скачать книгу бесплатно
Прочитавши листа, я не став шукати ту жiнку, або ж самого Гаруна, бо розумiв, що вже нiчого не змiнити, не виправити, адже пiдполковник СБУ Хименко зробив свiй вибiр. Вiн був не на користь держави та патрiотизму, а виключно, аби прожити роки, що залишились, так, як цього прагнула його душа, не зважаючи на команди зверху. Я нiколи не засуджував його. Напевно, через це ми й залишилися друзями.
– Знаеш, Євгене, а в Кандагарi Гарун був одним з кращих, – сказав я Мирону пiсля спогадiв. – Вiйна жила в ньому. Вiн був продуктом свого часу i полiтики тiеi краiни, в якiй ми усi народилися.
– Ви вважаете, вiн може стати нам у пригодi?
– Атож! Вiн не боiться кровi й бруду, так само як смертi та таемниць. Вiн виконае поставлене перед ним завдання, i нiхто й нiколи не дiзнаеться, хто наказав йому це зробити.
– Ми можемо йому вiрити?
– Я йому вiрю, – сказав я i попросив рахунок.
Нам не личило влаштовувати нiчну гулянку. Наставав час вiдпочинку.
Наступного дня ми знову зустрiлися з Гаруном.
– Ти iдеш з нами, – сказав я йому.
– Звiсно, що iду, – посмiхнувся вiн менi у вiдповiдь.
– Я маю прохання.
– Слухаю.
– Менi потрiбен камiнчик. Гарний такий. Можеш записати це на мою особисту кредитну лiнiю.
– Для якоiсь пасii?
– Нi, – сказав я i махнув рукою в сторону Мирона. – Для одного чесного офiцера, якому знадобляться столiття, аби придбати такий камiнь зi своiх заощаджень.
– Ти старiеш, Бульдоже. Стаеш сентиментальним.
– Дiстанеш менi такий камiнчик? – я не любив, коли друзi казали менi правду. Я боявся ii.
– Вважай, що вiн уже в тебе. Вiддам у Киевi. Ви коли вiдлiтаете?
– Сьогоднi.
– Менi потрiбно завершити тут деякi справи, i за декiлька днiв чекай мене на нашому старому мiсцi. Не забувсь, де воно?
Я посмiхнувся.
– Таке не забуваеться.
– Саме так! – сказав вiн i ми розпрощалися, аби зустрiтися в Украiнi.
За тиждень ми сидiли на квартирi, яку зняв Мирон. Весна вередувала, то б’ючи холодом, то даруючи тепло. За декiлька днiв почалося цвiтiння, а в Киевi вбили двох прихильникiв «руського мiру».
– Ось бачиш, Бульдоже, вони вже дiють. А ми все сидимо, – сказав менi Гарун.
– Так в них яка структура, – вiдповiв я на те.
– А в Украiни? Не повiрю, що спецiалiстiв бракуе.
– Спецiалiсти е. Полiтичноi волi нема.
– Тому пропоную не затримуватися.
– Але й поспiшати не варто, – зауважив Мирон.
– Вашi хлопцi вже на мiсцi? – запитав Гарун його, маючи на увазi першу лiквiдацiйну групу на чолi з Принципом та Нечипайлом.
– Так. Вони вийшли на зв’язок. Наразi вивчають ситуацiю. Цього разу вони поiхали офiцiйно – у рамках задач нашого вiдомства.
– Хто iхня цiль?
Я подивився на нього i сказав:
– Щось дуже багато питань для одного дня.
Вiн засмiявся. Мирон мовчав. Я бачив, що Євгену не подобаеться цей жартiвливий настрiй. Вiн знав, що хлопцi вже там, а вiн ще тут, тому i не мiг почувати себе спокiйно. Пiд прицiлом ворога його душа могла б знайти свiй спокiй, адже за таких умов вiн був би разом зi своiми друзями.
– Не регочи! Про все дiзнаешся на мiсцi. А зараз краще подумаймо про те, як нам вибудувати систему комунiкацiй та зворотного зв’язку. Ти ж, Гаруне, завжди був сильним парламентером. Курував контрабанду, вмiв домовлятися.
Гарун закурив i задумався.
– Як я зрозумiв, поки що буде двi групи. Одна в Донецькiй областi, iнша – в Луганськiй. Ми з Євгеном направляемось у так звану ЛНР. Тому виникае питання. Про якi саме комунiкацii ти говориш? Мiж ким вони мають вiдбуватися?
Хоч би як я хотiв обмежувати доступ Гаруна до наших планiв, але вiн мав рацiю. Я потребував його знань та навичок i не мiг пускати його вслiпу. Ми повиннi були йти на щирiсть та довiру з ним, бо вiн знав, як поводитися у полi, де не iснуе законiв, а найдрiбнiша помилка може вартувати життя.
– Гаразд, – сказав, врештi-решт, я. – Слухай i уважно все запам’ятовуй. Жодних записiв, нiяких нотаток. Тiльки твiй розум i твоя пам’ять.
Гарун слухав. Вiн не перебивав, не вносив коректив, а уважно вбирав у себе iнформацiю.
– Основний сенс нашоi операцii – раптовiсть. Все мае вiдбутися в один день. Дiють двi групи. Роблять це вони паралельно, незалежно одна вiд одноi. Ви з Мироном вiдповiдаете за Луганськ. Наразi, ми окреслили чотири жертви. Одразу по виконаннi завдання потрiбно зникнути з пiдконтрольних терористам територiй. Аби зробити це, ти маеш вiдпрацювати схему вiдходу та встановити зв’язки з украiнськими блокпостами. Нiхто не повинен пов’язувати нашу Контору з тобою. Загадка мае залишатися загадкою. Вiд ступеня незнання iншими твоiх справжнiх намiрiв та цiлей залежатиме доля моiх людей.
Вийди на волонтерiв. Вони мають досвiд, покажуть тобi шляхи та стежки. Попрацюй над системами та алгоритмами радiоелектронноi розвiдки. Заборони членам вашоi з полковником Мироном групи користуватися мобiльними телефонами, Інтернетом та соцiальними мережами. Придумай собi легенду. Але перш нiж ii реалiзувати, будь ласка, дай нам знати. Ми маемо проаналiзувати ii правдивiсть.
Я зупинився, аби перевести подих та зробити декiлька ковткiв води. Гарун чекав, не промовляючи анi слова. Те ж саме робив i Мирон.
– Постарайся вийти на тих, хто вiдповiдае за контрабанду та логiстику зi сторони терористiв. Пам’ятай, твоя парафiя – виключно Луганщина. Не намагайся грати на два фронти, бо програеш на обох. Ми не будемо поспiшати з лiквiдацiею. Їi час прийде тiльки тодi, коли я зрозумiю, що усе готово i працюе, наче годинниковий механiзм. Планування, органiзацiя, перевiрка, вичiкування i терпiння, аби удар досягнув цiлей. Поки що все. Іншу iнформацiю ти почуеш вiд нього, – я кивнув на Мирона, й очима вiн дав зрозумiти Гаруну та менi, що саме так i буде.
– Маю питання, – сказав Гарун.
– Звичайно, – вiдповiв я.
– Я мушу стати своiм для украiнськоi сторони i для терористiв?
– Якщо буде така можливiсть – це iдеальний варiант.
– Не погоджуся, – сказав на те Гарун.
– Чому? – запитав я.
– Тому що iдеальний варiант – коли я стану своiм для усiх учасникiв конфлiкту. В першу чергу це стосуеться Москви, – вiн замовк, закурив чергову цигарку i, випустивши дим, продовжив:
– Колись, коли я тiльки задумав покiнчити зi своею кар’ерою в Конторi, менi вдався такий трюк. Для усiх я став своiм. Саме тому сьогоднi розмовляю з тобою.
– То були iншi часи. Ми не мали вiйни в Украiнi, – зауважив я.
– Ситуацiю ускладнюе й те, що в скорому часi вiдбудеться наступ сепаратистiв, – сказав Мирон.
– Звiдки у вас така iнформацiя? – запитав його Гарун.
– Звiдси, – сказав Мирон, постукуючи пальцями по своiй головi.
– Ви iй вiрите? – посмiхнувся Гарун.
– Як нiкому iншому, – запевнив його Мирон.
– У кожнiй загрозi потрiбно шукати можливiсть. Я думаю, що метушня, яка почнеться з наступом, стане менi у пригодi. Коли над людиною висне хмара смертi, вона часто починае нервувати, а, отже, бiльш схильна до помилок. Саме на цьому я i зiграю.
Ми з Мироном подивилися на Гаруна. Я був задоволений ним, адже бачив того пiдполковника Хименка, який втiк з Украiни, прихопивши з собою алмази та дiаманти, конфiскованi нашою службою у 1994 роцi.
Гарун знав, чого хоче вiд життя. І знав, як цього досягти. Мирон перевiв свiй погляд на мене, i я лишень кивнув у вiдповiдь йому головою, що означало, «йому можна вiрити i в нього можна вiрити».
Коли Гарун пiшов геть, а ми з Мироном залишилися наодинцi, я пiдвiвся з крiсла i пiдiйшов до Євгена. Я простягнув до нього руку. На моiй долонi лежав алмаз.
– Я хочу зекономити тобi триста рокiв твого життя.
Вiн подивився на камiнь, своею рукою стиснув мою у кулак i сказав:
– Воно того не варте. Я не можу його взяти. До зв’язку, генерале.
Мирон розвернувся, забрав зi столу свiй телефон i блокнот та вийшов з квартири. Я залишався стояти посеред кiмнати, а мiй кулак грiв камiнчик вартiстю декiлька сотень тисяч евро.
Полковник Мирон так i не прийняв мого дарунку, бо ним керувало щось iнше, чого я не змiг зрозумiти.
* * *
Передi мною стояла задача – придумати легенду для Мирона, Нечипайла та Принципа. Я був iхннiм безпосереднiм керiвником, чиi накази вони й виконували. По смертi Андрiя Хворостенка питання розвiдки на територii окупованоi Донеччини перейшли до iншого генерала, з яким я нiколи не був у дружнiх стосунках. Моi ж люди мали концентруватися на контррозвiдцi та виявленнi i запобiганнi диверсiйно-терористичним актам у Киевi. Одеса, Харкiв, Днiпропетровськ, Херсон, Запорiжжя та Миколаiв не входили у сферу моеi компетенцii. Вiдтята голова Андрiя тлумачилася моiм керiвництвом як провал та непрофесiоналiзм. Тi люди погано розумiли специфiку роботи розвiдника-нелегала в умовах введення бойових дiй. Та й де iм було ii зрозумiти, коли бiльшiсть з них нiколи пороху не нюхали? Вони не мали жодного стосунку до розвiдки, бо не проходили вiдповiдноi школи, а займали своi високi посади виключно завдяки Майдану та полiтичнiй квотi партiй-переможниць. Мое нутро не протестувало проти такого стану речей, але я розумiв, що проблем iз цим не оберешся. Понад два десятилiття випадкових людей на вiдповiдальних посадах коштували украiнськiй державностi ресурсiв, розвитку, а тепер i громадян з територiями. Проте я був не в силi щось змiнити. Тому мав грати за iхнiми правилами, непомiтно провадячи свою лiнiю битви, залишаючись при цьому гвинтиком единого механiзму.
Хмари змiнювали сонце, накрапав дощик, а вже за лiченi хвилини знову з’являлося сонце. Ми сидiли з Гаруном на конспiративнiй квартирi, вже iншiй, нiж у той раз, коли з нами був Мирон. Квартири знiмалися за потребою, на декiлька днiв i змiнювалися так само швидко, як i бралися в оренду.
– Що роботи з моiми хлопцями? За статутом вони мають бути у Киевi, кожного дня брати участь у безглуздому ланцюгу нарад, виконувати роль бюрократiв, а не обов’язок офiцерiв, – я дiлився своiми проблемами з Гаруном, адже вiрив йому. Так само, як вiн це робив стосовно до мене, коли вирiшив утекти з Украiни.
На вустах Гаруна почала народжуватися посмiшка. З ним таке траплялося, коли вiн починав думати.
– Хiба це проблема у наскрiзь корумпованiй державi? – запитав вiн мене.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Їх трое, так? Отже, нам потрiбно вигадати три рiзнi iсторii, якi б не переплiталися мiж собою. У кожного свое життя i кожен сам вправi обирати те, яким воно буде.
– Давай без блукань.
– Чого твоi капiтани вiдправилися в зону АТО?
– Вони мають закiнчити одне завдання i передати справи iншим. Тим, яких призначали замiсть них пiсля вбивства Андрiя Хворостенка.
– Коли вони повертаються?
– У перших числах травня. Якщо, звiсно, до цього часу не розпочнеться масований наступ росiян.
– А якщо розпочнеться?
– Тодi вони там залишаться.
– Це кепсько. Задля втiлення моеi задумки вони мають бути у Киевi.
– Ти маеш якусь задумку?
– Звiсно, що маю.
– Я можу вiдкликати iх.
– То вiдклич.
– Десь за тиждень.
В поглядi Гаруна я помiтив лукавi вогники. Я зрозумiв, що вiн починае iмпровiзувати. За старих часiв нашоi спiльноi роботи в нього це виходило досить непогано.
– Нi, не так, – сказав вiн. – Вiдклич тiльки одного з них. Інший мае зникнути безвiстi. Як i не було його. Сам вирiшуй, хто приiде до Киева, а хто зникне.
Я задумався. Звичайно ж, вiдкликати я мав Нечипайла. Його дружина i дитина…все це казало саме на користь Микити. Я не потребував сiмейних драм, слiз жiнки, яка зранку i до самоi ночi буде оббивати пороги мого кабiнету та дому. Принципа ж я був готовий вiддати Гаруну та безвiстi, яку тепер було прийнято називати ДНР.
– У того твого Принципа е рiдня? – запитав мене Гарун.
– Батько i мати, – сказав я.
– Це дещо ускладнюе справу.
– До того ж, вiн у них единий син.
– О Боже, мiй генерале! В тебе що, тiльки один я, наче вiтер в полi?
– Ти не знаеш Івана. Для досягнення цiлi вiн поступиться усiм. Навiть спокоем рiдних батькiв.
– Фанатик? – запитав мене Гарун.
