скачать книгу бесплатно
Як почув тее Санчо, слiзно почав благати пана, щоб на таке дiло не поривався, бо проти нього i пригода з вiтряками, i притичина зi ступарями, i всi iншi оказii, досi пережитi, були, сказано б, наче коржi з маком.
– Майте на оцi, пане, – казав Санчо, – тут жодних немае чарiв анi якого чортовиння. Я сам бачив крiзь грати i шпарки у клiтцi справжнiй левиний пазур, i з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й бiльший.
– Із переляку принаймнi, – заперечив Дон Кiхот, – вiн би мiг тобi здатися бiльшим за пiвсвiту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаеш давню нашу умову: поспiшиш до Дульсiнеi i… вриваю на пiвсловi.
І ще наговорив чимало дечого, що найменшоi не залишало надii на можливiсть одвернути його од навiсного того умислу. Шляхтич у зеленому раднiший був щось удiяти, так зброя ж нерiвна: заводитись iз божевiльним (а за такого вже напевне мав вiн тепер Дон Кiхота) було нерозумно. Дон Кiхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сiрого, а пiдводчик мули – всi квапились якнайдалi од фургона одбiгти, поки левiв не випущено. Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев’ячих пазурах, кляв свою долю i проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але тi жалi й лементи не заважали джурi гоном гнати Сiрого далi од бiди. Побачивши левар, що тiкачi вже далеченько, знов почав умовляти й остерiгати Дон Кiхота, про що й перше умовляв та остерiгав, але рицар вiдповiв, що чув уже, годi тих умовлянь i остережень, нiчого з них не буде, i що хай притьмом одчиняе.
Поки левар порався коло першоi клiтки, Дон Кiхот розважав собi в думцi, як йому зручнiше до бою стати – пiшо чи кiнно, i поклав усе ж таки битися пiшо, бо коли б iще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив iз коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита i, добувши з пiхов меча, з предивною одвагою i мужнiм серцем повагом пiдiйшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Боговi та володарцi своiй Дульсiнеi.
Варто знати, що, дiйшовши до сього мiсця, автор правдомовноi сiеi iсторii не мiг утриматися од такого оклику: «О мiцносердий i понад усяке слово преодважний Дон Кiхоте з Ламанчi, верцадло, в якому можуть визиратися всi левенцi свiту, новий i другий дон Мануель де Леон, що був хвалою i славою гишпанського рицарства! Якими словами оповiм сей жаху гiдний подвиг, якими речами впевню в його правдивостi вiки потомнi? Якi хвалення знайду, щоб тобi не личили й тебе не величили, хоч би й були то гiперболи з гiпербол? Ти безкiнний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим толедським гостролезим, i зi щитом не з осяйноi крицi, стоiш i ждеш та виглядаеш тих двох левiв – за них хижiших ще африканськi пущi не родили… Нехай же хвалять тебе власнi твоi дiяння, доблесний ламанчцю, я надаю iм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!»
На цьому й уривае автор згадану апострофу i, нав’язуючи нитку оповiдання iсторичного, веде його далi таким робом:
Отож побачив левар, що Дон Кiхот уже напоготовi стоiть – нiчого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнiвливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Навстiж розчахнув вiн першу клiтку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звiр першим дiлом перевернувся у своiй в’язницi, тодi витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу i позiхнув спроволока, далi висолопив язика мало не в двi п’ядi завдовжки i випорошив собi очi та морду вилизав, потому вистромив головень iз клiтки i повiв доокола очима, що жаром жахтiли. Те страховiття нагнало б холоду найшаленiшiй смiливостi, та Дон Кiхот тiльки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звiр iз воза сплигне i на нього налiзе: певен був, що посiче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевiлля!
Проте благородний лев появив бiльше миролюбностi, анiж зухвальства; не звертаючи уваги на всякi там хлоп’ячi бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тодi завернувся i, показавши Дон Кiхотовi огузок, лiг собi спокiйнiсiнько в клiтцi, мов нiде нiчого. Побачивши сее, Дон Кiхот сказав леваревi, щоб роздрочив звiра, витуривши його з клiтки палицею.
– От сього вже й не зроблю, – затявся левар. – Як стану його дратувати, вiн же мене першого розшарпае. Задовольнiться, пане рицарю, тим, що вже зробили: вищоi хоробростi годi доказати, i нема чого спитувати вдруге фортуну. Дверi в клiтцi одчинянi; чи вийде лев, чи не вийде, то його справа, та як досi не вилiз, то вже й до вечора не вилiзе. А вашоi милостi одвага i без того вже всiм ясна i явна: адже доброму переборцевi (так я розумiю) цiлком досить викликати противника на бiй i чекати його в полi; якщо ворог не з’явиться, то на нього впаде вся ганьба, а хто ждав, дiстае переможнецький вiнець.
– То правда, – погодився Дон Кiхот. – Замикай же, друже, дверцi i будь готовий свiдкувати по спромозi твоiй про все те, що вчинив я у тебе на виду, а саме: як ти одчинив левовi клiтку, я ждав, а вiн не вийшов, як я знов його чекав, а вiн таки не вилiз, як вiн iзнову лiг. До бiльшого я не зобов’язаний. Нехай гинуть чари! Погоди, Боже, розумовi й правдi, i правдивому рицарству! Замикай же, кажу, а я зараз подам гасло тим, що втекли i не були присутнi, нехай iз уст твоiх почують про сей подвиг.
Левар зробив, що йому казано, а Дон Кiхот, прив’язавши до списового наконечника хустку, що то нею витирав сироватчинi патьоки, почав iскликати подорожан, якi все ще тiкали iз шляхтичем попереду, оглядаючись раз за разом назад. Санчо перший помiтив ту бiлу хустку i гукнув:
– От хоть убийте мене, як пан не перемiг тих диких звiрiв! Бач, нас уже кличе.
Усi стали й придивились – справдi, то таки Дон Кiхот знак iм подавав; оговтавшись трохи, взяли вертатись помалу, аж поки не розчули цiлком виразно його гукання. Як уже всi були коло фургона, Дон Кiхот сказав пiдводчиковi:
– Ну, брате, запрягай iзнову мули та й рушай своею дорогою; а ти, Санчо, дай йому й доглядачевi по таляру золотому, що з моеi причини загаялись.
– Чому не дать, дам iз дорогою душею, – сказав Санчо. – Тiльки де ж тi леви? Мертвi вони там чи живi?
Тодi левар докладно й сам себе часто перепиняючи розповiв про перебiг тiеi баталii, прибiльшуючи якомога Дон Кiхотову смiливiсть: на його вид лев би то злякався i не хотiв чи не смiв iз клiтки вилiзти, хоч дверi в клiтцi довгенько розтвором стояли; коли ж iсказав вiн, доглядач, рицаревi, що не годиться, мовляв, спокушати Бога, дратуючи лева, щоб iз клiтки вийшов, як вiн, рицар, того вимагав, тодi тiльки, та й то нерадо й неохоче, дозволив йому Дон Кiхот замкнути дверцi.
– А бачиш, Санчо? – спитав Дон Кiхот. – Чи е такi чари, щоб проти правдивоi одваги що вдiяли? Чорнокнижники можуть вiдiбрати в мене щастя, але доблесть i мужнiсть – нiколи!
Санчо дав тii таляри, пiдводчик запрiг мули, левар поцiлував Дон Кiхотовi руки за явлену ласку i пообiцяв, що самому королевi, як при дворi побачить, розкаже про той доблесний подвиг.
– Як спитае часом його величнiсть, хто звершив той подвиг, скажiть йому, що Рицар Левiв, бо саме на такий титул бажаю, аби надалi перемiнилось, переiнакшилось, переробилось i перетворилось дотеперiшне звання мое – Рицар Сумного Образу; так чинячи, iду за давньою ужанцiею мандрованих рицарiв, що вiдмiняли iмення своi, коли те iм видавалось доцiльним чи доречним.
З тим вони й роз’iхались – фургон рушив своею дорогою, а Дон Кiхот iз Санчем та шляхтич у зеленому – своею.
За ввесь цей час дон Дiего де Мiранда не озвався й словом, тiльки пильно придивлявся й прислухався до Дон Кiхотових речей та вчинкiв: чоловiк той був, на його присуд, божевiльним мудрецем або ж мудрим божевiльником. До його вiдома, бачте, ще не дiйшла перша частина рицаревоi iсторii: якби був прочитав ii, то не дивував би на слова i вчинки Дон Кiхота, знаючи, на чому той розумом помiшався. А так вiн уважав його то за розсудливого, то за непритаманного, бо що казав, усе було розумне, дотепне й доладне, а що робив – безглузде, дурне та неподобне. «Хiба то не великий недомисел, – питав себе подумки, – надягти шолома з сиром i гадати, що чарiвники мозок тобi розм’якшили? Хiба то менше безглуздя i шаленство – притьмом пориватися до боротьби з левами?» Із тих мiркувань вирвав його Дон Кiхот, перебивши думаний монолог такими словами:
– Не маю сумнiву, пане Дiего де Мiранда, що ваша милость вважае мене в душi за божевiльного й навiженого. Невелике то й диво, бо самi вчинки моi, здаеться, певне тому дають свiдоцтво. Мимо все те, хотiв би я, аби ваша милость переконалась, що не такий я причинний i недоумкуватий, як декому уявляюся. Любо глянути, як смiливий рицар перед очима в короля свого серед майдану просторого лютого бика списом влучно затинае; любо дивитись, як рицар у блискучiм обладунку на турнiрi веселому перед дамами конем грае; гарнi здаються i всi тi рицарi, що вiйськовими та iм подiбними справами бавляться, будучи, так би мовити, честю i втiхою у своiх сюзеренiв; та над усе те краще й любiше, як ото рицар мандрований блукае пущами-пустелями та розпуттями-манiвцями та горами-ярами, шукаючи всяких небезпечних пригод i до щасливого iх доводячи скутку, аби залучити собi голосноi та вiкопомноi слави; двiрського кавалера, що десь у мiстi до панянки лестками примиляеться, переважить, кажу, i заломить мандрований рицар, що на безлюддi бiднiй удовицi помочi-рятунку дае. Кожен-бо рицар мае свое опрiчне дiло: придворний нехай услуговуе дамам, додае принади королiвському двору барвами слуг своiх, пригощае бiднiших дворакiв на своiх розкiшних учтах, влаштовуе iгрища, вряджае турнiри, виблискуе гойнiстю i пишнотою, сяе величчю, а надто благочестям i таким чином виконуе прямi своi обов’язки; а мандрований рицар хай забираеться на край свiту, блудить найзаплутанiшими лабiринтами, пiдiймаеться повсякчас на неможливi речi, зустрiчае тiлом своiм на голiм белебнi палюче сонячне промiння в розповнi лiта i люту непогодь вiтристу та морозяну взимку, не боiться левiв, не лякаеться примар, не страшиться драконiв, бо все те шукати, з усiм тим боротись i все те долати й перемагати i е його властивою та правдивою повиннiстю. Отож i я, раз випало менi на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мiй погляд, належить до обов’язкiв сього стану; в даному разi на левiв напасти, як я отсе напав, i було прямим моiм обов’язком, хоть i усвiдомлював я собi, що то шаленоi вимагало одваги. Добре знаю, що таке смiливiсть: се чеснота, рiвно вiддалена вiд двох скрайнiх порокiв – боягузтва i безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли смiливець сягне верхiв безумноi одваги, нiж коли б вiн принизився до пiдлого боягузтва, i як марнотратцевi легше бути щедрим, нiж скнарi, так i безумно-одважному легше стати iстинно смiливим, анiж страхополоховi здобутись на правдиву мужнiсть. А що до сих пригод, то повiрте, пане дон Дiего, що лiпше програти з перебором, анiж з недобором, бо воно й для вуха любiше бринить «такий i такий рицар безрозсудно-смiливий», нiж «такий i такий рицар боягуз i страхополох».
– Мушу сказати, пане Дон Кiхоте, – вiдрiк йому дон Дiего, – що все сказане i зроблене вашою милостю нiби зрiвноважено на терезах самого розуму; здаеться менi, якби загубились були приписи й закони мандрованого рицарства, iх би вiднайдено в серцi вашоi милостi, наче в питомому сховi чи архiвi. Проте поспiшiмо, бо вже нерано, а нам же треба впору доiхати до села, до господи моеi, де ваша милость може спочити по перебутих трудах: може, не так тут тiло натомилось, як той дух, але втома духа часом i на тiлi позначаеться.
– Вашi запросини, пане дон Дiего, – сказав Дон Кiхот, – маю за превелику для себе честь i ласку.
По сiй мовi стали вони жвавiше острогами торкати i так як у пiзнi обiди прибули в село, до двору дон Дiега, якого Дон Кiхот назвав Рицарем Зеленоi Киреi.
Роздiл XVIII
Про те, що спiткалось Дон Кiхотовi в замку, чи то будинку Рицаря Зеленоi Киреi, а також про iншi незвичайнi речi
Будинок дона Дiега де Мiранди, що перед ним стояв оце Дон Кiхот, був досить просторий, як бувають зазвичай панськi доми на селах: над брамою вхiдною герб, викарбуваний на нетесанiм каменi, у внутрiшнiм дворi винарня, пiд кружганком льох, i скрiзь повно глекiв глиняних; а що були вони тобоського роблива, то звели на думку нашому рицаревi його заворожену й спотворену володарку. Зiтхнув сердега i промовив нiби несамохiть, байдуже, що хтось почув би:
– О любi дари, знайденi на горе,
Колись менi давали ви утiху![66 - Рядки iз сонета Гарсiласа де ла Веги.]
О глеки тобоськi, ви нагадали менi про любий предмет гiркоти моеi превеликоi!
Почув же тii слова дон Дiегiв син, спудей i вiршник, що вийшов з матiр’ю своею назустрiч прибулим. І мати, i сина вразила чудернацька постать Дон Кiхота, що, зсiвши з Росинанта, пiдiйшов ввiчливенько до господинi руки iй поцiлувати.
– Привiтайте, панi, – сказав дружинi своiй дон Дiего, – i пришануйте зi звиклою люб’язнiстю пана Дон Кiхота з Ламанчi, що стоiть тут перед вами, найхоробрiшого i найрозумнiшого в свiтi мандрованого рицаря.
Господиня, на ймення донья Крiстiна, прийняла гостя з великою приязню та не меншою гречнiстю, а Дон Кiхот у надзвичайно чемних та вишуканих виразах запропонував iй своi послуги. Такими ж привiтними словами обмiнявся вiн iз юнаком, на якого справив враження людини розсудливоi i бистроумноi.
Тут автор докладно змальовуе обстанову в дон Дiеговому домi, перераховуючи всi предмети, що знаходяться в мешканнi заможного дiдича, але перекладник сiеi iсторii вирiшив збути тi i iм подiбнi подробицi мовчанкою, бо вони не мають притоки до головноi речi: бiльше-бо важить у повiстi правдиве зображення подiй, анiж тii порожнi одбiги.
Гостя поведено в свiтлицю; тут Санчо зняв iз пана обладунок, i Дон Кiхот лишився в плюндрах валлонських та в камiзельцi замшовiй, геть од панцера iржею узятiй; ковнiр носив широкий, вiдкотистий, як ото в студентiв, некрохмалений i без мережив, ногавицi фiнiкового кольору, черевики воскованi. Меч при боку висiв на перев’язi iз шкiри морського пса, тим-то гадають, що рицар наш оддавна на нирки слабував.[67 - Морськi собаки – тюленi; вважалось, що вироби з iх шкiри допомагають при хворих нирках.] Потому вiн нахопив на себе ще й плаща верхового доброго сiрого сукна, та попереду мусив вихлюпати п’ять чи шiсть банякiв води (щодо числа банякiв джерела подають суперечливi вiдомостi), одмиваючи собi голову та обличчя, i то ще вода сироваткою мутнiла через джуру-ненажеру, що купив клятого того сиру на благословенну панову голову. Причепурившись таким робом, Дон Кiхот увiйшов зграбно й невимушено до другоi свiтлицi, де вже чекав на нього студент, що мав бавити гостя розмовою, поки до столу буде наготовлено, бо заради такого благородного завiтальника донья Крiстiна хотiла показати, що вмiе i може людей у себе гостити.
Ще коли Дон Кiхот здiймав iз себе ту свою рицарiю, дон Лоренсо (так звали сина дона Дiега) спитав у батька, вигодивши хвилю:
– Що маемо думати, панотче, про сього рицаря, що ваша милость у господу привела? І назвисько його, i поява, i мова про мандроване рицарство великим дивом i мене самого, i панiматку мою здивувало.
– Не знаю, що тобi, сину, й сказати, – вiдповiв дон Дiего. – Скажу хiба, що бачив, як робив вiн найшаленiстiшi в свiтi речi, та чув же вiд нього i якнаймудрiшi слова, що нiби касують i перекреслюють тi його вчинки. Поговори з ним сам, помацай пульс його знання i як розумна людина зваж, чого в ньому бiльше – здорового глузду чи недомислу; щиро кажучи, я вважаю його радше непритаманним, анiж здоровим на розум.
Пiсля того дон Лоренсо, як уже говорилось, пiшов бавити гостя; розмовившись iз ним, Дон Кiхот сказав мiж iншим:
– Пан дон Дiего де Мiранда, отець вашоi милостi, говорив менi про рiдкiсну обдарованiсть i витончений розум, що ними ваша милость одзначаеться, а надто що з вас, пане мiй, великий пiiта.
– Пiiта, можлива рiч, – вiдповiв пан Лоренсо, – а щоб великий, того я i в думку собi не клав. Я справдi непомалу кохаюся в поезii, люблю читати добрих поетiв, але все те ще не вповажнюе мене на титул великого пiiти, яким зволив мене нагородити панотець.
– Ваша скромнiсть менi подобаеться, – сказав Дон Кiхот, – бо вiршники здебiльшого зарозумiлi, i кожен вважае себе за найвидатнiшого в свiтi.
– Нема правил без виiмкiв, – заперечив дон Лоренсо. – Бувае, що справжнiй поет за такого себе не вважае.
– Таких мало, – зауважив Дон Кiхот. – Та скажiть менi, коли ласка, над якими вiршами трудиться тепер ваша милость, що, мовляв панотець, чималоi завдають вам турботи i клопоту? Коли то, може, глоса, я хотiв би тi вiршi почути, бо трохи на сiм рiзновидi розумiюсь; якщо ж iдеться ще й про поетичний турнiр, то раджу вашiй милостi намiрятись на другу премiю, бо перша, як правило, присуджуеться з фавору комусь високопоставленому, а друга справдi достойному – таким чином третя е по сутi другою, а перша третьою, як воно бувае i в унiверситетах при наданню лiценцiатського ступеня. Попри все те в званнi першого е завжди щось величне.
«Поки що, – сказав собi подумки дон Лоренсо, – нема причини вважать його за шаленця; та ходiмо далi». А вголос промовив:
– Здаеться менi, ваша милость училася по школах: якi ж науки ви штудiювали?
– Науку Мандрованого Рицарства, – вiдповiв Дон Кiхот, – яка нi в чому не поступаеться Поезii, а може, ще й перевершуе ii на яких два-три вершки.
– Не знаю, що се за наука така, – сказав дон Лоренсо, – не доводилось менi досi про неi й чути.
– То така наука, – промовив Дон Кiхот, – що поеднуе в собi всi, або майже всi, знання й умiння сього свiту, бо той, хто iй себе присвятив, мусить бути правником i знати закони дистрибутивного й комутативного права,[68 - Закони дистрибутивного й комутативного права… – термiни середньовiчного права. Дистрибутивне передбачае розподiл благ i кар згiдно вчинкiв певноi особистостi; комутативне право – замiну однiеi кари iншою, зазвичай у бiк ii пом’якшення.] аби оддавати кождому, що йому припадае й належить; мусить бути богословом, аби мiг ясно й виразно витолкувати в разi потреби догмати вiри християнськоi, ним сповiдуваноi; мусить бути медиком, а надто ще й билинарем, аби вмiв по пущах та пустовищах зiлля цiлющi на гоення ран розшукати, бо не випадае мандрованому рицаревi повсякчас до лiкарiв удаватись; мусить бути астрологом, аби по зорях визначати годину ночi й мiсцезнаходження свое в будь-якому краю i пiдсоннi свiту; мусить володiти математичними знаннями, що стануть йому в надобi на кождому кроцi; поминаючи те, що вiн мусить бути оздоблений усiма, скiльки iх е, богопохвальними та кардинальними чеснотами,[69 - Богопохвальнi та кардинальнi чесноти – у купi складають вiдомi сiм чеснот, якi протистоять семи грiхам. Богопохвальнi – вiра, надiя й милосердя; кардинальнi – мужнiсть, помiркованiсть, справедливiсть, розважливiсть.] i переходячи до речей менш важливих, нагадаю, що вiн мусить умiти плавати незгiрше од людини-риби Нiколаса,[70 - Людина-риба Нiколас – персонаж фольклорних творiв, мiг проводити багато днiв у морi й глибоко пiрнати.] вмiти пiдкувати коня й полагодити сiдло та збрую; i знову до високого вертаючи, – мусить пильно дотримувати вiри Боговi та дамi своiй, бути чистим у помислах, крiпким у словi, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених i, нарештi, мужнiм споборником правди, готовим повсякчас за неi життя свое покласти. Отсi ж то бiльшi й меншi частки i складають у цiлокупностi своiй доброго мандрованого рицаря; от i гадайте тепер, пане дон Лоренсо, чи нiкчемна та наука, яку такий рицар вивчае i визнае, i чи можуть iй дорiвняти найпрославленiшi науки, що по наших школах та колегiях викладаються.
– Коли так, – сказав дон Лоренсо, – то ся наука над усiма взяла гору.
– Що значить «коли так»? – спитав Дон Кiхот.
– Рiч, бачите, в тiм, – одказав дон Лоренсо, – що я сумнiваюсь, щоб чи то колись, чи тепер були на свiтi мандрованi рицарi, та ще оздобленi всiма тими чеснотами.
– Не раз я вже казав, що скажу зараз, – промовив Дон Кiхот. – У переважнiй своiй бiльшостi люди гадають, нiби мандрованих рицарiв узагалi нiколи не було на свiтi, i я певен, що коли само небо не явить iм чудом сiеi iстини, тобто що такi рицарi були i е, то марнi будуть зусилля iх у тому переконати. Добре знаючи се з власного досвiду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость iз багатьма подiляе; можу тiльки молити Бога, щоб вивiв вас iз того заблуду i дав вам урозумiти, якi кориснi й потрiбнi були свiтовi мандрованi рицарi давнього часу i як би вони знадобились у теперiшностi, коли б тiльки водились; але нинi задля грiхiв людських пануе скрiзь лiнивство, неробство, обжерливiсть та нездержливiсть.
«Отут-то нашого гостя i прорвало, – подумав дон Лоренсо. – А проте божевiлець iз нього не ординарний, i був би я пустим недоумком, якби мiркував iнакше».
На тому iхня розмова i припинилась, бо покликано обох до столу. Дон Дiего спитав у сина, який вiн висновок зробив щодо гостевих розумових здiбностей. Той вiдповiв:
– Заплутаного почерку його божевiлля не вiдчитае жоден у свiтi лiкар i не розбере щонайлiпший краснописець: то нашпигований розумом шаленець iз частими проблисками.
Посiдали до столу; iда була така, як дон Дiего по дорозi казав, що гостям завше пропонуе, – чиста, багата i смачна; та Дон Кiхотовi найбiльше припала до вподоби та дивовижна тиша, що панувала в цiлiй господi: не дiм, а справжнiй тобi монастир картезiянський.[71 - Ченцi картезiанцi давали зарок мовчання.] Як же прибрали зi столу, проказали молитву подячну й помили руки, рицар уклiнно попрохав дона Лоренса, щоб той прочитав вiршi своi, що на турнiр поетичний пише.
– Не хочу бути схожим на тих поетiв, – одказав юнак, – що вiдмовляються читати своi вiршi, як iх просять, i виригають iх, як нiхто не хоче, тим i прокажу зараз свою глосу, що за неi нiякоi собi не сподiваюсь надгороди: писав-бо тi вiршi едино задля вправи.
– Один мiй приятель, чоловiк вельми розумний, – зауважив Дон Кiхот, – казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса нiколи не зрiвняеться з самою темою, а дуже часто ще й рiзнить iз нею, далеко од ii задуму одбiгаючи. До того ж правила глоси занадто тiснi: сей рiд вiршiв не допускае анi питальних речень, анi вживання виразiв «сказав», «скажу» тощо, анi субстантивованих дiеслiв, анi змiни значень, не кажучи вже про iншi умови та обмеження, що iх усi глосатори конче мусять додержуватись, як те вашiй милостi, безперечно, вiдомо.
– Признаюсь вам по щиростi, пане Дон Кiхоте, – сказав пан Лоренсо, – я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви менi з-помiж пальцiв в’юном вислизаете.
– Не розумiю, – вiдповiв Дон Кiхот, – що ваша милость мае на увазi, говорячи про те мое нiби вислизання.
– Згодом я все з’ясую, – сказав дон Лоренсо, – а тим часом прошу пана вислухати з увагою i тему для глоси, i саму глосу. Звучать же вони ось як.
О, якби я мiг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегiдь
Те, що завтра мусить буть!
Глоса
Все минае в цьому свiтi,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолiттi
Долi щедроi дари,
Незабутi, неспожитi.
Доле, доле! Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди моi надii!
Днi минулi, золотii,
О, якби я мiг вернуть!
Не прошу я в неба влади,
Перемог i нагород,
Я одному був би радий —
Жити знову без турбот,
Як колись, у днi вiдради
Хай утiха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серцi чулiм,
Хай зазнаю, як в минулiм,
Неповторну щастя мить!
Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вiчнiсть схоронила
У безоднi небуття,
Нiчия не може сила.
Рiк за роком прудко мчить,
Їх нiкому не спинить,
І не вдасться нам нiколи
Вiдвернуть велiння долi
Чи узнать заздалегiдь.
Мучить душу бiль жорстокий,
Пал тривог i шал надiй;
Нi, вже краще вiчний спокiй,
Вiчний сон в землi сирiй,
У могилi у глибокiй.
Щоб страждання всi забуть,
Я б хотiв навiк заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискае серце жахом
Те, що завтра мусить буть.
Як дон Лоренсо дочитав свою глосу, Дон Кiхот схопився на ноги, стиснув йому правицю i промовив гучним голосом, мало не криком:
– Вишнiми небесами клянуся, шляхетний юначе, ви – найкращий пiiта на крузi земному i заслужили есте лаврiв не з Кiпру й не з Гаети, як казав один вiршописець[72 - Хуан Баутiста де Вiвар, один з найвiдомiших iспанських письменникiв «золотого вiку», сучасник Сервантеса, згодом призабутий. Гаета – мiсто в Італii.] (прости його, Боже!), а вiд самоi афiнськоi академii, якби вона й досi iснувала, та вiднинi iснуючих паризькоi, болонськоi i саламанчанськоi! Як же суддi не присудять вам першоi премii, то бодай би iх застрелив яснолукий Феб-Аполлон, бодай би Музи порогу iхнього довiку не переступали! Прокажiть iще, пане, спасибi вам, якiсь вiршi довшоi мiри, аби я мав змогу всiма сторонами ваш дивовижний генiй оцiнувати.
Чи треба ж казати, як зрадiв дон Лоренсо похвалам Дон Кiхотовим, хоть i вважав його за божевiльного? О, сило лестощiв, як далеко ти сягаеш, якi розлогi межi принадного твого владарювання! Потвердив сю iстину i дон Лоренсо, вволивши рицареву волю i прочитавши такого сонета на легенду чи повiсть про Пiрама й Тiсбу:[73 - Тiсба – вавилонська красуня, кохана Пiрама, свого сусiда. Батьки не дозволяли iм спiлкуватися, але закоханi знайшли шпарину в стiнi, через яку перемовлялися. Йдучи на побачення, Тiсба зустрiла левiв i втекла, Пiрам вирiшив, що вони ii розiрвали, й наклав на себе руки. Повернувшись, Тiсба побачила мертвого коханого й собi заподiяла смерть. Ця сумна iсторiя розказана Овiдiем у «Метаморфозах». Дуже популярний сюжет у добу Вiдродження.]
Сонет
Ламае мури Тiсба молодая,
Яка розверзла груди юнаковi;
Уже Амур, крилатий бог любовi,
На вилом глянуть з Кiпру поспiшае.
То – храм для юних душ, хоча немае
Крiзь отвiр той проходу навiть мовi,
Але кохання рве усi окови,
Всi перешкоди смiливо долае.
Нема заслон для почуттiв безмiрних,
Красуня йде вiдважно на сконання,
Але усi потомнi поколiння
