скачать книгу бесплатно
– Я згадую нiч у Софii, – промовила Феофано, – i не винувачу тебе. Ти зробив тодi так, як змушували обставини. Але ти не зважив, хто твiй друг i хто ворог, ти зрадив Феофано i тепер розплачуешся за це. Та я все забула, любила тебе й люблю, варто було тобi мене покликати – i я через весь Понт примчала до Константинополя, пробралась сюди… Тiльки для чого, для чого, Іоанне?
Вiн безпомiчно озирнувся по спочивальнi.
– Як же я мiг тебе не кликати? Адже я залишився самодин.
– Ти залишився один ще тодi, коли ми бачились з тобою в соборi, в Софii. Пригадуеш, ти сам говорив про це.
– Пригадую все, нiби це трапилось учора. Так, я тодi вже був один, а потiм вiйна з Святославом, походи в Азiю, страшна, невiдома хвороба.
– Ти захворiв, Іоанне, тiльки через те, що бiля тебе не було мене. Я б цього не допустила, одвела б ворожу руку.
Вона сiла на ложе зовсiм близько вiд Цимiсхiя, бачила перед собою його неспокiйнi, зляканi очi.
– Ти думаеш, хтось мiг це зробити навмисне?
– Не тiльки мiг, а й зробив.
– Але хто? Невже вiн? – Іоанн кивнув на дверi, за якi вийшов проедр.
– Нi, – одразу ж вiдповiла Феофано. – Я не знаю людини, яка б тобi служила так вiрно, як вiн.
– Тодi хто, хто? Адже я захворiв не тут, а в далекому походi. Це почалося вночi… бiля гори Олiмпу, де я був тiльки з проедром.
– Є отрути, якi дiють не одразу, а через певний час i довгi роки…
– А далi? – Вiн схопив Феофано за руки. У нього були холоднi, висхлi, кiстлявi пальцi. – Феофано! Чому ж ти мовчиш? Ти хотiла сказати, що далi кiнець, смерть?
Феофано гладила теплими пальцями його холоднi руки.
– О нi! – впевнено вiдповiла вона. – Проти кожноi отрути е лiки. Треба тiльки дiзнатись, що саме могли тобi дати. Я певна, що зумiла б це розгадати i вилiкувати б тебе.
– Спасибi, що ти мене пiдтримуеш, Феофано. Але треба взнати, хто мiг дати цю отруту, бо цей чоловiк може дати ii ще раз i ще раз.
– Чоловiк або жiнка, – коротко процiдила Феофано.
Вiн пильно з западин свого черепа дивився на неi.
– Ти думаеш, що це жiнка?
– Жiнка i чоловiк.
– Феофано! Скажи менi правду.
– Гаразд, я скажу правду, якою б жорстокою вона не була. Феодора… я чула про неi ще у Вiрменii, а тепер i в Константинополi, – це твiй ворог; але багато говорять i про Варда Склiра, вiн навiть тримае тут своi легiони. Феодора i Склiр – для них це було б непогано.
– Який жах! – говорив вiн. – Нiкчемна Феодора! Розумiю, вона мене нiколи не любила, не любив i я ii… Василiса, о, як я помилився, взявши з нею шлюб. А Склiр – невдячний полководець, бездара, вбивця. Так нi ж, вони мене не присплять, не обдурять, не обдурять, я зроблю так, що iхнi божевiльнi намiри не здiйсняться, розсиплються в прах, а самi вони загинуть.
Феофано байдуже нiбито сказала:
– Я тобi вiдкрила всю правду, ти ж роби, як хочеш, Іоанне. Пам’ятай, що Феофано близько, у Влахернi, i допоможе, врятуе тебе, я завтра ж, завтра знайду, пришлю тобi лiки.
– Спасибi, Феофано!
Вона схилилась i поцiлувала чоло iмператора.
– Імператор мусить дiяти спокiйно, – нахилившись до вуха iмператора, прошепотiла Феофано. – У тебе е багато ворогiв.
– Я знаю, що в мене i в тебе е багато ворогiв, i дiятиму дуже спокiйно, – також пошепки вiдповiв на це Цимiсхiй. – Нинi ще досить одного мого слова – й усе буде, як я хочу. Спасибi, Феофано. Уже пiзно, iди пришли менi лiки, сама жди мого слова.
– Прощай. До побачення, любий василевсе!
5
У нiч перед 6 сiчня 976 року до спочивальнi вмираючого iмператора прийшов вселенський патрiарх Антонiй – сивобородий, старий, але жвавий ще чоловiк. Увiйшовши туди, вiн низько вклонився iмператоровi, а потiм сiв бiля його ложа.
– Помираю я, отче, – почав iмператор.
Патрiарх смиренно сказав:
– Всевишнiй благословив тебе, вiн принесе тобi здоров’я, дасть довгi лiта життя на благо Вiзантii й усього свiту.
– Нi, отче, днi моi порахованi, i я покликав тебе, щоб зробити останнi земнi моi розпорядження.
– Великий василевсе, – говорив патрiарх, – церква день i нiч молиться за твое здоров’я, хоч ти сам не дуже доброзичливий до нас: ходив у походи, нас позбавив усiх пiльг, коли тобi важко, кличеш до свого ложа не мене – патрiарха, а якогось адрiанопольського епископа… Хоч, правда, – закiнчив патрiарх, пiдiйнявши руки д’горi, – всi ми рiвнi перед Богом: василевс, патрiарх i епископ такожде, а перед смертю тим бiльше.
Імператор розумiв образу старого патрiарха.
– Я кликав багатьох i багатьох осiб, – сказав вiн, – i готовий покликати сюди всю церкву. Але патрiарх у мене один, i тому в цю особливо важку годину кличу токмо тебе. І ще мушу сказати, отче мiй Антонiю, що я дiяв не завжди справедливо щодо тебе й церкви, – коли iмперii було важко, позбавив духiвництво багатьох пiльг, встановлених попереднiми iмператорами. Що ж, винюсь, повертаю церквi всi ii пiльги, якi забранi були в неi, передаю iй храми, дам землi в Македонii й Фракii.
– Господь не забуде тебе, ми ж прославимо навiки.
– Я хочу пiти з цього життя, повiвши тобi про всi своi грiхи й одержавши перед життям вiчним прощення вiд Бога…
– Говори, василевсе, а я iменем Господа Бога вiдпущу тобi всi грiхи.
– Я хочу сказати про один грiх: незаконний мiй шлюб.
Патрiарх, не розумiючи нiчого, пильно дивився на Іоанна.
– Як тобi вiдомо, отче, у iмператора Костянтина були дiти Роман i Феодора, я ж небiж покiйного Никифора, що був чоловiком Феофано – дружини Романа…
– О, розумiю, – суворо промовив патрiарх, – спорiдненiсть третього колiна, а церква забороняе кровозмiшання до шостого колiна… Пам’ятаю, патрiарх Полiевкт заборонив шлюб Никифора з Феофано, хоч вiн був тiльки хрещеним батьком ii дiтей… А тут справа гiрша.
– Мучусь, отче… Як стану я на суд перед престолом Господа Бога?..
– Не пiзно ще церквi оголосити цей шлюб кровозмiшанням, розiрвати його, я ж iменем Бога прощу i вже зараз прощаю тобi грiх.
– Я згоден, отче, i прошу оголосити мiй шлюб кровозмiшанням, розiрвати його…
– Воля твоя буде виконана, василевсе… Церква розривае твiй шлюб з Феодорою.
Ближчого ж дня, зiбравши синклiт i запросивши на нього патрiарха Антонiя, проедр Василь домiгся, що члени синклiту визнали шлюб Іоанна з Феодорою недiйсним, бо, мовляв, Іоанн був небожем iмператора Никифора, а Никифор – кревним родичем iмператора Костянтина, через що шлюб його з Феодорою е кровозмiшанням.
З таким самим i, мабуть, бiльшим правом можна було довести й iнше – що Іоанн все життя прагнув i все одно не мiг стати родичем когось з iмператорiв, але проедру Василевi досить було ухопитись за тоненьку ниточку сумнiвiв, потрiбних для досягнення своеi мети, i ця ниточка стала справжнiм канатом. Синклiт ухвалив, патрiарх благословив, i наступноi ночi корабель з Феодорою вийшов iз Золотого Рогу, круто завернув бiля пiвострова й попрямував на захiд – до Проту. І звичайно, Феодора не була Феофано – надii повернутися в Константинополь не мала.
Не тiльки про Феодору говорили члени синклiту. Проедр Василь розповiдае про Малу Азiю, – там усе кипить, часто спалахують повстання, Сирiя, Месопотамiя, Вiрменiя, Іверiя, а за ними Аравiя i держава Хамсанiдiв ждуть першоi-лiпшоi нагоди, щоб напасти на Вiзантiю.
Сенатори, члени синклiту, сходяться на тому, що в Малу Азiю треба послати кращi легiони, проедр Василь наполягае, що на чолi легiонiв треба поставити й лiпшого полководця iмперii.
– Імператорська десниця, – закiнчуе проедр Василь, – призначае доместиком легiонiв у Малiй Азii славетного нашого полководця Варда Склiра.
І Вард Склiр, приймаючи призначення, заранi приготоване проедром Василем, схиляе низько голову, слухаючи наказ iмператора, а коли пiдводить ii, ненавидячими очима дивиться на проедра. Вiн – кращий полководець iмперii, саме iм’я якого було грозою для ворогiв[20 - Склiр – жорстокий.], славетний патрикiй Константинополя, до голосу якого прислухався i прислухаеться весь синклiт, – нiколи не забуде i не простить того, що зробив з ним iменем iмператора проедр Василь.
6
Була нiч напередоднi 10 сiчня 976 року. Вiд Галати мчав через Золотий Рiг, пiднiмав вихори над Константинополем i гнав високу хвилю в Пропонтидi пiвнiчний холодний вiтер, часом з темних хмар, що пливли й пливли вiд Родопiв, випадав дощ, сiявся снiг.
У таку нiч звичайно кожна людина почувае себе недобре, ховаеться десь у теплому закутку, вмираючому ж iмператору Вiзантii Іоанну Цимiсхiю було дуже важко, вiн мучився, просто конав.
З самого вечора бiля нього були кращi лiкарi столицi, вони клали до його нiг i рук амфори з гарячою водою, час вiд часу давали ковток терпкого вина, яке живить тiло й пiдтримуе серце, слуги розчинили в спочивальнi iмператора дверi й вiкна, що виходили до моря, – але йому вже нiщо не допомагало.
Десь опiвночi Цимiсхiю стало нiбито краще: зникла задишка, рiвнiше забилось серце, вiн навiть заплющив очi i на якусь мить забувся, може, й заснув. Коли через короткий час iмператор прокинувся, в спочивальнi було тихо, десь глибоко внизу за вiкнами шумiла хвиля, важко перекочувалось камiння.
У ногах бiля ложа Цимiсхiя стояв проедр Василь.
– Я спав? – запитав iмператор.
– Так, ти спав, – вiдповiв проедр.
– Феодору вислали?
– Так, досi вона на Протi.
– А Вард Склiр?
– Його легiони вже переправились в Азiю, i вiн сам також залишив Константинополь.
– Як дуже шумить хвиля… Зачини, проедре, дверi, вiкна… Мене дратуе цей шум…
Проедр виконав загад Цимiсхiя.
– Отепер краще… Тихо… Навiть дуже тихо… Проедре, я хочу, щоб ти привiв сюди Феофано…
– Зараз пiзня година, завтра вона буде тут.
– Проедре, ти чогось недоговорюеш… І чому ти так дивишся на мене?.. Ти думаеш… ти думаеш, що я вмираю?
– Ти помираеш дуже довго, довше, нiж треба…
– Що?..
Зiбравши всi сили, Іоанн Цимiсхiй вперся руками в ложе й пiдвiвся, вiн дивився на обличчя проедра, що зараз йому видалося хижим, злим.
– Василю!.. Проедре! Це ти хочеш моеi смертi?
– Так, – пролунав у спочивальнi тонкий i безжальний голос проедра-скопця. – Я давно, давно вже хочу твоеi смертi, бо ти – нiкчемний iмператор, вискочка, бездара, ти образив мене – сина iмператора Романа, i я дав тобi отруту бiля Олiмпу… Але помирав ти надто повiльно, довго, i я нинi знову дав тобi отруту…
Імператор хотiв крикнути, але з горла його вирвався тiльки хрип:
– Феофано!
– Мовчи! – голосно промовив проедр. – Лiки, якi ти пив усi цi днi i якi прислала Феофано, – це i е твоя остання отрута…
– Боги!
– Тепер тобi вже нiхто не допоможе.
7
Уранцi Феофано розбудив незвичайний шум i крик. Вона прокинулась. Десь далеко, а потiм все ближче й ближче чулись рiвнi кроки багатьох нiг, брязкiт. Так, нога в ногу, брязкаючи через один крок у щити, ходили тiльки етерiоти. Але чому вони опинились бiля Влахернського палацу та ще так рано? Феофано схопилась з ложа i кинулась до вiкна.
Крiзь слюдяну круглу шибку видно було, як за Перу[21 - Перу – берег Золотого Рогу.] народжуеться ранок. Звуки крокiв i брязкiт щитiв усе дужчали. І ось Феофано побачила на вулицi темний чотирикутник етерii. Вони йшли, зупинились, долетiли людськi голоси. Феофано вiдчинила вiкно.
– Вiчна пам’ять iмператору Іоанну, – долинув у свiтлицю гучний крик, – нехай живуть божественнi iмператори Василь i Костянтин!..
Феофано занiмiла бiля вiкна. Серце ii нестямно калатало. «Вiчна пам’ять iмператору Іоанну», – отже, цiеi ночi його не стало. «Нехай живуть iмператори Василь i Костянтин!» – отже, сини ii сiли на трон. Так закiнчилося все з Іоанном, так порфiророднi онуки Костянтина i сина його Романа воцарились.
Але чому, чому ж мати iх – порфiроносна Феофано – не знае, що сталось цiеi ночi у Великому палацi, чому вона довiдуеться про воцарiння нових iмператорiв, як усi мешканцi Константинополя?
Феофано нетерпеливилась. Вона ждала, що от-от, кожноi хвилини, до неi з’явиться посланець вiд проедра Василя, вiд синiв i що вони покличуть ii у Великий палац. Адже проедр обiцяв це зробити негайно, тiльки помре Іоанн, а Василь i Костянтин – ii ж сини.
Вона хотiла зустрiти цих посланцiв як належить, та й, звичайно, iй треба бути готовою, щоб iти до Великого палацу. Тому Феофано нашвидку поснiдала, одяглась, почепила на шию, груди, руки оздоби, одягла на голову вiнець василiси.
А час iшов. У Влахернський палац доходили все новi й новi вiстi. Патрiарх Антонiй на свiтаннi благословив у Софii молодих iмператорiв, бiля Слонових ворiт Великого палацу зiбралися всi члени синклiту, вони рушили до Золотоi палати, проедр Василь звернувся до них iз словом.
Чому ж вiн не кличе ii? Що сталось? Феофано повинна бути там, з синами, в Золотiй палатi… Ждати далi? Нi, годi. Неспокiйна, невгамовна Феофано вирiшила зробити так, як робила все життя: не ждати, коли покличуть, а самiй iти, силою брати те, що належить iй чи не належить. Вона велить слугам приготувати ношi, разом з дочкою Анною виходить з покоiв, спускаеться вниз.
Але що це? У Влахернi й на вулицi стоять етерiоти, вони наповнили палац, стоять бiля всiх дверей…
Розгублена, розбита Феофано все зрозумiла, але не виказала свого хвилювання, жодним рухом не виявила, як це ii вразило, постояла в сiнях, повернулась назад у своi покоi.
Там, зiрвавши з голови, шиi, рук i кинувши на стiл оздоби й вiнець, Феофано довго стояла бiля розчиненого вiкна. У Константинополi вже був день, звiдтiля з усiх вулиць летiли крики: «Слава божественним iмператорам! Слава Василевi й Костянтину!» – скрiзь лунали спiви, урочиста музика, удари дзвонiв.
Отже, проедр Василь не допустив ii до трону.
8
Схiдна Римська iмперiя – Вiзантiя, що виникла на змiну Риму, знала в минулому блискучi часи, першi василевси ii – Септимiй Север, Костянтин, прозваний Великим, i багато iмператорiв пiзнiших з’еднали в’едно потомкiв древнiх римлян i грекiв, зберегли й примножили науку й культуру Риму й Еллади, довгий час дивували свiт своею силою, приеднували до iмперii новi й новi землi в Європi, Азii й навiть Африцi, – у свiтi рабовласникiв i загарбникiв, в морi насильства й кровi Вiзантiя вистояла, досягла багатства, сили, розквiту, владувала над багатьма й багатьма землями й народами.
