скачать книгу бесплатно
– Бачу, бачу, дружино моя, – сказала Тереза, – що нелегкий хлiб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тоi халепи.
– Скажу тобi по правдi, жiнко, – признався Санчо, – що якби не мав надii в скорiм часi на губернаторя вискочити, то вже менi хоть лягай та помирай.
– Оце вже й не думай, чоловiче, – заперечила Тереза. – Живи, живи, баранчику, хоть ти й шолудивий! Аби ти був жив, i хай западуться всi на свiтi губернаторства: без того панства ти з матернього лона вийшов, без того панства досi якось жив, без того панства i в могилу зiйдеш, чи хай понесуть тебе, коли Бог до гурту покличе. Живуть же якось люди без губернаторства, i таки живуть, i таки люди iх за людей мають. Голод то найлiпша в свiтi приправа, i бiдним ii нiколи не бракуе, тим i iдять вони все в охотку. Та гляди вже менi, Санчо: коли ненароком таки вилiзеш на губернаторя, то не забудь же за мене й за дiток. Санчиковi вже п’ятнадцятий минув, час до школи давати; дядько настоятель хоче його в духовнii вивести. А Марiсанча,[27 - Складовою iмен в Іспанii могло бути iм’я батька, часом в його зменшувальнiй чи жiночiй, як у цьому випадку, формi.] донька твоя, вже на порi стала, аж регне замiж; дiвцi так замiжжя сниться, як тобi оте губернаторство. Сказано – краще ледачому супружниця, нiж доброму пiдложниця.
– Слово честi, – сказав Санчо, – коли Бог пошле менi губернаторство абощо, то я, жiночко, за такого великого пана Марiсанчу нашу оддам, що нi приступу: всяке вельможною ii величатиме.
– Е, нi, Санчо, не треба, – заперечила Тереза, – оддай ii за рiвню, то воно лучче буде. А то перебереться з дерев’яних черевикiв у дорогi пантофлi, з сiроi десятчаноi спiдницi в ребронти та едвабнi кунтушi, з Марiки, що всяке iй «ти» каже, зробиться ясною панею чи там вельможною – i буде дiвка, як у сливах, що не ступне, то все не так, що не скаже, то все вклепаеться; сказано, до хлопськоi основи панське поткання не пристане.
– Мовчи, дурна! – гримнув Санчо. – Мине рiк чи два, i набереться вона благородних звичаiв, помажеться панiею, якось-то воно буде; аби вельможества доскочити, а то все трава.
– Ей, Санчо, Санчо, – вмовляла його Тереза, – не кидайся свого стану, не микайся мiж пани, чого б я так високо лiтала? Не дурний то приказку вигадав, що чухайся, каже, вiл з волом, а кiнь з конем. Воно то лепсько було б нашу Марiку за якогось грапчука або там лицарчука вiддати, та гляди, щоб вiн потiм пiд сердиту руч мугиркою ii не взивав, що в тебе, скаже, батько гречкосiй, а мати товстопряха. І не кажи менi, чоловiче, й не говори, не на те я свою доню кохала… Ти тiки, Санчо, грошикiв добудь, а дочку за люди вiддати – то вже мiй клопiт. Є в нас тут Хуана Гевала син, Лопе зветься; там такий дебелень та кремезень, що ну! Знаемо його добре, а дiвка йому нiби в око впала, вже й насватуватись почина – чим не пара? Сказано, рiвня, i вп’ять-таки – в нас пiд оком, отак i житимемо вкупi любенько, батьки й дiти, зятi i внуки, в мирi i злагодi, в Божому благословенствi. І не важся менi оддавати ii кудись у столицю, в пишнii палати, бо нiкому там вона не буде анi до розмови, анi до любовi.
– Тю на тебе! – вигукнув Санчо. – Чи ти Тереза, чи ти нетвереза? Чого се ти нi сiло нi впало менi впоперек iдеш, не хочеш, щоб я видав дочку замiж, як сам знаю, щоб я од неi вельможних онукiв дiждався? Чув я, жiнко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе нарiка, як воно стороною пiшло. Негоже нам i тепер перед ним зачинятись, коли само в дверi добуваеться; дме ходовий вiтер – напинаймо ж вiтрила!
Оцi Санчовi вислови та деякi iншi, що нижче будуть наведенi, i схиляють перекладчика до думки, що сей роздiл пiдроблений, сказати б, апокрифiчний.[28 - Апокрифiчний – сумнiвний, несправжнiй, пiдроблений.]
– То по-твоему, дурепо, – казав далi Санчо, – погано буде, коли я грошовитого якогось уряду допнуся, витягну всiх iз багнюки, оддам Марiсанчу за кого схочу, а люди на тебе казатимуть донья Тереза Панса, i ти сидiтимеш у церквi на килимах, на подушках та на атласах, що всi загумiнковi шляхтянки аж казитимуться з завидкiв? Коли так, то й нидiй собi в своему мужицтвi, стiй на днiм мiсцi, мов та фiгура мальована! Та й годi вже балачок: ти собi хоть розсядься, а Марiсанча однако грапинею буде.
– Схаменися, чоловiче! – не вгавала Тереза. – Боюся я, щоб те грапство дитини моеi не погубило. Роби ii хоть княгинею, хоть дукинею, та не буде на те моеi волi i згоди. Я, небоже, все за рiвнiсть стою i страх не люблю, як хто з доброго дива паношиться. Як хрестили мене, то назвали просто Терезою без нiяких витребеньок та фиглiв-миглiв, без того дурного панькання та донькання. Батька мого звали Каскахо, а мене, що я твоя жiнка, звуть Тереза Панса, хоть по праву мали б казати Тереза Каскахо; ну, та як усяке право можна повернути криво, то нехай уже буде й Панса, я нiчого, тiльки не треба менi того донькання, бо я його не знесу. Не хочу я того поговору, що люди як побачать, що я вже одяглася за грапиню чи за губернаторшу, то всi говоритимуть: «Іч, – скажуть, – як пиндючиться та великоноситься наша нетiпаха! Ще вчора, знай, мичку микала, на службу Божу йдучи, голову запаскою, замiсто накидки, вкривала, а ниньки в ребронти прибралась iз защiпками дорогими та й гне кирпу, буцiмто ми не знаемо, хто вона така есть». Нi, поки Бог не одiбрав у мене моiх сiм чи п’ять (чи скiльки там е) чуттiв, нiхто од мене такого страмовища не дiжде. Ти собi, чоловiче, губернаторюй чи островуй i пишайся, скiльки влiзе, а я з дочкою з села нi нога, клянусь спасiнням моеi матерi! Чеснiй жiнцi путь вiдома – зламай ногу, сиди дома; то у дiвки справжня цнота, як за свято iй робота. Їдь собi з своiм Дон Кiхотом на пригоди, а нам лиши нашi знегоди; як добрi будемо, то вже Бог погодить, що й нам розпогодиться. Та не знаю я, хто йому того дона причепив, бо батьки й дiди його хоть i панували, та зроду не донували.
– Отепер я бачу, що тебе таки навiдило, навiжена! – гукнув Санчо. – Гей, жiнко, i намолола ж ти такого, що нi в тин нi в ворота. Я iй дiло кажу, а вона менi якiсь витребеньки та защiпки, приповiдки та пишання… Дурна еси та безголова (iнакше тебе й назвати не мона, бо не тямиш, що тобi кажуть, i сама свого щастя цураешся)! Се ж якби я казав, щоб дочка наша з башти комiть головою кинулась чи свiтами пiшла блудити, як тая королiвна донья Уррака,[29 - Уррака (1033 чи 1034–1101) – одна з доньок короля Фернандо І Кастильського, який передав iй у спадок Самору. Слова Санчо вiдсилають не до реальноi iсторii королiвни, а до романсу, в якому Уррака, обiйдена батьком у заповiтi, вирiшуе торгувати власним тiлом, вiддаючи заробленi грошi на упокiй його душi.] тодi ти мала б причину менi суперечити. А коли я в три мига, за одним махом-пахом добуду iй панство та вельможество, виведу з грязi в князi, посаджу на стольцi високiм, не кажи ти престолi, мiж цiлу гору подушок атласних, що куди тобi Атлаським горам, – то чого ж ти комизишся, чого не хочеш, щоб було по-моему?
– Знаеш чого, чоловiче? – одказала Тереза. – Бо е така приказка: хто тебе вдяга, той i роздяга. Як убогий iде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, i вже не обберешся пересудiв та перегудiв, бо тi огудники в нас на вулицi раз у раз бджолиними роями гудуть.
– Слухай-но, Терезо, що я тобi зара’ скажу, – мовив Санчо, – бо ти такого, мать, iще зроду не чула. Се, коли хоч, i не моi слова, а отця казнодiя глаголи, що минулого посту в нашiй сiльськiй церквi казань провадив. Як пак вiн казав? Ага, теперiшнi, кае, речi, що ми очима споглядаемо, живiше, кае, i мiцнiше врiзуються, вкарбовуються i впечатуються в нашу пам’ять, анiж речi минулii.
(Оце ж те друге мiсце, через яке перекладчик уважае сей роздiл за пiдробку, бо Санчо тут провадить речi, недоступнi його розумiнню.)
– А звiдси випливае, – вiв далi Санчо, – що як бачимо яку персону одiжну чи ошатну i службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неi та повага; хоть i пригадаемо собi, що ми ii перше в низотi бачили, тiльки тоi ганьби, що вона була незаможна чи там невельможна, вже нiби нема, бо те все минулось, а е тiльки те, що ми живовидячки уздрiваемо. А як той чоловiк, що фортуна його винесла з рiдного болота на верхiвля слави й процвiту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собi доброзвичайний, до всякого щедровитий i приязний, супроти вiкодавньоi родовитоi знатi не гордливий, то будь певна, Терезо, що нiхто не буде згадувати, ким вiн передше був, а всi поважатимуть за те, чим вiн тепер е, крiм хiба завидникiв яких, що од них нiяка щаслива доля не вбезпечиться.
– Не втямлю я, чоловiче, що ти там говориш, – упала йому в рiч Тереза. – Роби собi, як знаеш, i не мороч менi голови тими химерниками та риториками. Коли вже ти так неохвiтно наважився…
– Непохитно, треба казати, жiнко, а не неохвiтно, – поправив ii Санчо.
– Ти, чоловiче, до мене не чiпляйся, – образилась Тереза. – Я тобi говорю, як Бог на душу положив, i високо в хмари не лiтаю. Як уже тобi притьмом забандюрилось на губернаторя вийти, то вiзьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правлiння навикае, бо синам годиться батькове ремесло переймати i далi провадити.
– Як стану губернатором, – одказав Санчо, – то випишу його поштою, а тобi грошей пришлю, iх у мене буде до стилоi мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачiв, то всяке йому з радоi душi позичить. Ти ж гляди менi, так його прибери, щоб видавав не на того, ким е, а на того, ким мае стати.
– Пришли тiльки грошей, – мовила Тереза, – а я вже його вичепурю, як лялечку.
– Виходить, ми з тобою договорились, – сказав Санчо. – Бути нашiй доньцi грапинею.
– Як стане вона грапинею, – одповiла Тереза, – то вже, вважай, я ii поховала… Ну, та роби, кажу, як знаеш: така вже наша доля жiноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловiкам коритись, хоть буде вiн у тебе дурний, як ступа.
Сее сказавши, заплакала так ревно, мовби Марiку ii вже справдi мертву ховали. Санчо потiшав ii, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потiм. На тому розмова iхня i скiнчилась, бо Санчо подався до Дон Кiхота, аби дiстати розпорядок на дорогу.
Роздiл VI
Про що говорилось мiж Дон Кiхотом та ключницею й небогою, – а воно в сiй iсторii неабияку мае вагу
Поки там Санчо Панса та жiнка його Тереза Каскахо провадили тую премудру розмову, небога й ключниця Дон Кiхотовi теж не гуляли. З тисячi ознак постерiгали вони, що пан iхнiй i дядько втрете збирався з дому повiятись i знов за свое мордоване, по-iхньому, рицарство взятись, тож i намагались на всi лади одвернути його од того лихого замiру, так що ж? Говори до гори, а гора не чуе; холодного залiза, кажуть, не вкуеш. Усяк уже пiдходила до нього ключниця, а тодi й каже:
– Коли вже ваша милость не хоче тихо й мирно дома сидiти, а притьмом горами й долами гуляти та товктися по свiту, мов грiшна душа по пеклу, шукаючи отих, як ви кажете, пригод, а по-моему, злигоднiв, то доведеться менi, мабуть, слiзно благати святого Бога та ясного короля, аби якось тому лиховi зарадити.
На те одказав iй Дон Кiхот:
– Не знаю, господине, яка буде вiдповiдь од Бога на твое благання, не знаю, що врадить тобi його милость король; знаю тiльки, що будь я королем, я не вiдповiдав би на тi безконечнi й здебiльшого недоречнi суплiки та прохання, якi йому щодень Божий подаються. І без того в королiв не збувае на рiзнi многоважнi справи, а ще мусять кожного вислухати, кожному рiшенець дати, тим i не хотiв би я, аби його королiвська милость ще й моiми дiлами турбувалась.
– А скажiть нам, пане, – упала йому в рiч ключниця, – хiба при дворi його величностi немае лицарiв?
– Є, та ще й немало, – одказав Дон Кiхот, – iх наявнiсть додае величi можновладцям i пишноти королiвському маестатовi.
– Так чого ж би й вам, – спитала ключниця, – не служити ясному пановi королю вашому, тихо й мирно при дворi його пробуваючи?
– Бачиш, госпосю, – одказав Дон Кiхот, – не всi рицарi можуть бути двораками, не всi двораки можуть i мусять бути мандрованими рицарями; всякi люди на свiтi потрiбнi. Хоч ми нiби всi рицарi, та е велика рiзниця мiж ними й нами: тi двораки, не виходячи зi своiх покоiв i не переступаючи двiрських порогiв, гуляють по всьому свiту, на мапу дивлячись, i воно iм нiчого не коштуе, бо не долягае iм нi спека, нi холод, нi спрага, нi голод, тодi як ми, правдивi мандрованi рицарi, за всякоi погоди й негоди, чи то сонце, чи мороз, чи вiтер, чи буря, вдень i вночi, пiшо i кiнно мiряемо землю своiми ногами, а ворогiв знаемо не мальованих, як тамтi, а таки натуральних, живих, i нападаемо на них при першiй-лiпшiй нагодi, i вдаряемо з маху, не вважаючи на всякi дурницi, на всi отi правила поединковi, у кого там меч або спис коротший, а в кого довший, чи не схований у противника на грудях амулет який або талiсман, чи сонце не дае переваги одному з суборцiв, i всi такi iншi церемонii, що iх дотримують у приватних поединках i що ти iх не знаеш, а тiльки я. Не забувай i того, що завзятий мандрований рицар, побачивши перед собою хоч i десять велетнiв, що голови iм сягають не то хмари, а поза хмару, ноги – як височеннi вежi, руки – як щогли на великих i могутнiх кораблях, очi завбiльшки з млиновее коло i палають, мов печi в склянiй гутi, – побачивши, кажу, таких велетнiв, не злякаеться iх нiяким свiтом, а з шляхетною самовладою та безстрашним серцем стае з ними до бою i, якщо це тiльки можливо, подужуе й перемагае iх за малу часину, хоть вони хай будуть окритi лускою з якоiсь там риби, що, кажуть, за алмаз твердiша, i озброенi не мечами, а гострими шаблюками з дамаськоi гартованоi сталi чи залiзними булавами з крицевими шпичками, що я iх сам не раз та й не два бачив. Усе це я кажу тобi, госпосю моя, аби ти зрозумiла, чим однi рицарi вiд других вiдрiзняються. По правдi можновладцi мали б вище цiнувати сей другий, вiрнiше, перший розряд рицарський, тобто мандрованих рицарiв, бо серед них, повiдае iсторiя, i такi завзятцi бували, що не одно царство завдячувало iм благо свое й порятунок.
– Ой дядечку! – гукнула тут небога. – Та зрозумiйте ж ви нарештi, що тi оповiдання про мандрованих рицарiв – то все вигадки та вимрiйки, а романи, що про них понаписувано, треба хоч попалити, хоч покутницьку верету на них накинути або так якими таврами позначити, щоб усякому було видно, якi вони баламутнi та пагубнi для добрих звичаiв.
– Клянуся Богом, що мене при життi тримае, – крикнув Дон Кiхот, – що якби ти не була рiдною моею племiнницею, тобто донькою единоматерньоi сестри моеi, я так би тебе покарав за цi блюзнiрськi слова, що весь свiт жахнувся б! Де видано, щоб отаке дiвчинисько, що й прутами плетiльними як слiд орудувати ще не навчилось, та розпускало язика й наважувалось критикувати рицарськi романи? Що сказав би пан Амадiс, якби таке почув? Та вiн, напевне, дарував би тобi, тим, що був найлагiднiшим i найчемнiшим рицарем свого часу i славився надто як оборонець дiвиць; але мiг би се почути й хтось iнший, i тобi б не поздоровилось, бо не всi вони ввiчливi та приязнi, е мiж ними й нечеми та грубiяни: бачиш, не кожен, хто себе рицарем називае, е таким цiлком i повнiстю, один то суте золото, а другий – червона мiдь; хоть усi вони на позiр видають рицарями, та не кожен витримае перевiрку спробним каменем iстини. Бувають люди низького роду, якi пнуться до рицарства, бувають i родовитi рицарi, якi намагаються чернi подобитись; тi прагнуть угору з амбiцii чи з доброчесностi, а сi знижаються iз недолугостi своеi чи з порочностi. Треба мати гострий, допитливий розум, аби розрiзняти сi двi вiдмiни рицарiв, що звання в них одне, а суть зовсiм несхожа.
– Боже милий! – сплеснула руками небога. – Ви, дядечку, знаете стiльки всякоi всячини, що могли б у разi потреби вийти на казальницю i проповiдувати народовi, – i водночас мов слiпота яка вас ударила, мов глупота яка вам розум охмарила, що ви маете себе за молодця, будучи стареньким, вважаете себе за моцаря, будучи недужним, хочете кривди випрямляти, коли вас самого скривило, а надто що ви рицарем себе звете, коли ви не рицар, бо хоть шляхтич i може бути рицарем, та не такий же вбогий.
– У тому, що ти сказала, небого моя, е чимало правди, – вiдповiв Дон Кiхот. – А про людськi роди та стани мiг би я тобi такого нарозказувати, що ти зачудувалася б, не хочу тiльки людського з божественним мiшати, тим i промовчу. Скажу тiльки от що, любi моi: всi роди, якi тiльки е на свiтi, можна звести до чотирьох основних рiзновидiв (слухайте ж пильно). Однi, взявши свiй початок iз самiсiньких низiв, росли й мiцнiли, аж поки досягли найвищоi слави; другi були великi з самого почину i, зберiгаючи ту велич упродовж вiкiв, доховали свiй первiсний високий стан до наших днiв; третi мали славний початок, та йшли все вниз i вниз, аж поки не звелись нанiвець, на пшик, на пiрамiдальний шпиль що, як рiвняти до основи чи теж фундаменту, е лише уявна точка, тобто нiщо; нарештi четвертi – таких найбiльше – i в ночинi були малозначнi, i в серединi вгору не вибились, i наприкiнцi голосного ймення не мають: то все люди простi, посполитi. Прикладом першого рiзновиду, коли рiд незначного походження сягае вершин величi й донинi втримуеться на тiй висотi, може служити Оттоманська династiя, що початок iй поклав простий собi пастух, а нинi вона знаходиться в зенiтi слави. Прикладом другого рiзновиду, коли з первопочину високий рiд зберiгае й надалi свою гiднiсть, хоч i не примножуе ii, можуть бути численнi монаршi доми, що дiстають свою владу правом спадку i втримують ii в давньому обсязi, не виходячи з миролюбностi своеi за межi дiдичних володiнь. Можна наводити тисячами приклади таких родiв, що починали блискуче, а потiм поступiнно пiдупадали, – всi отi фараони та Птоломеi египетськi, цезарi римськi i цiла зграя (скажу так) незлiченних можновладцiв, царiв i володарiв мiдiйських, ассирiйських, персидських, грецьких i варварських; всi цi роди й династii звелися нанiвець разом iз своiми родоположниками, бо годi тепер iхнiх нащадкiв будь-де дошукатися, а як i знайдеться який, то хiба в низькому й мiзерному станi. Про поспiльство я одне можу сказати: простi роди на те тiльки й iснують, щоб побiльшувати кiлькiсть земного населення, а на iншу якусь хвалу чи славу вони й не заслуговують. З усього сказаного я хотiв би, щоб ви зрозумiли, моi дурнесенькi, якi складнi й заплутанi бувають генеалогiчнi стосунки, i знали, що лише тi роди правдиво великi й славетнi, що iх репрезентанти вiдзначаються доброчеснiстю, багатством i щедрiстю. Кажу доброчеснiстю, багатством i щедрiстю, бо хто великий, але порочний, того i велич порочна, а хто багатий, але не щедрий, той скнарий i мiзерний злидень: властителi великого добра не тим щасливi, що його мають, а тим, що можуть його вживати й роздавати, i то не абияк, а з добрим розумом. А бiдному рицаревi е тiльки одна путь, на якiй вiн може рицарськiсть свою появити: се путь чесноти. Вiн повинен бути приячним, доброзвичайним, ввiчливим, чемним i люб’язним, негордовитим, нечванливим, незлостивим, а найпаче милостивим, бо, подавши од щирого серця убогому шажка, бiльшу появить щедротнiсть, анiж той, що про добродiйнiсть свою та милостиннiсть у великого дзвона дзвонить. І як буде той рицар усiма вищереченими цнотами оздоблений, то вже хто на нього спогляне, хоть i не знаючи особисто, всякий мусить визнати його i вважати за чоловiка доброго роду й заводу. І то не дивина, бо похвала завсiди була нагородою чеснотi i чеснотливий доконче дiждеться признання. Є два шляхи, дiти моi, на яких чоловiк може нинi досягти багатства i почестей: один то наука, а другий то вiйськова справа. Я бiльше вояк, анiж учений, i, судячи з моеi схильностi до вiйськовоi справи, народився пiдо впливом планети Марса; менi, можна сказати, судилося iти саме цим шляхом, i я йтиму ним на зло й наперекiр усьому свiтовi. Даремнi будуть усi вашi намагання одвернути мене од того, чого хоче саме небо, що велить менi доля, чого вимагае розум i до чого, кiнець кiнцем, я сам прагну з вольноi моеi волi, бо хоть i знаю я всi незлiченнi труднощi, зв’язанi з мандрованим рицарством, та знаю ж i незмiрнi блага, що через нього досягти можна; а ще знаю, що стежка чесноти вельми вузька, а шлях пороку широкий i розлогий, знаю, що неоднакова в них мета й межа, бо той широкий i розлогий шлях пороку веде до смертi, а та вузька й терниста тропа чесноти – до життя, i то життя не дочасного, а довiчного; а ще знаю, що, як сказав наш великий кастильський вiршник:[30 - Гарсiлас Ласо де ла Вега (1500 чи 1503–1536), знаменитий iспанський поет з Толедо, послiдовник iталiйських гуманiстiв, особливо Петрарки. Його творчiсть започаткувала течiю «гарсiласизму», представники якоi цуралися суспiльноi проблематики, були суто лiриками. Один з улюблених поетiв Сервантеса, мав значний вплив на його становлення.]
Важка, терниста, кремениста путь
Веде до осяйних висот безсмертя, —
Інакше iх не можна осягнуть.
– Лишко мое тяжке! – вигукнула небога. – Мiй дядечко до всього ще й поета! Усе ж то вiн знае, все вмiе; я певна, що якби ви пiшли в муляри, то вам добрий дiм iзмурувати було б, як iншому клiтку змайструвати.
– А що ти думаеш, небого, – сказав Дон Кiхот. – Якби оцi рицарськi помисли не володiли неподiльно всiею моею iстотою, не було б такоi речi, що б я ii не зробив, не було б такоi цяцьки, що б я не змайстрував своiми руками – чи клiтку, то й клiтку, чи копирсалочку до зубiв, чи що завгодно.
У цей час хтось стукнув у дверi; як спитали, хто там, на вiдповiдь почувся Санчiв голос. Упiзнавши його, ключниця втекла мерщiй з кiмнати, такий той чоловiк був iй осоружний. Дверi Санчовi одчинила небога, а Дон Кiхот прийняв його з розкритими обiймами; вони замкнулися вдвох у покоi, i мiж ними завелася розмова, не менш цiкава, нiж перед тим була.
Роздiл VII
Про що говорив Дон Кiхот iз своiм зброеносцем та про iншi преславнi подii
Побачивши ключниця, що пан замкнувся iз Санчом Пансою, одразу дорозумiлась, про вiщо в них мова буде – радитимуться, ясна рiч, як у похiд утрете вже рушити. Нахопила нашвидку накидку та й подалася, налякана й стривожена, до бакалавра Самсона Карраска, бо гадала, що той красномовець i однедавна приятель ii пана потрафить одраяти його од того нерозважного замiру. Бакалавр гуляв саме у себе в дворику; як уздрiла його ключниця, зразу бухнула йому пiд ноги, задихана й впрiла. Постерiгши ii вид, сумний та приголомшений, Карраско спитав:
– Що з вами, панi господине? Що вам оце такого подiялось; що на вас образу немае?
– Та менi то нiчого, паночку мiй Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве.
– А чого ж його рве, панi господине? – спитав Самсон. – Може, з’iв чогось, то йому завадило?
– Та нi, – одповiла ключниця, – не так iрве, як ви гадаете, а поривае, кажу, йому душу знов ота божевiльна думка: хоче вiн, бакалярчику мiй годний, iзнов у свiти рушати, це вже буде втрете, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослi ледве живого та теплого пiсля кийового бою; вдруге на пiдводi з волами, та ще й у клiтцi – вiн усе казав, буцiмто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рiдна мати була б не впiзнала: худий-худющий, тiльки снасть, та жовтий увесь, а очi геть позападали, мов аж до самого мозку провалились; щоб його так-сяк на ноги звести, мусила я самих яець шiсть сотень збавити, те знае Пан Бiг i добрii люди, та й кури моi не дадуть менi збрехати.
– Та вiрю, вiрю, – сказав бакалавр, – вони ж у вас такi гарнi, такi гладкi i так добре поведенi, швидше розсядуться, анiж неправду скажуть. То мовите, панi господиня, що нiчого такого не скоiлось, лише боiтеся, що пан Дон Кiхот iзнов свое замишляе?
– А так, – потвердила ключниця.
– Тодi не журiться, – сказав бакалавр, – а йдiть собi любенько додому та зготуйте менi чогось гарячого попоiсти, а по дорозi прокажiть молитву святiй Аполлонii, якщо знаете. За малу часину i я до вас прийду, побачите, яка буде чудасiя.
– Ой лишко мое, – забiдкалася знов ключниця, – святiй Аполлонii, кажете? Се ж якби мiй пан на зуби недугував,[31 - Святу великомученицю Аполлонiю пiддавали тортурам, вириваючи зуби; з цим пов’язане повiр’я, що варто звернутися до святоi з молитвою, i зубний бiль мине.] а вiн же на голову.
– Я знаю, що кажу, панi господине, – перебив ii Карраско. – Ідiть собi й не зривайтеся зо мною диспутувати, бо я свое бакалаврство в Саламанцi здобув, мене нiхто не перебакалаврить.
По сiм словi ключниця пiшла собi, а бакалавр подався, не гаючись, до пароха де про що з ним перемовитись – а про що саме, скажемо в своiм часi.
А поки все те дiялось, Дон Кiхот i Санчо Панса сидiли собi замкнувшися й провадили розмову, що ii i наводить тут наша iсторiя з щонайбiльшою докладнiстю й достеменною правдомовнiстю.
Санчо казав своему господаревi:
– Я вже, пане, доконав свою стару, то вона одпустить мене з вашою милостю куди-любля.
– Переконав, треба казати, Санчо, а не доконав, – поправив Дон Кiхот.
– Не раз та й не два, пам’ятаеться менi, – сказав Санчо, – благав я вашу милость, щоб ви мене в словах не виправляли, коли вам розумно, що я на думцi маю; от як уже не зрозумiете, тодi так i кажiть: «Санчо, чи там чорте, бiсе, я тебе не розумiю». Як я i вдруге не потраплю, тодi вже виправляйте, бо я собi чоловiк невимагливий.
– Не розумiю тебе, Санчо, – тут же перебив його Дон Кiхот. – Що воно таке – невимагливий?
– Ну, невимагливий, знацця, такий, ну, такий… – одказав Санчо.
– Тепер iще менше тебе розумiю, – мовив Дон Кiхот.
– Ну, як не розумiете, – сказав Санчо, – то й я вже не знаю анi руш; Бог з вами, пане, та Бог же й зо мною.
– Ага, я вже, здаеться, догадався, – обiзвався Дон Кiхот. – Ти хотiв сказати або невимогливий, або невибагливий, що тобi скажуть зробити, те й зробиш, як звелять говорити, так i говоритимеш.
– От же хоть i закладусь, пане, – сказав Санчо, – що ви з самого першу добре втямили i зрозумiли, що я мав на думцi, а нарочито хотiли збити мене з плигу, аби я вам iще три мiшки гречаноi вовни наговорив.
– Може, й так, – погодився Дон Кiхот. – Ну, так що ж там каже твоя Тереза?
– Тереза каже, – вiдповiв Санчо, – що кохаймося, кае, як брати, а рахуймося, як жиди; козирна шоха простого туза б’е, на те козир; лiпше одно «на», нiж десять «дам»… Воно, звiсно, дурна баба дурне радить, та хто не слуха, тому вадить.
– І я так гадаю, – сказав Дон Кiхот. – Ну ж бо, провадь далi, друже Санчо: нинi в тебе що слово, то перлина.
– Рiч тут, пане, ось яка, – вiв далi Санчо. – Самi здоровi знаете, що сьогоднi за столом, а завтра на столi; смертi не одперти; круть-верть, у черепочку смерть; кирпата свашка нiкого не минашка; як проб’е час i година, то не одхреститься людина; смерть глуха, не пита, чи ти грiшний, чи без грiха… Так, бачите, люди славлять, та й панотцi з казальниць те саме правлять.
– То все правда, – зауважив Дон Кiхот, – от тiльки не можу збагнути, куди се ти стрижеш.
– А стрижу я он куди, – одказав Санчо. – Скажiть ви прямо, ваша милость, яку менi плату положите, мiсячно, чи як там, поки у вас служитиму, i щоб ту плату давали менi з вашого маетку, бо за добру ласку служити я не годен – коли ще та ласка буде, та чи й овсi буде? Тiльки й нашого, що в кишенi (дай Боже)! Я ж таки хочу знати, яка менi заслуженина буде, чи вже велика, чи мала; раз кап та вдруге кап – дивись, i повне вiдро; зеренце до зеренця, то й мiрка набереться; лiпший малий зиск, нiж велика втрата; запас бiди не чинить. Правда, якби так сталось (хоть я вже не вiрю та й не сподiваюсь), що ваша милость таки подаруе менi з ласки той острiв, що обiцяли, то я вже не буду анi невдячником, анi великим загребою: хай-но тiльки обчислять, якi з острова будуть прибутки, i я згоден, аби з моеi плати вiдлiчили якусь там суму.
– Друже Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – як е добра сума, а в тiй сумi добра сума, то воно на одно виходить.
– Бачу вже, що я й тута обмилився, – сказав Санчо. – Не на те «у» притиснув: су5му тра було сказати, а не суму5. Та менше з тим; адже ви мене, пане, й так зрозумiли.
– А зрозумiв, – одповiв Дон Кiхот. – Зглибив я твоi думки аж до самого дна, добре знаю, куди ти цiляеш незчисленними своiми приказками-стрiлами. Вважай, Санчо: з дорогою душею поклав би я тобi тверду платню, якби знайшов був хоч в одному романi про мандрованих рицарiв якийсь приклад або хоч натяк прихований, що зброеношi побирали стiльки а стiльки мiсячно чи там рiчно; однак же перечитав я всi (або майже всi) iхнi iсторii i не пригадую, щоб котрийсь рицар мандрований назначав певну винагороду джурi своему, натомiсть добре знаю, що всi вони служили за панську ласку: бувало, що пановi неждано-негадано всмiхалася фортуна, i тодi слуга дiставав од нього в дар острiв або ще якусь рiвноцiнну рiч, або принаймнi благородний титул. Отож, Санчо, якщо ви згоднi служити менi знов, маючи таку надiю i сподiванку, то будь ласка; та не думайте, щоб я став нехтувати й ламати споконвiчнi звичаi мандрованого рицарства: се рiч неможебна. Ідiть же, Санчо мiй пишний, додому i ознаймiть вашiй Терезi сю мою резолюцiю; як вона на те пристане i ви погодитесь служити менi за добру ласку, bene quidem,[32 - То добре (лат.).] як же нi, то розiйдемося без сварки. Аби пшоно, а голуби налетять, аби мед, а мухи налiзуть. Іще й на те вважайте, сину мiй, що лiпша добра надiя, нiж лихе володiння, i лiпший добрий позивач, як лихий одбирач. Говорю ж я таким складом лиш на те, аби ви, Санчо, зрозумiли, що i я незгiрше приказки низати вмiю. А насамкiнець от що я хочу вам сказати, i таки скажу: коли не хочете служити менi за ласку, дiлячи зо мною i долю й недолю, то зоставайтеся собi з Богом, хай вiн вас хоть i святим учинить, а я собi напитаю десь iншого зброеносця, вiрнiшого за вас i пильнiшого, не такого, як ви, нерозторопу та балаклiя.
Як почув Санчо отаку панову рiшучу умову, то небо над ним одразу захмарилось, а душа й крила опустила: вiн-бо гадав, що пан без нього не поiде нiяким свiтом. Стояв вiн так розгублений, не знаючи, на яку ступить, аж тут увiйшов Самсон Карраско, а за ним небога з ключницею: жiнотi цiкаво було почути, що казатиме бакалавр iхньому пановi, аби розраяти його вiд мандрiв та рицарювання. Отож Самсон, знаменитий жартiвник, приступив до Дон Кiхота, обiйняв його, як i того разу, i промовив зичним голосом:
– О, цвiте мандрованого рицарства! О, сяйне свiтило вояцтва! О, честе й похвало народу гишпанського! Нехай пошле Господь усемогутнiй, як то ширше в Письмi говориться, аби та особа, чи тi особи, котрi намагаються перешкодити й завадити третьому виiздовi твоему, заблудились навiки в лабiринтi своiх бажаннiв i нiколи не дiждалися здiйснення лукавих своiх намiрiв!
Тодi, звертаючись до ключницi, мовив:
– А ви, госпосю, можете вже не молитись до святоi Аполлонii, бо стало менi вiдомо, що есть то непохибна установа сфер небесних, аби пан Дон Кiхот пiднявся знову до справдження високодумних i небувалих своiх замiрiв; я взяв би великий грiх на мое сумлiння, якби не став умовляти й спонукати сього рицаря, щоб вiн не повстримував i не впиняв надалi потужноi сили своеi правицi i доблесного завзяття душi своеi, бо те гаяння i та безчиннiсть не дають йому направляти кривди, боронити сирiт, охороняти честь дiвочу, захищати вдiв, пiдпомагати мужнiм жонам, одне слово, чинити все те, що належить, подобае, випадае i личить правоправному мандрованому рицаревi. Уставайте ж, Дон Кiхоте, пане мiй гожий та годний: не завтра, а таки вже сьогоднi мае в похiд рушати ваша милость i ваша велич; коли ж вам, може, чого бракуе до здiйснення вашого задуму, то я ладен служити вам своею особою i всiм своiм маетком; якщо вам потрiбен джура, то я за щастя незмiрне собi покладатиму стати до послуг вашоi магнiфiценцii.
Обiзветься тодi Дон Кiхот, обертаючись до Санча:
– А що, друже Санчо, не я тобi казав, що зброеносцiв менi не забракне? Ти бачиш, хто пропонуе менi своi послуги – сам славнозвiсний бакалавр Самсон Карраско, перший вигадник i витворник серед спудеiв саламанчанськоi школи, здоровий на тiлi, жвавий у русi, здержливий на язик, витривалий на спеку й холод, на спрагу й голод, оздоблений усiма чеснотами, якi повинен мати джура в мандрованого рицаря. Та Боже уховай, аби я задля власноi втiхи повалив сього стовпа науки, розбив сей сосуд знання, пiдтяв сю пишну пальму вiльних i красних мистецтв! Нехай сей новий Самсон зостаеться у вiтчизнi своiй, а придаючи iй слави, хай заразом покрие славою i сивий волос своiх отця-матерi, а я задовольнюся i будь-яким джурою, якщо Санчо не рачить за мною iхати.
– Та рачу вже, рачу, – озвався розчулений Санчо (йому аж очi сльозою зайшли). – Про мене нiхто не скаже, пане мiй, що поки хлiба, поти й дружби, – казав вiн далi. – Не такого я роду й плоду, щоб невдячником бути; усьому свiту, а найпаче нашому селу, вiдомо, якi то есть люди Панси, що я од них походжу. А ще зрозумiв я i збагнув iз багатьох ваших добрих дiл i ще добрiших слiв, що ваша милость мае намiр нагородити мене по заслузi. А коли я й завiв був ото суперечку про платню, то не сам од себе, а з жiнчиного призводу, бо вона в мене така – як убгае щось у голову, то поти буде товкмачить, поки на свому не поставить; сказав би, довбешкою обручi на бочку набивае. Та вже ж чоловiк мае бути чоловiком, а жiнка жiнкою. Коли ж я чоловiк (що е, то е, нiде правди дiти), то буду таки господарем у себе в хатi, хоч то кому мило, хоч немило. Нiчого iншого не маемо робити – нехай милость ваша спише тестамента з примiткою, щоб нiяка лиха година не могла його заперчити, та й рушаймо притьмом у дорогу, аби вже пан Самсон не брав грiха на душу, бо, кае, гризтиме його сумлiння, як не доконае вашу милость утрете свiтами блудити; а я вже знов прирiкаю служити вашiй милостi щиро й вiрно, лучче й краще за всiх джур, що служили мандрованим лицарям давнiми й новими часами.
Бакалавр iз дива не виходив, слухаючи, якою мовою i яким штилем висловлюеться Санчо; хоть i читав Самсон першу частину iсторii його пана, та зроду не думав, щоб джура був такий потiшний, як там його змальовано; тепер же, почувши про тестамент iз примiткою, якого не можна було б «заперчити» (замiсть «заперечити»), повiрив, що то все була щира правда, визнав Санча Пансу за щонайпершого блазня наших часiв i мовив собi на думцi, що другоi такоi пари навiжених, як отсей пан iз слугою, не знайдеш у всьому свiтi хрещеному.
Насамкiнець Дон Кiхот обiйнявся з Санчом Пансою на знак примирення, i на думку й раду великого Карраска, що став вiднинi для нього немовби оракулом, ухвалено було рушати в путь через три днi; за сей час треба було налаштувати весь дорожнiй припас i роздобути десь шолома з прилбицею, бо, казав Дон Кiхот, вiн конче мусить мати його з собою. Самсон пообiцяв дiстати: один його приятель мав якраз таку штуку i певне йому не вiдмовить. Щоправда, шолом той не сяяв i не виблискував ясною сталлю, а вкритий був геть увесь iржею та цвiлизною.
Що вже наклялися бакалавра ключниця з небогою, то й сказати не можна; вони рвали на собi волосся, дряпали до кровi обличчя i голосили над паном своiм, що в мандри збирався, мов тужiльницi над покiйником. Самсон же, намовляючи Дон Кiхота до новоi виправи, мав на думцi один план, що вiн його врадив заздалегiдь iз парохом та з цирульником; що то був за план, про те скажемо в повiстi нашiй нижче.
У три днi, як i гадалось, Дон Кiхот та Санчо Панса злагодили всю потребизну, втихомирили своiх – той жiнку, а сей ключницю з небогою, i смерком, аби нiхто не бачив, крiм бакалавра, що зохотився провести iх аж геть за царину, пустились iхати до Тобоса: Дон Кiхот на свойму доброму Росинантi, а Санчо на вiрному Сiрому, iз селянськими харчами в саквах i з грiшми в капшуцi, що пан дав йому про всякий случай. На прощання Самсон обiйняв Дон Кiхота i попросив його подавати про себе вiстi добрi чи лихi, аби вiн, бакалавр, мiг радiти з одних чи смутитися з других, як то велять закони дружби. Дон Кiхот пообiцяв; тодi Самсон вернувся в село, а тi двое побралися до преславного мiста Тобоса.
Роздiл VIII,
де оповiдаеться про те, що приключилось Дон Кiхотовi, коли iхав вiн до своеi володарки Дульсiнеi Тобоськоi
«Хвала всемогутньому Аллаховi», – рече Ахмет Бен-Енхелi на початку сього восьмого роздiлу. «Хвала Аллаховi i другим, i третiм разом»… А далi ясуе, за що тую хвалу воздае: за те, каже, що Дон Кiхот i Санчо рушили, нарештi, в дорогу, i читальники превтiшноi його повiстi можуть сподiватися, що отут-то й почнуться знов подвиги й чудасii Дон Кiхота i його зброеносця; тож вiн просить iх, нехай забудуть давнiшi рицарськi вчинки нашого завзятого гiдальга i пильнують натомiсть нових, котрi оце i мають початися саме тут, по дорозi на Тобосо, як першi починались на Монтьельському полi. Не багато ж i просить проти того, що обiцяе дати, а далi такими оповiдуе словами.
Отож Дон Кiхот i Санчо зостались на шляху самi; щойно Самсон пiшов собi, як Росинант зачав iржати, а Сiрий пирхати, що обидва вершники, i рицар, i джура, мали за добрий знак i щасливу призвiстку; направду сказати, не стiльки там було того ржання кiнського, скiльки ослиного пирхоту й ревiння, i з того Санчо виснував, що його фортуна переважить i вiзьме гору над пановою – може, вiн спирався при цьому на своi астрологiчнi знання, хоча iсторiя нiчого певного про се не говорить; вiдомо тiльки, що коли вiн спотикався або падав, то каже, бувало, що краще було б дома сидiти, бо з того спотикання та падання пуття нема, як не обув’я збавиш, то ребро собi вломиш (хоч на розум був i не багатий, а тут вiд iстини недалеко втiк).
– Друже Санчо! – обiзвався до нього Дон Кiхот. – Виiхали ми з тобою проти ночi, а вона ж западае темна та невидна, i не знати, чи постигнемо ми над ранок у Тобосо, куди я неодмiнно маю з’iздити, перше нiж ударитись у будь-яку iншу пригоду; там я засягну благословенства i призволiння од незрiвнянноi Дульсiнеi; гадаю i певно сподiваюся, що з тим призволiнням перебуду й до щасливого доведу скутку хоч яку небезпечну пригоду, бо нiщо в свiтi не додае такоi одваги мандрованим рицарям, як добра ласка iхнiх дам.
– Та й моя ж така думка, – одказав Санчо, – тiльки навряд, чи вашiй милостi пощастить розмовитись iз нею чи побачитись десь на вигодi, щоб благословення взяти, хiба що поблагословить вас через загороду з товарячого двору, де я бачив ii першого разу, як ото носив iй цидулку про вибрики та витворки, що ваша милость витворяла в самiй щиринi Моренських гiр!
– Так кажеш, Санчо, – спитав Дон Кiхот, – загородою видалось тобi те мiсце, де ти бачив тую неошановану досi, як належить, красу i вроду? Певно, то була все ж таки галерея чи кружганок, або пiд’iзд, чи як там кажуть, пишного королiвського палацу?
– Могло бути, – одказав Санчо, – та менi воно скинулось наче на загороду, якщо тiльки пам’ять моя не притерлась.
– Хоч би там як, Санчо, а мусимо туди iхати, – мовив Дон Кiхот. – Менi аби ii тiльки побачити, байдуже, чи то через огорожу, чи в вiкно, чи крiзь садовi грати, чи в яку щiлку: як од сонця ii вроди впаде менi в вiчi хоть один промiнчик, вiн осiяе мiй розум i покрiпить мое серце, i тодi вже нiхто в свiтi не переважить мене, анi дорiвняе менi мудрiстю i мужнiстю.
– По щиростi кажучи, пане, – зауважив Санчо, – як бачив я оте сеньйори Дульсiнеi Тобоськоi сонце, то не таке воно було ясне, щоб промiння з себе попускати, через те, мабуть, що ii милость переточувала саме, як ви знаете, пшеницю на решето i таку збила куряву, що лице iй нiби хмара чорна окривала.
– Ти знов своеi, Санчо? – сказав Дон Кiхот. – Ти все думаеш, гадаеш, говориш i твердиш, нiби володарка моя Дульсiнея направду пересiвала пшеницю, хоч та праця й та робота i геть далеко одбiгають од того, що роблять i мають робити вельможнi особи, створенi й призначенi для зовсiм iншого роду занять i дiяльностi, котрi на арбалетний пострiл, можна сказати, виявляють iхне вельможество. Мабуть же, тобi не в пам’ятку, о Санчо, тii вiршi поета нашого,[33 - Гарсiласа де ла Веги; опис чотирьох нiмф з «чертогiв кришталевих» взятий з його еклоги.] де вiн змальовуе нам, коло якого дiла пораються в чертогах своiх кришталевих чотири нiмфи: вирнувши з хвиль рiдного Таха, сiдали вони на лугу зеленiм кросна розкiшнii ткати, що, як описуе той вiршник бистроумний, були все з щирого золота, сутого едвабу та перел многоцiнних. Таким же то, певне, рукомеством i моя бавилась володарка в той час, як ти ii уздрiв, але якийся злий чарiвник, заздростячи дiлам моiм, обертае й перемiняе все те, що менi любе, в зовсiм iншу подобу. Тим i боюся, що в iсторii дiянь моiх, яку нiбито оголошено вже друком, нафальшував багато всячини автор, будучи, можливо, неприхильним до мене чорнокнижником, намiшав до одноi правди тисячу брехень, накрутив нарочито рiзних вигадок, незгiдних з правдомовною, мовляли, повiстю. О заздросте, кореню нескiнченних злигоднiв, шашелю всiх на свiтi доблестей! Усi грiхи, Санчо, мають у собi, я сказав би, щось принадного, тiльки грiх завистi не приносить нiчого, крiм злостi, досади й огиди.
– Отак же воно i на мiй суд, – погодився Санчо. – У тiй оповiстi чи сторii, що, каже бакаляр, сам бачив, як про нас обидвох прописано, i об мою честь, гадаю, руки потирають, як ото кабана, бувае, по вулицi-пилюцi туряють: ачу, рябий, аса-ля! А от же й забожуся, що зроду-вiку про жодного чарiвника слова лихого не сказав, та й добра такого не мав, щоб хто на мене заздрив; от хiба що вдався собi трохи нiби хитруватий, а може, й махляруватий, тiльки все те мов плащем широким крие-покривае простота моя велика, прирожденна, а не вдана. Та вже за те саме, що я вiрю крiпко й непохибно у Бога правдивого, як нам велить свята Церква наша римо-католицька, за те, що я з жидовою на смерть ворогую; мусили б на мене тii письмаки обачення мати i в писаннях своiх добре зi мною обiходитись. А проте нехай собi кажуть-говорять, як хочуть: голий я вродився, та й ниньки голий ходжу, нiчого не зискав, та й нiчого не втратив; нехай мене хоть у книжки пхають, хоть на язики всiм свiтом беруть, що-любля про мене плещуть – менi про те байдужечки.
– Се нагадуе менi, Санчо, притичину, яка склалась одному славному поетовi наших часiв, – сказав Дон Кiхот. – Написав вiн якось ущипливу сатиру на всiх куртизанок, та оминув одну даму двiрську, що й невгадано було, чи вона до того гурту належить; от та дама, не знайшовши себе в списку, i давай йому жалiтись – що вiн у нiй таке побачив, що разом з iншими не змалював? Отож нехай вiн свою сатиру поширить i ii десь хоч у додатку вмiстить, а як нi, то життю не радий буде. Поет так i зробив, i такого про неi понаписував, що й старi плiткарки не наговорили б, але дама була вельми рада, що доскочила-таки слави, нехай i неславноi. А ще приходиться сюди iсторiя того пастуха, що пiдпалив i димом пустив славетний храм Дiанин, залiчуваний до сiмох чудес свiту, на те тiльки, щоб iмення свое потомним вiкам передати; хоч i велено ж було того ймення не згадувати анi словом, анi на письмi, аби задум його не справдився, проте вiдомо стало, що звали того пастуха Геростратом. Спадае менi на пам’ять iз сього приводу також пригода, що мав ii великий цiсар Карло П’ятий з одним шляхтичем римським. Якось захотiлося цiсаревi оглянути славнозвiсну Ротонду, що в старожитнi часи звалася храмом Усiх Богiв, а тепер слушнiшу мае назву – церква Всiх Святих.[34 - Римський Пантеон (пантеон у перекладi з грецькоi означае «храм Усiх Богiв»). Збудований при iмператорi Адрiанi 126 р., у 609 р. вiн був освячений як християнська церква, названа згодом церквою Всiх Святих, оскiльки освячення вiдбулося на День Всiх Святих. Ротонда – кругла споруда, зазвичай увiнчана куполом.] То одна з небагатьох будов, що майже цiлою доховалась iз доби поганського Риму, являючи нам усю велич i пишноту прославлених своiх фундаторiв: формою вона нагадуе велетенську розкраяну навпiл помаранчу, а яснота в нiй несказанна, дарма що свiтло добуваеться туди через одно тiльки вiкно, чи радше через великий круглий отвiр у куполi. Через той же отвiр i оглядав цiсар тую церкву, а при боцi в нього був один шляхтич римський, що пояснював йому до тонкощiв усю велич i красу того архiтвору давнього зодчества; як одiйшли вони од отвору, шляхтич йому й каже: «Цiсарю мiй найяснiший! Тисячу, може, разiв поривало мене бажання схопити вашу величнiсть ув обiйми i кинутися з вами разом униз через сей отвiр, аби на сiм свiтi вiчную по собi зоставити славу». – «Я вам вельми вдячний, – одвiтував цiсар, – що ви не довели до дiла лихого вашого намiру; щоб же не було вам бiльше нагоди випробовувати вiрнопiдданiсть вашу, забороняю вам вiднинi говорити зi мною й перебувати в моiй присутностi». Сее сказавши, нагородив його щедро. Бачиш, Санчо, бажання зажити слави завше було могутнiм рушiем людських учинкiв. Як ти гадаеш, що спонукало Горацiя кинутися при повнiм обладунку з мосту в Тиброву глибину?[35 - Публiй Горацiй Коклес – напiвлегендарний римський герой (кiнець VІ ст. до н. е.), який стримував навалу етрускiв (етруски – давне iталiйське плем’я) на вузькому дерев’яному мосту через Тибр, поки римляни руйнували його з iншого боку, по тому стрибнув у рiчку. За цей подвиг у храмi Вулкану поставили його статую.] Що примусило Муцiя руку собi спалити?[36 - Гай Муцiй Корд Сцевола (тобто шульга) – легендарний римський герой, який пiд час вiйни римлян з етрусками 509 р. до н. е. спробував вбити етруського царя, але його схопили, та вiн не видав iнших учасникiв змови, а щоб продемонструвати стiйкiсть до тортур, сам поклав праву руку на вогонь i тримав, допоки вона не обвуглилась.] Що порвало Курцiя скочити в безодню огненну хлань, – яка посеред Рима була розверзлася?[37 - Марк Курцiй – легендарний герой Риму. Пiсля землетрясiння 362 р. до н. е. на форумi (площа у середмiстi Давнього Риму разом з прилеглими до неi будiвлями) вiдкрилася прiрва; оракул сповiстив, що вона не закриеться, допоки боги не отримають найцiннiше, що е в Римi. Тодi молодий солдат Марк Курцiй зi словами, що найцiннiше у Римi – це зброя i мужнiсть, стрибнув iз конем у прiрву, й вона за ним замкнулась.] Що подвигнуло Юлiя Цезаря наперекiр усiм недобрим призвiсткам перейти Рубiкон?[38 - 49 р. до н. е., всупереч заборонi римського сенату, Юлiй Цезар зi своiм вiйськом перейшов Рубiкон, вигукнувши «Жереб кинуто!» Громадянська вiйна, яка стала результатом цього рiшення, зробила його правителем Риму. Рубiкон – невелика рiчка, яка впадае в Адрiатичне море.] Або з новiтнiх уже прикладiв узявши – чого се хоробрим гишпанцям, що воювали в Новому Свiтi пiд рукою знакомитого Кортеса, закортiло кораблi своi потопити i на суходолi одрiзаними лишитись?[39 - Ернан Кортес (1485–1547) – знаменитий конкiстадор (учасник конкiсти – завоювання земель в Америцi, яка припала на кiнець ХV – поч. ХVІ ст.). Коли екiпажi його суден вiдмовилися йти в глиб невiдомоi землi, вiн наказав спалити кораблi, щоб перекрити шлях до вiдступу.] Всi оцi вчинки i багато iнших, iм подiбних, були, е i будуть дiяннями слави, котроi прагнуть смертнi яко нагороди й частки безсмертя, що належать iм за голоснi iхнi подвиги; щоправда, ми, християни-католики i мандрованi рицарi, бiльше повиннi дбати про славу вiку грядущого, яка вiчно витае в ефiрних висях небесних, анiж про ту марну славу, що даеться осягти в сьому земному й минущому вiцi, бо тая слава, хоть яка тривала, конче мае скiнчитися з цим конечним свiтом, – тим-то, Санчо, дii нашi не мусять переступати меж, назнаменованих релiгiею християнською, що ми до неi признаемося. Нам треба в велетнях поборювать гординю, зависть перемагати благородством i добротливiстю, гнiв – самовладанням i сумиром душевним, обжернiсть i оспалiсть – недоiданням та недосипанням, хтивiсть i жадобу – вiрнiстю до тих, кого ми обрали володарками всiх помислiв наших, лiнивство – невтомними по всьому свiтi мандрами в пошуках пригод, що можуть iз нас учинити i вчинять напевне не тiльки добрих християн, а й доблесних рицарiв. Оце тобi, Санчо, шляхи, якими можна доступитися найвищоi хвали i найбiльшоi слави!
