скачать книгу бесплатно
Коли прибули дiвчата, Потап i Софрон встигли «роздушити» другу пляшку «Метакси». Софрон добряче сп’янiв, тож грати у джентльмена не мав намiру. Вiн просто взяв до своеi мiцноi долонi тендiтне дiвоче зап’ястя i поволiк одягнуту у вiдвертий купальник бiлявку у другу кiмнату, де бачив диван. Бiлявка не пручалася, вона знала, в компанii з ким буде сьогоднi «вiдпочивати», тож приготувалася до повноi покори. З власного досвiду знала: якщо дати чоловiковi вiдчути себе повновладним господарем, вiн стае менш жорстоким, а пiд час розрахунку безкiнечно щедрим.
Роздiл 7
29 квiтня 1996 року. 11.00.
смт Дунаiвцi
– Ну що там, Федоре? – акумулятор незграбноi радiостанцii «Вiола» не залишав iлюзiй з приводу надiйного зв’язку протягом наступних двох годин, але доки живлення постачав.
– У мене тиша, – ожив динамiк голосом Забузького. – Продовжую спостереження.
Андрiй зiтхнув i вiдкинувся на спинку сидiння своiх старих «Жигулiв». Вiн стирчить перед будинком Артема Пiдгiрного вiд сьомоi ранку, але кiнця нудному очiкуванню не видно. Напередоднi сусiдка казала, що бачила Артема не далi як годину тому. Вiн приiхав з Кам’янця, де працював барменом, до батькiв. Якби наiвна бабуся могла знати звiдки насправдi прибув додому «бармен» Артем… Вдома його не виявилось, а батько сказав, що Артем пiшов до друзiв i мае повернутися пiзно увечерi. Але нi увечерi, анi ранком Пiдгiрний додому не заявився. Андрiй у парi з Забузьким помiняли Кондратишина i дiльничного, котрi несли службу у засiдцi вночi, тож тепер нудьгували кожен на своему посту. Соколовський позiхнув, прикривши рота долонею. Де вiн вештаеться, цей «бармен», який народився у сорочцi? Навряд здогадався, що його пасе мiлiцiя, скорiше переховуеться вiд людей, котрi вже пробували спровадити його до кращого свiту. Але повернутися додому повинен. Хоча б тому, що вийшов одягнутим легко i без речей у руках.
Андрiй трiшки опустив тоноване бiчне скло i припалив чергову цигарку. Вiд тютюнового диму пекло у горлi. Вилаявшись, викинув цигарку i налив собi чаю з великого китайського термоса, що завжди возив з собою у вiдрядження. Не дивлячись на те, що чай було налито у термос близько доби тому, вiн обпiкав пальцi крiзь алюмiнiевi стiнки чашки. Вiдсьорбнув чаю i подумав, що Забузький, як завжди, влаштувався краще. Сидить у лiтнiй кухнi сусiдiв Пiдгiрних, крiзь вiкно якоi добре проглядаеться потрiбне подвiр’я. І вже встиг не лише поснiдати здоровою селянською споживою, а й перехопити чарчину. Знаючи Забузького, сумнiватися у такому станi речей не приходилося.
Увагу Андрiя привернуло торохкотiння двигуна. Бiля протилежноi обочини, метрiв за п’ятдесят вiд автомобiля Соколовського, зупинився навантажений купою дров мотоцикл «Днiпро». Водiй, чоловiк у куфайцi, синiх спортивних штанях i гумових чоботах, перевiрив мотузки, що ними було закрiплено дрова, i покрокував до брами одного з будинкiв. Там, привiтавшись з господарем, сiв на лаву перед ворiтьми i дiстав цигарки. Його спiврозмовник вийшов i сiв поряд. Очевидно, жоден з них нiкуди не поспiшав. Андрiй вiдсьорбнув чаю i поглянув на годинник. Половина дванадцятого. Якщо клiент ночував у подруги, повинен був повернутися кiлька годин тому. Жаль, що дiльничний про нього мало знае, досi б уже вiдшукали. Дорогою, порипуючи, прокотився селянський вiз, запряжений гнiдою кобилою стомленого вигляду. Чоловiк на возi привiтався з двома на лавi, але не зупинився. Андрiй поглянув на воза й спохмурнiв. На пiдводi було встановлено колеса вiд «Москвича». Пам’ять пiдказала, що ветеран з Хмельницького шосе зараз пише на нього чергову скаргу, адже вони не бачились уже кiлька днiв. Соколовський допив чай i закрив термос. Настрiй стрiмко псувався.
Раптом з бiчноi вулички вискочив автомобiль з «шашечками» на борту. Таксi по-молодецьки пiд’iхало до ворiт будинку Пiдгiрних i зупинилося у хмарцi пилу. Андрiй прикипiв до нього очима. Не менше хвилини автомобiль стояв з працюючим двигуном. З його салону нiхто не виходив. Водiй з пасажиром або розраховувались, або просто теревенили.
– Федоре, приготуйся, – мовив Андрiй у мiкрофон радiостанцii.
– Зрозумiв.
Дверцята таксi вiдчинилися i Артем Пiдгiрний покрокував у напрямку ворiт свого будинку.
– Будь обережним, Забузький, – Андрiй зняв з запобiжника табельний ПМ i дослав набiй у ствол. – Бог його знае, що вiн з переляку може вкоiти.
– Зрозумiв, – вдруге почулося iз динамiка радiостанцii.
Андрiй прочинив дверцята автомобiля i виставив одну ногу на вулицю. Пiдгiрний вiдчинив хвiртку i зник на подвiр’i. За мить з двору долинув голос Забузького:
– На землю, мiлiцiя!
Вiдповiддю слугував приглушений крик, i хлопець прожогом кинувся назад. Таксi, ревонувши мотором, помчало геть. Можливо, водiй не помiтив пасажира, який кинувся до його машини, а можливо, просто не схотiв бути замiшаним у незрозумiлу бiганину. Пiдгiрний, не спиняючись, кинувся до мотоцикла на узбiччi. Слiдом за ним з ворiт будинку вискочив з пiстолетом у руцi Забузький.
– Стiй! – крикнув вiн. – Стiй, засранець, стрiлятиму!
У вiдповiдь Пiдгiрний пришвидшив бiг. Мить – i вiн бiля мотоцикла. Забузький рвонув за ним, але лише сполохав теля, яке мирно спочивало на смарагдовому килимi трави неподалiк паркану. Тварина скочила на ноги i струною натягла мотузку, яка утримувала ii вiд мандрiвок на проiзну частину. Федiр, зачепившись за неi, гепнувся з виглядом полеглого воiна.
– Агов! – почув Андрiй обурений крик власника мотоцикла, пiсля чого побiг назустрiч утiкачевi. Коли до Пiдгiрного залишалося близько двадцяти метрiв, мотор старенького «Днiпра» ревонув i мотоцикл зрушив з мiсця, прямуючи просто на Андрiя. Соколовський зупинився i звiв пiстолет.
– Стояти!!! – загрозливо гаркнув вiн.
Перелякане обличчя Пiдгiрного зовсiм поруч, промахнутись неможливо. Палець намацав спусковий гачок. Намацав i одразу ж вiдсмикнувся. Цей хлопчина пережив за останнi кiлька днiв надто багато i зовсiм не заслужив бути убитим на очах у власних батькiв.
Коли мотоцикл пролетiв поряд, вiн опустив руку зi зброею i клацнув важелем запобiжника.
– Та що це робиться?! – на Андрiя переполоханим поглядом дивився власник мотоцикла.
– Все добре, – мовив Соколовський, ховаючи пiстолет.
– Та яке там добре! Вiн мотоцикла у мене вкрав! – чолов’яга швидко вiдходив вiд несподiваного шоку, даючи волю обуренню. – Вiд вас утiкав. Хто менi мотоцикла поверне?
– Я сказав, все буде добре, шановний! – прошипiв крiзь зуби Андрiй. – Повернуть тобi твого дракона.
Пiдбiг засапаний Забузький.
– От шалапут, утiк-таки.
Андрiй повернувся i покрокував до свого автомобiля.
– В машину, швидко, – махнув рукою наостанок.
Деякий час «Жигулi» петляли покрученими вуличками. Нарештi попереду вони помiтили мотоцикл утiкача. Пiдгiрний прямував до виiзду з мiстечка у напрямку обласного центру. Андрiй втопив у пiдлогу педаль акселератора i почав швидко наздоганяти тихохiдний «Днiпро». За хвилину вони пролетiли кiльце на виiздi з Дунаiвець, проминули АЗС праворуч вiд траси i виiхали на прямий вiдтинок шляху. Забузький вiдчинив бiчне вiкно, приготувавшись стрiляти по колесам. Кiлька разiв зводив руку, але одразу опускав – очевидно боявся влучити у Пiдгiрного.
– Чорти б тебе взяли, Артем! – крикнув нарештi i поглянув на Соколовського. – Якщо кинеться у поля, утече!
– Сам знаю, – зосереджено вiдповiв Андрiй. – Стрiляй по колесу коляски.
Забузький кивнув i вiдкрив вогонь. Перша куля вдарила у асфальт поряд з колесом, другоi i третьоi Соколовський не помiтив, зате пiсля четвертого пострiлу колесо важко навантаженоi коляски луснуло i мотоцикл почав вихляти дорогою. Мить – i мотузки, якi утримували дерев’янi колоди, порвалися, а дрова покотились шляхом. Щось з силою вдарило у праву передню пiдвiску автомобiля i вiн рiзко нахилився на правий бiк.
– Шарова, чорт забирай!!! – встиг крикнути Забузький.
Андрiй вимкнув запалення i обережно зупинився на обочинi. З полегшенням помiтив, що мотоцикл Пiдгiрного з’iхав з дороги, нахилився й важко упав на бiк. Артем встиг зiскочити i тепер, накульгуючи, бiг до лiсосмуги, що вiдокремлювала дорогу вiд поля.
– Ну, шибеник, зараз я тобi покажу! – Андрiй вискочив з пошкодженоi машини i за кiлька секунд нагнав утiкача. З насолодою помсти зацiдив йому кулаком мiж лопаток, повалив i сiв верхи, дiстаючи з кишенi кайданки.
– Все, хлопче, приiхали. Тихо лежи, я часом буваю нервовим.
Коли пiдiйшов Забузький, вiн вже зводив затриманого на ноги. По обличчю у того струмками текли сльози.
– Ну куди ти тiкав, бовдуре? Мотоцикла сусiдовi побив, нам машину! Тьху… – махнув рукою Федiр.
– Я нiчого не зробив, пустiть, – мовив тремтячим голосом Пiдгiрний. – Я нiчого…
– Чого ж утiкав?
– Вибачте, хлопцi…
Андрiй вивiв затриманого на узбiччя i наказав сiсти. Поглянув у бiк селища, вiд якого встигли вiд’iхати бiльше анiж на кiлометр. Звiдтам, набираючи швидкiсть, летiла бiла «Таврiя» дiльничного. Коли Пiдгiрний побачив мiлiцейський мундир дiльничного, з полегшенням зiтхнув i затулив очi. Із здивуванням подумав, що кiлька днiв тому помислити не мiг, як зрадiе людям у погонах.
Роздiл 8
29 квiтня 1996 року 19.00.
МВ УМВС Украiни Кам’янця-Подiльського
Андрiй зацiкавлено розглядав Пiдгiрного. Затриманий сидiв, похнюпившись, на стiльцi посерединi кабiнету. Мовчав. Соколовський вiдчув, що його дивуе вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смертi та несподiвано врятувалася iз них. Врятувалась у той час, коли жодноi надii на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати вiд долi? Потрiбно радiти життю i молодостi, дихати на повнi груди. Але Артем Пiдгiрний не виглядав щасливою людиною. Вiн мав вигляд загнаноi у глухий куток тваринки. У очах – страх, безвихiдь i прихований гнiв.
Андрiй клацнув запальничкою i припалив.
– Ну, Артеме, розповiдай, – нарештi розпочав бесiду, кинувши на стiл документи затриманого, якi досi недбало розглядав.
– Про що розповiдати? – запитав затриманий.
– Про все розповiдай. На кого вчився, ким зробився… Все.
– Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Пiдгiрний.
Андрiй видихнув хмаринку сизого диму i поглянув поверх голови спiврозмовника на потрiскану штукатурку стiни.
– Добре. Ну, хоча б розкажи, який iнститут закiнчив?
– Чернiвецький унiверситет.
– Який факультет?
– Бiологiя i географiя.
– Чудовi дисциплiни. Ти вчитель?
– За освiтою…
– Так ось, за освiтою. Тебе держава вивчила в унiверситетi, аби ти нiс дiтям розумне, добре й вiчне.
– Якось так.
– А як ти можеш донести до них розумне, добре й вiчне, коли ти став бандитом? – звiв брови Андрiй.
– Я не бандит.
– Хто ж ти?
Пiдгiрний знизав плечима i промовчав.
– Мовчиш? Тодi я тобi дещо розповiм. Про «Форд», який втопили у Смотричi кiлька днiв тому. Про три холоднi трупи у його салонi, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповiсти й про спроби вище названих товаришiв зайнятись рекетом i пiдiм’яти пiд себе кiлькох комерсантiв. Ти про це нiчого не знаеш?
– Нiчого.
Андрiй хмикнув. Таких наiвних хлопчакiв вiн колов десятками. Усi вони спочатку вдають з себе розумникiв, потiм намагаються вiдмовчуватися, а врештi кажуть i пишуть все, що вiд них потрiбно. За умови, що досi не встигли побувати на зонi. З тими важче. Тi втратили страх i якусь частку людськоi душi. Їi вiдiбрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як вiн, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного украiнського суспiльства, забажав гарного життя, iх тисячi. І не завжди вони поганi люди. Можливо, в певний момент iм здалося, що жити не за законом – правильно. Хапати все, до чого у змозi дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя i не звертати уваги на мораль. Якщо подiбних до Артема Пiдгiрного не зупинити на початку, доля неодмiнно приведе iх на лаву пiдсудних, i вони теж втратять частину людськоi душi. Адже колишнiх зекiв не бувае. Це тавро на все життя. У паспортi й за стандартами мислення. А можливий iнший варiант. І про нього Артему Пiдгiрному було вiдомо краще за iнших.
– Навiщо ти менi брешеш? – сумним голосом запитав Андрiй
– У вас нiчого на мене немае, – дивлячись у пiдлогу, вiдповiв затриманий.
– А менi нiчого на тебе не потрiбно, Артем.
Пiдгiрний здiйняв голову.
– Тодi навiщо затримали? Я знаю карний кодекс. Можете тримати до встановлення особи, але не бiльше анiж три доби. Далi або арештуете, або вiдпустите. Прокуратура не дасть санкцii на мiй арешт – немае пiдстав. Тодi навiщо тримаете?
Соколовський повiльно загасив недопалок у попiльничцi.
– А ти як думаеш?
– Не знаю.
– Для того, бевзь ти дурний, щоб тебе з Смотрича не виловлювати, як твоiх друзiв нещодавно.
– Вони менi не друзi.
– Правильно. Подiльники.
– Вам виднiше.
Андрiй витримав довгу паузу.
– Розповiдай, хто iх убив, – мовив нарештi.
– Я не знаю.
– Справдi?
– Так.
Андрiй вiдчув непоборну нудьгу. Хотiлось у затiнок на берiг моря. І помовчати.
– Ну от що, розумнику. Ти вiльний, – вiн затулив теку зi справою i пожбурив ii у ящик столу.
Пiдгiрний стрiпнувся.
– Тобто…
– Тобто йди геть.
Затриманий нерiшуче встав i подивився спочатку на дверi, пiсля чого обвiв поглядом присутнiх у кабiнетi Соколовського, Забузького i Кондратишина.
– Тодi я йду.
– Звичайно.
Не примушуючи на себе чекати, Пiдгiрний попрямував до дверей. Взявся за ручку, коли почув позаду слова Забузького:
– І матiр йому не жаль, паскуднику…
Вiн повернувся.
– Чому я мушу ii жалiти?
