скачать книгу бесплатно
– Дозволиш? – зиркнув каштелян на Семена. – Чи, можливо, виженеш, як вигнав мого посланця?
– Прошу вибачення, сенаторе, – Паливода зрозумiв, що слiд розрядити ситуацiю. – Можливо, я не надто гарно повiвся з вашим служником, але маю на те причини…
Анджей Гурський стомлено здiйняв руку, немов захищаючись вiд потоку слiв. Вiн стяг з голови шапку, розстебнув застiбку киреi i без запрошення сiв на один зi стiльцiв. З грудей у нього виривалось важке дихання, яке часто супроводжуе людей його комплекцii.
– До бiса реверанси, Ольховський, – сказав, дещо вiдхекавшись. – Не до них. Я надто старий для речей, якi раптом упали на мою голову. Хоча нiхто не зможе сказати, що я застарий, аби зайняти свое мiсце у шерензi гусар. Панi Беата, моя дружина, вважае, що це не так. Вона наголошуе, що ризикувати життям у битвах мають молодi. А я вiддав молодiсть королiвськiй службi й тепер маю пожинати плоди своеi служби. Саме тому я стою на чолi такоi фортецi, як Кам’янець. Як вважаеш, вона мае рацiю?
Семен знизав плечами.
– З вашою дружиною важко не погодитись, – ска- зав вiн.
– Але я не погоджуюсь! Те, що мушу пережити тут, зведе мене в могилу скорiше, анiж ворожi клинки.
– Справдi?
Гурський вдав, що не помiтив iронii.
– Маю до тебе справу, подобаеться тобi це чи нi, – сказав вiн.
Семен випустив мале кiлечко тютюнового диму.
– Настiльки нагальну, що ясний пан був змушений шукати мого товариства у таку пiзню годину?
– Саме так. Справа не терпить зволiкання.
Семен зiтхнув.
– Власне, не знаю, чи спроможний допомогти, – сказав вiн. – Вранцi я збираюсь покинути Кам’янець.
Вiд погляду, яким змiряв Семена Гурський, стало зрозумiло, що його плани вiдрiзняються вiд планiв каштеляна докорiнним чином. Вiн повернувся до супроводжуючих мушкетерiв i помахом руки видалив iх за дверi. Пiсля цього поглянув на Паливоду.
– Ольховський, я прожив довге життя i бачив досить багато поганого. Але подiбного не бачив у своему життi нiхто з живих. Сам диявол покинув пекло i розпочав творити своi нечестивi дiяння зовсiм поруч! Ти маеш допомогти менi!
Каштелян наблизився настiльки, що Семен мiг розрiзнити сорт вина, який той вживав пiд час вечерi.
– Чому саме я? – запротестував вiн i спробував вiдсторонитись.
– Тому, що я тебе прошу, чорт забирай! Ольховський, я не часто прохаю. Але коли прохаю, менi не вiдмовляють! Цьому е безлiч причин. І одна з них – золото. Багато золота.
– Золота багато не бувае, – спробував пожартувати Паливода.
– Але бувае забагато теревенiв. Ольховський, ти шляхтич, i я не зможу покарати тебе так, як караю своiх жовнiрiв. Але зiпсувати життя я здатен. І зараз саме той час, коли я готовий на все. Тож будемо розмовляти чи ускладнимо один одному життя?
Семен роздумував лише коротку мить. Сперечатися з головним чоловiком у Кам’янцi вiн намiру не мав. Крiм того, швидко зрозумiв, що гостя просто так не позбутись. Вiн пiднявся з фотелю, пiдiйшов до вiкна. Вiдчувши спиною холодний камiнь пiдвiконня, поглянув на Гурського.
– Готовий вислухати вас, сенаторе.
Каштелян вiдкашлявся. Семен помiтив, що руки у нього тремтiли.
– Випити маеш? – вiдкинувши манери, сказав Гурський.
– Але пiст, ваша ясновельможнiсть…
– Не патякай!
– Знайду.
За хвилину на столi стояла плетена сулiя з вином, а каштелян, вiдпивши не менше половини вмiсту чималенького срiбного кубка, засопiв ще сильнiше.
– Чорт забирай, Ольховський, я не у тому вiцi, щоб такоi днини долати сiмдесят верст. І не у тому вiцi, щоб дивитися на речi, на якi змушений був споглядати! – видихнув вiн.
– Ви мусили iздити за межi мiста? – запитав Семен, намагаючись пiдтримати розмову. Вiн взяв до рук свого кубка, але, поглянувши на темне густе вино, вiдставив його. Пити не хотiлось, крiм того, вiн вирiшив пускатися в дорогу до свiтанку.
Каштелян мовчки вказав на свiй кубок. Коли Семен наповнив його вдруге, випив залпом, знову шумно видихнувши повiтря. Семену на мить здалося, що в грудях у каштеляна знаходиться великий ковальський мiх, за допомогою якого вiн намагаеться роздмухати невидиме полум’я.
– Мусив, – нарештi вiдповiв вiн. – Щойно повернувся з Сатанова. Там вiдбулась страшна трагедiя. Настiльки страшна, що мiсто досi лихоманить. Я змушений був вiдправити туди хоругву драгун. Клятi голландцi, яких було вiдряджено для охорони мiста, нi на що не здатнi! Я велiв позбавити iх жалування i на двадцять дiб кинути до карцеру. Лайдаки, пся крев! Ти маеш допомогти менi.
Семен знизав плечами.
– Чому ви вважаете, що я здатен допомогти?
Каштелян роздратовано змахнув рукою:
– Зараз недоречно розпочинати виставу й набивати собi цiну. У Сатановi скоено страшний злочин. Убито дружину мого племiнника, його маленького сина i ще кiлькох людей. І спосiб, за допомогою якого iх убито, наштовхуе на думку, яку я висловив щойно. Це диявольський промисел. І бачить Бог, я не маю на метi подiбним твердженням додати ваги своiм словам. Менi вiдомо, чим ти заробляеш собi на життя, тож бажаю, щоб ти допомiг нам знайти убивцю. Клянусь святим престолом, мешканцi Кам’янця мають побачити злочинця на палi. Інакше…
– Що iнакше?
– Інакше фортецi потрiбен буде новий каштелян. А у плани панi Беати це не входить. Як, власне, i у моi особистi плани!
Семен не вiдповiв. Лише вiдчув, що поiздка крiзь Дике Поле i битва з вовчими зграями вiдкладаеться на невизначений час. До вiзиту каштеляна вiн, звичайно, не був готовий. Як не був готовий i до початку роботи над новим розслiдуванням. Але щось у поглядi й голосi Гурського пiдказувало – ця справа мае стати основним зайняттям Семена Паливоди на наступнi кiлька тижнiв. Вiн мiг виставити за дверi посланця каштеляна. Мiг, врештi-решт, вiдмовити й самому сенатору. Але факт учинення убивства проiгнорувати Семену Паливодi було не пiд силу. Тим бiльше убивства, про яке повiдомили з такими емоцiями, якi вiн мiг спостерiгати щойно. Це було би чимось на кшталт – закинути шаблю у пiхви й пiти геть, отримавши виклик на двобiй вiд фехтувальника, слава про якого лунае значно далi, анiж слава самого Семена Паливоди. Чи знав це Анджей Гурський, Семену було невiдомо. Але, сам того не вiдаючи, каштелян торкнув найбiльш чутливi струни його душi. І зробив усе для залучення до справи найкращого спецiалiста з розкриття злочинiв в Украiнi.
Паливода деякий час спостерiгав за краевидами за вiкном, пiсля чого поглянув на Гурського.
– Сенаторе, а ви чули про подiю, яка мае вiдбутись за кiлька тижнiв? – запитав вiн.
Гурський похитав головою i влив у горлянку чергову порцiю вина.
– Досить з мене подiй. Я хочу спокою.
– Ну, на цю подiю навряд чи вплинуть нашi з вами побажання. Згiдно з пiдрахунками астрологiв, мае вiдбутись затемнення сонця. Рiдкiсна подiя.
– Здаеться, щось чув… – буркнув каштелян. – Яке це мае вiдношення до нашоi справи?
– Можливо, й нiякого вiдношення. Проте iснуе теорiя, що пiд час цього природного явища у суспiльствi посилюються негативнi процеси. Якщо говорити простiше, значно зростае кiлькiсть рiзноманiтних бовдурiв. Можливо, убивця з Сатанова один з них?
Кiлькiсть випитого, здавалось, дозволила Гурському заспокоiтись.
– Отже, тi, хто менi порадив звернутись до тебе, мали рацiю. У тебе глузд працюе у потрiбному напрямку, – з хитруватою посмiшкою мовив вiн.
– Дякую за вашу оцiнку моiх скромних здiбностей, ваша ясновельможносте. Але в нiй немае необхiдностi.
– Ти допоможеш, Ольховський? – вчергове не звернув уваги на iронiю Паливоди каштелян. У його поглядi не було зверхностi. Лише безвихiдь людини, що опинилась перед проблемою, яку не здатна вирiшити.
Семен вибив зi згаслоi люльки попiл i кинув на Гурського погляд, у якому не було й тiнi iронii.
– Маю надiю, ви наказали нiчого не зачiпати на мiсцi злочину до мого прибуття? – запитав вiн.
– Так. І, чорт забирай, менi це коштувало надто дорого! Здаеться, до скону пам’ятатиму, як бiдний Януш скреготiв зубами, коли моi жовнiри виводили його на вулицю. Бiдний хлопчик! За таких обставин легко можна з’iхати з глузду. Навiть не уявляю, що йому довелось пережити. Їдемо?
– Я буду готовий за п’ять хвилин, – хитнув головою Семен.
Гурський пiднявся з крiсла, допив вино i гепнув кубком об стiл.
– Я знав, що ти зрозумiеш мене, Ольховський. Такi речi не повиннi залишатись без покарання. Конi готовi, виiздимо негайно.
– Ви теж iдете?
– Так.
– Але ви вже здолали сiмдесят верст. Можливо, варто вiдпочити? – запропонував Паливода.
– А… який там вiдпочинок! – змахнув рукою сенатор i одягнув на обличчя вираз цiлковитоi самопожертви. – Мiг би зачекати на тебе у Сатановi. Але вiд початку був упевнений, що ти виставиш мого вiсника за дверi. Поквапся.
Роздiл ІІІ
Укутанi щiльною снiговою ковдрою Товтри над ледь помiтною пiсля минулоi заметiлi лiсовою дорогою починали бовванiти у мороцi похмурого свiтанку. Важка нiч, пiд час якоi передовий дозор вказував шлях загону за допомогою смолоскипiв, залишилась позаду. Морозний ранок фарбував лати жовнiрiв бiлою памороззю, а вiд дихання коней i людей над дорогою здiймалась iмла. Навколо майже розвиднилось. Саме тодi вiд голови валки, де iхали драгуни мiськоi сторожi, долетiли стривоженi голоси й iржання коней. Кучер, що правив каретою, натяг поводдя i розкотисто гукнув:
– Тпр-р-р-у!!! Стояти, малi!
Карета проiхала ще кiлька футiв i зупинилась. Анджей Гурський, який знаходився поряд iз Семеном у салонi, витяг шию, намагаючись з’ясувати причину зупинки.
– Що там, чорт забирай?! – гукнув вiн до кучера.
– Не можу знати, ваша ясновельможносте, – вiдповiв кучер. – Зупинились.
– Сам бачу. Дiзнайся чому.
Кучер зiскочив з козел i хотiв бiгти уперед, однак швидко зметикував, що у цьому немае потреби. Вiд авангарду вiд’еднався комонник i погнав коня у напрямку карети, у якiй iхали Гурський i Паливода. Наблизившись, застиг у нерiшучостi.
– Чому стоiмо? – роздратовано запитав у нього каштелян.
Замiсть вiдповiдi жовнiр налякано повернувся у той бiк, звiдки приiхав, i похитав головою. Семена здивував вираз розгубленостi, який зовсiм не пасував людинi у вiйськових обладунках.
– Ваша ясновельможносте, там… – нарештi тремтячим голосом вимовив драгун.
– Що вiдбуваеться?! – розходився каштелян. – Чому зупинились?! Бачить Бог, з мене досить на сьогоднi поганих новин!
– Ви повиннi поглянути! – жовнiр вказав рукою. – Здаеться, там вiдбулось убивство…
– Що?! Що ти верзеш?!
– На шляху тiло людини.
Семен без зайвих слiв вискочив з карети й за хвилину був бiля заметених снiгом кущiв, поблизу яких стовбичили люди каштеляна. Обережно ступаючи по глибокому снiгу, наблизився. Картина, що ii побачив, перевершила навiть ту, яку уявляв собi мить тому. Оточений схвильованими жовнiрами, бiля дороги у калюжi кровi лежав чоловiк. На убитому не було верхнього одягу, лише спiдня бiлизна. На грудях i животi бiлизну було розрiзано, живiт розпорото, а поряд лежали нутрощi потерпiлого. Судячи з того, що тiло повнiстю задубiло на морозi, труп знаходився тут не менше кiлькох годин.
– Господи, що тут вiдбулось? – перелякано зашепотiв чиiсь голос.
– Людина не здатна на таке! Сам диявол вилiз iз пекельних глибин i убивае перехожих! – кинув iнший жовнiр, i одразу кiлька голосiв зашепотiли молитви латиною i слов’янською. Голоси декотрих помiтно тремтiли. Було дивно спостерiгати, як кремезнi, закованi в обладунки й озброенi чоловiки, поводять себе на кшталт купки переляканих овець.
– Панове! – намагаючись не пiдвищувати голос, пiдняв руку Паливода. – Зберiгайте спокiй. Картина не з приемних, але тут не вiдбулось нiчого мiстичного. Банальне убивство. А зараз я попрошу кожного з вас повернутись на дорогу до своiх коней. І головне – намагайтесь ступати власними слiдами, ви й так натоптали!
– Ви чули, лайдаки! – додав вагомостi словам Паливоди вигук каштеляна, який полишив теплий салон карети i стояв неподалiк, на шляху. – Геть звiдтам, хто не бажае канчукiв!
Жовнiри, побоюючись бiльше нiж таемничоi мiстики гнiву Гурського, який славився своiм нестримним норовом, швидко повернулись на дорогу. За хвилину бiля мертвого тiла у снiгу залишився тiльки Паливода.
– Дякую, пане сенаторе, – з вдячнiстю приклав вiн руку до грудей.
Гурський буркнув щось невдоволено i почухав неголене пiдборiддя. Вiн з острахом дивився на убитого у такий варварський спосiб чоловiка, хоча й намагався не виказати хвилювання. Нарештi не витримав i похитав головою:
– Істинно мовлю, Ольховський, вони мають рацiю.
– Ви про кого?
– Про жовнiрiв. Сам диявол залишив пекло i явив нам жах своеi сутностi. Сам диявол! Спочатку у Сатановi, потiм тут…
– Ви вважаете? – Семен дiстав люльку i запалив ii.
– Я звик вiрити власним очам!
– Тодi ви маете знати напевне, якими вигадливими бувають деякi з людей, коли мова заходить про убивство ближнього. Стара iсторiя, що веде свiй початок вiд Каiна та Авеля. Тут i диявол не потрiбен.
Гурський не вiдповiв. Натомiсть осiнив себе хресним знаменням i зашепотiв молитву. Семен зiтхнув i розпочав огляд мiсця злочину.
Убитий лежав горiлиць, широко розкинувши руки. Одразу кидався в очi той факт, що убили його в iншому мiсцi. У глибокому снiгу поблизу тiла були помiтнi слiди однiеi пари нiг i волочiння. Нiяких ознак боротьби не було. Крiм того, кривава калюжа, не зважаючи на ii розмiри, могла бути бiльшою. Скорiш за все тiло нещасного тут лише розрiзали. На щастя, жовнiри каштеляна, помiтивши убитого, пiдiйшли зi зворотного боку, i це, безумовно, спрощувало роботу. Тож загальну картину того, що вiдбулось, можна було зрозумiти. За спиною зарипiв снiг, i Семен повернувся. Намагаючись потрапляти ногами у слiди своiх пiдлеглих, до нього наблизився Анджей Гурський. Було смiшно спостерiгати, як поважний магнат з об’емистим черевом пильно виконуе настанову не натоптувати на мiсцi злочину й кумедно перестрибуе з ноги на ногу. Паливода вибив люльку об халяву чобота й заховав ii у кишеню. Натомiсть видобув з-за пазухи жупана нотатник i олiвець. Розгорнувши на чистiй сторiнцi, заходився старанно замальовувати розташування тiла убитого, слiди нiг людини, яка притягла тiло, а також слiд запряжених парою коней саней, на яких убитий i його убивцi, судячи з усього, сюди прибули.
– Це вже занадто, клянуся усiма святими! – застогнав каштелян, роздивляючись труп.
Семен знизав плечами й продовжив замальовувати мiсце злочину. Нарештi закiнчив, заховав нотатник i вiдповiв:
– Коли здаеться, що вже занадто, ваша ясновельможносте, завжди залишаеться можливiсть чогось гiршого. Життя недосконале. Залишаеться зрозумiти, для чого вiн iх патрае. Я так розумiю, тiла убитих у Сатановi теж мають на собi подiбнi розрiзи?
– Єзус Марiя, так! Їх убили точнiсiнько так, як цього бiдолаху!
– Чомусь так i думав, – задумливо сказав Паливода.
Гурський засопiв. Перше приголомшення вiд знахiдки на шляху пройшло, залишаючи мiсце гнiву вельможного.
– Але що за наволоч насмiлюеться чинити це все у моiх володiннях! – розходився каштелян. – Клянуся усiма святими, я посаджу мерзотникiв на палю. І вони сидiтимуть там, доки не розваляться на шматки. І навiть це буде милосердним кроком по вiдношенню до них! Я примушу iхнiх дiтей та онукiв нести покарання за злочини батькiв!
