скачать книгу бесплатно
– Так, – чесно вiдповiв я. – Ти не хвилюйся за його батькiв, бо й вiн не згадае про iхнi нерви, коли питання торкнеться обов’язку перед батькiвщиною.
– Що ж… то краще для нас. Вiдкликай свого Нечипайла. Принципа ж залиш менi.
Я повернувся на Володимирську. Мирона не було на мiсцi i на мое запитання, де вiн, я почув, що полковник Мирон виiхав на зустрiч з важливим агентом. Я подивився на свого помiчника i запитав його:
– А тобi звiдки знати, важливий той агент, чи нi?
– Я так думаю, – впевнено сказав вiн.
– Ти менше, хлопче, думай, а бiльше працюй. Хоча б користь якась буде.
Вiн опустив голову i пiшов геть.
Я не любив того свого помiчника (мова не йде про мою креатуру, яка колись працювала у Чернiвецькому СБУ). То був iнший субчик, якого менi накинуло керiвництво. Можливо, вiн був непоганою людиною, проте для мене мало значення те, як вiн опинився бiля мене, а не його людськi якостi. Однiею з його функцiй, а можливо, й першочерговою, було спостереження за мною та моiми хлопцями, чого я не мiг пробачати нiкому й нiколи. Часом, коли я був зовсiм не в гуморi, менi кортiло розчавити його, наче бридкого таргана. Але субординацiя й далека школа зупиняли моi вiдвертi почуття, аби я знову був Бульдогом, тим, яким мене i знали в СБУ.
Мирон з’явився за годину. В його рухах та поглядi не було жодноi турботи, нервозностi чи розпачу. Полковник залишався полковником, готовим як доповiдати, так i слухати.
– Як там твiй важливий агент?
– Який саме? – не зрозумiв запитання Мирон.
– Гаразд. Ти де був?
– На зустрiчi.
– З ким?
– Зi спецiалiстом з тортур. З тим, якого ви менi порадили.
Я прищурив очi i запитав його:
– І як вiн? Справив враження?
– Професiонал. Вiн нам пiдiйде, – була на те суха вiдповiдь Мирона.
– Ти казав йому, хто стане його клiентами?
– Як мiг я йому це казати, коли й сам ще не знаю?
– Гаразд. Пiшли прогуляемося. Є розмова, – сказав я йому, i ми вийшли з мого кабiнету.
Весна нiяк не могла побороти зиму. Вiтер рвав з мене капелюх, i я притримував його рукою.
– Я все думаю про того полковника, що впав на рельси у харкiвському метро, – сказав я Мирону.
– А що про нього згадувати? Собацi собача смерть. Як подумаю, скiльки через нього хлопцiв загинуло, то розумiю, що наша кара була занадто демократичною, майже царською.
– Ти не гарячкуй. Я про iнше. Чи не занадто рано ми це зробили? Адже ризик був колосальний. В нас нiчого ще не було готово. Та й зараз…
– Що зараз?! – Мирон зупинився i почав iсти мене своiм поглядом.
– Чого вилупився на мене? – я не любив, коли вiн ось так дивився на мене. – Чи ти вважаеш, що ми готовi? Так, аби вже запустити цей потяг i вiн дiйшов до кiнцевоi станцii?
Мирон мовчав. Ми пiшли далi, минаючи Золотi Ворота у напрямку Оперного театру.
– Той потяг ви запустили самi. Тодi у вас вдома, коли iнiцiювали операцiю «Ворог».
– Мовчи, Женя, мовчи! – я не мав права на злiсть, бо вiн був правий, але людина занадто слабка, аби визнати своi помилки. Навiть, коли вона дуже сильна.
– Пане генерале! – Мирон знову зупинився. Вiн дивився прямiсiнько в моi очi i я ледь не схибив, але, все ж таки, витримав той погляд.
– Кажи, – мiй голос тремтiв, i вiн це помiтив.
– Я хочу сказати, що з Ігорiним ми все зробили правильно. Вiн не мав права жити, бо через нього загинула не одна сотня наших хлопцiв. Хто втiшить сьогоднi iхнiх дiтей, жiнок, матерiв? Хто заступить iм батька, сина, чоловiка? За клятi долари вiн продав нас усiх. Його хвойда бенкетувала на тi кривавi грошi в той час, як деякi вдови не мають навiть копiйчини, бо iхнi чоловiки були добровольцями, без статусу учасника АТО.
Ми поховали тiльки голову Андрiя, але до цього часу не знаемо, де його тiло. А щури, на кшталт Ігорiна чи тих, що сидять по теплих кабiнетах, iдять щодня iкру i гасають Киевом на автiвках за сотнi тисяч баксiв, надалi дiлять грошi пенсiонерiв та iнвалiдiв, поробили собi статуси учасника АТО, навiть не виiжджаючи до Харкова, аби не платити за квартиру, мати додатковi пiльги, продовжують насолоджуватися вседозволенiстю та розпустою. Ви що не бачите, хто при владi? Це «временщiкi», цинiчнi iстоти, якi аж нiчим не вiдрiзняються вiд тих, хто був перед ними. Вони продають Украiну. Як не Росii, то Америцi, Китаю i ще кому. Нiколи не здатнi на самостiйнi рiшення, на державницьку дiяльнiсть, а тiльки красти, красти, красти. І все це вони називають словосполученням «вмiти заробляти».
Ми все зробили правильно, бо коли влада не здатна захищати свiй народ, коли знущання тривають i навiть посилюються, хтось мусить зупинити усю ту наволоч. Я нi про що не жалкую. Хiба що про одне. Ігорiна треба було б вiддати до рук мого сьогоднiшнього знайомця, аби вiн рiзав його шматками i кормив тими самими шматками цю паскуду.
