скачать книгу бесплатно
– Добре я втямив усе, що ваша милость отут менi провадила, – сказав Санчо, – тiльки просив би я вашоi ласки одне питання скасувати, що саме в голову менi вступило.
– Не скасувати, а, мабуть, з’ясувати, – поправив його Дон Кiхот. – Питай на здоров’я, а я вже тобi вiдповiм, як зумiю.
– Скажiте менi, пане, – питав далi Санчо, – всi отi Іюлi та Августи, чи як iх там, усi отi лицарi-славути, що вже, ви каете, померли, – де вони теперечки?
– Котрi були погани, тi, видима рiч, у пеклi, – вiдповiдав Дон Кiхот, – а котрi християни (якщо вони справдi були добрими християнами), тi в чистилищi або в раю.
– Ну, добре, – сказав Санчо, – а тепер ще й таке: чи в тих поховальницях, де лежать отi пани великi, е лампади срiблянii, чи висять на стiнах у каплицях iхнiх милицi пам’ятковi, покривала мертвецькi, волосся пасма, ноги чи там очi восковii? А як нi, то чим же тii поховальницi оздобленi?
На те одвiтував Дон Кiхот:
– Поховальницi поганськi являли собою здебiльша розкiшнi храми: попiл Юлiя Цезаря замуровано в урну, а над нею воздвигнуто височезний кам’яний обелiск, що зветься в нинiшньому Римi шпилем Святого Петра;[40 - Те, що попiл Юлiя Цезаря замуровано в урну – легенда; шпиль Святого Петра – обелiск, привезений з Єгипту до Риму в І ст. i встановлений навпроти собору Св. Петра.] у цiсаря Адрiяна за гробовець править цiлий замок, завбiльшки з добре село, що звався колись Moles Hadriani,[41 - Андрiянова махиня (лат.).] а тепер це замок Святого Ангела в Римi;[42 - Йдеться про побудований iмператором Адрiаном (117–138) мавзолей, який служив мiсцем поховання римських iмператорiв, дiйсно величезний: сторона квадрату в його основi – 84 м. У середнi вiки споруду використовували у вiйськових цiлях, тодi ж перейменували в замок Св. Ангела.] цариця Артемiза поховала свого мужа Мавзола в усипальнi, що ii мали за одне з семи чудес свiту, – але жодна з цих гробниць, як i багато iнших, споруджених за поганства, не оздоблювалась покривалами чи iншими такими приносами й пам’ятками, якi свiдчили б, що тут покояться святi.
– Та вже ж не як, – мовив Санчо. – А тепер скажiть iще, яке дiло славнiше: мертвого воскресити чи велетня якого вбити?
– Тут нема чого й питати, – вiдповiв Дон Кiхот, – ясно, що воскресити мертвого.
– Отут же ви, пане, i впiймались! – вигукнув Санчо. – Виходить, той, хто воскрешае мертвих, вертае зiр незрячим, випрямляе кривоногих, уздоровляе недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплицi повно люду молящого до мощей припадае, – вiн i в сьому i в прийдущому вiцi бiльшоi сподобився слави, анiж була коли чи буде у всiх царiв поганських та лицарiв мандрованих у цiлому свiтi?
– Визнаю i я сю правду, – погодився Дон Кiхот.
– Виходить, – вiв далi Санчо, – така вже слава, i благодать, i, сказать би, привiлеi у мощей святих, що з призволу i призводу благочестивоi нашоi матерi-Церкви перед нами тобi й лампади, i свiчки, й покривала, й милицi, i образки, й кучерики, i очi, й ноги, люду хрещеному на побожнiсть, а iм на бiльшу християнську славу. Королi на плечах своiх тii тiла, чи, мовляли, мощi переносять, кiсточки iм цiлують, часточками iхнiми собi каплицi зукрашають, вiвтарi своi найкоштовнiшi приоздоблюють.
– І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? – спитав Дон Кiхот.
– А до того, пане, – одказав джура, – що ми з вами повиннi стати святими, тодi ми найшвидше заробимо собi тоi доброi слави, що до неi так ревно пориваемось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено мiж святих двох ченичикiв-босоножцiв, i кожне тепер за велике собi щастя мае припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залiзних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, пiдперезувались; тii ланцюги, скiльки я знаю, у бiльшiй тепер повазi, анiж Роландiв меч, що десь там у зброiвнi висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вiк довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законi чернечому смиренно ченцювати, анiж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дiйдуть до Бога два десятки бичiв, що сам собi всиплеш, анiж двi тисячi ударiв списових проти всiх отих велетнiв, драконiв та iнших прочвар.
– Воно-то так, – сказав Дон Кiхот, – та не всiм же бути ченцями, i воiстину незлiченнi тi шляхи, якими Господь своiх вiрних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за вiру подвижництво; не один-бо вже рицар вiчного в раю сподобився блаженства.
– Правда ваша, – погодився Санчо, – тiльки чув я, нiбито бiльше в раю все-таки ченцiв, а не лицарiв.
– Це тому, – сказав Дон Кiхот, – що й на сьому свiтi ченцi числом своiм рицарiв переважують.
– А чи мало ж на сiм свiтi всяких мандрованих? – сказав Санчо.
– Мандрованих-то багато, – вiдповiв Дон Кiхот, – але мало хто з них заслуговуе на ймення рицаря.
У таких i iнаких розмовах проiхали вони цiлу ту нiч i другий день, а статись iз ними нiчого такого й не сталося, чим Дон Кiхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечiр другого таки дня побачили вони здаля преславне мiсто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кiхот, а Санчо похнюпив носа, бо вiн же сном-духом не знав, де живе та Дульсiнея i зроду не бачив ii в образ, як, зрештою, i його пан. Обидва вони млiли серцем – той, що скоро мав ii побачити, а той, що нiколи не бачив; Санчо нiяк не мiг змiркувати, що мае робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарештi Дон Кiхот вирiшив не вступати до мiста, поки добре не споночiе; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею рiс, а як пора вже приспiла, увiйшли в мiсто; оттут-то й почалися в них пригоди, справдi на щось путне схожi!
Роздiл IX,
де оповiдаеться зараз побачите, що
Опiвнiчноi години, а може, трохи там ранiше чи пiзнiше, Дон Кiхот i Санчо виiхали з лiсу i вступили в Тобосо. В селищi було тихо й мирно, бо всi мешканцi вже обляглися i спали твердим, як то кажуть, мертвецьким сном. Нiч стояла почасти ясна, почасти хмарна, хоть Санчовi хотiлося, щоб вона i зовсiм була темна, щоб у тiй темнотi знайти якесь виправдання своему невiданню. Довкола чути було лише собачий гавкiт, що вiд нього Дон Кiхотовi аж у вухах лящало, а Санчовi ковалики в грудях кували. Десь-колись попирхували осли по дворах, порохкували свинi або коти нявчали – всi тi рiзнорiднi звуки виразно вчувалися серед нiчноi тишi. Закоханий рицар вiщував собi з того щось недобре, а проте обiзвався до Санча:
– Санчо, сину мiй, веди мене до Дульсiнеi, до ii палацу, може, вона ще не лягала спати.
– До якого там у сина палацу, – заперечив Санчо, – коли я бачив ii високiсть у малесенькiй хатцi.
– То вона, мабуть, подалась була на той час у придомок коло своеi резиденцii, – сказав Дон Кiхот, – розважитись у товариствi з паннами своiми двiрськими, як то чинять зазвичай високороднi сеньйори та принцеси.
– Ох, пане, – зiтхнув Санчо, – коли вже ваша милость думае менi наперекiр, що панi моя Дульсiнея не в хатi живе, а в палатi, то хiба ж тепер той час i та година, щоб дверi там одчиненi були? Чи годиться ж нам грюкати-добиватись, поки нас почують i впустять, чи пристало вночi людей колошкати? Чи подоба до коханок отак нахрапом достукуватись, як гультяй звик чинити, що не дивиться на пiзню годину, а так тобi прийде й гукае i лiзе коли схоче?
– Нам аби тiльки той палац розшукати, – мовив Дон Кiхот, – а там я вже скажу тобi, Санчо, як далi дiяти маемо. А дивись-но, Санчо, якщо менi тiльки не ввижаеться, то он вiн i е, палац Дульсiнеiн, бачиш, велике й темне щось бовванiе.
– Ну, то нехай же ваша милость iде попереду, – сказав Санчо, – може, воно й справдi так. Та хоч i сам увiч побачу i руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер бiлий день.
Дон Кiхот рушив попереду i, проiхавши двiстi, може, ступнiв, наткнувся на будiвлю, що велику од себе одкидала тiнь; побачив високу башту-дзвiницю й домiркувався, що не замок то був, а собор мiсцевий.
– Бач, Санчо, – мовив, – на церкву набрели.
– Та бачу, – одказав Санчо, – гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак – такоi пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо пам’ять моя не заморилась, казав вам уже, що нашоi панi будинок стоiть десь у слiпому завулку.
– А бий тебе Божа сила, недоумку! – закляв Дон Кiхот. – Де ти бачив, щоб замок чи палаци королiвськi по слiпих завулках ставились?
– Знаете, пане, – заперечив Санчо, – воно як де: що край, то обичай. Може, тута в Тобосi так заведено, що тi палаци-озiяки по закутках будуються. Тим-то i прошу вашоi милостi, дайте менi по тих вулицях та завулках добре понишпорити, то, може, й знайду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його з’iли, як маемо через нього стiльки iзданини та блуканини!
– Гляди, Санчо, говори з бiльшою повагою про все, що стосуеться моеi володарки, – остерiг Дон Кiхот. – А втiм, не впадаймо в пасiю, долиймо до окропу холодноi води.
– Та вже впиню себе, впиню, – одмовив Санчо. – Тiльки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашоi мадами будинок, однiсiнький раз бачивши, аби й опiвночi вам зразу одшукав, коли ви самi, пане, не годнi його знайти, хоч певне тисячу разiв уже бачили.
– Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! – сказав Дон Кiхот. – Чи не говорив же я тобi, еретичний сину, сто сот разiв, що сам я зроду не бачив незрiвнянноi Дульсiнеi i нiколи в життi не переступав порогу ii палацу, а закохався в неi з чутки, з людськоi слави про красу ii та розум?
– Уперше чую, – одвiтував Санчо, – i кажу, що як ваша милость ii не бачили, то я й поготiв.
– Бути не може! – не повiрив Дон Кiхот. – Адже ти сам казав, що бачив, як вона пшеницю точила, коли принiс вiдповiдь на листа, що я iй через тебе посилав.
– Ви, пане, не дуже на тее впевняйтеся, – сказав Санчо, – бо, щоб ви знали, бачив я ii i вiдповiдь узяв так само з чутки, а яка вона е, сеньйора Дульсiнея, того не втну, як рукою до неба не сягну.
– Санчо, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – е час на жарти, i е час, що не випадае й не годиться жартувати! Коли я кажу, що зроду не бачив володарки душi моеi i нiколи з нею не говорив, то се не значить, що ти мусиш твердити, нiби й ти не бачився й не розмовляв, бо сам добре знаеш, що тому неправда.
Їдуть вони отак, розмовляють, аж напроти жене щось двох мулiв i плуг, по землi тягнучись, брязкае; не iнакше, подумали, як устав оратай удосвiта в поле на оранку. Так же воно й було; iшов оратай i спiвав тую пiсню, що каже:
Зле скiнчилось для французiв
Полювання в Ронсевалi…[43 - Початок вiдомого iспанського романсу про битву в Ронсенвальськiй ущелинi.]
– От же щоб я вмер, Санчо, – озвався Дон Кiхот, почувши тi слова, – коли не буде нам сеi ночi якогось лиха. Чуеш, якоi той хлоп спiвае?
– Та чую ж, – одказав Санчо, – тiльки до нашоi справи тее полювання в Ронсевалi зовсiм не тичеться. Нехай би собi спiвав хоч i про Калаiноса,[44 - Старовинний романс розповiдае про знатного мавра Калаiноса, який заради доньки халiфа Сарагоси кинув виклик трьом французьким перам, але Роланд вбив його. Існуе вираз: пiсенька про Калаiноса (coplas de Calainos) – щось невчасне, сумнiвне, що нi для кого не мае цiнностi й значення.] все одно, у нашiм дiлi воно нi на добре, нi на лихе не призвiсне.
Як порiвнявся з ними селянин, Дон Кiхот спитався в нього:
– Чи не скажете ви, добрий чоловiче, нехай вам Бiг помагае, де тут палац незрiвнянноi принцеси доньi Дульсiнеi Тобоськоi?
– Пане, – одказав йому парубок, – я сам не тутешнiй, став оце недавно до одного багатого господаря в найми про всяку польову роботу; онде-о навпроти живуть йогомость i паламар сього приходу, вони вашiй милостi напевне скажуть, хоч той, хоч той, про тую панi принцизну, бо мають списки всiх мешканцiв тобоських; тiльки здаеться менi, що нема в цьому селi анi жодноi принцизни, хiба що чимало господарок пановитих, що кожна себе в домi за принцизну мае.
– Серед них же то, приятелю, – сказав Дон Кiхот, – i мусить бути та, про яку тебе питаю.
– Мо’, й так, – погодився парубок. – Бувайте здоровi, бо он уже й на свiт починае займатись.
Та й погнав собi мули, не чекаючи дальшого розпитку.
Побачив Санчо, що пан його нiби розгубився i невдоволений чимось, та й каже:
– А й справдi, пане, затого день бiлий буде, а нам воно нiби нiяково трохи на вулицi. Ось виiдьмо краще з мiста: ваша милость перебуде тут десь поблизу в лiсi абощо, а я по-видному вже вернуся до мiста i пiду по нишпорках, вилажу скрiзь до останньоi загогулини, шукаючи моеi панi дому, чи замку там, чи палацу; то було б велике нещастя, коли б не знайшов, а як iзнайду, то розмовлюся з ii милостю i скажу, де i як ваша милость чекае од неi знаку й слова, аби зiйтися вам обом без ущербку для честi ii i слави.
– Короткий був еси у словi, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – та много мудрого сказав еси. Я згоден i приймаю з превеликою охотою раду, що ти менi дав. Рушаймо ж, сину, знайдемо десь гай, де я цей час iзгаю, а ти повернешся, як сам сказав, i знайдеш мою володарку, i з нею поговориш; вiд мудростi i чемностi ii предивноi собi чекаю ласки.
Санчо намагався чимскорше спровадити пана свого з Тобоса, аби не вийшло наяв те ошуканство його з вiдповiддю, що вiн привозив у гори Моренськi нiбито вiд Дульсiнеi, тож i виiхали вони зразу, не гаючись. Уiхавши милi зо двi коротких од села, знайшли невеличкий лiсок чи, може, й прилiсок, де Дон Кiхот тим часом зостався, – Санчо знов подався до мiста на перемовини з Дульсiнеею. Пiд час тоi мiсii i сталися подii, що неабиякоi вимагають од нас уваги й довiри.
Роздiл X,
де оповiдаеться про хитрощi, на якi пiднявся Санчо, аби заворожити сеньйору Дульсiнею, та про iншi подii, такi ж правдивi, як i потiшнi
Дiйшовши до подiй, що мають оповiдатися в даному роздiлi, автор великоi сiеi iсторii мовить, що хотiв був спершу збути тi подii мовчанням – боявся б то, що нiхто йому не йнятиме вiри, бо Дон Кiхотове божевiлля сягае тут межi i гранi можливого, перевершуючи, либонь, на два арбалетних пострiли щонайсмiливiшу уяву. Та попри всi своi обави i опаски, вирiшив, кiнець кiнцем, списати все достоту так, як воно й дiялось, не додаючи й не однiмаючи супроти правди нiже единоi порошиночки i не дбаючи про те, що хтось, може, поважиться брехню йому завдавати: гаразд же i вчинив, бо правда бувае хоч i тонка, та не ламка i завше над брехнею, мов та олива над водою, наверх вийде. Отож i каже, ведучи далi свою оповiдь, що ставши Дон Кiхот у гаю, дiбровi чи лiсi неподалiк преславного Тобоса, зараз послав Санча до мiста i нехай, сказав, не вертаеться, поки не поговорить його iм’ям з володаркою його i не вблагае ii, аби була ласкава датися на очi щироприхильному своему рицаревi i поблагословити його на щасливе звершення всiх замiрiв його i многотрудних подвигiв. Санчо запевнив пана, що притьмом учинить його волю i принесе йому незгiршу вiстку, нiж того разу.
– Їдь же, сину, – промовив Дон Кiхот, – i не бентежся, як станеш у сяйвi сонця тiеi вроди, що вибрався шукати. Щастен еси понад усiх на свiтi зброеносцiв! Пильнуй же добре i примiчай гаразд, як вона тебе прийме: чи не змiниться на лицi, коли ти од мене вiстку подаватимеш, чи не стурбуеться, не замiшаеться, почувши мое наймення, чи не вiдкинеться на подушки, коли застанеш ii на препишному сидiннi, що ii гiдностi пристало; а як, бува, стоятиме, то гляди, чи не буде переступати з ноги на ногу; чи, як даватиме вiдповiдь, не повторить ii два або три рази, чи голос ii при тому не перемiниться з ласкавого на суворий або ж навпаки – з непривiтного на приязний; чи не знiме руки волосся поправити, хоч би там i поправляти не було чого, – одне слово, придивляйся пильно, сину, до всiх ii вчинкiв i порухiв, бо як ти менi iх докладно змалюеш, я зможу домiркуватись, що крие вона в тайниках свого серця проти моiх любощiв; ти мусиш, Санчо, знати, коли ще не знаеш, що в справах кохання всi отi дii i зовнiшнi порухи, котрi проявляються при подiбних розмовах, суть несхибнi вiсники того, що дiеться у глибинi душi. Отож iдь собi, мiй друже, i нехай тебе веде доля, щасливiша од моеi, хай супроводить тебе бiльший успiх, нiж той, якого я з тривогою сподiваюсь, зостаючися тут у прегiркiй самотинi.
– Я iду i незабаром вернуся, – сказав Санчо. – Носа вгору, пане, а то ви вже його похнюпили до самого долу, мов курчата погубили. Знаете, як то кажуть: добрий дух i горе боре; на ката бодня, як сала чортма; щастя, як трясця – на кого схоче, на того й нападе; а ще говорять – i гадки не мав, i зайчатко впiймав… Се я проти того кажу, що вночi то ми не знайшли палацу чи там замку нашоi панi, а вдень я набiжу того неждано-негадано. Ну, а вже як набiжу, то дам собi ради.
– Що й казати, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – ти тулиш до нашого дiла своi приказки, як горбатого до стiни; благаю Бога, щоб дав менi кращу долю, нiж тобi мову.
По тих словах Санчо повернув i затяв Сiрого, а Дон Кiхот так i застиг у сiдлi – упнувши ноги в стремена i спершись на списа, вiн поринув у смутнi й невиразнi якiсь роздуми. Лишiмо ж його тут i прослiдкуймо за джурою, що не менш сумливо i думливо вiддалився вiд свого пана. Ледве виiхав iз лiсу, озирнувся – аж Дон Кiхота вже не видно; тодi зiскочив з осла, сiв пiд деревом та й почав сам iз собою розмовляти та мiркувати:
– Ануте, брате Санчо, скажiть, куди се ваша милость путь верстае? Чи не осла, бува, шукаете, що десь забiг? – Та нi. – А кого ж ви шукаете? – Шукаю того, не знаю кого, сказать би принцизну, а з нею сонце краси i все небо небське. – А де ж ви, Санчо, гадаете знайти тее диво? – Де? У преславному мiстi Тобосi. – Гаразд, а од кого ви ii шукаете? – Од славного лицаря Дон Кiхота з Ламанчi, що кривду направляе, жаждущого годуе, а голодного поiть. – Знаменито. А ви ж знаете, Санчо, де ii дiм? – Та каже пан, що десь тут мають бути чи то палати королiвськi, чи замок якийсь гордопишний. – А чи ви ж ii хоть раз коли бачили? – Анi я, анi пан мiй не бачили ii зроду. – А чи не здаеться вам, що то буде слушно й справедливо, коли тобосцi, дiзнавшися, що ви приiхали сюди викрадати iхнi принцизни та iхнi дами баламутити, вiзьмуть та й обкладуть вам боки добряче киями, що й кiсточки цiлоi не лишиться? – Та, може, воно було б i по правдi, тiльки ж я посланець, а воно ж ото i в пiснi спiваеться:
Любий друже, ви посланець,
І нема на вас вини…[45 - Рядки, що зустрiчаються в двох романсах, зрештою, стали розмовним зворотом.]
– Не вповайте на тее, Санчо: люди в Ламанчi все гарячi та гонористi i не дадуть собi на носi грати. От iй же богу святому, як присочать вас, то матимете клопiт. – А згорiло б ти йому! Удар, громе, куди-iнде! Комусь кисличок закортiло, а на мене щоб оскома напала… Ще й надто – в Тобосi Дульсiнеi шукати, то все одно що в Равеннi Марiю, а в Саламанцi бакаляра. Лукавий, сам лукавий мене в се дiло вплутав, а вже ж не хто!
Провiвши Санчо сей монолог, дiйшов нарештi такоi думки:
– Ну, що ж! На все е лiки, тiльки на смерть немае: хоч-не-хоч, а наскiнчу життя всi пiд ii кормигу пiдпасти мусимо. Пан мiй, те я вже з тисячi ознак помiтив, таки божевiльний, хоч в’яжи його, та й я недалеко втiк, може, ще й за нього дурнiший, бо зв’язався з ним та й служу; недурно ж то мовиться, що з яким пристаеш, сам таким стаеш; хто з псами лягае, той з блохами встае. А як уже вiн не сповна розуму i в нетямi своiм однi речi за другi мае, бiле за чорне, а чорне за бiле, як вiтряки мав за велетнi, а воли чернечi за верблюди, як отари овечi здавались йому вiйськом ворожим абощо, то не важко йому буде бляхмана пустити i виставити першу-лiпшу селянку за сеньйору Дульсiнею; як вiн не повiрить, то я забожусь, а як сам божитиметься, що нi, то я перебожусь, що таки так; як вiн затнеться, то я затнусь iще дужче, аби тiльки мiй чорт старший був – а там уже дiйся Божа воля. Може, через ту мою впертiсть вiн уже перестане посилати мене в таких-о справах, побачивши, яке з того пуття бувае, може, подумае, авжеж, подумае, що то якийсь лихий чарiвник заворожив його панi, аби вчинити йому шкоду й невигоду.
Отак надумавшись, Санчо Панса втихомирив свого духа, бо дiло, вважай, уже зроблено – пересидiти отут тiльки до передвечора, аби Дон Кiхот повiрив, що джура вже туди й назад устиг змахати. І так же все добре для нього склалось: тiльки пiдвiвся, аби на Сiрого сiсти, аж бачить – од Тобоса прямо на нього трое селянок iдуть на трьох осликах чи, може, й ослицях, тут автор не каже точно, та бiльше того, що то були-таки ослицi, бо селянки iх частiш беруть собi пiд верх; однак годi тим дуже клопотатись, бо ж особливоi ваги воно не мае. Скоро Санчо уздрiв тих селянок, зараз же рвонув з копита до пана свого Дон Кiхота, а той собi все зiтхав та розливався незлiчними жалями любовними. Як побачив рицар свого джуру, зараз спитав:
– Ну як, друже Санчо? Бiлим чи чорним камiнцем маю я сей день одзначити?
– Краще одзначте його, пане, червоним, – вiдповiв Санчо, – як ото по неверситетах оповiщення малюють, щоб виднiш було.
– Виходить, ти принiс менi добру звiстку? – спитав Дон Кiхот.
– Таку добру, пане, – одказав Санчо, – що вашiй милостi лишаеться тiльки пiдострожити Росинанта й виiхати в чисте поле, де ви побачите сеньйору Дульсiнею: вона вже iде вам назустрiч iз двома двiрськими дамами.
– Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш? – здивувався Дон Кiхот. – Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радiстю розвiяти невдавану мою тугу.
– А нащо б я мав дурити вашу милость? – заперечив Санчо. – Та ви зараз же можете перевiрити, правду я кажу, чи нi. Ну ж бо, торкнiть коня острогами та й гайда – побачите, яка там панi наша принцизна одягна та ошатна, сказано велика сеньйора. І на самiй, i на дамах-прибiчницях золото так i ряхтить, перли так i сяють, дiаманти так i грають, рубiни так i горять, а парча то, мабуть, у десять чи й бiльше сталок. А волосся iм по плечах стелеться, сонячним промiнням на вiтрi мае; iдуть же верхи на трьох свиноходах переполасих, що любо й дивитись.
– Мабуть, усе ж таки на виноходах, Санчо?
– Чи там на свиноходах, чи на виноходах, то невелика одмiна, – сказав Санчо. – На чому вже iдуть, то iдуть, i все ж такi хорошулi, що ну, а найпаче панi моя, принцизна Дульсiнея, що тiльки глянь та й зомлiй.
– То й iдьмо, Санчо, сину, – сказав Дон Кiхот. – У нагороду ж за цюю несподiвану й щасливу вiстку я дам тобi найлiпший трофей, що здобуду в найпершiй пригодi, а як цього мало, то додам iще й трое лошат, що знайдуться сього лiта в трьох моiх кобил – вони ж, як сам здоров знаеш, ходять у нас по громадському вигону жеребнi.
– Буде з мене й самих лошат, – одказав Санчо, – бо ще невгадно, чи припаде вам у першiй пригодi який путящий трохвей.
Не гаючись, виiхали вони з лiсу й побачили неподалiк тих трьох селянок. Дон Кiхот пробiг оком по всьому тобоському шляху i, не постерiгши нiде нiкого, крiм цих дiвок, збентежився непомалу й спитав у Санча, де ж вiн тих дам покинув – у мiстi, чи за мiстом.
– Як то за мiстом? – вигукнув Санчо. – Чи вам, пане, повилазило, що не бачите – оце ж вони i е, iдуть i сяють, як сонце ополуднi.
– Кого я бачу, Санчо, – сказав Дон Кiхот, – то се тiльки трьох мужичок на трьох ослах.
– Боронь мене, Боже, од бiсовоi мани! – гукнув iзнов Санчо. – Та певне ж ото i справдi цi виноходи, чи як iх, бiлiсiнькi, як той снiг, уздрiлись вашiй милостi ослами? Та якби воно так було, то я на собi всi патли обiрвав би!
– А я тобi кажу, друже Санчо, – провадив свое Дон Кiхот, – що се таки осли чи нехай ослицi, i се така сама правда, як те, що я Дон Кiхот, а ти Санчо Панса; принаймнi так воно менi здаеться.
– Мовчiть, пане, – сказав Санчо, – не говорiть таких дурниць, а ото вiзьмiть очi в руки та iдьте привiтайте володарку ваших дум, он-о вже вона зовсiм близько.
Сее сказавши, поспiшив сам назустрiч трьом селянкам, iзлiз iз Сiрого, взяв осла одноi дiвчини за вуздечку i, ставши перед нею на обидва колiна, промовив:
– Королево, i принцизно, i княгине красоти! Нехай зволить ваша великiсть i високiсть поглянути ласкавим та милостивим оком на сього вiдданого вам лицаря, що став отут каменем маймуровим, зомлiв i завмер перед вашою пишновеличною парсуною. Я в нього зброеноша, вiн же сам – мандрований лицар Дон Кiхот з Ламанчi, званий iще Лицарем Сумного Образу.
Тут уже й сам Дон Кiхот клякнув на колiна побiч Санча, недомисленно витрiщивши очi на ту, котру Санчо величав королевою i княгинею; вбачивши у нiй просту сiльську дiвку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, вiн остаточно розгубився i не важився розтулити рота. Дiвчата й собi здивувались неабияк, угледiвши сих двох недiбраних прояв, що, впавши навколiшки, загородили iхнiй товаришцi дорогу; вона ж нарештi здобулась на слово i гукнула сердито й досить неввiчливо:
– Якоi холери на дорозi поставали? Ану, гетьте, дайте проiхати, бо нам нiколи.
Обiзветься тодi Санчо:
– О, велика принцизно i всетобоська сеньйоро! Невже ваше чеснородне серце не зласкавиться над опорою i муром мандрованого лицарства, що так уклiнно колiнкуе перед вашою ясновельможною особою?
Почувши сее, друга дiвка сказала:
– А я тебе шаную, як собаку рудую! Гля, гля, як паничики пiдсипаються, щоб iз селючок смiх собi зробити! Та ми й самi прикладки прикладати вмiемо. Ідiть собi путею, а ми пiдемо своею – оце вам i вся.
– Вставай, Санчо, – промовив тут Дон Кiхот, – бачу вже, що лихая доля завзялась на мене i переп’яла всi шляхи, якими втiха могла б прийти в цю хвору душу, в тiло це стражденне[46 - Рядок з еклоги вже не раз згадуваного Гарсiласа де ла Веги.]… А ти, найвища цното, якоi тiльки можна бажати, вершино людськоi шляхетностi, едина вiдрадо сього зболiлого серця, що тебе кохае! Дарма що той лихий чародiй, переслiдуючи мене, захмарив i забiльмив моi очi i тим, а не чим iншим, перетворив i спотворив незрiвнянну твою вроду, обернувши тебе в убогу селянку, а може, й мене перекинув у яке страшидло, аби тiльки мiй образ в очах твоiх знемилити – поглянь, подивися на мене ласкаво та нiжно, i нехай ся колiнопоклонна покора моя перед твоею знiвеченою красою засвiдчить пал душi моеi, що божествить тебе незмiнно.
– Тринди-ринди, дiдусику! – огризнулась дiвка. – Страх люблю, як менi хто ляса пiдпускае! Одчепiться вже, дайте проiхати, i спасибi вам у шапку.
Санчо одступився i дав iй дорогу, радий та веселий, що так iз сiеi халепи вискочив. Побачивши, що облогу знято, дiвка, яку мали за Дульсiнею, штрикнула свого свинохода рiжком i погнала вперед по полю. Та, мабуть, цього разу стрекало дошкулило ослицi дужче нiж коли: вона вихонула кiлька разiв задом i скинула сеньйору Дульсiнею додолу; побачивши сее, Дон Кiхот побiг ii пiдводити, а Санчо кинувся пiдрихтувати й пiдтягнути сiдло, що з’iхало ослицi на живiт. Як джура приладнав сiдло, Дон Кiхот хотiв своiми руками пiдсадити свою заворожену володарку наверх, та вона збавила його од тоi мороки – сама пiдвелась, одступила трохи, взяла розгiн i, впершись обома руками ослицi в крижi, легше од сокола скочила в сiдло й сiла верхи по-чоловiцькому.
– Роком святим клянуся, – вигукнув Санчо, – наша панi й володарка така метка, як шулiка, а вже верхи iздити то хоч якого бравого кордованця чи мексиканця навчить! Одним махом через заднiй облук перемайнула, а тепер ось без острогiв жене свого винохода, мов зебру тую. Та й дворачки од неi не одстали – летять, не кажи ти вiтер!
І правда – забачивши Дульсiнею в сiдлi, товаришки ii й собi затягли ослицi та й погнали за нею, може, з пiвмилi тiкали отак необзир. Дон Кiхот провiв iх очима, а як iх уже й не видно стало, обiзвався до Санча:
– От бачиш, Санчо, як незлюбили мене тii чародii! Бачиш, як далеко сягае iхня до мене злоба та ворожнеча, коли вже й ту вiдраду в мене вкрали, яку я мав би од споглядання правдивого виду володарки моеi. Мабуть, таки й справдi народився я, щоб являти взiрець нещасливого, щоб бути цiллю й метою, куди цiляють i влучають стрiли лихоi долi. Іще й на те вважай, Санчо: мало було тим лукавим, що перемiнили й переiнакшили мою Дульсiнею, так iще злицювали ii i перечарували на тую пiдлу й гидомирну хлопку, a надто позбавили ii приемних пахощiв, таких притаманних вельможним сеньйорам, що витають в амбрi та квiтках. Чиню тобi вiдомо, Санчо, що коли я пiдiйшов до Дульсiнеi, щоб пiдсадити ii на винохода (се ти так кажеш, а менi здавалось, що то ослиця), то од неi вдарив такий прикрий часниковий дух, що менi аж душу млоiло й вивертало.
– Ох же й сволоцюги! – обурився Санчо. – Ах ви ж чорнокнижники падлючнi та лиходумнi, коли вже я дiждуся, що вас нанижуть зябрами, як тих сардин, на тичку! Багато ви знаете, багато можете, багато лиха коiте… Мало вам було, негiдники, що моеi панi перловii очi на дубовi кислички перемiнили, а волосся щирозлоте на рудий бичачий хвiст, а всю вроду з хорошоi на погану – то вже хоч би пахощiв не чiпали, нехай би хоч нюхом ми вгадали, що криеться пiд тiею грубою корою. Хоча, правду кажучи, то я там нiякоi бридоти не бачив, саму тiльки красу; а ще бiльше краси iй наддавала лунинка справа над губою, мовби вусик який – семеро чи восьмеро бiлявих волосинок, не кажи ти золоття, а завдовжки бiльше як у п’ядь.
