скачать книгу бесплатно
– Дуже великi бранi були над Дунаем, брате, – зiтхнув Микула. – Як i вистояли, – не знаю… Сукупно стояли – болгари й ми. Але вистояли – не посрамили Руськоi землi, лише втратили князя…
– Що ж, Святославу честь i слава, – спокiйно сказав Бразд. – Маемо тепер Ярополка. Достойний князь, Святославич… На столi Киiвському сидить твердо, його слухае вся земля… А ти ж як, Микуло, служитимеш тепер у дружинi Ярополка чи замiсть меча вiзьмеш рало?
– Мiй меч ходить там, де вороги землi нашоi, а тут, у домi отцiв, вiзьму рало.
– Що ж, – промовив Бразд, – робиш добре. Уже ми, люди княжi, тепер землю розсудим… А ти сам де думаеш з ралом ходити – на княжiй землi чи на своiй?
– Де ж тепер земля княжа, а де моя?
– Як велить закон, княже завжди е княжим, що було Ольжиним, стало Святославовим, що було Святославове – суть нинi Ярополче. А ти йди з ралом туди, де й ранiше був.
– Перед бранню, – зiтхнув Микула, – ходив я з ралом над Днiпром, у пiсках.
– То й тепер сиди там. Княжi землi вище вiд Днiпра – там стоять i знамена[8 - Знамено – княжий знак.].
Брати помовчали, Микула збирався вже й iти.
– А чи не забув ти, брате, – сказав раптом Бразд, – що саме перед бранню брав у мене купу?[9 - Купа – позичка.]
– Купу в тебе? Але ж ти тодi сам говорив, що то купа не вiд тебе, а вiд князя. А я, брате, князевi Святославу служив, скiльки мав сил, кров сукупно з ним за землю Руську проливав. Чуеш, Бразде, я в останню нiч перед смертю князя отак сидiв з ним, говорив, i вiн менi дякував за все, за все, – то хiба ж я не одробив купи?
– Не знаю, що ти робив на ратi i про що говорив з князем Святославом. Не знаю й того, яку дань золотом i срiблом привiз ти з бранi… Що не мое, те не мое…
– Золото з бранi? Послухай, брате, що ти говориш? Та невже ж i ти думаеш, що на брань я ходив заради золота i що заради нього стояв поплiч iз князем Святославом?
– А чого б то ти i йшов на рать?
– Якби-то ти знав, заради чого я ходив! – з бiллю сказав Микула. – Але коли так запитуеш, i сам уже не знаю, чому пiшов.
– Покиньмо про це, – суворо сказав Бразд.
– Брате!
– Я тобi не токмо брат, а й посадник княжий. В купу взяв ти у мене коня, жита три четверики, нове рало… Роблю милiсть, як велить князь Ярополк, – за той час, що був на ратi, уроку не вiзьму, а повеснi мусиш повертати купу, не зумiеш одразу – платитимеш оброк, не станеш повертати купи, не приробиш оброку – холопом станеш на княжому дворi.
Микула мовчав.
– І не гнiвайся на мене, брате, – промовив Бразд. – Руська земля не така нинi, як допреже. Князь князевi вже не брат, хоч i одного вони роду, що ж робити нам, простим людям? Хто вмiе – приробить, хто незугарний – усе втратить… Так каже князь, так велить i Бог.
Микула пильно подивився на брата.
– То ти християнин?
– Християнин, – гордовито вiдповiв Бразд. – А хiба моя вiра гiрша вiд твоеi? Побачимо, брате, як допоможуть тобi твоi боги?!
6
Пiшов Микула i до брата Сварга. Ішов з важким серцем – пiсля зустрiчi з Браздом вiн усе згадував нiч пiсля похорону батька, коли лишились вони – три сини Анта – в батькiвськiй хижi i коли обидва брати – i Бразд, i Сварг – брали його за груди, вимагали дiлити спадщину. Нi, що Бразд, що Сварг – не друзi йому, вiк би не йшов до них, але хiба обминеш у Любечi терем посадника чи корченицю?
Проте брат Сварг зустрiв Микулу зовсiм не так, як Бразд. Уже здалеку, прямуючи через вигiн до корченицi пiд лiсом, побачив Микула брата. У нього все було, як i колись: чорна вiд кiптяви корчениця стояла бiля самого лiсу, над нею вився синiй димок, десь усерединi гупали два молоти, брат Сварг щось шукав серед рiзноi кузнi надворi. Вiн здалеку побачив людину, що повiльно йшла до корченицi, приклав руку до чола, придивився.
– Невже Микула? – промовив Сварг, коли той наблизився.
– Вiн i е! – одказав Микула.
– Чолом тобi, брате, чолом, – радiсно промовив Сварг i швидко ступив назустрiч брату, обняв його, навiть почоломкався.
Микула одповiв на його чолобитню i сам обняв, поцiлував брата, проте, правду кажучи, був дуже здивований, цiлував Сварга холодними устами.
– Ходiмо ж до дому, брате Микуло! – говорив Сварг. – Дай подивлюся, який ти став. Диви, ей-ей, ти став набагато кращим, якось вирiвнявся, нiби помолодiв! Нi, брате Микуло, ти справдi тепер – як дружинник княжий.
Корчениця брата Сварга тiльки здалеку здавалась такою, як була. Насправдi ж до неi ззаду добудовано було тепер кiлька клiтей, поряд з корченицею з одного боку Микула помiтив землянки, бiля яких повзали голi дiти, ще кiлька землянок було з другого боку, а в самому лiсi, сховавшись вiд людського ока, височiв обгороджений гострим околлям терем, де, почувши чужого, валували пси. Це було нiбито гнiздо в лiсi, не один Сварг жив тут, а багато людей.
Вони й виходили – два кузнецi виринули з чорноi пiтьми корченицi – старi, чорнi вiд диму, з висхлими блiдими обличчями, з дверей виглядало кiлька хлопцiв – також худющих, блiдих, iз землянок вилiзали й дивились жiнки.
– Бачу, пiзнаеш, – говорив Сварг. – Працюемо, Микуло, що поробиш, колись кували мечi, а тепер рала, колись був сам, а нинi людей на помiч кличу. Скiльки тiеi кузнi треба переробити, а лiта не тi, сам, скiльки не бийся, всього не переробиш. Та чого ми стоiмо, ходiмо до терема, там i поговоримо.
Проте до терема нелегко було доступитись, бо тiльки Сварг вiдчинив ворота i зайшов на двiр, до них кинулись величезнi пси.
– А згиньте, проклятi, згиньте! – заволав Сварг, схопив якийсь дубчак, кинувся на псiв, але один iз них все ж устиг приловчитись, пiдскочив до Микули, люто клацнув зубами й одiрвав шматок ногавицi.
– Ну й пси! – говорив Сварг у сiнях, куди ледь пробивалось через загратоване вiконце промiння. – Аки звiрi, ей-ей, аки звiрi. Та чого ж ти стоiш, ось сюди, сюди йди, брате Микуло.
Вiкна в теремi Сварга також були загратованi, там був не очаг, а пiч, великий стiл, а на ньому корчага з вином, хлiб, усяке зiлля.
– То як же ти, брате? – запитав Сварг, коли вони сiли до столу.
– Я? – щиро здивувався Микула. – Що менi? Яким вийшов з села, таким i повернувся.
Сварг поставився до слiв Микули не так, як Бразд, вони його не здивували.
– Так я i знав! – промовив вiн. – Не там була брань, де ти ходив…
Микула здивовано подивився на брата.
– Є й нинi, – посмiхнувся Сварг, – i хозари, i булгари, i печенiги, i ромеi, i сваримось ми з ними всiма, але найтяжча брань тут, у землi нашiй, людина йде на людину.
– Хто ж iде i супроти кого? – тихо запитав Микула.
– Оцi, – вiдповiв одразу ж Сварг, – Кожема в Острi, Бразд у нашому Любечi i ще багато таких, як вони, взяли в князiв i один у одного всякi пожалування: землi й лiси, озера й гони на рiках – усе в iхнiх руках.
Микула щиро здивувався, що нинi Сварг став ворогом Бразда, i той одразу це помiтив.
– Не дивуйся, не дивуйся, Микуло, – сказав вiн. – Ти думаеш, чого це Сварг нарiкае на Бразда, адже е в нього терем, корчениця, на його дворi працюють смерди? Але, – iз жалем крикнув Сварг, – у мене немае того, що мае Бразд: земель i лiсiв, а без них людина нiщо!.. Корчениця, – замислився вiн, – о, я думав колись, Микуло, що коли маю корченицю, то маю все – золото, срiбло. Проте я забув, що до корченицi треба мати ще й руду, лiс, дерево. Та й чого, скажи, я став би про це думати, адже береги Днiпра, де брав руду, лiси, де стояло древо, – це було мое, твое, людське. Аж кинувся я брати в берегах руду, а там знамена… Чиi береги? – князя, Кожеми, Бразда… Кинувся я в лiс – знамена. Чий лiс? – князя, Кожеми, Бразда. Отак князi, Кожема та Бразд обiгнали мене, все собi та й собi, а менi… Пам’ятаеш, тiеi ночi, коли ми дiлили батькiвську спадщину, Бразд говорив: «Вiзьми, брате Сварг, усяку кузнь, ти ж ii полюбляеш…» Я й узяв кузнь, кую тепер, а всi багатства в Бразда.
Микула розгонисто й голосно засмiявся.
– Ти чого смiешся? – запитав у нього Сварг.
– Як же менi не смiятись, – вiдповiв одверто вiн, – прийшов, походив по Любечу, думав, що тiльки я виродок з роду, а що ти, брате Сварг, живеш у згодi з Браздом…
– Нi!.. – вдарив по столу кулаком i крикнув Сварг. – Братiв нинi вже немае, багатий багатому нинi також ворог.
– Бачу! – з гiркотою сказав Микула. – Трое було нас у батька Анта, i двое досi йшли проти одного. Нинi ж усi трое стали вже ворогами…
– Не говори так! – перебив його Сварг. – Хто ж е твiй ворог?
– Купу я до бранi взяв у Бразда, думав, що кров’ю сплатив ii. А вiн каже: «Вiддай!» Чим же я йому купу цю вiддам?
– Ха-ха-ха! – засмiявся Сварг. – А ти йому купи не вiддавай!
– То тодi я стану обельним холопом у брата.
– А яку ти брав купу в нього? – поцiкавився Сварг.
– Коня, рало, три четверики жита.
Сварг, що ворушив устами в той час, коли Микула перелiчував, одразу сказав:
– Двi гривнi кун i п’ять резан…
– Не розумiю, – промовив Микула.
– Зате я розумiю, – сердито сказав Сварг.
Вiн устав, пiшов у клiть, довго там чимсь бряжчав, повернувся i поклав на стiл чотири золотi зливки i десяток рiзаних шматочкiв срiбла.
– Вiзьми, – сказав Сварг.
– Нащо?
– Двi гривнi кун i п’ять резан вiддай Бразду.
– Почекай, Сварг! Як же це так, що ти даеш менi оцi гривнi й резани?!
– Я тобi нiчого не даю, а тiльки позичаю. Ти мене не бiйся, не бiйся, – поклав на плече Микули свою руку Сварг. – Прийдеш до мене, допоможеш, щось зробиш…
– Нi, – вiдповiв Микула. – Чи в тебе, чи в Бразда купа – однаково… Отепер я бачу, куди нас завела брань…
7
Микулi приснився батько Ант. Це було так просто i звичайно. Микула часто бачив увi снi батька Анта. Той вiв з ним бесiди, щось радив, проти чогось застерiгав, i Микулу це не турбувало, отже, душа батька – старiйшини роду Анта, думав вiн, не пiшла, як i душi всiх пращурiв, з хижi, а живе пiд вогнищем, в пiзню годину ночi прокидаеться, лiтае над вогнем i по хижi, розмовляе з Микулою. Вiн не бачив нiчого дивного в таких снах, а радiв навiть, що душi пращурiв його не забувають.
І цiеi ночi Микулу стурбував не сон. Поговорила душа Анта й пiшла. На вогнищi червоно тлiв жар, з пiтьми на стiнi виступали почепленi на кiлочках меч, щит, лук. Загорнувшись у потерте хутро, на помостi спала Вiста. В хижi було тихо, спокiйно. Спати, тiльки спати!..
Але неспокiйно було на душi в Микули. Вiн довго сидiв, почухався, лiг, пробував заснути – i не мiг. Тодi Микула обережно, щоб не збудити Вiсту, пiдвiвся з помосту, постояв над вогнищем, а там тихо, босий, у сорочцi та ногавицях пройшов по долiвцi, одчинив дверi, вийшов надвiр. Чому так сталось, хто знае, але Микула якийсь час постояв серед двору, а далi пiшов, пiшов, видерся на вал городища, рушив до рядових могил, пiд якими спочивали старiйшини роду Ант, Улiб i далекий прапрадiд – старiйшина-витязь Воiк.
Була тепла нiч, високо вгорi висiв на небi мiсяць, вiн уже щербився – Перун iз тризубцем у руках наступав на духiв пiтьми, на злi сили, – край мiсяця нiби присипаний попелом.
На землi було тихо, в зеленкуватому промiннi мiсяця темнiв, як довгий ряд бортневих колод, Любеч, там не горiв жодний вогник, з лiвого боку широкою пiдковою чорнiв лiс, десь серед дерев блимав вогник у корченицi брата Сварга, звiдти ж долiтали удари двох молотiв – все куе й куе Сварг лемешi, мечi, лемешi, мечi…
По праву руку вiд Микули линув Днiпро. Микула аж зiтхнув: дивно чудовий був у цю пiзню годину ночi Днiпро – повноводий, могутньострумний, широкий, голубий у мiсячному промiннi. Десь серед ночi почувся удар i сплеск, либонь, скинувся сом, недалеко на рiвному плесi щось зарябiло, там виринають з глибин, зупиняючись табунами, дивляться крiзь товщу вод на мiсяць величезнi рибини. Води днiпровi линуть i линуть мiж берегiв, темнi лiси стоять над ними, у туманах далина.
Не тiльки Микула дивиться на цей дивний свiт, серед ночi вiн побачив i витязя iхнього роду – старiйшину Воiка. Вiн стояв – закам’янiлий воiн у шоломi, бронi, з мечем бiля пояса – тут, над Днiпром, на могилi, так давно, що не тiльки ноги, а й руки вросли, в’iлися в землю, весь обрiс травою, зеленкуватий мох, затягнувши всi шпари в каменi, обволiк, як платном.
Тiльки обличчя воiна було чисте, таке, мабуть, як i в живого i яким витесали його колись майстри-каменярi, – широко розплющенi очi, брови, як стрiли, великий, широкий на кiнцi нiс, товстi, випнутi уста, – такий вiн дивився вiки й цiеi ночi на Днiпро, затоки, луки, лiси. І Микула навiть зрадiв, що дивиться на чудовий свiт разом з древнiм витязем-старiйшиною.
Роздiл другий
1
Василевс[10 - Василевс – iмператор.] Схiдноi Римськоi iмперii Іоанн Цимiсхiй хворiв довго й тяжко. Вiдтодi як вiн повернувся з далекого походу в Азiю, страхiтлива невблаганна хвороба руйнувала й руйнувала його тiло, iмператор не мiг iсти, втратив сон, висох. Дивно було, як вiн ще й досi живе на свiтi.
Вiд iмператора майже не вiдходила жона його василiса Феодора, проедр[11 - Проедр – перший мiнiстр.], постiльничий Василь, не виходив з Великого палацу днi й ночi. До iмператора приводили кращих лiкарiв Константинополя, iх везли з далекоi Сирii, Венецii, Амальфи, проте вони не могли виявити причини хвороби iмператора, а вiдтак не знали, якими лiками й знадоб’ями його лiкувати.
Один тiльки лiкар – це був славетний Уне-Ра з Єгипту, – здавалося, розгадав таемничу хворобу iмператора. Оглянувши висхле, кiстляве тiло Іоанна, вiн довго розпитував, коли iмператор почув себе недобре, що в нього болить…
– О, я розумiю… – прошепотiв лiкар Уне-Ра.
Проте, пiймавши на собi погляд проедра Василя, що стояв бiля ложа iмператора, вiн знiтився й замовк. Звичайно, тут не годилось говорити про хворобу.
Пiзнiше, коли вони залишилися один на один з проедром Василем, той запитав:
– Ти, лiкарю, знаеш, що це за хвороба?
– Так, – вiдповiв лiкар. – Очi, печiнка, серце, колiр шкiри пiдказують менi, що iмператору дали…
– Чому ти замовк? – зашепотiв проедр.
– Імператору Іоанну дали отруту гадюки, яка водиться тiльки в одному мiсцi – в Єгиптi, у верхiв’ях Нiлу.
– Ти божевiльний… Константинополь i Нiл… Хто й коли мiг дати таку отруту iмператору?
– Не знаю, – низько вклонився лiкар Уне-Ра. – Я говорю тiльки те, що бачу й знаю.
– Прокляття! – скрикнув проедр Василь. – Та невже ж немае лiкiв, якi б припинили дiю тiеi отрути?
– Я знаю такi лiки, – тихо вiдповiв лiкар Уне-Ра.
Тодi проедр ступив уперед, схопив лiкаря за руку й сказав:
– Якщо вони е, iх треба знайти i вжити одразу, негайно. Я, чуеш, лiкарю, обiцяю тобi велику нагороду. Ти будеш патрикiем iмперii, ти одержиш усе, все, що захочеш, тiльки врятуй василевса.
Лiкар залишив Великий палац. Вiн думав тепер лише про лiки, готував iх i, може, вилiкував би iмператора Іоанна, але наступноi ночi, коли повертався додому на тиху вулицю бiля Золотого Рогу, на нього бiля самого будинку напали й пройняли ножами кiлька невiдомих, що одразу ж зникли. Єдиний лiкар, що вгадав хворобу й мiг ще врятувати життя iмператора Іоанна, сам пiшов у небуття, i це зробив проедр Василь, який власними руками дав iмператору отруту в час походу пiд горою Олiмп.
Імператор Іоанн знав, що вiн дуже тяжко хворий. Проте така вже природа людська, а iмператорська й тим паче, – Іоанн Цимiсхiй не хотiв, не вiрив, що незабаром покине цей свiт.
Правда, вiн говорив усiм навкруг, що, либонь, помре, швидше велiв будувати в Константинополi на Халцi храм во iм’я Христа Спасителя, коли ж йому доповiли, що храм цей закiнчують, то велiв покласти там привезене ним з Палестини волосся з голови Іоанна Предтечi й приготувати там же мармурову гробницю для бренного свого тiла.
