скачать книгу бесплатно
Усе що вiдбулось далi, чолов’яга у дверях одразу не зрозумiв. Помiтив лишень, що замок його самопала вiдламався й упав на пiдлогу. Натомiсть шабля шляхтича незрозумiлим чином перемiстилась з пiхов при боцi у руку останнього.
– Але… так не можна! – прошепотiв чолов’яга.
– Чому? – Паливода закинув зброю у пiхви. – Стрiляй.
До сторожа лише тепер почало доходити, на яку небезпеку вiн наразив себе власною необачною поведiнкою. Шляхтичу варто лише доповiсти, що на нього було вчинено збройний напад. Цього цiлком вистачить для суду. Адже особа будь-кого з нобiлiтету Речi Посполитоi е недоторканною. Результатом подiбноi сутички зазвичай був смертний вирок для нахаби з простого народу, який смiв погрожувати зброею людинi з шляхетними привiлеями.
– Не губи, ясний пане! – забубонiв вiн. – Все розповiм! Наляканi ми… Не знаемо, кого боятись.
– От i добре, – Паливода вказав на дверi будинку для слуг. – Проходьте, добродii. Розмова буде довгою.
Роздiл VI
Коваль склав iнструменти на полицю, довго й ретельно вимивав своi мозолистi руки, пiсля чого витер iх рушником i оглянув закiптюжене примiщення кузнi. Тут, серед гарячого вогню й дзвiнкого металу, от уже два десятки лiт вiн проводив переважну бiльшiсть свого часу. І нiколи не жалкував про обрану професiю. Крихiтне вiконце, на стiнi кiлька полиць з рiзноманiтними клiщами, гаками й молотками. Посерединi велика дубова колода, на якiй закрiплено ковадло. Поряд кувалда з вiдполiрованим до тьмяного блиску рукiв’ям. В кутку горнило з мiхами, у якому коваль розiгрiвав крицю перед тим, як взятись за ii перетворення. Поруч з горнилом купа вугiлля i дiжка з водою. Стара скриня з пiдковами, серпами, ножами i ще казна-яким металевим мотлохом. У горнилi все ще теплився вогник – там закiнчували свое життя останнi жаринки. На сьогоднi роботу можна було закiнчувати. Пiдмайстра i учня вiн вiдпустив годину тому, тож тепер настала пора самому вирушати додому. Туди, де чекали на нього тепла родинна атмосфера, гаряча вечеря i жаданий вiдпочинок вiд праведних трудiв. Просте невигадливе життя трудящоi людини.
Коваль плеснув у горнило кiвш води, остаточно загасивши жар. Скинув свiй шкiряний фартух, повiсив його на вбитий у стiну гак i збирався зняти з вiшалки кожух. Саме цiеi митi дверi кузнi вiдчинились. Коваль не очiкував на вiдвiдувачiв, але й не здивувався. До кузнi часто заходили незнайомi люди, на те вона й кузня. Найбiльш важлива частина роботи – отримати замовлення вiд того, хто бажае заплатити кiлька монет за його працю. Але не сьогоднi. Надто пiзно. І вiн надто стомився.
– Я закiнчив роботу, чоловiче. Зможу допомогти лише завтра, тодi й приходь, – добродушно мовив коваль, роздивляючись вiзитера.
Перед ним стояв чоловiк середнього зросту, зодягнений у шкiряний плащ з вiдлогою поверх овечого кожуха. Ретельно виголене обличчя, при поясi пiхви з шаблею. Придивившись, коваль вiдзначив, що клинок незнайомця не був схожий на тi, якi зазвичай йому доводилось бачити. Вiн був короткий, але надзвичайно широкий, з ледь вигнутим вiстрям. Втiм, навiть не шабля прикувала до себе увагу коваля. Його дивував, навiть лякав божевiльний погляд сталевих очей незнайомця.
– Хiба? – з нахабною посмiшкою сказав вiдвiдувач.
– Так. На сьогоднi з мене досить. Було багато роботи.
– До вечора ще далеко. Лише починае темнiти, – заперечив вiдвiдувач.
Коваль вiдчув, що спiлкування з незнайомцем стае йому неприемним. Вiн нiкому не дозволяв розмовляти з собою подiбним тоном у себе в кузнi. Зрештою, вiн не крiпак, а вiльний майстер. Без п’яти хвилин цехмiстер. Тож мае право вимагати поваги до себе i своеi працi.
– Ось що, чоловiче, – зiтхнув коваль. – Коли ти вiд свiтанку помахаеш кувалдою, я подивлюсь, чи надто важливим буде для тебе сонце, що не встигло опуститись за обрiй.
– Сонце завжди буде важливим, – незрозумiло до чого бовкнув вiдвiдувач.
Коваль зiтхнув. Сперечатись вiн не мав намiру. Лише зачинити кузню й простувати додому.
– Так, сонце – це важливо. Але е iншi важливi речi.
– Якi?
– Руки. Вони почнуть болiти значно ранiше. Крiм того, навряд чи у моiй роботi е речi, якi б не змогли потерпiти до завтра. Що у тебе?
– Є одна справа, – загадково знизав плечами вiдвiдувач.
– Я кую грати, огорожi, цвяхи й скоби. Якщо тобi шаблю або шпагу, ти не туди потрапив.
Вiдвiдувач посмiхнувся ще ширше.
– Менi не потрiбна шабля. У мене е, ти ж бачиш.
– Бачу, – коваль побiжно оглянув зброю при боцi у вiзитера. – Дивний клинок. Я таких не зустрiчав.
– Це абордажна шабля, – вiдповiв незнайомець. – Клинок короткий, проте широкий i мiцний. Таким зручно орудувати на палубi корабля. Бiльше шансiв не зачепити такелаж або тих бiдолах, що сидять на нiй, зчепленi докупи за допомогою кайданiв. Знаеш, на палубi завжди обмаль мiсця.
Коваль зняв з гачка кожух i заходився одягатись, демонструючи, що збираеться йти.
– Отже, шабля тобi не потрiбна, – сказав вiн.
– Свята правда, – з посмiшкою вiдповiв вiдвiдувач.
– Що ж потрiбно?
– Не що, а хто.
Коваль не зрозумiв, до чого веде дивний незнайомець, але вiдчув у його словах загрозу. Вiн вiдступив на кiлька крокiв i взяв до рук молоток, що лежав поряд з ковадлом.
– Ось що, розумнику, – сказав рiшуче. – Йди пiд три чорти. На сьогоднi з мене досить роботи i пустих розмов. Я хочу чарку оковитоi, полумисок борщу i вiдпочити у спокоi. Прийдеш завтра вранцi i розповiдатимеш про абордажнi шаблi й все, що у тебе наболiло. Домовились?
Незнайомець поглянув на молоток, що його тримав у руках коваль, i повiльно похитав головою.
– Завтра не вийде.
– Чому?
– Тебе не буде серед живих.
– З чого ти взяв? – коваль вiдчув, як у нього в грудях похолодiло.
Незнайомець розвiв руками.
– Тому, що сонце хоче пiти вiд нас. Залишити на самотi своiх дiтей. Але сонце для нас – це все. Ти сам щойно пiдтвердив. Без сонця не буде нас.
Коваль вiдступив ще на крок i мiцнiше охопив рукiв’я молотка.
– Добродiю, – сказав вiн. – Ти маеш пiти. Цiеi ж митi. Інакше я проломлю тобi голову.
– Голову? – у очах вiдвiдувача спалахнули божевiльнi вогники. – Нi. Не проломиш.
– Ти впевнений?
– Так.
– І чому ж?
Незнайомець пройшовся кузнею, слiдкуючи за тим, щоб залишатись мiж ковалем i дверима.
– Скажи менi свое iм’я, – мовив нарештi.
– Що? – коваль вiдчув, що перше роздратування i страх поступились у ньому мiсцем холоднiй ненавистi. Скорiш за все до нього завiтав звичайний злодюжка, який хоче розжитись за його рахунок. Хоч i надто дивний для злодюжки.
– Тобi мало лише проломленоi голови, – зловiсно сказав коваль. – Ти хочеш почути iм’я того, хто тобi ii проломив! Що ж, мене звуть Казимир Сопронович. І мое iм’я у Кам’янцi знае кожен!
– Радий познайомитись, – без загрози у голосi вiдповiв вiдвiдувач. – Мое iм’я – Мешика. Сонце обрало мене, щоб зiбрати жертви й вiддати йому.
– Жертви?
– Так, жертви. Бачиш, я не можу вчинити iнакше. Бо вони повернуться i я не матиму чим iх зустрiти.
– Кого зустрiти? – прошепотiв коваль неслухняними губами.
Вiдвiдувач пiдняв руки i звернув iх долонями догори, немов намагався довести очевидне.
– У них безлiч iмен. Але iмена тобi нiчого не скажуть. Ти менi потрiбен, тож просто прийми цей факт. Інакше у свiт прийде темрява.
– Яка темрява?! Що ти верзеш?! – коваль утратив терпець. – Геть звiдси, божевiльний покидьку!
Вiн здiйняв над головою молоток i кинувся на вiдвiдувача. Але вiзитер не зрушив з мiсця. Його глузлива посмiшка навiть не полишила обличчя. Одним рухом Мешика звiв руку з крихiтним пiстолетом i вистрiлив. Усi три кулi потрапили ковалю в обличчя. Вiн упав немов пiдкошений i забився в агонii. Мешика постояв над жертвою кiлька хвилин, пiсля чого видобув з кишенi обсидiановий клинок i присiв навколiшки.
– Іцлi, настав твiй час, – стиха сказав вiн i зашепотiв слова чудернацькоi молитви невiдомому богу.
Закiнчивши молитву, Мешика розiрвав одяг коваля i одним широким ударом розтяв йому живiт. Швидко стромив руку у тулуб убитого, знайшов там щось, рвонув i здiйняв руку високо вгору.
На закривавленiй долонi зi схожими на пазурi орла пальцями лежало серце. Воно, помираючи, ледь-ледь пульсувало. Свiдомiсть Мешики, як не раз вiдбувалось ранiше, полишила стiни кузнi й помандрувала до iншого мiсця у часi i просторi.
* * *
Шлюпка з «Дельфiна» залишила його у баговиннi, темному драглистому баговиннi, яке вiдокремлювало морську блакить вiд темно-зеленоi стрiчки мангрiв, що тяглись на багато миль у глиб сушi. Боцман вилаявся наостанок, матроси налягли на весла, i скоро Степан залишився на самотi. З вiдчуттям розпуки спостерiгав, як шхуна повiльно розвернулась. Палубна команда витравила якiрний канат i, прийнявши шлюпку на облавок, «Дельфiн» здiйняв вiтрила i пiшов геть. Протягом години за ним ще можна було спостерiгати, але свiжий попутний вiтер швидко пiдганяв судно i скоро воно майже зникло у лазурнiй iмлi.
От i все.
Його викинули немов непотрiб. Навiть не переймаючись тим, що мангрове болото, у якому висадили нещасного, кишiло алiгаторами й iншою живнiстю, яка усiма силами намагалася вкоротити вiку будь-кому, хто тут опиниться. Але зараз Степана це не хвилювало. Вiн щиро радiв тому, що опинився за межами смердючоi клiтки з мертвяками. І хоч навряд чи повною мiрою розумiв, у якому мiсцi йому судилось опинитись, вiдчував у собi сили боротися з небезпеками, якi на нього чигатимуть. Принаймнi над його головою свiтить сонце, чути шум прибою, а зелень рослин вселяе у душу слабку надiю на порятунок. Струна в головi у Степана перестала бринiти, загрожуючи розiрватись, i вiн вiдчув спокiй. Можливо, страхи повернуться з настанням темряви, а жахливi видiння з чорношкiрими мерцями, якi жадають розiрвати його своiми зубами, знову прийдуть увi снi. Але це буде потiм. А зараз у нього е можливiсть боротись. Вiн повернувся спиною до мiзерноi крапки, у яку встиг перетворитись «Дельфiн», i заглибився у мангрове болото, пробираючись крiзь баговиння i корiння рослин.
Вiн iшов кiлька годин, доки остаточно не вибився з сил. Сонце, закрите густою рослиннiстю мангрiв, поволi схилилось до заходу й до настання темряви залишилось зовсiм мало часу. У цих широтах темнiло майже миттево, i Степан знав це. Вирушаючи у свою небезпечну мандрiвку, вiн плекав надiю, що до темряви зможе вiдчути пiд ногами тверду поверхню, а не грузьке багно гниючих рослин. Але вiн помилився. Можливо, стрiчка занурених у солону воду моря лiсiв виявилась ширшою, анiж вiн передбачав, а можливо, Степан просто збився i кружляв на одному мiсцi. Триклятi мангри не давали можливостi зорiентуватись, i багатьох морякiв, якi сюди потрапляли, потiм знаходили зовсiм неподалiк вiд морського берега. Вони помирали вiд спраги, голоду i втоми. Розповiдi про мангровi болота Степан чув ранiше, коли вперше опинився у Новому Свiтi. Але вiн твердо вирiшив не здаватись i знайти вихiд. Зрештою, пiсля усього пережитого на суднi йому мала посмiхнутись фортуна.
Першого алiгатора вiн помiтив за пiвгодини до настання темряви. Великий, схожий на занурений у воду стовбур дерева, хижак тихо спостерiгав за ним, очiкуючи, коли настане можливiсть зробити вбивчий кидок. Степан вiдчув биття пульсу у скронях, i гнiтюче вiдчуття натягнутоi струни всерединi власноi голови повернулось. Вiн вихопив пiстолет, але за мить зрозумiв, що виглядае смiшним. Протистояти чудовиську довжиною у два сажнi з пiстолетом, кулi якого не бiльшi за кiсточку вишнi, було безглуздям. Та й вони навряд чи полишать ствол пiстолета. Блукаючи манграми, Степан кiлька разiв падав у смердючу воду, занурюючись iз головою. Була ще абордажна шабля, яку йому дав разом з пiстолетом Самiйло. Але вiд однiеi думки про те, що алiгатор може наблизитись до нього на вiдстань удару шаблею, Степан вiдчув, як його ноги пiдкошуються. Вiн озирнувся навсiбiч i кинувся до дерева, стовбур якого був вищим за решту рослин i здiймався на кiлька футiв над болотом. Спиною вiдчував, як алiгатор швидко скорочуе вiдстань до нього, справедливо вважаючи людину своею законною здобиччю.
Вiн устиг вилiзти на вiти дерева за кiлька секунд до того, як хижак клацнув своiми жахливими щелепами усього на фут нижче його нiг. І лише цiеi митi помiтив ще двох алiгаторiв не далi як за десять крокiв вiд себе. Кожен з них перевершував розмiром того, вiд якого Степан щойно утiк, майже удвiчi. Потiм у темрявi, яка швидко згущувалась, з’явилися ще два. Темнi нетрi мангрiв озвались жахливим ревiнням, криками i шелестом. Степан з усiх сил учепився у вогку кору й заплющив очi. Цiеi митi вiн вiдчував такий страх, якого не знав, навiть сидячи поряд з мерцями у трюмi «Дельфiна». Струна у головi бринiла вiд натуги. Степан кiлька хвилин тремтячим голосом шепотiв слова майже забутоi молитви, пiсля чого заволав так, як волав востанне на кораблi. Важко i натужно. Немов прощаючись iз життям.
Так пройшов один день i ще один. Зрештою Степан утратив не лише страх, а й можливiсть тверезо оцiнювати ситуацiю. Лише коли дивився на алiгаторiв унизу, якi терпляче чекали на здобич, поволi приходив до тями. Спрага мучила його все сильнiше, й гiркувате листя дерева уже не рятувало вiд неi. Зрештою вiн утратив лiк часу й здатнiсть мислити. Просто поглядав на хижакiв i час вiд часу сповнював нетрi мангрiв повним розпачу й жаху криком.
Алiгатори зникли так само раптово, як i з’явились. Скiльки пройшло днiв i чому це сталось, Степан не знав i навiть не намагався аналiзувати. У нього не залишилось сил для аналiзу. Вiн просто сплигнув у баговиння й пiшов далi, не розбираючи дороги. Йшов довго, раз по раз падаючи i знову пiдiймаючись. Коли заростi закiнчились i перед ним постала смужка обробленоi землi, на якiй рiвними рядами росли зеленi пагони маiсу, вiн уже нiчого не вiдчув. Просто упав серед поля i почав зосереджено зривати пагони i гризти зубами свiжу зелень.
* * *
Коли все було скiнчено, Мешика дбайливо загорнув у ганчiрку свою здобич, наблизився до дiжки з водою i заходився змивати кров з рук i одягу. Вiн вже закiнчував, коли за дверима почув голоси i тупiт кiлькох пар нiг. Швидко озирнувшись, Мешика шмигонув у дверi, якi вiдокремлювали примiщення кузнi вiд побутовоi кiмнати, у якiй убитий коваль вiдпочивав i харчувався. Мешика озирнувся. Окрiм кiлькох скринь, широкоi лави й столу, на якому залишились залишки нехитрого обiду, вiн побачив вихiд – низькi, зачиненi на засув дверi. За спиною почув стукiт i голоси.
– Агов, господарю! – покликав хтось.
Очiкувати, що вiдбудеться далi, Мешика не збирався. Клацнув засув, i обличчя ущипнув подув морозного вiтру. Раптом немов чиясь невидима рука рвонула за одяг. Мешика вiдчув напад шаленого жаху, рвонувся i побiг геть. У його уявi виникли посинiлi обличчя мерцiв, якi намагаються затримати його на мiсцi злочину. Лише згодом, помiтивши, що плащ розiрвано, зрозумiв, що вiдбулось. У темрявi вiн зачепився за засув дверей. І ще Мешика з’ясував, що загубив сувiй, який подорожував з ним через океан. На ньому було зображення бога Мештлi. А також календар, який вiн зобразив сам, помiтивши дату, коли сили зла спробують побороти бога сонця i кинути свiт у довiчну темряву. Втрата засмутила Мешику. Проте вiн швидко заспокоiвся. Отриманий щойно трофей дозволить пережити ще одну нiч. А це найголовнiше. Вечiрнi сутiнки миттево проковтнули замотану у плащ людину, а тривожнi крики, якi залунали вiд протилежного входу до кузнi, змусили перехожих кинутись саме туди, iгноруючи одиноку постать, що поспiшала у протилежному напрямку. За кiлька хвилин наiзник у санях, запряжених парою коней, залишив за спиною мiсто i поiхав у темряву.
Роздiл VII
Скеля над Руською брамою прибралась у снiгову шапку i виглядала бiлою та пухнастою. Втiм, як i береги Смотрича. Потiк, бiльше схожий у цю пору року на невеличкий ручай, анiж на повноводну рiчку, швидко нiс своi води серед скелястого каньйону, у петлi якого знаходився Кам’янець. Далi, здолавши два десятки верст, вiн досягав Днiстра й зливався з ним, поповнюючи рiчку, якою проходив кордон мiж Рiччю Посполитою i володiннями Молдовського Господаря. За кiлька днiв води Днiстра вливались у широкий лиман i, залишивши позаду високi мури турецькоi фортецi Аккерман[11 - Нинi мiсто Бiлгород-Днiстровський Одеськоi областi.], приеднувались до безкрайнiх просторiв Чорного моря.
Широких морських просторiв було неможливо побачити з передмiстя Кам’янця, яке минав Семен Паливода, повертаючись iз Сатанова. Перед поглядом втомлених очей поставала лише розбита важкими возами дорога. Вона, минаючи у долинi мiсток над Смотричом, проходила через мiську браму, що була названа Руською, i бiгла далi, беручи круто вверх. Власне, назва брами вiдповiдала iменi пiвденного мiського кварталу, до якого крiзь надбрамну вежу i потрапляли подорожнi з цього боку Кам’янця. Існувала ще Польська брама з боку Польських фiльваркiв – пiвнiчного передмiстя. Проте Паливода вирiшив iхати цiею стороною, про що швидко пожалкував. Внаслiдок ожеледицi дорога тут була щедро посипана пiском, змiшаним iз сiллю, i кiнським послiдом. Сумiш мала розтопити кригу, по якiй ковзали копита волiв i коней, що тягли до Кам’янця своi важкi пiдводи, навантаженi харчами, крамом, вiйськовою амунiцiею i тисячами потрiбних мiсту речей. Завдяки пiску вервечка возiв, якi зазвичай повiльно повзли до фортечного мосту i ринковоi площi, була не надто довгою. Щоправда, снiг на брукiвцi тепер перетворився на рудувату смердючу мiшанину й неприемно чавкав пiд черевиками перехожих i копитами коней. Вiд дороги тхнуло гноем, вологою i зимою.
Семен стиснув острогами боки коня, обiгнав кiлька возiв, на яких сидiли вусатi чумаки у високих баранячих шапках, i за хвилину опинився на вулицi, що вела до ратушi. Уже хотiв повертати до будинку, у якому наймав кiмнату. Пiсля багатьох годин у сiдлi вiн мав надiю вiдпочити, перед тим як являтись на очi Гурському. Однак мрiям про вiдпочинок перетворитись на реальнiсть не судилось.
– Пане Ольховський! – покликав незнайомий голос, коли Семен проiздив повз оточену парканом яму, яку нещодавно розпочали рити коштом вiрменськоi громади Кам’янця. Їi пишно iменували Вiрменським колодязем[12 - Одна з туристичних принад сучасного Кам’янця-Подiльського. Вода у Вiрменському колодязi так i не з’явилась, проте споруду дуже полюбляють туристи.].
Паливода озирнувся. Юнака, який махав йому рукою, вiн не знав. Але блакитний жупан незнайомця i шабля при боцi свiдчили про належнiсть останнього до гарнiзону мiста. Скорiш за все посланець Анджея Гурського. Семен не помилився.
– Пане Ольховський, вас хоче бачити його ясновельможнiсть. Просив не баритись! – бадьоро вигукнув юнак, наблизившись.
Семен зiтхнув. Першим бажанням було послати людину у блакитному жупанi пiд три чорти. Проте пiсля недовгих роздумiв вiн вирiшив поводити себе не так категорично. Зрештою, коли все закiнчиться, мiська казна повинна заплатити за послуги. Наскiльки важко люди при владi розстаються з дзвiнкою монетою, Семен знав не з чуток. Тож зайвим було вiд початку давати у руки каштеляна виправдання для майбутнiх затримок у виплатi гонорару.
– Ти хто такий? – без неприязнi у голосi запитав Паливода.
– Данило Козак, ваша милосте. – вiдрекомендувався посланець.
– Козак? – зацiкавлено поглянув на нього Паливода.
– Прiзвище Козак. З мiщанського роду. На службi у пана каштеляна.
– Давно?
– Третiй мiсяць.
– І як служба, подобаеться?
– А… – судячи з тону, перебування на посилках у Гурського юнаковi зовсiм не подобалось.
– У себе? – запитав Паливода, змiнюючи тему.
– У себе, – вiдповiв Козак. – Лютують.
– Через убивства?
– Через них теж. А головне… – юнак хотiв щось додати, але збентежився.
– Кажи, Козаче, не мнись, – пiдморгнув Семен.
– Панi Беата наказала вино прибрати, тож його ясновельможнiсть постять.
– Давно?
– Вiд учора.
– Зрозумiло. Що ж, вiдвiдаю його.
