiй пропустив кепкування повз вуха.
– Ти знайшла чергового кандидата у чоловiки i знову тягнеш до нього малого. Так ти позбавляеш себе жодного шансу. Можливо для тебе це новина, але чоловiки не надто у великому захватi вiд знайомства з чужими дiтьми.
– Дякую, що попередив. Не рiвняй усiх по собi. До речi, поспiшай, адже час iде.
Андрiй повiсив слухавку i пiшов у бiк вулицi Князiв Корiатовичiв. За двi години вони не встигнуть скласти модель крейсера, але це краще, анiж нiчого. Вiн знав, що попри зовнiшню зверхнiсть, Тетяна теж очiкуе на його вiзити. Може не з таким нетерпiнням, як син, але очiкуе. Пристрасть, яка колись палала мiж ними, давно пригасла, проте не згасла зовсiм i десь далеко, у глибинi душi, вони вiдчували вiдголоски колишнього кохання.
Роздiл 13
3 травня 1996 року. 14.30.
м. Хмельницький. Вул. Проскурiвська.
Майданчик поблизу мiського телеграфу
На невеличкому майданi у центрi Хмельницького, бiля побудованоi наприкiнцi дев’ятнадцятого сторiччя будiвлi, у якiй тепер розташовувався телеграф, здавна збиралися громадяни, котрi потерпали вiд наркотичноi залежностi, а якщо простiше – наркомани. Чому вони обрали для своiх тусовок саме це мiсце, залишаеться таемницею, адже бiля телеграфу було значно бiльше мiлiцейських патрулiв, анiж будь-де. Як би там не було, але у 1996 роцi на перехрестi вулиць Проскурiвськоi i Котовського вiд ранку до пiзнього вечора, без вихiдних i свят чергували кiлька колоритних осiб з пергаментно-жовтим кольором обличчя. З вилицями, якi чiтко вимальовувались з-пiд шкiри, позбавленоi хоча б незначного жирового прошарку, i з худими ногами. Одягнутi абияк, бруднi, з тужливими поглядами мутних очей, очiкували вони на iнформацiю про те, де i коли буде можливiсть купити «ширку» – смердючу коричневу рiдину з вмiстом опiуму. Стать цих осiб могла бути рiвно як чоловiчою, так i жiночою, а кiлькiсть рiзнилась вiд кiлькох чоловiк, до кiлькох десяткiв. Одно iх поеднувало – вiдсутнiсть майбутнього. Частi патрулi ППС[6 - ППС – патрульно постова служба.] досить безцеремонно поводилися з наркоманами, iнодi витрушуючи вмiст iхнiх кишень безпосередньо серед заповненого перехожими тротуару, або завертаючи iх цiлими караванами в найближче пiдворiття для «профiлактичних бесiд».
Анжела, двадцятишестирiчна бiлявка з залишками колишньоi вроди на обличчi, швидко повернулася спиною до двох сержантiв у мiлiцейських одностроях з гумовими кийками при поясi. Хотiла вже пiрнути у дверi телеграфу, коли почула глузливе: «Ба! Якi люди! Чи тебе я бачу, Анжело?!» З вiдчуттям безсилоi лютi Анжела розпiзнала в одному з двох сержантiв не дуже давнього i зовсiм не доброго знайомого. Звичайно, Таран! З усiх «пепсiв» Центрального райвiддiлу, Тарана вона ненавидiла найбiльше. Хоч системнiй наркоманцi, якою вже близько року була Анжела, не варто очiкувати добра вiд будь-якоi людини з мiлiцейським посвiдченням, Таран, без сумнiву, був найгiршим паскудством з-промiж усiх. Вiн був вихiдцем з якогось дуже далекого i забитого села. На додачу не вiдрiзнявся, м’яко кажучи, високим ростом i фiзичною силою, а також мав червоне вiд вугрiв обличчя й скривленого набiк довгого носа. Напевне тому намагався утвердитись над власним комплексом неповноцiнностi за допомогою мiлiцейського посвiдчення i форми. А зваживши на те, що Таран був простим сержантом ППС, силу його самоствердження випробовували тi представники схильноi до правопорушень верстви населення, якi були захищенi найгiрше, тобто наркомани. І Анжела страждала вiд владних повноважень сержанта Тарана бiльше за iнших. Все тому, що колись прилюдно дозволила собi образити мiлiцiонера, обiзвавши його «прищавим наполеончиком». Таран такого не вибачав. Тож поводився з нею без жодних натякiв на ввiчливiсть. Минулоi зими завiв у двiр за телеграфом i так закрутив у неi на шиi шарф, що Анжела почала задихатися i втратила свiдомiсть. І це без жодноi провини – досвiдченi наркомани, стоячи бiля будiвлi телеграфу, нiколи не мали при собi наркотичних речовин. Мiг Таран безцеремонно «обшмонати» дiвчину. Навiть не дивлячись на те, що, згiдно з законом, чоловiк не мав на це права. Але кому буде скаржитись безправна наркоманка? Одного разу Таран наказав iй зняти джинси й продемонструвати, що вона не тримае шприц з наркотиками у трусиках. І вона пiдкорилася. Тому що iнакше Таран зробив би ii життя зовсiм нестерпним. Анжела нiколи не вiдрiзнялася легковажнiстю у статевому життi, але, якщо б Таран захотiв, вiн легко змiг би ii згвалтувати. І Анжела б навiть не подумала заявляти на нього. Їй елементарно не повiрять колеги Тарана. А в якостi помсти вона легко отримае шприц з кiлькома кубиками «ширки» у кишеню, а разом з цим путiвку на зону, тривалiстю у два-три роки. І якщо досi Таран ще не намагався схилити Анжелу до статевого зв’язку, то лише через побоювання пiдхопити ВІЧ, якого у середовищi наркоманiв було бiльш анiж достатньо. Анжелу Бог милував вiд зарази, але вона розумно користувалася таким захистом i нiколи не намагалася довести, що вона здорова.
– Чого нудьгуеш, Анжело? – Таран вiдверто глузував. Вiн позирав на неi знизу вверх. Анжела мала середнiй зрiст навiть як для дiвчини, але на рiвнi ii обличчя був лише лискучий козирок Таранового кашкета.
– І не думала нудьгувати, – внутрiшне холодiючи, вiдповiла Анжела.
– Чого ж морда така кисла? Не знайшла чим ширнутися?
– Не знайшла.
– І у кишенях нiчого зайвого не маеш?
– Уяви собi!
Таран вiдступив на крок i присвиснув:
– Тю, а ти нахабнiеш! Дивись як хоробро розмовляти почала!
Анжела зiтхнула.
– Чого ти хочеш?
– Я багато чого хочу. Але давай не будемо про це. Давай краще поговоримо про те, чого ти не хочеш? Наприклад: ти ж не хочеш посидiти у райвiддiлi? Знаю: не хочеш, адже у такому випадку «роздачу» пропустиш i буде тебе кумарити до ранку. І ще ти не хочеш псувати настрiй працiвникам мiлiцii. Правда?
Анжела поглянула на напарника Тарана. Такий самий «наполеончик», тiльки трiшки молодший. Очевидно, не такий нахабний як Таран. Але то пусте – у нього вправний учитель. Цей не завадить Тарану зробити усе, що той лише забажае. А якщо вона справдi пропустить «роздачу» – тобто можливiсть купити у потаемному мiсцi наркотики, нiч стане нестерпною. Тут Таран мав рацiю. Вона перевела стомлений погляд на сержанта.
– Скiльки?
– Мiльйон, – знизав плечима той.
– У мене немае стiльки. І я ще сьогоднi нiчого не iла. Дам сто тисяч.
Таран приречено зiтхнув:
– Ех, i чого ви такi злиденнi всi? Ну давай…
За кiлька хвилин Анжела, передавши в примiщеннi телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пiшла геть. Можливо хоч сьогоднi вона зробить над собою зусилля i зможе прожити день без триклятих наркотикiв? Коли проходила Проскурiвською повз будiвлю ЦУМу, ii хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула вiд радощiв. За два кроки вiд неi стояв Вiталiк Потапчик, з яким колись навчалась у iнститутi. Вона на першому курсi, а вiн на п’ятому. Це було до замiжжя, розлучення i наркотичноi ями. У iншому життi.
– Анжелко, привiт! – Потап, здавалося, щиро зрадiв зустрiчi.
– Вiталiк… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачiска, дорогi окуляри вiд сонця, моднi малиновий пiджак i чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиi. Анжелi раптом стало соромно – вона немов зором сторонньоi людини побачила себе – старенька китайська курточка i затертi джинси. Фарбоване бiляве волосся розтрiпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.
– Вибач, я поспiшаю…
– Та стiй ти! – перегородив дiвчинi дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?
– Нiхто мене не ображав.
Потап уважнiше приглянувся до обличчя староi знайомоi i все зрозумiв.
– Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’емо вина i ти все менi розповiси. Може чим i допоможу. Ось, познайомся.
Потап повернувся i Анжела помiтила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмi.
– Мiй товариш. Звати Вiктор. А це мое iнститутське кохання – Анжела, – вiдрекомендував вiн дiвчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота вiд розумiння факту, що Потап веде бесiду з брудною наркоманкою.
– Привiт, – кинув Софрон крiзь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’е.
Анжела вiдчула себе ще гiрше i хотiла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своiх рук.
– Не п’е вина, вiзьмемо «пепсi». Пiшли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспiшай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змiнилися. Але це ж не привiд цуратися колишнiх знайомих?
Анжела, котру пронизували суперечливi почуття, знайшла у собi сили тiльки знизати плечима.
– Ну от, – зрозумiв ii жест по-своему Потап. – Де тут у вас попоiсти смачно?
За чверть години вони втрьох сидiли за столиком кафе у центрi мiста i очiкували на замовленi страви. Столик розташовувався на вулицi i був щiльно обставлений штучними пальмами у горщиках, так, що перехожi, котрi ходили зовсiм поряд, не могли роздивитись тих, хто сидiв у бiстро. Судячи з усього, саме цей факт примусив Потапа зупинитись у даному кафе.
Анжела, приблизно пiдрахувавши, зрозумiла, що замовлене Потапу буде коштувати не менше двох мiсячних окладiв простого трудяги, але не була надто здивована – Потап ще в iнститутi обертався з «фарцою» i завжди мiг здивувати бездумним витрачанням великоi кiлькостi грошей. Вона ледь помiтно посмiхалась, пригадуючи старi часи. Вiн нiколи не рознiжував ii надмiрною увагою, але як подобався вiн iй, учорашнiй випускницi середньоi школи! І хоч вона намагалася не дати йому збагнути власноi симпатii, все бачив! Можливо, якби тодi так швидко i дурнувато не вийшла замiж… Вiчне якби.
– Я бачу, життя не надто посмiхаеться тобi, – уважно поглянув на Анжелу Потап. – Не хочеш розповiсти?
– Для чого тобi?
Потап припалив цигарку i нетерпляче поглянув у бiк стiйки бару. Там нiкого не було, очевидно бармен був зайнятий замовленням.
– Для чого? Вважай це iнтересом людини, котра колись була тобою зацiкавлена. І ще, можливо, людини, котра здатна тобi у чомусь допомогти. Наприклад, матерiально. Тож розповiдай.
Анжела зiтхнула. А чому, власне, вона мае щось приховувати? Інколи на душi накипае стiльки, що ти просто не в силах утримати у собi бiль за власну долю i втрачену молодiсть, але поряд немае людини, котра готова вислухати. Тепер навпаки, нею цiкавляться, прохають розповiсти про ii бiду. І Анжела, не приховуючи, почала розповiдати все. Про надii на майбутне, коли стала на весiльний рушничок з красенем Олегом з паралельноi групи, про сварки, котрi почалися одразу пiсля весiлля. Про друзiв Олега, котрих спочатку ненавидiла, але повинна була змиритися, якщо хотiла зберегти сiм’ю. Розповiла й про шок, який пережила, дiзнавшись, що ii чоловiк став iн’екцiйним наркоманом. Про довгi вечори, коли намагалася врятувати його вiд напастi, i про те як нарештi сама вирiшила спробувати дiю зiлля. Того зiлля, заради якого готовий був залишити ii чоловiк, який ще зовсiм нещодавно шепотiв у вухо нiжнi слова кохання. А далi все полетiло шкереберть. Спробувавши раз, Анжела вже не могла зупинитися. Вона швидко втратила престижну роботу у банку, на котру з такими труднощами влаштувалася пiсля iнституту. Втратив роботу i Олег. Вони почали жити у злиднях. Саме тодi пiд серцем у Анжели з’явилося нове життя, котрого вона була змушена позбутись, знаючи, яка доля очiкуе на зачатих у станi наркотичного сп’янiння дiтей. Життя стало схожим на пекло. Це тяглося приблизно пiвроку, доки батьки Олега не дiзналися про нещастя, яке спiткало сина. Як водиться, звинуватили у всьому невiстку i наполегливо взялися за розiрвання шлюбу свого сина-одинака. Приймаючи до уваги те, що батько Олега займав у мерii Вiнницi досить високу посаду, це вдалося залагодити досить швидко. І Олег поiхав лiкуватися у Швейцарiю, а Анжелi пригрозили 229 статтею КПК[7 - У 1996 роцi у КПК стаття «За незаконне зберiгання наркотичних речовин».] у разi, якщо вона не покине глядiти зустрiчi з Олегом i не погодиться дати йому розлучення. Про ii долю вони теж «попiклувалися» – влаштували на стацiонарне лiкування у обласний наркодиспансер. Анжела не протестувала. Їй була до болю образливою реакцiя Олега на таку поведiнку батькiв. Вiн зрадив ii i навiть не спробував захистити, коли стало по-справжньому погано. Вiн просто заховався вiд труднощiв пiд батькiвським крилом, а ii залишив наодинцi зi страшною хворобою, котрою сам нагородив. А сил протистояти наркозалежностi Анжела вже не мала. За кiлька мiсяцiв вона втратила однокiмнатну квартиру у центрi Хмельницького, що залишилася вiд надто рано померлих батькiв, i змушена була жити у бабусi на околицях мiста. І хоч стара нiколи не вiдрiзнялась особливо теплими почуттями до онуки, цього разу виявилась единою людиною, котра не вiдштовхнула Анжелу, а дозволила iй оселитися у занедбанiй халупi на задньому дворi. А також не звертала уваги на пiдозрiлого вигляду вiдвiдувачiв, котрi, не дивлячись на протести Анжели, iнколи з’являлися у неi.
Потап, який пiд час усiеi сповiдi мовчки слухав давню подругу i лише iнколи спiвчутливо кивав головою, раптом зацiкавився:
– А де саме бабуся проживае?
Анжела назвала адресу. Потап, котрий досить, непогано знав мiсто, одразу пригадав доволi затишний мiкрорайон приватноi забудови на краю Хмельницького, розташований у районi мiсцевого м’ясокомбiнату. У його очах зблиснула радiсть. Але сказати вiн нiчого не встиг. Бармен, котрого так довго довелося чекати, пiдiйшов i з заклопотаним виглядом почав розставляти на столику напоi i тарiлки зi смаженим м’ясом та зеленню. Коли вiн повернувся за стiйку, Потап потер долонi.
– Не знаю, як хто, але я хочу жерти. Давай, Анжело, не соромся, – вiн налив усiм по чарцi коньяку. – І ти, Софрон, бери чарку. Маемо що вiдмiтити.
Софрон без ентузiазму пiдняв чарку i перекинув ii собi у горлянку. Анжела деякий час дивилась на напiй, пiсля чого затулила обличчя руками, вперши лiктi у край столу.
– Менi погано, Вiталiк, – застогнала вона. – Мене кумарить…
Потап вищирився i полiз у кишеню. За мить протягував ii невеличку кульку з фольги.
– На ось, це тобi допоможе, – мовив до Анжели.
– Що це?
– Кокс, Анжело, звичайний кокс.
Анжела, для котроi кокаiн був недопустимою розкiшшю, недовiрливо поглянула на Потапа. Той пiдморгнув.
– Зав’язувати тобi потрiбно з цим лайном. Але поки можеш нюхнути, полегшае. Тiльки заховайся кудись, не варто людям очi зривати.
Анжела не примусила себе довго вмовляти. Подякувала хрипким голосом i пiшла до туалету. Потап майстерно закинув до горлянки коньяк i вгризся бiлими мiцними зубами у соковитий стейк. Байдужно iгнорував запитливий похмурий погляд Софрона. Нарештi той не витримав.
– Що будемо далi робити, Потап? І на чорт тобi ця лярва? Вiд неi тхне.
Потап мовчки прожував, неквапно витер серветкою маснi пальцi й налив по другiй.
– Бери, – кинув до Софрона.
Той мовчки взяв чарку. Лише випивши й припаливши цигарку, Потап поблажливо подивився на подiльника.
– А мiж тим скринька легко вiдчинялась. Нам ii послав сам Бог. Кращоi «хази», щоб до часу перебути, знайти важко. Будеш грати роль ii закоханого спiвмешканця.
Софрон обурено пирхнув.
– Та пiшла вона… Ще зарази якоi пiдхопиш!
Поблажливiсть враз полишила Потапа. Коли вiн поглянув в очi Софрона, той побачив у поглядi бригадира щось таке, вiд чого стало незатишно.
– Менше тексту, Софрон. Трахати ii я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янцi все затихне. Роби, як сказав, i доживеш до радiсноi дати, – Потап перевiв подих i наповнив чарки втрете, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим спiвмешканцем, доведеться ним побути менi. Твое здоров’я!
Софрон мовчки випив i заходився закусувати. Сперечатися з Потапом вiн не хотiв. Якщо той вважае, що так буде краще, нехай буде саме так. Врештi-решт, з усiх своiх бiйцiв Потап видiлив лише його, не давши попасти до рук мiлiцii. І хоч Софрон за своею вдачею був далекий вiд того, щоб вiдчути до бригадира собачу вiдданiсть, вiн був вдячний. Звичайно, не демонструючи своеi вдячностi.
Роздiл 14
5 травня 1996 року. 16.00.
м. Кам’янець-Подiльський. Кафе «Арарат»
Андрiй сидiв за столиком у кутку, поглядаючи на годинник. Вiн знаходився у кафе вже близько пiвгодини. Косий запiзнювався, але Соколовського це не дратувало. Вiн замовив кухоль прохолодного пива i розвернув «Спортивну газету». Безумовно, краще сидiти отак, очiкуючи на агента, анiж знаходитися зараз у мiськвiддiлi i готуватися до перевiрки, що ii мало вчинити обласне начальство. У душi Андрiй навiть був вдячний Косому за те, що той запiзнювався. Помисливши, покликав Карена – носатого низькорослого товстуна, котрий був господарем кафе, а заразом кухарем i офiцiантом одночасно. Той наблизився, посмiхаючись масними губами.
– Вай, Андрiй Вiкторович, яка гарна погода за вiкном. Гарна погода, гарний вiдвiдувач у мене – чи не добрий нинi день? Бажаете закусити?
– Давай, – погодився Андрiй. – Принеси чогось. На двох.
Карен з розумiнням мотнув головою i пiшов у свою крихiтну кухню. Андрiй не вперше вiдвiдував кафе простодушного вiрменина i знав напевне, що той принесе суп «Харчо» i шашлик з баранини. І хоч кафе «Арарат» не вважалося надто фешенебельним закладом, цi страви будуть значно кращими за все, що могли запропонувати у дорогому ресторанi. Андрiй уявив, як у iхньому кабiнетi зараз оглушливо клацають клавiшi друкарськоi машинки, пiдтягуючи до перевiрки документацiю, як бiгають коридорами наполоханi Гончаром колеги, а сам пан полковник, знаходячись на межi нервового зриву, волае на пiдлеглих за найменшого приводу i без нього. Настрiй полiпшився ще бiльше.
Бiля дверей задзвонив нiжними переливами невеличкий дзвiнок, припасований так, щоб Карен мiг завбачливо вiдреагувати на вiдвiдини клiентiв. На порозi з’явився Косий. Як завжди у джинсовому костюмi, чорнiй кепцi i з сiрником у зубах. Справжнiй урка зразка спокiйних 80-х. З посмiшкою подав руку Андрiю i всiвся навпроти нього.
– Моi вибачення за запiзнення, начальнику, – запобiгливо поглянув в очi Андрiю. Той згорнув газету i вiдклав ii вбiк. Зробив кiлька ковткiв пива з кухля.
– Ти нахабна людина, Косий. Я навiть жiнок не чекаю по пiвгодини. Маеш щастя, що сьогоднi нiкуди не поспiшаю.
Косий розвiв руками:
– Нiяк не мiг ранiше!
– Добре, – великодушно змахнув рукою Андрiй. – Їсти-пити будеш?
– Горiлки не п’ю, ти ж знаеш, начальник. А от перекусити не вiдмовлюсь.
