скачать книгу бесплатно
Семен присiв навпочiпки бiля убитого.
– Не буду сперечатися з приводу милосердя i вiдповiдальностi нащадкiв, пане каштеляне, – сказав задумливо. – Але спочатку iх потрiбно упiймати. І саме цим нам з вами доведеться зайнятись.
– Чортiвня! – не мiг угамуватись каштелян. – Триклята чортiвня!
Семен продовжив огляд. Судячи з усього, перед ним знаходився не шляхтич i не купець. Вкрите зморшками обличчя людини, що розмiняла шостий десяток. Неохайна борода i зачiска, пошите з простого полотна спiдне. Паливода, оглянувши труп, обережно взяв його за плече i перевернув на груди. Окрiм трьох вогнепальних ран на потилицi, з цього боку жодних ушкоджень на тiлi не було. Вiн пiдвiвся i повернувся до каштеляна.
– Пане Анджей, куди ви зазвичай доставляете тiло у подiбних випадках?
Гурський знизав плечами.
– Вiдомо куди, у фортецю.
– І що з ним вiдбуваеться далi?
– Пiсля огляду лiкарем, слiдства i усiх необхiдних процедур вiддаемо родичам, якщо такi знаходяться. В iншому випадку iх погребають коштом магiстрату.
Семен вiдступив вiд трупа, зачерпнув пригоршню снiгу й почав розтирати ним руки.
– Дуже добре, – сказав вiн. – Я прохав би вас дати наказ лiкарю, який оглядатиме убитого, щоб вiн пiдтримував зв’язок зi мною.
– Неодмiнно, – погодився каштелян. – Зараз вiн у Сатановi, очiкуе на нас iз вами. Там про все й домовимось.
Залишивши на мiсцi вбивства двох жовнiрiв i сани, загiн продовжив подорож. Важкi хмари, що вiд ранку вкривали небо, розступились, i слiпуче сонячне сяйво залило заснiженi поля обабiч шляху. Однак пiсля ранковоi пригоди настрiй було зiпсовано. Певний час Гурський мовчав, втупившись у пейзажi за вiкном. Не розпочинав розмови i Семен, вирiшивши побути наодинцi з власними думками. Так iхали близько години. Нарештi каштелян не витримав:
– Я нiчого не розумiю. Це якесь прокляття! На моiй пам’ятi такого не вiдбувалось вiд часiв, коли Кам’янець обступили орди Кантемира-мурзи![8 - Маються на увазi подii Хотинськоi кампанii 1621 року, коли союзники Османа ІІ, кримськi татари пiд командуванням Кантемира-мурзи плюндрували Подiлля.] – обурено сказав вiн.
– Що ви маете на увазi?
– А ти не помiтив? Просто так, прямо на дорозi лежить труп. Я мiг це зрозумiти у той час, коли пiд Хотином стояли турки, а увесь край зазнав навали триклятих бусурман. Але тепер!
– Ви хочете сказати, що злочиннiсть у Кам’янцi подолано? – скептично поглянув на Гурського Семен.
Каштелян похитав головою:
– Ольховський, ти доросла людина. Тож мусиш розумiти, я особа на королiвськiй службi. Поставлений тут з метою дати пiдлеглим його величностi вiдчути силу закону. І я виконую своi обов’язки. Незважаючи на те, що завжди поблизу може знайтись мерзота, яка вважатиме, що iй дозволено жити, нехтуючи тим самим законом. Проте у мене з ними розмова коротка: куля, шибениця або паля. Рiзного штибу злодii, бунтiвники та iнша наволоч обходять моi володiння десятою дорогою. Якщо не вiриш, запитай у кого завгодно. У лотрiв[9 - Лотр – розбiйник, грабiжник.] пiджилки починають трястися вiд самого iменi Анджея Гурського! Ще навеснi мною було вiддано наказ про страту кiлькох з них. І результат не примусив на себе довго очiкувати – за останнi пiвроку жоден не наважився украсти бодай мiшок збiжжя з селянськоi хати. У байраках над Днiстром ще переховуються кiлька десяткiв негiдникiв. Але менi про них вiдомо, i навеснi уся ця наволоч висiтиме на шибеницях. І раптом вiдбуваеться таке! Я просто не в змозi повiрити…
Семен промовчав, похитавши головою на знак згоди. Гурський зiтхнув.
– Скажи хоч щось, Ольховський! Не мовчи.
– Що ви хочете почути, сенаторе?
– Чому, чорт забирай, це вiдбуваеться?
Паливода поглянув на каштеляна i знову похитав головою:
– Не можу сказати надто багато. Звiдси далеко до Сатанова?
– Два десятки верст.
– Інший шлях е?
– Навряд. Якщо й iснують лiсовi дороги, нинi iх занесло снiгом.
– Тобто людина, яка вирiшила мандрувати з Сатанова у Кам’янець або навпаки, повинна проiхати саме тут?
– Напевне. Чому ти запитуеш?
Паливода поглянув на каштеляна.
– Очевидно, нещасний, якого ми знайшли, а також загиблi у Сатановi, ланки одного ланцюга, – сказав вiн.
– Це очевидно навiть для мене, – погодився Гурський. – Але чому у такий дикий спосiб? Заради чого?
Семен пiдняв комiр кунтуша, намагаючись врятуватись вiд протягiв, якi гуляли в салонi карети.
– Є багато пояснень навiть для того, що на перший погляд здаеться незрозумiлим, – пригадав вiн. – Одного разу я зустрiв святого iнквiзитора, який отруював людей сотнями. Здавалось би, святий отець i навмисне отруення – речi несумiснi. Але коли розiбратись бiльш прискiпливо, подiя набувае iншого забарвлення. Як нам оповiдае iсторiя, у Ватиканi традицiя труiти ближнiх досить стародавня. Проте усi ми вiримо, що церква веде нас до царства Господнього. І продовжуемо вiрити навiть пiсля того, як отруювачiв у рясах виведено на чисту воду. Скорiш за все убивця теж вiрить у щось. Принаймнi мае безлiч аргументiв для виправдання своiх дiй. Можливо, дiзнавшись якими е цi аргументи, ми зможемо знешкодити його досить швидко. Проте слiдство знаходиться на самому початку, тож зараз зарано робити будь-якi висновки.
– Ти говориш крамольнi речi! – сказав Гурський. – Якби твоi слова дiйшли до вух святоi iнквiзицii, мав би безлiч проблем.
– Вони намагались. Хоча й безуспiшно. Сенаторе, у мене е до вас невеличке прохання.
– Кажи.
– Не завадило б дiзнатись, кого ми знайшли. У мене не вистачить на це часу. Вiдрядiть кiлькох жовнiрiв у навколишнi села. Навряд чи цей чоловiк жив далi анiж за десять верст вiд мiсця, де ми його знайшли. Нехай дiзнаються, хто вiн.
Гурський, погоджуючись, хитнув головою.
– Я дам вказiвку. А зараз, прошу вибачення, моi сили вичерпано. Як фiзичнi, так i духовнi. Скоро буде трактир, там стаемо на вiдпочинок.
– І я буду останнiм, хто вас вiдмовлятиме, – пiдвiв пiдсумок бесiди Семен.
За чверть години дорога й справдi вивела загiн до селища, на околицi якого знаходився великий трактир. Ворота з рипiнням вiдчинились, i скоро на дворищi, яке до цього пустувало, стало велелюдно й гамiрно. Гурський у супроводi Паливоди i ротмiстра покрокував до будiвлi, решта жовнiрiв розташувались просто неба, розпалюючи багаття для обiгрiву й приготування iжi.
Роздiл IV
Снiгопад, який пройшов минулоi ночi, видався на диво рясним. Тож за кiлька верст вiд шляху, яким подорожували Семен Паливода i Анджей Гурський, снiгу навалило стiльки, що лiсовi дороги перестали iснувати, як справедливо вiдзначив каштелян. Бiлий лапатий, вiн йшов кiлька годин поспiль, все потовщуючи й потовщуючи ковдру, якою вкутались порослi лiсом схили гiр i безлiсi долини. А трiскучий мороз, незважаючи на снiгопад, не збирався випускати околицi зi своiх крижаних лабет. Здавалось, у бiлiй безмовностi, чистiй i холоднiй, не могло iснувати жодного руху, окрiм цього тихого падiння снiжинок.
Втiм, рух таки був. Просiкою серед заснiжених ялин повiльно просувались сани, запряженi парою коней. Незважаючи на те що напередоднi дорога тут була гарно вторована дроворубами, якi вивозили нею дрова для продажу у Кам’янець, Чемерiвцi, Смотрич i Балин, зараз просiка була засипана снiгом завглибшки у два фути. Тож конi лише iм одним вiдомим чином розрiзняли просiку й досi не збилися. Вони невтомно долали замети й покiрно тягли свою поклажу у невiдомому напрямку. Одинокий наiзник у шкiряному морському плащi, який сидiв у санях, не мав чiткоi мети. Вiн накинув на голову вiдлогу, заплющив очi й не помiчав нiчого навкруг себе, немов полинув у невiдому далечiнь. На соломi за спиною у наiзника була вже майже непомiтною велика кривава пляма. Вона, як i все навколо, поступово зникала пiд бiлою ковдрою. І скоро зникла зовсiм. Лише кiлька соломинок, якi стирчали крiзь снiг, червонiли крихiтними краплинками кровi. На тлi бiлоi пустелi краплинки виглядали кволо й беззахисно, немов травневi квiти, якi раптом потрапили у зимову заметiль. Обличчя чоловiка у санях не виказувало жодних емоцiй. І тiльки коли раптовий порив вiтру посилював вплив морозу, вiн кутався у свiй одяг i щось говорив, звертаючись до лiсу навколо спiвучими словами невiдомоi мови. А перед внутрiшнiм поглядом у нього пропливали чужi, далекi краi. Краi, якi нiколи не бачили снiгу. Лише зелень тропiчного лiсу й ласкавий прибiй моря. Землi, що вiн боявся iх i ненавидiв. Кораблi, дерево яких просякло смертю. Безмежжя океану i зневiри. Мить – i заснiженi пейзажi пiвденного Подiлля перестали iснувати в уявi Мешики. На iх мiсце пам’ять перемiстила темний, просякнутий сопухом гниючоi плотi трюм, у якому його зачинили…
* * *
Вони були зовсiм поряд. І хоч Степан намагався переконати себе, що разом з ним у тiснiй клiтцi звичайнi покiйники, заспокоiтись не вдавалось. У примарному свiтлi, що потрапляв сюди крiзь люк у верхнiй палубi, вiн мiг розрiзнити iхнi темнi тiла, вiдкритi очi, якi уже нiчого не бачили, а також бiлi зуби. У деяких iз чорношкiрих були розкритi роти, i iхнi схожi на перлини зуби були не менш бiлоснiжними, анiж за життя. Здавалось, вони ось-ось зарухаються i почнуть жестикулювати, благаючи води i iжi, як робили це ранiше. Проте запах, який iшов вiд iхнiх тiл i доводив Степана до стану смертельного жаху, сповiщав: вони уже нiчого не бажають просити у бiлих людей, якi стали iхнiми катами. Натомiсть сам вигляд покiйникiв тепер примушував благати прощення у них. Степан не спав уже бiльше двох дiб. Як тiльки втома долала, йому здавалось, що мертвяки пiдiймаються з просяклих нечистотами дощок трюму i повзуть до нього, простягають своi чорнi руки й клацають зубами, намагаючись вчепитись у нього смертельною хваткою. У такi хвилини сон зникав, а на його мiсце приходило вiдчуття, що у головi Степана натягнуто струною тонку мотузку, яка дзвенить вiд напруження й ось-ось може лопнути, занурюючи його у важкий бiль. Першi кiльканадцять годин вiн намагався стукати у люк, кричав i вимагав випустити його. Нестримно лаявся або навiть плакав. Але у вiдповiдь чув лише регiт i насмiшки. Потiм хитавиця посилилась i з нього уже нiкому було насмiхатись. Судно боролось iз штормом, тож моряки зайнялись такелажем i зовсiм забули про Степана. Вiдповiддю на його крики й благання тепер слугувало рипiння канатiв, шипiння води, що падала на палубу, стiкаючи клюзами, а також ледь чутна лайка боцмана.
І саме тодi мерцi зарухались. Причиною цього слугував шторм, який примушував задубiлi тiла перекочуватись трюмом, проте розбурхана уява Степана малювала зовсiм iншi картини. Йому здавалось, що вони перетворюються на страшних зомбi. Живих мерцiв, творiння чорних шаманiв з нетрiв Екваторiальноi Африки. І Степан вiдчував, як крижаний жах все мiцнiше обвивае його. Це був усеохопний жах. Такий, що пiдминае пiд себе решту емоцiй i думок. Примушуе холодiти й тремтiти, немов у пропасницi. Виходу не було. Вiн залишився сам на сам з ними й знаходиться цiлковито у iхнiх руках. Тонка струна у головi Степана натягнулась iще сильнiше, i вiн змушений був охопити голову руками. Пiсля чого заволав. Волав довго i моторошно, iнодi перекриваючи гуркiт буремного моря. Але його нiхто не чув. У свiтi навколо залишився лише вiн i мертвi тiла чорношкiрих.
* * *
Мешика, немов прокинувшись вiд сну, озирнувся. Конi все ще йшли просiкою, навколо нi душi. Вiн, нагадавшись про щось, похапцем стромив руку за пазуху й дiстав сувiй паперу. Розгорнувши, кiлька хвилин вдивлявся у зображення на паперi й кiлька стовпчикiв цифр пiд зображенням. Саме цифри привернули його увагу. Вуста Мешики гарячково шепотiли слова незрозумiлою мовою. Зрештою вiн згорнув сувiй i стромив за пазуху. Залишалось дванадцять ночей. Ранiше вони приходили лише iнодi. Можливо, раз на мiсяць. Обступали й намагались звести з розуму. Потiм вони почали приходити щоразу частiше. Аж доки Мiктлантекутлi за iх спинами не сказав, що тепер вони приходитимуть щодня. Щодня, доки сонце не зникне з небес серед бiлого дня. А тодi темрява заволодiе його, Мешики, душею. І потягне ii у пекло! Подумавши про це, Мешика почав тремтiти. Думки не могли затриматись у його головi. Вiд страху, пережитого пiд час згадки про голос за спинами мерцiв, що обступали його нiчною порою, вони розлiтались, немов зграйки наляканих горобцiв. Лише одна закарбувалась у свiдомостi розумiнням того, що вiн мае зробити.
Боги люблять жертви.
І коли жертв буде достатньо, вони змусять страшного Мiктлантекутлi вiдмовитись вiд його душi. І тодi вiн зможе зайняти свое мiсце бiля багаття воiнiв-орлiв. Поруч з усемогутнiм Мештлi.
Мешика розсмiявся хрипким смiхом, вiд звукiв якого з вiт ялини зiрвався у полiт важкий пугач.
– Ви не отримаете мою душу, породження темряви! Навiть не сподiвайтесь, – говорив Мешика. – Я подбаю про це! Так, так! Ви надто слабкi у зрiвняннi зi мною, о нещаснi! Тому що я той, кому призначено перемагати! Сонце любить жертви! І я дам iх вдосталь!
З цими словами вiн почав шарудiти у соломi позаду себе. Нарештi видобув парусинову сумку, з якоi обережно витяг i склав у рядок перед собою чотири закривавлених пакунки. Погладивши iх руками як щось безмежно цiнне, Мешика склав пакунки до сумки й заховав назад у солому.
– Так, я знаю! – нервово скрикнув вiн. – Їх надто мало, щоб зупинити темряву! Дайте менi час! Лише дайте менi час!
Поволi вiн почав заспокоюватись i щiльнiше закутався у свiй плащ. Залишилось дванадцять ночей. Вiдтепер вони приходитимуть щоночi, сумнiву не було. Першi чотири вiн мае чим зустрiти iх. Але залишаеться ще вiсiм. Вiд думки про це Мешика знову затремтiв. Вiн мусить, неодмiнно мусить подбати про це. Про те, що вiдбудеться далi, Мешика не замислювався. Коли жертв стане достатньо, сонце пiдкаже потрiбнi кроки. Зграйки стривожених горобцiв у головi нарештi остаточно вгомонились. Мешика повiльно заглибився у той напiвсонний стан, який володiв ним уже кiлька годин.
Раптом конi захропiли. Мешика потягнув повiд i озирнувся. За кiлькасот крокiв лiсова просiка, якою вiн рухався досi, закiнчувалась, приеднуючись до торованого шляху. До Кочубеева залишилось менше версти. На обрii виднiлися крайнi хати селища, господарчi будiвлi й копицi сiна. На гостинцi був помiтний рух. Мешика притримав коней i придивився. Пiсля цього зiскочив iз саней i, намагаючись створювати якнайменше шуму, кинувся до шляху. Борсався у глибоких заметах, здригався вiд снiгу, який потрапляв за комiр, i стискав у руках холодне рукiв’я абордажноi шаблi. Подорожнiх може бути кiлька, тож пiстолета, найiмовiрнiше, за все не вистачить. Але це навiть краще. Пощерблений клинок староi шаблi може продемонструвати, що здатний попити кровi на зимових украiнських просторах не менш жадiбно, анiж робив це на палубах iспанських каравел i португальських бригантин.
Досягнувши узлiсся, Мешика застиг. З боку шляху його неможливо було помiтити крiзь заснiженi вiти ялин. Натомiсть йому було добре видно, що там робилось. Гостинцем iхали двое озброених мушкетами й шаблями жовнiрiв, якi супроводжували сани. У санях знаходився третiй жовнiр i прикрите парусиною тiло. З-пiд парусини виглядала рука зi скрюченими пальцями. Шкiра руки була зеленкувато-жовтою. Мешика прислухався.
– Куди далi? – запитав у одного з вершникiв жовнiр, який правив санями.
– Вiдомо куди, у фортецю, – вiдповiв комонник у синьому жупанi, поверх якого виблискував кiльчастий панцир iз залiзними наплiчниками.
– А покiйного чому рiдним не залишили? Селянка так убивалась…
– Нiби ти не знаеш! – вiдрубав комонник.
– Накази каштеляна потрiбно виконувати, – подав голос iнший комонник. – Інакше по тобi будуть журитись.
– А все ж не по-християнськи, – зiтхнув жовнiр, зовсiм ще юнак. – Привезли до хати чоловiка неживого, показали i далi повезли.
– Не патякай! – гримнув на нього старший з драгун. – Буде наказ, привеземо назад.
Мешика вискалився i стромив руку до кишенi, клацнувши курком. І хоч розумiв, що не здатний протистояти трьом озброеним драгунам, ледь стримався, щоб не кинутись iм наперерiз. Яка рiзниця, чим озброенi тi нiкчеми? Адже Мештлi допомагае саме йому! А це найголовнiше! Втiм… Нi! Вони здатнi захистити себе, i може статися так, що це перешкодить виконати те, що вiн мае виконати. А потiм з’явиться Мiктлантекутлi. Це означатиме крах. Мешика знову почав битись, немов у пропасницi, а зграйки горобцiв у головi раптом сформувались у чiтке розумiння.
Йому потрiбна зброя!
Зброя потужнiша за ту, яку вiн мае нинi. І спiльник. Той, хто допоможе.
І вiн повинен здобути це все негайно.
За кiлька хвилин сани i драгуни Гурського зникли за вигином дороги, й Мешика поступово заспокоiвся. На його обличчi з’явилась презирлива посмiшка.
– Ви думаете, що утекли вiд мене? – стиха прошепотiв вiн. – Лише цього разу. Лише цього…
Роздiл V
У Сатанiв удалося потрапити лише надвечiр наступного дня. Перепочинок у трактирi затягся. Анджей Гурський, перед тим як лягти опочивати, звелiв принести вина й смаженого м’яса. Оцiнивши якiсть поданих страв та напоiв, до ночi оповiдав Паливодi про те, якого доброго господаря мае у його особi фортеця i як жахливо його недооцiнюють у Варшавi. Зрештою згадав про своi золотi вольностi й почав погрожувати комусь не названому тим фактом, що мае шаблю при боцi й зумiе довести, що вiн уродзоний шляхтич. Наостанок довго спiвчував нещасному Янушу Дубровицькому й зiзнався Паливодi, що не може вдруге дивитись на його убите дитя. Семен, щоб не затягувати бесiду, з усiм погоджувався.
Наступного дня його ясновельможнiсть зволив прокинутись, коли сонце досягло зенiту, тож виiхали далеко по обiдi. До мети подорожi прибули у час, коли сутiнки загасили заграву на заходi, а засипане снiгом мiстечко завмерло, вкутавшись димом з коминiв i прибравшись зiрочками освiтлених вiкон. Але тепер це була не та тиха мiсцина, яку нещодавно будили запряженi цугом конi Дубровицького. Бiля оселi Левi Сатанiвського, про подii у якiй поголос миттево розлетiвся вулицями, чергували жовнiри й палали смолоскипи. Мiщани не наважувались наближатись до живого ланцюга охоронцiв, тож тримались стривоженою зграйкою на iншому боцi ринковоi площi. Але й розходитись не поспiшали. Новина про жорстоке убивство, яке сталось зовсiм поруч, роздмухувала хворобливий iнтерес до страшноi сенсацii. Жахливi подробицi, яким вдалось просочитись у мiсто, примушували жiнок утрачати свiдомiсть, а чоловiкiв полотнiти. Коли прибув загiн, очолюваний каштеляном, жовнiри спробували вiдiгнати цiкавих ще далi, але зрештою покинули цю справу – людей на майданi помiтно побiльшало, i на усi спроби вiдтiснити його натовп вiдповiдав несхвальним гудiнням. Жовнiри, серед яких уже не було голландських мушкетерiв, почувши про прибуття каштеляна, спробували продемонструвати мiщанам, хто тут е господарем становища. Однак досить швидко зазнали фiаско i лише чудом у Гурського i Паливоду не потрапили гнилi овочi, шматки ганчiрок й iншого непотребу, якими мешканцi Сатанова «вiтали» владу, що виявилась неспроможною захистити мiсто вiд невiдомих убивць.
– Ти бачиш, що вони вчинили? – гукнув каштелян до Семена, намагаючись перекричати гудiння натовпу.
– Вони переляканi й роздратованi, – вiдповiв Паливода.
Гурський вiдшукав серед ланцюга жовнiрiв старшого – здорованя в обладунках i бургундському шоломi.
– Хорунжий!
– Слухаю, ваша ясновельможнiсть!
– Що тут вiдбуваеться?!
– Мiщани, ваша ясновельможносте… Хтось розпустив плiтки, що убивця все ще у мiстi. Вони вимагають знайти його.
– А ми, чорт забирай, чим, по-вашому, займаемось?
– Не можу знати, ваша ясновельможносте!
Гурський почав утрачати терпець.
– На рани боскi! Виженiть iх звiдси, у мене болить голова вiд крикiв!
Хорунжий поквапився виконувати наказ, а Семен у супроводi Гурського вирушив до господи лiкаря. Ворота за ними зачинили, i гул натовпу став менш чутним. Гурський щось бубонiв, вiдхекувався i нiс свое об’емне черево подалi вiд брами, через яку все ще могли щось пожбурити. Зупинився лише на ганку, де на нього очiкував стрункий чоловiк рокiв двадцяти п’яти, зодягнений у розхристаний жупан, пiд яким була лiврея зеленого англiйського сукна, короткi бриджi й бiлоснiжнi гетри. На ногах мав чорнi шкiрянi черевики з блискучими срiбними пряжками, а увiнчану пером широкополу шляпу тримав у руках. Паливода одразу звернув увагу на вiдкрите приемне обличчя незнайомця i проникливий погляд його сiрих очей.
– Вiтаю, ваша ясновельможносте! – вiдчеканив чоловiк у лiвреi.
– А, Адаме… – Гурський вказав на незнайомця. – Знайомся, Ольховський. Це наш гарнiзонний лiкар Адам Костенко. Я тобi про нього розповiдав. Вiн повiдае про усе, що тут сталось.
– Вiтаю, – простягнув у привiтаннi руку Костенко. І хоч могло здатись, що його усмiшка не вiдповiдала ситуацii, Семен не здивувався. Судячи з усього, перед ним знаходився знавець своеi справи, для якого смерть людини давно стала простою роботою. Як i для самого Паливоди.
– Вiтаю i вас, пане Адаме! – спокiйно вимовив вiн.
У звуках за зачиненою брамою дещо змiнилось. Серед гудiння натовпу пролунали розпачливi жiночi зойки, iржання коней i дзвiн обладункiв. Почулись короткi вiйськовi команди й лемент поволi почав ущухати. Вочевидь жовнiри, якi прибули з Гурським, змiнили перевагу у протистояннi з мешканцями Сатанова, й ринкову площу почали зачищати вiд невдоволених. Анджей Гурський кiлька хвилин слухав звуки вулицi, пiсля чого вдоволено розправив вуса.
– Лотри! Потрiбно було наказати ротмiстру упiймати кiлькох i всипати канчукiв!
– Навряд чи це iх заспокоiть, – зауважив Костенко.
– Але заспокоiть мене! – каштелян простяг руку до одного з жовнiрiв, що його супроводжували. Той без зайвих слiв вклав у руку свого пана схожу на невеличкий барабан срiбну баклагу в шкiряному футлярi.
– Хтось бажае вина, панове? – скорiше для вигляду, анiж сподiваючись на згоду, запропонував Гурський Костенку й Паливодi.
– Дякую, ваша ясновельможносте, – похитав головою Семен. – Надто багато роботи.
Вiдмовився i Костенко.
– Що ж, оглянемо мiсце злочину? – запросив прибулих Костенко.
