скачать книгу бесплатно
У будинку лiкаря було тепло й затишно. Дворiчна дитина втомилась вiд плачу i болю. Хлопчик лежав на пелюшках i тихо схлипував, примушуючи плакати шляхетну панi Дубровицьку, а ii чоловiка Януша вигравати жовнами на червоному вiд морозу й хвилювання обличчi. Левi Сатанiвський неспiшно мив руки водою з срiбного глечика, що його тримав у руках служник. Закiнчивши, витер долонi бiлоснiжним рушником i наблизився до хлопчика.
– Дайте бiльше свiтла! – нетерпляче кинув Левi, й у кiмнатi швидко з’явилось кiлька свiчок на додаток до тих, що освiтлювали ii ранiше. Мерехтливе полум’я вiдвоювало у мороку дорогi меблi, драпованi сукном стiни, картини, кришталь i порцеляну на полицях.
– Як звуть нашого пацiента? – звернувся лiкар до Дубровицьких, якi застигли, з острахом очiкуючи на результати огляду iхнього первiстка.
– Петрусь… Його звуть Петрусь. Допоможи йому! – нарештi видихнув Януш.
Лiкар обережно торкнувся руками дитяти i швидко розпочав огляд. Хлопчик мляво зарухався i заплакав голоснiше.
– Ну-ну, – посмiхнувся Левi у свою сиву бороду. – Тебе нiхто не образить. Навпаки, я хочу допомогти. Потерпи, крихiтко.
Хлопчик почав нестримно ридати. Його лякав сивобородий незнайомець, чужi стiни й стривожений вигляд батькiв. Однак на лiкаря це не справило враження. Швидко перемацавши ручки та нiжки малого, Левi повернувся до Дубровицьких.
– Що вiдбулось? – запитав коротко.
– Вiн… вiн упав! – схлипнула Ірена Дубровицька. – Катався санчатами на кризi i послизнувся. О горе менi! Чому я особисто не доглянула за моiм хлопчиком!
– Заспокойтесь, ясна панi, – похитав головою Левi. – У тому, що вiдбулося з хлопчиком, i справдi немае нiчого хорошого, але небезпеки для життя i здоров’я немае. Вiн зламав ключицю. На жаль, досить розповсюджена травма. Я зможу йому допомогти. А вам, панi Дубровицька, як, власне, i вам, пане Януш, я рекомендував би зачекати. В iншiй кiмнатi.
– Нi! Я не покину мого хлопчика! – рiшуче похитала головою Ірена, але за хвилину дозволила служнику вивести себе з кiмнати.
– Довiряйте менi зараз, – ласкаво говорив до неi господар, – довiряйте, коли вже довiрились, здолавши шлях вiд Кам’янця до мого дому.
– О, Петрусь, дитя мое! – схлипувала панi Ірена. – Як я могла…
– Заспокойся, люба, – шепотiв Януш. – Маемо дати лiкаревi виконувати його роботу…
За пiвгодини усе було скiнчено. І хоч цей час здався Дубровицьким вiчнiстю, зрештою вони змушенi були визнати, що лiкар справдi виявився гiдним своеi слави. Швидко вправивши кiстки, вiн наклав пов’язку i на завершення напоiв малого Петруся трав’яним настоем. Хлопчик мляво схлипував близько чвертi години, але врештi заснув. Левi ретельно вимив руки i вийшов у iдальню, де на нього очiкували знервованi Януш та Ірена.
– Все буде добре, панове. Зараз йому потрiбен лише вiдпочинок. Ви коли плануете повертатись назад?
Януш Дубровицький хотiв щось вiдповiсти, але не встиг. З вiтальнi почулось рипiння дверей, завивання вiтру i притишенi голоси. Господар попросив вибачення i вийшов. За хвилину повернувся i розвiв руками:
– Панове, обставини змiнились. Надворi зiрвався вiтер, i ваш кучер доповiв, що коням потрiбна iжа й тепла конюшня. Інакше вони навряд чи зможуть здолати зворотний шлях.
– Але ми не можемо додавати вам незручностей, – розгублено сказала Ірена.
Лiкар з усмiшкою похитав головою:
– Нiяких незручностей, яснi панове. Доведеться вам ночувати у моему негустому помешканнi. Дитинi потрiбен спокiй, та й вашi люди надто втомленi. Кидатись у зворотний шлях було би верхом нерозсудливостi. Про коней i слуг подбають, а вас запрошую повечеряти. Маю надiю, ранком шлях до Кам’янця буде здолати значно простiше.
Януш Дубровицький зiтхнув. Як ревний католик, вiн був не у захватi вiд перспективи ночувати в помешканнi iудея. Але альтернативи не iснувало. Зрештою, вiн тут заради свого сина. А це найголовнiше.
– Ми вдячнi тобi, – мовив пан Януш i зiтхнув ще раз. – Я за все розрахуюсь.
Лiкар поглянув на гостей своiми розумними очима i хитнув головою:
– Грошi потiм. Я дам наказ подавати на трьох осiб.
– Я вдячна вам, лiкарю, – втрутилась у розмову Ірена Дубровицька. – Але я не голодна. Побуду з Петрусем.
– І отримаете мою рiшучу незгоду, – м’яко, але наполегливо заперечив Левi. – Хлопчик спить, а вам потрiбно пiдкрiпити своi сили й заспокоiтись.
* * *
Вечерю кухар приготував на найвищому рiвнi. Це повинен був визнати навiть Дубровицький, який швидко зняв напруження за допомогою кiлькох кубкiв угорського. А панi Ірена майже нiчого не iла i увесь час мовчала. Слуга вже подав десерт, коли у дверi постукали.
– Йозефе, друже, поглянь, хто прийшов, – звернувся Левi до служника.
Останнiй, кивнувши головою на знак розумiння, вийшов з кiмнати. Швидко повернувшись, щось прошепотiв на вухо господарю.
– Це по вашу душу, молодий чоловiче, – поглянув Левi на Януша Дубровицького. – Вейз мiр, що за люди? Невже не можна залишити у спокоi чоловiка у такий вечiр?
– Що трапилось? – насторожилась панi Ірена.
– Менi доповiдають, що до вас прибув посланець вiйта. У нього зараз перебувае хорунжий його ясновельможностi, пана гетьмана литовського. І вiн чомусь термiново бажае з вами зустрiтись.
Пан Януш вiдклав виделку.
– Чорт забирай, зовсiм вилетiло з голови!
– У чому справа, любий? – Панi Ірена вiдверто нервувала.
– Нiчого особливого, кохання мое, – Дубровицький встав з-за столу. – Дякую за вечерю. Маю на короткий час вас покинути. Службовi справи. Я швидко повернусь.
Вийшовши у сiни, Януш Дубровицький прийняв з рук слуги опанчу, шапку i пiхви з шаблею. Швидко одягнувшись i почепивши зброю, поглянув на посланця.
– Я готовий, жовнiре, веди.
– Конi очiкують, ваша милiсть.
Обидва швидко збiгли сходами з ганку, пройшли подвiр’ям, яке вкривалось чистою снiговою ковдрою, i сiли на коней. За мить опинились серед натовпу пiших i комонних мiстян, якi поспiшали у своiх справах. Януш Дубровицький спершу навiть здивувався кiлькостi перехожих.
– Що тут роблять усi цi люди в таку паскудну погоду? – запитав вiн у жовнiра.
– Сьогоднi базар, – байдуже знизав плечима той i пiдiгнав коня.
Пан Януш поспiшив за посланцем i скоро зник у натовпi. На вiдмiну вiд тихого передмiстя, тут люд вирував. Неподалiк знаходилась ринкова площа, гостинний двiр i кiлька шинкiв. Тож мешканцi Сатанова, готуючись зустрiти щедрий вечiр за столами, що мали ломитись вiд наiдкiв, поспiшали на ринок i з ринку. Бiля одного з шинкiв хрипкими голосами виспiвували кiлька п’яненьких жовнiрiв, а конюшi з гостинного двору порались бiля коней постояльцiв. Мить, i все це залишилось позаду. Десь попереду на пана Януша очiкував хорунжий, якому вiн мав доповiсти про потреби фортечноi артилерii Кам’янця, але геть про нього забув пiсля нещастя, яке спiткало його первiстка. Вiтер завивав серед голого гiлля дерев i бавився поземком на вкритих кригою вулицях. Темнiло. У сутiнках нiхто не помiтив високу постать у шкiряному плащi з вiдлогою, яка прослизнула у хвiртку, що ii не зачинив за собою пан Януш.
* * *
Януш Дубровицький повернувся до господи лiкаря за годину. Бiля ворiт вiддав коня провiднику, дочекався, доки той поiде, i постукав у ворота. Вiдповiдi не було. Темрява уже встигла поглинути мiстечко, яке зручно розташувалось серед громаддя заснiжених Товтр. Людей значно поменшало. Свiтились лише смолоскипи бiля ворiт гостинного двору, а також закiптюженi вiкна шинкiв. Ландскнехти бiля мiськоi брами неспiшно походжали, несучи свою одноманiтну службу. Пан Януш постукав ще раз i лише цiеi хвилини помiтив, що хвiртку не замкнено. Вiн зайшов на подвiр’я. Здалеку, вiд конюшнi, де кучер з форейтором чистили i годували коней, було чути тихе iржання й голоси. Браму конюшнi зачинено зсередини, щоб не напускати холоду. На дворищi анi душi. Дубровицький чомусь насторожився i поспiшив до будинку.
Дверi були вiдчиненими навстiж. Пан Януш кiлька секунд дивився на них, вiдчуваючи, як у його душi наростае неясна тривога. Залишити вiдчиненими дверi у трiскучий мороз не могли без грунтовноi на те причини. Нарештi наважився i зайшов у примiщення.
Темрява. Вона огорнула його, хоча пiд час минулого вiзиту кiмнати, коридори i вiтальня будинку були освiтленi досить яскраво – слуга свiчок не шкодував.
– Ірено! Кохання мое, з тобою усе гаразд? – покликав пан Януш.
У вiдповiдь – жодного слова, лише легкий шурхiт десь неподалiк.
– Пан Левi!
Януш Дубровицький вдарив кресалом, пiдпалив трут i вiдшукав на пiдлозi поламану свiчку. Срiбний канделябр, у якому вона знаходилась ранiше, лежав поряд. Освiтлюючи собi дорогу, швидко минув вiтальню i по черзi почав заходити до кiмнат. Перше, що кинулось у очi, був повний безлад, який панував у будинку. Меблi хтось нещадно потрощив, скринi з майном перевернутi, а домашнi речi розкиданi на пiдлозi. Вiн не мiг зрозумiти, що вiдбулось, але з кожною секундою серце все бiльше стискалось вiд недоброго передчуття.
Передчуття не обдурило.
Першим, кого Януш знайшов, був старий Йозеф, який прислуговував iм за вечерею. Лакей лежав посерединi невеличкоi кiмнати серед купи простирадл i подушок, у калюжi темноi кровi. Вишита золотом лiврея була розiрвана i також залита кров’ю. Дубровицький вiдчув, як руки йому дрiбно затремтiли. Вiн повiльно наблизився. У тому, що перед ним лежить труп, сумнiвiв бути не могло – обличчя убитого встигло пожовтiти, а риси загостритись. Але навiть не це скувало крижаним страхом королiвського жовнiра, який за свое життя встиг побувати у боях i бачив смерть на власнi очi. У трупа було розрiзано живiт, а нутрощi лежали на пiдлозi.
– Що тут вiдбуваеться? – вигукнув пан Януш i сам злякався свого голосу.
У вiдповiдь – тиша.
Наступним Януш знайшов Левi Сатанiвського. Лiкар знаходився посерединi кiмнати, де вони вечеряли, поряд з перевернутим столом i розкинутим у безладi посудом. Його сива борода, одяг, все навколо було залите кров’ю. Як i у попереднього убитого, живiт Левi нiс на собi слiди кривого розрiзу, з якого було видно нутрощi.
– Ірено! Петрусю! – несамовито заволав пан Януш i кинувся далi.
Дружину вiн знайшов ще живою. Скорiш за все вона намагалась утекти вiд убивць у ту мить, коли тi були зайнятi Левi Сатанiвським. І, природно, побiгла у кiмнату, де поклали у лiжечко ii сина. Спробувала хоч якось захистити його i себе.
Їй це не вдалося.
Вiдчуваючи, як волосся на його головi заворушилось, Дубровицький закам’янiв.
Ірена лежала бiля того самого лiжечка. Шурхотiння, яке вiн чув, створювала вона. Жiнка билась в агонii, але тепер, помiтивши його, схлипнула.
– Януше, вiн… Я не змогла… Вiн…
– Ірено, мила…
Дубровицька зойкнула i затихла. Смерть нарештi змилувалась над нею, i лише струмок кровi повiльно малював собi дорiжку бiлоснiжною шкiрою пiдборiддя. Тiею шкiрою, яку пан Януш так любив цiлувати. Поглянувши у лiжечко сина, шляхтич уже нiчого не вiдчув. Вiн якусь мить дивився на закривавлене дитяче тiльце з розрiзаним животом, пiсля чого знепритомнiв i гепнувся на пiдлогу.
Роздiл ІІ
Семен Паливода вiдклав книжку, яку читав протягом дня, поглянув на освiтленi смолоскипами вежi староi фортецi за вiкном i замислився. Вiн не звик до метушнi великого мiста, хоча й протягом певного часу вважав ii досить кумедною. Усi цi сповненi розумiння власноi важливостi шляхтичi навколо, натовпи мiщан, що бродили брукiвкою вулиць у лише iм вiдомих справах. Гамiр ринку, крики купцiв i пiснi украiнською, польською та вiрменською, що лунали з численних пивниць. Французька i голландська мова ландскнехтiв з фортецi, якi теревенили з мiщанками, не утруднюючи себе вивчанням iнших мов… За життям Кам’янця Семен спостерiгав з цiкавiстю кiлька тижнiв. Мiсто навiювало певнi аналогii з Вавилоном, якби останнiй за велiнням вищих сил було перенесено у скелястий каньйон Смотрича. Потiм цiкавiсть минула. Натомiсть прийшла важка нудьга. Паливода уже жалкував, що вирiшив залишитись у мiстi на зиму. І хоч рiшення було, певною мiрою, вимушеним, сидiння в чотирьох стiнах оптимiзму не додавало. Душа просилась на волю, на Запорiжжя. На матiнку Сiч, яка залишилось поза межами досяжностi Семена Паливоди вiд часiв щедрого на гарячi тони жовтня. І ось тепер вiн тут. Рiздво минуло i почалась та частина зими, котру не любить нiхто. А Семен Паливода, схоже, застряг надовго. Принаймнi запорожцi, яких вiн напередоднi вгощав у шинку на ринковiй площi так щедро, нiби зустрiв рiдних братiв, натякали саме на це. Вони iхали у Волощину з листом кошового отамана, i iм довелось нещодавно перетнути Дике Поле. Козаки розповiли Семену про велику кiлькiсть вовчих зграй навколо шляхiв, а також про напади хижакiв i навiть жертви таких нападiв. Тож коли, пiдвипивши, Паливода заявив, що найближчим часом вирушае на Запорiжжя, братчики похитали головами.
– Самому подорожувати у Полi, брате, дурна робота. Не вiдiб’ешся. Цих тварюк сотнi. Навiть якби мав десяток пiстолетiв, все одно мало. Голоднi, кидаються немов чорти. Себе ще шаблею обiйти здужаеш, а коня точно не вбережеш. Решту завершить мороз i втома. Такi ось справи.
І хоч Семен звик вважати себе не тiею людиною, яку може змусити змiнювати плани подiбна дрiбниця, вирiшив не поспiшати. Зрештою, тиждень тому, коли вiн зустрiв запорожцiв, необхiдностi термiново подорожувати на Сiч не було. Проте зараз, сидячи бiля камiну у теплiй свiтлицi, за вузькими стрiлчастими вiкнами якоi лежав засипаний снiгом каньйон Смотрича i проколювали небо шпилi фортечних веж, Паливода вiдверто нудьгував. Певною мiрою нудьгу розбавляло читання, але це дiяло не надто ефективно. Звиклий до походiв i добрячоi бiйки характер вимагав покинути метушню мiських вуличок i податись у чисте поле. На пошуки небезпек, назустрiч морозному вiтру й невiдомостi. Семен зiтхнув i знову взяв до рук книжку. Подумав, що вирушить на Запорiжжя завтра. З самого ранку. До того, як хтось спробуе його вiдрадити. Потрiбно лишень взяти бiльше пороху i пiстолетiв. Зрештою, навiть сам факт нападу вовчоi зграi можна перетворити на яскраву пригоду. Вiд такоi думки чоло Семена просвiтлiло, i вiн подумав, що рiшення вже обговорено i прийнято. Далi думки вились навколо практичного втiлення задуманого у життя. Проте це вiдбувалось не довго. За чверть години Паливода заглибився у читання, справедливо вважаючи, що проблеми дня завтрашнього потрiбно вирiшувати завтра.
Усе розпочалось саме тодi. Так несподiвано-буденно, як починаються усi неприемностi. У сiнях почулось дзеленчання острогiв i кроки, пiсля чого у дверi кiмнати безцеремонно загупали. І навiть не кулаком. Дубовi дошки гудiли скорiш за все пiд рукiв’ям гарапника. Семен зiтхнув i знову закрив книжку. На гостей вiн не очiкував, хоча й не мiг сказати, що iм не радий. Можливо, все ж таки вдасться розбавити нудьгу до ранку бодай якоюсь розмовою. Але ж не так настирливо ii починати!
Гупання повторилось.
– Пане Ольховський! – загудiв застуджений голос за дверима.
Семен спробував упiзнати вiзитера по голосу, але не змiг.
– Пане Ольховський, нагальна справа, вiдчинiть!
За дверима голосно вiдхекувались, як це зазвичай робить людина, що занадто поспiшае. Семен зiтхнув.
– Хто такий?
– Посланець каштеляна![6 - Каштелян – у XVII сторiччi у Речi Посполитiй посадова особа на королiвськiй службi, яка призначалась для управлiння фортецею i землями навколо неi.] – сповiстив голос.
Це вже цiкавiше.
– Якщо пан не волiе вибити дверi, а просто зайти, вiн може легко це зробити, вiдчинивши iх, – спокiйно вiдiзвався Паливода i клацнув кресалом, розпалюючи люльку.
Дверi вiдчинились, i на порозi застиг зарослий щетиною чолов’яга у кожусi й баранячiй шапцi. На шкiряному чересi мав, демонструючи свою належнiсть до вiйськових, карабелу[7 - Карабела – тип шаблi, поширений у XVI–XVII сторiччях.].
– Чи маю я честь бачити шляхтича Семена Ольховського? – запитав з порога прибулий, не переймаючись такою дрiбницею, як привiтання.
Семен випустив хмаринку сизого диму, деякий час слiдкував за ним, доки хмаринка не перетворилась на iмлу, пiсля чого перевiв погляд на прибулого.
– І я вас вiтаю, пане… не знаю вашого iменi.
Гiсть пропустив натяк повз вуха.
– Вас хоче бачити його ясновельможнiсть каштелян, прошу не баритись! – категорично заявив вiн i для бiльшоi поважностi порухав своiми пишними вусами.
Семен зiтхнув.
– Шановний, – сказав вiн голосом, у якому чути було важку, сiру й безпросвiтну нудьгу. – Чи не мiг би ти зачинити дверi?
– Для чого? – блимнув очима вiзитер.
– Бачиш, на вулицi не надто тепло, i кiмнату нагрiти досить важко без достатньоi кiлькостi дров. А з огляду на ту обставину, що мiй помiчник вiдсутнiй у Кам’янцi, рубати iх доводиться менi особисто. Я не вiд того, щоб попрацювати фiзично, але зараз не маю настрою.
– Але каштелян… – знову блимнув очима прибулий.
– Зачини дверi i бажано за собою! Пiшов геть! – пiдвищив голос Семен i звiвся зi свого зручного фотелю.
– Наказ каштеляна…
– Геть!!! – заволав Паливода голосом досвiдченого кавалериста.
Дверi з гуркотом зачинились. Паливода кiлька секунд дивився на них, пiсля чого повернувся у фотель i розкрив книжку. Спробував читати, але швидко зрозумiв, що думки лiтають зовсiм не у тому полi, до якого запрошував автор фiлософського трактату з латинською назвою. Вiн вiдклав книжку i вирiшив почекати наступного вiзитера. Можливо, сам каштелян?
Пiсля того як непроханий гiсть зник, минуло кiлька хвилин, i Семен навiть почав вважати, що помилився, коли в сiнях знову почувся рух i у дверi постукали. Цього разу значно галантнiше.
– Хто такий?!
У вiдповiдь жодного слова, а за мить знову стукiт.
– Увiйдiть! – Семен упiймав себе на думцi, що даремно вигнав посланця. Можливо, й справдi вiдбулось щось важливе? Втiм, вiн завжди з повагою ставився до бажання стороннiх побути наодинцi й вимагав такоi поваги до власних бажань. Але… Невже сам каштелян?
Так, це був каштелян. Середнього зросту товстун рокiв шiстдесяти, у шитому золотом кармазинi, з пишними сивими вусами. На головi насунута майже на очi боброва шапка. Маючи за спиною двох озброених мушкетерiв, навпроти Семена стояв Анджей Гурський. І хоча поважний сенатор сейму i управитель ключовоi фортецi пiвденного кордону Речi Посполитоi намагався виглядати так, як належить особi його статусу, Семен одразу ж помiтив, що той перебувае у вкрай розгубленому станi.
