скачать книгу бесплатно
– Не знаю. Може п’ять хвилин. Можливо десять. Тiкай негайно. Зустрiнемося на Карвасарах. Пам’ятаеш?
– Так, – Софрон вiдiмкнувся.
Потап заходився набирати номери решти своiх бiйцiв. Але тут його спiткала невдача: тiльки почув гугняве балабонове «Алло!», як зв’язок зник. На рахунку скiнчилися кошти. Потап вилаявся. І це ж треба, щоб саме зараз! Як вiн мiг забути поповнити рахунок?!
За вiкном потяглися низенькi хатини й перекошенi паркани Карвасар.
– Ставай тут, – коротко кинув Потап водiю i стромив йому кiлька банкнот. – Ти мене не бачив, ясно?
– Я нiкого не бачив, – затрусив головою таксист.
Поглянувши на нього, Потап зрозумiв, що той буде мовчати. Тому що елементарно боiться за власне життя. А навiть якщо i прохопиться словом у непотрiбному мiсцi, Потап завбачив i такий розвиток подiй, – до гаража, у якому було влаштовано тайник, залишалося ще кiлька кварталiв ходiння вузькими брудними вуличками.
Полковник Гончар вiдчував себе мисливцем, який йде слiдом пораненоi здобичi. Вiн сидiв на передньому сидiннi непримiтного «Форда», поряд, з перевдягнутим у цивiльне прапорщиком районноi роти ДПС[4 - ДПС – дорожньо патрульна служба.], котрий вiд думки, що поруч з ним знаходиться найбiльший головний бiль рядового складу кам’янець-подiльськоi мiлiцii, почувався досить незатишно. Не звертаючи уваги на нервовий стан водiя, Гончар надав своему вигляду спокiйноi дiловитостi та погравав невеличкою японською радiостанцiею «Моторолла» i мугикав щось мало схоже на мелодiю. Десь там, за пiвсотнi метрiв, за поворотом висипаноi вапняковою щебiнкою дороги, розташувався красень-будинок, один з найдорожчих у новому котеджному масивi, що вiднедавна активно забудовувався. Забудовувався вiн тими, кого 1991 рiк не пожбурив у злиднi, а навпаки пiдняв на вершину добробуту – тобто злодiями, шахраями й просто нечесними на руку людьми вiд влади. Саме у цьому будинку жив двiчi засуджений Вiталiй Потапчик, котрий наприкiнцi восьмидесятих на вищий рiвень, анiж пересування наперсткiв на автовокзалi, не був здатен. І полковник Гончар був справедливо обурений таким станом речей – його власний будинок, що знаходився у точнiсiнько такому ж елiтному мiкрорайонi на iншому кiнцi мiста, зараз тiльки будувався. За минулий рiк Гончар ледве спромiгся вивести «нуль», а цього лiта планував збудувати цегляну «коробку». Не кажучи про сауну i бiльярдну, котрi на своему чималенькому подвiр’i мав Потапчик.
«Зарвався Вiталiк, зарвався, не пам’ятае “табличку дiлення”, – думав Гончар. – От i настала нагода поквитатися».
Радiостанцiя ожила.
– «Перший», я «двiстi п’ятдесят шостий». Знаходжусь на мiсцi.
– Довго добираешся, «двiстi п’ятдесят шостий», – роздратовано мовив у мiкрофон Гончар. Думки про будiвництво i пов’язанi з ним проблеми остаточно зiпсували йому настрiй. – Подвiр’я бачиш?
– Так точно.
– Що там?
– Тихо. Жодного руху.
– Зрозумiв. «Двiстi п’ятдесят третiй», прошу на зв’язок, – викликав Гончар третiй автомобiль (на вiдмiну вiд решти оперативних груп, у його командi було три машини i п’ять чоловiк «важкоi кавалерii» з обласного «Беркута»).
– На зв’язку «двiстi п’ятдесят третiй», – долетiв до Гончара голос пiдлеглого.
– У вас що?
– На мiсцi, «перший». На подвiр’i у об’екта все тихо.
Гончар дiстав з оперативноi кобури пiстолет i пiднiс до рота радiостанцiю.
– Годi штани протирати. Робiть свою роботу, беркутята. Зайшли, взяли, одягли браслети. Все ясно?
Тiеi ж митi усi п’ять бiйцiв спецпiдроздiлу кинулися до будинку Потапа. Гончар тiльки робив першi кроки вiд автомобiля, коли з гуркотом вилетiли кованi ворота i почулося ревiння двох здоровезних кавказьких вiвчарок, котрих Потап тримав для охорони. Вслiд за ревiнням заляскали пострiли АПС[5 - АПС – автоматичний пiстолет Стечкiна.]. Собаки спочатку завили i одразу ж затихли. У сусiдських будинках вмить почали зачинятися вiкна, фiранки й дверi. Мiкрорайон ожив тужливим бреханням трьох десяткiв собак.
Коли Гончар, у супроводi двох оперативникiв, зi зброею наголо, ступив на вимощене тротуарною плиткою подвiр’я, з дзвоном вилетiли кiлька шибок, а бiйцi «Беркута», заскочивши через вiкна, зникли всерединi будiвлi. Скоро звiдтам почувся тупiт, крики й дзвiн скла. Гончар пiдiйшов до вхiдних дверей i взявся за ручку. Дверi гостинно вiдчинилися. Гончар запитливо поглянув на оперативника.
– Не зачинено, чому «Беркут» дереться у вiкна?
– Вони не звикли шукати легких шляхiв, – знизав плечима той.
– Це точно.
З нетрiв будинку почувся сповнений погрози крик:
– Лежати! Лежати, сука, кому кажу!!!
Вслiд за цим почулося два пострiли. Обличчя Гончара пополотнiло. Невже будуть пораненi, а то й, Боже борони, убитi? За це його Пальков по голiвцi не погладить. Гончар миттево розгубив свiй впевнений вигляд i гордовиту позу, риссю кинувшись на пострiли. У ту мить навiть не подумав, що стрiляти можуть не його пiдлеглi.
– Припинити! Припинити стрiлянину, вашу мать! – кричав вiн.
Проте хвилювання виявилось зайвим. У вiтальнi, поблизу велетенськоi пащi камiну, бiйцi притисли до пiдлоги людину, вдягаючи на неi кайданки. Пiд купою тiл у сивих камуфляжах Гончар не мiг роздивитися затриманого, але був впевнений, що взяли саме Потапа. Стрiляли, очевидно, у стелю. Гончар перевiв подих i стромив пiстолет у кобуру.
– Доброго ранку, Вiталiю! – мовив з кривою посмiшкою. – Хлопцi, поставте його на ноги.
– ЇЇ, пане пiдполковнику, – засмiявся один iз спецназiвцiв.
Перед здивованим поглядом Гончара постала дiвчина, зодягнена у чоловiчий банний халат. Волосся затриманоi розкуйовдилося, губу було розбито, а з очей рясно текли сльози.
– Ти хто? – тiльки й спромiгся запитати Гончар.
– Ілона.
– Потап де?!
– Пiшов.
– Куди?
– Я не знаю.
– Тьху! – Гончар добру хвилину сповнював простiр кiмнати такими лайками, котрi бiльш пристали вантажнику з ринка, анiж начальнику мiлiцii. Пiсля цього, махнувши рукою, подався до виходу. Вся операцiя по затриманню небезпечного злочинця перетворилася на фарс.
Соколовський розiрвав конверт i дiстав з нього аркуш паперу, на якому за допомогою друкарськоi машинки було зазначено адресу i iм’я того, кого потрiбно було затримати. І хоч адресу Софрона, рiвно як i те, що затримувати потрiбно буде саме його, Андрiй знав ще напередоднi, перед Кондратишиним, бiйцями «Беркута» i водiем вигляду вiн не подав.
– Вiктор Олександрович Софронов, – почав читати вiн вголос. – Рiк народження тисяча дев’ятсот сiмдесят третiй. Зрiст сто вiсiмдесят п’ять сантиметрiв, статури мiцноi. Строкову службу проходив у десантно-штурмовому батальйонi повiтрянодесантних вiйськ. Демобiлiзувався три роки тому, в даний час не працюе. Можливо озброений пiстолетом «ТТ» або «Вальтер». Поважний хлопчина. Хоча з фото так не скажеш.
Вiн простягнув фото колегам, якi сидiли на задньому сидiннi автомобiля. З свiтлини дивився чорнявий хлопчина рокiв двадцяти, з кучерявим волоссям i правильними рисами обличчя. Такi обличчя чоловiкiв, напевне, мають подобатися жiнкам. Андрiй прочитав водiевi адресу.
– Знаеш, де це?
Водiй кивнув головою.
– Тодi поiхали, – вiн зачекав доки автомобiль викотиться на дорогу й повернувся до пiдлеглих. – Хлопцi, будьте обережнi i не лiзьте поперед батька у пекло. – А ви, ковбоi, – вiн поглянув на беркутят, – якщо доведеться стрiляти, цiльтеся гарно. Якi будуть наслiдки у разi появи випадкових постраждалих, я думаю, пояснювати не потрiбно?
– Не хвилюйся, капiтане, – лiниво вiдповiв один з бiйцiв – широкоплечий велетень-прапорщик з квадратним пiдборiддям i золотими коронками на переднiх зубах. – Не вчорашнi.
– Ну слава Богу, вiдлягло, – хмикнув Андрiй i повернувся. Почав у пам’ятi пригадувати розташування потрiбноi п’ятиповерхiвки. Вiн не надто часто бував у тому районi, але приблизно знав цей будинок. Звичайна «хрущоба» на чотири пiд’iзди, подвiр’я заросло деревами й кущами, дитячий майданчик з потрощеними гойдалками й пустою пiсочницею. Поряд з майданчиком на кривих залiзних стiйках натягнуто дроти для просушки бiлизни. Соколовський закрив очi i вiдкинувся на спинку сидiння. Таких виiздiв, як сьогоднi, було в його життi багато. А скiльки ще iх буде… Винаходити велосипед не було жодноi необхiдностi. Вони просто зайдуть у пiд’iзд, залишивши пiд вiкнами квартири двох беркутят, подзвонять у дверi та увiйдуть. Як дiяти далi, пiдкажуть обставини. Всi ефектнi спецоперацii та штурми гiднi лише для кiно. А тут мала бути проста буденна робота. Зайти й заарештувати бандита. А якщо той чинитиме опiр, проламати йому голову i заарештувати з проламаною головою.
– Здаеться, цей будинок, – вiдiрвав Андрiя вiд думок голос водiя. Вiн розплющив очi й почав роздивлятися сiрий паралелепiпед п’ятиповерхового будинку, до якого вела вкрита вибоiнами й калюжами вузенька дорога. На стiнi будiвлi рука невiдомого таксиста вивела чорною фарбою номер: «35».
– Так, приiхали. Квартира тринадцята, хлопцi. Мислю, що це мае бути перший пiд’iзд, четвертий або п’ятий поверх. – Андрiй по радiостанцii викликав другу машину. – Двох чоловiк на протилежний бiк, пiд вiкна, водiй залишаеться в машинi напоготовi, решта зi мною. І зберiгаемо тишу.
Вiн вже хотiв вийти з машини, коли його зупинив голос Кондратишина:
– Андрiй, дивись! – старший лейтенант вказував вперед, в бiк пiд’iзду до якого вони прямували.
Придивившись, Андрiй помiтив високого молодого чоловiка у джинсовому костюмi з великою спортивною валiзою на плечi. Чоловiк, не оглядаючись, простував до виходу з двору.
– Софронов, здаеться! – додав Кондратишин.
Але Андрiй вже й сам упiзнав «клiента».
– Так, давай потроху за ним, – скомандував вiн водiю. – Коли порiвняемось, одразу ставай. Виходимо всi i валимо його мордою до землi.
Коли поряд з ним запищали гальма автомобiля, Софрон уже не мав сумнiву, що це вiдбуваеться не випадково. Вiн швидко розвернувся, зiрвав з плечей ремiнь валiзи i, розмахнувшись, кинув ii в груди першому з тих, хто вискочив iз автомобiля. Здаеться попав, але перейматись цим вже не було часу. Щодуху побiг геть з двору, на ходу дiстаючи з кишенi пiстолет. Позаду чув, як двiчi клацнули автоматнi затвори i хтось крикнув:
– Стояти!
Вiн, не цiлячись, двiчi вистрiлив назад i добавив швидкостi. У вiдповiдь тишу розiрвала коротка автоматна черга. Свисту куль Софрон не почув, очевидно стрiляли в повiтря. Зате, наближаючись, загупали важкi черевики працiвникiв «Беркута». Звиклi до фiзичних навантажень i довгих кросiв, спецназiвцi навряд чи дали б йому шанс у довгих перегонах. Софрон вискочив за рiг сусiднього будинку, i тут йому посмiхнулась удача – не далi як за десять крокiв вiд нього сидiв у сiдлi скутера молодий хлопчина у шортах i чорнiй майцi. Вiн, посмiхаючись, щось говорив до худорлявоi дiвчини. Та слухала, зрiдка хитаючи головою. Крихiтний двигун скутера тихенько муркотiв на холостих обертах. Прислухатися до розмови у Софрона не було часу. Потрiбно було дiяти так, щоб уникнути можливого опору i втрати дорогоцiнного часу. Тобто жорстко. Софрон з силою зацiдив хлопцю в потилицю кулаком i перехопив у нього руль. Удар був такоi сили, що молодик впав без пам’ятi. Дiвчина пронизливо скричала i вiдскочила на кiлька крокiв.
Коли Софрон крутнув рукоятку акселератора i полетiв вузькою стежкою, трьох мiлiцiонерiв вiд нього вiддiлювало лише кiлька крокiв. Андрiй, котрий наздогнав бiйцiв i навiть випередив одного з них, зрозумiв, що бандиту вдалося iх ошукати. Нi пiшки, нi на автомобiлi наздогнати Софрона вже не було шансiв. Боковим зором Андрiй помiтив, як старшина у малиновому беретi швидко став на одно колiно й навiв на утiкача ствол автомата. За якусь долю секунди Соколовський встиг побачити, що назустрiч Софрону, вiд якого iх вiддiлювало вже не менше пiвсотнi метрiв, стежкою рухалися кiлька постатей. Бiлий верх чорний низ – жiнка, рожеве з бiлим верхом пухнастих бантiв – дитина. Все, що вiн змiг зробити, це вхопити ствол автомата й рiзким рухом задерти його догори. «Калашников» гавкнув тричi й у вухах засвистiло.
– Вiдставити, – видихнув Андрiй. – Припинити вогонь.
Роздiл 12
1 травня 1996 року. 13.00.
МВ УМВС Украiни м. Кам’янець-Подiльський
До мiського вiддiлу внутрiшнiх справ Андрiй прибув далеко не в доброму гуморi. І причин для гарного настрою дiйсно було обмаль. Мало того, що Софронов випурхнув фактично з самих рук, нахабно вiдкривши вогонь по працiвникам мiлiцii, Соколовському робилося зле вiд передчуття кiлькостi писанини котру вiн, як старший оперативноi групи, мав виконати, в зв’язку з застосуванням зброi бiйцем його групи. І тепер Андрiй навiть не був впевненим, що вчинив правильно. Можливо, потрiбно було дати працiвниковi «Беркута» нагоду влучити у рухому цiль? Андрiй пригадав крихiтнi фiгурки перехожих на стежцi, у чий бiк летiв навiжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця рокiв тридцяти i блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовiрних розмiрiв бiлоснiжним бантом на головi i червоною повiтряною кулькою у руках. Нi! Нiхто не мiг довести Андрiю, що навiть доля вiдсотка ризику влучити у них варта бiди, котра могла б вiдбутися у разi такого повороту. Цiль не завжди виправдовуе засоби. І нехай зараз капiтан Соколовський отримае добрячу «пiлюлю» за втечу Софронова, за стрiлянину i безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зi струсом мозку, вiн не жалкував. Рано чи пiзно той, хто став причиною усiх неприемностей, вiдповiсть за них. Це Андрiй знав напевне. Тому що вiн не вибачав людей, котрi дозволяли собi стрiляти в працiвникiв мiлiцii. Таким було одне з неписаних правил опера – подiбних людей потрiбно знищувати. Як скажених псiв.
Дещо розвiяв важкi думки Андрiя Забузький. Вiн, ввалившись до кабiнету з великою чорною валiзою, у котрiй загадково подзвонювало скло, сiв за свiй стiл i неквапом скинув оперативну кобуру з табельним «ПМ». Поглянув на Соколовського i Кондратишина.
– Чому такi кислi, друзi?
– А ти вже встиг за пивком змотатися? – вiдповiв питанням на питання Андрiй.
– І не подумав. Беркутята пригостили. Файнi хлопцi.
– Я помiтив, – хмикнув Кондратишин i вирушив до сумки з пивними пляшками. – Спочатку стрiляють, потiм думають. Тобi взяти, Андрiю?
Андрiй покрутив головою.
– Ще маю до Гончара на килим iти, з докладом.
– Ну, за це можеш бути спокiйним, – махнув рукою Забузький, вiдкоркував пляшку i зробив кiлька ковткiв. – Пан полковник доручив зiбрати рапорти Степановичу, а сам вiдбув у невiдомому напрямку позичати у сiрка очi. Холодне, може будеш?
Андрiй вiдмовився. Вiд Забузького вiн дiзнався про невдачу Гончара на адресi у Потапчика i про те, що решту бандитiв вдалося взяти без особливих проблем. Вiн дiстав з ящика столу кiлька аркушiв паперу i заходився складати рапорт. На це втратив майже годину, а о другiй, вiдчувши, що повинен вийти з остогидлих стiн мiськвiддiлу на свiже повiтря, попрощався з колегами, наостанок позичивши «до зарплатнi» у Забузького пiвмiльйона. Вже в порозi зустрiвся з ветераном, у котрого кiлька тижнiв тому зняли з автомобiля колеса. Той, сповнений праведного гнiву, одразу ж накинувся на Андрiя:
– Я бачу, справедливiсть по вiдношенню до громадян для нашоi мiлiцii лише пустий звук, – з пафосом мовив ветеран, трясучи сивою головою так, що задзвенiли кiлька десяткiв ювiлейних медалей на грудях.
– І що наштовхнуло вас на такий висновок, Петре…
– Іванович. Петро Іванович.
– То що ж, Петре Івановичу?
– А ви не здогадуетесь?
– Жодним чином.
– Я вже три тижнi бiгаю за вами й вашим начальством у пошуках правди, але на мене вперто не хочуть звертати уваги.
– Це вам лише здаеться. Вашою справою займаються.
Петро Іванович почервонiв вiд обурення.
– Знаю я, як ви займаетесь! Я свое здоров’я залишив на фронтi i тепер не в змозi на плечах носити овочi й фрукти з дачi додому. А мiж тим урожай тiеi самоi дачi не дае нам з бабою з голоду здохнути. На чому тепер маю привезти мiшок картоплi, коли машина майже мiсяць стоiть без колiс?
Андрiй мовчки дивився на спiвбесiдника. Що вiн мiг вiдповiсти? У словах старого теж була iстина. Держава, на яку вiн працював багато рокiв, пiд кiнець життя поставила його в такi умови, за яких вiн повинен був виживати. Тож старий просто боровся за свое життя i ненавидiв ту саму державу. Що ж поробиш, коли уособити казенну владу в очах бiдолахи довелося саме йому, капiтану Соколовському? Тому, кого безликий молох з абстрактним iм’ям «держава» сам обдаровував скупо i часто змушував жити «в позички».
– Я вас розумiю, Петро Іванович. І зараз йду саме за вашою справою. Найдемо ми вашi колеса, заспокойтеся.
– А ти мене не заспокоюй! Я на тебе скаржитися буду!
Андрiй розвiв руками.
– Ваше право. Тiльки начальника мiськвiддiлу зараз немае на мiсцi i сьогоднi вже, скорiш за все, не буде. А Степановичу, себто пiдполковнику Кульчицькому, ви на мене вже скаржилися.
Андрiй повернувся i покрокував геть. Вiн був не у тому настроi, щоб пояснювати очевидне людинi, котра не хотiла слухати його пояснень.
Вiн йшов вулицею, котра дихала на нього ласкавим ароматом весни, пiдставляв обличчя сонячним променям i радiв першим нiжно-зеленим листочкам на деревах. На час можна забути про «Форд» з трьома трупами, налитi кров’ю очi Софрона, що блиснули пекельною зненавистю, коли iхнi погляди зустрiлися. Не згадувати пихате обличчя Гончара i лисi колеса на вкритих брудом iржавих дисках, а також скарги пенсiонера, котрому невiдомi доки злодюжки ускладнили i без того нелегке життя. Назустрiч траплялися дiвчата. Вони, як i кожного року, зменшили кiлькiсть вбрання до критичного мiнiмуму за кiлька годин пiсля першого теплого подуву весни. Андрiй посмiхався iм i вiдчував, що у життi й насправдi е багато потрiбних i корисних речей поза роботою. Тетяна мала рацiю, потрiбно менше вiддавати часу роботi, а бiльше собi. Для багатьох людей так все й вiдбуваеться. Чомусь тiльки вiн так не мiг. Залишалась вiрогiднiсть, що робота в мiлiцii сама позбудеться його, як це часто-густо траплялося з справжнiми ментами, коли iх викидали на вулицю пiсля десятка лiт вiдданоi служби. Викидали за дрiб’язкову провину, а скорiше за неспроможнiсть вживатися з зажерливим начальством. Можливо тодi у життi Андрiя Соколовського щось змiниться на краще. Інакше вiн просто не зможе власною рукою вiдiбрати у себе роботу, котра стала сенсом його iснування.
В центрi Андрiй зайшов до дитячоi крамницi i довго ходив вздовж вiтрин з рiзнобарвними ляльками, конструкторами «Лего», iграшковими автомобiлями й роботами-трансформерами. На запитливi погляди продавцiв лише знизував плечима, мовляв, ще не вибрав. Нарештi зупинився бiля великоi яскравоi коробки, на якiй було зображено крейсер епохи росiйсько-японськоi вiйни.
– Дiвчино, я вибрав, – звернувся до продавщицi.
Та наблизилась.
– Гарна модель, – похвалила вибiр Андрiя. – Проте досить складна. Скiльки рокiв вашому хлопчику?
– Вiсiм.
– Тодi мусите складати корабель разом з ним, – посмiхнулася дiвчина голлiвудською посмiшкою, – для восьмирiчноi дитини таке завдання буде занадто важким.
– Що ж, тодi будемо робити це разом.
Продавщиця взяла з вiтрини потрiбну коробку i пiшла до каси. Андрiй поспiшив слiдом за нею. Коли розраховувався, дiвчина поглянула на нього задумливо.
