скачать книгу бесплатно
У вiдповiдь каштелян вилаявся у своi густi вуса i, пробубонiвши щось на кшталт: «з мене вистачить того диявольського лайна», покрокував до ворiт. За воротами, отримавши почет з ротмiстра i кiлькох жовнiрiв, поспiшив до шинку на протилежному боцi майдану. Семен супроводив каштеляна поглядом i увiйшов до будинку, на вартi дверей якого застигли ще двое драгун.
– Бачить Бог, я з радiстю пiдтримав би компанiю нашому поважному сенатору, – зiтхнув Костенко. – Маю надiю, ви не настiльки вразливi?
Паливода похитав головою.
– Навряд. Хоча не вважаю це великим надбанням. Подiбнi речi мають жахати.
– Ви маете рацiю, друже.
Залита кров’ю пiдлога, розкиданi речi, поламанi меблi. Тут царювала смерть. Тiла убитих застигли на тих мiсцях, де iх зустрiла немилосердна доля. За наказом каштеляна трупи не прибирали до приiзду Семена. І зараз вони, синi, з розтерзаними тулубами, лежачи у калюжах чорноi кровi, виглядали ще бiльш моторошно, анiж у мить, коли Януш Дубровицький повернувся вiд гетьманського посланця. Семен дiстав нотатник i приготував олiвець.
– Ви, пане Адам, я так розумiю, уже все оглянули? – запитав вiн у Костенка.
– Звичайно. І все можу розповiсти. Маю лишень прохання.
– Що саме?
– Давай без усiх цих «панiв» i «ваших милостей». Я Адамек, до тебе як звертатись?
– Семен, – знизав плечами Паливода. Лiкар одразу сподобався йому простою манерою спiлкуватись i приязною усмiшкою. Вiн був не старший за Микиту, який поiхав святкувати Рiздво з родиною i мав бути вiдсутнiм не менше мiсяця. Чимось Костенко навiть нагадував Семену Пилипенка.
– Отже, Семене, тут побували справжнi звiрi. Або звiр. Поглянь.
Вони зайшли у першу з кiмнат, посерединi якоi знаходився убитий лакей. Зодягнений у лiврею труп лежав на спинi. Його пишна перука сповзла з голови. Живiт був розрiзаний, як i у попереднього потерпiлого – одним розмашистим ударом надзвичайно гострого ножа. А потiм скорiш за все копирсались у нутрощах. Семен, зiтхнувши, перевернув труп. На лисiй потилицi у померлого були помiтнi три вогнепальнi поранення, розташованi у ряд.
– Зайшли через дверi, не ламали, – зауважив Костенко. – Лакей скорiш за все сам вiдчинив. Помiтивши, хто до них завiтав, спробував утекти. Але цiеi митi у нього поцiлили.
– З чого стрiляли? – запитав Семен, роздивляючись поранення на головi нещасного.
– Важко сказати, можливо, заряджений картеччю мушкет…
Семен оглянув тiло i похитав головою.
– Пiстолет. Зовсiм невеликий – поранення слiпi. Але стрiляли тричi, – сказав вiн.
– Для чого?
– Цього я поки не знаю. Що ж, продовжимо огляд.
Вони перейшли до свiтлицi, у якiй поряд з перевернутим столом лежав сам господар. Семен неквапно оглянув розтерзане тiло, потiм пройшовся кiмнатою, вiдзначивши, що у ньому щось пильно шукали. Про це красномовно свiдчили перевернутi речi на полицях, потрощенi скринi й вiдкритi навстiж дверцята шаф, вмiст яких був розсипаний на пiдлозi. Однак дуже швидко у поле зору потрапило зiрване з стiни зображення менори[10 - Зображення золотого семисвiчника, одного з символiв юдаiзму.]. Навiть здалеку було помiтно, що рамка картини виконана зi щирого срiбла. Проте вона, вочевидь, не зацiкавила убивцю. Як i кiлька срiбних пiдсвiчникiв на пiдлозi. Семен старанно замалював щось у нотатнику, пiсля чого наблизився до убитого. Вже звичним рухом повернув його долiлиць.
– Та ж картина, – у задумi мовив вiн. – Три кулi у потилицю. Але окрiм них рана на тiм’i. Очевидно, цього чоловiка просто позбавили здатностi рухатись перед тим, як убити.
– Для чого?
– Хоча б для того, щоб мати можливiсть перезарядити пiстолет.
– Тричi?
– Навряд. Це зайняло б надто багато часу. Але кулi три.
– Дивно, – у задумi хмикнув Костенко.
Огляд найбiльш трагiчноi частини мiсця злочину не додав майже нiчого нового. Хiба той факт, що Ірену Дубровицьку i ii маленького сина було убито в iнший спосiб, анiж решту нещасних. Матiр кiлька разiв ударили холодною зброею. Дитинi перерiзали горлянку. Тiло жiнки розрiзати не намагались. Але у тулубi дитини нишпорили, як i у тiлах попереднiх жертв. Семен вiдчув, що з нього досить. Жорстокiсть невiдомого убивцi перевершувала усiлякi межi. І коли убивство матерi можна було пояснити хоча б усуненням свiдка, то кому завадив хлопчик, який, судячи з усього, не умiв говорити? Цього Семен Паливода пояснити не мiг. Тим бiльше не мiг пояснити, для чого було розтинати тiло. Хiба убивця не був людиною.
– Рiзник, – немов прочитавши його думки, сказав Костенко. – Це мiг зробити лише рiзник.
Паливода пiдiйшов до вiкна i став так, щоб трупи i кров залишились поза межами поля зору.
– Я мав би звикнути до подiбних видовищ, – знизав вiн плечима. – Але не можу.
– Навряд чи до такого хтось взагалi спроможний звикнути, – вiдповiв Костенко. – Власне, це все, що я мав показати. Бажаеш вийти на повiтря?
– Так. І негайно, – рвучко повернувшись, Семен вийшов з кiмнати. Пройшовся коридорами, перетнув вiтальню й зупинився на ганку. Похапцем вiдшукав у кишенi люльку й тютюн. Вдарив кресалом, припалив. Незважаючи на лютий мороз, завмер у задумi. Вiдчував, як руки, якi щойно дрiбно тремтiли, поволi почали заспокоюватись. Спробував уявити, що вiдчував Януш Дубровицький, i не змiг.
– Ваша милосте! – перервав хiд думок Семена хрипкий голос.
Повернувшись, помiтив жовнiра.
– Ваша милосте, ви закiнчили?
– Закiнчили? – Паливода не одразу зрозумiв, що вiд нього потрiбно.
– Їх мость, пан Адам, запитують, чи можна прибирати трупи?
Семен, погоджуючись, хитнув головою.
– Так, забирайте…
На ганок вийшов Костенко. Став поряд, але продовжувати розмову не поспiшав. Мовчки спостерiгав за рухом на подвiр’i Левi Сатанiвського. За чверть години повз них почали виносити ношi з тiлами загиблих. Спочатку челядники винесли i влаштували у санях лiкаря, пiсля нього лакея. Ірену Дубровицьку i ii хлопчика винесли останнiми, прикривши ношi бiлими простирадлами. Цвьохнув батiг, i конi, порипуючи втрамбованим снiгом, потягли санi у пiвденному напрямку.
– Адаме, як це вiдбуваеться? – запитав Семен у Костенка, коли господа Левi Сатанiвського спустiла i бiля ворiт залишились тiльки драгуни мiськоi сторожi.
– Що саме?
– Убитi. Ти якось оглядаеш тiла?
– Ти маеш на увазi розтин? – Костенко дивився услiд сумнiй кавалькадi, що повiльно вiддалялась.
– Так.
– Взагалi розтин робиться не часто. Ти знаеш, як до цього ставиться церква. Проте iнодi доводиться. Убитих доправляють у фортецю, лише потiм повертають рiдним. Тож коли хтось хоче дiзнатись справжню причину смертi й на те е вiдповiдний наказ, менi доводиться брати на себе такi обов’язки, за виконання яких iх превелебностi приходять у стан праведного гнiву.
Семен подивився Костенку у очi.
– Зробиш це для мене?
– Чому б нi? Потрiбен лише наказ каштеляна…
– Я про це подбаю. Жiнку, думаю, можна не чiпати. Мене цiкавлять кулi, якими убили невiдомого на шляху i двох чоловiкiв у будинку. І що вони, чорт забирай, хотiли знайти серед нутрощiв?
Костенко здiйняв комiр жупану.
– Зроблю, як приiдемо.
– Дякую, Адамеку, – простягнув руку Семен. – Останне запитання.
– Запитуй.
– Окрiм убитого челядника, тут були iншi слуги?
– Так, звичайно.
– Де вони?
– У будинку для челядi. Зачинились, вiдмовляються виходити.
– Справдi? – хмикнув Паливода. – Чому?
– З тiеi ж причини, з якоi вiдбуваються заворушення на площi. Люди наляканi i звинувачують у всьому тих, хто мае вiдповiдати за iхню безпеку. В даному випадку жовнiрiв, каштеляна i мене. Тепер ще й тебе.
– Цiкава реакцiя.
– Цiкава. Були ще вiзник i форейтор Дубровицьких. Їх одразу допитали, але обидва стверджують, що нiчого не бачили. Були у конюшнi за зачиненими воротами. Це пiдтверджують iншi слуги. Я хотiв iх залишити до твого приiзду, але вони мусили негайно везти свого пана у маеток. Дубровицькому стало зле. Я зробив кровопускання i дав заспокiйливе. Маю надiю, йому полегшае.
– Іншi теж нiчого не бачили?
– Так вони стверджують. Втiм, схоже на правду. Все вiдбулось у будинку, а туди нiхто, окрiм загиблого мажордому, не мав права заходити.
– Не бачили… – роздумував уголос Паливода. – Мабуть зайшли досить тихо. І навряд чи нападникiв було багато. Велику групу людей завжди хтось помiтить. Але одинокий перехожий мае значно бiльше шансiв залишитись непомiченим.
– Тобi виднiше, – погодився Костенко. – Однак не можу собi уявити, що подiбне пiд силу вчинити однiй людинi.
– Ми багато чого не можемо уявити з речей, якi вiдбуваються повсякчас, – зауважив Паливода.
– Тодi це мав би бути досвiдчений рiзник. Такий, що одним ударом звалюе вола.
– Менi теж це спадало на думку. Але волiв не рiжуть подiбним чином.
Костенко зiтхнув.
– Здаеться, з мене теж достатньо цього диявольського лайна.
– Я так i думав. Коли плануеш вирушати?
Костенко знизав плечами:
– Власне, якщо ти не проти, поiду негайно.
– Я не проти. Зустрiнемось у Кам’янцi, Адамеку. Приемно було познайомитись, шкода що за таких обставин, – Семен попрощався з новим знайомим i пiшов у бiк будинку для слуг.
* * *
Челядь загиблого лiкаря Паливода знайшов у далекому кутку подвiр’я. Слуги перебували у невеличкiй приземистiй мазанцi. За вiкном, схожим на виставленi чотирикутником блюдця, блимало ледь помiтне свiтло каганця. З комину у нiчне небо вився сивий дим. Семен хотiв вiдкрити вузькi дверi, проте вони, рипнувши на петлях, вiдчинились за мить до того, як вiн устиг до них торкнутись. На порозi стояв дебелий чолов’яга у кожусi з високим комiром. З-поза спини у нього виглядало ще два переляканих обличчя.
– Хто такий? – непривiтно буркнув чолов’яга, i Паливоду обдало розкiшним горiлчаним перегаром. Вiд несподiванки вiн навiть на крок вiдступив.
– Друже, для початку з’ясуемо, хто ти такий, – сказав Семен, роздивляючись незнайомцiв.
– Сторож я, – буркнув чолов’яга. – Подвiр’я охороняю.
– Погано охороняеш. Чужi ходять.
– Хто такий?! – вперто повторив незнайомець.
– Тебе це не стосуеться, друже, – зiтхнув Семен. – Тебе стосуеться лише те, для чого я сюди прийшов.
– Для чого? – глипнув очима чолов’яга i голосно гикнув.
– Маю поговорити з слугами покiйного лiкаря. Ти не проти?
Незнайомець повiльно похитав головою.
– Сюди не можна.
– Чому?
– А бiс тебе знае, хто ти такий! У нас тут такi страхи вiдбуваються… Не пущу!
Семен зiтхнув.
– Послухай, добродiю, – терпляче сказав вiн. – За парканом люди каштеляна щойно розiгнали натовп невдоволених владою. Ти, судячи з усього, з iх числа?
– До бiса вашу владу! – рiшуче сказав чолов’яга. – Ми самi себе захищатимемо! На вас надii немае!
– Захищайтесь самi, менi немае до цього дiла. Але зараз я зайду у цi дверi й виконуватиму свою роботу. А ви зайдете за мною i будете вiдповiдати на моi запитання. Вiдбулось убивство, тож не до жартiв.
Чолов’яга засопiв i, пiдтверджуючи свою рiшучiсть, видобув з-пiд поли самопала. З закрiпленого на курку шматка мотузки угору вилась тоненька цiвка диму.
– Не пущу! – сказав категорично. – Іди, вашмость, вiд грiха! А то стрелю, iй-бо стрелю! – тремтячою рукою вiн звiв курок з тлiючим гнiтом.
Паливода посмiхнувся у вуса. Пiсля того, що довелось бачити у будинку, настрiй був далеко не благодушний. Вiн навiть зробив над собою зусилля, щоб не скалiчити нахабу без зайвих розмов.
– Опусти самопал, дурню, – сказав майже ласкаво.
– Не пущу, йди геть! – не здавався сторож. – Стрелю!
– Справдi?
