скачать книгу бесплатно
Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi. Ч. 2
Мигель де Сервантес Сааведра
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Усi спроби навести на розум Дон Кiхота та змусити його вiдмовитися вiд лицарських подвигiв виявилися безрезультатними. Вiн знову вирушае в подорож i в дорозi зустрiчае дука i дукиню, якi вже чули про Лицаря Сумного Образу та його зброеносця. Дук запрошуе Дон Кiхота й Санчо у свiй замок, де з героями трапляеться безлiч пригод: Дон Кiхот «звiльняе вiд чар» бородату дуенью, а Санчо Пансу призначають губернатором острова.
Мiгель де Сервантес Сааведра
Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi
У 2-х частинах
Частина друга
Присвята графовi Лемоському[1 - Граф Лемоський – Педро Фернандес де Кастро (1576–1622) – iспанський державний дiяч i вiдомий меценат, якому Сервантес присвятив кiлька своiх праць.]
Посилаючи недавнiм часом Вашiй вельможностi моi комедii, оголошенi друком до вистави на кону,[2 - Збiрка драматичних творiв Сервантеса «Вiсiм комедiй i вiсiм iнтермедiй» вийшла того ж року, що й друга частина «Дон Кiхота».] я писав, здаеться, що Дон Кiхот припинае собi остроги, аби iхати Вашiй вельможностi руки поцiлувати; нинi ж повiдомляю, що вiн iх уже прип’яв i рушив у дорогу – якщо доiде щасливо, то, гадаю, зроблю цим якусь послугу Вашiй вельможностi, бо вже звiдусiль кваплять мене i наглять, аби я пустив його чим скорше мiж люди i прогнав оскому та нудоту, викликану iншим Дон Кiхотом, що гуляе по свiту, взявши на себе мошкару другоi частини;[3 - Йдеться про видане в Таррагонi 1614 р. продовження першоi частини сервантесiвського «Дон Кiхота». Автор його назвався Алонсо Фернандес Авельянеда, але чи це справжне його iм’я – невiдомо, й уроженцем арагонського мiстечка Тордесiльяса, тому Сервантес часто називае його тордесiльянцем.] з найбiльшим, мабуть, нетерпiнням виглядае мого Дон Кiхота сам великий богдихан китайський,[4 - Китайський iмператор.] що прислав до мене гiнця з листом, по-китайському писаним, а в тiм листi просить – де просить, благае! – щоб я свою книгу до нього переслав, бо хочу, каже, завести в себе колегiум для вивчення кастильськоi мови i щоб вивчали ii по Дон Кiхотовiй iсторii, а насамкiнець каже, що думае настановити мене в той колегiум за ректора. Я спитав у посланця, чи його величнiсть богдихан дае менi якусь грошову запомогу; той вiдповiв, що нi, i на думцi того не малося. «Коли так, брате, – одказав я йому, – то вертайся в свою Китайщину, iдь собi по десять, чи по двадцять миль денно, чи по скiльки там сюди iхав, бо я не змагаю на здоровлi в таку далеку мандрiвку пускатися. Тут же недуга менi долягае, а тут i безгрiшшя… Та богдихан богдиханом, король королем, а е в мене в Неаполi великий граф Лемоський[5 - Граф Лемоський у 1576–1622 рр. був вiце-королем Неаполя.] – вiн i без того колегiуму, i без того ректорства нещасного спомагае мене i пiдтримуе, такими ласками осипае, що годi бажати кращого». Тими словами попрощався я з гiнцем, прощаюсь i з Вашою вельможнiстю, заповiдаючи на ралець книгу мою «Злигоднi Персилеса i Сигiзмунди», що маю скiнчити, як Бог дасть, за чотири мiсяцi.[6 - Рицарський роман Сервантеса «Персилес i Сигiзмунда» був завершений i вийшов друком 1517 р., пiсля смертi письменника.] Буде то найгiрша або, може, найкраща книга, створена нашою мовою (певно, що з-помiж тих, якi пишуться для розваги); я вже й каюся трохи, що сказав «найгiрша», бо, на думку деяких моiх приятелiв, вона досягла найвищого ступеня досконалостi. Зичу Вашiй вельможностi якнайлiпшого здоровля; незабаром мiй Персiлес поцiлуе Вам руки, а я ноги, яко слуга Вашоi вельможностi.
Писано в Мадридi року Божого тисяча шiстсот п’ятнадцятого, мiсяця октомврiя останнього дня.
Вашоi вельможностi покiрник
Мiгель де Сервантес Сааведра
Передне слово до читальника
Боже мiй свiте! З якою нетерплячкою ждеш ти, шляхетний – або хоть i посполитий – читальнику, сього пролога, сподiваючися знайти в нiм лайку, огуду та осуду на автора другого Дон Кiхота, того, що законився, кажуть, у Тордесiльясi, а народився в Таррагонi![7 - Авельянеда] Отже ж, не зроблю тобi такоi приемностi: хоть образи будять, як правило, гнiв i в найсмиреннiших серцях, та мое нехай буде винятком. Ти хотiв би, може, щоб я назвав його ослом, недоумком i нахабником, а воно менi i не в думцi: нехай його грiх та на нього ж i впаде, хай вiн жере його з хлiбом, i нехай йому всячина! Ото тiльки й жаль на нього, що взивае мене старим та калiчним, нiбито мав я силу час затримати, аби вiн мене не брав, нiбито скалiчено мене десь у корчемнiй бiйцi, а не в найголоснiшiй битвi,[8 - Найголоснiша битва – битва при Лепанто, в якiй Сервантеса було тяжко поранено.] яку бачили вiки давноколишнi й теперешнi i яку навряд чи побачать вiки прийдешнi. Нехай моi рани не красять мене в очах тих, хто на них дивиться, зате пiдносять у повазi тих, хто знае, де я iх здобувся, бо лiпше вояковi головою в потребi наложити, анiж утечею життя свое порятувати. Я так твердо стою при сiй думцi, що якби менi уможливлено неможливе i знов дано на вибiр так чи iнак чинити, я все одно волiв би взяти участь у тому преславному походi, нiж залишитись цiлим i здоровим, не бравши в ньому участi. Шрами на виду й на грудях у вояка – то зорi, що вказують iншим дорогу до неба слави й заслуженоi честi. А про старiсть iще додам, що пише не сивий волос, тiльки зрiлий розмисл, який приходить з роками.
А другий жаль менi на автора, що вiн завидником мене називае ще й пояснюе, мовби неуковi якому, що то за рiч така – заздрiсть. По щиростi кажучи, iз двох iснуючих видiв заздростi менi знайомий лиш один – свята й шляхетна заздрiсть, яка пориваеться до блага, тим i не можу я переслiдувати духовноi особи,[9 - Коментатори вважають, що йдеться про iспанського драматурга Лопе де Вегу, який дiйсно з 1609 р. служив в iнквiзицii, а 1614-го отримав духовний сан.] та ще такоi, що, кажуть, при священнiй iнквiзицii служить; якщо автор мае на увазi того самого чоловiка, що й я, то вiн дуже помиляеться, бо я того чоловiка велико цiную за хист i щиро поважаю за твори та за ненастанну доброчесну дiяльнiсть. А втiм, за одну рiч я справдi тому пану автору вдячен: вiн сказав, що повiстi моi радше сатиричнi, анiж повчальнi, проте, загалом беручи, добрi – а вони б не могли бути такими, якби не мали в собi тих обох якостей.
Може, ти, ласкавий читальнику, скажеш менi, що я надто прибiдняюсь, тримаючи себе так скромно, та я гадаю, що не годиться до печеного вогню прикладати, а того добродiя i так уже добре припекло, коли не важиться виступати в чистiм полi та пiд ясним небом, а приховуе свое прiзвище й придумуе собi рiдний край, так нiби почувае, що винен в образi величностi. Якщо ти знайомий iз ним випадково, то перекажи йому вiд мого iменi, що я не чуюсь ображеним: я добре знаю, що таке диявольськi спокуси, а одна з найбiльших спокус – то вбити чоловiку в голову, нiби вiн може написати й надрукувати книгу, що принесе йому стiльки слави, скiльки грошей, i стiльки грошей, скiльки слави. А на пiдтвердження сiеi думки розкажи йому, будь ласка, ось яку веселу й дотепну приповiстку.
Був у Севiльi один божевiльний, що схибнувся на дуже смiшнiй i чуднiй дурницi, яка доти жодному шаленцевi на ум не спадала. Вiн зладив собi рурку з очеретини, застругав один кiнець i як, бувало, спiймае собаку на вулицi чи де там, зараз наступить йому на одну задню лапу, а другу трохи догори пiдiйме, тодi встромить в одне мiсце рурку i доти дме, доки собака круглий стане, мов та опука шкуратяна. А тодi лясне, було, бiдолаху раз i вдруге по череву та й пустить, а людям, що на ту дивовижу збiгалися щоразу, скаже, було: «Ге, панове-добродiйство, ви думаете, легка то рiч – собаку надути?» Ге, пане-добродiю, ви думаете, легка то рiч – книгу написати?
А коли йому ся приповiстка не припаде до смаку, то розкажи, ласкавий читальнику, другу – так само про божевiльного та про собаку.
Той другий божевiльний жив у Кордовi i все, було, носить на головi уламок брили мармуровоi чи так яку важку каменюку; аби де назирив якого пса безуважного, зараз пiдкрадеться та й скине на нього зненацька той тягар. Пес мало, було, не скрутиться з того болю, завие-заскавулить та як дремене, то хiба на десятiй вулицi стане. Одного разу скинув той придурок каменя на шапкаревого пса, а шапкар дуже свого пса любив. Камiнь влучив у саму голову, пес заскиглив, шапкар почув те й побачив. Ех, як схопить же вiн аршина свого, як кинеться на того дурного, як почне молотити – геть на мотлох iзбив! А що вдарить, то й примовить: «Ах ти ж гицлю один! Так ти на лягавого? Чи не бачиш, латриго, що вiн у мене лягавий?» Так йому за того лягаша наклав, що дурний ледве живий та теплий зостався. Як уже дiйшов додому, так дiйшов, i бiльш як мiсяць, мабуть, на вулицю не виходив. А тодi знов вийшов на полювання з iще бiльшою каменюкою, здибав якогось собаку i став пильно-препильно до нього придивлятися, не наважуючись каменя скинути: «Гляди, – каже, – се лягавий!» Вiдтодi, було, вже якого не стрiне, чи британа, чи дворнягу, то зроду не зачепить: то, каже, лягавий.
Отаке ж i тому повiстяревi може приключитися, щоб не важився бiльше частувати публiку глевкими книжками-цеглинами.
А ще скажи йому, що хоть i нахваляеться вiн книгою своею хлiб у мене одбити, та воно менi й за вухом не свербить. Пригадавши вiдому iнтермедiю з «Перенденги», я йому ось як вiдповiм: «Нехай живуть двадцять чотири райцi мiськi i Христос нехай буде з усiма! Хай живе великий граф Лемоський, що його християнське серце i добре знана щедрiсть пiдтримують мене всупереч усiм ударам лукавоi моеi долi, i хай живе незмiрна благостиня ясновелебного архiепископа толедського Дон Бернарда де Сандоваль-i-Рохас, – хоч би на свiтi й зовсiм не було друкарень, хоч би проти мене бiльше випущено книг, анiж е лiтер у куплетах «Мiнго-Ревульго».[10 - «Мiнго-Ревульго» – сатиричнi куплети про Іспанiю (пiсля 1464 р.) часiв правлiння короля Енрiке ІV.] Сi два можновладцi без нiякого мого чолобиття чи лестощiв, едине з власноi своеi добротливостi опiкуються мною ласкаво та милостиво, i завдяки тiй опiцi я почуваюсь багатшим i щаслившим, нiж коли б мене фортуна звичайним ладом угору винесла. Честь може бути i в бiдного, тiльки не кривдивого; бiднiсть може захмарити людську гiднiсть, а не затьмарити ii цiлком; чеснота й сама собою яснiе, хоч як ii гнiтить бiда й тiснота, – високi й шляхетнi уми ii шанують i якомога iй протегують.
Оце скажеш йому, та й годi, бiльше й я тобi нiчого не скажу, хiба ще одне тiльки: оця друга частина «Дон Кiхота», що я тобi подаю, скроена тим самим кравцем i з того самого сукна, що й перша, а описуються в нiй дальшi Дон Кiхотовi дiяння аж до його смертi й поховання, аби нiхто бiльше не важився нових яких свiдчень про нього подавати, бо вистачить i тих, що е. Досить одному поштивому чоловiковi оповiсти про те мудре шаленство, та на тому й перестати: бо як чогось (хоч би й доброго) надто багато, вже йому не та й цiна, а як чого iншого (хоч би й поганого) обмаль, то здаеться людям, що воно чогось варте.
Ага, ще забув сказати: чекай у скорiм часi на «Персилеса» (я вже його докiнчую), а також на другу частину «Галатеi».[11 - Перша частина пасторального роману Сервантеса «Галатея» вийшла 1585 р., друга дописана так i не була.]
Роздiл І
Про розмову, що провадили парох та цирульник iз Дон Кiхотом за його хворобу
Повiдае Сiд Ахмет Бен-Енхелi в другiй частинi сiеi iсторii, де описуеться третiй Дон Кiхотiв виiзд, що парох i цирульник майже цiлий мiсяць iз нашим гiдальгом не бачились, аби не нагадувати йому й не ворушити пам’ятi про недавнi подii, а до небоги його та ключницi навiдувались час од часу, наказуючи пильно, аби добре за ним ходили та iсти все таке давали, щоб на серце й на мозок було йому помiчне та покрiпне, бо як подумати гаразд, то не звiдки, як iз серця й мозку все його лихо взялося. Тi вiдповiдали, що так же вони й роблять i надалi старатимуться, бо помiтили, що пан iхнiй, бувають хвилини, справляе враження чоловiка при добрiм розумi. Приятелi непомалу тим вiстям зрадiли – недарма, виходить, привезли вони його додому на воловiй пiдводi, мовби зачарованого, як про те оповiдаеться в останнiм роздiлi першоi частини сiеi не менш великоi, як правдомовноi iсторii. От i вирiшили вони перевiдати недужого i на власнi очi допевнитись, чи справдi йому на краще йдеться, хоч воно здавалось iм майже неможливим, – тим i поклали не чiпати в розмовi того рицарства мандрованого, не троюдити болючоi, незагоеноi рани.
Прийшли, аж вiн сидить на постелi в зеленiй камiзельцi баевiй, на головi йому толедська ярмулка червона, а сам худий, аж тлiнний, чисто на мумiю зсохся. Привiтав iх чемно й гостинно, коли спитали його за здоров’я, розказав цiлком розсудливо i в добiрних висловах, як йому здужаеться. Далi завелася в них мова про так званi громадськi справи та державнi порядки: однi зловжитки вони викорiнювали, другi засуджували, однi звичаi реформували, а другi зовсiм касували, i кожен мав себе за новiтнього законодавця, сьогоденного Лiкурга чи свiжоспеченого Солона,[12 - Напiвлегендарний Лiкург – автор конституцii Спарти. Солон (640-й чи 630 р. до н. е. – 559 р. до н. е.) – афiнський державний дiяч.] словом, перекували отак весь лад суспiльний – у горно одне вкинули, а з горна вийшло щось зовсiм iнше. Дон Кiхот про всi тi речi розправляв аж надто розважливо, i обидва екзаменатори увiрили поза всяким сумнiвом, що вiн цiлком здоровий i сповна розуму.
При тiй розмовi й небога з ключницею були i так уже Боговi дякували, що пан iхнiй знову б то при доброму розумi. Але тут парох одмiнив свiй попереднiй намiр, щоб то нiчого за рицарство не згадувати (хотiв, бачите, до краю пересвiдчитись, чи уздоровлення Дон Кiхотове справжне було, чи тiльки позiрне), слово по слову, та й заговорив про останнi столичнi новини. Сказав, мiж iншим, що турок суне нiбито великими морськими потугами на захiд сонця, та нiхто його замiрiв не знае допевне i годi вгадати, куди вдарить грiм iз тоi грiзноi тучi; мало не щороку тривожить вiн нас, аж по всiй християнщинi пополох iде – вже й його величнiсть король велiв укрiпити узбережжя Неаполю, Сицилii та острова Мальти.
– Його величнiсть король учинив як обачний войовник, – сказав на те Дон Кiхот, – укрiпивши загодя своi володiння, щоб ворог не заскочив його зненацька; та якби вiн був звернувся за порадою до мене, я на такий указав би спосiб, який, мабуть, i не сниться нинi його королiвськiй милостi.
Скоро парох зачув тi слова, зараз мовив собi на думцi: «Хай Бог тебе боронить, бiдний мiй Дон Кiхоте! З високого верхiвля шаленства, здаеться менi, падаеш ти тепер у глибоку безодню нерозуму!» А цирульник, подумавши те саме, що й парох, спитав у Дон Кiхота, яку ж би то спасенну раду хотiв вiн королю подати: адже володарям тепер дораджують усi, кому не лiньки, а все ж то недоладне й непорадне.
– А моя порада, пане стрижiю, – сказав Дон Кiхот, – якраз буде вельми доладна й доречна.
– Та хiба ж я про вас, – виправдувався цирульник, – я хотiв лише сказати, що майже всi пропозицii, що надсилаються його милостi королю, або неслушнi й нездiйсненнi, або навiть шкiдливi для держави й державця.
– А моя пропозицiя якраз i слушна, i здiйсненна, – заперечив Дон Кiхот. – Навряд чи iнший який дорадник спромiгся б на такий дотепний i доцiльний, а заразом простий i зручний проект.
– Ви, пане Дон Кiхоте, все ходите коло та навколо, – обiзвався парох. – Кажiть-бо прямо, що ви надумали.
– Не хотiв би я, – сказав Дон Кiхот, – аби те, що я вам сьогоднi тут одкрию, дiйшло завтра до слуху панiв iз державноi ради i аби хтось iнший дiстав подяку й нагороду за мiй труд.
– Щодо мене, – промовив цирульник, – то присягаю перед вами всiма й перед Богом святим, що не виявлю речей вашоi милостi нi королю, нi пiшаку, анiкомусiнько на свiтi! Цю присягу я взяв iз романса про священика, що на початку вiдправи виспiвав королю на злодiя, котрий украв йому сто дублонiв та ходовитого мула.
– Я тiеi iсторii не чув, – сказав Дон Кiхот, – але на присягу звiряюсь, бо знаю добродii цирульника за порядну людину.
– А якби воно було й не так, – зауважив парох, – то я ручу за нього й вiдповiдаю, що в сiй справi мовчатиме, як нiмий, пiд загрозою належитоi грошовоi кари.
– А хто менi, панотче, за вас у поруки стане? – спитав Дон Кiхот.
– Мiй сан священичий, – одказав парох, – що зобов’язуе мене зберiгати таемницi.
– Дiй його кату! – вигукнув тодi Дон Кiхот. – Се ж дуже просто: нехай тiльки його милость король кликне клич до мандрованих рицарiв, що по Гишпанii тиняються, аби такого а такого дня всi при дворi королiвськiм зiбрались. Як iх, може, всього з пiвдесятка набереться, то знайдеться, певне, мiж ними один такий, що сам собою всю потугу султанову переборе. Ви тiльки слухайте уважно, слiдкуйте за моею думкою. Хiба ж то первина, що одним-один мандрований рицар витинае цiле вiйсько вороже, хоч i двiстi тисяч, нiби в них на всiх одне горло, нiби вони всi з марципану зробленi? Адже так? Мало хiба в iсторiях про такi чудеса пишеться? Даю голову на одруб, не чужу, а таки свою власну, що якби жив тепер славетний Дон Бельянiс або котрийсь iз численних нащадкiв Амадiса Гальського та став оце на турка, то не хотiв би я бути в султановiй шкурi! Та Господь зглянеться над своiм народом i пошле йому якогось рицаря, може, не такого потужного, як тii вiкодавнi, та зате не менш одважного. Господь вiдае, що я на думцi маю, тож не мовлю бiльше нi слова.
– Ой лишенько! – сплеснула руками небога. – Щоб я так жива була, се вже дядьо мiй iзнов у мандрованi рицарi хоче!
– Мандрованим рицарем я й помру, – вiдповiв на те Дон Кiхот. – Нехай собi турок туди чи сюди пливе з якою хоче потугою, ще раз кажу: Господь вiдае, що я на думцi маю.
Тут у розмову втрутився цирульник:
– Дозвольте менi, панове-добродiйство, одну бувальщину невеличку розказати, яка iсторiя в Севiльi колись приключилась. Дуже вона сюди пасуе, тим i хотiв би я вам ii розповiсти.
Дон Кiхот дав дозвiл; тодi парох i всi iншi наготувалися слухати, а цирульник почав оповiдати такими словами:
– У севiльському шпиталi для божевiльних сидiв один чоловiк, якого родичi запроторили туди, бо стратив розум. Був то вчений – здобув ступiнь лiценцiата церковного права при Осунському унiверситетi, та що то, хоч би навiть у Саламанцi, а всi знали, що вiн таки божевiльний. Ну, просидiв там кiлька рокiв, i раптом спало йому на думку, що вiн уже здоровий, при повнiм, як то кажуть, розумi: узяв та й написав до архiепископа толедського слiзну суплiку з досить розумними доказами, аби прислав когось i визволив його з тих злиднiв, бо вже, мовляв, Бог над ним iзмилосердився й повернув йому втрачений розум, а родичi, зазiхаючи на той маеток, що йому припадае, тримають його в божевiльнi проти всякого права i справедливостi, хочуть, щоб вiн там i сконав. Написав раз i вдруге, та так же дотепно й доладно, що архiепископ послав одного свого капелана, аби той дiзнався у старшого над шпиталем, чи правду той лiценцiат пише, та й з ним самим аби поговорив: як виявиться, що вiн при своiм розумi, то вже ж треба його вiдти забрати й на волю пустити. От поiхав туди капелан, аж нi – управитель каже, що той лiценцiат таки й досi божевiльний: правда, бувае, що й зовсiм розумно мiркуе та говорить, а насамкiнець знов таке почне верзти, що й купи не держиться, i не менше навiженство показуе, нiж перед тим розум; нехай, коли хоче, сам iз ним розмовиться, то зразу побачить. Капелан на ту пробу погодився; повели його до лiценцiата на розмову, говорив вiн iз ним годину цiлу чи й бiльше i за весь цей час не почув од нього жодного безглуздого чи нiсенiтного слова, а самi розсудливi речi: ну, думае, таки минулося вже його божевiлля. Лiценцiат сказав мiж iншим, що управитель напасть на нього видумуе, бо не хоче хабарiв позбутись од родичiв, а за тi хабарi видае його за непритаманного, каже, що тiльки часами просвiтлiння на нього находить; усе лихо з того багатства постало, бо вороги, аби ним заволодiти, все на нього кови кують i сумнiваються в Господнiй благодатi, що з тварини несмисленноi знов розумну iстоту вчинила. Одне слово, управителя вiн виставив неприторенним хабарником, родичiв своiх бездушними користолюбами, а себе таким розумним, що капелан вирiшив нарештi повезти його до архiепископа, аби той на власнi очi побачив, як iз тим божевiльним справа маеться. Повiривши в його добрий розум, добрий капелан попросив управителя, аби лiценцiатовi видали одяг, у якому його приведено до шпиталю; управитель остерiгав його, щоб вiн iз тим не поспiшав, бо хворий, поза всяким сумнiвом, ще не одужав. Але капелан не зважав на управителевi остороги та вмовляння i твердо вирiшив забрати лiценцiата з собою; управитель мусив скоритись, як-не-як, то було розпорядження вiд самого архiепископа. Лiценцiатовi оддали його одежу, нову ще й цiлком пристойну; як перебрався вiн з дуренського в людське, попросив у капелана, аби той iз ласки своеi дозволив йому попрощатися з товаришами божевiльними. Капелан не перечив, бо й сам хотiв на тих нещасних подивитися. От пiшли вони до палати разом, а за ними ще дехто ув’язався; лiценцiат наблизився до клiтки, де сидiв один бiснуватий, на той час саме тихий та сумирний, i обiзвався до нього такими словами: «Скажи менi, брате, чи можу я щось для тебе зробити? Бачиш, я йду вже додому, бо Господь милосердний з благостi своеi безконечноi рачив повернути розсудок менi, недостойному; тепер я знов при доброму розумi i, як то кажуть, притомний: недарма ж приповiдають, що у Бога все мога. Отож надiйся i уповай на нього: уздоровив вiн мене, то й тебе уздоровить, здайся на його святу волю. Постараюсь переслати тобi чогось смачного, аби ти з’iв на здоров’я, бо скажу тобi правду (я дiзнав це на своiй шкурi), звiдки береться все наше божевiлля: шлунок порожнiй, а в головi повно повiтря, от i маеш. Крiпися ж, не падай духом, бо хто в нещастi зневiр’ю пiддаеться, той здоров’я свое руйнуе i смерть собi приспiшуе». Цi слова лiценцiатовi чув також iнший бiснуватий, що сидiв у другiй клiтцi навпроти; от пiдвiвся вiн з ветхоi рогожi, на якiй лежав голяка, та й запитав гучним голосом, хто то виходить iзвiдси при повному розумi. «То я, брате, – одказав йому лiценцiат. – Уже менi тут нема чого робити, i я складаю дяку небовi, що таку велику явило до мене ласку». – «Ей, гляди, лiценцiате, чи не кусить тебе лукавий! – сказав той iз клiтки. – Не хапайся так дуже, сиди собi тихо в палатi, бо однак доведеться вертатись!» – «А я кажу, що таки здоровий, – заперечив лiценцiат, – i годi вже з мене цiеi покути». – «Здоровий, кажеш? – не вгавав божевiльний. – Ну, гаразд, iди собi, там видно буде. Тiльки клянусь Юпiтером, котрого велич я заступаю на сiй землi, що за один той грiх, який чинить сьогоднi Севiлья, випускаючи тебе з сього дому i визнаючи за здорового, такою вдарю на нею карою, що пам’ять про неi зостанеться навiки-вiкiв, амiнь. Та знаеш ти, мiзерний лiценцiатику, що се в моiй силi, бо я не хто iнший, як сам Юпiтер-Гримiй? В руках у мене перуни спопеляючi, якими я погрожую свiтовi, i, як захочу, можу знищити його. Та це невiголосне мiсто я iнакше покараю: три роки поспiль, почавши з дня й години, коли виголошу сюю клятву, не дощитиму нi на сам город, нi на всю околицю й округу! Так ти вiльний, здоровий, розумний, а я хворий, божевiльний, запертий? Та скорше я повiшусь, анiж дам дощу хоть краплиночку!» Всi присутнi слухали божевiльного, що вигукував тi прогнози й погрози; тодi наш лiценцiат схопив капелана за руки й так до нього промовив: «Не журiться тим, добродiю мiй любий, не слухайте, що сей навiжений плеще, бо хоть вiн i Юпiтер, хоть i не буде, каже, дощувати, так я зате Нептун, бог i отець усiм водам: коли треба буде, коли захочу, тодi й звелю дощевi йти!» На се одказав йому капелан: «Так то так, пане Нептуне, та не годиться вам гнiвити пана Юпiтера, тож нехай ваша милость у сiм домi й зостанеться, а ми вже якось iншим разом, кращим часом по вас прийдемо». Управитель i всi присутнi засмiялись, аж капелановi трохи досадно стало; лiценцiата роздягли, так вiн i лишився у тому шпиталi. Оце й уся вам iсторiя.
– Так оце б то, пане цирульнику, – озвався Дон Кiхот, – i е та iсторiя, що, кажете, дуже до розмови нашоi пасуе i що ви притьмом розказати ii хотiли? Ех, пане скубрiю, пане скубрiю, треба бути хiба слiпим, щоб крiзь таке сито не бачити! Невже ж таки вашець не знае, що то не честь, не подоба – рiвняти отак ум до ума, дух до духа, красу до краси i рiд до роду? Я собi, пане цирульнику, не Нептун i над водами не богую, та й не хочу, аби хтось мав мене за розумного, коли я такий не е, я хочу лиш одного: довести свiтовi, яка то вада i шкода, що не гадае вiн одновити тих блаженних часiв, коли подвизався пiд сонцем орден мандрованого рицарства. Та, мабуть, спiдлений наш вiк не годен тiшитись тим добром, що зазнавали часи минулi, коли мандрованi рицарi брали на себе повиннiсть i обов’язок царства боронити, цноту дiвочу захищати, сирiт недорослих спомагати, гордопишних поскромляти, а смиренномудрих винагороджати… Теперiшнi так званi рицарi волiють шовками шамшiти та адамашками шелестiти, анiж кольчугами бряжчати; де ви такого побачите, щоб при всiй зброi в чистому полi просто неба за будь-якоi погоди нiч ночував, що, бувало, i нiг iз стремен не виймае, а обiпреться на свого списа та й замгне отак на малу часину; де такого знайдете, що оце тiльки з лiсу видерся, зараз у гори дикi пускаеться, а там уже снуеться пiсками пустельними та неплiдними десь понад морем, що, знай, шпуе та бурхае; як же побачить човника, хоч на ньому нi весла, нi вiтрила, нi щогли, нi линви, смiло скакае в нього i звiряе долю свою невблаганним хвилям глибокого моря: то аж до неба його пiдкине, то в хлань увергне, а вiн виставить груди проти борвiю того непогамовного, та так i незчуеться коли занесе його за три тисячi миль од того мiсця, де в човен сiдав, а вже як вийде на берег чужодальнiй i незнаний, то там такi йому дива приключаються, що iх би не на пергаменi списувати, а на бронзi карбувати… Але тепер лiнивство взяло гору над горливiстю, неробство над працею, порок над чеснотою, зухвалiсть над хоробрiстю, теорiя вiйськова над практикою, – все те цвiло i сяяло лише за золотоi доби, за мандрованого рицарства. Може, скажете, неправда? Ну, хто чеснiший i смiливiший за преславного Амадiса Гальського? Хто розумнiший за Пальмерiна Англiйського? Хто лагiднiший i приязнiший за Тиранта Бiлого? Хто чемнiший за Лiсуарта Грецького? Хто бiльше рубав i кого бiльше рубано, як Дон Бельянiса? Хто безстрашнiший за Перiона Гальського? Хто бiльше гордував небезпекою за Фелiсмарта Гiрканського? Хто щирiший за Еспландiяна? Хто одважнiший за Дон Сiронхiла Фракiйського? Хто бравiший за Родамонта? Хто обачнiший за царя Собрiна? Хто завзятiший за Рiнальда? Хто незвитяжнiший за Роланда? Хто, нарештi, шляхетнiший i люб’язнiший за Руджера, що то од нього, як пише Турпiн у своiй «Космографii»,[13 - Праця Турпiна (див. прим. до розд. VI 1-i частини) пiд такою назвою невiдома. Деякi коментатори припускають, що Сервантес навмисно примушуе Дон Кiхота говорити дурницi, демонструючи хворобливий стан його свiдомостi.] ведуть свiй рiд дуки Феррарськi? Всi цi рицарi, а також безлiч iнших, яких би я, ваша велебнiсть, мiг iще сюди приточити, були мандрованими рицарями, красою i хвалою рицарства. От таких ще й подiбних рицарiв i мав я на увазi, коли збирався радити його милостi королю: вони послужили б йому вiрою i правдою, одвернувши велику шкоду, а султан турецький хай би рвав тодi на собi бороду. Ну, та що ж, коли я мушу дома сидiти, бо капелан мене звiдси не бере. І коли Юпiтер, як сказав цирульник, не пустить дощу, то я коли захочу, тодi й звелю дощевi йти! Се я проти того кажу, аби пан Помазан знав, що я його добре зрозумiв.
– От iй же богу, пане Дон Кiхоте, – сказав цирульник, – я того зовсiм i на думцi не мав. Намiри в мене були щонайкращi, i ваша милость гнiваеться даремне.
– Чи даремне, чи, може, й недаремне, – вiдповiв Дон Кiхот, – то вже менi знати.
Тут у розмову втрутився парох:
– Досi я, – каже, – майже нiчого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе менi й точить сумлiння один сумнiв, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допiру пан Дон Кiхот.
– Вiльно вашiй велебностi i щось iнше говорити, – сказав Дон Кiхот, – а вже з цим сумнiвом то й зовсiм нема чого таiтися, бо воно ж недобре, коли на душi ото щось муляе.
– Як вiльно, то й скажу, – промовив парох. – Сумнiв у мене, бачите, ось який: не вiрю я жодним свiтом, аби всi отi мандрiвнi рицарi, що iх ваша милость низками ниже, справдi жили коли на свiтi i були люди з кровi й костi. Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилицi – от приверзеться комусь увi снi, а вiн i розповiдае, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти.
– І в такий заблуд, – сказав Дон Кiхот, – упадають, бувае, люди, що не вiрять в iснування мандрованих рицарiв. Я вже не раз мав нагоду зводити на очi деяким людям сю iхню помилку, досить за нашого часу поширену: iнодi менi вдавалось iх переконати, а iнодi iстина так i залишалась для них недоступною. А се ж, коли хочете, iстина незаперечна; я ладен, примiром, стверджувати, що на власнi очi бачив Амадiса Гальського: то був чоловiк ростом високий, з лиця бiлий, борода йому гарна, хоть i чорна, очi лагiднi i воднораз суворi, на слово скупий, до гнiву не скорий i не лихопомний. І так, як я вам зобразив оце Амадiса, мiг би змалювати i списати всiх iнших мандрованих рицарiв, якi тiльки були в свiтi i попали в романи: я вважаю, що вони були саме такими, якими фiгурують у тих iсторiях, отже, знаючи подвиги, якi вони звершали, i вдачу, яку вони мали, ми можемо шляхом логiчних умовиводiв установити i очерти iхнi, i церу, i статуру.
– А скажiть, пане Дон Кiхоте, – спитав цирульник, – який, по-вашому, був заввишки велетень Моргант?
– Щодо велетнiв рiзнi iснують думки, – вiдповiв Дон Кiхот, – однi кажуть, що вони були, а другi, що iх не було; однак же в Святому Письмi, що й на волос нiде од правди не одбiгае, сказано, що вони таки були: там оповiдаеться iсторiя того Филистюги Голiафа, що був заввишки пiвосьма локiт, а то ж велич неабияка. І ще: на островi Сицилii знайдено сурелi й лопатки – такi величезнi костомахи, що могли належати лише велетням з добру башту заввишки, геометрiя доводить се незаперечно. А втiм, я не кажу вам iз певнiстю, якого зросту був Моргант; гадаю тiльки, що не надто високого, бо в тому романi, де особливо докладно описуються його подвиги, е згадки, що не раз ночував пiд покрiвлею, а коли були оселi, що могли його вмiстити, значить, не мiг вiн бути понад усяку мiру високий.
– Авжеж, – притакнув йому парох.
Вiн iзнов засмакував оце в тих великих нiсенiтницях i навмисне спитав у Дон Кiхота, якi були з себе, на його думку, Рiнальд Монтальбанський, Роланд та iншi пери Францii, – адже всi вони належали до мандрованого рицарства.
– Про Рiнальда, – одказав Дон Кiхот, – насмiлюся твердити, що вiн був широковидий, рум’яноi цери, очi мав бiгучi та вирлатi, на вдачу був дражливий та оприскливий надмiру, накладав iнодi з розбишаками та всякими стратенцями. Що ж до Роланда (чи Ротоланда, чи Орланда, бо його i так i сяк називають), то можу напевне сказати, що зросту був середнього, в плечах широкий, трохи нiби клишоногий, на лицi смаглявий, борода руда, тiлом волохатий, погляду грiзного, досить маломовний, а проте вельми чемний i добре вихований.
– Якщо Роланд був iз себе такий непоказний, як ваша милость оце змалювала, – зауважив парох, – то зовсiм не диво, що Анджелiка Прекрасна згордувала ним i пригорнулась до того гарного, гожого та миловидого мавра, що тiльки борiдка стала в нього засiватись. Розумно ж, мабуть, i вчинила, одкинувшись од шорсткого Роланда до нiжного Медора.
– Та Анджелiка, добродiю, – одказав Дон Кiхот, – була собi панянка легкодумна, вiтролетна та трохи шалапутна i прославилась на цiлий свiт не лише своею вродою, а й своiми свавiльними вибриками: вона згордувала тисячею чеснородних, тисячею доблесних, тисячею мудрих i дарувала свою ласку джурi пiд навуссям, безрiдному й безмаетному юнаковi, славному хiба що найменням «вiдданого», бо таки й справдi був щирим i вiрним другом. Великий спiвець ii краси, преславний Арiосто, не зважившись або не схотiвши писати про те, що сталося з цiею дамою пiсля ii ганебного падiння (певне, що там уже мало було хвали гiдного), попрощався з нею такими словами:
Як трон вона посiла у Китаi,
Хтось iнший, може, краще оспiвае.[14 - Тут i далi всi вiршi в перекладах М. Лукаша (ред.).]
І слова тi, коли хочете знати, стались пророчими: недарма ж поетiв називають часом вiщими спiвцями. Вiщування згодом справдилось – один знакомитий андалузький поета оплакав i оспiвав ii сльози, а другий знаменитий i, мовляв, единий поета, вже кастильський, прославив ii вроду.[15 - Андалузький – Луiс Бараона де Сото (1548–1595), автор поеми «Сльози Анжелiки» (1586); кастильський – Лопе де Вега, який написав поему «Краса Анжелiки» (1602). Обидвi поеми розвивають сюжет «Несамовитого Роланда» Арiосто.]
– Скажiть, пане Дон Кiхот, – спитав цирульник, – от скiльки спiвцiв величали тую Анджелiку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неi сатиру?
– Немае сумнiву, – одказав Дон Кiхот, – що якби Сакрiпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквiлями та сатирами на тих дамах, справдешнiх чи уявних, на тих володарках iхнiх мрiй, якi згордували чи знехтували iхнiм коханням; така помста, щоправда, негiдна благородних сердець, i до мене не дiйшло жодного вiрша, де ганилося б Анджелiку, що баламутила цiлим свiтом.
– Дивина! – вигукнув парох.
Але тут iзнадвору почулись голоснi крики небоги та ключницi, якi вийшли пiд час тоi довгоi розмови, i всi вискочили на той галас.
Роздiл II,
де оповiдаеться про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кiхотовою ключницею та небогою, а також про iншi кумеднi подii
Повiдае iсторiя, що той галас, який почули Дон Кiхот, парох та цирульник, справдi зняли небога з ключницею: жiнки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кiхота, а вони його й на порiг не пускали.
– Чого сей волоцюга до нас приплентався? – репетувала ключниця. – Іди собi, чоловiче, до своеi доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвiстях його тягаеш!
– Ти, ключнице, ти, гадючнице! – одгризався Санчо. – То не я пана, а пан мене баламутить, i непутить, i по тих безвiстях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тiки половина, бо вiн мене з дому вивабив, усе голову морочив, казав, що острiв дасть, та й досi дае…
– Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! – се вже небога озвалась. – А з чим же хоть iх iдять, тii острови, ненажеро ненатлий?
– Їх не iдять, – одказав Санчо, – ними керують i правлять, i один острiв стане за чотири мiста й за п’ять суддiвських посад.
– Чотири чи п’ять, то байдуже, – заявила ключниця, – а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввiйдеш! Іди, керуй там своiм обiйстям, управляй свою нивку та й викинь iз голови всi отi острови й островицi!
Парох i цирульник дослухалися до тоi троiстоi суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кiхот, боячись, аби Санчо не намолов i не нагородив усяких неподобних нiсенiтниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честi, гукнув його до себе, а жiнкам велiв замовкнути i впустити гостя. Санчо ввiйшов, а парох та цирульник тут же попрощалися з Дон Кiхотом. Вони вже втратили останню надiю на його уздоровлення, так уперто стояв наш гiдальго при своiх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.
– От побачите, куме, – озвався парох до цирульника, – що й не зоглядимось, як приятель наш iзнову тягу дасть.
– Не маю сумнiву, – вiдповiв цирульник, – та мене дивуе не так навiсноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собi в голову того острова, i вже нiякi розчарування, нiякi сили тоi химери звiдти не виб’ють.
– Поможи iм Боже, – сказав парох, – а нам треба на бачностi матися та дивитися, до чого доведуть тi навiженi химороди рицаря нашого та його зброеносця. От уже, справдi, який брiв, такого стрiв, iх обох немов з одного модла вилито: панове божевiлля без джуриноi глупоти не варте було б i щербатого шеляга.
– Правда ваша, – погодився цирульник. – Цiкавий я знати, про що вони оце тепер балакають.
– Дiзнаемось, – зауважив парох. – Я певен, що небога або ключниця нам усе розкажуть; щоб вони та не пiдслухали!
Тим часом Дон Кiхот замкнувся з Санчом у себе в кiмнатi i, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:
– Прикро менi слухати, Санчо, як ти казав i кажеш, буцiм я тебе з дому зривав, так наче я сам на мiсцi сидiв: разом ми рушили, разом iздили, разом блукали, i однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тiльки тебе раз на ковдрi гойдали, а менi сто раз чосу давали – ото, мабуть, i вся моя перевага.
– Та вже ж не як, – обiзвався Санчо. – Адже ви самi, пане, казали, що всякi злигоднi скорше мандрованих лицарiв побивають, анiж iхнiх джур.
– Е, нi, Санчо, ти помиляешся, – заперечив Дон Кiхот. – Знаеш, е така приказка: quando caput dolet…
– Я тii приказки не втну, бо тiльки по-наському знаю, – перебив Санчо.
– Се значить от що, – пояснив Дон Кiхот, – коли болить голова, то болить i все тiло, а як я твiй пан i володар, то я, виходить, нiби голова, а ти, слуга мiй i джура, нiби частина мого тiла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобi воно позначиться, так само й твое на менi.
– Може, воно й так, – сказав Санчо, – та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрi гойдано, то голова моя за муром була та тiльки дивилась, як я в повiтрi лiтаю, а iй i за вухом не свербiло. А вже ж коли сустави мусять болiти, як голова заболить, то й голова повинна болiти за суставом.
– Ти хочеш сказати, Санчо, – перепитав Дон Кiхот, – що менi не болiло, як тебе на ковдрi пiдкидувано? То не кажи ж такого нiколи й не думай, бо душа моя тодi дужче болiла, нiж твое тiло. Та годi вже про те, слушного часу ми ту рiч обмiркуемо i з’ясуемо якнайдокладнiше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селi говорять? Якоi думки про мене простi люди, шляхта й великi пани? Що кажуть про доблесть мою, про моi подвиги, про моi звичаi? Як оцiнюють ту справу, на яку я пiднявся, – видвигнути з занепаду й вiдновити на всiм свiтi орден мандрованих рицарiв? Словом, Санчо, розкажи менi все, що тобi довелось чути про се дiло, не додаючи нiчого доброго i не втаюючи нiчого лихого, бо вiрнi васали мусять говорити сеньйорам своiм суту i щиру правду, не прикрашаючи ii лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарiв доходила гола правда, не вбрана в шати лестощiв, то настав би зовсiм iнший свiт: минулий вiк називали б супроти нашого залiзним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобi подаю, аби ти розумно й сумлiнно розказав менi по щирiй правдi все, що тобi вiдомо про речi, якi мене цiкавлять.
– Учиню так iз дорогою душею, пане мiй, – одказав Санчо, – тiльки нехай ваша милость не кладе на мене гнiву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те i продаю.
– Не бiйся, гнiватись не буду, – пообiцяв Дон Кiхот, – смiло кажи, Санчо, все, як есть, без обрiзкiв.
– Першим словом скажу я вам, – почав Санчо, – що люди нашi мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такi як ви, шляхтичi, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величае i в великi пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великi пани, тii кажуть, що чого се нешеретоване шляхетство з ними рiвнятися хоче, а надто такi недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорнi панчохи зеленим шовком церують.
– То вже не про мене рiч, – зауважив Дон Кiхот, – бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хiба часом дране, та й то бiльше од збруi, а не од ветхостi.
– А про вашу хвабрiсть, – провадив далi Санчо, – та про звичаi, та про подвиги, та про замiри – всяко говорять. Той каже: «Божевiльний, але потiшний». А той: «Хоробрий, але невдаха». А iнший знов: «Гречний, але кумедний»… І вже як почнуть на зубах перетирати, то i вашiй милостi, i менi хiба ж так дiстанеться!
– Зваж, Санчо, на те, – сказав Дон Кiхот, – що скоро чеснота вгору пiде, зараз на неi починаються нагiнки. Мало хто iз славетникiв давнього часу уник злiсних наклепiв i нашептiв. Юлiя Цезаря, понад усiх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили в честолюбствi й деякiй нечистоплотностi, маючи на увазi i одежу, i душу. Про Олександра, прозваного Великим за незлiченнi бойовi подвиги, кажуть, що вiн буцiмто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестiй i до того ж бабiй. Про дона Галаора, брата Амадiса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксiй. Коли вже на таких славетних мужiв, о Санчо, злорiки клевету пускали, то нехай i про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось iншого.
– Тим-то й ба! – вигукнув Санчо.
– Як, виходить, то ще не все? – спитав Дон Кiхот.
– Е, це ще квiточки, ягiдки будуть далi, – одказав Санчо. – Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неi плещуть i клеплють, то зараз я приведу одного чоловiка, який розкаже вам геть-чисто все до останньоi цяти. Вчора ввечерi приiхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанцi вчився й на бакаляра вийшов; пiшов я до нього приiздом повiншувати, а вiн менi й каже, що вийшла, каже, iсторiя вашоi милостi, так i називаеться: «Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi». Каже, що й мене там пропечатано пiд моiм таки йменням – Санчо Панса, i сеньйору Дульсiнею Тобоську, i все, що промiж нами говорилось на двi пари очей – я здумiвся, аж перехрестився: i як воно, думаю, той писака про все дiзнався?
– Запевняю тебе, Санчо, – сказав Дон Кiхот, – що нашу iсторiю списав який-небудь премудрий чарiвник: такий як задумае що написати, то перед ним нiщо не втаiться.
– Еге! – вигукнув Санчо. – Який там премудрий чарiвник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сiд Ахмет Брехунеллi.
