скачать книгу бесплатно
Оттон І пише папi Іоанну XII, що вiн згоден зупинити свое вiйсько й не пiде на Рим, але вимагае, щоб папа коронував його як iмператора Нiмецькоi iмперii, що вiднинi називатиметься Священною Римською iмперiею.
Священна Римська iмперiя нiмцiв – це було зухвальство й просто божевiлля, – нiколи нiмецькi королi не були iмператорами, нiколи Нiмеччина не була iмперiею, нiколи Нiмеччина не мала будь-якого вiдношення до Риму, якби, зрештою, Нiмецька iмперiя й виникла, то чому вона мала бути Римською та ще й Священною?
Папа розумiе, що криеться за вимогою нiмецького короля.
Імперiя цезарiв зникла i нiколи вже не постане, на змiну iй у Константинополi виникла Схiдна Римська iмперiя, що намагаеться поглинути весь свiт, нинi iй можуть протистояти тiльки нiмецькi королi, – папа Іоанн згоджуеться коронувати Оттона.
Але Іоанн хоче мати нагороду за корону, яку вiн передасть Оттону, и тому вимагае, щоб новий, висвячений ним на престол нiмецький iмператор визнав, що папи також мають звання iмператорiв, що пiд iхньою рукою повиннi бути Рим, Італiя, всi краiни Заходу, главенство над александрiйською, антiохiйською, ерусалимською й константинопольською церквами. Папа Іоанн не тiльки вимагав, вiн доводив, що цi права були нiбито подарованi папам римським iмператором Костянтином, що той дарував iм, крiм того, вищу судову законодавчу владу в церквi, право змiщення епископiв i суду над ними.
Король Оттон знав, що Костянтинiв дар – це вигадка пап, але, бажаючи стати iмператором, ствердив права ватиканського престолу, за що й одержав з рук папи золоту корону.
Так завдяки папам виникла нова Нiмецька iмперiя, що назвалась Священною Римською iмперiею, папи ж одержали пiдтвердження Костянтинового дару й збройну допомогу нових нiмецьких iмператорiв.
Папам тiсно було в городi Ромула i Рема, вони мрiяли про древню Римську iмперiю, про владу над усiм свiтом, хоч не мали нi сили, нi вiйська. Проте в iхнiх руках лишалась сила, з допомогою якоi можна було зробити набагато бiльше, нiж зброею, – тисячi священнослужителiв, що сидiли в Римi й розсiялись по всьому свiту, дiяли там хрестом, щоб колись, може, утвердити своi права мечем.
У цьому папам пощастило. Слуги Ватикану стали духовними наставниками нiмецьких iмператорiв, вони окатоличили польських i чеських королiв, стояли вже бiля престолiв у Францii, Англii, весь Захiд заливала хвиля католицизму.
Нiчого не могли вдiяти слуги Ватикану на Сходi. Не лише папа Бенедикт, вже кiлька його попередникiв думали й дбали про окатоличення слов’янських земель, ще року 956 в Нiмеччинi при Магдебурзькому епископствi було створено двi новi епархii – «Partibus infidelium»[28 - Partibus infidelium – областi язичникiв (лат.).] – для Польщi й для Русi.
Самочинно створивши цi епархii, Оттон І i папа Іоанн XII дiють i далi: призначають «епископом руським» Адальберта, посилають його до Киева.
Проте княгиня Ольга одразу збагнула, чого прагнуть нiмецький император i Римський Папа, – не стала навiть розмовляти з «епископом руським», люди ж руськi вигнали Адальберта з Киева, а весь його почт перебили.
– Ми також почнемо розмову з киiвським князем, – пiдводить нарештi голову й каже епископу Льву папа Бенедикт. – Ти не будеш довго спочивати, епископе, а виiдеш через кiлька днiв у Кведлiнбург, далi – на Русь.
Єпископ дивиться на папу зляканими очима.
– Боюсь, що мене там жде доля Адальберта.
– Історiя з Адальбертом не повинна повторитись, – заспокоiв переляканого епископа папа. – Єпархii для язичникiв нинi не iснуе, руського епископа в Магдебурзi немае, а говорити з руськими князями ми можемо й мусимо.
– Цi князi – язичники, варвари!
– Нi, варвара й язичника князя Святослава вже немае. Імператор Оттон повiдомив мене, що в Киевi сидить син його Ярополк. Вiн – християнин, його оточують знатнi люди, серед яких чимало християн, а дехто потай сповiдае й нашу вiру. Ти, епископе, на шляху до Киева заiдеш в Кведлiнбург i матимеш розмову з Оттоном. Бажано, щоб вiн послав з тобою свою людину, звичайно, як священика. Ми, – закiнчуе вiн, – пошлемо своiх слiв у Киiв, а за ними пiдуть легiони Оттона або ж, навпаки, нехай Оттон посилае спочатку своi легiони, ми пiдемо на Русь i слiдом за ними!
На берегах Тiбру тихо. Рим спить. Час спочити й папi.
Роздiл третiй
1
Кесар Борис, залишивши Константинополь, швидко проминув Аркадiополь i Адрiанополь, бо весь пiвдень Болгарii був захоплений акритами[29 - Акрити – прикордоннi вiйська Вiзантii.], i вже наближався до Родопiв[30 - Родопи – Балканськi гори.], бачив удалинi зеленi передгiр’я, бiлi, вкритi снiгами вершини хребта.
Вiн був не один, поряд з ним на конi iхав брат Роман, iх оточувала сотня переодягнутих у болгарський одяг легiонерiв – все, що мiг дати йому проедр Василь.
Звичайно, покладатись на цю збройну силу не доводилось, – що сотня легiонерiв для кесаря Бориса, який жадав захопити батькiвський стiл i вiдбити в Шишманiв усю Болгарiю?
Через це кесар, переiжджаючи ночами вiд града до града i вiд села до села, розшукував старих боiлiв, кметiв i боляр, просив у них помочi, радився, як йому бути?
Кметi й боляри у розмовах з Борисом охоче пiдтримували його, але коли доходило до дiла й коли кесар просив дати помiч – грошi, а найпаче людей, – назбирали iх сотню, обiцяли ще прислати пiзнiше.
Так i наближався кесар до Родопiв – з сотнею переодягнутих легiонерiв та молодих боляр; вiн гнiвався на проедра Василя, що дав йому не легiон закованих у броню воiнiв, а нечисленну й кволу дружину, скоса поглядав на брата Романа, якого проедр послав з ним, – допомогти той не може, а думае, либонь, сам про корону кесаря, – вiн лютував, що не може надiти на голову корону болгарських каганiв, а скрадаеться в Болгарii як злодiй.
Кесар Борис надiявся, що коли промине клiсури[31 - Клiсури – гiрськi проходи.] в Родопах, наблизиться до древньоi Преслави, то там його зустрiнуть боляри, якi оточували його в Золотiй палатi преславського палацу, там вiн збере воiв, пiде з ними проти Шишманiв.
Якось уранцi, коли кесар Борис, переночувавши з дружиною у вiвчарських катунах[32 - Катун – хижа чабана.] на одному з перевалiв, прокинувся на свiтаннi i хотiв продовжувати путь, вiн побачив багатьох болгар – засмаглих вiд сонця й вiтрiв, в убогому одязi, iз звiрячими шкурами на плечах.
«Либонь, вiвчарi», – подумав кесар Борис, позираючи, як цi люди, збившись купками попiд кущами, стоять i пильнують за ними.
– Дружино! – крикнув кесар Борис, накидаючи на плечi чорне корзно й готуючись стрибнути в сiдло. – Ми iдемо далi на Преславу…
Сiсти на коня кесар не змiг, нiхто з дружини його не ворухнувся. Болгари, що юрмились пiд кущами, рушили вперед, розгортались пiвколом.
– Хто ви? – заволав Борис.
– Ми – болгари, – вiдповiв бородатий сивий чоловiк, бiля пояса якого кесар помiтив довгий меч.
– То добре, – сказав кесар Борис, який зрадiв, побачивши тут, у горах, так багато болгар. – Тодi слухайте! Я – син покiйного кесаря вашого Петра, онук кагана Симеона Борис, i також був вашим кесарем… Царство мi[33 - Царство мi – царство мое (болг.).], – натхненно заволав вiн, – рiдна земле, я повертаюсь до тебе!
Суворi й замисленi були обличчя в людей, що зустрiли колишнього кесаря.
– Ти сказав правду, – промовив бородатий болгарин, – у нас був каган Симеон, нехай буде прощен, мав i сина Петра, але онука його Бориса ми не знаемо й не хочемо знати. Ти помилився, Борисе! Це не твоя земля! Ти ж не болгарин, а гречин, пес ромеiв.
– Як смiеш ти, раб, так говорити зi мною – кесарем Болгарii?
Обличчя у бородатого було суворе й безжальне.
– Не сам я говорю, так говорить уся Болгарiя, земля i люди… Геть, гречине!
Борис вихопив меч.
– Дружино! – пролунав його сухий, хрипкий голос.
Та що це? Озирнувшись, вiн побачив, що легiонери схоплюються на коней i вдають спини, а болярськi синки чимдужче кидаються мiж скель i кущiв.
Меч затремтiв у руках Бориса, але не схитнулась рука в бородатого чоловiка – вiн вцiлив кесаревi просто в череп.
Люди, якi зустрiли кесарiв-утiкачiв на перевалах Родопiв, були зовсiм не вiвчарями, а воями. Залишивши мертве тiло Бориса на поживу воронам i взявши з собою Романа, вони попрямували стежками мiж скель i кущiв до ущелини, де паслися iхнi конi, осiдлали iх i рушили в гори.
Через тиждень воi опинились у Воденi – фортецi, що притаiлась на крутiй скелi над бурхливим потоком серед гiр i долин, – це була нова столиця Болгарii.
У Воденi сидiв тодi Самуiл – наймолодший син комiта Миколи Шишмана, який у грiзнi часи, коли над Дунаем, у Родопах, а потiм i на долинi йшла запекла боротьба мiж Іоанном Цимiсхiем i князем Святославом i коли болгарськi кесарi Петро й син його Борис запродались iмператорам, у грiзний той час комiт Шишман оголосив вiльною Захiдну Болгарiю, а себе – ворогом Вiзантii. Батька пiдтримали й комiтопули, чотири його сини – Давид, Мойсей, Аарон, Самуiл.
Проте слiд сказати, що Микола Шишман i син його Давид, який пiсля смертi батька заступив його мiсце, не зробили того, що могли й мусили зробити. Це до них, взявши древню столицю Болгарii Преславу, звертався князь Святослав, пропонував з’еднати сили, щоб бити вiйсько iмператора Іоанна Цимiсхiя у долинi за Родопами, бiля Аркадiополя й Адрiанополя. Вони не пiшли на помiч Святославу, не вдарили в спину Цимiсхiю, домовитi, багатi комiтопули у цей важкий, вирiшальний для Русi й Болгарii час сидiли в своiх городах i областях, ждали, хто ж переможе – Цимiсхiй чи Святослав, – i навiть тодi, коли перемiг Святослав, не пiшли до нього, вичiкували, коли руськi воi залишать Преславу, Доростол, щоб самим узяти в своi руки всю Болгарiю.
Це була велика помилка комiтопулiв Шишманiв, велике нещастя для Болгарii, наслiдки якого виявились набагато пiзнiше – через сотню лiт. А тодi сталось так, що, коли руський князь Святослав пiшов, уклавши мир з ромеями, за Дунай i коли Шишмани кинулись визволяти й з’еднувати Болгарiю, робити це було вже пiзно – вся Схiдна Болгарiя з ii рiками й долинами була захоплена ромеями. Шишманам залишились гори й полонини на заходi.
Микола Шишман i сини його мужньо боролись з Вiзантiею, всi останнi, найтяжчi, роки життя старого Шишмана минули на конi, вiн визволяв новi й новi городи, у древнiх болгарських харатiях[34 - Xаратiя – пергамент з шкiри.] написано, що вiн i помер, сидячи на конi.
Проте старого Шишмана, а деякий час i його синiв губило намагання триматись осторонь бурхливих подiй, якi вiдбувалися в Схiднiй Болгарii, вони не розумiли, що там i тiльки там – над Дунаем i Руським морем, на широких долинах i над рiками – вирiшуеться й буде вирiшена доля Болгарii, вони прагнули безкровноi борнi, а за це й довелося розплачуватись рiками кровi.
І ця жорстока, невблаганна й неминуча брань з Вiзантiею наближалась. Імператор Іоанн Цимiсхiй, уклавши мир з князем Святославом i пообiцявши звiльнити Схiдну Болгарiю, не додержав та й не думав додержувати свого слова – його акрити стоять над Дунаем i в долинi, йдуть i йдуть у гори.
Пiсля смертi Цимiсхiя те ж саме робить проедр Василь, що править Вiзантiею вiд iменi молодих iмператорiв Василя й Костянтина, – вiн оголошуе саму справжню вiйну болгарам, посилае легiони проти Шишманiв.
Що ж робить i що мае робити Давид Шишман? Вся Схiдна Болгарiя захоплена ромеями, руськi воi пiшли за Дунай, а iхнiй князь Святослав, кажуть, убитий на Хортицi, Захiдна Болгарiя лишаеться вiч-на-вiч з своiм ворогом Вiзантiею.
І, шукаючи собi помочi й спiльникiв, Давид посилае послiв у Кведлiнбург до нiмецького iмператора Оттона І, який обiцяе допомогти Давиду, але нiколи пальцем об палець не вдарить, щоб це зробити, – муж вiзантiйськоi принцеси Феофано думае про iнтереси не Болгарii, а Вiзантii.
У цей же час Давид приймае послiв вiд Папи Римського Бенедикта, що, виявляеться, багато чув i знае про кровопролитну вiйну в Болгарii, обiцяе допомогу в боротьбi з Вiзантiею. Давид, звичайно, вiрить у це, бо немае в свiтi ворогiв лютiших, нiж ромейськi iмператори з патрiархами й Римський Папа. Папа посилае Давиду на знак своеi прихильностi корону з священного города Рима.
Проти римськоi корони пролунав один тiльки голос – патрiарха Дамiана, який, проклятий константинопольським патрiархом, пiсля Доростольськоi битви тiкае в Захiдну Болгарiю до Шишманiв i разом з ними переiжджае з столицi до столицi. Але це дуже несмiливий голос – патрiарх Дамiан доживае вже останнi днi на свiтi.
Втiм, корона так i не знадобилась Давиду Шишману – якщо Папа Римський дiе хрестом, то Вiзантiя дiе мечем: пiд городом Сера ромеi вбивають у бою Давида, Мойсей падае мертвий, вбитий ромеями з-за рогу, – у Захiднiй Болгарii залишаються два сини старого Шишмана: Самуiл, що сидить у Воденi, та ще Аарон, що править у Средцi.
Кесаревича Романа привели до комiта Самуiла босого, бо вiн розбив своi черевики в далекiй дорозi, з непокритою головою, у чорнiй вiд пороху сорочцi й таких самих ногавицях.
– Що це? Кого ти привiз, воеводо Петре? – звернувся Самуiл до бородатого воiна, що супроводжував Романа.
– Вартуючи на схилах Родопiв, ми побачили загiн, що iхав вiд Аркадiополя в клiсури, довго стежили за ним, оточили. На чолi цього загону, виявилось, iхав колишнiй кесар Болгарii Борис, вiн пiдняв проти нас меч, i ми його вбили.
– Ти зробив справедливо, воеводо Петре, – дружина моя й усi болгари давно вирiшили вбити Бориса, тiльки вiн посмiе переступити межi Болгарii. Грецький кесар нам не потрiбний. Годi! Але хто це?
– Брат Бориса – Роман, – вiдповiв воевода Петро. – Вони iхали разом.
– Ха-ха-ха! – засмiявся Самуiл. – Отже, ромеi посилали сюди двох кесарiв разом.
– Нi! – подав тодi голос Роман, що досi стояв мовчки, придивляючись до молодого Шишмана, про якого вiн чув колись ще тут, у Болгарii, а пiзнiше в Константинополi.
– Нi? – далi смiявся Самуiл. – Гаразд, ти зараз сам менi про все розкажеш. Іди, Петре, – звернувся вiн до воеводи, – ти, либонь, дуже стомився?
– Так, комiте, дорога була далека. Моi воi стоять пiд дверима.
– Добре!
І воевода Петро вийшов. Самуiл встав з крiсла, пiдiйшов до вiкна, звiдки було видно гори, долини.
– Як же ти, кесаревичу Романе, опинився тут? – обернувся до нього й запитав Самуiл.
Роман вирiшив говорити правду. Втiм, з чим вiн мiг критись?
– Недавно проедр Василь велiв Борисовi iхати в Болгарiю й починати повстання проти тебе, а менi супроводжувати брата…
– Отже, Вiзантiя послала Бориса в Болгарiю як кесаря?
– Проедр Василь назвав його кесарем i обiцяв повернути корону, тiльки вiн дiйде до Преслави.
– Хитро дiе Вiзантiя, – засмiявся Самуiл. – Як i завжди, загрiбае жар чужими руками. А ти? Чого ти iхав з Борисом? Ти що ж, також хотiв стати кесарем?
Роман заплющив очi, стиснув уста, на обличчi його вiдбився неймовiрний бiль.
– Я – кесар?! – пролунало в палатi. – Слухай, комiте Самуiле, ти жартуеш, бо знаеш – я нiколи в життi не зможу i не хочу бути кесарем Болгарii…
– Нi, я не жартую i не знаю, чому ти iхав з братом. Менi здавалось, що, коли загибае один кесар, корону одягае його брат.
Роман крикнув:
– Я говорю правду, як перед Богом! Я не хотiв i не хочу бути кесарем Болгарii, бо я не людина, Іоанн Цимiсхiй забрав у мене все, все…
– Ти про що говориш?
Роман подивився на Самуiла очима, в яких була пустка, безнадiйнiсть.
– Вiн оскопив мене, – сказав Роман, обхопивши голову руками.
Комiт Самуiл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знiвечений, напiвлюдина.
– Романе! – голосно покликав вiн його.
Той пiдняв голову, й Самуiл побачив на очах його сльози.
– Слухай, Романе! – звернувся вiн. – А ти служитимеш менi?
Роман здригнувся, пiдняв голову. Невже й оцей комiтопул вважае, що вiн не людина, невже вiн хоче зробити його – сина кесаря – своiм рабом?
– Служити тобi? Не знаю, комiте Самуiле, як би я мiг служити тобi.
– Ти мене, мабуть, не зрозумiв, а може, i я не так висловився, Романе, – промовив Самуiл. – Чи хочеш ти разом зi мною служити болгарам?
– Болгарам? – одразу ж вiдповiв Роман. – Згоден.
– Ти й служитимеш iм… Я призначаю тебе головним начальником свого вiйська, що стоiть у Скоп’i, на Вардарi.
– Спасибi, комiте, за честь i довiру, – тихо промовив вiн. – Я згоден служити тобi й болгарам. Вiр менi, зроблю все, щоб помститись ромеям.
2
Меч i щит князя Святослава! Прийнявши iх з рук воiв, якi вцiлiли пiсля бою на Хортицi, князь Ярополк сам однiс батькiвську зброю на Гору, велiв почепити на стiнi в Золотiй палатi. Там вона й висiла на свiжих грабових кiлочках – поряд з шоломами й топорами перших князiв киiвських Кия й Щека, поряд iз щитом Олега, погнутими й пощербленими доспiхами князя Ігоря.
Меч i щит князя Святослава! Прийнявши iх з рук воiв, князь Ярополк дав роту берегти мир i тишу в рiднiй землi, боротись з ворогами, не шкодувати нi сил своiх, нi життя!
Проте, даючи цю роту й пiзнiше, коли меч i щит висiли вже в Золотiй палатi, князь Ярополк думав iншу, свою думу.
Це почалось давно, либонь, ще з дитячих лiт, коли пiсля смертi матерi Предслави його взяла в свiй терем, виховувала княгиня Ольга.
Ярополк рiс у розкошах, достатках, баба княгиня оточила його турботами й любов’ю, сама християнка, потай вiд отця охрестила онука, щоб навчити молодого князя володiти зброею, призначила йому вуя[35 - Вуй, уй – наставник, пестун.] – воеводу Блюда.
Князь Святослав, мабуть, не зробив би Блюда вуем Ярополка. Блюд служив у його дружинi, ходив з князем на хозар, але не виявляв у походi нi кмiтливостi, нi звитяги, а, навпаки, пас усюди заднiх; з-пiд Саркела Святослав послав Блюда до Киева, назвав воеводою Гори.
