скачать книгу бесплатно
Проте цi часи минули, вiд всемогутньоi колись iмперii вiдпадали землi й народи, в самiй нiй столiття за столiттям спалахували повстання – зубожiле селянство, ремiсники, раби, народ самоi Вiзантii не раз пiднiмались проти iмператорiв.
Час, у який василевсами були Роман І и Роман II, Костянтин VII, а потiм полководцi – коханцi Феофано Никифор Фока i Іоанн Цимiсхiй, i нарештi, сини Феофано Василь i Костянтин, був дуже важкий для Вiзантii – iмперiя приймала на себе удар за ударом, сама горiла у вогнi повстань.
Проедр Василь, що був найближчою особою й правою рукою iмператорiв Костянтина, Романа, Никифора i, нарештi, Іоанна, краще, нiж хто iнший, розумiв, на чому тримаеться Соломонiв трон вiзантiйських iмператорiв; йому доводилось пожинати те, що ним було посiяно, розв’язувати вузли, якi вiн сам свого часу зав’язав.
Важко в самiй iмперii: у фемах ii кiлька рокiв був неврожай, де щось i родило на скелястих, сонцем випечених ii нивах, те забирали за податки, то тут, то там спалахували повстання, щоб з ними боротись, доводилось утримувати численну армiю; ще бiльшу й вимогливiшу армiю складало духiвництво й ченцi, що володiли багатьма маетками й землями навкруг них; величезнi кошти поглинав Великий палац, у якому за всяку цiну, хоча б заради iноземцiв, треба було пiдтримувати зовнiшнiй блиск; золота, золота й ще раз золота вимагали синклiт, сенатори, патрикii, чиновники, нарештi, етерiя, полки безсмертних, що мали охороняти особу iмператора, легiони, розсiянi в Європi й Малiй Азii.
Важко доводилось Вiзантii i з сусiдами. Найлютiшим ворогом iмперii протягом останнiх столiть була нова Священна Римська iмперiя, вона, як чорна хмара, насувала на Вiзантiю з пiвночi й вiд заходу, iй належали землi вiд Варязького[22 - Варязьке море – Балтiйське море.] до Середземного моря, майже вся Італiя, острови на Середземному морi.
Довго, великою силою боровся з Нiмецькою iмперiею iмператор Никифор Фока, але перемогти ii не мiг. Іоанн Цимiсхiй зробив те, чого не досягнув його попередник: вiн вiддав дочку iмператора Костянтина Феофано за сина Оттона І, i зараз, коли цей iмператор помер, а на престол сiв його син Оттон II, Нiмецька iмперiя гадки не мала посуватись на пiвдень i захiд – ii легiони рушили на схiд. Польща вiддала в заставу Оттону II малолiтнього сина короля Болеслава, Чехiя прагнула скласти угоду з iмперiею, дочка iмператора Костянтина грекиня Феофано одводить меч вiд Вiзантii, скеровуе його проти полякiв, чехiв, Русi.
Не турбувався проедр Василь i про пiвденнi межi Вiзантii. Там, в Азii, завжди було неспокiйно, Никифор Фока i Іоанн Цимiсхiй все свое життя скоряли цi непокiрнi землi. Вард Склiр хотiв сiсти на Соломоновiм тронi, що ж, якщо вiн хоче зберегти свое життя й честь, нехай повоюе в Аравiйськiй пустелi. Разом з Вардом проедр розкидав по Азii всiх його поплiчникiв, – пустеля велика, непокiрних земель багато, вони, як голоднi пси, блукатимуть у сипких пiсках, лизатимуть гаряче камiння, а в цей час проедр Василь робитиме своi справи.
Інше турбувало тепер проедра Василя: пiвнiчнi й схiднi межi iмперii… Доки Вiзантiя тремтiтиме перед Болгарiею й Руссю, доки Константинополь здригатиметься вiд скаженого гiперборейського[23 - Гiперборейський – пiвнiчний.] вiтру, доки Болгарiя й Русь загрожуватимуть Вiзантii?
Проедр Василь увесь час пильно стежив за Болгарiею й знав, що в той час, коли iмператор Іоанн бився в Преславi й Доростолi, у захiдних волостях Болгарii пiдняли повстання комiт[24 - Комiт – правитель областi, комiтопул – син комiта.] Шишман та чотири його сини; спочатку батько, а потiм комiтопули Давид, Аарон, Мойсей i Самуiл невпинно поширювали свое царство, нинi сидять у Воденi, готують похiд проти Вiзантii.
Неспокiйний був проедр i за Русь – там, як розповiдали купцi, пiсля загибелi Святослава сiв на престолi в Киевi син Святослава Ярополк, два його брати князюють в iнших землях Русi. Але що думають князь Ярополк i його брати? Будуть вони мститись за смерть свого батька чи нi, чи не з’еднаються вони, крий Боже, з болгарськими Шишманами, чи не звернуться до Римського Папи або, що ще гiрше, до нiмецького iмператора?
Вiйна! О, проедр Василь тремтiв, думаючи про вiйну з болгарами й русами. Якщо вона почнеться, Вiзантiя не тiльки не виграе ii, а втратить усе.
9
Проедр Василь поспiшае. Вiн велить привести до Великого палацу кесаря Болгарii Бориса й довго розмовляе з ним.
Кесар Борис мае жалюгiдний вигляд: темне платно на ньому вицвiле й ветхе, сам вiн схуд, збляк, у нього тремтять руки, очi клiпають.
І не дивно – вiн нинi не кесар, а магiстр, iмператор Іоанн хижо поглузував з нього, Борис живе у Великому палацi як в’язень, з ним е жона Марiя, двое дiтей.
Проедр цiкавиться здоров’ям Бориса, запитуе про його дружину Марiю й дiтей, розповiдае про те, що роблять у Болгарii Шишмани.
– Проклятi комiти! – вириваеться в Бориса. – Вони розривають Болгарiю на шматки, загублять ii.
Проедр Василь посмiхаеться всiм своiм безбородим обличчям, пiдбадьорюе Бориса:
– Але Болгарiю ще можна врятувати, i Константинополь хоче так зробити. Що Шишмани – вони вискочки, самозванцi, в них немае й краплини царськоi кровi.
Борис розправляе плечi, в словах проедра рiшучiсть i упертiсть, вiн немарно нинi покликав його до себе.
– Так, великий проедре. Шишмани – вискочки, самозванцi, iх нiколи не пiдтримають болгари.
Тодi проедр Василь переходить до дiла.
– Покiйний iмператор Іоанн зробив недобре, забравши в тебе корону, – каже вiн, – але мертвих не судять. Боговiнчана десниця iмператорiв наших Василя й Костянтина у цей важкий для болгар час хоче повернути тобi корону каганiв[25 - Каган – князь.], багряницю й сандалii… Ти з братом своiм Романом, – суворо й повагом каже проедр, – поiдеш до Болгарii й посядеш трон у Преславi. У своiй борнi ти можеш розраховувати на повну помiч Вiзантii.
Борис низько схиляеться й цiлуе кощаву руку проедра Вiзантii. Вiн негайно, не втрачаючи нi одного дня, виiде до Болгарii. Але з ким, з якою силою?
– Проедре Василю, – каже вголос про це Борис, – на кого ж я можу покладатись у борнi з Шишманами?
Проедр посмiхаеться.
– Кесарю Борисе, – глузливо цiдить вiн, – тiльки-но ти сам казав, що болгари нiколи не пiдтримають Шишманiв. Але тебе, сина Петра й онука Симеона, вони мусять пiдтримати? Звичайно, надiятись на те, що ти одразу збереш вiйсько, не доводиться. Земля в Болгарii надто гаряча, ти мусиш дiяти спроквола, повiльно, спираючись на боляр, боiлiв, кметiв[26 - Боляри, боiли, кметi – бояри, вiйськовi начальники, управителi областей.]. Дати тобi свое вiйсько не можу, бо тодi Вiзантiя мусить почати вiйну з Шишманами, а робити зараз цього не варто. Ти i тiльки ти повинен почати повстання проти Шишманiв – для початку я тобi дам невелику дружину з легiонерiв, сам збирай вiйсько в Болгарii.
– А корона? – вирвалося у майбутнього кесаря.
– Тобi вiдомо, – спокiйно вiдповiв на це проедр Василь, – що Іоанн Цимiсхiй вiддав корону болгарських каганiв у Святу Софiю. Там вона й лежатиме, а коли сядеш на престолi в Преславi, одержиш корону. Кесарю – кесареве!
Вiдступати? Нi, кесаревi Борису вже пiзно це робити. Проедр Василь повертае йому корону, але одягти ii на голову мусить сам Борис. Що ж, у кесаря нi з чого вибирати!
Проедр Василь запрошуе до своiх покоiв у Великому палацi патрикiя Феодора.
Муж цей був одним з найбагатших людей Константинополя, вславився тим, що торгував десяток лiт з русами, смiливо перетинав кожноi весни Руське море й пiдiймався вгору Днiпром до Киева, де мав свiй двiр, склепи, рабiв, на осiнь повертався з навантаженими всяким добром хеландiями до Константинополя, – його навiть прозивали Феодором Бореем[27 - Бореас, Борей – пiвнiчний вiтер, пiвнiч (грец.).].
Проедр Василь добре знав патрикiя Феодора, не раз запрошував його до Великого палацу, щоб довiдатись про далеку Русь; були випадки, коли проедр давав Феодору й важливiшi завдання (купцi Вiзантii завжди були очима iмператорiв у чужих землях), саме Феодора Борея посилав проедр з василiками до печенiзького кагана Курi, коли Іоанн Цимiсхiй замислив убити князя Святослава.
І патрикiй Феодор виконав тодi завдання Цимiсхiя, знайшов над Днiпром Курю, дав йому двiстi кентинарiiв, а каган навеснi дiждався князя – вбив його на островi Хортицi.
Тепер проедр Василь i патрикiй Феодор зустрiлися як давнi знайомi, друзi.
– Я чув, патрикiю Феодоре, – почав розмову проедр, – що ти тiльки-но прибув з Киева.
– Так, проедре Василю, я прибув з Киева три днi тому.
– Ти iхав морем?
– Нi, по Борисфену й Понтом я боявся iхати. На цей раз я iхав кiньми через землi тиверцiв i угличiв, а потiм через Болгарiю.
– І, чув я, ти знову вирушаеш до Киева?
– Зараз зима i всi шляхи на Русь закритi, але навеснi я неодмiнно виiду в Киiв.
– Ти – справжнiй рус! – засмiявся проедр.
– Руса з мене нiколи не буде, – жартом на жарт вiдповiв патрикiй Феодор, – хоч багато русiв вважають мене своiм.
– Ти, казали менi, навiть маетки маеш на Русi?
Феодор Борей посмiхнувся.
– Купець, який торгуе в чужих землях, мусить молитись своiм i чужим богам.
– Але вiруеш ти в единого Бога?
– Я вiрую тiльки в единого Бога, i iмператори Вiзантii, й ти, проедре Василю, це знаете.
– Так, iмператори знають i вдячнi тобi. Ти зробив велику послугу, вбивши Святослава.
– Я нiколи нiкого не вбивав, – суворо промовив патрикiй Феодор, – князя Святослава вбив каган Куря.
– За наше золото…
– Так, золото було наше, – згодився Феодор.
– А тобi не страшно там, у городi Киевi?
– А чого ж менi боятись? Не один я сиджу в Киевi, е там нашi купцi, i, крiм мене, двори iхнi е на пiвночi Русi – в Новгородi. Торгуемо, проедре Василю, i торгуемо непогано. Багата земля Русь, нам е що iм продати, ще бiльше можемо купити в них.
– А як руси ставляться до наших купцiв?
– Добре! Руси, проедре, дуже мирнi люди i нiколи не обдурять, не скривдять купця. Вони страшнi тiльки тодi, коли хтось iз зброею вдираеться до них… А ми, вибачай менi на словi, вдираемось i вдираемось до них.
– Слухай, патрикiю, – проедр схопився з крiсла й пройшов кiлька разiв по палатi, – зараз Вiзантiя не хоче й не мае сили вдиратись на Русь. Годi! Я сам бачив вiйсько iхнього князя Ігоря пiд Константинополем, Святослава – на Дунаi… Дяка Богу, що цей варвар убитий. А нинi що робиться на Русi?
– Що саме тебе цiкавить, проедре?
– Великий палац киiвських князiв.
Патрикiй Феодор посмiхнувся.
– Такого Великого палацу, як наш константинопольський, в Киевi немае.
– Мене цiкавить не сам палац, а князi.
– Розумiю… На Русi нинi сидять сини князя Святослава.
– Скiльки iх?
– У Киевi сидить Ярополк, пiд Киевом у землi древлян – Олег, вони – сини Святослава й угорськоi князiвни, а ще один, князь Володимир, сидить у Новгородi – вiн син князя Святослава й рабинi.
Проедр Василь здригнувся: син iмператора й рабинi не мiг чути цих слiв.
– А хто з них, – запитав вiн, – найкращий, себто з ким найлегше розмовляти? Чуеш, патрикiю, зараз ми не можемо воювати з Руссю, я хочу з нею розмовляти.
– Ти робиш добре, проедре, з Руссю краще не воювати, а розмовляти й торгувати. Колишнi iмператори нашi, на жаль, цього не робили, коли ж ми так будемо поводитись на Русi, тодi швидше можна буде ii й скорити…
– Я бачу, що ти мене розумiеш, патрикiю! Гаразд, будемо дiяти. То який же князь руський найбiльш придатний для Вiзантii?
– Тiльки киiвський князь Ярополк. Вiн – християнин, дуже любить славу, ненавидить братiв своiх, особливо сина рабинi Володимира.
– Вiн одружений?
– Нi, проедре. Тебе, бачу, i це цiкавить…
– Цiкавить, i навiть дуже, бо ти поiдеш весною до Киева не тiльки як купець, а як наш посол, разом з тобою поiде кiлька слiв, а може, i епископ… По дорозi до Киева ви мусите знайти печенiгiв.
– Ти замислив убити Ярополка?
– Зовсiм нi! Навпаки, ти знайдеш печенiзького кагана.
– Курю?
– Нi, Курю вже знають, вiн для цього не годиться. Ти знайдеш iншого кагана, даси йому золото, щоб вiн iхав до Киева й уклав мир з Ярополком…
– Мир з Ярополком? Почекай, проедре! Знайти кагана, який вiзьме наше золото й укладе мир з Ярополком, дуже легко, але навiщо це? Я нiчого не розумiю, проедре!
– Пiзнiше ти все зрозумiеш… А тим часом слiдом за печенiгами ви поiдете до Киева, повезете князевi Ярополку дари, укладете з ним мир, а крiм того, повезете, може, князевi й жону.
– О проедре, я бачу, ти хочеш учинити князевi Ярополку брань бiльшу, нiж покiйний iмператор.
– На цей раз брань буде без кровi.
– А навiщо кров? Золотом, проедре, а коли до цього додати ще й жону, можна досягнути бiльше, нiж на бранi…
10
Над самим берегом Тiбру, на кам’янистому пагорбi Ватиканi, оточена ровом i валами, стоiть похмура кам’яна споруда з вежами, високими стiнами, мостом, що пiдiймаеться на нiч, важкими залiзними ворiтьми.
Такi ж споруди видно й на iнших горах – Авентiнi, Квiрiналi, Капiтолii, – всi цi фортецi охороняли колись древнiй Рим, що розкинувся понад Тiбром i в долинах, його величнi храми, палаци, форуми, базилiки, пам’ятники, багатства.
Та споруда на Ватиканському пагорбi над Тiбром – це не тiльки фортеця – колись пiд ii стiнами точились жорстокi боi, лилась людська кров, нинi ж тут живе з своiм конклавом намiсник Бога на землi – Римський Папа.
У пiзню годину ночi ще один папа, на цей раз Бенедикт VII, не спить, вiн сидить i розмовляе з епископом Львом, який тiльки ввечерi прибув до Рима з Константинополя, куди iздив потай як купець.
– Отже, iмператора Іоанна не стало…
– Так, всесвятiший, Господь Бог покликав його до себе.
– Певен, що Господь Бог вiддасть його душу тiльки дияволу. Цей вiрменський полководець наробив нам стiльки лиха в Середземному морi, як нi один iз iмператорiв Вiзантii. Отже, зараз на престолi в Константинополi сидять Василь i Костянтин.
– Над ними стоiть все той же проедр Василь.
– О, – посмiхаеться папа, – цей проедр – хитра лисиця, але вiн не поведе легiонiв, як Іоанн.
– Це правда, – згоджуеться епископ, – вiн, звичайно, не поведе легiонiв, але в Константинополi я чув, що проедр Василь дав волю кесаревi Борису й той уже виiхав до Болгарii, а на Русь вiн збираеться послати своiх слiв i епископiв.
Єпископ замовкае. У палатi, де вони сидять, пануе тиша. Через якийсь час чути дзвiн нiчноi сторожi на вежах Ватикану, ось долинули такi ж, глухiшi, звуки – вiдгукнулись Квiрiнал, Капiтолiй… Пiзно, скоро, либонь, i свiтатиме, епископ нестерпно хоче спати.
Але папа не вiдпускае його, схилившись на стiл, думае. Зовнi нiщо не виказуе, якi важкi й складнi турботи бентежать душу найсвятiшого, на безбородому, висхлому, блiдому обличчi не ворушиться жоден м’яз, очi в папи примруженi, на тонких синюватих вустах лежить м’яка посмiшка.
У головi папи пролiтае тисяча дум, старече його серце часто колотиться вiд напруги, схованi пiд скатеркою стола пальцi стискуються й стискуються в кулаки.
З Ватиканського пагорба видно вдень гори, долини, Рим. Та папа Бенедикт бачить звiдси далi, бiльше, вiн згадуе давню Римську iмперiю, цезарiв ii i iмператорiв, силу, вiд якоi колись здригався весь свiт.
Римська iмперiя! О, ii уже немае, уся пiвнiчна й середня частина давньоi iмперii захоплена нiмцями, пiвдень пiвострова й острови бiля нього належать Вiзантii. Нiмецька iмперiя на пiвночi й Схiдна Римська на сходi – цi двi iмперii владують зараз у свiтi, вони загрожують знищити i все те, що лишилось вiд iмперii цезарiв, загрожують самому Риму.
Тому папа Бенедикт з глибокою подякою згадуе свого попередника папу Іоанна XII, – у той час коли нiмецький король Оттон І захопив Пiвнiчну Італiю, брав городи Середньоi Італii i вже загрожував Риму, папа Іоанн XII одним помахом руки зумiв зупинити орди Оттона, не допустив iх до Рима.
Це нагадувало чудо, але насправдi про нього тут не було й мови: король Оттон І не мав сили посуватись далi в Італii, гонцi з пiвночi повiдомляли, що там усе частiше й частiше траплялись сутички з уграми. Найбiльше ж турбувала Оттона Вiзантiя – iмператори ромеiв, либонь, насилають на них угрiв, щоб потiм ударити самим.
