скачать книгу бесплатно
Забузький простягнув руку й пробiг текст на папiрцi.
– Це недалеко, прокатаюся. Коли фотографii будуть?
– Степанович говорив, що експерти клялися до чотирнадцятоi привезти.
– Побачимо, – флегматично мовив Забузький i вiдкинувся на спинку крiсла, розглядаючи дерева у мiському парку за давно не митим вiкном. – Весна прийшла, сади зеленi… Ех, на природу б зараз!
У дверi постукали.
– Увiйдiть.
На порозi з’явився молодий лейтенант, якого Андрiй знав досить вiдносно. Бачив, здаеться, кiлька разiв у вiддiлку. Та й то вiднедавна. Лейтенант несмiливо потоптався й поглянув на Забузького, котрий сидiв найближче вiд дверей.
– Дозвольте? Лейтенант Барминський, я…
– Та заспокойся, лейтенанте, тут усi своi, – Забузький пiднявся i простягнув прибулому руку. – Федiр.
Барминський нiяково посмiхнувся. Вiн зачинив дверi, мимоволi затримавши погляд на плакатi, пiсля чого пiдiйшов до Забузького й потиснув йому руку:
– Василь.
– Так краще, Василю. Кажи, по що прийшов.
– Менi у черговiй частинi сказали, що тут я можу знайти капiтана Соколовського.
Андрiй пiдняв правицю зi стисненим кулаком, вдарив себе нею у груди на манер римського легiонера i з пафосом кинув:
– І ти бачиш його на власнi очi! Що хотiв?
Лейтенант, потроху освоюючись, вiдшукав стiлець, сiв на нього i зняв форменого картуза.
– Спека у вас.
– Не повiриш, у нас тут завжди спека. Навiть на Рiздво, – вставив своi п’ять копiйок Кондратишин.
– Як i у нас. Я, власне, по якому питанню. Моя дiльниця, крiм iншого, охоплюе таке собi село Колибаiвка. Я тут випадково почув про вашу машину з рiчки. Там був бiлий «Форд»?
– Так! – Андрiй насторожився.
– Номер який?
Забузький поглянув на папiрець, взятий у Андрiя, i прочитав номер машини. Лейтенант з посмiшкою зiгнув голову.
– Я знаю цю машину. Вони у нас, в Колибаiвцi, хату наймали. Чим займалися – не знаю. Тут, у Кам’янцi крутилися. Я кiлька разiв у них бував. Так, пиятики, повii з траси там терлися. Мiсцевi iх не любили.
– Маеш iхнi даннi?
– Звичайно.
– Лейтенант, давай я тебе розцiлую! – видихнув Андрiй.
Дiльничний заходився порпатися у своiй об’емистiй тецi.
– Не варто… Ага, ось, – вiн дiстав кiлька аркушiв жовтуватого паперу, – Артем Пiдгiрний, Павло Маршалкiн, Олексiй Бойко i Олексiй Беляев. Один кам’янчанин, решта iз смт Дунаiвцi.
Андрiй зосереджено пробiг очима папери, переданi лейтенантом.
– Чудово, Василю, просто чудово. Хлопцi, залишилося встановити, хто з них зараз у морзi, а з ким ми мусимо потолкувати. – Вiн поглянув на дiльничного лейтенанта, – вважай, на могорич ти заробив, лейтенанте!
Решта дня обiцяла бути напруженою, однак Соколовського це вже не лякало. Вiн вiдчув слiд злочинця i решта свiту перестала iснувати.
Роздiл 6
28 квiтня 1996 року. 13.00.
м. Кам’янець-Подiльський
Софрон, в миру Вiктор Софронов, мав поганий настрiй вiд ранку. Уночi вiн погано спав, а коли у вiкно зазирнув сивим поглядом вологий ранок, сон нарештi почав бороти його i цим викликав злiсть. І хоча Софрон вже не збирався засинати, вiн довго не виходив зi своеi кiмнати, лежачи без руху, з впертим у стелю поглядом. Навiть пiсля того, як мати постукала у дверi й повiдомила, що снiданок на столi, Софрон вперто вiдмовчувався. Врештi, постоявши кiлька хвилин бiля закритих дверей, Вiра Олексiiвна зiтхнула i пiшла у свою кiмнату.
Вiднедавна вiдносини мiж нею i единим сином помiтно погiршилися, хоча мати й намагалася вдавати, що все залишилося як i ранiше, коли вона проводжала його до школи, дбайливо перевiривши домашнi завдання i приготувавши пакунок з бутербродами. Або пiзнiше, коли, як мани небесноi, очiкувала листiв сина з вiйська, чи, затягнувши пасок, складала йому, бувало на половину зарплатнi, посилки з цукерками, апельсинами, тушкованим м’ясом та шкарпетками. У 1992 роцi збирати такi посилки було зовсiм непросто. Але вона знаходила у собi сили, хоч i мусiла про все дбати сама. Батько Вiктора покинув iх, коли малий пiшов до третього класу. Вдруге вийти замiж Вiра Олексiiвна не змогла. Чи не захотiла, хто знае, як правильно називати любов матерi до единого сина? Вона просто не бажала, щоб чужа Вiтi людина поселилася поряд з ними. Хоча пiзнiше не раз жалкувала. Коли син став пiдлiтком, чоловiча рука йому не завадила б, зовсiм з ланцюга зiрвався.
От i учора – зайшла до кiмнати сина, коли ще не було восьмоi. Сiла поряд на лiжко i запропонувала поговорити. Їi дуже турбувала поведiнка сина останнiм часом. Цi нiчнi походеньки, пiдозрiлi друзi на автомобiлях, про вартiсть яких Вiра Олексiiвна могла лише здогадуватись, але точно знала, що на чесно заробленi грошi такi авто не придбати. А нещодавно вона навiть бачила у сина бандитського ножа з лезом, яке автоматично викидалось. Вiра Олексiiвна була надзвичайно стурбована поведiнкою сина. Але Софрон не захотiв балакати з матiр’ю. Промугикав лише роздратоване: «Ма!» i повернувся до неi спиною. Бiльше того ранку вона з ним не розмовляла, виключаючи лише звичайне повiдомлення, що снiданок очiкуе на столi.
Як i учора, цього ранку Софрон не сiв снiдати. Швидко зiбрався, видобув з-пiд килима за диваном подарований два днi тому Потапом пiстолет «ТТ» i, стромивши його за пояс, пiшов геть. Вiн не вiдчував нестачi у грошах, тож мiг поснiдати хоч у ресторанi. Софрон знав, що ображений погляд матерi буде намагатися пробудити у ньому рештки совiстi, тому нервував, знаходячись поряд з нею.
Доки Софрон очiкував на Потапа, який мав пiд’iхати опiвднi на площу й забрати його, настрiй зiпсувався ще бiльше – Потап запiзнився майже на годину. Звичайно, в бригадi Софрон не надто великий авторитет. Вiн з ними лише два мiсяцi. І хоч за цi два мiсяцi показав себе у розборах з заiжджими хмельничанами, проламавши одному з них череп, а також показово покарав торгаша на ринку, спаливши йому кiоск, особливоi поваги з боку бригадира Софрон не вiдчував. Навiть пiсля справи на Смотричi Потап дозволяе собi примушувати його очiкувати на власну персону протягом цiлоi години. Ну нiчого, рано чи пiзно люди дiзнаються хто такий Вiктор Софронов. А цей бичок Потап гiрко пожалкуе про свое до нього ставлення.
Автомобiльний клаксон примусив Софрона вiдiрватися вiд невеселих думок. Вiн повернувся. Неподалiк, прямiсiнько пiд знаком «Зупинка заборонена», стояв «Мерседес» Потапа. Софрон пожбурив недопалок на брукiвку i впав на сидiння поряд з водiем. Звернув увагу, що Потап руки не подав, тримаючи долонi на кермi. Софрон зачинив дверцята i демонстративно стромив руки у кишенi шкiрянки.
– Привiт, – буркнув до Потапа.
– Привiт, босота, – той i не думав виправдовуватись за запiзнення. Увiмкнув швидкiсть i погнав машину у напрямку мосту, що вiв до старого мiста.
– Вiдпочив? – запитав за кiлька хвилин.
– Я не стомлювався.
– От i добре, – Потап полiз до внутрiшньоi кишенi свого малинового пiджака й дiстав невелику пачку складених вдвое зелених купюр. – Тримай. Тут сiмсот. Твоя доля за баранiв i вiд мене премiя двi сотнi.
Софрон взяв грошi. Не рахуючи, опустив у кишеню. Настрiй почав помiтно пiдвищуватися. Вiн i не подумав дякувати – грошi заробленi, не подарунок. Але його посмiшку Потап помiтив. У вiдповiдь собi криво посмiхнувся.
– Знаеш, куди iдемо?
Софрон покрутив головою. Потап припалив цигарку, видихнув дим у розчинене вiкно й добавив швидкостi – автомобiль вирвався з тiсних вуличок Старого мiста й покотився з гори у напрямку Турецького мосту. Далi, звернувши бiля ворiт фортецi, повернув у Карвасари. Цей район Кам’янця-Подiльського знаходився пiд скелею, на якiй було побудовано Старе мiсто. Вiн здавна користувався славою вуркаганського передмiстя i був батькiвщиною багатьох представникiв кам’янецькоi босоти. У тому числi Потапа. Для чого вони туди iхали Софрон не знав, але з’ясовувати не поспiшав.
– Доiдемо, побачимо, – байдужно кинув вiн.
«Мерседес» кiлька хвилин крутився промiж скупчення старих будинкiв, баракiв i порослих бур’янами бастiонiв зруйнованоi у XVII сторiччi Новоi фортецi. Нарештi, рипнувши шинами до жорстви насипноi дороги, зупинився поблизу розрахованого на два автомобiлi гаража. У хмарi пилу Софрон помiтив неподалiк двоповерховий барак. З тих, якi стали притулком для незаможних верств мiського населення.
– Ходiмо, – Потап вийшов з машини i подався до ворiт боксу.
Софрон попростував слiдом. Дочекався, доки бригадир зняв з завiс два великих чавунних замки i з рипiнням розчинив ворота.
– Братан, не в западло, розверни тачку i пiджени багажником впритул до гаража, – попросив Потап у Софрона. Той скорився. Коли заглушив двигун i пiдiйшов до Потапа, той пiдморгнув:
– Іди сюди, братело, зацiниш моi нiштяки.
Софрон, знизавши плечима, подався за бригадиром всередину гаража. Спокiйно дивився як Потап пiдiйшов до цегляноi стiни, де на кiлках висiв рiзний авто-аматорський мотлох, вiдшукав на нiй автоматичний вимикач i клацнув важелем. Пiсля цього налiг на невеличкий свердлувальний верстат, розташований поряд на верстаку, i вiдсунув його на кiлькадесят сантиметрiв. Пiд станиною верстата було приховано ще один електроавтомат з великою червоною кнопкою посерединi.
– Запам’ятай послiдовнiсть, – сказав Потап. – Спочатку вимкнути свiтло у гаражi, потiм перемкнути автомат на стiнi. Інакше верстат з мiсця не зрушиш, все продумано.
– Цiкаво.
– Розумно! Дивись далi, – з цими словами Потап натиснув червону кнопку пiд верстатом. Десь пiд ногами запрацював електродвигун i в обкладенiй брудними кахлями ямi для огляду з’явився освiтлений отвiр. – Ходiмо.
Потап, а за ним Софрон, скочили у яму й протиснулися у замаскований люк. Софрону залишилося лише присвиснути. Примiщення, яке вiдкрилося його очам, мало не менше двадцяти квадратних метрiв площi, високу бетоновану стелю i яскраве електричне освiтлення. Вздовж однiеi iз стiн було влаштовано два вкритих армiйськими ковдрами лежаки, в кутку стояли холодильник i бiлий пластиковий стiл з трьома стiльцями. Залишалося лише дивуватися, як це все пропхнули у вузький люк. Скорiш за все, занесли до того, як пiдвал було добудовано.
Але навiть не сам пiдвал привернув увагу Софрона. Вiн дивився на протилежну стiну примiщення, на якiй було розмiщено справжнiй арсенал. На кiлькох стелажах лежали автомати, пiстолети, гвинтiвки й мисливськi рушницi. Були там гранати, тротиловi шашки i жмути електричних та вогневих запалiв до вибухiвки. Були навiть мiлiцейський бронежилет для прихованого носiння i десяток комплектiв армiйського камуфляжу. Викладенi у стовпчик, стояли зеленi цинки з набоями.
– Знайомся. Мiй резервний склад, при нагодi криiвка. Досвiд наших предкiв, партизан з прикарпатських лiсiв. Як тобi? – криво посмiхнувся Потап.
– Круто… – протягнув Софрон. Вiн пiдозрював, що у Потапа десь е склад зi зброею, але щоб таких масштабiв!
Потап взяв до рук продовгастий цилiндр темно-зеленого кольору, завдовжки близько метра.
– Впiзнаеш? – запитливо поглянув на Софрона.
Софрон посмiхнувся. Ще б пак! Вiн недарма проходив два роки у солдатських черевиках. І не в частинi ППО чи зв’язку. Десантно-штурмовий батальйон однiеi з кращих в краiнi частин ПДВ! Пiсля такоi солiдноi пiдготовки Софрон мiг не лише навпомацки упiзнати будь-яку стрiлецьку зброю, а й досить вправно нею володiти.
– РПГ-15, – все ще посмiхаючись, вiдповiв вiн. – «Муха». Найтяжче з того, що маеш?
Потап хмикнув i поклав гранатомет на стелаж.
– Вважаеш, не серйозно?
– Пристойно, навiть бiльш, анiж очiкував. Але в армii доводилося мати справу з важчими речами.
– Ну, я вiйни не маю намiру починати. Але при нагодi дiстану все, що забажаю. Зроби послугу, принеси з багажника стволи.
Софрон махнув головою на знак згоди. За хвилину повертався з оберемком зброi, яку вони брали з собою на минулу справу. Без слiв звалив все на стiл перед Потапом. Той, з виглядом досвiдченого солдата, заходився розряджати автомати.
– Ти здивований?
– Чим?
– Тим, що я тобi показую все це.
– Я здивований.
Потап кiлька хвилин мовчав, очевидно для того, щоб надати бiльшоi ваги наступним словам.
– Я вдоволений тобою, – мовив нарештi. – Ти достойно себе поводив i обгрунтував, що на тебе можна покластися. А мiж тим, менi немае на кого покластися, хоча це й звучить дивно. Знаеш… Пацани у мене надiйнi. З кожним iз них я значно довше знайомий, анiж з тобою. Але це у нашiй справi не головне. Безмiрно важливо знати, хто поруч з тобою, але головне мати поруч розумну й вiддану людину. Бiляш, Морда, Балабон, Буня… вони лише бики. Тупi автоматники. Те саме можна сказати про решту. Ти згоден зi мною?
Софрон вирiшив, що приховувати свое вiдношення до колег по бандитському бiзнесу зараз зайве. Звичайно, вiн далекiй вiд того, аби вивернути душу перед Потапом, але дещицю правди сказати повинен.
– Так, Потап. Вони лише автоматники. І якщо б я розраховував стати одним з них… Це не мiй рiвень.
– Я помiтив. Тому роблю тобi пропозицiю. Ти другий. Ти над ними усiма. Але другий. Іншого розкладу я не потерплю, згоден? – Потап подивився на Софрона холодним поглядом убивцi. І Софрон зрозумiв: або вiн приймае пропозицiю, або його життя з цiеi хвилини не варте нi шеляга.
– Я згоден бути другим, якщо перший ти, Потапе, – чiтко карбуючи кожне слово, вiдповiв Софрон. Ще вiд часу, коли попав в роту десантникiв як простий армiйський «дух», вiн затямив одну рiч: спочатку потрiбно заручитися пiдтримкою сильного, а далi… Далi покаже час. Якщо Потап готуе йому роль свого «зама», це вже багато на даному етапi. Але не вершина. Життя рухаеться.
Потап мiцно потиснув руку Софрона i вказав на зброю, яку той щойно принiс.
– Зброя нiколи не пiдведе, якщо ставитися до неi з повагою. Ми повиннi почистити й змастити усе це. Згоден?
– Легко, – Софрон зняв шкiрянку i кинув ii на лiжко. З дiловитою скупiстю рухiв, властивiй людинi, звиклiй до обходження зi зброею, взявся розбирати автомат. За кiлька хвилин ретельно вичистив канал ствола, протер змоченою зброярським мастилом ганчiркою затвор, раму, газовiдвiдну трубку i газовий поршень, пiсля чого витер все насухо i швидко зiбрав «Калашникова». Потап потайки слiдкував за ним. Коли автомат зайняв свое мiсце на стелажi, немов ненароком, зауважив:
– Я умiю помiчати багато речей, братан. Я умiю цiнувати вiдданiсть i дружбу. Одного я не вмiю.
– Чого саме? – погляд Софрона виглядав похмурим.
– Я не прощаю зради та невiдвертостi. Будь зi мною вiдвертим, Софроне.
– Я буду вiдвертим з тобою, Потапе.
– Те, що ти побачив сьогоднi, належить лише менi й тобi. Жодна людина про це не дiзнаеться.
– Так.
– Інакше розстрiл на мiсцi, – Потап жартiвливо спрямував у груди Софрону дуло розiбраного пiстолета, клацнув язиком, iмiтуючи пострiл i посмiхнувся. – Ти мене розумiеш?
Софрон витримав погляд. Посмiшка у бригадира була зовсiм не жартiвливою, а у глибинi очей ховалась холодна жорстокiсть. Без жодних вагань Потап виконае вирок, який зараз намагався викласти як жарт.
– Я тебе розумiю, шеф, – Софрон пригнув голову.
– Тодi будемо вважати, що розмова вiдбулася i, маю надiю, ми нiколи до неi не повернемось, – вiн зняв кришку ствольноi коробки з другого автомата.
За пiвгодини, ретельно замаскувавши вхiд до схованки у гаражi, бандити iхали у бiк Старого мiста.
– Маеш плани на сьогоднiшнiй вечiр? – запитав Потап.
Софрон знизав плечима:
– Поки жодних.
– Як щодо пропозицii зависнути у саунi? Вiдсвяткуемо вдалу справу. Бухнемо, попаримось, а потiм зателефонуемо Тамарi. Вона щось мукала про своiх нових путан. Каже: просто супер. Сiмнадцять рокiв, дев’яносто-шiстдесят-дев’яносто, надзвичайно вправнi. Лише кiлька тижнiв працюють. Потрiбно перевiрити.
Софрону iдея сподобалась одразу. Йому хотiлося розважитись. А де можна ще розважитись, як не в саунi з дiвчатами? Потапу точно нiхто не поставить на стiл «палений» коньяк або несвiжий лангет. І проститутки Тамари вмiють бути не просто вправними, вони умiють бути справжнiми жрицями кохання. На мить у пам’ятi сплив образ матерi. Вона, як i бiльшiсть людей, жила не надто заможно. Пiсля розвалу СРСР i зупинки левовоi частини пiдприемств знайти роботу й достойний заробiток стало складно. Щоб хоч якось прогодувати себе i сина, Вiра Олексiiвна була змушена пiсля роботи мити пiдлоги у кiлькох приватних крамницях, але вiд скрути це мало врятовувало. Софрон вiдкинувся на спинку шкiряного сидiння i зажмурив очi. Запах цигарок «Кемел», що iх палив Потап, вiдрiзнявся вiд смороду контрабандного молдавського «Флуерашу», що його змушений був палити ранiше Софрон. Так пахне гарне життя – димом дорогих цигарок, парфумами дорогих дiвчат i шкiрою сидiння дорогого автомобiля. Вiн нiколи не повернеться до старого життя, нехай задля цього прийдеться йти по трупам. Це для Софрона е бiльш прийнятним, анiж прислужування iншим, як це робила матiр. Жорстока реальнiсть так розставила фiгури на шаховому полi його життя. Що ж, вiн також зможе бути жорстоким.
