скачать книгу бесплатно
– Вони не жартують, – запевнив мене полковник Мирон, коли я своiм поглядом спитався його думки.
Я не став заперечувати i порадив iм свого знайомого, що належав до плеяди катiв Андропова.
– А вiн не занадто старий? – запитав Принцип.
Я впився в нього своiм поглядом. Мене дратувала iхня фривольнiсть.
– Занадто старий сидить на пенсii. Ви, капiтане, щось багато запитань тут ставите.
На Принципа я гримнув навмисно. Іерархiя полюбляе суворi команди, нехай i не завжди доречнi. Бульдог мав залишатися Бульдогом, лютим собацюрою для маленьких цуценят. Принцип почув мене, а значить, я ще залишався непоганим актором, який вмiв приховувати справжнi почуття, думки та бажання.
– Гаразд, – сказав я, витримавши паузу. – Наразi стоiть питання залучення людей зi сторони.
– Ви маете на увазi…
– Я маю на увазi усiх, – перебив я Нечипайла.
– Тiльки агентура, iнформатори. Лiквiдацiю не можна доручати чужим, – висловив свою думку полковник Мирон.
– Згоден, – сказав Принцип.
– Заперечу, бо знаю декiлька варiантiв, якi найкращi в цiй справi. Так само, вони не поступаються своiм принципам честi в питаннi конфiденцiйностi, – зазначив Нечипайло.
– Обговорiмо пiзнiше, – сказав я. – Тепер повернiмося до деталей нашого першого завдання.
Усi замовкли, готовi слухати мене, але я не знав, з чого, чорти забирай, менi починати. Але Бульдог був бульдогом, i тому перша фраза матерiалiзувалася сама, наче й мимоволi, несвiдомо, проте у досить доречний момент, коли пауза затягувалася та обiцяла незручну ситуацiю.
– Ми почнемо з простого – з вiдвертих зрадникiв. У разi успiху перших двох лiквiдацiй переходимо на польових командирiв, особливо тих, хто приiхав до нас незваним гостем. За тим – знову два-три зрадники. Потiм затишшя десь на мiсяць. А пiсля – наносимо удар по керiвництву терористiв. Скiльки на сьогоднi ми вже маемо людей в мережi?
– Десять. Включно з нами, – сказав Мирон.
Десять людей i я одинадцятий. Забiяка – дванадцять.
– Хто вони? Менi потрiбнi iхнi досье.
– Вже пiдготував, – сказав Принцип.
У вiдповiдь я кивнув йому головою.
– А що будемо робити з ФСБ, ГРУ, врештi-решт, iз росiйськими iнструкторами? – запитав Нечипайло.
Я задумався. Воювати з представниками ще вчора, здавалося б, братського народу виявилося справою нелегкою. Навiть для тих, у кого найжорсткiша вдача та сталевi нерви. Украiнцi, ми добрi за своею суттю, iнодi часто пробачаемо те, чого нiколи не варто пробачати, посмiхаемося ворогу, який тiльки й чекае моменту, аби ми повернулися до нього спиною, щоби вiн мiг встромити свого гострого ножа мiж нашi украiнськi лопатки. Нечипайло та Принцип пiдходили для операцii «Ворог» як нiхто iнший, бо нiколи не мали жодного стосунку до КДБ. Вони народилися в останнi роки Радянського Союзу i присягали виключно на вiрнiсть однiеi держави – Украiни. Що ж стосуеться мене чи полковника Мирона, не буду лукавити, адже колись давно ми присягали на вiрнiсть партii та Радянського Союзу. Ми знали багатьох з тих, хто сьогоднi воював проти нас, бо десятилiття тому ми вважалися друзями. І тут трапилася ця клята вiйна, коли сильнi держави не подiлили слабку, а Росiя вирiшила нагадати про давно поховану iмперську велич.
– З ними ми будемо чинити так само, як вони це чинять стосовно нас, – сказав я тоном, який не терпить заперечень.
Я проковтнув якусь далеку гiркоту, бо вона була нiщо порiвняно з тим вогнищем, що палало в менi пiсля смертi Андрiя Хворостенка. У ньому я бачив свое продовження в стiнах нашоi славненькоi Контори, сiрого дому таких же сiрих воiнiв густих туманiв.
Далi я вирiшив говорити про першу лiквiдацiю.
– Ви знайшли зв’язкового? – запитав я.
– Знайшли, але мертвим, – Принцип не скаржився, а сухо констатував здiйснений у часi факт.
– Що думаете робити? – я мав знати, яким чином вони хотiли вийти на секретний штаб МО в Донецькiй областi. Там ховалися щури, i наша справа полягала в очищеннi тiеi вельми важливоi для украiнськоi перемоги установи.
– Є ще двое на примiтi. Люди начебто надiйнi, з розумом у головi, – сказав Євген Мирон.
– Начебто, це не зовсiм правильно. Так я кажу, полковнику?
– Так точно, пане генерале, – тихо вiдповiв вiн.
Я не став тиснути на нього. Воно було нi до чого, зайве, провокацiйне, не гiдне генеральських зiрок та офiцерського звання.
– Я подумав, може, нам почекати на iх вихiд? Врештi-решт, вони мають колись покинути штаб!
– Вони покидають штаб через катакомби. Ми не маемо змоги дiстати плани. У нас е тiльки можливiсть проникнення всередину, – сказав я. Менi було тяжко це говорити, адже навiть я не мав доступу до секретного штабу МО в Донецькiй областi. То була повна прерогатива Мiнiстерства оборони. Таке рiшення прийняло вище керiвництво, i не менi було його засуджувати або ж скасовувати. Я тiльки мав змогу його обiйти.
– Ну гаразд, – сказав Мирон. – Ось ми знаемо, хто вони, як виглядають, де мешкають, чим володiють. Так можливо виманимо iх на живця? Один з них точно не втримаеться, коли дiзнаеться, що дружина переоформляе нерухомiсть i тiкае до Праги, де на неi чекае молодий коханець.
Я задумався.
Як казав герой вiдомого творiння «Уся королiвська рать», «кожен мае своi скелети у шафi». У наших зрадникiв вони теж були. Полковник Мирон пропонував iх дiстати. Слава Богу, ми мали власнi джерела в будiвлi за Повiтрофлотським мостом. Забiяка не збрехав – кошти я отримав гарнi. Щедрiсть старого друга дозволяла не заощаджувати на пiдкупi агентури. Чомусь серед тих, хто належав до системи бюрократii та влади, поряднiсть iз патрiотизмом ще не стали мiрилами життя. Моя думка впиралася в тезу, що такими iх зробить тiльки страх перед силою держави.
Полковника Ігорiна ми внесли до списку не випадково. Вiн заслужив таке право державною зрадою та роботою в iнтересах агресора й ворога. В жодному випадку Ігорiн не припустився помилки. Замiсть нього це зробили його жiнки, якi починаючи з осенi 2014 року з головою кинулися в шабаш бутикiв, розваг та дорогих спортклубiв. А пiзнiше дружина дiйшла думки, що Ігорiн повинен залишатися в минулому. Майбутне ж вона бачила в Європi, з новим чоловiком i донькою, котра на лiто закiнчувала навчання в школi.
Сам же Ігорiн знати про те не мiг, бо увесь час перебував на Донбасi, в секретному штабi МО, до якого ми так i не змогли пiдiйти. Ми добре перевiрили iнформацiю щодо його мiсцеперебування. Помилки не було. Але виникало питання: чому мовчали про це куратори Ігорiна з Луб’янськоi площi? Де тут причаiлася загадка?
З кожним днем доля полковника Ігорiна цiкавила мене дедалi бiльше. І не тому що вiн був зрадником. Причина ховалася в iншому. В його патологiчнiй жадiбностi до грошей, якi вiн навiть не мав змоги витрати, бо на Донбасi початку 2015 року було тяжко знайти принагiдну крамницю, яка могла б запропонувати вишуканий товар елiтного класу.
Ігорiн координував артилерiйськi бригади Збройних сил Украiни в зонi АТО. В свою чергу, артилерiя розчищала шлях для вiйська, танкових з’еднань, добровольчих батальйонiв. Зрадник володiв великим масивом iнформацii щодо дислокацii та тактичних намiрiв украiнських з’еднань. В першi мiсяцi вiйни проблема зради щодо наших позицiй та передислокацiй була однiею з найтяжчих та найганебнiших. Офiцери Украiни за американськi долари продавала державу Росii!
Росiя ж контролювала Ігорiна i таких як вiн. Полковник постачав ворогу iнформацiю про танки, добровольчi батальйони, бронетранспортери, ударнi групи, але аж нiяк про артилерiю. Як ми виявили пiзнiше, таку схему розробило ФСБ, аби якомога довше тримати крота у нашiй зубожiлiй норцi. І ось настав час виманити ту тварюку з його схованки, аби справедливiсть наздогнала покидька.
Хтось скаже, що в моiх словах занадто багато ура-патрiотизму. Але я змушений дотримуватися лiнii, яку обрав вночi, коли ми отримали «привiт з Новоросii», трясця iхнiй матерi! Навiть iз собою я маю бути послiдовним. Мотив повинен спiввiдноситися з жертвою, аби не виникало зайвих питань.
– Яким чином плануете це зробити? – врештi-решт, запитав я пiдлеглих офiцерiв.
– Є одна задумка. Будемо апробувати, – вiдповiв за всiх Мирон.
– Щось цiкаве? – запитав я.
– Може бути, – сказав Нечипайло. – До штабу iде група нових людей. Один з них – старий приятель одного друга. Ось ми хочемо запросити його до нiчного клубу, аби вiдсвяткувати вiд’iзд.
– Не зрозумiв. Яка тут логiка?
– Доволi проста. Будемо фотографуватися. А якраз за сусiднiм столиком вiдбудеться банкет, влаштований дружиною нашого Ігорiна для ii нових подруг – мешканок нiчного Киева, свiтських левиць i гламурних утриманок. По приiздi за декiлька днiв наш приятель, граючись телефоном, покаже Ігорiну, як його проводжали справжнi друзi.
– І той побачить свою кралю в оточеннi таких же iстот, – сказав я.
– Саме так, – пiдтвердив Принцип, i ми засмiялися, наче напарники по синхронному плаванню. Тiльки ми не плили. Ми грали зi смертю та життям.
– Вiн не втримаеться, – сказав Нечипайло. – Зiрветься й поспiшатиме до Киева, аби покарати свою курву. Ось по дорозi ми його i перехопимо.
На черзi була перша справа, i ми не мали права на помилку.
* * *
Про смерть полковника Ігорiна я дiзнався зi стрiчки новин вiдомого украiнського iнтернет-сайту. Був четвер, сiрий, непривiтний ранок березня, коли хочеться спати i нiжитися в теплi, а не йти мокрими вiд талого снiгу вулицями. У повiдомленнi йшлося про трагiчну загибель високопосадовця Мiнiстерства оборони Украiни, який став жертвою власноi необачностi. Полковник упав на колii харкiвського метрополiтену i не змiг пiднятися, а за хвилину його розчавив потяг. Сталося це на очах десяткiв свiдкiв i тому для правоохоронцiв справа була зрозумiлою i потребувала лишень одного – закриття. Так i було зроблено за декiлька днiв.
ЗМІ не могли знати, що перед тим як спуститися до харкiвськоi пiдземки, Ігорiн добре попоiв у затишному ресторанi. Вiн не вживав алкоголю, а пив виключно соки. Закiнчивши з десертом, вiн оплатив рахунок, зайшов до вбиральнi, провiв там хвилини зо три, а потiм рушив до метро. Коли вiн стояв i чекав на потяг, в нього раптово сталося запаморочення i вiн почав падати вниз. Ігорiн намагався встати, але тiло не слухалося, голову кружляли злi демони й сильний препарат, вироблений у таемних лабораторiях Ізраiлю, який зникае з органiзму людини за годину пiсля прийняття, не залишаючи жодних шансiв правоохоронцям встановити iстину причину смертi.
Пiзнiше, у розмовах зi своiми знайомими з Генштабу та мiнiстерства, я чув, що Ігорiн сам винен. Лунали тези щодо зацiкавленостi великих генералiв у закриттi справи, аби не виносити смiття на розсуд громадськостi. Так i зробили. Забули та проiхали. Закопали й поспiвчували, а наш потяг рушив далi, правда один зрадник навiки зiйшов з дистанцii.
Квiтень увiрвався до Киева холодними дощами. За тиждень мала бути Пасха. Принцип з Нечипайлом збиралися на Донбас. Мирон зi мною вiдлiтав до Женеви. Я не мав намiру брати усi грошi тiльки у Забiяки. То було б неправильно i повнiстю б суперечило моiм життевим позицiям. У цьому свiтi блукали й iншi люди, якi нiколи б менi не вiдмовили.
Я добре пам’ятаю наш останнiй вечiр, коли менi спало на думку влаштувати для хлопцiв маленьке свято.
– Люба, менi потрiбна твоя допомога, – звернувся я до дружини.
Вона блимнула на мене своiми зеленими, котячими очима, i ii вуста склалися у хтивiй посмiшцi.
– До ваш послуг, пане генерале, – сказала вона.
Я пiдiйшов до неi ззаду i обiйняв за талiю. Поволi моi руки почали гладити ii животик, пiдiймаючись до грудей, якi вже за мить опинилися у моiй владi.
– Менi потрiбнi твоi подруги…
– Що це ще за фокуси?! – спробувала вона обуритися i вирватися з моiх обiйм.
– Це значить, сонечко, що днями у нас буде вечеря. Прийдуть моi близькi друзi. Ми будемо говорити виключно про приемнi речi в компанii гарних жiнок, слухати музику, танцювати, насолоджуватися миттевостями життя.
– Вони теж генерали? – вона розвернулася до мене i мiцно вхопила мене мiж нiг.
Я подивився на неi. Не знаю, чого бiльше було в менi в ту мить – черговоi переконаностi в тому, що у свiтi е речi, якi нiколи вже не виправиш, або ж надii, що може так i треба. В моему життi було багато жiнок, якi не мали розуму. Вони задовольняли мене, бо при моiй професii завжди обираеш менше з двох зол. Жiноча дурiсть проти жiночого розуму. Звичайно, я намагався завжди одружуватися на першiй.
– Бачить Бог, прийде день i усi вони стануть генералами, – сказав я, поцiлував ii в лоба i додав:
– Двi твоi подружки, гарнi й розкутi. Вважай це моiм наказом.
Я сказав двi, бо Нечипайло був одружений i в жодному разi не пiшов би на зраду.
– Вiн прийде з дружиною? – запитав я Мирона, коли обговорював з ним деталi вечора.
– Вона в нього доволi вродлива та амбiтна. Мiрило життя – грошi. Чи зможе вона адекватно сприйняти вашi хороми? – засмiявся Мирон, але в тому жартi я почув гiрку правду життя капiтана СБУ Микити Нечипайла.
Я взявся за органiзацiю невеличкого свята, адже зона АТО була вiйною. Моi хлопцi iхали на вiйну, де про них не мали знати анi вороги, анi друзi. Їх не було у тiй вiйнi, на тому полi бою. Вони мали стати невидимi, тiнями, якi впевнено йдуть за ворогом, чекають на один лишень момент, якого доля бiльше не подаруе. І саме в цей момент вони забирають життя у покидькiв, якi вирiшили знищити iхню краiну, вкрасти все те, про що мрiяли iхнi далекi пращури, дiди та батьки. Моi хлопцi перетворювалися на солдат свого фронту, що завжди мають залишатися за завiсою таемницi, чие викриття даруе смерть.
Слова Євгена Мирона про дружину Нечипайла не стали приголомшливою звiсткою. Я знав ту проблему, але тепер я володiв ресурсом, здатним ii усунути.
– Я дам йому триста тисяч доларiв, – сказав я Мирону.
У вiдповiдь полковник здвигнув плечима.
– Грошi вашi, тому й вирiшувати вам.
– Вони не моi, i тобi це добре вiдомо.
– Але ж головний розпорядник саме ви, – не здавався Мирон, якому так подобалося його псевдопрiзвище Лиходiй.
– Чому ти вирiшив стати Лиходiем? – раптово змiнив я тему нашоi розмови.
– До чого тут це? – здивувався полковник.
– Банальна цiкавiсть заслуженого ветерана спецслужб.
Євген задумався. Вираз його обличчя свiдчив про пошук вiдповiдi, слiв, якими змiг би виразити повноту почуттiв, коли обирав псевдонiм.
– Може, повернемося до Нечипайла та трьохсот тисяч доларiв? – врештi-решт, вiн вирiшив обiйтися невинним жартом.
– Звичайно. Але спершу Лиходiй.
Мирон неохоче почав говорити. Його слова нагадували сповiдь сором’язливого школяра, який нiяковiв вiд власного бажання бути не тим, ким був насправдi.
– Лиходiй, – сказав Мирон, – то вiд впертого дитячого бажання вирiзнятися на тлi сiренького батька. Можливо, вам цього нiколи не зрозумiти, але…
– Облиш, друже! – сказав я. – В мене взагалi нiколи не було того батька. Напевно, цим i обумовлюеться мiй життевий вибiр.
– А в мене був, – сказав Мирон. – І саме цим фактом визначався мiй життевий вибiр. Менi кортiло бути Лиходiем, аби йти наперекiр придуманiй для мене iншим долi, бунтувати проти волi й покiрностi батька, бути несамовитим у всьому, що я робив, чого торкалася моя рука.
Вiн замовк. Я подивився на нього i зрозумiв усю трагедiю полковника Євгена Мирона.
– Ти його зневажав? – запитав я.
У вiдповiдь вiн мовчав.
– Давайте краще про триста тисяч i вечерю. Я не хочу говорити нi про батька, нi про Лиходiя. Єдина щира, чоловiча розмова трапилися мiж нами, коли батько був вже хворий. А за декiлька хвилин пiсля цього вiн помер.
– Вибач. Я не знав, що у вас…
– Просто не треба! – перебив мене Мирон, i я замовк, аби за мить повернутися до вечерi.
Ми сидiли у вiтальнi. Стiл було сервiровано на вiсiм персон. В очах дружини Нечипайла – доволi вродливоi брюнетки – я бачив iскри заздрощiв, якi починали вживатися разом з певною крихтою задоволення. Триста тисяч американських доларiв вмiють покращувати настрiй.
Моя дружина не спасувала, i Принцип з Мироном отримали супутниць на вечiр. Одна з них, я знав ii у минулому життi, була колись королевою усiх нiчних закладiв Киева. Ще й зараз вона не втратила своеi вроди, яку не забувала корегувати за допомоги пластичних хiрургiв. Їi звали Ольга, i в сiчнi iй виповнилося 36. Саме iй судилося скласти компанiю молодшому за нею на цiлих чотири роки капiтану Принципу.
Іншу подругу дружини я бачив вперше. На вигляд iй можна було дати i 30, i 40. Це була бiлявка з коротким волоссям i синiми, наче саме море, очима. Вона вдягнула сукню з вирiзом на спинi, i усi ми побачили тату схiдноi, скорiш за все японськоi, тематики. Менi кортiло дiзнатися, що воно в бiса може означати – усi тi вiзерунки та знаки, але питати не став. Я вирiшив зробити це потiм, коли залишусь на самотi з дружиною, а ii подруга вiзьме пiд руку мого полковника Мирона й вони слiдуватимуть прикладу усiх тих, хто не знае, що таке кохання, а вiддаеться виключно полону шаленоi пристрастi.
– Ну що, – я пiдвiвся з крiсла. В моiх руках був келих шампанського i на правах хазяiна я мав казати перше слово. – Пропоную перший тост за зустрiч!
