скачать книгу бесплатно
На вигляд йому можна було дати i сорок, i п’ятдесят рокiв. Вiн мав непримiтну зовнiшнiсть, i я чомусь подумав, що його фiзiономiя лiпше пасувала б нашому вiдомству, нiж була придатна для служби в структурi МВС.
Я витягнув свое посвiдчення i показав йому. Вiн ретельно його вивчив i сказав:
– Так що тут сталося, пане полковнику?
– Отримали посилку, а там голова хазяiна цього помешкання, майора СБУ Андрiя Хворостенка. Поруч з нею його очi та язик. Що ще? Нiчого. Зафiксуйте усе, а я викликаю наших колег.
– Моi спiвчуття, – сказав опер пiсля недовгоi паузи i вiдiйшов до дiльничного, який стояв у дверях вiтальнi з розгубленим виглядом.
Я штурхнув Принципа у плече.
– Пiдiймайся! Не час зараз…
Вiн пiдняв голову i подивився на мене.
– Що ж нам робити? – запитав Іван.
– Опанувати себе. Встань, кажу тобi! Я дзвоню генераловi, – i я почав набирати до болi знайомий номер нашого старшого, бо таку ситуацiю ми мали вирiшувати тiльки з ним.
Генерал був людиною колоритною, а тому цiкавою. Його можна було любити, чи не любити, ненавидiти, або ж прославляти, але байдужим вiн не залишав жодного з тих, хто мав щастя потиснути його мiцну, волохату руку.
У нашому славному Вiдомствi його звали Бульдогом. Не стiльки за зовнiшнiсть, як за ту його мертву хватку, без якоi вiн нiколи б не став тим, ким став.
Генерал починав у контррозвiдцi ще за часiв Андропова. В тi далекi роки вiдповiдальним за полювання на iноземних шпигунiв всерединi Радянського Союзу було Друге головне управлiння КДБ СРСР. Бульдог пропрацював у першому вiддiлi цього управлiння, яке займалося агентами, що йшли з самого серця капiталiстичноi зарази, тобто зi США. Далi був Афганiстан, Нагiрний Карабах, Африка, короткий перiод на початку 90-х, коли вiн вирiшив зайнятися бiзнесом, i стрiмке повернення до Киева, де вiн зайняв кабiнет на Володимирськiй, аби тепер змiнювати лишень поверхи, але нiяк не будiвлю.
В його складнiй долi не залишалося мiсця для життевих радощiв, компромiсiв та улесливих слiв. Вiн не вмiв подобатися усiм, бо нiколи не знав, що таке зрада, лицемiрство, пiдлабузництво. Скiльки разiв його хотiли зжити з цього свiту, пiдставити, звинувати, але вiн завжди залишався на плаву, бо умiв розпiзнати ворога ще до того, як той ворог усвiдомлював свою роль у грi проти Бульдога.
У груднi минулого року генераловi виповнилося шiстдесят п’ять, але його очi, сповненi енергii та бажання служити своiй батькiвщинi, свiдчили про те, що вiн не збираеться на заслужений вiдпочинок. Вiн був сповнений намiрiв вiдправити на пенсiю тих молодших, амбiтних та хитрих, якi час вiд часу намагалися ставити в його колеса своi сухi палицi, що переломлювалися, наче хворостинка пiд натиском сильного, безжалiсного вiтру.
Генерал зустрiв нас своiм звичним мовчанням i таким знайомим похмурим, сконцентрованим поглядом. Ми стояли на порозi його будинку, наче слабкi, iнфантильнi переростки, якi ще вiрили в чудо. Проте вiн, наш старший, знав напевно, що чуда не буде, а будуть муки для Тетянки i психiатрiя для Марини.
Ми увiйшли в дiм. Генерал iшов попереду i махнув нам рукою, що означало, аби ми слiдували за ним. Ми так i зробили.
У його вiтальнi було затишно. Горiв камiн та грала тиха музика. То був Назарiй Яремчук, якого генерал знав особисто. Наш старший вимкнув музику, запропонував нам сiдати, i ми зайняли мiсця за великим столом. Непомiтно з’явилася домогосподарка, яка швиденько накрила на стiл. За лiченi хвилини перед нами стояли закуски, графин з морсом та двi пляшки горiлки. Генерал сам вiдкоркував одну з них й наповнив нашi чарки.
– Вiчна пам’ять тобi, Андрюшка! – сказав вiн i випив.
Ми слiдували його прикладу.
Мовчання наше не затягнулося на довго. Слово взяв генерал.
– Значить, кажеш, «Привет из Новороссии»? – запитав вiн мене.
У вiдповiдь я лишень стверджувально хитнув головою.
– Суки, – процiдив крiзь стиснутi зуби генерал. – Андрiя я iм не пробачу.
Я подивився на нього i зрозумiв, що вiн iм не пробачить.
Коли ми випили по третiй чарцi, генерал звернувся до Принципа:
– Іване, пам’ятаеш ту нашу розмову тижнi три тому? Ти закипав люттю, i твоi емоцii кричали в самiсiньке мое обличчя «тiльки Гнiв Божий»?
Ми завмерли. Нарештi, вiн сказав це в голос. Нам не потрiбно було пояснювати, що ми перебуваемо в очiкуваннi найважливiшого рiшення нашоi вiйни. Напевно, що нiколи ми не були ще так зосередженi, як у ту мить.
Генерал пiдвiвся. Вiн стояв перед нами, обпершись руками об стiл, i ми бачили, як на його обличчi почали проступати жили, пульсуючи своею ненавистю до покидькiв, що вiдрiзали нашому Андрiю його едину розумну й свiтлу, але таку нещасну голову.
– Я кажу тобi про операцiю наших iзраiльських колег пiд кодовою назвою «Гнiв Божий», – продовжував звертатися виключно до Принципа генерал. – Нагадати тобi деталi?
– Не треба. Я в курсi справи, – сказав на те Іван.
– Все ж таки, я нагадаю i тобi, i цим двом, – заперечив генерал i кинув на нас своiм суворим оком.
Ми з Нечипайлом мовчали, готовi слухати його аж до самого ранку. Ми давали йому можливiсть сказати слово, бо саме слово мало вилити усю бiль, усю його лють та ненависть до тих, хто вбив його найкращого учня, продовжувача справи професiйноi розвiдки, генiального нелегала та диверсанта Андрiя Хворостенка.
– Операцiя «Гнiв Божий», вiдома ще як операцiя «Штик», розпочалася у 1972-му i тривала 20 рокiв. Уявляете собi, хлопцi, цiлих 20 рокiв вони вели полювання на тих, хто був винний у смертi iзраiльських спортсменiв.
– Але iм же не поталанило досягти головноi мети! МОССАД так i не лiквiдував усiх причетних до того теракту. Таким чином, помста виявилася не повною, – заперечив Нечипайло.
– Микита, ти б слухав, а не перебивав. Основною метою «Гнiву Божого» була не так лiквiдацiя, як залякування палестинських бойовикiв, аби вони увесь час вiдчували страх. Щодо помсти, то про неi пiсля Мюнхену говорили усi в Ізраiлi. Помста лунала в кафе i ресторанах Тель-Авiва та Єрусалима. До неi закликали викладачi й унiверситетська професура. Саме помста стала головною темою екстреного засiдання уряду. Не зважаючи на критику свiтовоi спiльноти, Ізраiль показав усiм, що вiн здатний захистити себе. Ця маленька краiна зробила те, чого не може нiяк зробити Украiна. Не так Украiна, як ii влада. Просто якiсь клептомани там усi! Імпотенти вiд полiтики, без яець та рiшучостi. Тому, панове, беремося за справу самi. В проведеннi операцii на кшталт «Гнiву Божого» зацiкавленi ще деякi люди. Вiзьмемо технологiю й методику МОССАДу. Не будемо вигадувати велосипед. Нам потрiбен страх. Вiд Донецька i аж до самоi Москви. Нiхто не повинен залишитися без кари. Будемо дiяти, як це робили iзраiльтяни. Наша цiль – не тiльки причетнi до виконання злочинних наказiв Москви на територii суверенноi Украiни, а й усi причетнi до аналiзу, планування та органiзацii гiбридноi вiйни проти нашоi держави. Ми маемо знищити усю iхню терористичну мережу. Якщо ж говорити про якусь iншу можливiсть приборкання виродкiв, вибачте панове офiцери, але я такоi не бачу. Мiй досвiд не дае менi пiдказки, як ще можна зупинити це божевiлля. Ми будемо стрiляти, пiдкладати бомби та мiни, труiти, рiзати та душити. І бачить Бог, я не зупинюся, поки не дiстанусь останнього покидька, який це все i затiяв, – сказав генерал i сильно вдарив кулаком по столу.
Ми аж здригнулися. Ми розумiли, кого саме вiн мае на увазi. І розумiли, що цього разу вiн налаштований занадто серйозно, аби вiдступитися у вiдповiдальний момент. Бульдог нiколи не показував емоцiй, але його удар був рiвноцiнний блискавцi, грому, що нещадно бив об грiшну землю, яка ось-ось мала загорiтися пiд ногами виродкiв.
– Ми з вами, пане генерале, – сказав я за всiх нас на правах старшого. Нечипайло та Принцип стверджувально хитнули головами.
Генерал сiв назад i випив склянку води. Вiн перевiв подих i промовив:
– Як тодi сказала Голда Меiр, «помстiться за наших хлопчикiв», так i я прошу вас зробити це.
– Органiзацiйна форма нашоi структури? – запитав я.
– Створимо щось подiбне до Комiтету Х, як це зробили iзраiльтяни.
– На чолi з нашим прем’ером? – запитанням вилив свiй цинiзм Принцип.
– Якоi холери вiн тобi треба?! Усе зробимо самi. Ми ж так звикли. Ми ж украiнцi. Тим i живемо ще на цiй планетi, що нiколи не сподiвалися на владу, бо вона завжди зраджувала, забуваючи про обiцянки й не спроможна полишити згубну звичку увесь час красти, – вiдповiв йому на те генерал.
– Для реалiзацii такоi масштабноi операцii нам будуть необхiднi грошi. Чималi грошi, – обережно зауважив Нечипайло.
– Це моя проблема! – вiдрiзав генерал. – Кошти будуть. Слово офiцера!
– Назва операцii? – Принцип завжди любив у всьому конкретику, а тому теж вирiшив задати своеi питання.
Генерал подумав трiшки, а потiм сказав:
– «Ворог», або «Гнiв Божий».
– У нас можуть виникнути проблеми. Я не маю на увазi закон юридичний. Йдеться про невиннi жертви. Ви ж пам’ятаете, пане генералу, що навiть i МОССАД помилявся. Вiзьмiмо хоча б того нещасного офiцiанта з норвезького Лiллегаммера. Як це ж його звали…
– Ахмед Бучикi, – сказав я.
– Точно! Ахмед Бучикi, – вдарив рукою по столу Принцип. – Його ж застрелили прямiсiнько на очах вагiтноi дружини, коли вони разом верталися з кiнотеатру. Ізраiльтяни просто сплутали його з керiвником «Чорного вересня» Алi Хасаном Саламе, – сказав Принцип.
Генерал вислухав його, а потiм сказав:
– У тiй грi, Іване, яку ми з тобою ведемо, випадковостi, трагiчний збiг обставин така ж буденнiсть, як i смерть. І якщо для того, аби покiнчити з усiею тiею сволотою, потрiбно буде вбити декiлькох невинних, що ж, я готовий до цього.
– Нашi подальшi дii? – запитав я.
– Зараз вип’емо, потiм спати. Пiсля – до роботи. Перше завдання – Андрiй Хворостенко, пошук його тiла, допомога сiм’i, – сказав генерал, перевiв погляд на Принципа i гаркнув на нього: – Наливай, Ванька! Чого сидиш?
І Ванька наливав, аби пити за упокiй душi раба Божого Хворостенка та за успiх, який так давно був нам потрiбен, але забував хоча б одним своiм могутнiм оком зиркнути на Украiну. Вiн лiтав у щасливих краях, де жили за законом людським та юридичним, прокидаючись кожного нового ранку пiд безхмарним, синiм, мирним небом. Успiх дарував iм комфорт, справедливiсть i спокiй, а нам залишав лишень надiю на самих себе, наче перевiряв, чи житиме украiнський народ, розбиваючи гiркi iлюзii об жорстоку дiйснiсть безсердечних прагматикiв.
В той рiк, коли все почалося, менi виповнилося сорок вiсiм.
Я нiколи не був одружений, не мав дiтей i навiть не думав про шлюб. У мене були жiнки. Рiзнi. Красивi й не дуже. Палкi i холоднi. Пристраснi й врiвноваженi. Я нiколи не задумувався над старiстю й питанням, хто ж мене доглядатиме на схилi моiх рокiв, бо не мав жодноi впевненостi, що колись стану на порiг тiеi старостi. Так само я не мав бажання залишити по собi нащадкiв. Я був простим солдатом своеi краiни, але нiяк не влади, хоча завжди саме влада вiддавала менi накази. Проте, тiеi ночi, коли ми разом з Нечипайлом та Принципом сидiли у генерала i вiн запропонував фiзичну лiквiдацiю супротивника як единий дiевий метод адекватноi вiдповiдi ворогу, я чiтко усвiдомив, що саме заради тiеi хвилини, коли я почув слова генерала про «Гнiв Божий», i варто було жити цiлих сорок вiсiм рокiв, чекаючи свого часу, аби зiрка, пiд якою я народився, якщо така взагалi була, освiтила мiй шлях, дарований долею та обраний без тиску iнших.
Я йшов на вiйну, яку не покажуть по телевiзору, а висвiтлять тiльки ii наслiдки, будуючи гiпотези, хто ж стоiть за тими усiма вбивствами, що iх планувала здiйснити наша група.
Група украiнськоi помсти, бо наша неадекватна влада не була здатна здiйснити реформи, перемогти корупцiю, знищити ворога. Ба бiльше, влада навiть не мала права шукати ворога, бо вiн жив у ii нутрощах, вiн був перед нею, але вона не хотiла його бачити, тому що також вiн йшов за нею слiдом, маючи мету та ресурси. Ми не бажали публiчностi, бо були сiрими тiнями, здатними виконати завдання й гiдно пройти свiй шлях до кiнця. І нам було байдуже, що скажуть iншi, Європа з Америкою, усi тi пихатi дипломати й консультанти, ООН та Гаага, бо коли приходять у твiй дiм, аби вбивати, грабувати та гвалтувати, ти маеш стати на ноги, розправити плечi й стрiляти ту падлюку мiж очi, поки вона не затихне навiки.
Таким став закон сувороi та жорстокоi епохи початку ХХІ столiття, в якому випала честь жити i менi – полковнику украiнських спецслужб, Євгену Олександровичу Мирону, якого знали пiд рiзними iменами, але нiхто так i не наважився сказати, що ж в дiйсностi жило в моему тiлi, розумi, серцi та душi.
Я був солдатом свого обов’язку, вартовим моеi единоi краiни i цим лишень визначався мiй тяжкий, проте усвiдомлений вибiр, що не передбачав багатства й комфорту, а знав тiльки накази, суворiсть буденного режиму й невiдворотнiсть смертi, яка увесь час пленталася за мною, наче стара, сифiлiтична хвойда, вiд якоi втiкаеш впродовж життя, але настае момент, коли вона, врештi-решт, досягае своеi цiлi.
Роздiл 2
Генерал
* * *
«Ми маемо це зробити», – сказав я тодi хлопцям, ми випили по останнiй, i вони поiхали геть.
Нiч, темна й холодна нiч панувала над нами, й усi ми хотiли одного: аби скорiше прийшов день. Новий день, який би змiг перекреслити вчорашню дiйснiсть, адже вона була занадто жорстока для усiх нас. Наша професiя вимагала плати. Інодi вона забирала життя.
Звичайно, поштовхом для прийняття рiшення щодо спецоперацii з лiквiдацii основних гравцiв конфлiкту стала смерть Андрiя Хворостенка. Чорт забирай, я любив цього хлопчика! В ту мить нiщо iнше мене не хвилювало. Мое розбите серце жадало помсти. Тим паче, що я знав, з ким обговорюю делiкатну тему. Нi Мирон, нi Принцип, нi Нечипайло не здадуть. Вони усi рiзнi, але унiкальнi в единому – обов’язку служби. Вони все зроблять правильно. Так, як цього захочу я.
Сон не брав мене, i я пройшов до свого кабiнету. Треба було подумати, зважити усi «за» та «проти», дiйти згоди з самим собою. Я розумiв, що механiзм вже запущено, зроблено це саме мною, проте ще залишалося ключове питання масштабiв того механiзму, його смертельноi дii.
Я взяв ручку та аркуш паперу, розкреслив його на чотири частини i в кожнiй з них написав таке: «Оркестр», «Інвестицii», «Перелiк джерел», «Люди».
Пiд «оркестром» я мав на увазi склад групи, яка вiзьме на себе виконання операцii «Ворог». «Інвестицii» – кошти, що менi потрiбно було знайти для реалiзацii поставлених задач. «Перелiк джерел» – агентурна мережа, яку ми зможемо використати пiд час операцii. «Люди» – це тi, хто i стане нашою метою, задля кого своiм емоцiйним рiшенням я запустив власну гру на геополiтичнiй картi свiту, в жодному разi не маючи амбiцiй щодо публiчностi, або ж добре вiдомоi з iсторii та кiнофiльмiв слави народного героя, такого собi месника ХХІ столiття. Моя душа прагнула сатисфакцii, i я вже знав, що вона ii отримае. Не можна пробачати того, чого не можна пробачати нiколи. І смерть близькоi людини, тим паче, цинiчне вбивство з елементами садизму заслуговувало виключно на адекватну вiдповiдь.
Колись давно, менi навiть здаеться, що то було у якомусь iншому життi, я дуже хотiв стати генералом. Вiд самого дитинства. З перших моiх крокiв на нивi спецслужб. Менi було байдуже, скiльки часу треба витратити, аби досягти такоi мети. Я просто знав, що так i станеться. Хоч би чого менi це коштувало.
Отримавши першi генеральськi погони у неповнi 44 роки, я засумував. Мети досягнуто, чого ж бажати ще? Багатств, слави, розкошiв, гарних жiнок, випивки, наркотикiв, чи, може, вишуканих яхт з вiллами? Грошей в мене завжди було достатньо. Все iнше не становило стратегiчного iнтересу, бо приносило виключно миттеву насолоду. А ось генерал…
Одним словом, я знову зациклився. Я захотiв стати генерал-лейтенантом, генерал-полковником, а потiм i генералом армii. Комусь може видатися дивною така моя химера, але вона була й мала право на життя. Тому, коли вже я сiв у своему кабiнетi й почав креслити схему операцii «Ворог», однiею з цiлей такоi операцii були зiрки генерал-полковника. Деякi можуть звинувачувати мене у кар’еризмi, але мiй випадок – не зовсiм кар’еризм у класичному розумiннi слова. Менi закортiло, i я йшов до мети.
Важливим моментом усiеi операцii було коло обiзнаних. Я розумiв, яку гру розпочав i був сповна розуму, аби прогнозувати ймовiрнi наслiдки у разi невдачi, провалу чи зради. Можливо, тому й прожив стiльки рокiв, що завжди вмiв усвiдомити власну недосконалiсть i обмеженiсть людських ресурсiв. З роками життя перетворило мене на впертого прагматика, який збагнув, що у цiй краiнi нiколи й нiчого не буде. Народженим в Украiнi даеться шанс урвати свое, а не працювати на благо всiх. Звичайно, траплялися й романтики, i справжнi патрiоти, було навiть декiлька чесних та порядних. І тут питання: де вони усi сьогоднi? Правильно – в холодних та сирих могилах.
Аби не наслiдувати iхнього прикладу, я створив собi iмiдж принциповоi та страшноi людини, з якою краще товаришувати або ж зовсiм не мати справи. Імiдж працював на мене i, взявши мене за руку, привiв на третiй поверх нашоi будiвлi, що по вулицi Володимирська у мiстi Киевi, де я отримав новий кабiнет та посаду заступника голови СБУ.
Тепер ви зможете зрозумiти, м’яко кажучи, делiкатнiсть мого становища. Пiддавшись емоцii, яку пiзнiше пiдсилив думкою про новi погони, я запустив маховик, машину смертi, бо тi трое, кому я запропонував проведення операцii, були не схожi на мене. В них вiдчувалася справжня жага до боротьби. Вони iстинно вiрили, що злочинам Росii треба покласти край, назавжди вгамувати нахабного агресора. Я ж, у свою чергу, знав, що зробити це можна системною лiквiдацiею ключових осiб ДНР, ЛНР, колишньоi украiнськоi влади, росiйських полiтикiв та спонсорiв тероризму й бандитизму. Не бачив я великого грiха i в тому, аби почистити простiр i у рiдному Киевi, бо залишалися там ще покидьки, якi вже як рiк мали належати самiй лише iсторii, а не сучасностi й майбутньому.
Праця моя тривала до самого ранку. Коли ж я закiнчив заповнювати схему, годинник показав восьму ранку. Я вiдкинувся у крiслi й заплющив очi. Передi мною лежала перша замальованка майбутнiх смертей. Звiсно, ii треба було ще доповнювати й уточнювати, когось вписати, а когось виписати. Але те все буде пiзнiше. Пiсля того, як я знайду грошi, бо без них ми не могли сподiватися й на крихту успiху. З такою думкою я пiдвiвся, струхнув головою i пiшов до спальнi, де вже прокидалася моя дружина. Я любив ii силiконовi груди, такi ж вуста та ii молодiсть, бо свою я втратив давно та навiчно.
До речi, то була моя четверта дружина, з якою я дiлив свое ложе ось вже два роки поспiль i поки що не мав намiру виганяти ii зi свого дому.
* * *
Я вже й не пам’ятаю, коли мене стали називати Бульдогом. Напевно, в той час я носив ще капiтанськi погони. Точно! Згадав. Я був тодi капiтаном. Щасливi першi роки незалежноi Украiни. Час крадiiв та корупцiонерiв. Великих приватизацiй i не менших афер. Купонiв для бiльшостi та доларiв для меншостi. Життя вирувало, i хто першим це збагнув, забезпечив себе грошима. Щоправда, багатьох з них повбивали ще до 2000 року. Але то, як кажуть, уже нюанси.
Ще з училища за словами моiх наставникiв я вирiзнявся принциповою хваткою. Завжди вмiв захистити власну позицiю. Тому i став Бульдогом, який ламав кiстки шакалам та вовкам. Цим i жив. Цим i вижив. Не бiльше, не менше. Йшов життям, змiтаючи на шляху перепони. Був собакою, який звик покладатися виключно на себе.
Бульдог та й Бульдог! Годi про це!!!
Комусь мiй сумбур може видаватися дивним, але сьогоднi, коли я пишу цi слова, голову мою переповнюють рiзнi думки, спогади, смуток та печаль. Багато чого вже не повернути. Ще бiльше не воскресити. Зостаеться лишень пам’ять i мольби про прощення. Бо руки нашi в кровi, а душi – сповненi бруду й таемниць.
Але час вже повертатися до розповiдi, яку я маю намiри висвiтлити виключно у власному розумiннi того, що сталося.
Я прокинувся десь по обiдi. В будинку було тихо. За вiкном висiла мряка. Я пiдвiвся i пройшов до ванноi. Там я побачив дружину. З пiд легкого, шовкового халатику виднiлися ii налитi груди. Моi очi зазирнули в ii обличчя, i я побачив звабливу посмiшку на ii вустах. Вона скинула халатик i залишилася повнiстю оголеною. Я вiдчув, як чоловiчi сили наповнюють мое старiюче тiло. Вона пiдiйшла до мене, поцiлувала в губи, опустилася навколiшки, i за п’ять хвилин я кiнчив прямо iй на обличчя, груди, залив ii тендiтну шию. Вона смiялася. Вона завжди смiялася, коли менi було добре. А ще вона тямила у розвагах та сексi. Саме цього, пiсля смертi моеi третьоi дружини, так не вистачало в моему засекреченому життi.
Ми вирiшили разом понiжитися в джакузi.
Ми лежали у ваннiй, вона схилила свою голiвку на мое плече, мiцно тримаючи мого парубка своiми нiжними руками.
– Я ще подобаюся тобi? – запитала вона мене.
– Звiсно, кицю. Інакше тебе б тут не було, – сказав я.
Я завжди намагався бути щирим з усiма своiми жiнками. Коли хотiв зрадити, повiдомляв про це i втрачав одну, аби надибати iншу. Нiколи я не був однолюбом. Менi завжди подобалися рiзнi жiнки, i я не приховував цього вiд них. Тому й виплачував шаленi репарацii усiм своiм жiнкам, коханкам та утриманкам. Я знав, що жiнку можна переконати доларом. І я робив це, не цураючись пiдступного цинiзму у моiх з ними вiдносинах.
Далi ми сидiли у iдальнi. Я передивлявся папери, що iх привiз мiй помiчник. Вона гортала якийсь журнал i курила. На мить я замилувався ii обличчям. Воно було таким, як я люблю – без зморщок, пряменький носик, випуклi губки, здоровий рум’янець як наслiдок сексу та гарячоi ванни. Вона випускала дим, i менi захотiлося стати тим димом, аби увiйти повнiстю до ii солодкого рота, щоби за якусь мить вона вигнала мене пiд три чорти. Я пiдiйшов до неi, взяв за пiдборiддя i впився в ii вуста. Рукою я мацав ii груди. Затим я встав навколiшки, зняв з неi шорти i трусики й довго цiлував ii квiточку, поглинаючи палку вологу, аж поки мое обличчя не стало мокрим вiд спраги та ii насолоди. Вона стогнала i дряпала своiм дорогим манiкюром мою спину, залишаючи по собi слiди, наче борозни у широкому, вольному полi. Вона кiнчила й обiйняла мене так, що моя голова зникла мiж ii грудей четвертого з половиною розмiру.
Коли ж скiнчив я, вона крикнула декiлька разiв, подивилися на мене i сказала:
– Заради таких миттевостей нашого спiльного життя я готова до кiнця днiв належати тiльки тобi.
Це була правда.
І я це знав.
На Володимирську я потрапив вже пiсля обiду. Я пройшов до свого кабiнету, сiв у крiсло, проглянув папери, телефоном вiддав накази пiдлеглим i витягнув з кишенi свою схему, вдивляючись у цифри та прiзвища. Я викликав полковника Мирона. Нам було про що поговорити.
Мирон прибув за хвилин двадцять. Як завжди, вiн був сконцентрований i спокiйний. Нiщо на його обличчi не видавало безсонноi ночi та тяжкоi втрати. Згусток рiшучостi виконувати мiй наказ – ось ким в ту мить був Євген Мирон, вiдомий в АТО як Дмитро Лиходiй.
– Сiдай, – сказав я йому.
