скачать книгу бесплатно
Але все це були тiльки пустi слова – Іоанн хотiв, щоб живi дбали про нього, молились, благали Бога, що ж до самого Бога – вважав, що ще один храм йому не завадить.
Цимiсхiй вдався й до iнших заходiв – маючи незчисленнi маетки в усiх фемах[12 - Феми – областi.] iмперii, вiн велить один iз них – невеликий, пiд Константинополем, – продати, а одержанi грошi роздати ницим людям, особливо тим, що страждають вiд падучоi хвороби. Іоанн Цимiсхiй робить це навмисне – божевiльнi ходять по Константинополю, падають, волають, моляться за одужання всемогутнього Іоанна.
Згадуе Цимiсхiй ще про одно. З патрiархом Антонiем, якого вiн сам колись вивiз iз Студiйського монастиря й висвятив на соборi в Константинополi, в нього склались недобрi стосунки: воюючи в Азii, Цимiсхiй змушений був позбавити духiвництво багатьох пiльг, через що Антонiй запалився жагучою ненавистю до Іоанна.
Тепер Цимiсхiй звелiв привезти в Великий палац не патрiарха, а епископа адрiанопольського – Миколу; довго був з ним один на один, як усi говорили, а епископ ствердив, висповiдався в своiх грiхах, благав епископа бути посередником мiж ним i Богом.
Так дiяв Цимiсхiй i так нiбито готувався до смертi. Але коли починалася нiч, вiн непокоiвся, кликав жону Феодору, проедра Василя, не вiдпускав iх вiд себе, благав iх шукати рятунку, перемогти хворобу, прагнув вирватися з ii лабетiв, жити, жити!
Василiса Феодора весь час була з ним – перевертала разом з слугами на ложi, напувала, давала знадоб’я, яке навiвало сон, зволожувала оцтом чоло й вуста. Але вона сама почувала себе недобре, страждала вiд печiнки, часом не могла вийти з кiтону. Тiльки проедр – паракимомен Василь – не залишав тепер Цимiсхiя.
В одну з ночей Іоанн довго мовчки лежав на своему ложi, слухав, як за стiнами свистить осiннiй вiтер, дивився на мусii[13 - Мусii – мозаiки.] колишнiх iмператорiв, що з молитовниками в руках, з пiднятими вгору очима змальованi були навкруг усiх стiн спочивальнi.
– І е одно, що не дае менi спати, одужати, жити, – раптом пролунав у тишi спочивальнi його голос.
Проедр Василь, що сидiв у цей час недалеко вiд ложа й, склепивши повiки, спочивав, схопився й запитав:
– Ти про щось говориш?
– Я говорю про те, – вiдповiв Іоанн, – що нiхто не хоче й не може допомогти менi у Великому палацi.
По безбородому обличчю проедра Василя пробiгла ледь помiтна посмiшка.
– Але чому ти забув про мене? – запитав вiн. – Правда, я розумiю, зовсiм недавно бiля гори Олiмпу ти говорив, що я не дбав i не дбаю про тебе, що я обдурював i зраджував тебе.
– Проедре! – прохрипiв Іоанн. – Це були несправедливi слова, i я вже сказав про це. Я вiрю тiльки тобi, бо iнакше збожеволiв би в цiй спочивальнi.
– Спасибi тобi, василевсе, – схилив голову Василь.
– І ще я вiрю однiй людинi в свiтi, – продовжував Іоанн, – яка не допустила б, щоб я так хворiв i страждав, яка могла б вирвати мене з лабетiв смертi, але яка, на жаль, перебувае зараз далеко вiд Константинополя.
– Ти про кого думаеш?
– Я говорю про Феофано, яку ми вислали в далеку Вiрменiю.
Проедр мовчки стояв перед iмператором.
– Я звик вгадувати твоi думки, – сказав вiн, – знав, що ти захочеш бачити Феофано, бо справдi вона едина може пiдвести тебе з ложа, через що давно послав у Вiрменiю дромон[14 - Дромон – великий корабель.].
– Ти добре зробив, проедре. Я хочу бачити Феофано, тiльки вона з’явиться в Константинополi.
2
Проминуло шiсть рокiв вiдтодi, коли Іоанн Цимiсхiй пiсля вбивства Никифора Фоки за вимогою патрiарха Полiевкта вислав Феофано на острiв Прот у Пропонтидi, а ще пiзнiше, коли вона втекла звiдти й сховалась у соборi Софii, вислав, за власним уже розсудом, у далеку Вiрменiю.
Імператор Іоанн додержав слова – усi цi роки Феофано жила у Вiрменii, в городi Анi[15 - Анi – столиця Вiрменii.], як справжня василiса, мала палац, багатьох слуг, скарби. Разом з нею жили спочатку й обидвi ii дочки – Зоя й Анна. На десятому роцi менша ii дочка Зоя померла, i з нею залишилась одна Анна.
Феофано була такою ж, як i у днi молодостi, – завзятою, упертою, жорстокою, в своi тридцять п’ять лiт вона лишилась чарiвною, красивою, як i ранiше, роки, здавалося, обминали ii, на гарному, рiвному, як мармур, обличчi не було жодноi зморшки, очi так само блищали пiд рiвними тонкими бровами, уста пашiли, витонченим рукам ii, персам, усiй постатi могли б позаздрити самi богинi.
Однаковим лишилося й серце Феофано – рiк за роком у ньому збиралась образа, жадоба помети, ненависть до Іоанна Цимiсхiя, до проедра Василя, з яким, либонь, була зв’язана бiльше, нiж з Іоанном, бо з ним заподiяла смерть свекру своему Костянтину, чоловiку Роману, Никифору Фоцi, разом вони клали корону й на голову Іоанна Цимiсхiя.
І Феофано готувалася до боротьби з ними – тут, в Анi, вона часто навiдувалася й стала другом царя Ашота, приймала в себе вдома й сама була бажаною гостею багатьох iшханiв[16 - Ішхани – аристократiя, знать (вiрм.).], раз i другий iздила в Грузiю, де говорила з царем Давидом, азнаурами[17 - Азнаури – дворяни (груз.).]. Феофано знае, що робить, – у Грузii й Вiрменii безлiч людей ненавидять Вiзантiю, яка прагне поневолити iхнi землi, i Ашот, i Давид – вороги iмператорiв ромеiв, але мати малолiтнiх Василя й Костянтина, яку вигнали з Константинополя, може стати iх щирим другом. Впливае й краса Феофано, боже, до чого чудова ця вдовиця василiса!
Не забувае Феофано ще одного – недалеко звiдси, в Каппадокii, пiдiймали повстання проти Іоанна брат Никифора Фоки Лев i син його Вард; нинi Лев живе ослiплений в Амазii, Варда постригли й вислали в монастир на островi Хiосi. Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiчае в Анi його прихильникiв – усе в цьому свiтi може знадобитись!
Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменii, ожив духом. Вард Фока добре пам’ятае свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ii краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить.
У Константинополi також пам’ятали про Феофано. У Вiрменii вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров’я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано.
І от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв iй негайно повертатись до столицi iмперii.
Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменii й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксинському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри. Навiть бувалi мореходцi-ромеi боялись вирушати в небезпечну путь.
Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало ii й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту. Втiм, мореходцi-ромеi боялись у цю пору скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, – вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азii. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Іраклiя, дромон наближався до Константинополя.
Інодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед – на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрiем висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари. Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому.
– Ти чого тремтиш, мамо? – запитувала перелякана дочка Анна.
– Там, – вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, – над Евксинським Понтом лежить страшна земля – Русь, мешканцi якоi дикi, жорстокi люди. Вони живуть у норах, iдять сире м’ясо, не вiрять у Христа, моляться своiм дерев’яним богам. І вони завжди, завжди були нашими ворогами, iшли на iмперiю, iхнi кагани стояли пiд самими стiнами священного нашого Константинополя.
– Але зараз вони не йдуть на нас?
– О нi, дочко, – посмiхнулась Феофано. – Іоанн Цимiсхiй достойно провчив iхнього кагана Святослава, он там, за цим морем, на березi Дунаю, вiн наголову розбив його. Треба тiльки стерегтись iх надалi, завжди.
Маленька дiвчинка не могла збагнути всього того, що iй розповiдала мати, вона зрозумiла тiльки одно, останне, – що русiв треба стерегтись, i тому вона просто, по-дитячому й запитала:
– А до них далеко, мамо?
– О так, – уже засмiялась Феофано, – туди, до нашого города Херсонеса, що лежить край Русi, треба плисти морем багато днiв i ночей, а до самого iхнього города Киева iхати ще мiсяцi.
– Це справдi дуже далеко, – засмiялась i дiвчинка. – Я не боюсь iх, – закiнчила вона зухвало.
Хiба могла дiвчинка Анна знати, що промине багато лiт i вона поiде до далекоi Русi, потрапить у Херсонес, а далi в Киiв? У цю годину безмежне море i важкi хвилi заступали далекий обрiй, Русь. Дромон колишньоi василiси Феофано з туго нап’ятими вiтрилами летiв далi й далi на захiд.
3
Нiхто в Константинополi не бачив, як однiеi темноi ночi дромон з Вiрменii проминув Сотенну вежу й став у Золотому Розi, поклав якiр у його кiнцi – напроти Влахернського палацу, – як пiзнiше до цього корабля пiд’iхали й знову повернулись до Влахерна кiлька легких лодiй.
На одну з них зiйшла жiнка з дiвчинкою. Скопцi, якi непорушно стояли вздовж бортiв, гребцi, що одноманiтно, намагаючись не шумiти, пiдiймали й опускали в чорну воду своi весла, – всi вони не знали, що за жiнка в темному одязi й з темним покривалом на головi спустилась з дромона й сiла в iхню лодiю. Коли лодiя перетинала Золотий Рiг, жiнка не витримала й на якусь мить одкинула з голови покривало – свiтло вiд вогнiв Константинополя вiдбилося в очах, впало на блiде чоло, стиснутi уста Феофано.
Вона одразу опустила покривало. Близько був берег. Нiс лодii розрiзав рiнь. Впала походня. Чиiсь руки пiдхопили Феофано, ii повели до стiни, у вузький i довгий прохiд, де було холодне й вологе повiтря, через сад, де терпко пахло пiзнiми осiннiми квiтами, кам’яними схiдцями й переходами, де звуки лунко одбивались пiд склепiнням, завели до палат, де панувала пiвтемрява.
– Привiт тобi, василiсо!
Покривало впало з голови, й легке зiтхання вирвалося з уст Феофано. Василiса – о, як давно не чула вона цього слова, як багато промовило це слово в устах всемогутнього проедра Василя, тут, у Константинополi!
Вiн ступив до неi ближче й узяв ii за руку. Тепер вони стояли одне напроти другого – скопець, проедр iмперii, й Феофано – колишня василiса, а нинi – жiнка в темному покривалi.
– Ти така ж, як i колись, Феофано, – промовив проедр Василь. – Ти була й нинi е найкращою жiнкою свiту. Скинь з своеi голови цей чорний саван.
– Скажи менi, де я зараз опинилась i що сталось?
– Зараз ми у Влахернi, де нас нiхто не може нi бачити, нi чути. Поки що нiчого не сталось. Ти, напевне, дуже стомилась пiсля далекоi дороги. Уявляю, як неспокiйно зараз у Понтi Евксинському. Але все це позаду, далеко. Ти житимеш тут, у Влахернi, з тобою буде й дочка. Може, ми сядемо? Ось на столi вино. Ти хочеш iсти? Тут е з чого вибрати. Пий, iж, Феофано, тобi це так потрiбно пiсля далекоi дороги.
– А за кого ж пити? – посмiхнулась Феофано i, сiвши до столу, взяла келих з вином.
– Вiн помирае, – сказав проедр, – скоро, либонь, кiнець.
– Яка в нього хвороба?
– Ти знаеш, Феофано.
– Мiй порошок з Єгипту?
– Так, вiн.
– Ця отрута дiе дуже швидко.
– Я тримав порошок кiлька рокiв, i вiн, напевне, втратив силу. Крiм того, Маленький[18 - Цимiсхiй – маленький (вiрм.).] виявився дуже мiцним. Вiн подихае вже пiвроку, й тiльки тепер йому скоро кiнець.
– Для чого ж ти кликав мене?
– О Феофано, нам треба зробити дуже багато. В iмперii неспокiйно, на пiвночi збирають сили болгари, в Малiй Азii спалахують повстання за повстанням.
– Тепер я добре знаю Малу Азiю, – посмiхнулась Феофано. – Це – справжнiй вулкан, який кожноi години може вибухнути: Сирiя, Месопотамiя, Каппадокiя, а за ними – араби…
– Бачиш, тобi достеменно все вiдоме! І в Константинополi неспокiйно.
– Я розумiю й знаю все це, – холодно сказала Феофано. – Але що менi до цього?
– Це моя й твоя справа, Феофано. Іоанна скоро не стане…
– І що? Ви пожинаете те, що посiяли. Їоанн мае нинi порфiрородну жону Феодору, i пiсля його смертi вона по праву сяде на Соломоновiм тронi, ii патрiарх благословить.
Проедр посмiхнувся.
– Не тiльки Феодора, е й iншi, що хотiли б посiсти Соломонiв трон. Нашу константинопольську знать, – це тобi, напевне, зрозумiло, – не влаштовують нi Феодора, нi – ти не ображайся, Феофано, – нi твоi сини, вони мрiють про iмператора-полководця, який повiв би легiони проти болгар i Малоi Азii.
– І кого вони приготували?
– Менi здаеться – Варда Склiра. Ти добре його знаеш – вiн був полководцем Никифора Фоки, Іоанна Цимiсхiя, i тепер, либонь, сам хотiв би посiсти iх престол.
– Варда Склiра я знаю, – промовила Феофано. – Що ж, вiн блискучий полководець i, певне, буде непоганим iмператором.
– І це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумiеш, що нi Феодора, нi Вард Склiр не допустять у Золоту палату нi синiв твоiх, нi тебе?!
– Вони не допустять тебе, – засмiялась Феофано. – Говори правду, проедре!
– Так, вони не допустять, виженуть iз Великого палацу тебе, синiв твоiх i мене також, – згодився проедр.
– Тепер ти менi подобаешся, Василю, – поглузувала з проедра Феофано.
– А мусить бути так, – встав i ступив близько до Феофано проедр, – коли Іоанн Цимiсхiй помре, на престолi сядуть твоi сини, поряд з ними як регентша й соправительниця, а справдi як повновладна василiса повинна сiсти ти. Я ж, – проедр благально подивився на Феофано, – буду тим, ким i був, – вашим, твоiм паракимоменом, проедром.
Феофано так хвилювалась, що iй важко було дихати. О, якi величнi обрii вiдкривались перед нею! Вiрити своему щастю, повiрити проедру чи нi? Стiльки вже разiв вiн обдурював ii й людей, що звiрялись на нього! Але нi, нi, на цей раз вiн не може брехати й обдурювати. Василь i Костянтин по праву сядуть на трон, вони й зараз соцарствують з Іоанном.
– Отже, треба прибрати Феодору й Склiра? – суворо сказала Феофано.
– Так, Феофано, обох… Я домiгся того, що Іоанн хоче побачитись i говорити з тобою. Коли ж ти будеш у нього, то зумiеш все зробити. Що ж, василiсо, – пiдняв вiн келих, – може, ми тепер вип’емо за наше щастя й успiх?.. – Вiн помовчав i кiнчив: – Та ще за те, щоб Іоанн швидше зайняв свое мiсце в гробницi на Халцi в храмi Христа Спасителя!
– О нi, – вона пiдняла келих i зухвало, хижо засмiялась. – Я вип’ю за те, щоб Іоанн ще пожив… доки ми не закiнчимо своеi справи.
2
Феофано нелегко було потрапити до Великого палацу, ще важче опинитись у спочивальнi Іоанна, але в проедра скрiзь – i бiля Слонових ворiт, i на терасi Дафн, i в самому кiтонi – стояли своi люди; у чорному одязi й капелюсi з струсевими перами, з мечем бiля пояса, як етерiот[19 - Етерiот – охоронник.], разом iз сторожею другоi змiни пройшла до Великого палацу, там ii повiв переходами начальник етерii Пеон, у кiтонi вона скинула одяг етерiота, капелюх, меч.
Феофано разом з проедром Василем зайшла до спочивальнi у Великому палацi, де жила ранiш могутньою василiсою за iмператорiв Романа й Никифора Фоки i де тепер були василевсами Іоанн i Феодора.
Вона навiть затремтiла, побачивши пiсля багатьох лiт знайомi стiни спочивальнi, намальованi на них постатi iмператорiв колишнiх – з молитовниками в руках, пiднявши очi вгору, вони йшли i йшли кудись, як ранiше, так i тепер. Побачила вона й пiзнала срiбнi свiтильники, що стояли пiд стiнами, темнi iз золотою ниткою занавiски на вiкнах i дверях, ложе в кутку, – о, Феофано знала це ложе, на ньому спочивали iмператори Роман, Никифор i Феофано з ними.
Зараз на цьому ложi лежав Іоанн Цимiсхiй – той, що вбив тут, у цiй спочивальнi, iмператора Никифора Фоку, той, що присягався в любовi, а пiзнiше зрiкся Феофано.
Вона навiть не пiзнала його. Це був не той Іоанн, колись мiцний, жилавий, дужий, якого вона обнiмала й цiлувала, який тут задовольняв ii ненаситну пристрасть.
На ложi лежав кiстяк Іоанна, на бiлому простирадлi витягнутi були висхлi, темнi, скрученi хворобою руки, вражала голова – облисiла, з вогняно-червоною бородою й вусами, мiж якими видно було зуби, далi загострений нiс, темнi очi, що вогниками блищали в глибоких западинах.
– Іоанне! – голосно промовила вона. – Вiтаю тебе, василевсе!
– Феофано! – глухо прозвучало в спочивальнi.
Щоб не заважати iхнiй розмовi, проедр Василь зробив рукою знак, що стоятиме одразу за дверима, й вийшов iз спочивальнi.
– Ти мене, либонь, не пiзнала, – промовив Цимiсхiй. – Вiдтодi як розбилось… як я розбив дзеркало, я не бачив i не хочу бачити свого обличчя. Скажи, я дуже змiнився, я дуже страшний, Феофано?
Вона пiшла вперед i зупинилась близько вiд його ложа.
– О нi, – сказала Феофано. – Ти – хворий i змiнився, але не страшний.
– Проклята хвороба! – хвилювався вiн. – Нiхто ii не знае, а вона мучить, виснажуе мое тiло й душу. Я вже втратив усi сили.
Вiн помовчав i, важко вiддихуючи, все дивився й дивився на неi – таку ж чудову, як i колись, незрiвнянно красиву Феофано.
– Спасибi, що ти приiхала. Я дуже ждав тебе. Проте ти нiби гнiваешся на мене? Ти, мабуть, не можеш забути ночi в Софii, коли у нас сталась остання розмова й коли я сам порадив тобi виiхати до Вiрменii.
– Не порадив, а вислав, – не стрималась Феофано.
– Так, так, вислав; того вимагали обставини.
