скачать книгу бесплатно
І в той момент, як я казав це, Іван Принцип бив кулаком по столу:
– Не буде iм Гааги! Нiколи й нiзащо! Ми повиннi влаштувати iм свiй «Гнiв Божий».
Вперше фраза про «Гнiв Божий» пролунала все в тому ж «Суаре» десь на початку серпня, коли тiльки-но починався Іловайський котел. Спершу я не сприйняв слова Івана серйозно, але пiсля того як кiлькiсть зрадникiв i лицемiрiв почала зростати у геометричнiй прогресii, я призадумався.
– Не вiр нiкому, Женька, – казав менi Принцип. – Вони усi паскуди. За три рублi готовi матiр рiдну продати. Ти думаеш, вони здатнi змiнити систему? Хера лисого! Такi ж ненажери, як i попередники. Одним усi свiтом мазанi. Чхати iм на державу, тебе, мене, ось ту бабусю, – показував вiн рукою на згорблену стару, що продавала квiти на перехрестi Артема та Воровського. – Реформи, змiни, Європа. А де тi реформи? Де та Європа? Що гарного ми отримали вiд неi?
– Новi комунальнi тарифи та iхню стурбованiсть iз занепокоенiстю.
– Отож-бо й воно.
– Крим здали, а зараз на черзi й Донбас. І знаеш, я вiдгородив би ту територiю й розпочав би модернiзацiю, аби вбити iх показовим економiчним ростом.
– Один в полi не воiн.
– Звiсно, що нi, – зi злiстю спльовував Принцип.
– Та й Москва не дасть нам цього зробити. Тiльки-но почнемо трiшки вилазити з фiнансовоi та соцiальноi прiрви, вона, паскуда така, збiльшуватиме свою вiйськову присутнiсть.
– Тому тiльки «Гнiв Божий», – казав Принцип.
Ми багато говорили про нову владу, державу, занепад i агресора й що бiльше робили висновкiв, то чiткiше вимальовувалася наша iдея, план «Гнiву Божого» по-украiнськи, бо тiльки так ми могли покарати нашого лютого ворога, що не зупинявся у своему бажаннi й надалi називати нас братським народом брудним своiм ротом в той час, як кривавими руками продовжував вбивати наших дiтей, жiнок та чоловiкiв.
Зайшовши до «Суаре», я побачив Принципа. Ми обнялися з ним i сiли за стiл. Перед Іваном вже стояв келих свiжого бельгiйського пива. Я теж замовив собi один.
– Нечипайло трiшки запiзнюеться. Його друга половина вирiшила вкотре з’ясувати вiдносини та нагадати нашому бiдолашному, що саме вiн зiпсував iй усе життя, – сказав Принцип.
На те я тiльки кивнув головою i, коли менi принесли келих пива, запропонував тост:
– За нас, друже! Дай Бог пережити цю вiйну, аби й надалi псувати життя вродливим жiнкам.
Ми випили. Принцип закурив i випустив хмарку сивого диму.
– Ну як там справи? – запитав вiн мене.
Я подивився на нього.
– Тяжко там… нас здають, москаль пре, хлопцi гинуть. Генштаб трiшки почистили, проте залишаеться ще багато хохлiв, – сказав я.
– А так хотiлося б бачити там украiнцiв.
– Еге ж. Але не сумуй! З кожним новим днем украiнцiв стае бiльше й бiльше. Я не люблю демагогiв та ура-патрiотiв, але менi подобаеться наш президент.
– Так вiн же олiгарх! – здивовано вигукнув Принцип.
– Олiгарх кажеш… А чи знаеш ти, що той олiгарх чи не единий з усiх можновладцiв захищае саме нашу державу, а не своi бiзнес-iнтереси?
– Не змушуй мене смiятися. Знайшов теж менi державника.
– Тобi б я не брехав. Проте ти маеш рацiю в iншому – у тому твоему першому запитаннi. Поки що нового мало.
– Окрiм жертв, – додав Принцип.
– Так, друже, окрiм нових украiнських жертв.
Далi ми говорили про Марiуполь, про накопичення ворогом технiки та живоi сили в районi Новоазовська, Логвинова, Широкиного, про недостатню кiлькiсть технiки у наших хлопцiв, активiзацiю сепаратистських диверсантiв, iхнi новi iнформацiйнi хитрощi з розсиланням смс-повiдомлень задля деморалiзацii украiнських захисникiв.
– Ми програемо iм ресурсами. Вони ж витрачають шаленi кошти i на розвiдку, i на технiку, i на людей. Вони купують усiх i вся, а ми навiть не можемо налагодити дiевi канали на кордонi, – в голосi мого друга, в тiй його iнтонацii, я вiдчув бiль та люту ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю.
І тут за мое спиною пролунав знайомий голос Нечипайла:
– Сволота ви, панове офiцери! П’ете без мене, а я думав, ми друзi. Тим паче, що зараз менi потрiбне психологiчне розвантаження.
– Микито, – зрадiв я йому, i ми обнялися.
Принцип лишень потиснув його руку.
– Не буду тебе обнiмати, бо з моменту нашоi останньоi зустрiчi минули лише п’ять годин i я ще не встиг засумувати. А що, Микито? Завантаження було ще те? – пожартував Іван.
– Ти навiть не розумiеш! Інодi менi здаеться, що комфорт та безпека – то на Луб’янцi, у пiдвалах сепаратистiв та серед донецьких степiв, по яким б’ють «Гради», а не в мене вдома. І до речi, не потребую я твоiх залицянь. Пiвгодини тому я iх мав досхочу, – засмiявся у вiдповiдь Микита Петрович Нечипайло – один з кращих нелегалiв, якi зустрiчалися менi на життевому шляху.
– Усе так серйозно? – запитав я його, маючи на увазi не вiйну, а його сiмейну драму.
– Як завжди, Женька, я залишаюся покидьком, який обiцяв хороми, мерседеси, Шанель та Дамiанi, а дав тiльки Сузукi, трикiмнатку i дещо на панчохи. Не бери дурного в голову. Воно тобi треба?
– Може якась допомога потрiбна?
– Ага! Допоможи менi в мить стати олiгархом i закидати мою законну усiма багатствами свiту.
– З цим досить складно, бо ти не вмiеш красти. Не пристосований ти до схем, лизання срак та мовчання, коли тебе принижують. Ось така проблема, капiтане Нечипайло.
І ми знову засмiялися, чим привернули до себе увагу iнших гостей ресторану.
– Тихше-тихше, лошаки, – сказав Нечипайло, який завжди вирiзнявся з-помiж нас бiльш холодним розумом i вмiнням вчасно зупинитись. – Коли на нас починають дивитись люди, це означае, що ми не гiднi тiеi професii, яку обрали.
Далi Нечипайло розповiв нам новини з Москви.
– Здаеться менi, що у Кремля великi проблеми. Нi, звiсно ж, все виглядае, як i ранiше – держава, родiна, бандерiвска хунта, на Берлiн й iнша муть. Проте починають вимальовуватися першi невтiшнi для нього тенденцii. Хоч би що там базiкали «кiсельови» i «лайньюзи», але санкцii таки даються взнаки. Не будемо говорити про зомбовану расейську масу, а краще зупинiмось на олiгархах. Ось ти думаеш iм подобаеться щодня втрачати мiльйони доларiв?
– Звiсно, що нi! Але чому вони мовчать? – злiсть Принципа була породженням його iдеалiзму та вродженим почуттям справедливостi.
– Бо бояться свого господаря дужче, нiж санкцiй Заходу. Все просто: саме вiн дозволяе iм красти, не буде його – прийде невiдомiсть, а можливо, бунт, котрий, як казав граф Вiтте, «есть бесмисленний i беспощадний». Ось така справа. І поки нашi любi друзi з Вашингтона не почнуть з ними активного дiалогу на предмет правонаступника, поки вони не запропонують адекватну кандидатуру, що буде влаштовувати усiх, нiчого не трапиться.
– Тобто, ти вважаеш, що вiрогiднiсть палацового перевороту низька? – не зупинявся Принцип.
– Я б навiть сказав, що вона просто жалюгiдна.
– Микита правий, Іване. Поки Бiлий дiм не втрутиться у справу наступника, а ЦРУ не почне дестабiлiзацiю внутрiшньоi соцiально-полiтичноi ситуацii в Росii, той кегебiст буде й надалi вбивати, брехати, лякати i вважати себе найвеличнiшим правителям планети Земля.
– Така собi сумiш Миколи Першого й товариша Сталiна. Вiн уявив себе величним i прагне до повтору Ялти-45, де гратиме першу скрипку, – додав Нечипайло.
Ми замовкли, кожен думаючи про свое. Тишу порушив Принцип:
– Цiкаво, як там зараз Андрюха. Нiчого не чули? Жодних новин?
Я подивився на Нечипайла, вiн на мене i у вiдповiдь друговi ми лишень хитнули головами, що означало – ми не знаемо.
– Зрозумiло. Куди його направили? Що, взагалi, то за операцiя, що навiть нам нiчого не сказав?
– Не знаю, – вiдповiв йому Нечипайло. – Нiчого не знаю. Я намагався з’ясувати, але усi мовчать. Якщо мовчать, значить справдi серйозно.
– Андрiя завжди вiдправляли виключно на важливi завдання. Вiн же другий Штiрлiц, i одночасно Скорценi з Судоплатовим в одному флаконi. Майстер театру та ас лiквiдацii, – сказав Принцип.
– Наш майор Вихор, – мовив я.
Майор Андрiй Миколайович Хворостенко належав до тiеi категорii людей, яких прийнято називати фiлантропами розвiдки. Мав видатнi математичнi здiбностi i з дитинства вигравав усi шкiльнi олiмпiади з математики та фiзики; по закiнченнi школи перед ними вiдкривалися дверi кращих вишiв Украiни та закордоння. Якби вiн слiдував настановам батькiв, сьогоднi б уже був мiльйонером з нерухомiстю у Малiбу та Беверлi-Хiллз. Але лиха вдача кликала Андрiя в iншi степи, сповненнi таемниць та небезпеки, несправедливостей та аромату великоi гри, яку вели спецслужби нашого свiту. І тому вiн прямував до Бiлогородки, нiчого не сказавши батькам, а керуючись виключно голосом серця.
З роками Андрiй Хворостенко став живою легендою украiнських спецслужб. Вперше я познайомився з ним пiд час конфлiкту з «Кольчугами». Але увесь його талант розкрився, коли сомалiйськi пiрати захопили «Фаiну». Проте ми не знали, що у Сомалi то були лишень першi паростки того розвiдницького таланту, бо й уявити собi не могли, що Росiя почне вiйну з Украiною. Хворостенко став незамiнним стержнем нашоi контррозвiдки у першi мiсяцi конфлiкту. В те лiто Киiв, як i увесь Донбас, кишiв агентами Кремля. Що ж стосуеться Криму, то Хворостенко бачив, як здавали пiвострiв, а нашi хлопцi з «Альфи» чекали тiльки наказу, аби розстрiляти усiх тих покидькiв, аби врештi-решт покласти край iхнiм хворим задумам та встановити iсторичну справедливiсть.
Такого наказу вони не отримали, а далi сталося те, що сталося. Держава втратила Крим, бо той, хто хоче миру, завжди отримуе вiйну.
– А чи не випити нам горiлки? – запитав я друзiв.
– Я тiльки за! – схвально вiдгукнувся на таку мою пропозицiю Микита Нечипайло.
– І я того же мненiя, – росiйською вiдповiв Принцип.
Ми зробили замовлення й прямували далi у руслi наших роздумiв, сподiвань, надiй та хвилювань про Украiну.
– Як думаете, хлопцi, що далi? – запитав Нечипайло.
– Маленьке затишшя i знову вiйна, – сказав я.
– А може, нарештi, павук потрапить до власноi павутини? – Принцип наливав горiлку, яку принiс офiцiант.
– Вiн i так вже там. Проблема лишень в тому, що у тiй павутинi вiн все ще хазяiн, – сказав Нечипайло.
– Думаю, що ненадовго. Нам дають кредит. 40 мiльярдiв за чотири роки. Якби нас злили, нiхто б i копiйки не кинув. Це сигнал для всiх – для Украiни, дрiмотноi Європи i, звiсно ж, для Кремля. США демонструе свою рiшучiсть дотично до нас. Не забувай, що той клятий меморандум у Будапештi пiдписувала не тiльки Росiя, – я казав те, що думав.
– Ти так вважаеш? – в голосi Принципа лунав скепсис. – Чому ж тодi нi Лондон, нi Вашингтон одразу не виконали своiх зобов’язань? Чому вони проковтнули кримську авантюру Москви?! І чи дадуть нам кошти – це ще велике питання для усiх нас. Думаю, скоро все хрясне.
– Не гарячкуй, Іване! – сказав йому Нечипайло. – Євген мае рацiю.
– Виходить, що усi розумнi, а тiльки я один бовдур, – Принцип з лютi вдарив по столу, налив собi чарку, не пропонуючи нам, швидко випив ii i встав: – Сходжу до туалету.
Ми провели його своiми поглядами. Нечипайло зiтхнув.
– Не звертай уваги, Женька. Перенапруга. Іван втомився. Знаеш, коли тiльки-но все почалося i ще був той фанатик-монархiст у Слов’янську, а ми перебували у Донецьку, я бачив, з якою люттю воюе наш капiтан Принцип. Вiн сам йшов на завдання, сидiв ночами в засiдках, рiзав i стрiляв терористiв. Вiн вiдслiдковував iхнi рухи, викривав канали й кротiв, нищив мiльйони доларiв, залягав на кордонi й вiдстрiлював ворогiв, наче скажених собак. Занадто близько вiн сприйняв цю вiйну, аби сьогоднi давати задню. Іван буде завжди йти до кiнця. Вiн не боiться смертi, тортур, знущань. Йому плювати на шантаж та пiдкуп. Вiн пожертвуе родиною, дiтьми, власним щастям, аби тiльки виконати завдання. В якiсь мiрi вiн теж фанатик, несамовитий, завзятий професiонал своеi справи.
– Може органiзуемо йому якесь дiвча на сьогоднi? – запропонував я.
– Чи може двох? – посмiхнувся Нечипайло.
– Та можемо й трьох, аби вiн iх тiльки здолав.
– Повiр, такий здолае цiлий гарем, – запевнив мене Микита, i ми випили з ним за нашого друга.
І тут ми побачили Івана. Блiдий, вiн бiг до нашого столу.
– Швидко, хлопцi! За мною! – вигукнув вiн.
– Що сталося? – в один голос запитали ми.
– Не знаю. Дзвонила Марина. Вона вила, наче поранена вовчиця. Я нiколи ще не чув, аби так вила жiнка. Бiда, хлопцi. Бiда.
«Андрiй!» – одразу здогадався я.
Марина була дружиною нашого Андрiя Хворостенка. І якщо вона телефонувала Принципу та вила, наче поранена вовчиця, як сказав Іван, значить, сталася бiда. В таких ситуацiях ти ще сподiваешся на якийсь шанс, бажаеш вiрити в краще, серце хоче угледiти помилку, забути про вiйну та смерть, але розум, цей твiй клятий i такий впертий товариш, повертае тебе до реальностi, яка тхне прозовою жорстокiстю буття, без хепi-ендiв, майбутнього й живоi, бурхливоi енергii, що ще вчора лунала свiтом своiм гучним, чоловiчим басом.
Таксi несло нас Великою Житомирською аж до самого Майдану, де звертало лiворуч, а потiм вверх по Грушевського. Ми iхали на Харкiвський масив, де в двокiмнатнiй квартирi вила жiнка нашого друга. Ми iхали у невiдомiсть, аби допомогти, не зважаючи на те, якоi саме допомоги вона потребувала.
Розрахувавшись iз таксистом, я вискочив слiдом за Нечипайлом та Принципом, якi вже бiгли сходами нагору. Ми зупинилися на п’ятому поверсi бiля броньованих дверей помешкання Хворостенка. Іван почав тиснути дзвiнок, але нiхто не вiдчиняв. Тодi ми вирiшили просто ламати дверi. З трьох ударiв та наших спiльних зусиль дверна рама почала скособочуватись i пiд натиском наших тiл, врештi решт, дверi впали. Коли ж ми увiрвалися в помешкання Андрiя та Марини i кулею пролетiли невеличкий коридор, то завмерли в дверях вiтальнi. Ми з хлопцями бачили-перебачили, проте навiть наша хвора уява не могла спрогнозувати такоi трагедii.
Марина сидiла на пiдлозi. Вона вже не вила, а просто хитала головою злiва-направо. Поруч стояла iхня з Андрiем едина дочка Тетянка, яка в цьому роцi пiшла в перший клас. Бiля Марини ми побачили сумку-холодильник, таку, що береш в далеку дорогу, ставиш ii в авто i вона працюе вiд прикурювача. Іван пiдiйшов до Марини.
– Маринко! – вiн торкнувся ii плеча, але ii так сiпнуло, що ми злякалися за неi.
Нечипайло торкнувся сумки-холодильника i вiдкрив ii.
Там була вiдрiзана голова Андрiя, без очей та язика. Вони лежали поруч. На внутрiшнiй сторонi накривки виднiвся прилiплений скотчем аркуш паперу, де було написано лишень два слова: «Привет из Новороссии».
– Господи ти Боже мiй, – прохрипiв, я i в цю мить Марину почало трясти й сiпати, i ми зрозумiли, що справжня iстерика ще попереду.
– Викликай мiлiцiю i «швидку»! – сказав Нечипайло Принципу, обiймаючи Марину.
Я пiдiйшов до Тетянки, взяв ii за руку i вивiв в iншу кiмнату. Дiвчинка весь час мовчала i iла мене своiм скляним, мертвим поглядом. Я не знав, що треба робити в таких випадках, бо в перший раз за все свое складне життя стояв поруч з дочкою друга, чия вiдтята вiд тiла голова лежала в сусiднiй кiмнатi. Не було розумiння, якi саме слова треба казати i чи треба, взагалi, щось говорити. І тут вона розплакалася.
– Дядя Женя. Там тато…без тiла, – вирвалося з ii дитячих, невинних вуст i я притиснув ii до себе.
– Я знаю, маленька, – казав я i гладив ii волосся. – Нiчого не бiйся! Тепер ми з вами. Ми не дозволимо вас скривдити.
– Але ж…тато…
– Тихше, сонечко, тихше. Не треба. Якщо хочеш, поплач. Але не треба нiчого казати. Ми з вами, сонечко. Ми з вами, – з мого рота сипались якiсь дурницi, та нiчого кращого я не мiг придумати. Шок вiд побаченого був занадто сильним навiть для мене.
Ми так з нею i просидiли, поки не приiхала швидка та мiлiцiя. Коли я передав Тетянку до рук медсестри i вийшов у коридор, то побачив там Івана, що сидiв навколiшки, обпершись об стiну й обхопивши свою голову руками. Нечипайло допомагав лiкарю напоiти Марину заспокiйливим. Я пiдiйшов до опера.
– Що у вас тут трапилося? – запитав вiн мене.
