скачать книгу бесплатно
– А тiй лунинi, – сказав Дон Кiхот, – за законом вiдповiдальностi родимих знакiв на обличчi й на тiлi, е в неi пара на стегнi з того самого правого боку; тiльки здаеться менi, що таких довгих волосин на родимках не бувае.
– А я вам, пане, кажу, – заперечив Санчо, – що вони iй якраз до лиця, сидять, мов улитi.
– Вiрю, вiрю, друже, – погодився Дон Кiхот, – бо все, чим нагородила Дульсiнею природа, може бути лише досконалим i довершеним; якби на нiй було i сто таких родимок, то вже було б не сто лунинок, а сто свiтлосяйних зоринок. А скажи менi, Санчо, як ти ото сiдло лаштував, чи була то проста кульбака, як менi здавалось, чи панська?
– Та де проста, – вiдповiв Санчо. – Там таке арабське сiдло з двома облуками, з попоною подорожньою, що, мать, пiвцарства варте, розкiш несказанна.
– Ах, чом я не мiг усього того бачити! – зiтхнув Дон Кiхот. – Іще раз, i ще тисячу разiв скажу – немае над мене нещасника в свiтi…
Хитрун Санчо ледве стримувався, щоб не смiятись, слухаючи тi дурнi речi свого пана, якого вiн так умiло пiддурив. Поговорили вони ще там скiльки, посiдали той на коня, той на осла та й подалися битим шляхом до Сарагоси, щоб поспiти на початок урочистого свята, що в тiм преславнiм городi щороку в таку пору справляеться. Та поки вони туди доiхали, лучилась iм ще не одна пригода, а що кожна з них була многоважна й незвичайна, то варто буде iх описати й прочитати, як то виявиться з подальшого.
Роздiл XI
Про дивовижну пригоду, що сталась завзятому Дон Кiхотовi з возом чи колiсницею Собору Смертi
Задуманий та замислений iхав Дон Кiхот своiм шляхом, гадаючи про ту пинфу, що завдали йому лихi чарiвники, обернувши володарку його Дульсiнею в неоковирну селючку, i не можучи змiркувати, якого б способу хопитися, щоб одчарувати ii в первiсну подобу; думки тii так опанували всю його iстоту, що вiн невзамiтку собi попустив повiддя Росинантовi, а той, почувши волю, раз по раз приставав та знай поскубував зелену травицю, бо в тих полях росло ii удозвiль. Із тоi задуми вирвав нашого гiдальга Санчо Панса.
– Воно то правда, пане, – сказав вiн, – що смутки створено не для тварин, а для людей; тiльки ж як людина в тii смутки без мiри вдаеться, вона сама стае несмисленною животиною. Схаменiться-бо, пане, та вдарте журбою об землю, та напнiть Росинантовi повiддя, та пiдбадьортесь, та пожвавiйте, та покажiть тую звагу, що завше личить мандрованому лицаревi. Що се за чортовиння? Що за зневiр’я? Та де ми – в себе вдома чи, може, у Францii? Та кат iх бери, тих усiх на свiтi Дульсiней, бо добре здоров’я одним-одного мандрованого лицаря бiльше варт, нiж усi тii чари та перевертання, скiльки б iх там не було!
– Замовч, Санчо, – одказав йому Дон Кiхот не дуже-то кволим голосом. – Замовч, кажу, i не блюзни словами проти моеi завороженоi володарки, бо тiльки я винен у ii нещастi й недолi: усi ii злигоднi постали з ворожнечi тих лукавих, що пекельними дишуть на мене заздрощами.
– Та i я ж не що кажу, – не перечив йому Санчо. – Не та стала, що була, серцю жалю завдала.
– Кому ж про це й говорити, як не тобi, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – адже ти бачив ii красу в повному блиску, бо тii чари твого зору не отуманили, ii вроди од тебе не закрили: тiльки проти мене самого i проти очей моiх спрямована була сила iхньоi отрути. Але мiж iншим, Санчо, мушу зауважити, що ти не зовсiм вiрно змалював красу володарки моеi: якщо пам’ять не зрадила мене, ти сказав, що в неi перловi очi, але очi, схожi на перли, бувають радше у якоiсь коропицi, нiж у дами; Дульсiнеiнi ж, я гадаю, мають бути смарагдово-зеленi i винозорi з двома райдугами небесними вгорi, що правлять iм за брови. Так що тii перли не тули iй до очей, а перенеси на зуби, бо ти, Санчо, простiсiнько сплутав очi з зубами.
– Могло бути, – вiдповiв Санчо, – бо ii краса збентежила мене не менше, нiж вашу милость ii негожiсть. Та здаймося з тим усiм на Бога, бо тiльки вiн, усевiда, знае, що мае статися у цiй юдолi слiз, у нашому грiшному свiтi, де навряд чи знайдеться якась рiч без домiшки скверни, облуди та махлярства. Одне тiльки, пане мiй любий, непутить мене та ще й дуже: якщо ваша милость переможе якогось велетня чи просто собi лицаря i скаже йому явитись перед свiтлосяйною красою сеньйори Дульсiнеi, то де ж ii знайде той бiдний велетень чи той нещасний переможений лицар? Уже менi живовидячки уздрiваеться, як никають вони бовванами по всьому Тобосу, шукаючи панii моеi Дульсiнеi i хоть, може, надибають ii серед вулицi, то все одно не впiзнають, як не впiзнали б i мого батька.
– Може бути, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – що дiя тих чарiв не поширюеться на подоланих i посланих на поклiн велетнiв та рицарiв i що вони зможуть упiзнати Дульсiнею; одного-двох iз перших, що я подолаю, ми й пошлемо для проби, щоб перевiрити, чи побачать вони ii, чи нi; посилаючи ж, накажемо вернутись i доповiсти нам, як було дiло.
– А що, пане, – сказав Санчо, – здаеться менi, що ваша милость ловко придумала. Уживши того способу, ми швидко дiзнаемось, що там i як: коли виявиться, що вид ii тiльки вам закритий, значить, то бiда не стiльки ii, скiльки вашоi милостi. Аби тiльки сеньйора Дульсiнея була жива-здорова, а ми вже тут якось перекрутимось, собi пригод нових шукаючи. А там, дивись, час iзробить свое, бо то найлiпший лiкар, що й не такi недуги лiкуе.
Дон Кiхот збирався одповiсти щось на цi Санчовi мiркування, та йому перебив, виiхавши на дорогу, вiз, облiплений геть увесь якимись чудернацькими несвiтськими проявами. Мулами правував, сидячи за машталiра, якийсь гидомирний чортяка. Перша постать, що впала в очi Дон Кiхотовi, була сама Смерть у людськiй подобi; поруч неi – ангел з великими мальованими крильми; збоку – цар з вiнцем на головi, дивитись золотим; бiля нiг у Смертi – божок на ймення Купiдон, щоправда без пов’язки на очах, зате, як годиться, з луком, сагайдаком та стрiлами; був там i рицар у повнiй бойовiй справi, тiльки що замiсть шолома чи прилбицi мав на собi бриля, закосиченого розмаiтим пiр’ям; було там чимало й iншого люду рiзного виду й кшталту. Та несподiвана поява нiби аж стривожила Дон Кiхота, а Санча то й зовсiм настрахала; та невдовзi наш герой оговтався, змiркувавши, що то йому нагодилась якась незвичайно небезпечна пригода – наважившись твердо стати проти будь-якоi небезпеки, вiн рушив поперед воза i промовив зичним та грiзним голосом:
– Вiзничий, машталiре, чорте, бiсе! Зараз же скажи менi, хто ти еси, куди iдеш i що за народ везеш у своiй халабудi, бiльше схожiй на Харонiв човен,[47 - Харонiв човен – у давньогрецькiй мiфологii Харон перевозив човном через пiдземну рiчку Стiкс душi померлих до царства тiней.] анiж на людську колясу!
Чорт спинив мули й вiдповiв йому любомирно:
– Щоб ви знали, пане, ми собi лицедii з трупи Ангула Лихого. Виставляли сьогоднi вранцi, за тиждень по Тiлi Божому,[48 - Тiло Боже (Свято Тiла й Кровi Христових) у католицькiй церквi святкуеться у четвер тижня, наступого пiсля Зелених свят.] у тiм селi за горою мiстерiю «Собор Смертi», а оце маемо ще ввечерi грати в он тiм-о мiстечку, то щоб не перевдягатись дурно, так i iдемо, в чому грали. Сей молодик, як бачите, вдае Смерть, той Янгола, ся жiнка (авторова дружина) – Царицю, сей чоловiк – Царя, а я – Сатану, то в комедii неабияка фiгура; я, знаете, в нашiй трупi все на перших ролях. Якби ваша милость щось iще про нас хотiла знати, питайте, я на все зугарен вiдповiсти, на те я й чорт.
– Клянуся честю мандрованого рицаря, – мовив Дон Кiхот, – скоро побачив я сього ридвана, то подумав був, що матиму якусь незвичайну пригоду; тепер же мушу сказати, що досить торкнутися мани рукою – i вона розсиплеться. Їдьте собi з Богом, люди добрi, справляйте свое свято, а якби я мiг стати вам чимось у пригодi, скажiть – допоможу з дорогою душею i щирим серцем, бо з пуп’янку в машкарадних дiйствах кохався, а молодим, було, пасу очi й не напасу, дивлячись на комедiйникiв.
Поки тая мова мовилась, де взявся перед ними кумедник один, за блазня вбраний, у балабончиках увесь, а на палицi аж три пузирi бичачi надутi: пiдкотився той викрутасник та вихилясник до Дон Кiхота та й давай штукарити, палицею махати, пузирями в землю швигати, а тодi й у перекидьки пiшов, брязкотячи своiми брязкотельцями. Уздрiвши ту лиху прояву, схарапудився Росинант, заiв вудила, що й вершник не здолав його стримати, та i рвонув бiгти полем з прудкiстю, що хто б ii мiг сподiватися од такого невiрного шкелета. Побачив Санчо ту бiду, що пан у сiдлi навряд чи втримаеться, скочив iз Сiрого i побiг його рятувати, та поки добiг, i кiнь i вершник лежали вже долi: такий був звичайно кiнець i край усiм Росинантовим вискокам i вибрикам.
Чи добiг же Санчо до Дон Кiхота, чи нi, як на спину Сiрому скочив той танцюристий i пузиристий диявол та й ну його тими пузирями затинати; не так од болю, як од того ляку й ляску дременув ослисько навпрошки полем до села, куди ото лицедii з виставою зiбрались. Гляне Санчо – тут Сiрий тiкае, а там пан простягся: куди ж його, падку мiй, вдаритися перше? Та що був iз нього добрий джура i вiрний слуга, то любов до пана взяла-таки гору над прихиллям до осла, хоть i краялося серце начетверо, дивлячись, як тii пузирi то вгору злiтають, то на крижi бiднiй худобинi опускаються: якби примiг, вiдболiв би кожнiсiнький удар очима своiми, обома зiницями, щоб тiльки Сiрому найменша волосиночка з хвоста не впала. У такiй гiркiй притузi прискочив вiн до Дон Кiхота, якому теж непереливки було, допомiг йому вилiзти на Росинанта i сказав:
– Пане, мого Сiрого чорт забрав.
– Який чорт? – спитав Дон Кiхот.
– А той пузиристий, – одповiв Санчо.
– Нiчого, вiдiб’ю, – мовив Дон Кiхот, – не сховаеться вiн од мене i в найглибших, найтемнiших пекельних закапелках. Ходи за мною, Санчо, вiз iде помаленьку, заберемо мули, та й надолужимо, що осла втеряли.
– Шкода, пане, ваших старань, – одказав Санчо. – Впинiть свое серце, ваша милость, бо вже, здаеться менi, чорт пустив Сiрого, оно-но вiн уже до нас дибле.
Так воно й було справдi: iдучи за прикладом Дон Кiхота й Росинанта, чорт упав разом iз Сiрим; сам пiшов уже пiшки до села, а осел повернувся до свого господаря.
– А проте, – зауважив Дон Кiхот, – не завадило б за те чортове зухвальство помститися на комусь iз сiеi капелii, хоч би й на самому царевi.
– Нехай ваша милость i в думку собi того не кладе, – утримав його Санчо. – Послухайте моеi ради, нiколи не заводьтеся з кумедiянтами, бо то люди з он якими привiлеями. Бачив я раз, що схопили були одного лицедiя за подвiйне вбивство та й пустили на волю без кари тiлесноi чи грошовоi. Сказано, штукарi та потiшники, то всяке iх милуе i жалуе, шануе i цiнуе, а надто як вони з королiвськоi чи iншоi якоi титулованоi трупи, у тих уже i убори i манери не кажи ти княженецькi.
– І все-таки, – сказав Дон Кiхот, – я покажу тому смiхачевi-дияволу, як над нами коверзувати, нехай хоч i ввесь рiд людський за ним обстане!
Сее кажучи, повернув коня до воза, що мав уже в село в’iжджати, i загукав великим гуком:
– Стiйте, стривайте, юрмовище веселе та юродиве! Я вас навчу, як слiд шанувати ослiв та iншу животину, що служить для iзди джурам мандрованих рицарiв!
Таке голосне було Дон Кiхотове гукання, що всi його там на возi почули i добре зрозумiли рицарiв намiр. Смерть вискочила як стiй iз воза, а за нею цар, диявол-машталiр i янгол; не одстали од них i цариця з божком Купiдоном. Всi озброiлись камiнюччям i стали бойовим строем, готовi почастувати Дон Кiхота гострими тими гостинчиками. Побачивши ту завзяту команду з грiзно пiднесеною метальною зброею, гiдальго подав Росинанта трохи назад, мiркуючи, як би то iх краще заатакувати з меншою для власноi персони небезпекою. Поки вiн так вагався, наздогнав його Санчо i, бачачи, що пан збираеться вдарити на той бойовий шик, промовив:
– Ото вже й зовсiм дурне було б дiло, пане мiй милостивий, бо тая крупа превельми крута: хоть стiй, хоть падай, а од неi нiде в свiтi не дiнешся, хiба пiд мiдяним дзвоном укриешся. Ще ж нехай i на те ваша милость iзважить, що то вже не одвага буде, а необачнiсть, як один чоловiк стане проти цiлого вiйська, а в тiм вiйську i Смерть сама воюе, i царi персонально, та ще й янголи добрi й лихi iм спомагають. Коли ж i сей доказ не дасть вам упину, то змiркуйте собi, що помiж усiма оцими царями нiбито та князями та цiсарями немае напевне анi жодного мандрованого лицаря.
– Отут уже ти, Санчо, у самiсiньке око вцiлив, – сказав Дон Кiхот. – Ся околичнiсть може i мусить одвернути мене од повзятого намiру. Не раз-бо казав я вже тобi, що негоже й невiльно менi на тих меча виймати, хто не есть зуповним рицарем. Тобi самому, Санчо, випадае помститися, якщо ти бажаеш, за кривду, вчинену твойму ословi, а я звiдси додаватиму тобi духу вигуками та спасенними порадами.
– Знаете що, пане, – заперечив Санчо, – не треба мститися нiкому, бо то не по-християнськи за кривду кривдою платити; я ж iз своiм осликом умовлюся, щоб дав вiн тую кривду менi на волю, а воля моя така: живи собi тихо-мирно, поки Бог тебе на сiм свiтi держить.
– Якщо така твоя постанова, – сказав Дон Кiхот, – Санчо добрий, Санчо мудрий, Санчо щирий, Санчо богобоязливий, то покиньмо цii поторочi i рушаймо шукати кращих, пристойнiших пригод, бо в сiй сторонi, як менi здаеться, мусить iх бути повно i то найдивовижнiших.
Та й завернув як стiй свого Росинанта, а Санчо допав Сiрого; Смерть з усiею своею летючою командою посiдали знов на воза i поiхали собi далi. Отакий щасливий кiнець мала жахлива пригода з колiсницею Смертi, дякуючи спасеннiй радi, що дав Санчо свому пановi; а того вже наступного дня чекала iнша пригода з закоханим мандрованим рицарем, не менш дивугiдна, нiж попередня.
Роздiл XII
Про незвичайну пригоду завзятого Дон Кiхота з одважним Рицарем Свiчад
Нiч по тому дню, як була зустрiч iз Смертю, ночували Дон Кiхот i Санчо Панса пiд високими та розложистими деревами. З намови свого джури Дон Кiхот покрiпився харчами, що вiз на собi Сiрий. За вечерею Санчо сказав пановi:
– Дурний би я, пане, був, якби погодився взяти нагороду з трохвеiв, що ваша милость мала добути в першiй пригодi, замiсто трьох лошат од панських кобил! То правда правденна, що краще синиця в жменi, нiж журавель у небi.
– Однак же, – заперечив Дон Кiхот, – якби ти, Санчо, не стримав був мене од нападу, то мав би собi за трофея принаймнi золоту царицину корону та мальованi Купiдоновi крила; я б уже видер у них живосилом те добро i зложив би тобi в руки.
– Та ’дже в тих кумедiянтських царiв, – одказав Санчо Панса, – корони й скипетри не щире злото, а все шумиха та бляха.
– То правда, – погодився Дон Кiхот, – воно б i не годилося, щоб тi клейноди театральнi були суто-щирi: вони мають бути умовнi чи уявнi, як i сама комедiя, котру я тобi, Санчо, раджу любити й поважати, зарiвно з тими, що ii виставляють i компонують, бо все то чинники вельми для держави кориснi. На кожному кроцi ставлять вони перед людьми дзеркало, де ми можемо живовидячки бачити подii нашого життя, i нiщо iнше не може нам показати так яскраво, якi ми е i якими маемо бути, як комедiя з своiми акторами. Хiба не правду я кажу? Адже ти бачив, як на сцену виводяться королi, цiсарi й папи, рицарi й дами та iншi всякi особи. Один грае ролю гультяя, другий шахрая, той купця, той вояка, хто розумного простака, а хто наiвного закоханця, – а як комедiя скiнчиться i лицедii поскидають свое сценiчне вбрання, то всi знов стають мiж собою рiвнi.
– Чом не бачити, бачив, – вiдповiв Санчо.
– Таке ж саме, – вiв далi Дон Кiхот, – спостерiгаемо i в театрi сього свiту, де однi виступають у ролi цiсарiв, iншi в ролi пап чи там iще яких персонажiв комедii, а як доходить до розв’язки, себто як життя кiнчаеться, смерть iз усiх здiймае вбрання, що iх рiзнило, i домовина рiвняе всiх.
– Слушне порiвняння, – сказав Санчо, – хоч не з-так то й нове, бо чував я його не раз та й не два. Се так, як ото у шахи гуляють: поки точиться гра, то кожна фiгура мае свою осiбну службу, а як дограють, то згребуть iх усi гамузом, i в торбинку, сказати б – тут тобi й могила.
– З кожним днем, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – ти чимдалi позбуваешся дуростi i набираешся розуму.
– Та вже ж хоть якась окрушина мудростi мусить од вашоi милостi й до мене пристати, – вiдповiв Санчо. – Отак бувае i земля суха та ялова, а як добре ii угноiти та обробити, то й уродить гаразд. Себто бачите, розмови з вашою милостю то було нiби добриво на яловий грунт мого сухого розуму, а час, що я вам служу й товаришу, то нiби оранка чи iнша яка поранка; отож я й сподiваюся благословенного собi врожаю, що не зрадить i не осоромить доброi науки, що нею ваша милость ущедрила убогий мiй i кволий розумець.
Дон Кiхот аж засмiявся, почувши од Санча такi напушистi речi, а проте ще бiльше впевнився в слушностi свого спостереження; час вiд часу джура справдi вражав його новою манерою вислову, хоть частенько i так траплялося, що Санчо, бажаючи промовляти високим та мудрим штилем, зривався з верха своеi простоти в безодню свого неуцтва. Найбiльше дотепу й тямущостi проявляв вiн усе-таки в численних приказках, що iх наводив раз у раз до речi й не до речi, як ми те вже не раз бачили й вiдзначали протягом усiеi нашоi повiстi.
На таких ото розмовах i ночi вже чимало збiгло; Санчовi кортiло насунути швидше заслонки на очi, як вiн казав, коли спати хотiлось, тож розсiдлав не гаючись Сiрого i пустив його на попасання. Росинанта ж i не розкульбачив, пам’ятаючи панову виразну вказiвку, що не годиться з коня сiдла знiмати, коли почуеться не пiд дахом, а десь у чистiм полi: так уже здавна повелося i прийнялося у мандрованих рицарiв, що знiми гнуздечку та й почепи на облук, а сiдло здiймати – Боже крий! Так само й зробив Санчо, пускаючи на вiльний попас Росинанта до свого Сiрого, – а треба сказати, що дружба мiж тими двома животинами була така незвичайна й небувала, що славлять люди переказом од батька до сина, нiби автор правдомовноi сiеi iсторii присвятив був iй кiлька спецiальних роздiлiв, але, щоб не схибити проти пристойностi й поваги, що личить такiй героiчнiй повiстi, не включив ii в остаточний текст; iнколи, щоправда, вiн нiби забувае про сей свiй намiр i описуе, як вони зiйдуться, бувало, докупи та й труться собi любенько, а як утомляться тим i вдовольняться, то Росинант покладе холку Сiрому на шию, перехилиться через нього бiльше як на пiвлiктя та й стоiть, було, отак, у землю очима втупившись, хоч би й три днi поспiль, хiба що iм переб’е хтось або голод пожене пашi собi шукати. Подейкують навiть, що автор порiвнював дружбу iхню до приязнi, що еднала Нiза й Еврiала, Ореста й Пiлада;[49 - Приклади вiрноi дружби, здатностi до самопожертви заради товариша.] якщо сьому правда, то можна собi уявити, яка мiцна дружба лучила сих двох сумирних тварин на диво всьому свiтовi i на сором людям, якi так часто хиблять проти взаемноi дружби. Недаром же сказано:
Уже друзi розбратались,
Комишi списами стали…[50 - Рядки з романсу, якi стали приказкою зi значенням: починаеться грою, закiнчуеться сваркою. Камишовими списами билися пiд час вiйськових iгор.]
А то ще приспiвують:
Другу друг плюе у кашу…[51 - Джерело не iдентифiковане, вважаеться, цей вираз був рефреном до вiрша. Вживаеться у значеннi: друг на вигляд не завжди е другом насправдi.]
І нехай нiхто не гадае, що задалеко зайшов автор, порiвнюючи дружбу мiж сими тваринами до людськоi: адже люди багато чого навчились i перейняли чимало корисного од рiзного животвору: од лелек – клiстир, од собак – блювання i вдячнiсть, од журавлiв – пильнiсть, од мурашок – дбайливiсть, од слонiв – поряднiсть, од коней – вiрнiсть.[52 - Приклади взятi зi знаменитоi «Природничоi iсторii» римського письменника Плiнiя Старшого (23–79), яка стала праобразом европейських енциклопедiй.]
Тим часом Санчо заснув уже пiд корковим деревом, а Дон Кiхот i собi прикорхнув трохи пiд гiллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомiн якийся за плечима; схопився рицар на рiвнi i став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить – вершникiв двое; один зiскочив iз сiдла та й каже другому:
– Злiзай i ти, друже, та попусти повiддя коням; для них у сьому мiсцi, здаеться менi, досить буде пашi, а для думок моiх любовних доволi тишi й самотностi.
Сее кажучи, простягнувся в три мига долi i, як припадав до землi, щось на ньому забряжчало, нiби зброя – певна ознака для Дон Кiхота, що то був мандрований рицар. Пiдiйшов наш гiдальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж i розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку:
– Брате Санчо, от нам i пригода!
– Дай Боже, щоб добра була, – обiзвався Санчо. – А де ж вона, паночку, тая вельможна сеньйора пригода?
– Де, питаеш? – Дон Кiхот йому. – Вiзьми очi в руки та й дивись: он там лежить на землi мандрований рицар, i видиться менi, не дуже в нього на душi весело, бо i з коня зiскочив i додолу впав нiби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.
– А вiдки ж ваша милость знае, що се i есть пригода? – спитав Санчо.
– Ну, може, як не сама пригода, то хоть ii початок, – одказав Дон Кiхот, – бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, вiн, здаеться, настроюе лютню чи торбан, прокашлюеться i продирае горло, певне зараз спiвати буде.
– А далебi, що так, – пiдтвердив Санчо, – i знати з усього, що лицар той закоханий.
– А незакоханих мандрованих рицарiв взагалi не бувае, – зауважив Дон Кiхот. – Послухаймо ж, то, може, по ниточцi й дiйдемо до клубочка його думок, бо з переповнi серця, як то кажуть, промовляють уста.
Санчо збирався вiдповiсти щось пановi, та йому перебив голос Лiсового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що спiвав закоханий рицар.
Сонет
Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,
Святий закон для мене ваш наказ,
Всi вашi примхи виконаю враз,
Являючи безприкладну покору.
Помру я без единого докору,
Як хочете, щоб я безмовно згас,
А хочете – дзвiнкi пiснi для вас
Велю зложити муз i грацiй хору.
Моя душа, що вiд жаги стражда,
Як вiск, м’яка i, як алмаз, тверда,
І в нiй Амур пануе переможно.
Вiд мене в дар приймаючи цей скарб,
Лишiть на нiм чи вiдбиток, чи карб, —
Я слiд довiку збережу побожно.[53 - Сонет е пародiею на гарсiласизм (стиль, започаткований Гарсiласо де ла Вегою), скомпiльований з його виразiв.]
Спiв Лiсового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, iз самiсiнькоi глибини серця, а небавом вiн уже заговорив жалiсним та болiсним голосом:
– О вродлива й невдячна понад усiх жiнок у пiднебеснiй! Чи то можлива рiч, найяснiша Касiльдее Вандальська,[54 - Касiльдея Вандальська – вигадане за аналогiею з Дульсiнеею Тобоською iм’я; вандальська – андалузька (поширеною е версiя, що назва Андалусiя пiшла вiд назви германського племенi вандалiв, якi певний час нею володiли).] що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах i вбиватися в тяжких i пресуворих трудах вiдданому тобi довiку рицаревi? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбiльшою вродливицею в свiтi всiх витязiв наваррських i леонських, всiх левенцiв андалузьких i кастильських i насамкiнець всiх рицарiв ламанчських?
– От уже що нi, то нi, – обiзвався тут Дон Кiхот, – бо я ж то сам з Ламанчi, а нiколи не визнавав, не визнаю i не визнаю, не можу й не мушу визнати сiеi речi, що принижуе красу моеi володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далi: може, вiн iще що скаже.
– Та певно, що скаже, – пiдхопив Санчо. – Воно на те показуе, що розводитиме жалi своi цiлий Божий мiсяць.
Та Санчо помилився; почувши Лiсовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав своi нарiкання, скочив на ноги i гукнув дужим, а проте приязним голосом:
– Хто йде? Що ви таке за люди? І з якого десятку будете – з гульливого чи, може, iз журливого?
– Із журливого, – озвався Дон Кiхот.
– Ну, то ходiть до мене, – промовив Лiсовий Рицар, – i ви побачите перед собою саму тугу i саму журбу.
Почувши такi лагiднi й гречнi запросини, Дон Кiхот пiдiйшов ближче, а за ним i Санчо.
Рицар-жалiбник узяв Дон Кiхота за руку i сказав:
– Сiдайте ось тут, пане рицарю, – бо що ви рицар, i надто ще мандрований, розумно менi вже з того, що спiткав я вас у цiй дикiй пущi, де вам товаришить лиш вiтер вночiшнiй: ото мандрованому рицаревi притаманна оселя й постеля.
На ту рiч одказав Дон Кiхот:
– Так, я рицар, i саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душi моiй мають постiйний притулок смутки, злигоднi та знегоди, iз спiву вашого я зрозумiв, що ваше горе любовноi натури, тобто походить вiд кохання до вродливоi невдячностi, котру ви у ламентацiях ваших на iм’я назвали.
Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердiй землi, нiбито й не мали нарано один одному ран завдавати.
– А ви, пане рицарю, – спитав Лiсовий у Дон Кiхота, – певне, теж маете щастя бути закоханим?
– Маю таке нещастя, – одказав Дон Кiхот. – Хоча, правду кажучи, страждання, спричиненi любов’ю до гiдного любовi предмета, слiд таки вважати за велике щастя.
– Щира правда, – притакнув йому Лiсовий Рицар, – аби тiльки не каламутили нам розуму й чуттiв отi погорда та зневага, що, як дознаеш iх раз i вдруге, скидаються радше на помсту.
– Жодного разу не дознав я зневаги од моеi володарки, – сказав Дон Кiхот.
– Авжеж, що не дознав, – обiзвався Санчо, поблизу стоячи. – Моя панi така м’якенька, що хоть ii у вухо бгай, хоть до рани прикладай.
– Се хто, джура ваш? – спитав Лiсовий.
