скачать книгу бесплатно
Іменем сонця
Юрiй Володимирович Сорока
Нотатки Семена Паливоди #2Ретророман
Заснiженi Товтри здригнулись вiд жорстокостi таемничого вбивцi, який не просто вбивае, а… розтинае тiла. Важкий, смертельний жах видерся на простори Подiлля з невiдомих пекельних глибин, i його не змогли зупинити навiть мури. Цей жах заповз на вулички Кам’янця, стиснув його в холодних обiймах й вiдiбрав спокiй у городян. Але, на щастя жителiв фортецi i мiсцевого каштеляна, у них е останнiй козир – вже знайомий читачам з роману «Куля для вовкулаки» колишнiй курiнний отаман Запорiзькоi Сiчi, найкращiй спецiалiст з розкриття злочинiв в Украiнi Семен Ольховський-Паливода. Разом зi своiм вiрним товаришем Микитою вiн повинен зупинити страшного вбивцю.
Це другий роман Юрiя Сороки з серii «Нотатки Семена Паливоди».
Юрiй Сорока
Іменем сонця
© Ю. В. Сорока, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Пролог
Зорi на нiчному небi поступово втратили яскравiсть. Мармуровий диск повного мiсяця нависав над горизонтом, подiбний до похмурого всевидячого ока. Дерева, що скинули листя на зиму i дочекались бiлоi ковдри навколо себе, були схожi на руки мерцiв. Мерцi тягнули до блiдого диску мiсяця своi довгi кривi пальцi. Чорнi й нерухомi у тишi, яка вкутала все навколо м’яким простирадлом безтурботностi. Дерева тут зовсiм не були схожi на тi, до яких звик Мешика. Вони були iншими. Втiм, як i все навколо. Не було моря зеленi. Не було повноводих рiчок i водоспадiв. Не було спiву птахiв i крикiв дрiбноi звiрини у густих кронах. Лише чорнi вiти, схожi на руки мерцiв, мiж пальцiв яких бiлими клаптями бiлiв снiг.
І холод, що пробирав крижаними лабетами до самого серця. Холод, якого вiн не пам’ятав багато рокiв, з далекоi юностi.
Чому вiн потрапив сюди, у холодну бiлу пустелю? Чому не залишився там, де бажав залишитись? Чому покинув усе й зiйшов на торгове судно з намiром прибути туди, де народився i вирiс? Питання поставали перед Мешикою одне за одним. І вiн мав на них лише одну вiдповiдь.
Такою була воля сонця. Зовсiм скоро свiтило вирушить у небуття, i йому доручено потурбуватись про повернення свiтла. Там, на iншому боцi земноi кулi, про це було кому подбати. Йому ж необхiдно повернутись у краiну дитинства i врятувати ii.
І вiн неодмiнно виконае свою мiсiю.
Подумавши про це, Мешика зашепотiв молитву сонцю i щiльнiше загорнув поли свого шкiряного морського плаща. Немов прокинувшись пiсля довгого сну, озирнувся навколо.
За деревами, скiльки бачило око, не було помiтно жодних ознак людського житла. Лише залитi мертвотним сяйвом зимовi поля, купи голих дерев i ледь помiтна змiйка шляху. Доповнювали пейзаж кiлька прадавнiх могил вздовж шляху. Вкритi снiговою ковдрою, як i все навколо, вони панували над рiвнинним пейзажем. На верхiв’i однiеi з могил, похилившись, бовванiв кам’яний iдол. Чорний крук лiниво спостерiгав за одиноким мандрiвником iз плеча iдола. Мешика раптом подумав, що так виглядатиме свiт, якщо сонце не повернеться.
Симфонiя мiсячноi ночi, тиша i холод.
Так виглядае смерть.
Мешика зiтхнув i покрокував далi. Вiн вiд усiеi душi бажав опинитись серед рiдного племенi. У iншому, бiльш сприятливому для життя мiсцi. Там, де завжди тепло, а темнi нетрi джунглiв вiдокремлюе вiд океанськоi лазурi жовта стрiчка пiщаного пляжу. І сидiти бiля багаття, поряд з воiнами, якi принесли жертву сонцю. Але вiн знав, що це неможливо. Скоро вони повернуться. Тi, хто жадав вiд нього нових дарункiв. А якщо вiн не виконае мiсiю, повертатимуться знову i знову. Саме вони примусили його покинути звичнi мiсця i бiгти свiт за очi, у холодну краiну дитинства.
На мить мiсячне сяйво освiтило обличчя Мешики. І вiд його вигляду ворон на плечi iдола голосно каркнув, залопотiв крилами i полетiв геть. Навiть ворона налякав худий простоволосий чоловiк iз зарослим багатоденною щетиною обличчям i гарячково палаючими очима.
Мешика йшов довго. Увесь час озирався, немов хтось серед снiговоi пустелi мiг переслiдувати його. Нарештi, важко дихаючи, зупинився. Озирнувся i осiв на холодну землю. Спиною оперся об стовбур дерева. Довго вiдсапувався, пiсля чого зачерпнув у пригоршню снiг i хотiв покласти собi до рота. В останню мить помiтив, що вiд речовини, якою були забрудненi його руки, снiг став сивим у мороцi. Нiс чiтко вловив запах кровi. Вiд цього запаху настрiй Мешики швидко покращився. Вiн струсив снiг з долонь i зайшовся божевiльним смiхом.
– Ось бачите? Вам не вiдiбрати у мене свiтло! Я все виконаю! Виконаю, чуете?! – звертаючись до ночi та мiсяця, заволав вiн. – У мене досить часу! Я залишив позаду надто велику вiдстань, щоб мати сумнiви. Я дарую iхнi серця сонцю! Свiтло мае повернутись до людей. Без нього цей свiт надто страшний!
Вiдповiддю на крик слугувала тиша. Хiба легенький нiчний вiтерець зашелестiв пожовклим листям, що залишилось на вiтах одинокого дуба, до якого притиснувся нiчний мандрiвник. Тихе шелестiння, що його ледь могло вловити вухо. Однак Мешика розцiнив шелест на власний розсуд. Вiн звернув обличчя до мiсяця й голосно зареготав. Реготав довго, надривно, доки не зiрвався на кашель.
– Ви думаете, що переможете, боги темряви? – нарештi сказав вiн хрипким голосом, що дрижав вiд холоду i хвилювання. – Нi! Сонце отримае над вами верх. І першим, хто йому допоможе, буде воiн-орел! Мешика! Чуете, це мое iм’я!
Вiн здiйняв до темного небосхилу руки i потряс ними, нiби намагаючись продемонструвати свою незламнiсть комусь невидимому. Пiсля цього зiтхнув i знову спробував щiльнiше загорнутись у плащ, який не рятував вiд морозу. Сидiв пiд деревом недовго – як i минулого разу, i позаминулого. Холодне повiтря швидко проникло у прорiхи смугастоi сорочки пiд плащем i примусило рухатись.
Вiн повинен рухатись, iнакше замерзне.
І хоч Мешика не боявся смертi, думка про те, що смерть може завадити виконанню мiсii, пекла нестерпно. Вiн пiднявся на ноги, озирнувся i пiшов далi, про всяк випадок перевiряючи, чи не зник пакунок, що його мав за пазухою. Вiн не розбирав дороги й не намагався з’ясувати, де знаходиться. Надто багато рокiв не був вiн тут. Просто йшов, сподiваючись потрапити у тепло до тiеi митi, доки його доконае холод.
* * *
Собаки забрехали через пiвгодини. І Мешика не одразу зрозумiв: це гавкiт собак у селищi чи голоси переслiдувачiв. Похмурих погоничiв, що являлись йому вiд того самого дня, вiдколи Мешика таемно проник до храму i викрав пригоршню золотих прикрас, священне зображення бога Мештлi та ритуальний кинджал, щоб кинутись у мандрiвку через океан. А можливо, вiн вирушив саме тому, що з’явились привиди? Мешика не пам’ятав, але точно знав, що вони поруч увесь час. Прислухався. У темрявi ясно було чути гавкання собак. Тварини брехали попереду. Мешика криво посмiхнувся. Здаеться, сонце все ще на його боцi. Озирнувшись довкола, нiчний мандрiвник упевнився у правдивостi своiх припущень. Мiсцина була знайомою. І хоч довгi роки, що iх проведено у далеких краях, не дозволяли упiзнати бiльш детально, у загальних рисах вiн розпiзнавав порослi лiсом пагорби й засипанi снiгом долини. До хатини на узлiссi залишалось кiлька верст. Вiн знову засмiявся божевiльним смiхом, що перерiс у напад кашлю, пiсля чого покрокував навпростець, вище колiн зав’язаючи у снiгу. Раптом, згадавши, перевiрив, чи на мiсцi пакунок. Так, згорток залитого кров’ю пергаменту був там, де й мав знаходитись – у внутрiшнiй кишенi плаща. Мешика обережно погладив пакунок, як найбiльший скарб. Потiм зiгнувся i старанно почав витирати руки снiгом вiд темноi кровi, яка вкривала iх густими плямами. Нарештi вилiз iз глибокого снiгу на ледь помiтну стежину, пiсля чого подався вперед майже бiгцем…
У мiсячному сяйвi вже були помiтними узлiсся й порослий сухим очеретом берег рiчки, коли Мешика зрозумiв, що його наздогнали. Не тi, що зi смолоскипами у руках бiгли його слiдом напередоднi, намагаючись помститись за смерть свого односельця. Тi були слабкими. Усе, що вони могли зробити з ним – просто забити палицями. У тому випадку, коли б побороли власний страх. Адже iм було страшно вiд вигляду дарунка, що зробив Мешика сонцю на краю iхнього селища. Натомiсть тi, що наздоганяли зараз, були значно небезпечнiшими. Вони волiли роздерти на шматки не лише його тiло, а й душу. А разом з тим позбавити можливостi досягнути мети. Саме через них Мешика змушений був здолати океан.
– Нi! – заволав вiн i зупинився серед галявини, залитоi мiсячним сяйвом. – Нi!!! Залиште мене! Залиште! Я попереджаю – у мене е цього разу дарунок для сонця!
Але залишати його у спокоi не збирались. На освiтленiй холодним мiсячним сяйвом галявинi ставало все темнiше вiд тiней, якi оточували нiчного мандрiвника. Червонi палаючi очi дивились на нього звiдусiль. Вони стискали коло все тiснiше. Наближались i щось шепотiли. І у кожного з них було обличчя селянина, якого вiн убив напередоднi. Обличчя з трьома ранами вiд куль, по якому стiкала кров. Мертвотноблiде обличчя i позбавлене одягу тiло з розсiченим навскiс животом. Кров зi страшноi рани заливала живiт i ноги. І хоч вiд кiлькостi ходячих мерцiв на галявинi у Мешики мерехтiло в очах, насправдi вiн бачив перед собою лише одну жертву, яку в незбагненний для нього спосiб перетворили на десятки й десятки мертвякiв.
Тих, якi жадали зараз його кровi.
Вуста кожного з них розкривались, але Мешика чув лише один голос. Монотонний голос, який не мiг належати людинi. Вiн спробував затулити вуха руками i загарчав:
– Чого ви хочете вiд мене? Що вам потрiбно?!
Шепiт на мить припинився, пiсля чого голос мовив:
– Ти знаеш.
Мешика боязко пiдняв голову i оглянув мерцiв, якi оточували його тiсним колом. Дивно, але вiн все ще не мiг звикнути до них. Спочатку у джунглях, серед задушливого запаху гниючих рослин. Потiм на кораблi, серед океану. Нарештi у вкритих снiгом лiсах… Вони приходили й вимагали приеднатись до них. Змiнювались лише обличчя. Це були обличчя тих, кого вiн обрав нещодавно. Але усi вони вимагали одного. Колись вiн вчинить так, як вони вимагають. Але не цiеi митi.
– Нi! – Мешика рiшуче похитав головою. – Занадто рано.
– Ти знаеш, – знову зашепотiли холоднi вуста кожного. Тим самим голосом, який не давав йому спати уже багато днiв.
– Ти знаеш…
– Ви мене не зупините! Я повинен повернути сонце!
– Ти один з нас…
– Нiзащо! – Мешика вiдчув, що ним оволодiвае божевiльний смiх. – Ви лише мерцi, лише мiй дарунок сонцю! Ви не змогли мене зупинити, коли були живими, не зупините й зараз! Ви нiкчемнi тiнi! І зникнете, коли повернеться сонце!
– Ти один з нас… – вперто повторював голос. – Ходiмо, адже це так просто…
Мешика вiдчув, що його тiло дрiбно тремтить. Потрiбно було тягнути час. До свiтанку залишилось зовсiм недовго. Але до того, як обрiй на сходi почне сiрiти, вiн не покаже iм своеi сили. Вiн демонструватиме слабкiсть. Лише це допоможе перемогти. Здаватись слабким i жалити несподiвано. Так, як вiн чинив iз живими. Саме так переможе i мертвих. Адже вони хочуть бачити його поряд iз собою. Вони вважають, що так зможуть повернути те, що вiн забрав у них. Не розумiючи, що ця рiч уже належить сонцю, а Мешика – лише той, кому доручено виконати волю великого бога.
– Досить! – кричав вiн, а мерцi з розсiченими животами простягали до нього руки i шепотiли:
– Ходiмо…
– Я бiльше не можу цього терпiти!
– Ти сам обрав, – промовляв до нього голос. – Це твiй вибiр. Але ти мусиш закiнчити шлях.
– Нi! Зараз не час! Я маю зiбрати врожай!
– Ходiмо… – повторював голос.
– Залиште мене!
– Ходiмо…
Видiння Мешики продовжувались безкiнечно довго. Здавалось, вiн вiдчувае холод кожного з мертвих тiл, так близько вiд нього вони знаходились. Здавалось, вiн божеволiе вiд запаху кровi й гниючоi плотi. Тож ось-ось здатен вчинити те, що вони вимагають вчинити.
Припинити власнi страждання.
Мешика знайшов пiд плащем рукiв’я ножа. Вiн висмикнув зброю з-за пояса й почав роздивлятись у мiсячному сяйвi. Клинок з обсидiану виблискував чорним глянцем у мороцi, а пальцi вiдчули зручний вигин дерев’яного рукiв’я. Дивлячись на нiж, Мешика раптом зрозумiв, що готовий здiйснити те, до чого його пiдштовхують мерцi. Вiн довго дивився на темний камiнь клинка. Потiм поклав на рукiв’я другу руку, а вiстря спрямував собi у живiт.
Це дуже просто. Кiлька хвилин, i бiльше вони його не здоганятимуть. І навiки вщухне те трикляте: «Ходiмо…»
– Не будь жорстоким до мене, Іцлi, – прошепотiв Мешика. – Зроби це без болю.
Вiн уже готовий був ударити себе, коли його очi поглянули на схiд. Тiеi ж митi хвилини слабкостi залишились позаду i прийшло чiтке розумiння.
Вiн повинен залишатись живим, доки не закiнчить мiсii. Не бiльше й не менше.
Мешика застромив нiж за пояс i скочив на рiвнi.
– Ви мене не примусите!
У вiдповiдь мерцi поволi почали стискати коло, простягаючи до нього своi страшнi руки.
– Ти один з нас… – шепотiли вони.
– Нi!
– Ти сам обрав, прийми й кару!
Мешика поглянув над головами нежитi, що оточувала його темними рядами, i побачив постать того, кого боявся побачити найбiльше. Перед ним знаходився володар пiдземного свiту Мiктлантекутлi. Постать бога, схожа на скелет людини з палаючими червоним сяйвом очима, була вищою удвiчi за кожного з мерцiв, що оточували Мешику. На його плечах сидiли незмiннi супутники володаря царства мертвих: кажан, павук i сова. А сам вiн був мороком, що темною плямою зiткався на тлi мiсячного сяйва. Мешика затремтiв дрiбно й боязко. Тепер вiн знав, що йому не утекти. Мерцi наближались. Незабаром холоднi руки торкнулись його тiла, почали рвати плащ, стягли з голови вiдлогу. Мешика спробував мляво вiдбиватись, але за мить усе попливло перед очима, i вiн майже поринув у безодню, яка не мiстила образiв i звукiв. З останнiх сил рвонув з-за пазухи пакунок i, розвернувши закривавлене ганчiр’я, високо здiйняв угору долоню, на якiй лежало людське серце.
– Ось твоя жертва, сонце! – з усiх сил заволав вiн. – Вiзьми ii!
Коли свiдомiсть повернулась, залишились лише тиша i холод. Розплющивши очi, Мешика побачив себе посерединi великоi заснiженоi галявини. Навколо нiкого не було. Вiн похапцем звiвся i розпочав дiяти. Насамперед виламав кiлька сухих гiлок i вторував у снiгу невеликий майданчик для вогнища. Поламав дрова на короткi цурпалки, притрусив зверху шматками сухоi кори й тремтячими руками намацав у кишенi кресало. За кiлька хвилин вогнище, перетворившись iз перших несмiливих язичкiв на багаття, горiло, зiгрiваючи Мешику. Вiн зачекав ще трiшки, пiсля чого взяв серце у зiгрiтi долонi й обережно поклав у полум’я. Сам застиг над вогнем, здiйнявши руки вгору. До сонця, яке пiдвелось над небосхилом й iскрилось у паморозi на вiтах ялин. З вуст Мешики лунав спiв, подiбного до якого нiколи не чули мешканцi вкритого снiговими заметами Подiлля. А постать страшного Мiктлантекутлi залишилась нiчним жахом у минулому.
Поставав новий день.
За годину, засипавши снiгом рештки багаття, Мешика пiшов геть. Вiн минув узлiсся, вийшов на стежину, що прямувала вiд села вздовж рiчки й закiнчувалась перед воротами одинокоi хатини. Ранок веселими нотками позолотив стрiху, вибiлив стiни й почорнив живоплiт. Вiн надто добре знав цей будинок, щоб мати сумнiв, чи потрапив у потрiбне мiсце. Подорож, що зайняла половину життя, було закiнчено. Вiн удома. Щоправда з багажем, який надто важко нести людинi. Вони повернуться знову. Повернуться наступноi ночi. І Мешика повинен мати, чим iх зустрiти. Кожноi ночi. Допоки сонце не помре й не народиться знову.
Роздiл І
Змиленi конi здолали крутий пiдйом i винесли ридван на пагорб. Коли дорога почала збiгати у долину, вони, пiдкоряючись вигукам кучера i свисту батога, перейшли на галоп. З кiнських пащ вихоплювались хмаринки бiлоi пари, втомленi тварини похропували й бiгли з останнiх сил. Було помiтно, що екiпаж здолав чималий шлях, i конi потребували вiдпочинку. Проте закутаному в овечий кожух кучеру до цього не було жодних справ. Вiн слiдкував лише за швидкiстю. Скоро ридван, порипуючи полозами, влетiв до передмiстя й наповнив тиху, засипану пухкими снiжними кучугурами вулицю тривогою гонитви. Напiвсонний Сатанiв[1 - Сатанiв – у XVII сторiччi одне з прикордонних мiст Речi Посполитоi. Маетнiсть родини Сенявських. Нинi селище мiського типу у Хмельницькiй областi.], що завмер у снiгових заметах, одразу прокинувся. Мiщани в очiкуваннi подii, яка зруйнувала б чари сонного царства, заметушились. Десь у вiкнi з’явилось зацiкавлене обличчя, в одному з будинкiв рипнули дверi, випускаючи господарiв на дворище. І вони стояли, спостерiгаючи за подорожнiми. Незграбнi у своiх накинутих на швидку руку кожухах, у пухових хустках або високих баранячих шапках. Навiть рабин вийшов з синагоги. З мудрiстю усього прадавнього народу спробував роздивитись, хто порушуе спокiй мiстечка десятком запряжених цугом вороних, похитав головою i повернувся до натопленого примiщення. Метушня завжди залишиться метушнею, а лютий мороз вихолоджував Сатанiв та околицi бiльше двох тижнiв, примушуючи мешканцiв спрямовувати у прозоре небо живописнi стовпчики димiв. Рабин мав надто багато власних справ, щоби втрачати час на споглядання дурнiв, якi намагаються випередити свiй. На вулицях мiстечка, заливистим гавканням вiдробляючи харч, озвались десятки собак.
Подорожнi виявляли не бiльше цiкавостi до подiй навколо, анiж до втоми власних коней. Швидко залишивши позаду передмiстя, ридван затримався на мить поблизу мiськоi брами. Там двое зарослих тижневою щетиною ландскнехтiв, якi поверх потемнiлих вiд вогкоi погоди сталевих лат мали кожухи, а замiсть шоломiв кудлатi шапки, неспiшно наблизились до форейтора – згорбленого i замерзлого юнака, що сидiв у сiдлi посерединi запряжки.
– Waar ga je heen?[2 - Куди ви iдете? (Нiдерланд.)] – лiниво сказав один з ландскнехтiв, дихнувши на хлопчину горiлчаним духом, вiдчутним на вiдстанi добрих двох сажнiв.
– Що? – вирячився на жовнiра форейтор.
– Deze domme jongeman begrijpt je niet![3 - Цей малий дурень тебе не розумiе! (Нiдерланд.)] – зареготав другий ландскнехт – рудобородий здоровань, на черевi якого залiзний нагрудник ледве тримався.
На допомогу форейтору прийшов кучер.
– Лiкар! Лiкар Левi! – гукнув вiн i вказав рукою на салон ридвана. – У нас хворий! Ziek!
Рудобородий ландскнехт, поклавши правицю на ефес шпаги, пiдiйшов до карети i зазирнув у вiконце. Пiсля цього повернувся до товариша i коротко змахнув рукою:
– Laat ze gaan[4 - Нехай iдуть. (Нiдерланд.)], – сказав, немов вибачаючись.
Пiсля його слiв ридван зiрвався з мiсця, щоб за кiлька хвилин зупинитися бiля мети своеi подорожi. Нею виявилась брама великого цегляного будинку, вiдомого у Сатановi усiм без винятку. Помешкання належало Левi Сатанiвському, лiкарю, слава про якого гримiла не лише Подiллям, а й добрячою половиною Речi Посполитоi. Цiкавiсть мiщан до ридвана одразу ж пiшла на спад. Поважний Левi був знаменитим ескулапом i за своi шiстдесят рокiв устиг поставити на ноги безлiч хворих, на яких махнули рукою професори Львова i Кракова. Саме тому дев’ять з десяти екiпажiв, якi порушували спокiй захованого серед величних Товтр[5 - Подiльськi Товтри – унiкальний вапняковий гiрський кряж на Подiллi, що простягаеться на двi сотнi кiлометрiв.] мiстечка, прямували до його дому.
– Приiхали, пане Януш! – Форейтор зiскочив з сiдла i, потираючи задубiлi долонi, навстiж вiдчинив дверцята ридвана. У оздоблений вишневим оксамитом салон одразу ж увiрвався трiскучий мороз.
– Давайте я допоможу! – Форейтор простягнув руки, маючи на метi прийняти замотане у кожух дитя, що його тримав на колiнах молодий шляхтич в увiнчанiй павичевим пером шапцi.
– Геть! – нервово скрикнув шляхтич i почав обережно вилазити на вулицю. Дитя вiд руху, морозного повiтря i розмов прокинулось i тихо заплакало.
– Обережнiше, Януше, йому боляче! – повним слiз голосом застогнала закутана у кожух i пухову хустку жiнка, що сидiла у ридванi.
– Я намагаюсь, люба Ірено! – вiдповiв шляхтич. Не дивлячись на те, що вiн намагався стримати емоцii, його очi теж були вологими.
Рипнули ворота будинку, у якi несамовито гупав батогом кучер, кiлька служникiв запопадливо забiгали навколо прибулих, i скоро усi, за винятком кучера i форейтора, зникли у нутрощах господи. На вулицi залишили лише хмарину бiлоснiжноi пари з натопленого примiщення. Кучер зiтхнув, знайшов пiд кожухом баклагу й надовго приклав ii шийку до своiх пишних вусiв. Пiсля цього добув люльку й почав ii неспiшно накладати.
– На ось, – простягнув баклагу форейтору. – В таку погоду тобi не завадить.
Юнак з удячнiстю пiдморгнув i припав до горла баклаги. Потiм залiз на козли до кучера i щiльнiше загорнувся у кожух. Обидва готувались до довгого очiкування, з якого головним чином складалась iхня робота.
– Коней не шкодують, – буркотiв кучер. – Померзнуть. А я кожного знаю з лошати. З пляшечки годував. Хiба так можна?
– Себе пошкодуй, – вiдказав форейтор.
– Мене жалiти не потрiбно, – кучер ще раз приклався до баклаги. – Я собi раду дам. А то тварини. Їх обiгрiти й напоiти потрiбно. Сiм десяткiв верст пробiгли. А що як впадуть?
– Боiшся, пан тебе винним зробить? – реготнув форейтор.
– Дурню
не верзи, – похитав головою кучер. – Я пана не боюсь. Коли що – на Сiчi мiсця вдосталь. Менi коней шкода.
– На Сiч зараз не проiдеш, замело, – зiтхнув форейтор.
* * *
