скачать книгу бесплатно
– Чого ж так хреново у вас?! – вiн пiднiс до рота тангенту. – Петро, не дурiй! Давай краще поговоримо. Опусти пiстолет!
– Не буду я з тобою розмовляти! Виходь, кровi пущу!
– Заспокойся, Петре, – Андрiй намагався пригадати як вели перемовини з злочинцями героi-детективи з голлiвудського кiно, але у пам’ятi спливав лише образ голого до пояса Брюса Уiллiса з приклееним до спини за допомогою лейкопластиру пiстолетом. Нiчого бiльш реального на розум не приходило.
– Суки! Суки! Суки! – знову завив на весь квартал чоловiк у вiкнi. – Суки! Усiх порiшу. І своiх, i чужих. Ненавиджу триклятий свiт. І будинок спалю!
– Зiрвало башту, – констатував водiй, пiднiмаючись з землi i вiдчищаючи мундир вiд пилу. Йому було соромно за свiй кидок з машини на дорогу, але виходити з-пiд прикриття автомобiля вiн не поспiшав.
– Скiльки ж у нього набоiв? – хмикнув один з автоматникiв.
У вiдповiдь другий сержант, не порадившись з Андрiем, смикнув затвор автомата i, впершись руками в капот автомобiля, навiв зброю на людину у вiкнi. Той одразу ж помiтив:
– А-а-а!!! – хрипко заверещав вiн. – Кавалерiя Олександра Великого! Не вiзьмете мене, сатанинське вiдрiддя!!! – вiн заховався i двiчi вистрiлив. Кулi просвистiли у повiтрi й розбили шибки у будинку навпроти.
Андрiй зi злiстю пожбурив тангенту на сидiння автомобiля.
– А щоб тобi! Немае з ким говорити. Як тебе звати? – звернувся вiн до дiльничного.
– Андрiй.
– Ну от що, тезко, залишайся тут з нашим водiем. Йому пан Гончар теж на чергування пiстолет боiться дати. А ми з хлопцями пiдемо i вiзьмемо цього пiхотинця. Все, вперед хлопцi.
Андрiй, пригинаючись, побiг до будинку. Слiдом за ним помчали обидва сержанти.
На майданчику другого поверху було розташовано усього двi квартири. Андрiй, помисливши, визначив, що iм потрiбнi тi дверi, котрi знаходилися лiвiше. Дверi цiлком пристойнi, не схожi на дверi кубла. Очевидно, у минулому життi стрiлець не був алкоголiком i неробою. Такi випадки Андрiю доводилося бачити не раз. Спотворена реальнiсть дев’яностих часто-густо вибивала грунт з-пiд нiг навiть цiлком адекватних i роботящих людей, примушуючи спиватися, або втрачати розум. Тому що йшла вiйна. Вiйна держави проти власного народу. Андрiй тричi вистрiлив у замок з табельного «ПМ» i вдарив у дверi ногою. Коли вже забiг у коридор, побачив у кривавiй калюжi на пiдлозi розпластане жiноче тiло. Жiнка була зодягнута у квiтчастий байковий халат. Вiн перескочив ii, вбiг у кiмнату i в останню мить встиг схопити руку з пiстолетом. Лиш задер догори ту руку, як простiр кiмнати розiрвали два пострiли. Втрете вистрiлити божевiльний не встиг – один з Андрiевих автоматникiв пiдскочив до нього i поклав ударом прикладу в голову.
Все.
Андрiй безсило сiв на диван i пiдняв з засипаноi смiттям пiдлоги потертий револьвер наган. Недбало оглянув зброю революцii. У барабанi лише стрiлянi гiльзи. Незважаючи на те, що пiстолет був досить старим, вiн цiлком годився для того, щоб пробити Андрiiв легкий бронежилет. Коли до голови прийшла така думка, Соколовському стало не по собi.
– Одягнiть на нього наручники й несiть у машину – вказав сержантам на затриманого, котрий усе ще лежав без тями. Вiн вiдшукав телефон i набрав номер мiськвiддiлу.
– Мiлiцiя, – почув за мить голос Моркiвника.
– Соколовський.
– Господи, що там у вас? Водiй по радiостанцii на все мiсто волае, допомогу кличе. А кого я пошлю?
– Немае кого послати?
– Немае!
– Добре, що ви з Гончаром у нас е.
– Ну, знаеш, Соколовський, ти язик притримай. У мене тiльки три пiшi патрулi. У вас будуть хвилин через двадцять. Степанович теж поiхав. Зателефонував замiснику. Зараз приiде, будемо розбиратися.
Один з сержантiв, котрий оглядав жiнку в коридорi, пiдiйшов до Андрiя i виразно провiв собi долонею поперек шиi.
– Готова.
Андрiй лише махнув головою, а у слухавку сказав:
– Розбирайтеся. Сюди швидку давайте, труп тут. І кримiналiстiв теж. Все, приiду – напишу рапорт.
Поклавши слухавку, Андрiй згадав, що десь у квартирi мае бути дитина. Швидко оглянув двi кiмнати i кухню. Дiвчинки нiде не було видно. Андрiй пiдiйшов до шафи, котра стояла у кутку спальнi. З досвiду знав, що малюки у критичних ситуацiях часто ховаються у шафах або пiд постiллю. Мить не наважувався вiдчинити дверi, побоюючись побачити там щось страшне. Нарештi переборов себе i вiдчинив шафу.
Дiвчинка не плакала. Лише позирала на нього величезними блакитними очима, у яких читався жах. Рученятами притискала до себе великого плюшевого собаку без одного вуха.
– Як тебе звати? – якомога бiльш доброзичливо звернувся до неi Андрiй.
– Валя, – простодушно мовила дiвчинка.
– Все позаду, Валя. Виходь на свiт Божий, – вiн обережно взяв дитину на руки, одночасно оглядаючи ii на наявнiсть поранень. – Тебе нiчого не болить?
– Нi. Тiльки менi страшно.
– Тепер можеш не боятися. Все позаду. Ти тiльки очки закрий i не вiдкривай, доки на вулицю не вийдемо. Добре?
– Добре, – закивала голiвкою мала.
Андрiй, переступивши через труп жiнки, вийшов у пiд’iзд i збiг сходами на вулицю. В дверях пiд’iзду зустрiвся з стривоженою огрядною жiнкою, котра намагалась прорватися повз дiльничного.
– Туди не можна жiночко, зачекайте ж! – намагався зупинити ii старший лейтенант.
– У мене сестра там! Пусти! – виривалась жiнка, котра була на пiвголови вища за дiльничного. Помiтивши Андрiя, вона залилася сльозами й простягла руки до дiвчинки котру вiн нiс на руках.
– Валюню, дитино, а мама де?
Андрiй передав малу жiнцi i охопив ii плечi рукою.
– Ходiмо, ходiмо. Вам туди не можна. Догляньте краще дитину, вона надто багато пережила за сьогоднiшнiй день.
Проводивши поглядом жiнку, повернувся до дiльничного:
– Тезко, зараз будуть кримiналiсти, начальство. А доки побудь там, щоб нiхто не заходив.
– Слухаю, пане капiтан.
Не очiкуючи на керiвництво, Соколовський сiв у чергову машину й наказав водiевi iхати до мiського вiддiлу. На сьогоднi з нього було досить.
Роздiл 15
9 травня 1996 року. 10.00.
м. Хмельницький. Привокзальна площа залiзничного вокзалу
Потап сидiв на лавцi пiд високими ялинами поблизу великого чотирикутного фонтану, котрий працював востанне багато рокiв тому. Натомiсть тепер у бетонованiй ямi з проржавiлими трубами плюскотiла брудна калюжа. У нiй плавали пластиковi пакети, пачки з-пiд цигарок та iнший непотрiб. Потап вiдвiв погляд вiд витвору будiвничих розвинутого соцiалiзму i почав розглядати перехожих. Вздовж алеi, що вела до будiвлi з скла i бетону – примiщення залiзничного вокзалу мiста Хмельницького, прогулювалась зграйка циганок з дiтьми, клигали кiлька обвiшаних нагородами ветеранiв останньоi свiтовоi вiйни, поспiшали до перону тi, хто вiд’iздив з мiста. З того дня, як вони з Софроном прибули до Хмельницького, Потап вперше вийшов до мiста, не в змозi бiльше залишатися у кiмнатi Анжелиного житла. Неподалiк вiд лавки, на якiй грiвся пiд весняним сонцем Потап, розташувався духовий оркестр. Видуваючи з труб мiдь, музики виконували шлягери сорокових рокiв. Краiна святкувала черговi роковини перемоги над фашистською Нiмеччиною. Потап вiдпив пива з алюмiнiевоi банки i зупинив свiй погляд на стрункiй постатi дiвчини у мiнi i топiку, що залишав оголеним живiт. Дiвчина, напустивши на себе неприступного вигляду, дефiлювала алейкою неподалiк.
Поряд бухнувся на лаву Софрон. Прослiдкувавши за поглядом Потапа, присвиснув i крикнув дiвчинi навздогiн:
– Гей, красуне, мамi зять потрiбен?
Дiвчина подарувала iм обом погляд приниженоi величi i прискорила крок.
– Ти, Софрон, як вокзальний шибеник, – без злостi мовив Потап i поглянув на спiльника прискiпливiше, – п’яний чи що?
– Та який там п’яний. Остогидiло все. Бабу хочу. Вiдпочити хочу. Ми у твоеi наркоманки на хатi геть здичавiемо.
Потап зробив ковток пива.
– Поводь себе тихше. Тут мусорiв – немов собак нерiзаних. Можливо твоя пика у них на стендi вже висить.
– Лохи вони, Потап. Ти краще он туди поглянь, – вiн вказав рукою лiворуч, де, поряд з бронзовим громаддям пам’ятника Богдану Хмельницькому, стояли кiлька чоловiкiв. Час вiд часу до них пiдходили люди, вони про щось розмовляли, чимось обмiнювались, пiсля чого тi, хто пiдходив, йшли геть. На iхньому мiсцi з’являлись iншi. Зрозумiлим було, що там вiдбуваеться якась торгiвля.
– Хто там?
– Валютчики. Як кажуть американцi – придуркуватi й щасливi. У кожного повнi кишенi доларiв. Що скажеш?
Потап скривився i похитав головою.
– Ти фраер, Софрон. Ми тут не для справ, ми на вiдпочинку. До того ж, валютчики ходять пiд Сашею Каламарем. Нам зайвий вайдос не потрiбен.
Софрон у вiдповiдь лише пирхнув.
– А хто менi Каламар? Товариш, чи може, родич? Плювати я на нього хотiв. Давай наiдемо. П’ять-десять тон зеленi зайвими не бувають. Знiмемо квартиру у центрi, людьми себе вiдчуемо. Менi сарай тiеi торчковоi вже у печiнцi сидить.
Потап зiтхнув. Так, Саша Каламар iм не товариш i не родич. Але вiн тримае найбiльшу й найпотужнiшу бригаду рекетирiв у Хмельницькому, тому дуже навiть просто може ускладнити iм життя. Йому платять всi – валютчики, господарi комерцiйних кiоскiв i торгашi з Хмельницького речового ринку, котрий вiд 1991 року так розрiсся, що спроможний був приносити прибутки у сотнi тисяч, навiть мiльйони доларiв. Тож нестачi коштiв Каламар не вiдчував i мiг при бажаннi вiдшукати й покарати свого кривдника. І якщо вiн досi не лiз у Кам’янець-Подiльський, то у цьому була заслуга Потапа i його вiдморозкiв, котрi зазвичай починали стрiляти ранiше, анiж думати. Але у Кам’янцi вони були на своiй землi. А тут на чужiй. Крiм того, Хмельницький вiдрiзнявся вiд Кам’янця-Подiльського ще однiею рисою – обласний центр вважався «ментовським» мiстом. Тобто таким, у якому заправляли бандити з депутатськими мандатами, генеральськими i полковницькими погонами, а не вiдчайдухи з масивними бiцепсами й стволами у кишенях. І тут не варто було жити так, як звик Софрон жити вдома. Тим бiльше, маючи над головою зашморг у виглядi звинувачення у потрiйному вбивствi.
– У нас достатньо лавандоса, Софрон, не чуди. Якщо нудишся, так i скажи. Вiзьмемо тачку, подамося у сауну, знiмемо дiвчат. Тiльки на гони хвилю, я тобi базарю.
Якби цiеi митi Потап заглянув в очi подiльнику, вiн би побачив у них холодний вогник зневаги й злiсть. Зневаги за власну нерiшучiсть i злiсть за те, що сам Софрон повинен коритись його рiшенням. Та чи справдi вiн повинен?
– Сьогоднi не хочу. Пiду мiстом пошляюсь. Можливо завтра.
– Як знаеш, – знизав плечима Потап. – У разi чого телефонуй на «трубу».
Не прощаючись, Софрон почимчикував геть.
Юрась, простий вокзальний валютчик, йшов додому. Вiн не переймався тим, що сонце сiло за будiвлею поштамту захiднiше вокзалу, а весняне повiтря швидко втратило прозорiсть, одночасно сповнившись ароматом черемшини. У нього був гарний настрiй. І зовсiм не через веснянi пахощi квiтучих дерев. Юрась не любив пахощi черемшини. Йому були до вподоби бiльш приземленi речi, наприклад прирiст зелених купюр у сейфi за шафою. А нинiшнiй день принiс такий прирiст у розмiрах навiть бiльших за очiкуванi – Юрась змiг провернути успiшну оборудку на кругленьку суму. І тепер вiн йшов, минаючи порослi розложистими вербами подвiр’я двохповерхових будинкiв по вулицi Шевченка, сповнений ентузiазму. Вiд дому його вiддiлювало не бiльше двох хвилин ходи, тому Юрась не переймався темрявою, що згущувалась.
Вiн все свое життя прожив у невеличкiй хатинцi у провулку Некрасова i звик, що близькiсть вокзалу е справжнiм золотим дном для нього, людини, котра з дитинства мала власний погляд на речi. Тому що нiхто з вчителiв ЗОШ № 7, котра розташовувалась зовсiм поруч, не мiг навчити Юрася мудростi. Звичайно, вони працювали. Намагались привити йому любов до творiв росiйського письменника Толстого, або украiнського поета Шевченка. Вони щиро спiвчували його батькам, коли вiн писав твiр на двiйку. А Юрась, у свою чергу, спiвчував учителям, вправно приторговуючи жувальною гумкою, купленою у iноземцiв з потягу Прага-Москва. А далi часи змiнилися. І хто тепер виявився правий? Юрась, котрий, починаючи з класу шостого-сьомого, вважав значно бiльшим досягненням продаж жувальноi гумки, кiлькох фото модних рок-музикантiв, або касет з iхньою музикою, анiж отримання п’ятiрки на уроцi, чи всi тi Наталii Володимирiвни, Нiни Якимiвни й Юлii Іванiвни, котрi зараз змушенi були бiдувати на свою мiзерну учительську зарплатню? Тож тепер Юрась, здiйснюючи замiну доларових грошових знакiв на украiнськi купони i навпаки, мiг запевнити будь-кого iз своiх вчителiв у звичайнiй життевiй мудростi – розумний той, у кого грошей бiльше. Юрась нiколи не вирiзнявся скандальнiстю, але тепер його просто пiдмивало сказати iм усiм: «Ви, старпери, що учили мене жити десять рокiв поспiль, за все свое життя не бачили такоi суми грошей, яку я тримаю зараз у своiй кишенi!»
Прокручуючи у головi подiбнi думки, Юрась перетнув тиху вулицю Заводську й заглибився у провулок, обабiч якого розташовувались приватнi будинки. Подекуди старенькi, глинобитнi й бiленi крейдою, а подекуди вже величнi триповерховi споруди з сяючими бiлизною рамами пластикових вiкон i червоними дахами з металочерепицi. Скоро i Юрась зможе собi дозволити такий будинок. І вiн готовий заприсягтися, що його дах буде вищим за дах рiдноi школи. За дах, пiд яким його довгих десять рокiв вважали дурнем i ледарем.
Коли Юрась повертав у свiй провулок, несподiвано його обдало гарячою хвилею – позаду серед мороку вiн помiтив постать людини, котра прямувала за ним швидким кроком. Юрась пришвидшив ходу. До хвiртки рiдноi хатини залишалося не бiльше сотнi метрiв. Вiкна сусiднiх будинкiв свiтилися, десь голосно розмовляв телевiзор, але на вулицi i найближчих подвiр’ях не було жодноi душi. Юрась пригадав розповiдi товаришiв по валютному бiзнесу про нещасних, котрим довелося пережити напад i грабунок. Їм важко було позаздрити. Залишившись без капiталу, котрий в силу специфiки своеi професii валютчики мусiли носити при собi, вони або зовсiм зникали з бiзнесу, поповнюючи натовпи найманих робiтникiв i торгашiв, i працювали за копiйки, як десятки мiльйонiв пересiчних украiнцiв, або позичали грошi пiд скаженi проценти i довгi мiсяцi працювали в борг. І ризикували вже не своiми, а позиченими грошима, тобто власною головою. Це тi, кому вдалося пережити грабунок. Були й iншi, тих безжально вбивали. Юрась хотiв перейти на бiг, але враз вiдчув, що було пiзно. Переслiдувач раптовим кидком наздогнав його i безцеремонно схопив за комiр джемпера.
– Стояти! – мовив тихо, але загрозливо.
Втрачаючи рештки самовладання, Юрась вiдчув, як в живiт йому вперся холодний ствол пiстолета.
– Не рипайся i не галасуй, iнакше застрелю, – сказав незнайомець.
– Я стою! Давай будемо залишатися спокiйними, друже! Я стою i не збираюся утiкати. Стрiляти не потрiбно, – хоч Юрась i намагався приховати свiй переляк, тремтячий голос не давав на це жодного шансу.
– Скiльки при собi маеш? – запитав незнайомець.
Юрась уважно придивився до грабiжника. Перед ним стояв високий хлопчина, старший вiд нього не бiльше, анiж на три-чотири роки. Акуратна зачiска i правильнi риси обличчя не вiдштовхували й не примушували боятися, але повний загрози голос i ствол пiстолета пiд ребрами зовсiм не гармонували з обличчям, володар якого мiг би при нагодi стати популярним кiноартистом. І хоч Юрась шкiрою вiдчував, що з ним не жартують, згадка про те, що вiн може позбутися грошей, послужила йому погану службу – вiн вирiшив пручатися единим доступним йому за даноi ситуацii способом, тобто пригрозити помстою свого бандитського «даху».
