скачать книгу бесплатно
Ворог, або Гнiв Божий
Сергiй Русланович Постоловський
«Ворог, або Гнiв Божий» – це iсторiя «украiнського Моссаду», лiквiдацiйноi групи, сформованоi виключно з однiею метою – помститися агресору та загарбнику за його злочини проти украiнського народу.
Вони вiрять у те, що кожен за своi грiхи мае бути покараний. Кожен у цьому свiтi повинен вiдповiдати, тому що безкарнiсть породжуе вседозволенiсть. Не сподiваючись на владу, на захiдних партнерiв, на сусiдiв i друзiв, вони беруть справу до своiх рук.
Складаються списки, знаходяться кошти, йде перевiрка та вербування людей, формуються агентурнi мережi, розробляються операцii та стратегii. Але зосереджуються вони на головному – на ворогу, що засiв за кремлiвськими стiнами, та навiть не розумiють, що й самi виявилися розмiнною картою у великiй геополiтичнiй битвi.
Сергiй Русланович Постоловський
Ворог, або Гнiв Божий
© С. Р. Постоловський, 2016
© Я. К. Казаченко, художне оформлення, 2016
Слово вiд автора
Колись давно, коли ще не було нi танкiв, нi «Градiв», нi ядерноi зброi, великий Нiкколо Макiавеллi сказав, що «вiйна – це наслiдок того, що правителi не бажають визнавати реальнiсть».
Минули столiття, i ось правителi Росii пiдтвердили iстиннiсть цих слiв.
Москва не забажала миритися з реальнiстю, в якiй е мiсце незалежнiй, демократичнiй Украiнi, що бачить себе частиною Європи, а не васалом Росiйськоi Федерацii. Не захотiла вона й визнати право нашоi краiни самостiйно творити свою долю та рух напрямку. Не змогла усвiдомити, що у ХХІ столiттi не можна дiяти у гiрших традицiях real politik, коли усе визначае сама лишень вiйськова сила, шантаж та пiдступна, цинiчна брехня.
Коли стало зрозумiло, що Росiя не зупиниться, а буде й далi наступати на Украiну, я усвiдомив, що традицiйними методами вiйни та дипломатii нам нiколи не здолати ворога. Саме тодi i виникла iдея написати роман, який зобразив би альтернативу усьому тому, що вже було задiяно i Заходом, i Украiною в iхнiй боротьбi проти росiйського агресора.
Ідею «Ворога, або Гнiву Божого» було запозичено мною з досвiду роботи iзраiльських спецслужб, коли пiсля загибелi спортсменiв пiд час Мюнхенськоi олiмпiади 1972 року тодiшнiй прем’ер-мiнiстр Ізраiлю Голда Меiр ухвалила рiшення вчинити фiзичну лiквiдацiю усiх причетних до того страшного терористичного акту.
Майже 20 рокiв iзраiльтяни вишукували своiх ворогiв i досягли поставленоi мети. І саме такою своею поведiнкою Ізраiль завжди змушував iнших рахуватися з його позицiею та визнавати його право на життя.
«Ворог, або Гнiв Божий» – це альтернативний роман, iсторiя лiквiдацiйноi групи украiнцiв, котрi не забажали миритися з тим порядком денним, що диктуе зла воля Кремля. Усi персонажi твору е авторською вигадкою, образом того, як могло би статися, якби така група дiяла у реальностi. Справжнiм у романi е тiльки ворог, несправедлива вiйна, епоха, в якiй усiм нам судилося жити.
Я залишаюся переконаним прихильником комплексноi стратегii тиску на РФ, де економiчнi, iнформацiйнi, дипломатичнi та суто вiйськовi методи доповнювалися б атмосферою страху та апатii серед ватажкiв та прихильникiв терористичних угруповань, що ведуть вiйну проти Украiни. Агресор розумiе виключно позицiю сили. Полiтика ж умиротворення нiколи не дасть жаданого результату, а тiльки розпалюватиме амбiцii та апетити нових iмператорiв ХХІ столiття.
Аби не допустити знищення Украiни, не дозволити Росii змiнити мапу Європи, ми маемо усвiдомити просту рiч – окрiм нас самих нам нiхто не допоможе у тiй повнотi всiеi мiри, якоi нам би хотiлося. І коли вже говорити про роль простого, звичайного украiнця в протистояннi агресору – вона видаеться менi визначальною.
Саме таким простим украiнцям, якi не шукали особистоi вигоди, не думали про шаленi статки, а йшли на вiйну, аби боронити свою батькiвщину, i присвячуеться твiр – спроба у вирi несправедливих подiй зрозумiти можливостi та загрози, що два роки тому постали перед Украiною.
Ворог, або Гнiв Божий
Загиблим за Украiну
Тi, хто сподiваеться увiйти в iсторiю звитяжними прем’ер-мiнiстрами або просто мiнiстрами, постачають людей.
Тi, хто хоче стати мiльйонерами, постачають гармати i снаряди.
Тi, хто хоче йменуватися «фельдмаршал», «вiконт Плат-стрiт» або «граф Лоо», вигадують iгри, якi називаються планами.
Тi, хто хоче бути переможцями, якщо це можливо, знаходять ворога, якщо необхiдно – вигадують його.
Вiльям Фолкнер, «Притча»
Частина перша
Зi слiв причетних
Роздiл 1
Полковник
* * *
– Хто ж ми, люди-и-и??? – голосив одноногий ветеран АТО, простягаючи руки до хмарного неба.
Бiля нього вже почала збиратися юрба, i я побачив, що патруль крокуе в його сторону, проявляючи увагу до бiдолашного украiнця, якому вiдтяли його лiву кiнцiвку у госпiталi, або ii вiдiрвало ще там – чи десь пiд Дебальцевим, чи пiд Донецьком, а може, й десь на пiдступах до Луганська й Антрацита. Та вiйна мала багато адрес, як i жертв, що вже який рiк своiм збентежено-несамовито-сумним поглядом дивляться з небес на мiльйон разiв проклятих, проте все ще живих творцiв Донбаського пекла.
На його шиi я побачив табличку з проханням допомогти захиснику батькiвщини й пластикову баночку, в яку зворушливi кияни та гостi столицi час вiд часу кидали грошi.
– Не чiпай мене! Руки ге-е-еть!!! – голос ветерана летiв крiзь юрбу, i на хвильку менi стало видно, як один з патрульних намагаеться взяти бiдолашного пiд руку та вивезти його з площi у напрямку, вiдомому всiм тим, хто хоча б раз за життя мав справу з украiнською полiцiею.
За iнших обставин, скорiш за все, я промовчав би. З роками мое гiперболiзоване почуття людськоi справедливостi почало притуплятися. Хоч як бажав я залишатися людяним, а життевий досвiд таврував на моiй совiстi своi страшнi клейма, що рубцювалися широкими, грубими шрамами, якi вже не можливо було прибрати анi за допомоги пластичноi хiрургii, анi улесливими словами цiлоi армii психоаналiтикiв. Я був одним iз тих, кого мiстер Хемiнгуей пiсля тiеi Першоi вiйни назвав «утраченим поколiнням», i нам залишалася тiльки гiрка пам’ять та неквапний рух уперед, без прогресу, iлюзiй, жаданих надiй. Ми кричали про «сильну руку», яка б навела порядок у нашому спiльному домi, але цинiзм усiеi правди полягав лишень в тому, що поки така ж «сильна рука» гримала своiми «Градами» та «Ураганами» на схiдних кордонах Украiни, жоден з наших доморощених полiтиканiв так i не спромiгся стиснути свiй кволий кулачок. Ми були приреченi i чекали смертi тирана, наче жаданоi манни з небес. Але що далi рухали по життю, то краще усвiдомлювали, що той кремлiвський перевертень приготувався до вiчного царства.
– Куди ж ви мене тягнете, йолопи?! Вiдпустiть негайно! Я… – короткий удар у дiлянку селезiнки, вправно проведений патрульним, обiрвав голос вiдчаю ветерана. І тут вiн заплакав.
Вiн не верещав в iстерицi, як це бува робили його ж фронтовi побратими. Вiн не заходився в риданнях, дуже схожих на тi, що бездушна машина вiйни виривала з грудей iхнiх жiнок, матерiв, коханих та малолiтнiх дiтей. Вiн просто стиснув зуби, а з його правого, понiвеченого катарактою ока, тонким струмком болю та образи котилася солона, гiрка чоловiча сльоза. Я не мав бажання встановлювати класову справедливiсть, але поборотися за справедливiсть людську було, апрiорi, моею прерогативою. Тим паче, що я вже давно не грав на тому полi.
Розштовхуючи поборникiв безкоштовного дiйства, я наблизився до патрульних. Їх було трое. Один з них повернувся до мене i витрiщився якимись аж занадто випуклими оченятами. Його лiва щока грала нервовим тиком, i я не мiг зрозумiти, чи то було вроджене сiпання, чи вже набуте за життя.
– Чого вам, громадянине? – жбурнув вiн своiми непривiтними словами, наче жменею насiння.
– Не чого, а кого, – так само з гонором i вiдразою вiдповiв йому я.
– Ви крик свiй в сраку собi засуньте! Чи, може, хочете йому компанiю скласти? – iнший полiцiянт, що стояв поруч з ветераном, почав наближатися до мене.
– Звiсно ж, що буду йому компанiею, – вiдповiв я. – Але, пробачте хлопцi, вас ми з собою не вiзьмемо.
Шакалина, ница посмiшка вкрила вуста патрульних. В iхнiх очах майорiло величезне бажання зiграти зi мною в якусь з iхнiх улюблених iгор, результатом яких могли стати побоi, знущання та психiчний розлад.
Того дня я мав намiр зiпсувати iм настрiй i зробив це з особливим задоволенням.
Я був садистом у вiдносинах з мiлiцiянтами, а пiзнiше полiцiянтами, напевно, ще з далеких рокiв, що так весело котилися з життевого пагорбу за часiв дiда Кучми. Згадка про тi тепер вже навiки втраченi митi завжди грiе мое холодне нутро щастям i спокоем, який нiколи й нiзащо не повернути моему кволому мозку.
– Геть звiдси! – гаркнув патрульний.
Котяча посмiшка, рух вперед, i ось я вже тикну мое посвiдчення йому в обличчя. Далi приходять тi декiлька десяткiв секунд, без яких я давно не являю свого спiлкування з правоохоронними органами. Я вiдслiдковую момент змiни фiзiономii патрульного, його подив, розумiння можливостi й серйозностi наслiдкiв, миттеве небажання покоритися долi та волi старшого за званням, який, до того ж, представляе не якусь там полiцiю, а саме Вiдомство. Звичайно, що не завжди на моему шляху траплялися люди з розумом в головi. Помiчало мое око й iнакших, крикливих, войовничих, хитрих та жорстоких. Деякi намагалися мене навiть бити, за що були покаранi як фiзично, так i морально. Розумнi ж знали, що жарти з Вiдомством несли в собi небезпеку, як i сама ця установа, що плела таемну й ефективну мережу на теренах Украiни в останнi роки вiйни.
Бува менi закидають, що я звичайнiсiнький нахаба, вискочень, та й сам належу до тих самих правоохоронних органiв. Але на це я звик вiдповiдати, що мое життя належить виключно науцi. Все iнше стосувалося мене i тих моiх керiвникiв, виконання чиiх наказiв становили саму основу невдячноi професii, обраноi мною серцем i аж нiяк голосом розуму.
– Вiдпустити його! – я не кричав, а просто вiддавав наказ, як звик це робити старший за званням i досвiдом.
Мовчання не затягнулося на довго. Пiдiйшов iнший патрульний, який виявився лейтенантом, я змiряв його своiм керiвним поглядом, вiн заглянув у мое посвiдчення, миттево прикинув усi «за» та «проти» i гаркнув на пiдлеглого, що залишався з ветераном:
– Вiдпусти його! За мною!
Бiльше вiн не сказав анi слова, крокуючи у напрямку Михайлiвськоi площi, повз будiвлю, в якiй йому нiколи не судилося мати власного кабiнету. І в ту мить я був готовий укласти парi на цiлий спадок заморських шейхiв, що вiн таки хотiв туди потрапити, але то було нездiйснене бажання, фантом демократичноi рiвностi, зла посмiшка корумпованоi батькiвщини. Ми усi грали в гру, яку пропонувала нам наша ментальнiсть та вкрай вигiдне, проте таке небезпечне, геополiтичне положення самоi краiни. Пристосуванцi йшли до верху в той час, як патрiоти клали своi голови. Нас називали украiнцями, хохлами, малоросами, бандерiвцями, фашистами, карателями та, врештi-решт, хунтою, але правда була лишень в тому, що ми просто хотiли жити у своему домi, з якого нас гнали кулеметнi черги московського царя та неспроможнiсть свiтовоi спiльноти придушити його скалiченi бажання.
– Навiщо ви це зробили? – ветеран витер сльозу i подивився на мене.
У тому поглядi я не помiтив вдячностi, доброзичливостi або ж пошани. Його очi сповiдували тiльки одну насторогу, бо таким цього вчорашнього солдата зробила щоденна боротьба, де не було сподiвань на державу, ii чиновникiв, суди, правоохоронцiв, месiй i реформаторiв, тим паче на полiтиканiв-балакунiв, котрими ряснiли Печерськi пагорби. Можливо, колись вiн теж був щасливий, молодий, здоровий. Мабуть, вистачало в ньому й оптимiзму, який розвiяв холодний вiтер несправедливоi вiйни, що дув зi схiдного кордону Украiни. Я знову ретельно оглянув його як вiн е – скрюченого, у якiйсь затертiй, засаленiй пуховiй куртцi, без шапки, в колись гарних, але сьогоднi вже добряче поношених штанях, у одному чоботi, кращi днi якого минули разом з iхньою молодiстю. Свого часу Наполеон казав, що Бог завжди перебувае на сторонi тих, хто мае великi армii. І в момент випадковоi зустрiчi з одноногим ветераном АТО я повнiстю погоджувався з корсиканцем.
– Ви правi, мабуть, не треба було, – сарказмом летiла на волю моя думка, породжена незбагненою менi цiкавiстю до цього чоловiка та незрозумiлим бажанням зробити для нього дещо бiльше, анiж звiльнення вiд безсердечностi й сiростi патрульних полiцiянтiв.
– Я не питавсь, треба чи не треба. Я запитав вас, навiщо, – ремаркував мене ветеран АТО.
– Навiщо? – я вдався до подиву, але цим не розчулив його затвердiлоi душi.
– Так, навiщо?
– Не буду говорити про жалiсть та справедливiсть. Скажу вам лишень, що теж був там.
«Був там»…
Ця проста i комусь незрозумiла фраза несла в собi втаемничену силу, пекельне знання. Вiн зиркнув на мене своiм оком, потiм вiдвiв погляд i одними вустами прошепотiв:
– Зрозумiло.
І в тому шепотiннi я почув усе його життя, побачив бiль несправедливо забутого воiна, який йшов захищати батькiвщину, але та батькiвщина в обличчi казнокрадiв та дармоiдiв, що присвоювали собi звання учасника бойових дiй, робили шаленi статки на контрабандi в зону АТО, крали мiльйони та мiльярди з оборонного бюджету, забули про своiх захисникiв, концентруючись на бiльш приемних справах, що не мали державницького начала, а були заснованi виключно на особистих вигодах.
– Вип’емо? – запропонував я без усiлякоi надii на згоду.
– Можемо й випити, – несподiвано погодився вiн i проcтягнув менi руку: – Заступник командира батальйону ***, Микола Федорович Гопко.
– Дмитро Павлович Лиходiй. Спецназ ГРУ МО.
Я назвався прiзвищем Лиходiя, бо саме пiд таким iм’ям мене знали на фронтi. Все iнше не мало значення для цього скалiченого заступника комбата, а могло збурити у нього не зовсiм вiрнi уявлення про мою сiру особистiсть.
Вiн не вiдволiкався на зайвi запитання. Його прискiпливий погляд вивчав мене з нiг до голови, i вiн сказав:
– Нiколи б не подумав, що ви зi спецназу.
– Перше враження, воно завжди хибне, – розсмiявся я i помiтив, як на його обличчi починае зароджуватися посмiшка.
– Ходiмо! – сказав я i ми попрямували у напрямку одного з тих тихих, на перший погляд непомiтних киiвських пiдвальчикiв, де завжди е найкраще розливне пиво та найсвiжiша й найжирнiша тарань.
Так ми i познайомились, Микола Федорович Гопко та Дмитро Павлович Лиходiй, два рiзних полюси однiеi планети, iм’я якiй вiйна, страшна й неповторна, несправедлива трагедiя та добре спланована спецоперацiя в угоду тих, кому закортiло нових iсторичних походiв.
Я дивився на нього, а вiн пив пиво.
Першу кружку Гопко влив у себе за лiченi секунди. Коли ж вiн вже почав робити те саме й з другою, я торкнувся його руки i похитав головою:
– Давайте спочатку поiмо. Напитися ми з вами ще встигнемо.
Вiн розсмiявся. Алкоголь i атмосфера пивноi на розi Великоi Житомирськоi та Володимирськоi далися взнаки. Вiн був у затишку, в теплi, а не на холоднiй вулицi, перед ним стояло пiнисте пиво i вже несли гарячi блюда. Вiн мiг зараз перебувати у Шевченкiвському вiддiлку полiцii, давати свiдчення, бути битим та вiдчувати усю несправедливiсть знущань i тортур правоохоронцiв. Проте заступник комбата Гопко сидiв iз цим незнайомим чоловiком, тобто зi мною, котрий мало того що врятував його, буквально витяг iз хащi полiцiянтськоi системи, так ще й годував i напоював цього забутого героя вчорашньоi вiйни.
Стiл почали заповнювати рiзнi страви. Нам принесли борщ, м’ясну нарiзку, салати, квашенi овочi. І ось передi мною став графин з бiлою, прозорою рiдиною, без якоi наша трапеза не могла би вважатися повноцiнною. Такий був закон тих, хто пройшов пекло Донбасу.
– Героi не вмирають! – сказав Микола Федорович, коли я наповнив нашi чарки.
– Героi не вмирають! – сказав собi i я, а потiм ми випили та почали iсти.
Пiзнiше, коли ми отримали вже iнформацiю вiд Забiяки про росiян i я почав планувати виконання завдання, я все нiяк не мiг збагнути, що в бiльшiй мiрi змусило мене тодi втрутитися на користь Гопко, якого хотiли затримати патрульнi бiля пам’ятника Богдановi Хмельницькому. Була то жалiсть чи бажання справедливостi? Можливо, сам факт вiйни, яку я бачив не лишень iз телевiзiйних екранiв? Проте вiдповiдь, та чесна вiдповiдь, яку iнодi даеш тiльки собi i бiльш нiкому, не бажала покидати таемничостi. Вона часто дозволяла собi таку поведiнку щодо мене, але в тому була тiльки моя провина. Усi iншi були невиннi.
Ми довго сидiли з Миколою Федоровичем Гопком, аж поки його не зморив алкоголь. Я викликав таксi i ми iхали на бульвар Лесi Украiнки, де була одна з конспiративних квартир Вiдомства. По дорозi, минаючи вулицi мiста, його будiвлi, зазираючи в обличчя перехожих, я зрозумiв, що цей ветеран стане менi у пригодi. Я ще не знав, чим саме вiн менi допоможе, не усвiдомлював його ролi у тiй грi, що вели украiнськi спецслужби в першi роки по закiнченнi вiйни з проросiйськими сепаратистами, але я усвiдомлював, що вiн ще скаже свое слово, бо та вiйна не скiнчилася, а просто набула новоi форми.
Я почав свою розповiдь з Гопка, бо вiн, напевно, був найбiльш щирим героем тiеi iсторii, коли ми почали полювання, планували та прогнозували, проводили безсоннi ночi в муках роздумiв, аналiзу та сподiвань на успiх.
…Гопко…
…мiй бiдолашний Миколо Федоровичу, одноногий воiн такоi ж одноногоi краiни, заступник командира колись славетного батальйону ***, що згорiв у жерлi Горлiвки, а тi, хто вижили, кричали, обливаючись мерзотним холодним потом, вiшались у вбиральнях або ж на власних кухнях, сколочували бандитськi зграi та йшли на зухвалий злочин, чи то простягали руку i вимагали справедливостi, як це робив Гопко.
Вiйна звеличила негiдникiв, забувши про героiв, бо iсторична правда не мала вартостi по ii закiнченнi. Сакральне значення для гравцiв несли домовленостi, iстина ж не становила жодного iнтересу, тому й не шанувалися тi, хто мiг ii розповiсти.
Тепер, коли все вже позаду, а попереду тiльки одна завершальна справа, на яку я зголосився з Іваном, я можу дозволити собi говорити щиро й вiдверто, намагаючись детально змалювати ту нашу першу зустрiч, коли ми сидiли, iли, пили горiлку, запиваючи ii пивом разом з таранькою, яка, до речi, була неперевершеною. Наш стiл стояв в самому кутку. Я сидiв спиною до стiни i обличчям до залу. Гопко ж сидiв у своему iнвалiдному крiслi, концентруючи увесь свiй погляд то на моiй фiзiономii, то на стiнi за мною. Проте я не побачив жодного незадоволення в його очах, бо вiн вже давно не зважав на речi, якi стають важливими у випадку вiйни або ж небезпеки. В ньому зароджувалася довiра, яку я мав посилити та ствердити в його понiвеченому вiйною тiлi.
– Коли це сталося? – запитав я, маючи на увазi його ногу, яку менi, як i iншим, вже нiколи не бачити.
Микола Федорович правильно мене зрозумiв i витер салфеткою своi вуста. Вiн дожував тарань, зробив декiлька великих ковткiв пива, ще раз провiв салфеткою навколо рота i розповiв менi iсторiю свого калiцтва, повiдав легенду отримання цього «ордена», без якого вiн почувався б набагато щасливiшим, нiж був на момент нашоi зустрiчi.
– Чотири роки я вже не знаю, що таке лiва нога. У першi хвилини, коли прийшов до тями, хотiлося покiнчити з собою. Пiзнiше, десь тiльки рiк по тому, я прочитав в одному журналi, що таке бажання е цiлком нормальним для людини, яка звикла пiдкорювати долю, а не навпаки. Я ж свого часу був справжнiм пiдкорювачем. І долi, i волi, i вродливих жiнок, i багато кого й чого iншого, – вiн пiдморгнув менi, неначе змовник, i ми знову пили за Украiну та проти ii владарiв.
Закусивши солоним огiрком, Гопко продовжував:
– Сталося це в двадцять дев’яту рiчницю Чорнобильськоi трагедii. 26 квiтня ми стояли пiд Широкином. З одного боку море, з iншого – ворог. І точка вiдлiку мого нового життя, другого народження, без ноги, долi, особливих перспектив.
Того дня, як зараз пам’ятаю, вони стрiляли з усього, чого можна було. У хiд йшла артилерiя 152-мм i 122-мм калiбру, танки, мiномети 82-мм i 120-мм калiбру, стрiлецька зброя. Гниди такi! Самi ж запросили перемир’я i самi його порушили! Розвiдка повiдомляла про передислокацiю противника, але не сталося, як те нам гадалося.
– Розвiдка була ваша? – запитав я.
– І штабна, i наша, – вiдповiв вiн.
Я зiтхнув, закурив i сказав:
– Я пам’ятаю той день. Найбiльш iнтенсивнi боi пiд Широкином. До речi, зрадника, що давав iнформацiю, не спiймали до цього часу.
– Не дивно. Мене, взагалi, вже нiчого не дивуе. Але не про це. Давайте ж про мою ногу, – засмiявся Гопко, увiбрав на повнi груди цигаркового диму i закашлявся.
Я поспiшив йому на допомогу, але вiн виставив перед собою руку, демонструючи таким жестом, що все гаразд.
– Я в нормi. Повернiмося до теми розмови.
