скачать книгу бесплатно
– Спасибi, i ти бережи себе, – хмикнув Циган i вiдiмкнувся.
Потап кiлька хвилин, постукуючи слухавкою телефону до кришки столу, у задумi дивився вдалечiнь. Тепер вiн не мав сумнiву в тому, що Циган, користуючись становищем, спробуе пiдiбрати пiд себе належну Потапу частину кам’янецького рекету. Але то пусте. Головне вистояти зараз, а потiм вiн зумiе примусити Цигана вiддати належне. Можливо, навiть з вiдсотками. А тепер потрiбно збиратися у «вiдрядження». Потап витер руки бiлоснiжною серветкою, кинув ii на шматки хiтину, що залишилися вiд ракiв, i покрокував до виходу, за яким на нього очiкував автомобiль.
Роздiл 10
30 квiтня 1996 року. 21.15.
м. Кам’янець-Подiльський. МВ УМВС Украiни
Андрiй вийшов з дверей мiськвiддiлу i деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотiлося, а втома, на яку вiн останнi пiвроку очiкував щовечора в надii, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила. Надто багато кави i цигарок. Надто мало бiганини мiстом. Бiля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась красуня «Аудi-80». З неi вийшов Троян. Майор тицьнув пальцем у подушечку електронного ключа, активуючи сигналiзацiю, i покрокував до дверей вiддiлку. Андрiй припалив цигарку, повернувшись до Трояна спиною. Вiн мав надiю, що той пройде повз i з ним не доведеться вiтатися. Рiк тому вони опинилися на вузькiй стежинi, коли знайомий Трояна став фiгурантом карноi справи, а Андрiй вiдмовився за грошову винагороду допомогти уникнути суду.
Троян зупинився i Андрiй зрозумiв, що привiтання не уникнути. Вiн повернувся i поглянув на майора.
– Доброго вечора, Андрiй Вiкторович, – глузливо посмiхаючись, простягнув руку той.
– Привiт. Знову новi «колеса»?
Троян розвiв руками:
– Крутимося, куди маемо подiтися?
Андрiй затягнувся гiрким тютюновим димом. Обличчя Трояна було йому неприемним. Такий, не замислюючись, продасть за кiлькадесят доларiв. А може й уб’е. Вiн точно не належав до украiнськоi iнтелiгенцii, яка захоплюеться вiршами Лiни Костенко. Соколовський повернувся i пiшов геть. Навiть не знав, наскiльки мав рацiю. Не бачив i хижоi iскорки у злих очах Трояна, коли той дивився йому вслiд.
– Бовдур, – прошепотiв Троян, а про себе подумав: «І машину нову помiтив. А хто тобi не дае? Сам не гам, i комусь не дам. Може хоч Потап тебе “пришие”, активiста недоробленого!»
Андрiй дiйшов до центру мiста, коли зрозумiв, куди йому зараз необхiдно. Швидко вiдшукав таксофон i стромив у прорiзь пластикову картку. Набрав номер. Пiсля кiлькох гудкiв слухавку пiдняли i жiночий голос промовив:
– Алло.
– Таня, привiт.
– Привiт.
Якусь мить Андрiй мовчав.
– Як ви?
– Чудово. Що тобi потрiбно?
– Я хотiв побачити Сашка.
На тому кiнцi натягнуто засмiялися.
– І все? Ти на годинник дивився?
Андрiй поглянув на годинник. Була половина на десяту вечора.
– Щойно поглянув. То як?
– Нi.
– Чому?
– А ти не здогадуешся чому? – голос Тетяни став злим. Таким вiн завжди бував перед черговою сваркою.
– Не здогадуюсь.
– Хоча б тому, що надто пiзно. Дитинi вiсiм рокiв i у такий час вона повинна спати.
– Я усього на кiлька хвилин.
– Нi.
– Чому ти забороняеш нам бачитися?
– Послухай, Соколовський, не вдавай з себе жертву розлучення. Я не пущу тебе додому увечерi. Приходь за дня.
– Я нiколи не вдаю з себе жертву. Менi завтра о шостiй ранку потрiбно бути на роботi. І не знаю, коли звiльнюся.
– А менi це байдуже, Андрiю. Тепер байдуже. Ти ж нiчого не помiчаеш поза своею роботою, i нiколи не помiчав. Чому хтось мае страждати вiд цього крiм тебе? Я до пiвсмертi стомилася тягти все сама, очiкуючи на твоi рiдкi повернення зi служби. Я благала тебе удiляти нам трiшки бiльше уваги, а що отримувала взамiн? Бурмотiння i натяки, що колись це все закiнчиться. Доки не зрозумiла: все закiнчиться лише тодi, коли закiнчиться життя з тобою. Все, з мене досить. Твiй прихiд увечерi схвилюе сина. Йому потрiбно лягати спати, а завтра рано вставати i йти до школи. Тож будь ласкавим планувати свiй день так, щоб знаходити час для зустрiчi з сином не лише у пiтьмах.
– Ти маеш рацiю, – Андрiй повiсив слухавку i витяг з таксофона пластикову карту. Озирнувшись, пiшов до освiтлених дверей продуктовоi крамницi. Додому йти все ще не хотiлося. Тодi чому б не взяти кiлька пляшок пива i не заночувати у кабiнетi? Тим бiльше, ранком мае початися операцiя, котру вiн готував кiлька днiв. Тож у вiддiлi потрiбно бути навiть ранiше, анiж о шостiй.
Ранок справдi видався напруженим. Окрiм оперативникiв, яких Степанович зiбрав у повному складi, в клас несення служби мiського вiддiлку прибули дiльничнi iнспектори, працiвники вiддiлу по боротьбi з органiзованою злочиннiстю i навiть дванадцять бiйцiв спецпiдроздiлу «Беркут» з Хмельницького. Останнi приiхали напередоднi увечерi, виконуючи розпорядження начальника обласного УМВС. Беркутята, гротескно-кремезнi у своiх бронежилетах i «розгрузках», сидiли за столами у вiддаленому кутку. Решта працiвникiв очiкували ближче до трибуни, за якою ось-ось мало з’явитися керiвництво Кам’янець-Подiльськоi мiлiцii. І бойовий провiд не примусив на себе довго очiкувати. Андрiй тiльки зайшов до примiщення i привiтався з заспаним Забузьким, коли у клас служби явила себе начальницька кавалькада – полковник Гончар у супроводi Степановича, другого замiсника i начальника УБОЗ[3 - УБОЗ – управлiння по боротьбi з органiзованою злочиннiстю.]. Сорок душ, якi до цього вели мiж собою млявi розмови, пiднялися з крiсел, як це роблять учнi середньоi школи, зустрiчаючи учителя.
– Панове офiцери, – схилив голову Гончар, i всi мовчки розсiлися по своiм мiсцям, пiсля чого вiн продовжив. – Згiдно з наказом начальника Хмельницького обласного УМВС, генерала мiлiцii Палькова, оголошую початок операцii «Стоп насильство», у рамках якоi ми проведемо затримання кiлькох осiб пiдозрюваних у нещодавньому резонансному вбивствi.
Андрiй позiхнув, прикриваючи рот кулаком. Усе, про що мала йти мова, було йому вiдомо. Напередоднi вiн особисто доповiв Гончару про хiд слiдства i разом з ним та Степановичем розробляв деталi нинiшньоi операцii. Шiсть оперативних груп, кожна з котрих буде складатися з двох оперативникiв, двох працiвникiв УБОЗ, двох бiйцiв «Беркута» i двох водiiв, одночасно мають вирушити за адресами проживання Вiталiя Потапчика на прiзвисько Потап, Вiктора Софронова на прiзвисько Софрон, Юрiя Буряка на прiзвисько Буня, Андрiя Безкоровайного на прiзвисько Бiляш, Сергiя Мордюка на прiзвисько Морда i Михайла Назарова на прiзвисько Балабон. Конверти з iменами тих, кого потрiбно затримати, iхнiми фотографiями i адресами Гончар за кiлька хвилин видасть керiвникам оперативних груп. Сам полковник Гончар, з огляду на те, що не бажае ховатися за спини пiдлеглих i у потаемних мрiях бачить себе овiяним славою бойовим генералом, бере на себе найважливiшу дiлянку роботи – затримання ватажка, тобто Потапчика. Капiтану Соколовському, як людинi, що розплутала справу, доручалося затримувати Вiктора Софронова. Скорiш за все тому, що Артем Пiдгiрний свiдчив: вiдморозок полюбляе стрiляти у людей i, не приведи Господи, захоче спробувати вiдточити стрiлецькi навички на особi пана полковника. У той час як Потап, з яким Гончару доводилося зустрiчатися за часiв перебування останнього на посадi старшого оперуповноваженого, скорiше б погодився на черговий арешт, анiж вiдкрив би вогонь по ментам. Втiм, якщо такий висновок i мав мiсце, то бойовий начальник мiськвiддiлу помилявся i подальшi подii довели його помилку.
Решту бандитiв доручалося затримувати групам пiд керiвництвом майора Фомiна з УБОЗ i трьом його колегам-капiтанам. Одразу ж пiсля затримання бандитiв належало допровадити до рiзних кабiнетiв i, користуючись психологiчним шоком, що його вони мали отримати пiд час арешту, «колоти», не гаючи часу. Звичайна практика. Першi кiлька годин найбiльш ефективнi для дiзнання, далi витягти iнформацiю з людини, котрiй загрожуе «вишка», стае значно складнiше.
Андрiй довгим поглядом оглянув оточуючих. Вiн мав несмiливу надiю, що про план операцii вiдомо лише йому i людям на трибунi. Інакше все це не мае жодного сенсу. Втiм, дещицю оптимiзму додавав той факт, що Гончар цього разу справдi дотримався усiх канонiв секретностi.
– Прошу керiвникiв оперативних груп отримати конверти з даними про затримуваних, – перервав думки Андрiя голос Гончара. – До сьомоi нуль-нуль вiдкривати конверти заборонено.
Несподiвано для себе Андрiй помiтив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмовi начальника мiськвiддiлу з пiдлеглими, вибрався з ряду крiсел i протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позiхнув. Очевидно Гончар, як вiн робив це неодноразово й ранiше, пригнав по тривозi навiть тих, у кому необхiдностi не було.
– Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотiв i вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув i продовжив. – Маю надiю, решта присутнiх встигла вiдвiдати туалетну кiмнату перед початком наради?
З райка почулися смiшки, а з того боку, де сидiли беркутята, – вiдвертий регiт. Троян кулею вискочив за дверi. Гончар вiдкашлявся i продовжив промову:
– Інструктаж особового складу проводиться безпосередньо керiвниками оперативних груп. На це матимете кiлька хвилин перед виiздом на операцiю. Усi машини з оперативними групами мають знаходитись на подвiр’i мiського вiддiлу до сьомоi години ранку, пiсля чого одночасно виiздять за вказаними у конвертах адресами.
Дверi вiдчинилися i на порозi постав неголений Кондратишин. Користуючись нагодою, хотiв прослизнути за спинами у тих, кому не вистачило мiсця за столами, але заховатись вiд пильного ока Гончара у нього не було жодних шансiв.
– А старшого лейтенанта Кондратишина, я бачу, наказ начальника мiського управлiння про збiр о шостiй годинi ранку не стосуеться?
Кондратишин знизав плечима:
– Прошу вибачення, пане полковнику.
Гончар повернувся до Степановича.
– Прошу вас, Олександр Степанович, накласти на старшого лейтенанта Кондратишина дисциплiнарне стягнення у зв’язку з його систематичними запiзненнями i недбалим виконанням службових обов’язкiв.
Степанович лише змахнув головою, кинув на Кондратишина роздратований погляд i записав щось у своему об’емистому записнику. Кондратишин знайшов за краще вислухати все, витягнувшись струнко, i не заперечувати розгнiваному начальству.
– Всiм зрозумiла суть поставленоi задачi? – подивився Гончар у зал. Вiдповiддю слугувала мовчанка. – Добре. Щось хочете додати, Олександр Степанович?
Степанович зняв окуляри i заходився iх протирати.
– Лише одне, – тихо сказав вiн. – Хлопцi, пам’ятайте: на вас очiкують вдома.
– Якщо все ясно, прошу приступити до запланованих заходiв. Всi вiльнi.
З стукотом крiсел i легким гомоном люди почали виходити у коридор i далi на сходи. У коридорi Андрiй наздогнав Кондратишина.
– Ну, Миколо, умiеш ти попасти пiд гарячу руку начальства. Талант.
– Та ну тебе, – вiдмахнувся Кондратишин. – І чого вiн такий лихий зранку?
Андрiй розвiв руками.
– Хто його знае, може дружина вночi не дала. А тут ще Троян пiд ногами вештаеться, як п’ятикласник до туалету проситься. Нiби серйозна операцiя, а люди немов у цирку смiються. От тут ти й знайшов час явити себе перед полковницькi очi. Я ж кажу: талант.
Кондратишин змахнув рукою.
– А, бiс iз ним. Доганою бiльше, доганою менше… А Троян не у туалет бiгав, вiн дзвонив кудись. Мобiльний собi купив на мiлiцейську зарплатню. Гнида! Йому догани не лiплять!
Андрiй потер пiдборiддя. Думка, яка раптом прийшла на розум, була малоймовiрною, але зовсiм вiдкидати ii Соколовський не мав намiру. Куди ж цей хитрий «вирiшувач питань» мiг телефонувати? Може до тих, за ким вони зараз мали виiздити? Звичайно, дiлитися такими думками будь з ким Андрiй не збирався. Для таких звинувачень потрiбнi докази. Хоча «Аудi-80» i мобiльний телефон на мiлiцейську зарплатню дiйсно не купиш. Але кого цим здивуеш серед працiвникiв мiлiцii у 1996 роцi? Вiрно, нiкого. «Вирiшуе питання» добряча половина особового складу. Але, i Андрiй справедливо гордився цим, вiн належав до iншоi половини.
– Добре, потiм поговоримо. Зараз пора до машин. Ти у моiй групi, Миколо.
На подвiр’i райвiддiлу вишикувались у ряд дванадцять легковикiв. З вигляду жоден з них не був схожим на службове мiлiцейське авто – головним чином старенькi iномарки, якi вiднедавна тисячами линули в Украiну через захiдний кордон, покидаючи рiднi нiмецькi автозвалища. Тут вони знаходили нове життя, перетворюючись на досить престижнi автомобiлi, що iх дозволити собi зможе далеко не кожний пересiчний украiнець. Власниками автомобiлiв у дворi мiськвiддiлу були, скорiш за все, кам’янець-подiльськi даiшники. Андрiй швидко вiдшукав машини, наданi його групi, зiбрав навколо себе усiх бiйцiв i дав команду займати мiсця. За десять хвилин до сьомоi вони були готовi вiдкрити конверт i виiхати за вказаною у ньому адресою.
Роздiл 11
1 травня 1996 року. 6.15.
м. Кам’янець-Подiльський
Писк мобiльного телефону вдерся до свiдомостi несподiвано i неприемно, примушуючи голову озватися на нього пульсуючим болем. Потап вилаявся i сiв на диванi. Повiльно навiв рiзкiсть в очах i вилаявся вдруге. Вiн сидiв серед кiмнати, в iнтер’ерi якоi досить виразно читалися слiди вчорашньоi пиятики. Дорогий дубовий паркет було залито калюжами червоного вина i закидано недопалками, на низькому столику бiля дивану гора недопитих пляшок, апельсинових шкiрок, риб’ячих хвостiв i поламаних цигарок. На пiдлозi бiля великого телевiзора кiлька порожнiх пивних банок, а на дзеркалi висить жiночий бюстгальтер. З ванноi кiмнати було чутно шум водяних струменiв – там хтось приймав душ.
Немов у туманi сплив учорашнiй день. Пiсля зустрiчi з Трояном Потап пiдготував грошi й документи для втечi, спакував валiзу i, залишивши все у гаражi на Карвасарах, вирiшив махнути на небезпеку рукою i гульнути – з огляду на стиль життя середньостатистичного бандита, рiшення цiлком логiчне. Коли ж прийшов додому напiдпитку, Зойка спробувала влаштувати скандал. Тож Потап, довго не розбираючись, вказав дружинi на дверi i зателефонував до Тамари, вимагаючи прислати йому дiвчину. Очевидно, та поспiшила наказ виконати, але з переконанням цього Потап стверджувати не мiг. Далi пам’ять мало що зберегла. Вiн навiть не пам’ятав, чи попереджував Софрона i решту бiйцiв про небезпеку. Не забув лишень, що збирався це зробити.
Телефон продовжував пищати. Потап, зiтхнувши, пiдняв слухавку.
– Потап? – почув за секунду голос Трояна.
– А кого ти хотiв почути? – непривiтно прохрипiв Потап.
– Де ти зараз?
– Вдома, де ж менi бути?
На тому боцi кiлька секунд мовчали.
– Ти серйозно? – нарештi видихнув Троян.
– Слухай, Вася, я зараз не в тому гуморi, щоб жартувати, кажи чого хотiв?
– Я ж тебе попереджав, чому ти не у вiдрядженнi?
– Сьогоднi маю вiд’iздити. Годинi об одинадцятiй.
Троян обурено пирхнув i видихнув у слухавку:
– Негайно утiкай, чуеш? Негайно!!!
І все. У слухавцi залунали сигнали вiдбою. Вiд почутого у Потапа в головi враз прояснилося. По голосу Трояна вiн зрозумiв: загроза яка нависла над ним настiльки велика, що дорожити потрiбно кожною хвилиною. Вiн похапцем натягнув спущенi до колiн штани й заходився збиратися. З жалем подумав, що «чистим» залишити будинок не вдасться. У пiдвалi зберiгалося кiлька карабiнiв i набоi, але на те, щоб iх позбутися вже не вистачало часу. Застебнувши сорочку, Потап натяг на себе пiджак i подався до виходу з будинку, попутно вихиливши не менше половини пляшки мiнералки, яка стояла на столику. Вже в порозi зустрiвся з закутаною у купальний халат дiвчиною.
– Вау, Вiталiк, ти вже встав? – промуркотiла вона i розкрила обiйми. – Ну iди до мене, котику…
Потап роздратовано вiдпихнув вiд себе повiю i вiдчинив дверi.
– Вали звiдси, шкура, зараз мусора наiдуть! – крикнув наостанок.
Пройшовши подвiр’ям, з жалем поглянув на «Мерседес», котрий учора залишив прямо на клумбi з улюбленими Зойчиними квiтами. Скористатися автомобiлем не вдасться. Скорiш за все його номери е у службовому блокнотi кожного даiшника областi. Потап, пiдозрiло озираючись, пройшов кiлька кварталiв приватного сектору i, вийшовши на одну з центральних вулиць, попрямував до зграйки приватних таксистiв, котрi тулилися бiля кiоску з кавою i хот-догами. Сiв у першу-лiпшу машину i свиснув до таксистiв. Один з них повернувся.
– Ця машина зараз не iде, шановний, – сказав таксист i показав на обдертого «Москвича», який стояв поряд. – Вiн перший у черзi.
Потап вiдчинив бiчне скло i поманив таксиста пальцем. Той наблизився.
– Братан, я iду у цiй машинi, пояснювати щось потрiбно?
З виразу обличчя таксиста Потап зрозумiв, що той його впiзнав. За хвилину блискучий «Фольксваген» уже вiз його горбатою брукiвкою вулицi. Лише тепер Потап дiстав з кишенi слухавку i набрав номер Софрона. Той, очевидно, ще спав – слухавку не брали досить довго. Нарештi почув невдоволений голос Софрона:
– Кому, чорт забирай, не спиться?
– Софрон, линяй з хати. Негайно.
Софрон метикував швидко:
– Мусора?
– Так.
– Скiльки маю часу?
