скачать книгу бесплатно
– І я його полюбила, полюбила довiку, – зривалось з ii уст. – Як же, як я могла це зробити? Мiй коханий – вбивця отця мого й братiв. Вiн поiхав i нiколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крiм сорому? Яку кару мушу прийняти?! Нi, смерть, тiльки смерть. Боги, боги, допоможiть менi, приймiть стомлену душу!
Висока й крута стiна Полотська, гостре околля чорнiе внизу, на днi i схилах наокруг рову. Кинутись туди – i кiнець, обiрвуться важкi думи, припиняться невимовнi муки, вона пiде до отцiв своiх, буде з ними. Один крок!
Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать ii хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп’ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.
Рогнiда бачила, як лодii руськi зупинились бiля пiвострова, де води Полотi зливаються з могутньою течiею Двiни, бачила, як там на високiй кручi воi зiбралися пiд голубим знаменом, що маяло, як вiтрило, пiд вранiшнiм вiтром, ще раз побачила на конi Володимира, i iй здалося, нi, вона була певна, що це так i було, – вiн махнув iй рукою на прощання.
І цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було, але який помiтила Рогнiда, викликав ще одну, i, мабуть, останню, бурю в ii душi, змусив зупинитись, вiдступити вiд краю заборола.
Палати Валгалла![76 - Палати Валгалла – рай (швед.).] О, прийде час, i вона полине туди на пир Одина, приеднаеться до валькiрiй[77 - Валькiрii – райськi дiви.], пiднесе рiг з медом отцю й братам, що загибли як героi…
Це буде пiзнiше, набагато пiзнiше. Навiщо Рогнiдi зараз думати про смерть i небо, коли тут, на землi, так принадно пахне весняне повiтря, тiло ще тремтить вiд пестощiв, ласки, цiлункiв, у вухах дзвенить голос: «Прощай, Рогнiдо! Я покличу тебе з Киiв-города…»
– Трелi! – ще раз i вже востанне промовила Рогнiда. – Нi, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русi, – не трел… Рогнiда також буде не тi[78 - Тi – рабиня.], а жона князя Володимира, велика княгиня Русi…
Рогнiда дiяла й мислила так, як батьки ii й усi далекi предки, що над усе в свiтi ставили силу, силою добували владу, але скорялись i вiрно служили, коли зустрiчали когось дужчого вiд себе.
І ще думала Рогнiда про те, що минула нiч не пройде безслiдно, що насiння любовi, посiяне в цю нiч, дасть свiй плiд i народить вона сина…
Князь Володимир, виiжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогнiду. Темна постать ii виразно окреслювалась край стiни дiтинця, коли вiн спроквола спустився з дружиною до Полотi; розгледiти Рогнiду можна було й з лодii, що пiд дужими ударами гребцiв перетинала зеленкуватi води рiчки, з пiвострова, де Полоть зливалась з Двiною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогнiду на стiнi города.
Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподiвано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотiв би повернутись назад i бути з нею, зустрiти ще одну й ще одну нiч у цьому глухому лiсовому городi, пливти й пливти в чарах кохання?
Нi! Скорбота й жаль не турбували в цю вранiшню весняну годину молодого новгородського князя, радiсть, гордiсть i щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, iхав вiн на баскому конi до рiчки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонникiв, якi тут зiбрались, зробити упорядок лодiям.
Полки стояли, ждали його слова. Гребцi на лодiях уже приготувались до далекого походу, пiдняли весла. Високо над ними висiло до самих своiх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвенiли, перлами розсипаючись у крутих берегах, веснянi води Полотi й Двiни, на луках зеленiли трави, мiж ними жовтими й голубими озерцями свiтились квiти, десь ударила зозуля, в неозорiй височинi дзвенiв жайворонок, – як мiг не радiти i не милуватись свiтом князь Володимир!
Все це хвилювало, пiдносило, втiшало його серце, новий день був зовсiм не такий, як попереднiй, тiльки вчора тут земля гула пiд копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирiшувала успiх його справи, важкого походу на Киiв. І тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небi мчали на пiвдень чорнi круки, багато, о, як багато доведеться пролити кровi руським людям, доки мир i тиша прийдуть на землю.
Перша перемога завжди окрилюе людину. Подолавши князя Регволда i прилучивши Полотську землю, князь Володимир вiрив у свою перемогу, був переконаний, що похiд на Киiв закiнчиться щасливо, – чорнi круки полетiли ген далеко, жайворони дзвенiли над полками.
А серце?! Що поробиш – молодому серцю (та хiба тiльки молодому?) властивi поривання й дерзання, молоде серце – це голуб, який шукае собi голубицi; перемога i любов, радiсть i щастя, здiйснення бажань i невпинний порив уперед, – хто не був молодим, хто цього не знае!
Князь Володимир був гордий, що скорив свавiльну полотську княжну, щасливий, бо вона вiддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить ii колись, покличе до города Киева.
Ось чому, покидаючи древнiй Полотськ, князь Володимир зупинився на кручi, пiдняв руку й послав Рогнiдi, що все стояла й стояла на стiнi, тепле вiтання.
І рушили воi князя Володимира – лодiями по тиховоднiй Полотi, комонно й пiшо через лiси й поля, щоб вийти бiля города Смоленська, з’еднатись з пiвнiчними воями, якi там iх ждали, i пливти далi Днiпром на сiчу з Ярополком. Назустрiч iм, угору вiд Киева, Днiпром посувалось воiнство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат iшов на брата, земля на землю.
8
І нiхто з них не знав того, що саме в цей час до украiн Русi, до мирних городiв i сiл на захiд сонця пiдступае ворог, який давно вже вiдточив свiй нiж i тiльки ждав нагоди, щоб напасти.
– Drang nach Osten![79 - Похiд на Схiд (нiм.).]
Цей крик лунав на слов’янських землях уже не вперше. За тим, що дiялось на Русi, пильно стежили нiмецькi iмператори, за спиною яких стояв Римський Папа.
На пiвднi iмперii були землi Угорщини, Болгарii, Вiзантii, з якими нiмецькi iмператори Оттон І i син його Оттон II не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всi своi сили скеровували на схiд.
«Drang nach Osten!» – це був перший клич, що пролунав у новоутворенiй Нiмецькiй iмперii, i вже тодi полчища iхнiх рицарiв рушають на Схiд.
Проте Схiд виявився не таким пiддатливим i кволим, як вважали нiмецькi iмператори. Довго й дуже довго довелось iм боротись з Польщею, тяжкою була для iмперii боротьба з Чехiею, доки вони цiною величезних втрат, по колiна в кровi пiдкорили володарiв цих земель. Але коли нiмецькi орди посунули далi на схiд, щоб скорити слов’янськi племена над Варязьким морем, то на рiчцi Лехi зазнали жорстокоi поразки. Слов’яни люто, не шкодуючи сил i життя, боролись за свое життя i волю.
Ворожнеча мiж Володимиром i Ярополком, усобиця в Руськiй землi надали сил нiмецьким iмператорам. Не власними руками – польський князь Мешко І, що був iхнiм слухняним слугою, почувши про брань на Русi, велить своiм полкам вирушати на схiд, захоплювати руськi городи й землi.
І в той час коли воi князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли ii, в той час коли князь Володимир вирушае на Смоленськ i далi на пiвдень супроти Ярополка, в цей час потай до Руськоi землi пiдходять вороги з заходу. Темноi ночi стали вони на схилах гiр навкруг Перемишля, подерлись на його стiни, сталась велика сiча, загинуло множество людей руських, запалав город i околицi.
Звiдси ворожi воi пiшли на Червен, оточили його, три днi руйнували й палили стiни, прорвались, залили город кров’ю.
Разом з ними йшли епископ Лев i священик Рейнберн, – iм не пощастило в Киевi з хрестом, тепер Римський Папа дiяв мечем.
Слух iде по Русi про сварку князiв-братiв, i хвилюються далекi ii землi; волзькi булгари збирають воiв, посилають слiв у степи за Ітиль-рiкою, щоб знайти там орди, якi виходять з глибин Азii, з’еднатись з ними i рушати на Русь.
Горе дому, де немае злагоди й миру, горе землi, де сваряться племена, страшно, коли зброю пiднiмае брат на брата, син на отця.
Багато зла принiс землi Руськiй князь Ярополк, великi й труднi дiла випали на долю Володимира, сина Святослава.
Роздiл шостий
1
Князь Володимир розумiв, що Ярополк не допустить його до Киева, а намагатиметься зустрiти й розбити пiвнiчну рать у верхiв’ях Днiпра. Пiзнiше вiд купцiв, втiкачiв-смердiв i простих чорних людей вiн довiдався, що Ярополк справдi зiбрав багато воiв, частину яких посадив на лодii, а багато iдуть комонно й посуваються пiшо берегами. Уже в полi передня сторожа знаходила слiди й бачила не раз на обрii воiв: невiдомо було тiльки, де ж зупиниться i прийме сiчу Ярополк.
Рогнiда … буде не тi, а жона князя Володимира, велика княгиня Русi…
І от нарештi в один з перших днiв iзока[80 - Ізок – червень.] лiта 980-го на свiтаннi примчали воi передньоi сторожi, зскочили iз замилених коней, розповiли, що вище вiд Любеча на Днiпрi i в затоках пiше вiйсько Ярополка ховаеться у лiсах над кручами, а комонники розтяглись пiвколом у полi.
Князь Володимир спав на лодii; почувши тупiт коней, прокинувся, вийшов на берег i слухав сторожу, а тодi покликав старшу дружину, сiв з нею пiд вербами й став думати, як починати сiчу з полками Ярополка.
Це була дуже важлива й вiдповiдальна година – рать наближалась до ратi, вирiшувалась доля Русi, все залежало вiд того, як вести далi воiв з пiвночi, щоб розбити полки убiйника-князя.
Князевi Володимиру було на кого спертись – навкруг нього стояли й сидiли на приступках днiпровоi кручi бувалi, старi вже воеводи, що вздовж i впоперек сходили землi Русi, перетинали на лодiях моря, били багатьох i багатьох ворогiв.
Володимир ловив на собi примружений погляд то одного, то другого воеводи; кожний з них вмiе i готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.
Але вiн не хотiв вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалi люди.
– Ви знаете, воеводи моi, – почав Володимир, – рать Ярополка зупинилась i стоiть бiля Любеча. Хочу почути, що думаете? Говорiть, воеводи.
Угорi над ними трепетало листя на вербах i осокориннi, десь вiд лодiй долинули звуки смутноi пiснi, скiльки не кинь оком, голубiло плесо Днiпра.
Князь Володимир ждав. Вiн сидiв у бiлих ногавицях i довгiй бiлiй сорочцi з розстебнутим комiром, пiдперезаний широким поясом, з зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вiтер з Днiпра перебирав русий чуб, карi очi допитливо дивились на воевод.
І воеводи загомонiли – iм сподобався такий початок ради – князь Володимир не криеться, що молодий, вiн, напевне, зробить так, як порадить старша дружина.
Деякi з них вважали, що найкраще кiнним воям обiйти далеко в полi полки Ярополка, бити iх з-за спини, а всiм пiшим посуватись Днiпром на лодiях i вдарити в чоло Ярополковiй ратi.
Іншi радили затримати лодii на мiсцi, вночi послати частину пiшого й комонного вiйська вперед, щоб наблизитись i впасти, як грiм, на воiв Ярополка, а з лодiй уже iх добивати.
Ще однi думали, що лiпше стати на мiсцi, загородити Днiпро лодiями, насипати на берегах вали й ждати, коли Ярополк пiдiйде ближче й перший ударить на них.
Це було, либонь, i все – князевi Володимиру лишалось подумати над словами бувалих воевод, вибрати найкраще з того, що вони сказали, та й кiнчати раду, дати загад воеводам i всiм воям.
Князь не поспiшав з останнiм словом, вiн дивився на плесо Днiпра, високi кручi правого берега, зеленi, повитi голубим маревом луки вдалинi.
Потiм вiн повернувся до воевод, i iм здалося, що за цi короткi хвилини обличчя його змiнилося, стало рiшучим i суворим, очi потемнiшали, вiн i почав не так, як думали й ждали воеводи.
– Я слухав вас уважно, дружино моя, – сказав князь Володимир, – i дякую за поради. Проте, – звернувся вiн до воевод, – послати далеко в поле комонне вiйсько, а пiшим воям посуватись на лодiях i бити в чоло Ярополку не можу, бо як одiрвати руки й ноги вiд тiла? Ти, воеводо, – звернувся вiн ще до одного, – радиш нам пiдкрастися вночi до воiв Ярополка, та ми ж не печенiги й не хозари, щоб дiяти, як татi; ми – руськi люди, утверждаемо мир у чесному бою… Ще радили менi, – закiнчив Володимир, – стати на мiсцi й ждати тут Ярополка, а чи можемо ми надiятись на нього, чи не зайде вiн, як це ви радили менi, з усiх бокiв? Нi, воеводи, мусимо дiяти не так, мусимо робити, як отцi й дiди нашi.
І вiн сам в оцю хвилину, помiтили воеводи, був дуже схожий на отця свого Святослава.
– Я не боюсь Ярополка i його ратi, покладаюсь на вас, воеводи, й воiнство свое, думаю, – вiн показав рукою навкруг, – що сiверяни, древляни, люди полянськi та iнших земель пiдуть такожде з нами. Мусимо йти вперед одверто й прямо, пiшо й комонно берегами, на лодiях по Днiпру. Хочу ще раз сказати Ярополку: «Іду на ви», – а тодi нехай вирiшуе прю нашу меч, а допомагають боги.
І це вже говорив не молодий новгородський князь – устами князя Володимира промовляв батько його Святослав, славетнi дiди й прадiди, руськi люди.
2
Сварга мiж князями Ярополком i Володимиром не обминула Любеча. Ще взимку, коли вторували шлях мiж Днiпром i Десною, посадник Бразд багато разiв iздив до Остра, радився з волостелином Кожемою, а повертаючись назад, обходив тереми, говорив з своiми певними людьми.
Багато дiла було тепер у Сварга – посадник дозволив йому брати руду на землях княжих, i вiн день i нiч варив крицю, кував мечi, залiзця для стрiл, топори, списи, сулицi. Бразд же забирав усю цю кузнь, вiз до Остра, а дещо залишав i для себе.
І в усiх людей у Любечi стало бiльше роботи – однi рубали лiс i возили колоди до Днiпра, iншi – дереводiли – будували на березi десятки лодiй, – Бразд щедро платив – не свое, княже.
Напровеснi ж, коли скресла крига, а Днiпром угору попливли лодii з Киева, Бразд зiбрав усiх селищан бiля старого городища.
Вони зiбрались не так, як у давнину, коли все городище сходилось до могил своiх отцiв i дiдiв, поминало iх добрим словом, а вже потiм говорило про деннi справи своi, слухаючи старшого з роду, думаючи про долю всiх.
Нинi йшло iнакше: Бразд i iншi селищани, що мали тереми й двори, Сварг i майстри-дереводiли, скудельники, чинбарi, якi працювали на князя, – всi вони стали на пагорку, любечани й ницi, чорнi стовпились нижче.
– Князь наш Ярополк iде на сiчу з воями верхнiх земель, яких веде робочич Володимир, – почав Бразд.
Сказавши це, вiн одразу ж зрозумiв, що почав недобре, – ницi люди, що стояли пiд городищем, сколихнулись, загомонiли.
– Який же вiн робочич, коли батько його Святослав – Ігорiв син i сам посадив його в Новгородi? – запитав хтось з натовпу.
Посадник налився кров’ю так, що аж посинiв.
– То правда, що князь Святослав посадив Ярополка в Киевi, Олега в деревах, а Володимира в Новгородi, але сталось так, що не всi його сини однаковi, – токмо Ярополк береже мир i тишу в рiднiй землi…
– Посаднику Бразде! З ким у нас мир i тиша? З печенiгами та ромеями? Та нашi ж дiди й батьки вiки воювали з ними…
– Князь Ярополк мудрий! – вiдповiв Бразд. – Доколи будемо кувати мечi, а не рала?! Он – земля, лiси, рiки; токмо би мир.
То правда! Навкруг були земля, лiси, рiки, колись вони належали iхньому роду, а нинi все це чуже: посадникове, волостелинове, княже. Проте Днiпра не повернути всп’ять, того, що було, не повернути, аби мир, мир!
– Але ж сам князь Ярополк не держить миру, а йде супроти братiв своiх!
Бразд лютував.
– Як же йому не йти на братiв, коли Олег не захотiв платити Киеву данi, через що й загинув, Володимир такожде не прийняв посадника княжого, пiдняв нинi всi полунощнi землi, iде сюди, на Киiв, щоб захопити стiл отця свого.
– То нехай князь Ярополк iде з своею дружиною на прю супроти брата свого Володимира i нехай меч скаже, кому з них у Киевi сидiти, – пролунало з натовпу.
– Хто це говорить? – заволав Бразд. – Чого ж мовчите?
І через те що нiхто не вiдповiв, Бразд сказав:
– Князь Ярополк кличе всiх на брань з Володимиром. Як i батьки нашi, пiдемо на сiчу сукупно, вас, любечан, вестиму я, приеднаемось до волостi Остерськоi, яку вестиме посадник Кожема… І не затримуйтесь, люди, князь Ярополк кличе нас iти йому на помiч швидко; тiльки волостелин Кожема дiйде до Любеча, разом iз ним мусимо вирушати й ми.
О, посадник Бразд говорив тепер не так, як тодi, коли кликав на брань людей князь Святослав. Тепер вiн був посадником княжим, не тiльки Ярополка, сам себе хотiв захистити.
А люди мовчали. Над ними свiтило тепле сонце, за Любечем, скiльки не кинь оком, зеленiли луги, iз землi, мов iз води, буйно тягнулось всяке жито, на городах цвiло рiзне зело… Бранi були прежде, до них, скiльки пролито людськоi кровi, щоб захистити Русь, навiщо ж тепер окроплювати кров’ю рiдну землю, iти брату на брата?
Але йти було треба. Он пливуть i пливуть Днiпром лодii з Киева супроти Володимира, черед прийшов до них, не пошкодуе князь Ярополк любечан, що сказав, те зроблять посадники його Бразд i Кожема, княжi мужi аки iскри вогнянi, де б ти не був – знайдуть, не скоришся – спалять.
– Славен князь Ярополк! – закричав Бразд.
– Славен! Славен! – змушенi були пiдтримати його люди.
І всi вони пiшли на двори своi. Затужили, як водиться, матерi й жони, заплакали дiти, що втрачали своiх отцiв. О Руська земле, доколи будеш ти сiяти не зерна, а сльози, доколи будеш умиватись не водою з Днiпра, а кров’ю, доколи куватимеш не рала, а мечi?! Сонце пливе над землею – чому ж ти не спалиш ворогiв; вiтри вiють у полi – так завiйте ж, ударте в очi ворогам! О земле, земле Руська, яка ти багата i яка ти нещасна!
Десь на пониззi народився й покотився мiж берегами перестук весел, згодом на плесi Днiпра окреслилось чимало лодiй – ключ та ще ключ, – вони прямували вiд низького берега до гiр ошую, iм не було кiнця, i Микула все стояв i стояв на валу городища, дивився на Днiпро.
Не тiльки Микулу стурбував цей шум серед ночi, вiн побачив, що недалеко на сiрiй землi чорнiе кiлька постатей, ось хтось полiз схилом, за ним ще хтось, ще хтось.
– Пливуть лодii Ярополка. Князь iде на князя… Колись сiчi були на Ітилi й Дунаi, – нинi буде сiча й тут… Ой горе нам, горе!
Микула пiзнав тих, що говорили, це були ницi любечани, люди його роду.
– Нелюбо, що йде князь на князя… Мир i тиша мусять бути в землi.
– А коли князь iде на князя, то нехай ополчаються один супроти другого, в полi та в двобоi вирiшують сваргу.
– Не той нинi час, бо що не князь – то й закон.
– Що закон князя, аще земля наша мае свiй закон i покон.
– Мовчiть, людiе, бо скрiзь нинi е княжi вуха.
І люди на городищi справдi принишкли, повели далi мову впiвголоса, обережно.
