скачать книгу бесплатно
Зранку я ще казав комбатовi, що треба привiтати наших чорнобильцiв – iх у нас було трое, а ближче до обiду, коли почалися обстрiли, комбат дав наказ висуватися невеликими групами. Я повинен був слiдувати з двома групами, а третя забезпечувала прикриття. Ми мали вже досвiд таких вилазок. Не на словах знали про Іловайськ та Дебальцеве. Тому намагалися дiяти якомога обережнiше.
Вiн зупинився та перевiв подих. Я бачив, що йому хотiлося говорити, сказати про те, що назавжди змiнило його, породило зовсiм iнше життя i такi ж новi турботи та радощi. Якщо ж детальнiше про останнi, скажу, що таких було обмаль.
Тим часом, вiдпивши пива й кинувши до рота жменьку солоного арахiсу, Микола Федорович Гопко продовжував свою розповiдь.
– Вам колись доводилось ламати кiнцiвку? Хоча б якусь, не важливо, руку чи то ногу?
– Нi, Бог милував, – спокiйно збрехав я.
Його нижня губа смикнулась i менi здалося, що то була заздрiсть. Гопко бiльш не чим не видав цього негiдного почуття, а сказав:
– Тодi ви не можете уявити, що таке, коли в тебе на шаленiй швидкостi несеться вiдламок, який просто виривае бiльшу частину ноги, вибивае ii з твого тiла, наче кеглю при грi в боулiнг. І в ту саму мить, коли це вiдбуваеться, сотнями ядерних спалахiв перед тобою вибухае всесвiт.
Вiг замовк i закурив. Я випив чарку i теж закурив. Тиша була необхiдна нам обом, бо кожен хотiв думати про те, що один пережив, а iнший неодноразово бачив. Нашi душi вимагали сатисфакцii, адже занадто багато вони втратили на вiйнi.
– Обстрiл вели зi схiдноi частини села, яку вони контролювали. Потiм я багато разiв думав, як це могло трапитися, що цiлих три доби ми не знали про захоплення тiеi частини. Виходить, що штаб надавав нам неперевiренi данi. Пiзнiше, вже пiсля того гучного процесу над генералами, я зрозумiв, що нас просто зрадили. В тi днi, як ви пам’ятаете, у Москви досить гостро стояло питання з живою силою.
«І Кремль прийняв рiшення змiнити тактику на знищення якомога бiльше украiнських вiйськовикiв, аби хоча б приблизно вiдновити паритет», – згадав i я собi нашу спiльну вiйну.
– Ми потрапили пiд артобстрiл одними з перших. Наступного дня бойовики пiдсилили атаку. Вони намагалися накрити ракетами великий квадрат, орiентуючись виключно на нас, а вже потiм на технiку, будiвлi та житловi квартали. Був наказ, аби пiсля атаки залишилася чорна, випалена земля, i треба визнати, що терористи вiдчайдушно кинулись на виконання того бездушного наказу.
Я знову налив нам по чарцi.
Трагедiя, в якiй Гопко втратив ногу, не була для мене новиною або ж якоюсь таемницею. Вже на вечiр того ж дня ми чiтко розумiли, що ворог не мае жодного намiру виконувати умови перемир’я. Вони били своiми «Градами» i танками по усiх домовленостях, по украiнцях, аби знищити наш народ, який не бажав жити пiд iхнiм ярмом.
Там, пiд Широкином, було всi – i батальйони, i новобранцi, i кадровi вiйськовики, i волонтери. Не було там тiльки правди та розумiння того, що вiдбуваеться насправдi. Наче слiпi, вони йшли на свою Голгофу, аби вже нiколи не повернутися до звичного, мирного життя, яке ще рiк до того видавалося таким же природним, як i захiд сонця на порозi ночi.
– Я не пам’ятаю виходу з оточення. Напевно, менi ще пощастило, адже нашу групу, як я вже казав, накрило однiею з перших i тому ми змогли одразу почати евакуацiю 200-х i 300-х. Іншi, тi, що йшли за нами, не мали такоi прерогативи, i я досi не можу дати собi чесноi вiдповiдi, чи заздрили тi з них, що потрапили у полон, своiм побратимам, яких навiки увiгнала в землю ворожа артилерiя.
Нам би в ту мить нашi «Коршуни»… 280 кiлометрiв – це вам не жарти. Летить собi ракета, а пiд тобою земля гуде.
Я подивився на нього i промовчав. Що мiг сказати йому я – той, хто знав вiйну, як своiх п’ять пальцiв, пiрнав з головою у ii кривавi рiки, розробляв операцii i тонув у хвилях зради, цинiзму, пiдступних хитрощiв бездушного агресора? Що мiг подарувати йому я, коли з усiх дарункiв долi мав одне лишень бажання помсти та роботу, яка змушувала мене пробуджуватися кожного ранку? Я розумiв: хоч би що йому запропонувати зараз, хоч би якими почестями та увагою осипати, в свiдомостi заступника комбата батальйону *** все це виглядатиме жалюгiдними крихтами з того торта, який за спинами звичайнiсiньких солдат роздiлили органiзатори та iмплементатори нового геополiтичного порядку в Європi та й свiтi загалом.
– Мене направили до Днiпропетровська, звiдки за мiсяць перевезли до Киiвського госпiталю. В той час я був героем. Справжнiм героем… – вiн запнувся, наче обмiрковуючи якесь важливе рiшення, але згодом слiдував далi. – Знаете, як воно траплялося в тi часи. Ось живе собi людина, знайомиться собi з дiвчиною, вони закохуються одне в одного, потiм – весiлля, дiти, пошуки роботи, гонка за шансом, грошима, успiхом… Але з кожним роком крiпне та стверджуеться в тiй людинi розумiння, що проблема не в нiй. Проблема в державi, в тих пихатих владарях, вiдвертих бандитах i крадiях, якими кишить украiнська полiтика. Наче сарана, злетiлися вони з Донеччини та Луганщини до Киева i почали гризти столицю, краiну, ii ресурси та народ. І ось одного ранку, коли вже розумiеш, що Європа вкотре рухаеться далi, але знову без Украiни, починаеш клацати телевiзiйним пультом i не можеш зрозумiти, що то таке показують. А показують лише одне, як «Беркут» б’е студентiв, що зiбралися на головнiй площi краiни, аби виразити свою громадянську позицiю й сказати «Нi!» полiтицi тих людей, що стоять на чолi iхньоi батькiвщини. Кров приливае до голови, обличчя червонiе, руки й ноги стають, наче колоди, але одразу крiпнуть й вимагають дiй. І ось ти вже серед натовпу, людей; колони рухаються центром Киева, сходяться на Майданi, а там виникае цiле мiсто, республiка тих, кому гiднiсть та честь не просто слова, а стан душi й свiтогляд. Все починаеться знову, починаеш пригадувати Майдан десятирiчноi давнини, помiчаеш агентiв опозицii, якi намагаються показати, що саме вони контролюють ситуацiю, що це вони створили Майдан, а не люди; прискiпливо вдивляешся в пiдозрiлi обличчя, кидаеш недовiрливi погляди на авта, в яких може ховатися ворог.
Ти розумiеш, що цього разу опозицiя не в фаворi. Юля сидить, тi трое – щось таке незрозумiле, аморфне, несправжне та неживе. І тут починаеться. Першi каски, перша брукiвка, шини, густа ковдра чорного диму на Грушевського, першi жертви, переговори влади i опозицii, а ось вже палае весь урядовий квартал, а за тим настае 20 лютого, – Гопко замовк, а потiм з вiдчайдушним болем додав:
– Закiнчуеться ж усе пiд час так званого перемир’я, на березi моря у селi Широкиному. І ось ти вже коротший, нiж був до цього, твiй мозок, наче одна розкрита рана, на яку щохвилини сиплють жар з вогнища людських амбiцiй. Ти герой, але герой вчорашнього дня. Сьогоднi ж посмiхаеться здоровим та кмiтливим. А твое поколiння понiвечених калiк мае належати тiльки iсторii.
Того вечора Гопко запам’ятався менi декiлькома речами. Перше, що одразу кидалося в очi, це його несамовите бажання скорiше напитися. Можливо, то була звичайна захисна реакцiя вiд зовнiшнього свiту. Може, вiн хотiв сп’янiти, аби слова його були бiльш щирими й чесними. Але тепер я вже точно розумiю, що Микола Федорович Гопко просто хотiв втопити в горiлцi свого ворога, який безперестанно жив в його тiлi.
Інша рiч, яку я побачив в його поглядi, – вiдчай та вiдверта образа. Саме в такому порядку, а не навпаки, бо вiдчай i породив образу на всiх – владу, державу, простих людей. В жодному разi Гопко не вважав себе унiкальним. Микола Федорович був одним з тих, хто вiрив i знав, що якщо не вiн, то нiхто не захистить батькiвщину. Тому i йшов на Донбас. Не для себе, не для влади, не для Європи та Америки. Вiн йшов туди, аби його дiти могли жити у власнiй краiнi. Ображений iдеалiст-романтик, без крихти цинiзму та пiдступностi, вiн щиро вiрив у правильнiсть та правдивiсть власних дiй.
На ранок, коли вiн прокинувся i не одразу збагнув, де перебувае, я подивився на нього i зрозумiв – вiн потрiбен менi. Бо в тiй грi, яку ми розпочали проти зрадникiв та бездушного агресора, тiльки iдеалiст-романтик мiг виконати поставлену перед ним задачу.
* * *
Вiд самого дитинства батько готував мене до кар’ери дипломата. Вiн був сином дипломата та й свое життя присвятив зовнiшнiй полiтицi, прославляючи «соцiалiзм з людським обличчям» у краiнах Варшавського договору, а пiзнiше, коли той самий договiр зник, як i СРСР разом iз Залiзною Завiсою, намагався перейняти перший демократичний досвiд у Чехii та Словаччинi. Батько не досяг особливих висот на дипломатичнiй нивi, змiнюючи посади другого та першого секретаря у Празi й Братиславi на затишнi кабiнети в будiвлi Мiнiстерства закордонних справ Украiни, якi передбачали такi ж затишнi, непомiтнi й зовсiм вже не гучнi посади.
Інша справа мiй дiд, якого я знав виключно за старими чорно-бiлими фото. По смертi батька я перевiз тi фото до себе й iнодi годинами дивився на них, намагаючись зрозумiти далеку та невiдому постать, що посмiхалася менi крiзь роки iсторii.
Дiд починав свою кар’еру ще за Ленiна. Вiн просував iдею комунiзму в Перу, Чилi та Мексицi, а в останнi роки свого життя в далекiй Аргентинi й на Кубi. Вiн був сильним радянським латиноамериканiстом, який досконало вивчив iспанську мову пiд час громадянськоi вiйни в Іспанii. Батько казав, що в Іспанii вiн приятелював з Лоркою, а коли того стратили, дiд присягнувся на вiчну помсту фашистам, аж поки смерть не забере у нього життя. Сiмейнi легенди казали, що вiн пив на брудершафт з Хемiнгуеем, а потiм бився з тим на кулаках, як те полюбляв робити шалений американець.
Коли я вирiс i мав складати вступнi iспити до iнституту мiжнародних вiдносин, батько розповiв менi, що десь у роцi 1936-му дiд мав доволi шалений роман з однiею iспанкою, чиi родичi були великими землевласниками та iстинними католиками. У перекладi на людську мову це означало, що вони пiдтримували полiтику генерала Франко, але аж нiяк не республiканцiв.
– Ти хочеш сказати, що вiн покохав ворога? – запитав я.
На це батько лишень якось загадково посмiхнувся i вiдповiв:
– Серце не знае полiтики. Йому вiдоме тiльки кохання.
Дiд помер молодим – йому було лишень сорок три роки. Я не знав iстинноi причини його смертi. Коли ж запитував батька, вiн сумно посмiхався i промовляв одне-однiсiньке слово «iнфаркт».
– Це трапилось одразу пiсля вiйни. Вiн був одним з тих, хто першим зрозумiв усю небезпеку й одночасну велич Манхеттенського проекту. Мiй бiдолашний батько просто не змiг пережити страху, який на нього навiяла можливiсть ядерноi вiйни. Менi тодi було лишень два роки…
Перед самою своею смертю батько розповiв менi бiльше. Як зараз пам’ятаю нашу останню розмову. Єдине, про що жалкую, це те, що я не встиг сказати йому всього, що хотiв. Я був скупий на почуття до батька, а iнодi просто жорстокий. На жаль, комплекс Едiпа не оминув мене, хоч би як я це зараз заперечував. Уже потiм, на дiлянцi старого польського цвинтаря, що на Байковому кладовищi, сидячи бiля його могили i напиваючись горiлкою в самотi, я безперестану говорив те, що мав сказати за його життя. Я розмовляв з мертвим, а повинен був зробити це з живим. На жаль, вбиваючи людей без жодних сантиментiв, руйнуючи долi i цiлi свiти, я так i не наважився сказати рiднiй людинi такi простi й потрiбнi слова. Тому не варто робити висновки щодо смiливостi лишень з умiння однiеi людини воювати проти iншоi. Смiливiсть визначаеться словами – такими потрiбними, але неможливими через внутрiшнiй страх бути незрозумiлим.
Батько помирав у муках. Дiагноз лiкарiв ввiгнав мене своiм тяжким молотом у самiсiньку землю. Як перед смертю казав батько, рак бувае не тiльки з пивом. Інодi вiн приходить з похоронкою.
Я добре пам’ятаю той останнiй день, який навiки закарбувався в моiй головi, бо вiн назавжди забрав у мене батька.
Була осiнь. Жовтень вабив своiми неповторними, гарячими барвами, що змiнили лiтню зелень. Ще грiло сонце й природа вступала в ту пору, яку прийнято називати «баб’ячим лiтом». Людям здавалося, що життя – ось воно поруч, тепле й лагiдне. І вони радiли тому життю, наче малi дiти, бо, насправдi, ми всi залишаемося дiтьми, змiнюючи тiльки свiй фiзiологiчний стан та карбуючи нашi душi новими шрамами, але надii i сподiвання назавжди залишаються по-дитячому наiвними, а тому безгрiшними.
В той день, вже пiсля розмови з лiкарем, а точнiше його мовчання на моi запитання, я все ще сподiвався i вiрив у диво. Проте, диво, як i успiх, речi крихкi. Воно так i не з’явилося на нашому горизонтi, залишаючи лiченi години моему бiдолашному батьковi.
Вiн лежав у своiй спальнi, не бажаючи помирати в лiкарнi пiд наглядом медсестр та лiкарiв. Увесь пожовклий, як та осiнь, маленький та худий, батько увесь час дивився в стелю, а з його лiвого ока невпинно котилася сльоза. Я взяв серветку i хотiв ii витерти, але вiн лише хитнув головою i сказав:
– Облиш. То зайве. Краще сядь бiля мене.
Я сiв.
Ми нiколи не вмiли говорити, як це вмiють робити iншi батьки та iхнi дiти. Нам завжди заважали наша пиха, гордiвливiсть, впертiсть i незрозумiлий снобiзм. Ми були два полюси однiеi планети, пов’язанi спiльною кров’ю та роз’еднанi нашими неперевершено лихими й занадто складними характерами. Ми розтрачували життя на сварки, непорозумiння та образи. До речi, саме цим ранiше призначеного часу для такоi важливоi й вiдповiдальноi справи, як смерть, загнали маму у могилу.
– Я хочу тобi дещо розповiсти, – сказав батько. – Це стосуеться твого дiда.
Я насторожився, давно пiдозрюючи, що за тим простим словом «iнфаркт» ховалося щось значно бiльше, нiж розрив серця.
– Коли я дивлюся на тебе, то бачу його – нiколи не знаного мною батька. Я бачу того, про кого менi стiльки розповiдали моi мама й бабуся. Я мовчав про це усе свое життя, бо боявся його… друзiв. Вони… вони такi ж, як i вiн… i ти, сину мiй.
Я бачу той стержень, якому завжди заздрив, бо нiколи не володiв ним сам. Твiй дiд… – вiн закашлявся, i кров ринула з його рота.
Рак горла на четвертiй стадii, метастази, що з тiеi горлянки пустили своi спрутовi щупальця до легень i бронхiв… я був свiдком багатьох несправедливостей, смертей, тортур, але… але то був мiй батько. Мiй рiдний, единий батько, який помирав на моiх очах, i я – всесильний гвинт украiнськоi системи спецслужб, а нiц не мiг вдiяти, бо нема вiчного життя, як i вiчноi справедливостi.
– Ну що, пане диверсанте, шпигун i виконавець чужих рiшень, готовий до iсторичноi правди? – посмiхнувся вiн менi крiзь бiль, коли я витер його кров. – Тобi вiдоме таке iм’я, як Рамон Меркадер?
Насторога полонила мене, i я починав будувати версii.
«Нi! Не може бути! Так це…» – неслося в тiй клятiй головi, котру я мав за честь, або ж за прокляття носити на своiх плечах.
– Чого мовчиш, йолопе? – навiть на смертному ложi батько все ж залишався батьком.
– Звiсно, що вiдомо, – зi злiстю кинув я йому, забувши про його стан, бо ми були ще тi друзi й спiврозмовники.
«Хайме Рамон Меркадер дель Рiо, вiн же Рамон Іванович Лопес – герой льодорубу та Радянського Союзу, син iспанського магната, власника залiзних дорiг i несамовито-навiженоi жiночки на iм’я Марiя Карiдад дель Рiо Ернандес, яка була агентом радянськоi розвiдки. Аби не сумувати однiй, в ту гру вона затягнула i свого сина Рамона».
– Так ось, твiй дiд i був тим хлопцем, хто пiдготував Меркадера до його Голгофи, всовуючи в його руки того клятого льодоруба, а в голову усю ту маячню щодо троцькiстськоi змови. Вiн був розвiдник-нелегал, диверсант, терорист i вбивця. Фанатик-комунiст, що зiпсував життя моiй матерi та й менi – тодi ще дуже малому, аби щось розумiти i робити висновки.
– Чекай! – без жодних церемонiй й поваги до стану батька вигукнув я. – Цього не може бути, адже Меркадера готували Ейтiнгтон разом iз Судоплатовим.
Хтива посмiшка вкрила його сухi вуста.
– Кажеш, Ейтiнгтон i Судоплатов? Все вiрно. Все так. Вони були керiвниками тiеi операцii. Судоплатов отримав наказ вiд Берii, а той, в свою чергу, вiд Сталiна. Ейтiнгтон знадобився, бо мав гарну мережу агентiв у Європi. Але виконавцем усiх iхнiх планiв став твiй дiд. Вiн був вiдданим сталiнiстом i до того ж прекрасним вербувальником. Вiн знав, як зробити так, аби Троцького не стало.
За цими словами слiдувало мовчання. Я перебирав у головi усе, що менi було вiдомо про лiквiдацiю Льва Троцького. Аналiзуючи деталi, секретнi документи, шматки довiрливих розмов зi старшими колегами, архiвнi матерiали та вiдкритi джерела, що потрапляли менi до рук, я не бачив дiда. Його просто там не було! І тут я зрозумiв – саме тому вiн i був цiнним, що його нiхто не бачив. Невидимий солдат своеi батькiвщини, яка його за це i вбила.
Лiквiдацiю Льва Троцького називали нав’язливою iдеею Сталiна. Як на мене, не було в нiй нiчого нав’язливого. Товариш Коба чистив собi дорогу до влади. Вже давно вiдiйшли до кращого зi свiтiв старi ленiнцi Фрунзе, Кiров, Зiновьев, Каменев, Бухарiн, Орджонiкiдзе та багато iнших, але головний ворог Сталiна залишався жити i мав нахабнiсть висловлювати свою власну позицiю щодо свiтовоi революцii. Такого товариш Сталiн не мiг пробачити.
Як пiзнiше згадував у своiй книзi Павло Судоплатов, окрiм особистого несприйняття Сталiним Троцького була ще одна досить суттева причина лiквiдацii останнього. В той час багато лiвих полiтичних партiй, рухiв та сил, якi могли бути використанi Радянським Союзом на власну користь, орiентувалися саме на Троцького, а не на Сталiна. Враховуючи ризики, якi у другiй половинi 30-х рокiв несла фашистська Нiмеччина, пiдпорядкування Комiнтерну та й iнших лiворадикальних груп Європи Радянському Союзу могло стати вагомою зброею у майбутнiй вiйнi проти Гiтлера. Четвертий iнтернацiонал, органiзований Троцьким, становив загрозу Комiнтерну i мiг сплутати усi карти у вiдносинах з Третiм рейхом. Тому, коли Берiя привiв iз собою до Сталiна ще й Судоплатова, «вождь усiх народiв» довго слухав Лаврентiя Павловича, не перебиваючи, потiм витримав театральну паузу й винiс свiй вирок:
– Троцького мае бути знищено протягом року, перш нiж вибухне неминуча вiйна. Без усунення Троцького, як показуе iспанський досвiд, ми не можемо бути впевненi, в разi нападу iмперiалiстiв на Радянський Союз, у пiдтримцi наших союзникiв з мiжнародного комунiстичного руху. Їм буде дуже складно виконати свiй iнтернацiональний обов’язок iз дестабiлiзацii тилiв противника, розгорнути партизанську вiйну.
Це був наказ, для виконання якого не шкода жодних ресурсiв.
Якщо вже бути вiдвертим, то наказ Сталiна вбити Троцького в той день, коли вiн доручив це зробити Берii та Судоплатову, не був першою спробою знищити Льва Давидовича.
Пiсля того як в сiчнi 1928 року його було вислано до Алма-Ати, Сталiн ще не думав про фiзичне знищення свого найзапеклiшого ворога. Вислання не скорило Троцького. Тим паче, що режим життя, як i режим нагляду в Алма-Атi, для нього був доволi м’яким. Тому Лев Давидович одразу долучився до роботи з розвитку та розширення зв’язкiв з багатьма своiми прихильниками та послiдовниками, якi на той час ще залишалися у Радянському Союзi. Знехтувавши ультиматумом посланника ОГПУ на прiзвище Волинський, Троцький i надалi продовжував каламутити воду в сталiнських болотах. Це не могло тривати вiчно, i 18 сiчня 1929 року особлива нарада при колегii ОГПУ видала постанову щодо примусового виселення Троцького за межi Радянського Союзу.
Почалися його поневiряння рiзними краiнами. Складне життя в Туреччинi, де зiбралося багато бiлоемiгрантiв, кожен з яких був радий розчавити колись грiзного й могутнього керiвника Червоноi Армii, все ж таки не зламало його. Троцький багато працював над публiцистикою, написав працю пiд назвою «Мое життя», розпочав роботу з iсторii революцii. Але найбiльш важливим його дiтищем став «Бюлетень опозицii», в якому Троцький критикував Сталiна та усю систему, створену сiрим i неприемним Кобою.
Потiм була Францiя й пожежа в його будинку, влаштована агентами Сталiна, пiд час якоi вщент згорiла частина безцiнного архiву. Саме в Парижi Троцький починае налагоджувати зв’язки з лiдерами европейських соцiалiстiв, що не могло не бентежити радянську владу. В той же час його офiцiйно позбавляють громадянства Радянського Союзу.
Французи не вiдчували себе щасливими, маючи в гостях таку одiозну фiгуру, якою був Лев Троцький. Влада Францii усвiдомлювала ризик, що його мiг завдати цей чоловiк державному устрою краiни, пропагуючи iдеi свiтовоi революцii. Тому наприкiнцi 1934 року Троцький був вимушений покинути Францiю i шукати собi нового притулку, який цього разу вiн знаходить у Норвегii.
Шантаж радянськоi влади стосовно норвезьких колег не залишав шансiв на спокiйне життя Троцького. Оголосивши Норвегii, що СРСР не буде брати бiльше норвезькi оселедцi, радянська влада примусила iх iнтернувати Троцького, i його було iзольовано у невеличкому селi.
Новина, яка прийшла з далекоi Мексики, здалася тодi Троцькому справжнiм порятунком. 19 грудня 1936 року вiн iде з Норвегii на нафтоналивному танкерi «Руфь», який прибувае до мексиканського порту Тампiко 9 сiчня 1937 року.
Троцький оселяеться в будинку художника, лiдера комунiстичноi партii Мексики та його давнього друга Дiего Рiвери i художницi Фрiди Кало. Саме в Мексицi його голови дiстанеться холодний льодоруб, занесений над ним Рамоном Меркадером, знаним у домi Троцького як канадський журналiст та бiзнесмен Френк Джексон. І що ж виходить?!
Зi слiв батька я розумiв, що в той час, як Меркадер убивав Троцького, десь поруч увесь час перебував мiй рiдний дiд.
– Вони ж його i знищили. Вже пiсля вiйни, бо нiкому не була потрiбна правда, яку вiн мiг розповiсти, – приголомшено мовив я до тата.
На це вiн тiльки ствердно хитнув головою i навiки заплющив своi очi.
Так, втративши батька, я здобув правду про нiколи не знаного мною дiда.
Я вдався до спогадiв про моiх мертвих, аби краще зрозумiти себе живого.
Той шлях, на який я вийшов пiд час вiйни, вже не мав звороту. Вiн прямував до кiнцевоi мети, до того пункту, з якого не iснуе вороття, бо там лишень смерть i справедливiсть. І якщо першу ми дарували ворогу, то другу жадали вiддати тiй единiй, заради якоi все i почалось.
Ми йшли за Украiну, одвiчно трагiчну i несамовито палку, бо не вмiли жити, цураючись того, що народились на цiй Богом нам данiй землi.
Іншоi в нас просто не було.
* * *
Те що нам не дадуть виконати заплановане, ми зрозумiли пiсля Мiнських угод лютого 2015 року. Тодi я ще не знав про партiю, яку грали сильнi свiту цього. Були здогадки, гiпотези, що США не пробачать Кремлю його зухвальства, але я не володiв на той момент достовiрною iнформацiею.
Я дивився на нашого президента i порiвнював з тим моложавим чоловiком, який на початку лiта виголосив найсильнiшу iнавгурацiйну промову за всю iсторiю незалежностi Украiни. З екрану мого лептопу споглядав сивий, змучений старий дiд. А йому ж навiть ще пiвста не виповнилося! Була то втома спричинена тяжкою працею чи протистоянням з кланами украiнського полiтикуму, а основне – з Росiею, але з iншого боку i з Заходом у його небажаннi допомагати нам? Я не знав вiдповiдi, проте розумiв, що влада втрачала своi шанси дочекатися нових виборiв, аби виграти чи навiть просто взяти в них участь, бо краiна летiла в прiрву. До шаленого знецiнення гривнi й першого побиття мiлiцiею мiтингувальникiв бiля будiвлi Нацiонального банку залишався приблизно тиждень.
Друга половина мого рацiо бачила в тих фото, що так активно поширювалися мережею, банальну манiпуляцiю. Нiбито хотiли сказати: «Дивiться який вiн – втомлений, знедолений, весь у думах про державу». І це насторожувало, викликаючи як пiдозру, так i зневагу.
«З iншого боку, якби обрали ту жiночку, вже б давно споглядали на Расею з правого берегу Днiпра. Правда, все б обiйшлося при мiнiмальних людських втратах», – говорив я собi i знову собi ж заперечував, бо ii затяжне мовчання спонукало до роздумiв.
«Вона ще скаже свое слово. Вона ще зiграе партiю на могилах тих, хто зрадив ii в доленосну мить», – думав я.
Росiйський правитель не бажав виконувати жодних домовленостей, свiдомо йдучи на брехню, новi жертви, зради та вiйни. Ми не могли розмовляти мовою дипломатii з тим, хто чуе тiльки голос ракет та кулеметiв. Ми не мали права гаяти час, пестячи iлюзiйнi сподiвання, що ворог змiнить свою позицiю.
– Таких, як вiн, змiнюе виключно черга з АК-47. Все iнше, до лампочки! – сердито казав я.
Його називали Мiллю, Крабом, Хапутiним, Капутiним, Малюком Цахесом, Кремлiвським Карликом, Путлером, врештi-решт, Ботоксом, посилали у далекий шлях на три добре усiм вiдомi лiтери, спiвали пiсню, в якiй казали, що вiн Х…ло, кричали про його недосконалiсть, комплекси, психiчнi розлади, манiакальнi iдеi, але правда залишалася лишень в тому, що поки украiнцi займалися народною творчiстю, а слiпий та лiнивий Захiд все ще сподiвався на мирний шлях, президент Росii був ефективним загарбником, який мав чiтку цiль i не шкодував витрачати шаленi ресурси для ii досягнення.
Ми довго воювали, щодня втрачаючи украiнську молодiсть, кращий генофонд нацii, але тiй вiйнi не було видно нi кiнця, нi жодного краю. Той, хто кричав, що не боiться кулi в лоба, тепер розводив лишень руками, займаючи просторий кабiнет на вулицi, жертви якоi й привели його до влади. А тi, хто мрiяв про поряднiсть та добробут для своеi краiни, гинули вiд куль, снарядiв, мiн та жорстокоi пiдступностi супротивника.
13 лютого, як зараз пам’ятаю, то була п’ятниця, я нарештi змiг вирватись на декiлька днiв до Киева. Майже два мiсяцi я розривався мiж Марiуполем i Дебальцевим, де велись найбiльш запеклi боi за всю iсторiю нашоi вiйни. Тодi ми ще не знали, що найбiльше зло, як i найбiльша трагедiя, попереду. Розум казав про незворотнiсть того зла, але серце бажало вiрити, що лиха доля, нарештi, покине краiну, аби правити свiй сатанинський бал на Краснiй площi.
Сiра мряка звисала важким, затягнутим небом над столицею Украiни. У повiтрi мого рiдного мiста вiдчувалися пригнiчена апатiя й людська втома. За один американський долар давали 25 гривень, а бензин коштував 20. За декiлька днiв до мого приiзду влада вкотре пiдняла цiни на проiзд у мiському транспортi, а тягар руiни лягав на плечi простих украiнцiв. Сусiд, якого я зустрiв бiля пiд’iзду, повiдомив, що за тиждень у будинку пограбували три квартири, а на стоянцi – шiсть авт. Життя крокувало, наче той комсомол. Нiхто не знав, що буде далi, але впевнено мерехтiло сяйво наших збентежених душ, яке казало, що треба йти тiльки вперед.
Ми ще не знали, що це тiльки початок, що долар буде 30 i 40, а за день до весни бiля самого Кремля чотири кулi обiрвуть життя порядного росiйського опозицiонера. Ми не знали, що у Харковi внаслiдок теракту загинуть люди i то буде тiльки початок, бо росiйський правитель не бачив жодних перепон на своему жахливому шляху до свiтовоi влади.
Сходами я пiднявся на четвертий поверх, де й була моя квартира. Вона являла собою все, що залишилося менi в пам’ять вiд батькiв. Величезнi чотири кiмнати, якi полонили книги та картини. Ту квартиру отримав мiй дiд по матерi. Вiн був письменником, що полюбляв пропустити чарку-другу з Гончаром, Сосюрою та Тичиною. Дiд не став таким популярним, як його товаришi, але в певних колах його оповiдання й деякi вiршi цiнувалися й схвалювалися навiть найпiдступнiшими критиками. Як пiзнiше розповiдала менi мама, ii дитинство та юнiсть минули у творчiй розкошi та матерiальному достатку, бо дiд славився на весь Киiв своею неймовiрною продуктивнiстю в написаннi кандидатських та докторських дисертацiй для представникiв апаратноi номенклатури i iх не досить адекватних дiточок. Проте, плювати дiд хотiв на ту неадекватнiсть, адже за неi платили гарнi грошi, а ще вiн отримував захист сильних радянськоi Украiни, що, напевно, було навiть цiннiшим за всi статки свiту в той нелегкий i суперечливий час.
Я сiв на диван у залi i згадав, як за столом збиралися люди. Як гомонiли вони своiми голосами, як лунав смiх i шепотом перелiтали з вуст у вуста полiтичнi жарти. Я був тодi малим, але пам’ятав усе, наче то було вчора. Проте, виймаючи з кишенi новий айфон, я розумiв, що з того часу минула цiла вiчнiсть, а може, й не одна. Час змiнюе держави, технологii, культуру. Але люди, тi справжнi люди, про яких ми так багато читаемо в книжках, залишаються незмiнними незалежно вiд епохи, влади та iсторичного моменту. Я мав честь належати до таких людей, i то був мiй хрест, бо я не навчився красти й «мутить схеми», якщо тi схеми не стосувалися захисту нацiональних iнтересiв моеi кволоi батькiвщини.
Ввечерi ми зустрiлися як завжди на Львiвськiй площi у нашому любому ресторанi «Суаре». Нiколи й нiде я не почував себе так затишно, як у тому закладi, що вабив сумiшшю старого Киева та Парижа. Я знав власника – цього завзятого й симпатичного чолов’ягу, що все створив своiми власними руками.
Нас було трое – я, Нечипайло та Принцип. Тi хлопцi були молодшими за мене на цiле десятирiччя, проте життя зробило нас справжнiми друзями. Іван Принцип прославився серед виродкiв ДНР та ЛНР своiм вмiнням вираховувати iхнi конвоi з грошима й нищити iх. Коли ж ми жартома казали йому, що треба було нищити тiльки терористiв, а грошенята можна було б i залишити, вiн блiднiв, наче стеля, стискав зуби й крiзь них цiдив одну лишень фразу:
– За тi грошi купують нашу з вами смерть.
Нечипайло повернувся з Москви, де збирав для Вiдомства потрiбну iнформацiю. Вiн вирiзнявся мiж нами своiм дипломатичним хистом та вмiнням влiзти в потрiбну щiлину без зайвого клопоту. У столицi нашого ворога усi дiйсно думали, що Нечипайло – це спонсор п’ятоi колони та завзятий активiст «Руського мiру». Інодi, коли вiн впадав у роль i починав демонструвати нам той чи iнший епiзод своеi нелегальноi роботи, Принцип заходився добрячим смiхом й казав йому:
– Слухай, друже, але без образ, проте ти дiйсно шизофреник-ватник.
Я ж лишень посмiхався i мовив:
– Грай-грай, але не загравайся. А то сядеш поруч з тiею компашкою на одну лаву в Гаазi.
