скачать книгу бесплатно
Вiн сiв.
– Тепер дивись, – я простягнув йому мiй аркуш.
Вiн вивчав його хвилин з п’ять.
– Маю право вносити правки? – запитав вiн мене.
У вiдповiдь я простягнув йому свого паркера.
Вiн щось там подописував i повернув менi листок. Я взяв його в руки i побачив декiлька нових прiзвищ та знаки питань i оклику бiля тих, що написав я.
– Обговоримо це пiзнiше, – сказав я.
Мирон мовчазливо хитнув головою.
– Як там Марина? – запитав я його.
– Не дуже, – сказав вiн. – В лiкарнi.
– Зрозумiло… – я замешкався, але взяв себе в руки i додав: – Я б хотiв ii побачити.
– Не проблема. Але краще за декiлька днiв. Наразi вона не може адекватно сприймати iнформацiю.
У вiдповiдь я хитнув головою.
– Я можу йти? – запитав мене полковник Мирон.
Я показав йому аркуш, тикнув пальцем на два прiзвища i сказав:
– Проаналiзуй цих двох. Нiчого конкретного. Інтуiцiя. Можливо помиляюсь, але все ж таки щось говорить менi про мою правоту.
Коли Мирон пiшов, я зрозумiв, що знову хочу сексу. Тiльки з нею. Нiкого iншого. Лише одна вона – моя мила пташка, здатна наповнити життям емоцiйним сенсом.
Менi не личило пiддаватися спокусi. Тим паче на робочому мiсцi. Тому я вгамував жагу до солодкого тiла i викликав свого помiчника.
Вiн стояв i дивився на мене в очiкуваннi наказу, прохання, хоча б дрiбноi фрази, аби тiльки не мовчання. Я довго шукав, поки знайшов цього сiренького, непримiтного чоловiчка. І знайшов я його в далекiй Чернiвецькiй областi, де вiн працював начальником управлiння в СБУ областi. Тодi, а було це вже майже десять рокiв назад, вiн сам розкрив декiлька гарних схем влади «любих друзiв», за що був позбавлений роботи, кар’ери, премiй та зарплатнi. «Любi друзi» забажали поставити хрест на ньому. Я ж мав на це свою власну думку. Тому i врятував його.
– Є новини? – запитав я його.
– Поки що нi, – так само лаконiчно вiдповiв вiн.
– Затягуеться наша справа, – буркнув я. – Не подобаеться це менi. Погана прикмета.
– Пiдключити iнших? – запитав вiн мене.
Я думав. Вагався. Врештi-решт сказав:
– Не зараз. Почекаемо ще двi доби. Поки що вiльний.
Вiн пiшов, а я залишився. Мiй стан потребував самоти, аби прийняти едине правильне рiшення щодо пункту «Інвестори» та «Перелiк джерел». Довiряти я мiг мiнiмуму людей. І кожен мав право знати тiльки те, що стосувалося виключно його.
Врештi-решт, ухваливши рiшення, я вiдчув полегшення. Так бувае, коли довго не знаеш, куди тобi рухатися, як жити, з чого розпочати, аж поки не вiдсилаеш власнi сумнiви до дiдька i не починаеш йти дорогою, яка обiцяе успiх, але може закiнчитися повним занепадом. Про останне я не думав, бо усi мрii були виключно про перше.
Вести розмову про iнвестицii для операцii «Ворог», або «Гнiв Божий» з власного кабiнету було б помилкою. Кожного ранку ми перевiряли i кабiнет, i приймальню, й кiмнату вiдпочинку на прослуховування, але береженого Бог береже. Краще перестрахуватися, нiж пiзнiше червонiти, шукаючи вiдповiдi на незручнi запитання.
Мое авто iхало вулицями Киева. Кружляло проспектами та провулками. Водiй насилав прокльони на киiвську владу через якiсть дорiг, точнiше ii вiдсутнiсть на основних артерiях столицi Украiни. Я ж спокiйно чекав. Вiдiславши смс-повiдомлення, менi була потрiбна вiдповiдь, з якоi мали розпочатись iнвестицii. Розпочати я вирiшив з Забiяки, як я його називав ще з тих далеких, буремних часiв, коли обое ми були молодими чоловiками.
Забiяка був моiм другом. Разом пройшли школу нелегальноi розвiдки в краiнах Центральноi Європи, коли розкрадалися залишки багатств Варшавського договору. Разом пережили Афганiстан. Разом рятували один одного вiд провалу. Так i вижили.
Вiн повнiстю вiдповiдав своему прiзвиську. Не маючи намiрiв миритися з долею офiцера украiнських спецслужб, байдуже, що офiцера розвiдки, одного разу вiн просто не повернувся з чергового завдання, залишившись у кращiй цивiлiзацii, нiж та, яку могла запропонувати рiдна батькiвщина. Я нiколи не засуджував його за такий вчинок, бо завжди вiрив, що людина сама вправi обирати власну долю. Значно пiзнiше я зрозумiв, чому вiн не повернувся. Справа в тому, що Забiяка планував свiй вiдхiд на Захiд не один рiк поспiль. Ретельно продумував комбiнацii, аналiзував можливi варiанти, створював та реалiзував сценарнi альтернативи. Вiн збагнув, як заробити, i зробив це, не торгуючи секретами держави, а органiзувавши офшор щодо розпродажу радянськоi зброi, яка залишалася в краiнах Варшавського договору.
– Мiльйонером мене зробив комунiзм. Мiльярдером же я став завдяки жадiбностi людей, – пiзнiше казав вiн, посмiхаючись своiми бiлими, здоровими зубами.
Аби не вдаватися в деталi, бо iсторiя кожного великого статку – то завжди балансування на гранi кримiналу, скажу, що до подiй Революцii Гiдностi Забiяка був поважним громадянином Іспанii, зберiгаючи при цьому украiнське громадянство. Щоправда, в Украiнi на нього було вiдкрито кримiнальну справу, тому вiн не пов’язував власне майбутне з батькiвщиною, а виключно з тими краiнами, де йому не загрожував арешт i тюремний термiн.
Усе змiнила вiйна.
Забiяка завжди вмiв орiентуватися у вирi бурхливих подiй. І вже наприкiнцi лютого, у першi днi пiсля втечi «легiтимного», мiй друг з’явився на вулицях Киева. Вiн знав свою роботу i свою роль, бо був гарним аналiтиком, який розумiв, що Росiя нiколи не пробачить Вашингтону того, що сталося пiд час Майдану.
Коли ми зустрiлися, випили по чарцi i закурили, вiн впевнено сказав:
– Наразi вам буде потрiбна зброя. Рiзна. Вiд автоматiв до важкоi артилерii. Вам будуть потрiбнi iнструктори, люди, якi вмiють вбивати i ризикувати своiм життям. Вже дуже скоро ви вiдчуете брак у якiсних медикаментах, особливо тих, якi зупиняють кров i е на озброеннi НАТО. Все це маю я. Тому е прохання. Зведи мене з тими, хто сьогоднi ухвалюе рiшення.
На той час це було в моiх силах, i я задовольнив його прохання, не забувши оформити i свою скромну участь у тих шалених переговорах. Грошi нiколи не бувають зайвi. Навiть якщо вони куються на кровi невинних жертв амбiцiй великих людей, свiтових правителiв, що рiжуть карту свiту з несамовитим азартом, забувши про шахи, а граючи виключно в покер. Геополiтичний покер, учасниками й свiдками якого стали усi ми – тi, хто дожив до 2014 року.
Я тримав телефон в руках, коли вiд Забiяки прийшло повiдомлення. Прочитавши його, я велiв водiю iхати за мiсто, в тi темнi лiси, де робляться бруднi справи.
– Привiт, Павлуша! – сказав Забiяка i простягнув менi руку.
Я потиснув ii, а потiм ми обнялися. Вiн нiколи не називав мене Павлом, чи то Пашею, чи Павликом. Завжди й повсюди тiльки Павлуша. Такий вiн був, мiй старий, добрий Забiяка.
– Чув про ваше горе. Спiвчуваю, – вiн першим розпочав розмову, i менi стало легше, бо тепер я розумiв, що вiн здогадуеться про предмет нашого дiалогу.
– Власне, через смерть Андрiя я й прийшов до тебе.
– Я допоможу тобi знайти його вбивць.
– Ти не зрозумiв, – почав я. – Мене цiкавлять не тiльки його вбивцi.
Забiяка зупинився. Повернув до мене свою лису голову i з таким сарказмом запитав:
– Ти вирiшив стати ватажком народних месникiв? Так може краще в партизани?
Менi не сподобалась така риторика. Я взяв його за ворiт англiйського пальта i прокричав:
– Поки ми не почнемо iх вбивати, нiчого не буде! Чуеш мене, торговець смертю?!
Вiн спокiйно витримав мою емоцiю, на яку я мiг вдатися виключно з ним одним, а потiм сказав:
– Як вас тепер називати, мiй генерале? Отто Скорценнi? Павло Судоплатов? Моше Даян?
Я вiдпустив Забiяку i пiшов лiсом, а запитання летiли менi в спину, наче стрiли.
– Ти що це надумав на старостi рокiв?! Хочеш все втратити? Життя набридло?
– Не вчи мене! – сказав я йому. – Я втомився вiд цiеi безглуздоi вiйни.
– АТО, – виправив вiн мене.
– Як не назви, а кулi однаково косять кращий генофонд нацii. Скiльки вбитих! А скiльки скалiчених i таких, що воюють, або просто собi живуть i ще не знають, який пiдлий сюрприз готуе iм доля.
– А чи тiльки одному Кремлю це на руку? – лукаво посмiхнувся Забiяка.
– Не коментую.
– І не треба, – сказав вiн менi.
Далi ми йшли мовчки. Забiяка крокував трохи позаду. Я чув хрипи в його диханнi, i вони менi не подобалися. То було кепське хрипiння, яке не вiщуе здоровоi долi й веселого життя.
– Кинув би ти курити, – сказав я йому.
– Ага, – вiдповiв вiн. – Ось вiйну закiнчимо i одразу кину.
– Тобi б тiльки жарти балакати.
– Не хвилюйся, мамцю. Поживу ще. Не дочекаетесь…
– Не мели дурниць! – гаркнув я на нього i обернувся.
Так ми i стояли одне навпроти iншого, зазираючи в очi, намагаючись знайти в них душу кожного з нас.
– Чого ти хочеш, Павлуша? Ти затiяв велику гру. Аби досягти мети, тобi доведеться пройти багато випробувань. І сьогоднi не iснуе жодноi гарантii, що ти виконаеш заплановане.
– Не помиляеться тiльки той, хто нiчого не робить.
І тут вiн запитав:
– Скiльки?
Я назвав йому цифру. Забiяка присвиснув, але потiм сказав:
– Я так розумiю, що це тiльки частина того, що тобi потрiбно насправдi.
– Ти завжди був розумним хлопцем, брат мiй Забiяка.
– Скажи, а воно того варте?
– Сам подумай.
– З моеi дзвiницi, так не варте. Для мене ж вiйна, то рiдна матiр. Це моя стихiя, мiй бiзнес, моi палаци та дiаманти з рубiнами.
– Не сняться скалiченi ночами? Не приходять видiння?
– Про совiсть – нi слова! В тебе теж ii небагато.
– Хто зна…
– Я знаю, – i в цiй його останнiй фразi вiдчувалася така переконливiсть та правдивiсть, що я зрозумiв – вiн дiйсно знае.
Забiяка поклав руку менi на плече i стиснув його.
– Я допоможу тобi, Павлуша. Не хвилюйся на рахунок цього. Дам i грошi, i зброю, i людей.
– Останнiх не треба, – сказав я, i моя тональнiсть натякнула Забiяцi, що в нiй ховалася й подяка.
– Як знаеш.
– Повiр, так буде краще. І для тебе, i для мене. Та й для усiх моiх хлопцiв.
– Багато в тебе тих хлопцiв?
– Достатньо.
– Секретнiсть. Завжди ця клята секретнiсть.
– Куди ж без неi?
– Тiльки в кабак! – впевнено заявив вiн i почав схиляти мене до пияцтва.
– Якщо вiдмовлю, ти зрозумiеш?
– Зрозумiю, але не дам грошей.
– Даси, – вiдповiв я, потиснув його руку i пiшов геть, слухаючи легкий свист мого друга, яким вiн намагався зiмiтувати мелодiю далекого афро-американського джазу.
* * *
Минали днi, летiли кулi, чимчикували нашi справи. Амбiцii та намiри окреслювалися в покроковий алгоритм дiй, схему взаемозв’язкiв, павутину людських доль. Утаемниченiсть зустрiчей перетворювалася на манiакальний психоз, але я не заперечував, адже конспiрацiя в моiх життевих справах вже не один раз грала вирiшальну роль.
Березень ми витратили на iнвесторiв та склад групи. Демагогii, переконання, «за» i «проти», суперечки до хрипу не залишали нам часу на щастя й насолоду. Нами керувала виключно справа. Хтось бачив у нiй виправдану помсту, хтось – единий шлях перемоги, комусь кортiло просто скорiше закiнчити ту затяжну криваву м’ясорубку, яку вже рiк крутив кремлiвський вожак. Щодо мене, я так i не усвiдомив, чого ж прагну я, але про це нiхто не знав. Ми грали роль патрiотiв, i кожен розумiв патрiотизм виключно своiм розумом.
Мiй список розширювався за рахунок нових прiзвищ, адрес, перетину зв’язкiв, перелiку зброi та амунiцii. Ми не мали права проминути жодноi деталi, жодного покидька, який вирiшив погратися у вiйну. В момент, коли ми дiйшли певноi згоди i вже намiтили першу жертву, Іван Принцип сказав:
– Нам потрiбен спецiалiст з отрути. Висококласний фахiвець.
Я пiдвiв на нього очi.
– І майстер тортур, – додав Нечипайло.
