скачать книгу бесплатно
– Джура, – вiдповiв Дон Кiхот.
– Зроду ще не бачив я джури, – зауважив Лiсовий, – щоб отак насмiлювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого – здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то нi в свiтi губи не розтулить.
– Овва! – вигукнув Санчо. – А я таки говорив i буду говорити, i нема чого боятись усякого… усякого… Та нехай уже, щоб не смердiло, краще не ворушимо.
Джура Лiсового Рицаря взяв Санча пiд руку i сказав:
– Ходiмо десь далi та й поговоримо собi досхочу по-наському, по-зброеноському, а панство наше нехай тут про любощi своi розводиться та списи ламае: от побачиш, вони й до бiлого свiту не нагомоняться.
– Чи ходiм, то й ходiм, – погодився Санчо. – Я розкажу вашецi, хто я такий, то й побачите, чи багато ще е таких джур говорючих.
По сiм словi джури пiшли геть, i мiж ними зав’язалася розмова, настiльки весела, наскiльки у панiв iхнiх вона була поважна.
Роздiл XIII,
що мiстить у собi продовження пригоди з Лiсовим Рицарем, а також розумну i нечувано приемну розмову помiж двома джурами
Отак роздiлилися рицарi й джури – сii про життя свое мiж собою говорили, а тii про закохання; але iсторiя оповiдае перше про розмову пахолкiв, а потiм уже про панську бесiду. Отож, кажуть, одiйшовши осторонь, Лiсовий джура сказав Санчовi:
– Нелегке життя, добродiю мiй любий, ведемо i провадимо ми, зброеношi мандрованих лицарiв: от уже справдi iмо хлiб у потi чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатькiв наших.
– І так iще мона сказати, – докинув Санчо, – що iмо його в дрижаках усього тiла нашого, бо кого ще бiльше сквар шкварить i холод дiймае, як тих бiдолашних джур у мандрованого лицарства? І то б iще нiчого, коли б таки iли, бо як е iда, то пiвбiди бiда, а то ж бувае, що й день мине, i другий, а ми тiльки вiтер iмо, а повiтрям запиваем.
– Усе б то воно можна знести i винести, – сказав Лiсовий джура, – як е надiя на винагороду, бо якщо тiльки мандрований лицар не вдасться надмiру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, i подаруе джурi свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.
– Угу, – сказав Санчо. – Я вже говорив пановi, що вдовольнюся губернаторством на островi, а вiн у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообiцяв i приобiцяв.
– А я, – похвалився Лiсовий, – волiю дiстати за свою службу мiсце канонiка, i пан уже напитав десь, та ще яке!
– То певне, – сказав Санчо, – пан у вашецi духовний якийсь лицар, що може вiрним своiм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собi, що певнi люди, розумнi, але, на мою думку, недобромиснi, радили йому, щоб iшов у архiепископи, та вiн сам конче хотiв у iмператорi. Я тодi аж потерпав: не дай боже, думаю, ще вiзьме та в церковники пошиеться, бо куди вже менi та держать якусь парафiю… Признаюсь вашецi, що я хоть i скинувся нiби на людину, а в церковних справах баран бараном.
– Здаеться менi, що вашець усе-таки помиляеться, – сказав Лiсовий, – бо, знаете, отi уряди острiвнi не завше добрi бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, i навiть при найпишнiшому i найлуччiшому губернаторствi такi тяжкi випадають клопоти да турботи, що тiльки пiдставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любiшого дiла, от собi звiра бити чи рибу ловити, бо хоть який бiдний джура, а знайдеться в нього i конячина, i хортiв пара, i вудка, е чим на селi забавитись i розважитись.
– Та того добра i менi не бракуе, – вiдповiв Санчо, – щоправда, коня нема, зате е ослик, що удвiчi вартнiший проти пайового румака. Бодай я паски святоi не дiждав, коли помiняю осла на такого коня, якби навiть iще й два корцi вiвса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сiрого хвалю, – вiн у мене, бач, сiроi мастi. А хортiв добуду, iх у нашому селi хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюеться.
– От же, iй-богу i присяй-богу, – сказав Лiсовий, – вирiшив я, пане джуро, i постановив покинути к бiсу оте дурне лицарювання i вернутись до себе в село та дiток своiх до розуму доводити, а iх у мене трiйко, там як перли орiянськi.[55 - Перли орiянськi – перли Сходу.]
– А в мене двiйко, – мовив Санчо. – Там такi, що хоть самому Папi показати не грiх, а найпаче дiвка, що я ii на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.
– А скiльки ж рокiв тiй панянцi, що на грапиню рихтуеться? – спитав Лiсовий джура.
– Та п’ятнадцятка вже, чи, може, рiк туди – рiк сюди, – вiдповiв Санчо. – А висока, як тополя, та свiженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.
– Ну, з такими прикметами, – гукнув Лiсовий, – вона не то на грапиню потягне, а й на нiмфу зеленого гаю. Ах ти ж, сучоi дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дiвка!
На те одповiв Санчо трохи з серцем:
– Анi вона в мене сучка, анi ii мати, та i зроду сучками не стануть, поки Бог мене на свiтi держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемнiше: вашець рiс нiбито мiж мандрованими лицарями i мiг би од них навчитися гречностi, а такi негожi слова пускае.
– Ох, пане джуро, як же кепсько знаеться вашець на похвалах! – заперечив Лiсовий. – Як то? Хiба ви не знаете, що як штирхоне добре списом бика борець на аренi або як хтось iзробить щось дуже добре, то народ каже: «Ах ти ж сучого сина син, оце втяв!» І тi слова не на догану говориться, а на очевисту похвалу. Зречiться, мiй пане, синiв i дочок, що дiлами своiми неспроможнi засягти такоi похвали для батькiв.
– Та чом i не зректися, – погодився Санчо. – Коли так воно е, а не iнакше, то нехай i мене, i жiнку мою, i дiти лае вашець по-скурвасинськи скiльки влiзе, бо всi iхнi слова i вчинки гiднi таких похвал понад усяку мiру; аби вернутися до них, побачити iх, молю Бога милосердного, щоб вибавив мене од смертельного грiха, себто визволив од пренебезпечноi моеi зброеноськоi служби, на яку я вже вдруге став оце спокушений i знаджений стома дукатами, що iх знайшов я в багульчику у самiсiнькiй щиринi Моренських гiр. І вже менi нечиста сила насувае на очi то з одного боку, то з другого, то тут, то там, то ген цiлу торбу з дублонами; от-от уже, здаеться, хапаю ii руками, беру, несу додому, даю грошi на процент i на той рiст паном дiло живу… Коли про те подумаю, аж легше стае на всi отi труди й муки приймати, що терплю через мого навiженого пана; бо бiльше в нього божевiлля, анiж того лицарства.
– Недарма ж то кажуть, що жадоба мiшки рве, – сказав Лiсовий джура. – А як уже про панiв говорити, то, мабуть, над мого немае в свiтi дурнiшого. Як тоi приповiдки: «Ухоркають осла чужi дiла». Якийсь там лицар iз глузду зсунувся, а вiн хоче йому ума вставити, та й сам дурiе, i все iздить та шукае бiди на свою ж таки голову.
– А вiн часом не закоханий?
– Атож, – вiдповiв Лiсовий, – у якусь там Касiльдею Вандальську: такоi, каже, сувороi i сировоi панi немае бiльше нiде на всiм земнiм крузi. Та вiн кульгае не на саму лише суворiсть, ще й не такi дурницi в нього в нутробi завелися, вiн iх i сам не забариться викласти.
– Це бувае, – сказав Санчо. – І на гладкiй дорозi спотикаються нозi. В людських хатах горох варять, а у мене то й казанами: бiльше тих прихильникiв i застiльникiв у дуростi, як у мудростi. Та коли правду кажуть, що з товаришем легше i бiду перебiдувати, то, може, й менi од того полегша, що вашець такому ж дурному пановi служить.
– Вiн у мене дурний та хоробрий, – сказав Лiсовий джура, – а понад те все ще й шахраюватий.
– А мiй нi, – мовив Санчо. – Шахрайство у нього i прислiдку нема, душу мае, як чистий кришталь, зла зроду нiколи не вдiе, а добро всiм робив би; такий безхитрий, що й дитя його круг пальця обведе. За ту щиру простоту люблю пана, як свою душу, i нiяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякi витворяе.
– Одначе, пане-брате, – зауважив Лiсовий, – як веде слiпий слiпого, то обидва впадуть у яму. Краще б нам накивати потихесеньку п’ятами до свого, мовляв, стiйла, бо хто пригод шукае, той часто в халепу залазить.
Пiд час тоi розмови Санчо спльовував раз у раз якоюсь липкою i нiби аж сухою слиною. Побачив тее i прикмiтив жалiсливий Лiсовий джура та й каже:
– Од цiеi балаканини, здаеться менi, в нас уже язики до пiднебiння поприлипали, та е в мене про сей случай добренний розлiпач, там до кульбаки приторочений.
Устав, пiшов до коня i за малу хвилю вернувся з сулiею вина i з паштетом завдовжки (без перебiльшення кажучи) в пiвлiктя. Був той паштет iз здорового кроля: Санчо як його налапав, то думав, що воно, певне, не козля, а цiлий цапище. Уздрiвши таке добро, запитав у Лiсового:
– І оце вишець такi штуки iз собою возить?
– А ви ж думали як? – вiдповiв той. – Я ж собi не якийсь там повстяний джура! Та в мене такий запас у коня на хребтинi, що i подорожньому генераловi не снилось.
Санчо iв без припрохи, запихався поночi такими шматками, як ото гудзi на воловодi.
– Оце джура, так джура, – прихвалював Лiсового, – вiрний i щирий, стрiляний i меляний, пишний i щедрий, то вже i з сiеi учти знати, що нiби чарами якими вродилась; не такий нещасний харпак, як я, що в саквах тiльки сиру трошки, такого твердючого, хоч песиголовцiв ним бий, а до сиру ще кiлькадесят стручкiв та стiльки само горiхiв волоських i лiсових, i все те через пановi злиднi та закони, яких вiн пильнуе, що, кае, мандроване лицарство мае живитись i харчуватись тiльки овочем сушеним та ще зелами польовими.
– Е, нi, брате, – сказав на те Лiсовий, – шлунок у мене не до бур’яну, не до лопуцькiв i не до кисличок. Нехай пани нашi мають своi засади i своi закони лицарськi, хай iдять собi, що iм тi закони велять; а я завжди вожу з собою м’ясиво, а при сiдлi висить iще й оця плетена сулiя, така люба та мила, що я iз нею раз у раз тiльки б цiлувався та обiймався.
Сее кажучи, подав сулiю Санчовi, а той, схопивши ii обiруч, пiднiс угору i приклався щиро; може, з чверть години дивився на зорi, а випивши, схилив голову набiк, зiтхнув iзглибока й промовив:
– От скурвого сина син, яке ж воно мудре!
– От бачите, – сказав Лiсовий, почувши тi слова, – i ви похвалили се вино батькуючи.
– Правда, – погодився Санчо, – отож я кажу i конфiрмую, що коли назвеш кого задля похвали скурвим чи сучим сином, то немае в тiм жодноi образи. Та скажiть менi, дай Боже здоров’я тому, хто вам найлюбiший, чи се вино не з Сьюдад-Реаля?
– О, та з вас, я бачу, тонкосмак! – вигукнув Лiсовий. – Та вже ж не звiдки, i кiлька рочкiв вистоювалось.
– Кому ви кажете! – запишався Санчо. – Не гадайте собi, що я не знаюся гаразд на винах. Повiрите, пане джуро, я од природи всяке вино нутром чую: тiльки нюхну разок i тут же вам усе розкажу й розмажу: i вiдки воно, i якого сорту, i яке на смак, i скiльки вистоювалось, i як мiнилось, i геть-чисто все. Та воно й не дивно, бо в роду моему, по чоловiчому колiну, було двое винопробiв, що кращих давно вже не знали на всю Ламанчу, а те нехай засвiдчить вам ось який випадок, що iм приключився. Дали iм раз обом покуштувати вина з одноi бочки, питаючись думки про смак його, вiк та доброту. Один узяв на кiнчик язика, а другий тiльки понюхав. Перший сказав, що вино одгонить залiзом, а другий – нi, каже, ременем. Господар сказав, що бочка була чистiсiнька, i в винi жодноi немае домiшки, тож нiчим воно не може тхнути, але обидва славнi винопроби на своему стояли. Як уже все вино з бочки виточили й випродали i стали чистити бочку, знайшли в нiй маленького ключика на ремiнцi. А хто, прошу вашецi, з такого роду походить, той може смiло забирати голос у подiбних справах.
– Тим же я й кажу, – похопився Лiсовий джура, – що годi нам тинятися, пригод шукаючи. Маеш хлiб, то за калачем не женися; вертаймось додому, то й там нас Бог побачить, як захоче.
– Поки пан мiй до Сарагоси не доiде, – сказав Санчо, – мушу йому служити, а там уже всi гуртом якось прирадимо.
Доти ж говорили й доти пили тii бравi джури, доки сон не пов’язав iм язики i не пригамував iхньоi невситенноi спраги. Отак i заснули вдвох, обiймаючи сливе порожню сулiю i не дожувавши шматкiв, що в ротi мали. Залишмо ж iх тут на якусь часину, бо треба нам оповiсти, що там робили тим часом Лiсовий Рицар та Рицар Сумного Образу.
Роздiл XIV,
де пригода з Лiсовим Рицарем далi снуеться
Багато де про що гомонiли Дон Кiхот iз Лiсовим Рицарем; опрiч усього iншого, повiдае iсторiя, сказав Рицар Гаю Дон Кiхотовi i ось яку рiч:
– Насамкiнець ознаймую вам, пане рицарю, що з велiння чи радше з власного вiльного обрання закохався я з незрiвнянну Касiльдею Вандальську. Називаю ж ii незрiвнянною чи теж безподiбною тому, що справдi всiх переважила i поставою величною, i гiднiстю високою, i вродою препишною. Отся-то вищеречена Касiльдея тим одплатила за щирi моi почуття й честивi бажання, що вимагала од мене, як мачуха од Геркулеса, звершення численних подвигiв,[56 - Геркулес, вiн же Геракл у давнiх грекiв, син Зевса й Алкмени. Тому Лiсовий Рицар iронiчно називае Геру, ревниву дружину Зевса, мачухою Геркулеса. Вона переслiдувала Геракла, тому iм’я, дане йому оракулом, означае «той, хто звершуе подвиги через утиски Гери».] трудних i небезпечних, обiцяючи при кiнцi кожноi випроби, що вже пiсля наступноi сподiвання моi жаданого дiйдуть скутку, але тi подвиги таким безконечником нижуться, що я вже iм i лiк загубив, не знаючи, котрий iз них буде останнiй, котрий iз них увiнчае високi моi прагнення. Раз якось наказала менi викликати на бiй тую преславну севiльську велетку, що звуть Хiральда:[57 - Маеться на увазi чотириметрова бронзова статуя Вiри зi стягом у руках, яка стоiть на кулi й виконуе функцiю флюгера (iсп. Giralda – флюгер), вона увiнчуе майже стометрову вежу кафедрального собору в Севiльi, вибудовану 568 р. Зараз Хiральдою звуть усю дзвонарню.] тая бронзова красуня мiцна й потужна i, хоть нiколи не сходить iз мiсця, перевершуе всiх на свiтi жiнок легковажнiстю та вiтрогонством. Я прийшов, побачив, перемiг, я ii вгамував i знерухомив – бо тиждень iз чимось вiтер вiяв лише з полуночi. Іншим разом велiла менi пiдняти й зважити вiкодавне камiння, тi знакомитi бики в Гiсандi,[58 - Вирiзьбленi з гранiту фiгури звiрiв, схожих на бикiв, ймовiрно, культового призначення (приблизно ІІ ст. до н. е.); Гiсандо – пагорб в Авiлi, Іспанiя.] хоть тая робота бiльше ломовиковi пристала, нiж рицаревi. А то загадала, щоб кинувся я i ринувся в Кабринське провалля[59 - Кабра – мiстечко мiж Кордобою та Малагою в Андалусii. Згадане провалля (глибока печера) фiгуруе у багатьох вiдомих творах; за повiр’ям, воно сполучаеться з пеклом.] (рiч нечувано жахлива й небезпечна!) i потiм розповiв iй докладно про все, що в собi ховае та похмура отхлань. Я спинив Хiральду, зважив Гiсандськi бики, опустився в безодню i винiс на свiтло денне ii тайнощi, а надii моi – мертвим-мертвiсiнькi, а моеi панi вимисли й гордування – живим-живiсiнькi. Коротше слово, останнiй ii наказ був такий: я мав об’iздити всi гишпанськi провiнцii i вимагати од усiх мандрованих рицарiв, яких тiльки здиблю, аби визнали, що вона заломила вродою своею всiх нинi живущих дам, а я доблестю моею i закоханням переважую всiх кавалерiв земного кругу. Виконуючи сей ii загад, я виiздив уже мало не всеньку Гишпанiю i перемiг у сiй подорожi багатьох рицарiв, якi наважувались менi суперечити. Та найдужче тим горджуся я i пишаюся, що здолав у двобоi преславного рицаря Дон Кiхота з Ламанчi i змусив його визнати, що моя Касiльдея вродливiша за його Дульсiнею; здобувши сю одну перемогу, я вважаю, що взяв гору над усiма рицарями свiту, бо вищезгаданий Дон Кiхот поборов iх усiх, тож пiсля моеi над ним перемоги i трiумфу вся його слава, хвала i честь на мою перейшла й перенеслась персону.
Хто славного подужав у двобоi,
Той сам достойний слави голосноi.[60 - Початок першоi пiснi «Араукани» Ерсiльi.]
Таким чином незчисленнi подвиги вищесказаного Дон Кiхота тепер по праву лiчаться й рахуються моiми.
Здивувався Дон Кiхот непомалу, почувши од Лiсового Рицаря такii речi; язик йому аж свербiв завдати брехню зухвальцевi, i тисячу разiв слова: «Ви брешете!» ладнi були зiрватися з його уст. Проте вiн опанував себе, як мiг, сподiваючись, що примусить самого суперечника спростувати тую вигадку, тож сказав йому спокiйно:
– Супроти того, що ви, пане рицарю, перемогли бiльшу частину мандрованих рицарiв Гишпанii, ба навiть цiлого свiту, я не мовлю нi слова; проте щодо вашоi перемоги над Дон Кiхотом я дозволю собi висловити сумнiв. Можливо, то був хтось iнший, схожий на нього, хоч узагалi мало е таких, що були б на нього подiбнi.
– Як то? – заперечив Лiсовий Рицар. – Клянуся небом вишнiм, що я бився з Дон Кiхотом, перемiг його й переважив. То чоловiк на зрiст високий, на лицi сухорлявий, сам худий i довготелесий, просивий уже, нiс орлиний, карлючкуватий, вуса довгi, чорнi, униз дивляться. Подвизаеться пiд iменем Рицаря Сумного Образу, за джуру держить селянина на прiзвисько Санчо Панса, пiд верхом мае i поводом торкае знаменитого румака на окличку Росинант, i насамкiнець за володарку волi своеi вважае таку собi Дульсiнею Тобоську, що звалась переднiше Альдонса Лоренсо, так само як я свою панi, що прозиваеться, власне, Касiльда й походить iз Андалузii, величаю Касiльдеею Вандальською. Якщо всiх отсих ознак не досить для засвiдчення правдивостi моiх слiв, то ось мiй меч, який змусить повiрити й саму невiру!
– Спокiйтеся, пане рицарю, – промовив Дон Кiхот, – i послухайте, що маю вашiй милостi казати. Ознаймую i чиню вiдомо, що згаданий вами Дон Кiхот той мiй найкращий у свiтi приятель i друг, мое, сказати б, друге «я»; з усiх ознак, що ви менi тут подали, прикмет певних i достеменних, мусив би я гадати, що ви перемогли саме його. З другого боку, очима бачу й рукою чую, що то не мiг бути вiн – хiба що якийсь чарiвник (а серед них у нього багато ворогiв, найпаче один, що повсякчас його переслiдуе) узяв на себе його постать i навмисне дався перемогти, аби позбавити його слави, що вiн добув ii i залучив подвигами своiми рицарськими у всьому свiтi хрещеному й нехрещеному. На потвердження цих слiв подаю до панського вiдома, що не минуло й двох днiв, як тii зловорожi чаклуни перетворили образ i подобу прекрасноi Дульсiнеi Тобоськоi на бридку й неоковирну селянку; таким же самим робом могли вони й самi перекинутись Дон Кiхотом. А як i сi докази неспроможнi вас переконати, то знайте, що перед вами стоiть не хто iнший, як Дон Кiхот власною персоною, готовий щомитi збройно обстоювати свою правоту – кiнно чи пiшо, чи як буде ваша ласка.
Сее кажучи, схопився на ноги i сягнув меча, очiкуючи рiшення Лiсового Рицаря; той же вiдповiв йому так само спокiйним голосом:
– Добрий платiльник застави не боiться: хто вже раз, пане Дон Кiхоте, мiг побороти вас у перетворенiй подобi, той смiе сподiватись, що здолае вас i в притаманнiй вашiй сутi. Але тим що негоже рицарям потемки герцi своi герцювати, мов розбишакам яким чи гультяям, почекаймо дня: нехай сонце буде свiдком наших дiянь. І така буде умова нашого двобою, що подоланий мае здатися на волю переможця, який може вимагати вiд нього чого завгодно, аби тiльки воно не було противне рицарськiй честi.
– Я бiльш нiж задоволений такою умовою й угодою, – сказав Дон Кiхот.
По сiм словi пiшли до джур своiх, що затинали хропака в тiй самiй поставi, в якiй змiг iх сон. Розбудили iх i казали рихтувати конi, бо зi сходом сонця вони мали, мовляв, зiйтись у страшенному й нечувано кривавому двобоi. Почувши тую вiстку, Санчо здумiвся й перелякався: потерпав за пана свого, наслухавшись од Лiсового джури балачок про хоробрiсть його повелителя. Слуги не промовили й слова, пiшли мовчки до худоби – всi трое коней i Сiрий знюхались уже мiж собою i паслися разом.
По дорозi Лiсовий джура сказав Санчовi:
– Чиню вам вiдомо, брате, що в андалузьких ратоборцiв такий повiвся звичай: коли двое лицарiв зiйдуться на мономахiю, то й свiдки iхнi не повиннi сидiти, склавши ручки. Отож знайте: поки боротимуться нашi пани, i ми з вами мусимо битися i моцюватися.
– Той звичай, пане джуро, – заперечив Санчо, – нехай собi ведеться i поводиться у тих дурноборцiв, що ви казали, але мiж зброеносцями мандрованих лицарiв того анi руш бути не може. Принаймнi пан мiй жодного разу не говорив менi про таку поведенцiю, а вiн же напам’ять знае всi приписи й артикули мандрованого лицарства. Та даймо на те, що й справдi е таке правило, аби при поединку мiж панами мали сточити герць i джури, – я того правила все-таки дотримувати не буду, волiю заплатити кару, що на миролюбних джур за те накладаеться, а то е, запевняю, не бiльше, нiж два безмiни воску.[61 - Йдеться про вагу трохи менше, нiж двiчi по пiвкiло (двi лiбри), мiра вiдкупу, яку вносили ченцi за порушення уставу.] То менi дешевше стане, нiж понитчина на ранену голову, а в мене вона вже, вважай, пробита i провалена. Ще й бiльш од того: не можу я герцювати, бо меча не маю, зроду-вiку i натями не було.
– На те я знаю добру раду, – сказав Лiсовий джура. – Є в мене тут два мiшки полотнянi однакi завбiльшки: ви вiзьмете один, я другий та й будем войдуватися тими мiшками, рiвною, мовляв, зброею.
– Ну, як так, то ще нехай, – погодився Санчо. – У такiй бiйцi ран не буде, хiба порох один з одного повибиваемо.
– Так-то воно, та не зовсiм, – сказав Лiсовий джура. – У тi мiшки, щоб iх вiтром не занесло, треба вкинути по пiвдесятку гладеньких камiнцiв-круглячкiв, i завважки щоб однаковi були; так будемо собi мiшкуватись без будь-якоi шкоди й невигоди.
– Ого, батьковi моему царство небесне! – гукнув Санчо. – Оце так м’якота буде, не кажи ти хутро цибулине або клоччя бавовняне, щоб лоби нам не потрощились, маслаки не поламались… Та напхайте туди i шовковиння, добродiю, а я все ’дно битися не буду: нехай там пани нашi борються, то iхня рiч, а ми собi пиймо та жиймо, поки живеться. Настане той час-година, то життя наше й само урветься; на яке ж лихо нам тую годину приспiшати, зеленцем недоспiлим без пори додолу гупати?
– Ви там що не кажiть, – наполягав Лiсовий джура, – а нам таки хоть iз пiвгодини випадае подубаситись.
– Ба нi, – заперечив Санчо. – Де видано бути таким нечемним i невдячним, щоб заводити бiйку за невинного Бога, з ким оце пив i iв? Та ще як не маеш гнiву, нi досади, то якоi холери й сiкатись?
– Ну, цьому лиховi легко зарадити, – вiдповiв Лiсовий джура. – От вiзьму пiдiйду нишком до вашецi i врiжу два чи три ляпаси, що ви й ногами вкриетесь. Отут уже хоть би гнiв ваш як бабак спав, то я його таки розбуджу.
– А на тi хитрощi е в мене незгiршi мудрощi, – сказав Санчо. – Не встигне вашець мого гнiву розбудити, як я ваш добрим дубцем навiки присплю (хiба на тiм свiтi прокинеться); бо не такий я есть чоловiк, щоб хто мене лящами годував. А найкраще нехай кождий свого глядить i сам свiй гнiв присипляе, бо чужа душа – темний лiс, хто йде по вовну, той часом стриженим вертае, а Бог благословив мир i прокляв вiйну; кажуть, що як кота задражнять, i зацькують, i заженуть у тiсний кут, то вiн стае левом, а я ж таки чоловiк, то бозна-ким можу стати. Отож остерiгаю i варую вас, пане джуро, що все зло i лихо, що з нашоi суперечки постати мае, окошиться на вашiй милостi.
– Гаразд, – вiдповiв Лiсовий джура. – Дасть Бог день, то, казав слiпий, видно буде.
Тим часом у вiттi дерев обiзвалась безлiченна безлiч пташок рiзноперих; розмаiтими веселими спiвами нiби вiтали вони й вiншували молодесеньку зорю свiтовую, що появила свiй гожий вид мiж брам та кружганкiв сходу, струшуючи з кучерiв своiх мiрiади краплистих перел; купалися зела в любiй тiй волозi i самi, здавалось, пiнились та шумували дрiбнiсiньким бiлим бiсером; верби струменiли духмяною манною, кринички смiялись, потоки жебонiли, гаi радiли, й пишалися луки у вранiшнiм сяйвi. Заледве свiтло денне дозволило розрiзняти гаразд предмети, як Санчовi впав у око найперше нiс Лiсового джури, не нiс, а носяра, що тiнь од нього застилала, сказав би, все тiло. Те велетенське нюхало, перехняблене на половинi, звисало нижче рота пальцiв на два чи три, все було в бородавках, а на колiр синяве, мов баклажан. Як загледiв Санчо тую пику, спотворену бородавистою закарлюкою незвичайного кольору, ноги й руки у нього затряслися, мов у дитини, що ii родимець напав: краще, казав собi подумки, схоплю мовчки двi сотнi лящiв, нiж маю злостi добувати i з такою поторочею в бiйку заходити.
Дон Кiхот i собi глянув на свого супротивника: обличчя розгледiти не мiг, бо його закривало забороло, та помiтив, що був то чоловiк кремезний, хоть i не вельми собою високий. Поверх обладунку була на ньому опанча чи козачина iз щирого, бачиться, златоглаву, усипана геть уся блискотючими люстерками-свiчадками, що аж очi на себе брали; понад шоломом рясно маяли пера зеленi, жовтi й бiлi; спис його, до дерева приставлений, був довгий i замашний, а клюга на ньому гартована завдовжки бiльше як у п’ядь.
Усе те побачив Дон Кiхот, усе постерiг, а з баченого й спостереженого зробив висновок, що рицар той неабияку мусив мати силу; проте на одмiну вiд Санча Панси не злякався, а чемно й невимушено звернувся до Рицаря Свiчад:
– Якщо ваша войовничiсть, пане рицарю, не притлумила у вас ввiчливостi, то ii iменем прошу вас пiднести на хвильку забороло, аби я мiг побачити, чи мужнiсть обличчя вашого дорiвнюе смiливостi вашоi постави.
– Чи вийдете ви, пане рицарю, з сього двобою переможцем, а чи переможеним, – вiдповiв Рицар Свiчад, – ви матимете однаково час i змогу побачити мене; якщо я не спiшуся вволити зараз же ваше бажання, то причина тому тiльки одна: боюся, що уйму честi прекраснiй Касiльдеi Вандальськiй, коли загаюсь хоч на малу часину, одкриваючи забороло перед тим, як змушу вас визнати самi знаете що.
– То, може, хоть скажете, поки ми на конi не сiли, – мовив Дон Кiхот, – чи я той самий Дон Кiхот, якого ви нiбито перемогли.
– На сей запит одповiдаемо, – одказав Рицар Свiчад, – що ви кап-у-кап схожi на того рицаря, котрого я перемiг, та оскiльки ви кажете, що вас переслiдують чарiвники, не смiю твердити про цiлковиту тотожнiсть.
– Сього з мене цiлком досить, щоб переконатись у вашiй помилцi, – сказав Дон Кiхот, – та щоб i вас у тому переконати, нехай лишень приведуть конi; якщо тiльки Бог поможе, моя володарка зiзволить, а правиця моя не зрадить, то в коротший час, нiж мали б ви забороло пiдняти, побачу вже ваше обличчя, – а ви побачите, що я не той Дон Кiхот, якого ви, на вашу думку, колись перемогли.
Урвавши на тому розмову, обидва допали коней: Дон Кiхот завернув Росинанта, щоб iз розгону краще вдарити на суперника, те саме зробив i Рицар Свiчад. Пробiгши яких крокiв двадцять, Дон Кiхот пристав, почувши його гукання.
– Не забувайте ж, пане рицарю, нашоi умови, – нагадав Рицар Свiчад. – Переможений мае здатися на волю переможцевi, як ми вже казали.
– Знаю, – вiдповiв Дон Кiхот, – i при тому вимоги, поставленi переможеному, не мають вибiгати за межi рицарського кодексу честi.
– Ясно само собою, – одказав Рицар Свiчад.
Тут Дон Кiхот скинув очима на носяку Лiсового джури i здивувався не менше од Санча, гадаючи, що то, певне, прочвара якась або людина несьогосвiтньоi породи. А Санчо як побачив, що пан його розгiн бере, так i отерп iз ляку: ану ж зостанься вiч-на-вiч iз тим носанем, а вiн довбоне тебе своею закарлюкою, то й заореш носом iз самого страху, тим i баталiя твоя скiнчиться. Побiг слiдком, учепився Росинантовi за стремiння i став прохати Дон Кiхота, що збирався вже завертати:
– Прошу вас i благаю, паночку мiй любий, нехай ваша милость пiдсадить мене на того он дуба, перш нiж до бою летiти; згори менi краще буде видно, як ваша милость iз тим лицарем вой воюватиме.
– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – що тобi просто на високий помiст заманулось: так можна безпечне на бiй бикiв дивитись.
– Щиро кажучи, – признався Санчо, – мене здивував i налякав велетенський нiс того джури, аж боязно коло нього стояти.
– І справдi, нiс такий, що i я злякався б, якби був не я, – сказав Дон Кiхот. – Ну, гаразд уже, давай пiдсаджу.
Поки Дон Кiхот пiдсаджував Санча на коркового дуба, Рицар Свiчад од’iхав скiльки там треба було до розгону i, гадаючи, що його суперник уже готовий до бою, не став чекати суремноi яси чи iншого якого гасла, а повернув коня свого, що не був анi прудкiший, анi показнiший за Росинанта, i погнав його щодуху назустрiч вороговi, хоть духу того ледве стачило на помiрний клус. Як же побачив, що Дон Кiхот джуру свого на дерево пiдсаджуе, натягнув повода i осадив коня, за що той був йому вельми вдячний, бо вже зовсiм з моцi вибився. А Дон Кiхот, якому здавалось, що ворог уже на нього льотом летить, так стиснув шпорами худющi Росинантовi боки, що бiдному аж зашпори зайшли i ушпарив вiн щирим галопом (повiдае iсторiя, що таке трапилось йому один-однiсiнький раз, а то все трюхикав тiльки). Отаким шаленим алюром заскочили вони Рицаря Свiчад, що даремно всаджував своему коневi остроги аж по самi кнопки – той як на пнi став, анi руш iз мiсця, де його на бiгу зупинено. І з конем вершник борюкався, i зi списом нiяк не мiг собi дати ради, бо й не вмiв, либонь, його до бою зважити. Заставши супротивника в такому сприятливому для себе станi, Дон Кiхот нi про що не дбав; без будь-якого ризику й небезпеки з таким iмпетом ударив на Рицаря Свiчад, що миттю вибив його з сiдла: полетiв бiдолаха через коня перевертом та й простягнувся на землi недвигою, мовби мертвий.
Скоро Санчо тее побачив, iзсунувся з дуба i попрямував швиденько до пана, а той, iзлiзши з Росинанта, нахилився над Рицарем Свiчад i заходився розсупонювати йому шолома, щоб подивитись, чи живий iще, а як живий, то щоб на вiтер пiдняти, та й побачив… Хто б мiг сказати, що вiн там побачив, не викликавши подиву, зачудування й здумiння усiх послухачiв? Побачив же вiн, повiдае iсторiя, живе обличчя, справжнiсiнький вид, достеменну твар, iсну фiзiономiю, правдивий образ i сущу подобу бакалавра Самсона Карраска, а побачивши, заволав зичним голосом:
– Бiгай сюди, Санчо, дивись i вiр, як хочеш, неймовiрному! Ступай, кажу, i вважай, що може тая магiя, що можуть тii чарiвники та чорнокнижники!
Надбiг Санчо i, уздрiвши лице бакалавра Карраска, знай тiльки хрестився та божкався без мiри й без лiку. А що рицар той повержений i далi не подавав жодних ознак життя, Санчо сказав Дон Кiхотовi:
– Така в мене думка, пане мiй, що хай би ваша милость оцьому нiбито бакаляровi Самсоновi меча в рот угородила, бо то, може, i е один iз ворогiв ваших, чорнокнижникiв.
– Добре еси кажеш, – погодився Дон Кiхот. – Що менше ворогiв, то краще.
