скачать книгу бесплатно
– А ти не здогадуешся? – похитав головою Андрiй. – Ну то слухай. Я прямо зараз розпущу мiстом чутки, що ти здав нам Потапа. А далi гуляй як хочеш i де хочеш. Вiн тебе знайде. Втiм, я думаю, вiн i так жадае тебе побачити, адже ти свiдок потрiйного убивства. Потапу не потрiбнi свiдки.
Як тiльки Пiдгiрний почув iм’я Потапа, вiн змiнився на обличчi i опустив плечi. Повернувся й сiв на стiлець, з якого щойно встав. І хоча Андрiй навмання згадав одного з найбiльших авторитетiв бандитського Кам’янця, влучив, як то кажуть, «у десятку». Пiдгiрний затулив обличчя руками i деякий час сидiв непорушно.
– Я так розумiю, – сказав Кондратишин, – розмова у нас все ж вiдбудеться.
– Що ви хочете знати? – глухо мовив Пiдгiрний.
– Все. Хто, за що i коли. І не лише знати. Ти все напишеш на паперi i я пiдшию до справи, – додав металу у голос Андрiй. – У такому випадку зможу захистити тебе вiд Потапа. В протилежному – на захист можеш не розраховувати.
Артем поглянув на нього зацькованим поглядом.
– Ви зможете захистити вiд Потапа?
– А ти не вiриш?
Пiдгiрний натягнуто посмiхнувся. У посмiшцi не було веселощiв, лише неприязнь.
– Та нi хрена ви не зможете! Пiдставити, здати, це без проблем, траву пiдкинути, нирки опустити… А захистити – нiколи!
Андрiй пiдiйшов до хлопця впритул i схопив його за комiр сорочки. Пiдняв i добряче струснув.
– Припини iстерику! – гукнув, розглядаючи затриманого упритул.
– Вiдпустiть.
– Обiцяй не голосити, у мене нерви! – Андрiй все ще стискав комiр сорочки Пiдгiрного.
– Обiцяю.
Соколовський вiдпустив затриманого i повернувся за стiл.
– Досить полемiки, Артем, – сказав спокiйно. – Ти або свiдчиш проти Потапа, або я тебе йому зливаю. Нехай я пiсля цього буду чудовиськом. Менi байдуже, я мент. Врештi, загинули твоi друзi, а ти, боячись за власну шкiру, не хочеш свiдчити проти убивць. Хiба ти кращий?
– Сука… – емоцii безвиходi. Зазвичай за ними з’являлось бажання спiвпрацювати. Андрiй подумки посмiхнувся.
– Будеш писати?!
– Буду.
– Можеш починати. Миколо, – поглянув Андрiй на Кондратишина. – Видай молодому чоловiковi папiр i перо.
Вiн припалив чергову цигарку i вiдiйшов до вiкна. За склом вiтер трiпав вiттям дерев. Насувалася гроза. Перша у цьому роцi. Тротуаром вздовж облiзлого чавунного паркану мiського скверу поспiшали, намагаючись уникнути зливи, перехожi. Андрiй зiтхнув. У пам’ятi спливли рядки Лiни Костенко.
Гроза проходила десь поруч,
Було то блискавка, то грiм,
Дорога йшла кудись на Овруч
В лiсах i травах до колiн.
Дивна рiч поезiя, подумалось. Усього кiлька скупих слiв, а у свiдомостi травневе небо, вагiтна зливою хмара, пахощi трав i грандiознiсть просторiв. Просторiв, серед яких не могли убити за кiлькадесят доларiв. Про них розповiдав i Тарас Шевченко. А у його часи могли так вчинити? Напевне могли. А може й нi. Нинiшнiх бандитiв породила поразка нацiонально-визвольних змагань i роки комунiстичноi влади. Тi роки, якi викоренили украiнську iнтелiгенцiю i замiнили ii iнтернацiональним пролетарiатом. Безграмотним, безпринципним i жорстоким. Здатним лiзти по трупам задля гамування своiх потреб.
Андрiй повернувся спиною до вiкна. Артем Пiдгiрний схилився над аркушем паперу, щось на ньому виписуючи.
– Пиши, пиши, Ален Прост, – Соколовський загасив недопалок. – Не забудь, що з тебе ще за пiдвiску до «Жигулiв» припадае.
Роздiл 9
30 квiтня 1996 року. 9.00.
м. Кам’янець-Подiльський. Мiський ринок
Софрон йшов на чолi групи небезпечного вигляду молодикiв, приглянувшись до яких, можливо було впiзнати Бiляша, Буню, Балабона i Морду. Натовп розступався перед ними i лише позаду чувся стривожений шепiт. Софрон був на сьомому небi вiд щастя. Страх – це влада. А його боялися. І не лише убогi, що тiкали тепер iз його шляху. Софрона боялися навiть тi, хто йшов позаду нього. І зовсiм не тому, що Потап учора на схiдняку офiцiйно оголосив його своею правою рукою. Вони боялися вiд хвилини, коли Софрон пострiляв тих бовдурiв у «Фордi». Софрон знав це i вiдчував гордiсть. За поясом холодило бiк рукiв’я «ТТ», i це додавало ще бiльше впевненостi у собi. І нехай перша справа, на яку Потап вiдрядив його самостiйно, не надто складна, вiн продемонструе, що вибiр бригадира був вдалим.
За хвилину пiдiйшли до пофарбованого у коричневий колiр кiоску, з якого повновида молодиця у болоньевому спортивному костюмi торгувала турецькими шкiряними куртками. Софрон зупинився, впритул поглядаючи на крамарку, решта бандитiв вишикувалися в ряд у нього за спиною.
– Ну? – нахабним голосом звернувся до молодицi Софрон.
Та зблiдла i не знала, що вiдповiсти. Руки ii почали тремтiти так сильно, що вона впустила вiшалку з чорною чоловiчою курткою, яку саме тримала у руках.
– Чого мовчиш, суко? – похмуро запитав Софрон. – Хто тут такий смiливий? Хто хобот догори здiймае?
– Ми платили, – промимрила крамарка.
– Платили вони… Чоловiк де?!
Невiдомо звiдки взявся кругленький чоловiчок у шкiряному картузi i такому ж, як на молодицi, спортивному костюмi.
– Хлопцi, заспокойтеся, я тут, – тремтячим голосом сказав вiн. – Ми завжди нормально платили. Усi хочуть жити, i ви, i ми… давайте по-людськи!
– З тобою по-людськи, барига? А ти вважаеш, що ми не по-людськи обходимося? Чи може я не знаю, скiльки ти тут маеш? Он яке рило нажер, чепушило!
Чоловiчок почав тремтiти, як i його дружина, але все ще намагався боронитися.
– Хлопцi, не можу я платити вiсiм доларiв щодня. П’ять! Будьте людьми!
Софрон з посмiшкою вхопив його за петельки.
– Фуфло нам не штовхай. Не можеш платити – забирайся з базару, не займай мiсця. Хай торгуе той, хто зможе сам заробляти й гарним людям платити. Згоден? – сам цього не помiчаючи, Софрон почав наслiдувати поведiнку Потапа. І от це «згоден» було саме з тiеi опери.
Чоловiчок зiтхнув.
– Добре, хай буде вiсiм. Але без ножа рiжете…
Софрон вiдпустив його, дбайливо розправив зiм’яту одежину i пiдтягнув змiйку «блискавки» на грудях спiврозмовника.
– Ще не рiжемо, не гони бiса.
Несподiвано вiн розмахнувся i щосили зацiдив чоловiчку в обличчя кулаком. Той з криком полетiв шкереберть. За собою потяг кiлькадесят вивiшених на вiтринi курток, пiджакiв i пальт.
Софрон поглянув на натовп базарного люду, який щiльно iх оточив i мовчки спостерiгав за екзекуцiею непокiрного. Що ж, глядачiв зiбрано. Пора розпочинати виставу. Вiн iм покаже хто тут господар. Заодно й декому роти закрие. Адже усiм вiдомо, що найкращий спосiб залякування – це публiчна кара. Вiн дiстав з-за пояса пiстолет i став колiном на груди продавцевi.
– А от зараз будемо рiзати. То це ти, дракон, хайло розчиняв i патякав по базару, мовляв досить терпiти бандитiв?
– Я такого не казав! – очi у чоловiчка стали схожими на рачачi.
– Хочеш мене прогрузити, Вася?!!
– Нi!
– Мовчи, вiвця! Я точно знаю не лише що, а де i кому ти говорив. То як, повториш зараз? Перед братвою!
– Я не… каз… казав… – чоловiчок почав задихатися. Його дружина з плачем вчепилася у лiву руку Софрона, але Бiляш швидко схопив ii за плечi i пожбурив у натовп.
– Будеш платити! Інакше я прийду i вб’ю тебе. А заразом i твою суку. А на перший раз отримуй! – Софрон швидко приставив ствол пiстолета до ноги продавця i вистрiлив, намагаючись не зачепити кiстку.
Натовпом пройшов стогiн i люди подалися назад. Хтось впав, втративши свiдомiсть. Чоловiчок виряченими очима поглядав на свою ногу. Зелена тканина китайських спортивних штанiв швидко темнiла вiд кровi. Софрон пiднявся i стромив пiстолет за пояс.
– Мусорам ляпнеш – вб’ю, – вiн повернувся i пiшов геть. Слiдом за ним, шокованi тим, що сталося, подалися решта бандитiв. Такого нiколи не дозволяв собi навiть Потап. Вчинити стрiлянину на очах у десяткiв свiдкiв… Нi, цей Софрон явно «не дружив» з головою. Така думка одночасно промайнула в головах у всiх чотирьох Софронових супутникiв. Але жоден з них не подав вигляду. Нехай спочатку дасть оцiнку подiям Потап, потiм вони вирiшать чи вихваляти Софрона, фамiльярно поплескуючи по плечу, чи осуджувати його.
Втiм, у той час, коли Софрон доступними його розумiнню методами поновлював дисциплiну на пiдвладнiй територii, Потапу було зовсiм не до того, щоб оцiнювати ступiнь жорстокостi пiдлеглого. Вiн сидiв у окремому кабiнетi ресторану «Карфаген» i пив з великого кришталевого кухля пиво, закусуючи його м’ясом великих червоних ракiв, якi парували поруч на блюдi, наповнюючи кiмнату запахом кропу. Навпроти нього, з кухлем у руцi, сидiв чоловiк у формi майора мiлiцii.
Немало був би здивований капiтан Соколовський, побачивши у компанii злочинного авторитета свого колегу, начальника кам’янець-подiльського УДСБЕЗ[1 - УДСБЕЗ – управлiння державноi служби по боротьбi з економiчними злочинами.], Сергiя Сергiйовича Трояна. І багато б дав за можливiсть почути розмову. Але вiн не мiг ii почути. Щось змiнилося. І не лише у краiнi, котра, вiдокремившись вiд радянськоi iмперii п’ять рокiв тому, стрiмко летiла у невiдомiсть i нiяк не могла зупинитись. Змiни вiдбулися у головах людей. В першу чергу тих, котрi повиннi були слiдкувати за дотриманням законностi й справедливостi. Риба, як вiдомо, гние з голови. І якщо з кабiнетiв киiвськоi влади вже не пахло – смердiло продажнiстю, корупцiею i неприхованим злодiйством, великi й дрiбнi представники влади на мiсцях були позбавленi вибору. Вони повиннi були або грати у корпоративну гру, або система викидала iх, скалiчивши, iнколи, на все життя. На цьому благодатному грунтi, немов гриби пiсля дощу, зростали подiбнi до Сергiя Трояна. Непевний час не лише пригнiчуе тих, кому не поталанило. Вiн легко зносить на вершину iнших, кому дiстало розуму грати за нав’язаними правилами. Саме тому Сергiй Сергiйович не вважав себе зрадником. Навiть коли передавав бандитам iнформацiю, вiд витоку якоi мiг загинути хтось iз його колег. А отриманi зеленi купюри вважав чесно заробленими. У нього сiм’я. Їi потрiбно не лише годувати й одягати. Сина, слава Богу, оженив, будуе котедж неподалiк вiд мiста. Тепер на черзi одруження доньки, а там онуки… Те, що сiм’i мають його колеги, якi змогли залишатися «чесними ментами», його не обходило. У кожного свое життя, свiй сенс.
Сьогоднi Сергiй Сергiйович розраховував на щедру винагороду. Адже вiн мав iнформацiю не про якiсь там дрiбницi, на кшталт вiзиту обласного ДАІ для наведення ладу в реестрацii транспортних засобiв i у власних глибоких кишенях. Сьогоднi вiн може повiдомити Вiталiю Потапчику про небезпеку, яка загрожуе безпосередньо йому.
Потап, з хрускотом вiдiрвавши клешню вiд чергового рака, поглянув на майора.
– У мундирi якого бiса приперся?
– Служба, – хмикнув Троян. – Інколи немае часу забiгти додому i переодягнутися.
– Служба, – протягнув Потап. – Знаю я твою службу. Лаве кувати. Справа твоя, але привертати до себе увагу значно менше в твоiх iнтересах, анiж у моiх. На чорта ти людям очi зриваеш? Наженуть з посади, ти менi не потрiбен.
Сергiй Сергiйович звик до фамiльярного, навiть глумливого тону Потапчика. Вiн i не думав ображатися. По-перше, тому, що той гарно платив. По-друге, Потап тримав Трояна на «куканi». Так тримав, що у разi, коли б вирiшив «злити», справа звiльненням з органiв навряд чи обмежилась би. Скорiше прийшлось би зняти погони i вирушити туди, куди вiн так справно спроваджував усякого роду розтратникiв та хабарникiв, тобто у ВТК[2 - ВТК – виправно-трудова колонiя.].
– Не сварись, Вiталiку. Ти краще послухай, для чого я тут. Дивишся, i сарказму у твоему голосi поменшае.
Масивне, з важким пiдборiддям, боксерським носом i вузьким лобом обличчя Потапа стало непорушним, мов кам’яна маска. Глибоко посадженi очi пронизливо поглянули на майора.
– Ну, що там?
– «Форд» з трьома баранами у Смотричi твоя робота?
Потап не очiкував такого запитання. Сказати точнiше, воно пролунало для нього наче грiм серед ясного неба. Потап змiг швидко взяти себе до рук. Провiв лишень рукою по коротко стриженому волоссю i вiдкинувся на спинку крiсла. Неквапом зробив кiлька великих ковткiв з кухля.
– Що про це вiдомо?
– Багато, Вiталiк. Практично все.
Потап деякий час мовчав. Де вiн недопрацював? Звичайно, страта конкурентiв була запланована таким чином, щоб у мiстi знали хто ii провiв. Але лише на рiвнi чуток. І не менше анiж за кiлька мiсяцiв пiсля скоеного. Коли ж усього через декiлька днiв менти володiють розкладом, справа набувае значно серйознiших обрисiв. Якщо не сказати бiльше. Обставини стають вкрай загрозливим.
– Розповiдай, – зiтхнув Потап за хвилину. – Все розповiдай, ти знаеш: я у боргу не залишусь.
І Сергiй Сергiйович почав свою розповiдь. Про неспокiйного опера Соколовського, котрий йому самому «у печiнках сидить», про Артема Пiдгiрного, якому пощастило вижити пiсля падiння з висоти у сiм десяткiв метрiв. А головне про категоричний тон обласного начальства, котре цього разу поставило питання руба: або голови бандитiв, або службовi посвiдчення районного прокурора i начальника мiськвiддiлу внутрiшнiх справ. А Потап слухав свого «стукача» i вiдчував, як всерединi у нього холодiе. Вiн досить довго перебував у своему бiзнесi, щоб зрозумiти: всьому кiнець. Ранiше його терпiли. Декому вiн платив, дехто мирився з ним тому, що Потап пiдтримував вiдносний порядок у кримiнальному життi Кам’янця-Подiльського. А дехто у владних кабiнетах просто не мав на нього часу за скоенням власних злочинiв, як то перекачування коштiв з державноi казни до власноi кишенi. Але тепер за нього вiзьмуться. Тож потрiбно намагатися зберегти те, що можливо зберегти. І врятуватися самому. Лише тодi, вiдсидiвшись десь далеко, вiн зможе повернутися i розпочати все заново. Інакше кiнець.
Потап рiшуче вiдставив кухля i запустив руку до внутрiшньоi кишенi свого малинового пiджака. Не рахуючи, кинув на стiл перед майором жменю зелених банкнот.
– Іди, майоре. Менi потрiбно подумати.
Троян знизав плечима. Вiн допив пиво, неквапом зiбрав зi столу грошi й встав з-за столу, застiбаючи мундир на всi гудзики. Його очi, коли вiн дивився на Потапа, смiялися. Вони немов промовляли: «Ти труп! І не я тобi, ти менi бiльше не потрiбен!»
– Я сказав: iди геть, майоре! – повним ненавистi голосом видихнув Потап.
Коли за Трояном зачинилися дверi, вiн дiстав слухавку мобiльного телефону. І хоча зовсiм не хотiв телефонувати на номер, який мав зараз набрати, почав натискати кнопки. Це був телефон Цигана, а Цигана Потап не любив. І не лише тому, що Циган був його головним конкурентом, займаючи, все ж, значно нижчу ступiнь в кримiнальнiй iерархii колишнього обласного центру захiдного Подiлля. А ще й тому, що знав – Циган спить i бачить, як би позбутися його, Потапа, домiнування. І якщо не зробив цього досi, то лише з причини повноi переваги угруповання Потапа у збройнiй силi i зв’язках серед владних кiл. Тому й задовольнявся збиранням данини з придорожнiх кафе й сiльських комерсантiв району. Але тепер усе мiнялося. І едине, що Потап мiг зробити, це запевнити Цигана в тому, що все пiд контролем.
Циган пiдняв слухавку майже одразу.
– Слухаю тебе, Потапе.
– Вiтаю, Циган. Як живеш?
– Я? Дякую, що запитав. Твоiми молитвами, дорогий. А у тебе як справи?
– Нормально.
– Так? А я чув, у тебе проблеми. Це правда?
– Для кого цiкавишся?
– Заради цiкавостi, – Циган на тому кiнцi реготнув. – Ну й взагалi, ми ж не чужi люди.
Потап вiдчув роздратування. Чортiв Циган взнав про все ранiше за нього. І це було поганим знаком. Але здаватися Потап не збирався.
– Нехай моi проблеми, Цигане, тебе не хвилюють. Я завжди своi проблеми вирiшую сам, згоден?
– Навiть так? – у голосi Цигана чулося глузливе здивування. – Я радий за тебе у такому випадку. Чим тодi завдячувати твоему дзвiнку?
– Просто хотiв привiтати старого знайомого.
– Дякую, було приемно чути твоi вiтання.
– І ще хотiв повiдомити тебе, що, можливо, на деякий час буду змушений вирушити у вiдрядження. Тому прохаю тебе поводитися так, як поводяться добрi друзi. Тобто не пхати носа у моi справи.
– У вiдрядження, кажеш, – Циган немов замислився. – І довго триватиме твое вiдрядження?
– Воно мине досить швидко, повiр. І я не хочу вiйни. Ти ii хочеш?
– Ну що ти, Потап, – Циган, здавалося, вiдпрацював назад. – Вiйна нiкому не потрiбна. Розумнi люди не ведуть вiйни. Розумнi люди заробляють лаве. А я розумна людина. Менi вистачае свого, твое менi нi до чого. Я хочу, щоб ти знав: хлоп’ята, котрих ти скарав, незадовго до смертi були у мене i прохали захисту. Я вiдмовив. Менi нiчого дiлити з Потапом, сказав я iм. Ти можеш вирушати у вiдрядження, я твiй щирий друг.
– Дякую за розумiння, Цигане, – сказав Потап i добавив, зробивши наголос на другiй половинi фрази: – Бережи себе, дорогий!
