скачать книгу бесплатно
– Се мавританське iм’я, – зауважив Дон Кiхот.
– І менi так здаеться, – сказав Санчо, – бо чував я не раз од людей, що маври – великi брехуни.[16 - Обiгруеться те, що Самсоном звуть бiблiйного персонажа великого на зрiст i сильного, а герой Сервантеса iнший на вигляд.]
– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – що ти перекрутив прiзвище того Сiда, а «сiд», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».
– Мо’, й так, – погодився Санчо. – То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злiтаю.
– Зроби менi таку ласку, друже, – сказав Дон Кiхот. – Оце загадав ти менi загадку, що й iжа на душу не пiде, поки не дiзнаюся, як, що й до чого.
– Зара’ приведу його, – сказав Санчо.
Пiшов i незабаром повернувся вже з бакалавром; тут мiж ними трьома поточилася прецiкава розмова.
Роздiл III
Про потiшну розмову, що провадили мiж собою Дон Кiхот, Санчо Панса та бакалавр Самсон Карраско
Затоплений у думках сидiв Дон Кiхот, дожидаючи бакалавра Карраска, од якого сподiвався почути, що там за нього написано в книзi, про яку Санчо казав; аж не вiрилось йому, що така книга може бути – ще ж бо на лезi мечовому не висохла кров ворогiв, яких вiн убив, а тут же хтось появив друком iсторiю величного його рицарювання. А втiм, подумав вiн, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своiх чарiв тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголоснiшi дiяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити iх i принизити нижче всiх ницих учинкiв найницiших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж, мiркував вiн далi, дiяння зброеносцiв як таких ще нiхто нiколи не описував, i якщо така книга справдi iснуе, то вона скомпонована про мандрованого рицаря i вже тим одним мусить бути краснослiвна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потiшила, та не надовго: адже автор книги, судячи iз слова «сiд», був мавр, а якоi вже там правди можна од маврiв сподiватись, коли всi вони махлярi, фальшiвники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якоi непристойностi в трактуваннi його любовi, що могло б вийти на ущербок честi й доброi слави володарки його Дульсiнеi Тобоськоi: йому б хотiлося, аби автор показав усю його вiрнiсть i повсякчасну шанобливiсть супроти неi, розповiв, як заради неi нехтував вiн королевами, цiсарiвнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю гвалтовнi природнi пориви… Отакi-то думки та гадки облягали рицаревi голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привiв до нього бакалавра; Дон Кiхот привiтав гостя вельми ввiчливо i приязно.
Хоч бакалавр i звався Самсоном, та собою був досить хирний, тiльки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; рокiв мав двадцять i чотири, був кругловидий, кирпатий i ротатий – все то ознаки, що вдався на витiвки, глузи та жарти. Таким же вiн i тут показався, бо, скоро побачив Дон Кiхота, зараз став перед ним навколiшки й промовив:
– О, пане Дон Кiхоте з Ламанчi, дозвольте менi поцiлувати руки вашоi достойностi! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу[17 - Студенти й дрiбне духовенство носили однаковий одяг.] (хоч пройшов тим часом усього чотири ступенi), що ваша милость – один iз найславутнiших мандрованих рицарiв, якi будь-коли жили й житимуть на всiм земнiм крузi! Будь благословен Сiд Ахмет Бен-Енхелi, що списав iсторiю великих ваших дiянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттелюбивий муж, котрий не пожалiв труду переложити ii з арабщини нашою людовою кастильською мовою всiм добрим людям на посполитую втiху!
Дон Кiхот попрохав його пiдвестися i спитав:
– Виходить, то правда, що вийшла вже моя iсторiя i що написав ii якийсь премудрий мавр?
– Щирiсiнька правда, пане мiй i добродiю, – одказав Самсон, – i я ладен навiть твердити, що на сьогоднi тоi iсторii видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примiрникiв; коли не вiрите, спитайте в Португалii, Барселони i Валенсii, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже i в Антверпенi ii друкують. Думаеться менi, що не буде скоро такого народу на свiтi, що на його мову не перекладуть тiеi книги.
– Для людини доброчесноi i небуденноi, – промовив Дон Кiхот, – то, мабуть, найбiльша втiха – ще за життя дiждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаiтих народiв словом друкованим i типованим; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гiрше над усяку смерть.
– Якщо йдеться про добру славу й добре ймення, – сказав бакалавр, – то ваша милость мае пальму першенства з-помiж усiх мандрованих рицарiв, бо мавр своею мовою, а християнин своею змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашнiсть у небезпеках, витривалiсть у випробах, терпливiсть у нещастях i ратних недугах, цнотливiсть i повздержливiсть у щироплатонiчних любощах вашоi милостi та моеi сеньйори доньi Дульсiнеi Тобоськоi.
– Зроду я не чув, – озвався тут Санчо Панса, – аби паню мою Дульсiнею «доньею» величали: на неi кажуть просто панi або ще сеньйора. От у цьому вже iсторiя, бачте, схибила.
– Сей закид не такий уже й важливий, – заперечив Карраско.
– І правда, – погодився Дон Кiхот. – Але скажiть менi, мостiпане бакалавре, на котрий iз моiх подвигiв кладеться в тiй iсторii найбiльша вага?
– Знаете, – одказав бакалавр, – на се люди по-рiзному дивляться, як на чий смак i вподобу: однi пiдносять пригоду з вiтряками, що здались вашiй милостi за сторуких велетнiв, другi – випадок iз ступарями; той хвалить опис двох супротивних вiйськ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той – оказiю з мертвяком, що везли до Сеговii хоронити; хто вiдзначае iсторiю визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим бiскайцем.
– А скажiть-но, пане бакаляре, – спитав Санчо, – чи списана в тiй iсторii придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинантовi забаглося грушки в морi печерувати.
– Той чорнокнижник нiчого не потаiв i не проминув, – вiдповiв Самсон, – вислебiзував геть усе, i про те навiть розказав, як бравий Санчо на ковдрi млинка крутив.
– Не на ковдрi, а в повiтрi, – поправив Санчо, – та таки крутив, крутила б його лиха година!
– Чоловiк усе граеться з долею навпереваги, – сказав Дон Кiхот, – i про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська iсторiя: не про самi ж перемоги писати.
– Воно-то так, – промовив бакалавр, – але дехто з читальникiв каже, що краще було б авторам сiеi iсторii не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, тi духопелики, що без кiнця-краю сипались на пана Дон Кiхота в рiзних пригодах.
– А то ж таки сторiя правдива, – зауважив Санчо.
– Проте заради справедливостi могли б вони дещо й мовчанням збути, – заперечив Дон Кiхот, – бо нема чого описувати подii, якi не вiдмiняють i не фальшують iсторичноi правди, але можуть кинути тiнь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочестивий, яким його змалював Вергiлiй, а Одiссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.
– Згоден, – сказав Самсон, – але одна рiч поетовi писати, а друга – iсториковi. Поет може оповiдувати чи оспiвувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а iсторик повинен писати не так, як мало бути, a так, як було, по всiй щирiй правдi, нiчого не додаючи та й не вiднiмаючи.
– Коли вже той пан мавр так щируе та правдуе, – сказав Санчо, – то певно, що при панових духопеликах i за моi згадуе, бо як пановi, було, мiрку з плечей здiймають, то й мене всього вздовж i впоперек мiряють. Та воно й не диво, бо мiй пан сам каже, що як голова болить, то й усiм суставам тра болiти.
– Ох же ти, Санчо, й хитрун, – зауважив Дон Кiхот, – де тобi треба, там пам’ять у тебе добра!
– Раднiший би я забути, як мене бито, – одказав Санчо, – так басамани ж не дають, що й досi знати на боках та на спинi.
– Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакалавра, – зупинив його Дон Кiхот. – А ви, добродiю, кажiть далi, прошу вас, що там iще про мене говорять у вищезгаданiй iсторii.
– Та й про мене ж, – докинув Санчо, – бо кажуть, що i я в нiй неабияка дiлова особа.
– Не дiлова, брате Санчо, а дiйова, – поправив Самсон.
– О, ще один колехтор вирискався, слова править! – вигукнув Санчо. – Як до всього будемо чiплятись, то й довiку не перебалакаем.
– Бодай я довiку щастя не мав, – сказав бакалавр, – коли ти, Санчо, в тiй iсторii не друга персона. Є такi читальники, що iм твоi речi любiше слухати, анiж головного героя, не то що. Правда, дехто вважае, що ти надто вже великий легковiр, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобi пропонуе присутнiй тут пан Дон Кiхот.
– Ще не вечiр, – заперечив Дон Кiхот. – Нехай лиш Санчо в лiта уб’еться та досвiду бiльше набереться, то вiн до того губернаторства ще краще придасться, анiж тепер.
– Далебi, пане, – обiзвався Санчо, – як я в моiх оце лiтах островом не вкерую, то не вкерую вже i в Мафусаiловому вiцi.[18 - У дуже похилому вiцi. Бiблiйний патрiарх Мафусаiл прожив майже тисячу рокiв.] Кебети на губернаторя в мене вистане, от тiльки де той у свiтi острiв забарився?
– Здайся на Бога, Санчо, – заспокоiв його Дон Кiхот, – i все буде добре, краще, може, нiж ти гадаеш, бо без волi Божоi i листочок на деревi не ворухнеться.
– Правда е, – сказав Самсон, – як Господь захоче, то не одного, а цiлих тисячу островiв Санчовi пiд ноги пiдклонить.
– Бачив я всяких на своiм вiку губернаторiв, – сказав Санчо. – Інший не годен i в слiд менi вступити, а проте вельможним величаеться, iз срiбла-злота iсть i п’е.
– Так то ж не острiвнi були губернатори, а просто над маетком якимсь, – заперечив Самсон. – Щоб же над островом бути правителем, треба принаймнi граматику знати.
– Що таке гра, то я тямлю, – сказав Санчо, – а от уже матики не втну нi в зуб. Та хай собi з тим губернаторством буде, як Бог дасть – йому виднiше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже менi любо, що той писака, про мене в iсторii оповiдуючи, зацiкавлюе людей, а не зануджуе, бо якби вiн на мене, християнина з дiда-прадiда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухi почули б!
– Ото було б диво, – зауважив Самсон.
– Чи диво, чи пiвдива, – сказав Санчо, – то байдуже, а як пишеш чи говориш за дiлову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобi в голову набреде.
– Дехто цю iсторiю за тее ганить, – провадив далi бакалавр, – що автор приткнув у неi повiсть про безрозсудно-цiкавого, не тим, що повiсть сама по собi погана чи недоладна, а тим, що не до речi ii притулено, адже вона нiчого спiльного не мае з iсторiею його милостi пана Дон Кiхота.
– Овва! – вигукнув Санчо. – Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!
– Тепер я бачу, – сказав Дон Кiхот, – що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невiголосий баламут, що писав ii абияк, навмання, на хибив-трафив. То, знаете, був собi маляр один в Убедi, Орбанеха звався, i як хто, було, його спитае, що вiн малюе, то вiн одказуе: «А що вийде». Намалював вiн раз якось пiвня, та так же погано вдав, що зовсiм не схожий; мусив пiд низом готицькими лiтерами пiдписати: «Се пiвень». Отак же, мабуть, i з моею iсторiею, що без коментаря ii не вчитаеш.
– Е, нi! – заперечив Самсон. – То книга дуже ясна i розбiрлива: дiтвора ii гортае, юнацтво читае, дорослi розумiють, старi похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивiться, то Росинант». Та найбiльше вона пажам полюбилась – нема в панiв такого передпокою, де «Дон Кiхота» не знайдеш: книга та нiколи не гуляе, все по руках ходить, мало за неi не б’ються, назахват усi хапають. І то сказати – приемнiшоi i невиннiшоi забави годi собi уявити, бо хоч як шукай, нiде в тiй книзi слова непристойного чи думки нечестивоi i зазором не видати.
– Писати iнакше, – зауважив Дон Кiхот, – то була б уже не правда, а брехня, а письменникiв та iсторикiв, що до перебреху вдаються, палити б треба зарiвно з фальшивими монетарями. Не знаю тiльки, з якоi речi автор сягав до стороннiх повiстей та оповiдок, коли мiг iще про мене рiзних рiзнощiв понаписувати – мiркував, певне, як у тiй примовцi: «Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна». А щоб вiн був виповiстив самi моi думки, зiтхання, сльози, моi заповiднi прагнення i дивугiднi звершення, – все те склалося б на грубелезну книгу, що переважила б повну збiрку Тостадових творiв.[19 - Тостадовi твори – алюзiя на приказку, яка мае негативний змiст: «Писати бiльше, нiж Тостадо». Алонсо Тостадо де Мадригаль (мiж 1400 i 1409–1455) – iспанський теолог, епископ Авiльський, у першiй половинi ХVІ ст. його твори було видано у 13 томах, згодом iх кiлькiсть суттево зросла.] Я, пане бакалавре, так собi мiркую: до написання iсторii чи так якоi книги треба великого розуму i зрiлого розмислу, до жартливоi мови i дотепного викладу треба небуденного хисту. Найрозумнiша постать у комедii – то блазень, хто його хоче зiграти, не повинен бути дурнем. Історiя се наче святиня, вона мусить бути iстинною, а де iстина, там i Бог, бо вiн сам i есть iстина. Проте е люди, що так книги лiплять, як ото сластьони печуть i викидають.
– Нема такоi поганоi книги, що в нiй не було б чогось доброго, – сказав бакалавр.
– Воно-то так, – вiдповiв Дон Кiхот, – але трапляеться часом, що людина вже прославилась цiлком заслужено своiми писаннями, а як оголосить iх друком, то слава ii блякне i меркне.
– Причина сьому та, – мовив Самсон, – що друкованi твори всi читають уважно i легко помiчають будь-яку помилку, а що бiльша письменникова слава, то прискiпливiший бувае читач. Люди знакомитого хисту, як от великi поети та видатнi дiеписцi, раз у раз викликають заздрощi у людцiв, що страшенно люблять судити й ганити чужi писання, а самi ж то нiчогiсiнько на свiт не появили.
– Воно й не диво, – сказав Дон Кiхот, – бо немало е таких богословiв, що сам до казальницi не здатен, а в чужих проповiдях зараз бачить, де що не так, чого бракуе, а що зайве.
– Все це вiрно, пане Дон Кiхоте, – погодився Карраско. – Та я хотiв би, щоб отi критикани були все-таки милосерднiшi й не такi уiдливi, щоб не чiплялись до кожноi пилиночки в творi, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвiтлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus,[20 - Бувае, що й добрий Гомер дрiмае (лат.).] та нехай же вони зважать, скiльки ночей вiн недоспав, пильнуючи, аби в творiннях його було якнайбiльше свiтла i якнайменше тiней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тiльки родимки, що людському обличчю iнодi ще бiльшоi додають принади. Хто свою книгу друком оголошуе, наражае себе на чималу небезпеку, бо то рiч неможлива i немислима, такий твiр написати, щоб усiм догодити, всiх задовольнити.
– Той, що про мене написано, – докинув Дон Кiхот, – задовольняе, певно, небагатьох.
– Ба нi, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus,[21 - Дурнiв на свiтi безлiч (лат.).] iсторiя ваша припала до смаку безлiченнiй безлiчi людей. От тiльки бiдкаеться дехто, що автор собi трохи непам’ятущий вдався: забув забудько написати, хто у Санча Сiрого вкрав, украдено, та й годi, аж гульк! – Санчо знов верхи на ослi iде, а де той осел узявся, невiдомо. І ще одного не з’ясував би то автор – що зробив Санчо з тими талярами, якi в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема нiде нi слова, а людям цiкаво знати, куди вiн iх дiв, на вiщо обернув. От за се найбiльше книзi пригану дають.
Тут уже й Санчо обiзвався:
– Менi, пане Самсоне, тепер не до звiту i не до одвiту, бо я так омлiв та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живiт, мабуть, до спини прилипне… А дома в мене дещо е, стара мене жде; ось попоiм, вернусь, а тодi вже i вашу милость, i всiх на свiтi задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, i як осла вкрадено, i куди сто талярiв дiлося.
Сказав отак i, не ждучи вiдповiдi, майнув мерщiй додому.
А Дон Кiхот почав просити та припрохувати бакалавра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакалавр погодився й зостався – на обiд було те, що й завше, тiльки ще пару голубцiв додали, а за iжею все про рицарськi справи гомонiли, i Карраско намагався говорити господаревi пiд лад. По обiдi передрiмались трохи, а там повернувся Санчо, i знов зняли втрьох перепинену розмову.
Роздiл IV,
де Санчо Панса з’ясовуе деякi питання, неяснi для бакалавра Самсона Карраска, а читач дiзнаеться й про iншi вартi уваги подii
Отож повернувся Санчо до Дон Кiхотового дому та й знову на те звернув, про що перше говорилось:
– От тут пан Самсон казав, що цiкаво йому знати, хто, коли i як у мене Сiрого вкрав, – чого ж, i розкажу, коли хочете. Тiкали ми ото од Святоi Германдади пiсля тiеi пригоди чи знегоди з каторжанами та з мертвяком, що до Сеговii везли, та й забилися вдвох iз паном аж у Моренськi гори, в хащi лiсовii; змученi та знiвеченi в тих тарапатах, ми одразу й заснули – пан мiй на списа обпершись, а я на своему Сiрому сидя, та й заснули ж бо лепсько, не кажи ти в перинах. Я спав так цупко, що якась нечиста сила пiдкралась, пiдставила пiд сiдло з чотирьох бокiв чотири пiдпiрки та й висмикнула з-пiд мене осла, що я й незчувся, як на самому сiдлi зостався.
– То штука не хитра та й не яка нова, – зауважив Дон Кiхот. – Таке саме приключилося було й Сакрiпантовi, як вiн пiд Альбракою стояв; тодi таким же самим робом викрав йому з-помiж нiг коня i цiлосвiтний злодiй Брунель.[22 - Злодiй Брунель – спритний персонаж «Несамовитого Роланда» Арiосто, який вкрав у Сакрiпанта коня «таким самим робом», що й Хiнес де Пасамонте вiслюка у Санчо Панси.]
– На свiтанку, – провадив далi Санчо, – тiльки-но я потягнувся, тi пiдпiрки висунулися з-пiд сiдла, i я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди – нема мого ослика… Аж сльози наринули менi на очi – я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужiння та голосiння не завiв до книги, то, вважай, нема в нiй нiчого путнього. А тодi вже через скiлькись там день, коли ми з принцизною Обiзiяною iздили, побачив я мого осла, як на ньому сидiв у циганському перевдязi отой Хiнес де Пасамонте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданiв його були одрятували.
– Та помилка ж не в тому, – сказав Самсон, – а виходить у автора, нiби Санчо на Сiрому iхав ще до того, як осел iзнайшовся.
– Ну, то я вже не знаю, – сказав Санчо, – може, повiстяр не додумав, а мо’, й друкар не доглянув.
– Мабуть, що так, – погодився Самсон. – Ну, а де ж тii сто талярiв дiлись?
– Ге, де дiлись… Розкотились, – вiдповiв Санчо. – Потратив я iх уже, що на себе, а що на жiнку та дiтей. Якби не вони, то хiба моя стара терпiла б була моi походеньки та поiзденьки з паном Дон Кiхотом? Щоб я був вернувся з тих мандрiв додому без Сiрого й без золотого, мав би я од неi чорну годину! А як iще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть i перед королiвською парсуною – що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив? Та якби за всi тi киi, що я в дорозi набрався, грошi платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б менi хiба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тодi на чорне бiле, а на бiле чорне, бо всi ми такi, якими нас Господь создав, а часом то ще й гiршi.
– Я вже подбаю про те, – сказав Карраско, – щоб автор, коли видаватиме свою iсторiю другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращае непомалу.
– Чи потребуе сей твiр iще яких поправок, пане бакалавре? – спитав Дон Кiхот.
– Може, там i е ще таке дещо, – одказав Самсон, – але то вже не таку мае вагу.
– А скажiть, – питав далi Дон Кiхот, – чи не обiцяе часом автор другоi частини?
– Та обiцяе, – вiдповiв Самсон, – тiльки каже, що не знайшов iще ii, та й не зна, де шукати, тим i немае певностi, чи вона вийде, чи нi. Дехто гадае, правда, що другi частини нiколи не бувають добрi; iншi твердять, що про Дон Кiхота досить уже написано, тож не треба нiякого продовження, а люди, що бiльше веселого Юпiтера, анiж похмурого Сатурна шанують, так тi кажуть: «А давайте нам iще тоi Донкiхотчини, нехай собi Дон Кiхот атакуе, а Санчо пащекуе, – яке вже буде, таке буде, аби нам смiшно».
– Ну, а як же автор? – спитав Дон Кiхот.
– Автор? – перепитав Самсон. – Автор як тiльки знайде продовження (а вiн його певне знайде, бо пошукуе дуже пильно), зараз у друк пустить, бо вiн не стiльки за славою, скiльки за наживою вганяе.
– А, – обiзвався Санчо, – так той писака на грошi б’е та на зиск? Тодi навряд чи вийде в нього щось путне, так буде партолити й партачити, як ото кравець перед Великоднiми святами; сказано – швидко робиться, тут i там коробиться. Нехай лишень пан мавр, чи хто там такий, свого дiла як слiд пильнуе, а ми з паном настачимо йому стiльки всяких пригод та придибашок, що не то на другу частину, а й на цiлих сто хопить. Вiн, мабуть, дума, що ми тут вилежуемось, як байбаки в соломi, еге! Ми зовсiм iнше на мислi маемо, а як не вiрить, то хай перевiрить. А я тiльки от що скажу: якби пан моеi ради послухав, то ми б уже давно свiтами блукали та пригод шукали, зло поскромляли та кривду випрямляли, як велить закон славного мандрованого лицарства.
Ледве встиг Санчо вимовити сi слова, як до iхнього слуху долинуло Росинантове iржання; Дон Кiхот узяв те iржання за добру призвiсть i поклав за три-чотири днi знов у мандри пуститься. Вiн звiрив свiй задум бакалавровi i спитав поради – куди б йому краще першим дiлом ударитись. Бакалавр вiдповiв, що на його думку треба iхати в Арагонське королiвство, до мiста Сарагоси, бо там на Святого Юра турнiр великий та урочистий споряджаеться,[23 - У Сарагосi на День святого Юра змаганнями вiдзначали рiчницю звiльнення мiста вiд маврiв (у 1096 р.).] а на тому турнiрi Дон Кiхот мiг би взяти перевагу над усiма рицарями арагонськими, то значить здобути першiсть з-помiж усього свiтового рицарства. Бакалавр похвалив гiдальго за шляхетне й смiливе починання, застерiг тiльки, аби не наражався даремне на всякi небезпеки, бо життя його, мовляв, не тiльки йому самому належить, а й тим, що потребують його опiки та оборони.
– Отож i менi в печiнках сидить, пане Самсоне, – зауважив Санчо, – що пан мiй накидаеться на сотню збройних людей, мов ненажерущий хлопець одразу на десяток динь. Бий його Божа сила, пане бакаляре! Адже е час наступати, е час i одступати, не все ж гукать: «Сант-Яго! Вперед, Гишпанiе!» Та й чував я од людей (дай Боже пам’ятi, чи не од самого пана), що хоробрiсть лежить десь посерединi мiж двома крайнощами – боягузтвом i безрозсудством: нехай, про мене, не тiкае, коли нема чого, та нехай же й не сiкаеться, де явна ворожа перевага iнакшоi вимагае поведенцii. Та найпоперiдь чиню вiдомо пановi, що коли хоче взяти мене з собою, то треба зразу домовитись: нехай усi воi сам воюе, а менi, щоб тiки за ним ходити та ладу глядiти, аби був ситий i вкритий, тут уже я буду з-пiд шкури п’ястися; а щоб я взяв у руку меча, хоть би й проти посполитого розбишаки-сокирника, що пiд каптуром ховаеться, – ого, нехай собi i в думцi не кладе! Я, пане Самсоне, хочу зажити слави не найсмiлiшого, iно найщирiшого та найвiрнiшого джури, що будь-коли слугував у мандрованого лицаря. А як пан мiй Дон Кiхот за довгу мою та щиру службу рачить дати менi острiв який, що, каже, мона добути, то я йому превелике скажу спасибi; як же й не дасть, то що ж – на те я людина, щоб на Бога вповати, може, менi безгубернаторський хлiб незгiрше губернаторського засмакуе, може, все оте губернаторство – то тiльки западня, що лукавий на мене поставив, аби я впав та й зуби собi повибивав? Санчом я вродився, Санчом, гадаю, i помру. Ну та вже як не терши, не мнявши, без того, мовляв, риску i тиску, небо пошле менi острова чи ще яку таку штуку, то був би я дурний, щоб не взяв, знаете, як тоi приповiдки: дають – бери; що Бог не дасть, усе в торбу; не зiвай, Санчо, на те ярмарок!
– Ти, брате Санчо, говорив отсе, мовби професор iз кафедри, – сказав Карраско. – Здайся ж на Бога та й на пана Дон Кiхота, дасть вiн тобi не то острiв, а й цiле царство.
– Ну, то вже, може, й лишне, – заперечив Санчо. – Та скажу я пановi Карраску, що й царство за мною не пропало б; я собi живчика мацав, то знаю, що стане в мене здоров’я чи над царством царювати, чи над островом губернаторювати, я вже пановi свому не раз казав.
– Гляди тiльки, Санчо, – зауважив Самсон, – а то бувае, що виб’еться людина в люди, то де ii i людськiсть дiнеться: вискочиш на губернатора, то й рiдноi неньки одцураешся.
– То, може, з такими людьми бувае, що самосiйки десь у бур’янi вродились, – одказав Санчо, – а не з такими, як я, що душа на чотири пальцi щирохристиянським салом обросла. Гляньте на мене, чи такий я вдався, щоб за добро невдякою платив?
– Дай Боже, – промовив Дон Кiхот. – Та скоро побачимо, як владу дiстанеш, бо той острiв уже менi перед очима мрiе.
Сее сказавши, попрохав у бакалавра, що коли вiн пiiта, то хай учинить йому ласку i напише для нього вiршi на розлуку з сеньйорою Дульсiнеею Тобоською, та ще й акростихом, щоб, читаючи згори вниз першi лiтери кожного рядка, вийшло ймення Дульсiнея iз Тобоса. Бакалавр одказав, що хоть вiн i не належить до знаменитих поетiв (бо таких на всю Гишпанiю ледве знайдеться три з половиною), проте неодмiнно скомпонуе такий стихотвiр, дарма що то не легка рiч, бо в тому йменнi сiмнадцять лiтер: як писати кастильськими катренами,[24 - Кастильськi катрени формуються з двох полустроф з чотирьох чи п’яти восьмискладових рядкiв.] чотири строфи по чотири рядки, то одна лiтера зайва, як узяти п’ятирядкову строфу, одинарну чи подвiйну, тобто редондилью чи десиму,[25 - Редондилья – строфа з чотирьох чи п’яти (кiнтилья) восьмискладових рядкiв. Десима – строфа з десяти восьмискладових рядкiв, де кiнтильi утворюють двi полустрофи.] то трьох лiтер не вистачить, та вiн уже постараеться скостити десь одну лiтеру i вбгае те ймення в чотири катрени.
– Се треба зробити за всяку цiну, – сказав Дон Кiхот, – бо як iм’я не буде вказане ясно i явно, то нiяка жiнка не повiрить, що вiрш i справдi iй присвячено.
Отак вони й домовились, а виiзд призначили за тиждень. Дон Кiхот узяв з бакалавра слово, що не зрадить тiеi таемницi нiкому, особливо пароховi та майстровi Нiколасу, не кажучи вже про небогу та ключницю, бо вони могли б стати на перешкодi тому спасенному i шляхетному замiровi. Карраско пообiцяв i попросив на прощання в Дон Кiхота, аби вiн при нагодi подавав йому про себе вiстки чи вже там добрi, чи лихi. На тому вони й розстались, а Санчо теж пiшов рихтувати, що треба, в дорогу.
Роздiл V
Про дотепну й розумну розмову, що точилась помiж Санчом Пансою та жiнкою його Терезою,[26 - Санчова жiнка мае iм’я Хуана-Тереза.] а також про iншi подii, гiднi доброi згадки
Дiйшовши до п’ятого роздiлу сiеi iсторii, перекладчик заявляе, що сей роздiл здаеться йому пiдробленим, бо в ньому Санчо висловлюеться таким штилем, якого навряд чи можна було сподiватись од його куцого розуму, i говорить такi субтельнi речi, якi йому, певне, i ввi снi не снились; проте не хотiв вiн нiчого того проминути, щоб не схибити проти своеi повинностi, i пише далi в такий спосiб.
Радий та веселий прийшов Санчо додому, а жiнка тi його веселощi на мушкетний стрiл уже завважила та й питае:
– Що там сталося, любий мiй Санчо, що ти такий раденький iдеш та веселенький?
– Щоб була на те Божа воля, дружино моя, – одвiтуе Санчо, – раднiший я таким веселим не бути, як оце здаюся.
– Щось я тебе не розберу, мужу мiй, – сказала Тереза. – Проти чого се ти кажеш, що раднiший, якби на те Божа воля була, таким веселим не бути? Хоть я, може, й дурна, та хто ж тому бувае радий, що йому радостi нема?
– То слухай же сюди, Терезо, – сказав Санчо, – я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кiхота, що втрете надумав iхати пригод шукать; отож i я з ним iду, бо нужда менi припала, та й надiя, бачиш, свiтить, що ще десь сотню талярiв добуду намiсть тих, що вже потратили. Та вп’ять же таки й сумно менi, що мушу з тобою i з дiтьми розлучитись. От якби Господь послав менi поживу, щоб я дома сидiв, по шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, i не мочився, – а йому воно що, аби захотiв, i уже все е, – то моi радощi були б певнiшi i тривнiшi, а так, бачиш, iз журбою пополам, що з тобою розставатись випадае. Тим i правду я сказав, що, якби була воля Божа, раднiший я таким веселим не бути.
– Ти ба, Санчо, – одказала Тереза, – вiдколи ти до того мандрованого лицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою i не розжуеш, так-таки нiчого й не зрозумiеш.
– Аби Господь мене розумiв, жiнко моя, а вiн же то всьому на свiтi розумiтель, – мовив Санчо. – А ти, небого, дивись, добре доглядай сi три днi Сiрого, щоб менi як дзвiн був, оброку давай удвое проти звичайного, сiдло i всю упряж облагодь як слiд i охаюч, бо, вважай, не на весiлля iдемо, а свiтами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику i зику начуватися… Та все те за лагоминки здалося б проти каторжних янгуасцiв та заворожених маврiв.
