скачать книгу бесплатно
А Блюду тiльки цього й треба було – як воевода Гори вiн поставив там свiй терем, як потайний християнин був вхожий до княгинi Ольги, хитрий i тонкий на словi, увiйшов iй у довiру, став уем Ярополка.
Князь Святослав дiзнався пiзнiше про це, але не став перечити матерi – володiти зброею може навчити княжича Ярополка не тiльки воевода, а й кожен гридень, адже i вуем улюбленого свого сина Володимира вiн зробив не когось, а дружинника Добриню… Прийде час, думав вiн, i кожен з його синiв – чи то Ярополк, чи Олег, чи Володимир, – ставши князем, мусить сам показати свiй хист, силу. Князь Святослав надiявся на всiх своiх трьох синiв; виiжджаючи на останню брань з ромеями, вiн посадив на столi в Киевi Ярополка, в землi Деревськiй – Олега, а Володимира послав у Новгород.
Слiд сказати, що Святослав так робив не з власноi волi – Володимир був його першим, старшим сином i по закону й покону мусив посiсти стiл у Киевi, але ж Ярополк i Олег були дiтьми князiвни Предслави, а Володимир сином рабинi – не Святослав, а Гора не захотiла мати князем Володимира, тим-то й послав вiн його, здавивши серце, до далекого Новгорода, в Киевi ж сiв Ярополк.
Звичайно, не баба Ольга й не вуй Блюд дали душу княжичевi Ярополку – високий i ставний, свiтлий з лиця i з темним волоссям, з тонкими бровами, ледь гоструватим носом, обережний на словi, стриманий, розважливий – дуже гарний був княжич Ярополк.
Але, як це iнодi бувае, мав вiн хижу душу, ненависть i помста нездоланно й завжди палили його серце, у своiх дiях не зупинявся Ярополк нi перед чим, навiть облудою й лжею.
Так було, коли Святослав воював у Болгарii й на Дунаi. Тодi кожен з синiв сидiв i правив у своiй землi, але живий був батько, вiн управляв Руссю, його слухались, йому пiдкорялись сини, а так само й Ярополк.
Коли до Киева дiйшла вiсть, що князь Святослав загинув у порогах, Олег i Володимир кiлька разiв посилали один до одного гонцiв. Правди нiде дiти, iм обом не до душi були чванькуватий, гордий, хитрий Ярополк i вся киiвська Гора, що волiли бiльше загарбати, пiдкорити Деревську землю й Новгород.
Проте вони не могли порушити слова отця, що визначив кожному сину свою землю. Домовившись мiж собою, дали Ярополку роту по покону на зброi, обiцяли, що триматимуть з ним дружбу, визначили вiд земель уроки. І Ярополк, сiдаючи на стiл як князь Русi, присягся Христом, що блюстиме закон i покон отцiв, стерегтиме землi, матиме дружбу й приязненство со братами.
Але ж Ярополк не додержав своеi присяги, заздрiсть краяла його серце, вiн не мiг стерпiти, що не сам, а ще два брати – з них один син рабинi – управляють землями.
Незабаром пiсля смертi батька сталась у нього сутичка з братом, князем деревським Олегом. Винен був не Олег, – тихий, дуже несмiливий князь сидiв у своiй глухiй, пiснiй, болотянiй землi в городi Іскоростенi, справно посилав у Киiв дань, давав воiв, виконував усi уроки.
Та Ярополку цього було мало. Власне, дiяв тепер не вiн, – i за княгинi Ольги, i в час Святослава боярство й воеводство, мужi й старцi Гори зiбрали в своiх руках великi добра, брали й брали з княжих рук пожалування, землi, лiси, рiки; iм уже мало було города Киева й Полянськоi землi, вони хотiли, щоб князь, а також i вони мали дань i в iнших землях.
– Доколи будемо, княже, брати малу дань iз землi Деревськоi… Пошли, княже, в Іскоростень дружину, нехай Олег дасть бiльшу дань.
Ярополк послухав Гору, послав у Деревську землю воеводу, сина Свенелда Люта, який став бити в ii лiсах звiра, знiмати бортi, накладати на городи й весi свою воеводську дань.
Покарати Люта виiхав з дружиною сам князь Олег – на цей раз тихий князь був роздратований i рiшучий, – наздогнавши Люта, вiн убив його, а дружину прогнав за межi землi своеi.
Гора загомонiла, i не тому, що любила Люта, нi, бояри й воеводи ненавидiли цього нащадка свiонiв[36 - Свiони – шведи.], але гомонiли, бо хотiли бути хазяiнами всiх земель, а деревляни вбили воеводу, деревський князь вийняв меч проти Гори.
Князевi Ярополку треба було б пригадати дiда свого Ігоря, який ходив у Деревську землю по дань i там загинув… Але вiн забув про це, послав до города Вручая дружину, що побила деревлян, кiньми затоптала в сутичцi князя Олега.
Невдовзi туди прибувае Ярополк. Вiн схиляе колiна перед тiлом брата, гiрко плаче й бiдкаеться, – за що його вбили.
Що сльози?! Хто iм повiрить? Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.
Ранньоi весни, тiльки затужавiв Соляний шлях[37 - Соляний шлях – давнiй шлях з Киева до Криму.], у полi за Днiпром з’явився невеликий загiн печенiгiв: деякi – на конях, частина – в кибитках. Сторожа поля, як це водиться, одразу ж кинулась по iхньому слiду, наздогнала, готувалась прийняти бiй. Печенiги зовсiм не збирались битись. Вони зупинили кибитки й конi, ждали на високiй могилi, коли наблизиться сторожа, а тодi послали наперед своiх кликунiв, якi й сказали, що це iде в Киiв на поклiн до князя Ярополка каган орди Ілдея.
На поклiн до князя Ярополка? Руськi люди досi не чули, щоб кагани iздили на поклiн до iхнiх князiв, старi, бувалi воi говорили: «Стережись хозарина на Ітилi-рiцi, ромея – над морем Руським, а печенiга – скрiзь у дикому полi»; не знали вони й на цей раз, як бути з печенiгами, через що велiли загону стати на мiсцi й ждати, самi ж оточили його, а до Киева послали гонцiв, якi б дiзнались, що i як iм робити.
Меч i щит князя Святослава! Ярополк почув про печенiзького кагана Ілдею, стоячи в Золотiй палатi пiд зброею свого батька, i здавалося, цi мертвi, холоднi речi говорили, кричали, велiли, аби вiн не говорив з ворогами, якi пролили кров його батька.
Князь Ярополк забув свого батька, сказав, що говоритиме з каганом Ілдеею, вiн прийняв його в Золотiй палатi, де висiли батькiвський меч i щит.
У високих, шитих iз цапиноi шкiри чоботях-вивертнях, у короткому каптанi, пiдперезаний поясом iз золотим набором i кривою шаблею бiля пояса, чорний вiд степових вiтрiв, з кружальцем чорного волосся на поголенiй головi, гостроносий, з лукавими швидкими очима каган Ілдея стояв перед князем Ярополком i через толковина говорив:
– Ми приiхали, щоб дiзнатись про здоров’я великого князя, усiх воевод i бояр руських…
– Дякуемо, кагане! А як тобi iхалось у полi i як здоров’я твое й iнших каганiв?
– Спасибi, княже! І я, i всi iншi кагани почувають себе добре, посилають тобi дари.
Кiлька здоровенних печенiгiв, що прийшли разом з Ілдеею, розвернули мiхи й поклали перед князем дари – сувоi фофудii[38 - Фофудiя – схiдна тканина.] з срiбними узорами, клепану з сiчених кiлець байдану[39 - Байдана – кольчуга.], криву шаблю в золотому окладi.
– За дари дякуемо й даемо своi.
Гриднi принесли й подали кагану зробленi роднянськими майстрами позолоченi меч, щит i кольчугу.
– Твоi дари дуже щедрi, – говорив каган, i обличчя його аж сяяло вiд задоволення. – Краще срiбло, нiж мiдь, краще золото, нiж срiбло, краще мир i любов, анiж вiйна. З тим мене й прислали кагани, велiли сказати: нашi печенiзькi орди багато воювали з твоiми отцями й проливали руську й свою кров. Моi орди не хочуть тепер воювати з руськими князями, хочемо мати мир i любов з Киевом. Хочемо вiрно тобi служити.
Коли б князь Ярополк був далекоглядний i стежив за межами Русi, вiн знав би й розумiв, що печенiзький каган прибув до Киева, бо зi сходу на простори мiж Ітилем-рiкою й пониззям Днiпра, де печенiги досi почували себе повними хазяiнами, насувають орди половецькi, слiдом за ними йдуть кимаки, огузи[40 - Половцi, кимаки, огузи – орди, що вийшли в кiнцi X столiття з глибин Азii.], о, коли б Ярополк це знав, вiн би говорив з Ілдеею iнакше, змусив би ударити на половцiв, попередив багато кровi, яка пiзнiше була пролита на Русi.
Не знав, звичайно, князь Ярополк i того, що каган Ілдея зовсiм недавно зустрiвся в порогах з василiками iмператорiв Василя й Костянтина, якi дали йому золото, аби вiн уклав мир з Ярополком i щоб орди його йшли на захiд до Днiстра, щоб там, коли буде надоба, з’еднатись з легiонами ромеiв i бити болгар. Князь Ярополк про це не знав, вiн чув пiдлесливi слова Ілдеi:
– Весь свiт славить тебе, княже Ярополче, печенiзькi кагани пропонують тобi мир i любов, вони не будуть бiльше заважати руським купцям у полi, пiдуть до Днiстра, хочуть сiсти на землi.
І князь Ярополк вiдповiв:
– Я беру мир i любов з вашими племенами, а на знак нашоi дружби дам городи й волостi над Днiстром, де живуть тиверцi й угличi.
Так князь Ярополк заради слави своеi укладав мир з ворогами Русi, так за шматок тлiнноi фофудii, iржаву байдану й отруену шаблю вiддав ворогам-печенiгам землi тиверцiв i угличiв, сам вiн пiзнiше, в дуже важку годину i вже запiзно, зрозумiв цiну печенiзькоi любовi й зради людям своiм.
Саме небо, здавалось, кричало проти миру руських людей з печенiгами, ще каган Ілдея не покинув Киева, як серед бiлого дня на сонце наповзла тiнь, землю оповила темрява, зiрвалися вихори й загримiв грiм, заревла худоба й закричали звiрi в лiсi.
Але князь Ярополк не зважив на це, вiн святкував перемогу в Киевi, каган Ілдея мчав з своею дружиною в дикому полi, до Киева ж iхали ще страшнiшi й пiдступнiшi вороги.
3
Коли на Днiпрi одшумiли каламутнi веснянi води i над голубим плесом окреслились темнi, порiзанi жовтими, червоними й зеленими прожилинами кручi, коли в безмежних лугах зацвiло множество пахучих квiтiв, саме тодi у маi-розмаi вiд пониззя припливло i стало на Почайнi чимало грецьких хеландiй – справжнiх чудес з дивовижними рiзьбленими носами, обрiзаними кермами, з високими насадами, оповитими зеленими морськими водоростями.
На хеландiях приiхали, як i завжди, купцi з Константинополя на чолi з Феодором, разом з ними прибули й сли iмператорiв ромеiв Василя й Костянтина, що хотiли говорити з киiвським князем.
О, коли б то були живi княгиня Ольга й син ii Святослав! Вони знали, що гречини – льстивi, хитрi люди, й одразу б замислились i зрозумiли, чому сли iмператорiв Вiзантii з’явились у Киевi.
Сли iмператорiв – славетний полководець патрикiй Роман, безбородий, один iз папiiв Великого палацу Лев, епископ з Солунi Никодим та купець Феодор, – тiльки iх завели до Золотоi палати, почали:
– Божою милостю, вiд василевсiв Римськоi iмперii Василя i Костянтина ми, василiки, б’емо тобi чолом, княже Ярополче, i просимо дари прийняти.
Пiсля цих слiв василiки вдарили чолом князевi Ярополку, вклонились воеводам i боярам, що збились у Золотiй палатi, а слуги iх пiднесли ближче дари iмператорiв.
Це були справдi достойнi дари: слуги клали на килими перед князем червонi, тканi золотою ниткою, гексамити[41 - Гексамит – оксамит.], сувоi найтоншого венецiйського алтабасу[42 - Алтабас – атлас.], бархати з Флоренцii, половинчатi й гострокутнi бурмицькi перли, червонi, як кров, вiнiси[43 - Вiнiси – гранати.], жовтi яхонти, голубi, як небо, бiрюзи, всiляке узороччя[44 - Узороччя – прикраси.].
– За дари дякуемо, – вiдповiв князь Ярополк, – а iмператорам ромеiв зичимо здоров’я, довгих лiт життя, щастя.
Брат убив брата, кров Олега запеклася на мечi князя Ярополка.
А потiм василiки почали розмову – тонку й хитру, але для князя Ярополка вигiдну.
– Імператори ромеiв стверджують мир i любов мiж Вiзантiею i Руссю, уставлену iмператорами нашими Львом i Олександром, Романом, Костянтином i Стефаном, а потiм Костянтином порфiрородним i Іоанном Цимiсхiем.
– Ми – руськi люди, – вiдповiв на це Ярополк, – такожде блюдемо i будемо блюсти ряд, який уклали з iмператорами ромеiв князi нашi, – вiчна iм пам’ять. – Ігор, Ольга i отець мiй – великий князь киiвський Святослав.
– Імператори ромеiв не тiльки бережуть мир i любов з Руссю, – продовжили василiки, – а бажають iх змiцнити, помножити.
У Золотiй палатi почувся шепiт воевод i бояр, – вже хто-хто, а вони знали, як берегли мир i любов з Руссю iмператори: он на стiнi палати висять посiченi шаблями ромеiв доспiхи князя Ігоря, щит i меч князя Святослава, скiльки кровi пролито на сiчах з ромеями, скiльки кiсток тлiе в пiсках над Руським морем, над Дунаем, у Болгарii! О руськi люди, рiдна земля, чи чуете ви нинi ромеiв?!
Князь Ярополк дивився на багатi дари, що лежали перед ним, гордо сидiв на столi отця свого, це з ним говорять василiки iмператорiв…
І утверждаеться, множиться мир з Вiзантiею – купцям грецьким дозволяеться торгувати не тiльки в Киевi, а в усiх городах Русi, киiвський князь дасть iмператорам военну помiч, аще виникне в цьому потреба…
Князь Ярополк у цьому мiсцi зупиняе василiкiв, що старанно записують ряд[45 - Ряд – умова, договiр.] на харатiях.
– А коли буде надоба, – каже вiн, – iмператори ромеiв мусять допомогти й Киеву, дати воiв з хеландiями, грецький вогонь[46 - Грецький вогонь – запалювальна рiдина.].
Василiки оторопiли: Вiзантiя не раз уже укладала ряд з Руссю, це iмператори жадали, аби Русь збройно допомагала Вiзантii, киiвськi князi ж нiколи не просили ще допомоги в ромеiв.
Проте василiки посмiхаються й записують до харатii те, що просить князь Ярополк. А далi говорить василiк епископ Никодим, вiн просить князя Ярополка ствердити християнську епархiю на Русi, встановлену ще патрiархом Фотiем.
Ярополк вагаеться – християнин, оточений боярами, воеводами, купцями, бiльшiсть яких також, ще з часiв Ольги, – християни, вiн радо ствердив би встановлену Фотiем Киiвську епархiю.
Та вiн знае, що патрiарх Фотiй дiяв самочинно, не питаючи згоди киiвських князiв, через що князь Ігор, Ольга, Святослав обурювались i кляли Вiзантiю.
Ярополк знае й те, що Гора молиться Христу, всi ж землi Русi, людiе ii моляться богам старим, дерев’яним i не приймуть християнства.
– Я не знаю про епархiю Фотiя, – хитро каже Ярополк, але одразу ж додае, що на Русi е чимало християн i що вiн сам християнин, тому дозволяе грецьким священикам поширювати свою вiру над Днiпром, – а це вже зрада Русi, князь Ярополк ламае слово батькiв, вiдкривае дверi до Русi найлютiшому вороговi.
Так говорить князь Ярополк з василiками ромеiв у Золотiй палатi, пiсля чого запрошуе iх на обiд у стравницю.
І саме тодi василiки сказали князю Ярополку, що iмператори ромеiв бажали б закрiпити мир i дружбу з киiвським князем його шлюбом з жоною царськоi кровi, що царiвна ця нинi гостюе в Херсонесi i скоро може бути в Киевi.
Князь Ярополк, сп’янiлий вiд медiв, на одну якусь хвилинку замислюеться, згадуе розповiдi старих людей про те, що княгиня Ольга iздила до Константинополя сватати його батьковi вiзантiйську царiвну i мала через це велику образу. Та невже ж вiн кращий, дужчий, бiльш потрiбний ромеям, нiж його батько?!
– Я зустрiну й з честю прийму в Киевi царiвну, – каже василiкам князь Ярополк.
А ще через короткий час на березi Почайни зупинилось кiлька хеландiй, з однiеi зiйшла й попрямувала Боричевим узвозом на Гору оточена патрикiями-слами жiнка, обличчя якоi ховалось пiд темним покривалом.
На Горi, в теремi, жiнка зняла покривало, й князь Ярополк був вражений, побачивши перед собою надзвичайноi краси, нiби виточене обличчя, тонкий нiс, нiжнi уста, рум’янцi, що розцвiли на його очах, як пишнi троянди, i темнi очi, що нiби увiбрали в себе грозу полуденних морiв, але веселi, iскристi.
«О Боже, – подумав Ярополк, привiтно посмiхаючись жiнцi, яку сли назвали Юлiею, небогою iмператора Романа Лекапiна й троюрiдною сестрою царствуючого iмператора Василя, – де народилась i як потрапила до Киева ця красота незрiвнянна?»
Вiн запрошуе Юлiю до Золотоi палати й довго розмовляе там з нею, пiзнiше вона йде в княжi покоi, де князь i царiвна обiдають, надвечiр у гридницi збираеться пир, на якому Ярополк дае великi дари василiкам iмператорiв, пiднiмае за здоров’я царiвни келих з медом.
Гора гомонить, чутки про василiкiв i царiвну котяться в передграддя й на Подол, дехто в цей час п’е, а дехто, торкаючись шрамiв на тiлi, думае важку чорну думу.
Так минае кiлька днiв. За цей час князь Ярополк разом iз Юлiею i слами побували у Вишгородi, на ловах, розважались i пустували, але говорили й про дiло, домовлялись про шлюб князя iз царiвною.
Однiеi ночi сталося щось незвичайне. Була пiзня година, спала, впившись медами й олом, Гора, тiльки перекликались сторожi на вежах i час вiд часу спокiйно, навiваючи сон, звучали мiдянi била, по небу плив великий жовтуватий мiсяць, тисячi зiр палахкотiли в глибинах неба i яскраво вiдбивались на плесi Днiпра.
І раптом мiсяць почав примеркати, з правого боку на нього наповзала чорна тiнь, ось тiнь зовсiм вкрила чоло мiсяця, i вiн став суцiль темний, попелястий, в цей же час десь з бездонноi глибини неба вирвалась безлiч зiр, вони летiли до землi, палахкотiли, згорали…
Цi знаменiя в сонцi, мiсяцi i зорях[47 - Записи про затемнення сонця, мiсяця i про зорянi дощi е в лiтописах пiд роком 6487 (979 нашоi ери).] справили на людей руських надзвичайне враження. Коли мiсяць затьмарився i з неба посипалась злива зiр, переляканi сторожi на стiнах вдарили в била, враз прокинулась Гора, люди роздмухували вогнi на Подолi й Оболонi, виходили з домiв i з тривогою дивились на таемниче небо.
Тiльки князь Ярополк не лякався неба, його не тривожили звуки бил, юрби людей, що, вийшовши з теремiв, гомонiли скрiзь на Горi.
– О Юлiе! – говорив вiн, стоячи бiля вiкна свiтлицi й показуючи нiчний Киiв. – Ти чуеш звуки бил – це моi сторожi вiтають нашу любов, ти чуеш голоси Гори – це все людiе славлять тебе, ти бачиш, як затьмарився мiсяць, – це сам Бог вкривае нашу любов шатами ночi, ти бачиш, як з глибин неба сиплються зорi, – це знамено для всiеi Русi на честь нашого шлюбу. Будь благословенна, княгине Русi, нехай вiчною буде наша любов!
В цей час злива зiр закiнчилась, чорна тiнь поволi сповзла з мiсяця, свiтлицю залило яскраве зеленкувате свiтло, княгиня Юлiя скинула своi оздоби, ii руки простяглися до Ярополка.
4
Княгиня Юлiя дуже швидко призвичаiлась до Гори, терема княжого. Це було не дивно – у Киевi в той час жило чимало ромеiв, що приiхали сюди ще за княгинi Ольги, й пiзнiше кожноi весни на Почайнi зупинялись хеландii купцiв з Константинополя, якi все лiто торгували на Подолi й тiльки над осiнь, коли прибувала вода в Днiпрi, спускались у Руське море, деякi ж купцi й зимували тут, мали своi двори.
Так було не тiльки з ромеями – Киiв добре знав тодi свiонiв, що вiльно iздили з Варязького в Руське море, деякi з них служили в княжiй дружинi й жили в Киевi; над Почайною цiлий кiнець займали хозари-купцi; на Подолi на торзi можна було зустрiти нiмцiв, угорцiв, чехiв, полякiв.
Через це княгиня Юлiя легко могла зустрiтись i, по надобi, викликати до свого терема землякiв, хотiла Юлiя – могла говорити з нiмцями, поляками; метка, спритна, дотепна, вона швидко познайомилась з боярськими й воеводськими жонами, та вони й самi одна поперед другоi намагались побувати в теремi новоi княгинi.
А вже боярськi й воеводськi жони! У них тепер тiльки й було розмови:
– Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одягаеться як! А ходить! А говорить!
І вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлii тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя.
За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, – важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен iздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.
Особливо ж багато християн з’явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, – купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Іскусев, Вуефаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики, церковнi сосуди.
Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй установив епархiю руську, в Киевi з’явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарii сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ii онукiв, священиками в перших киiвських церквах.
Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Киевi, анiж грецьких, – вони розмовляли слов’янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цiею ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях.
Мало було християн лише серед воевод i тисяцьких, i то не дивно – невпинно борючись з ромеями й Вiзантiею, вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воевод деякi, як-то Вовчий Хвiст, Слуда, потай ходили до церкви над Почайною.
Коли ж на Горi з’явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Киева й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь, про богоспасенну Вiзантiю.
Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав iм або ж мовчав. Вiн мовчав, бо в душi був згодний затвердити епархiю Фотiя, пустити на Русь тисячi грецьких священикiв, зробити все, що побажають iмператори ромеiв, бо вiн же був нинi родичем iхнiм, мав прияти, як i вони, славу.
Дивним, правда, було те, що самi iмператори мовчали, вiдколи до Киева приiхала царiвна Юлiя, вони нiбито води в роти набрали, з Константинополя iхали купцi й священики, ченцi й знову ж купцi, не було тiльки слiв, з якими Ярополк мiг би говорити про дiло.
Проте вiн розумiв iмператорiв – iм, либонь, i незручно було вести перемови з Ярополком, адже на Русi сидiло два князi – вiн у Киевi, а ще один – Володимир – у Новгородi.
На це йому не раз натякала й Юлiя, а одного вечора завела з ним розмову – одверту й сувору. Вона приiхала до Киева дуже худою, тоненькою, ставною, темнобровою й темноокою, швидкою, як ластовиця, – такою ii полюбив Ярополк. За короткий час на Горi Юлiя змiнилась – втратила полуденну засмагу, ледь поповнiла, бiльш окреслились ii груди, стан, стегна, – Киiв i Гора пiшли на користь Юлii, вона розцвiла, як дивна квiтка.
Одно турбувало князя Ярополка: минав мiсяць за мiсяцем, Ярополк, думаючи про майбутне, хотiв мати сина царськоi кровi, а Юлiя не признавалась, не говорила, що збираеться стати матiр’ю.
– Ти – справдi великий князь, – почала розмову Юлiя, – у Константинополi я уявляла тебе красивим, нiжним, милим, а ти виявився набагато кращим, нiж я думала.
Поклавши руки на ii плечi, вiн дивився в саму глибину темних грецьких очей.
– Чим же я кращий? Скажи, Юлiе!
