Диктатор

скачать книгу бесплатно

Диктатор
Сергiй Русланович Постоловський

Його називали Диктатор. Його любили i ненавидiли, славили i проклинали. Але нiкого вiн не залишав байдужим. Це iсторiя президента Украiни, який поклав свое життя заради держави. Вiн не цурався смертноi кари, не покривав корупцiонерiв, не схиляв голови нi перед Росiею, нi перед Америкою. Вiн був таким, яким був, – Диктатором, котрий прагнув справжньоi демократii для свого народу. Це iсторiя, яку розповiв своему онуковi один з тих, хто був з Диктатором iз самого початку. Вона йде до нас з майбутнього 2068 року, коли старий чоловiк згадуе власну молодiсть i ту боротьбу, що стала сенсом життя багатьох украiнцiв. Це альтернативний сценарiй для Украiни, що стае можливим виключно завдяки безжальним, жорстоким iграм спецслужб, полiтикiв, дипломатiв та полiттехнологiв рiзних краiн свiту. Це Украiна, якоi ми ще не знаемо, але яку кортить побачити багатьом.

Сергiй Постоловський

Диктатор

Влада не даеться до всiх рук одразу. Вона як жiнка, що може належати одному чоловiковi.

    Павло Загребельний

Грiшнику нема спокутування. Найбiльше – прощення жертви. Але часто, навiть отримавши прощення, вiн не може жити.

    Жауме Кабре

У нього було життя, аби його прожити, битва, щоби боротися, i мета, заради якоi не шкода померти.

    Роберт Харрiс

© С. Р. Постоловський, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

Героi та подii даноi книги е художньою вигадкою.

Можливий збiг з реальними людьми – випадковiсть.

Проте певнi факти хронологii i подiй взятi iз сучасноi iсторii.

Все iнше – спроба автора побудувати альтернативний сценарiй майбутнього.

Початок з кiнця

Перед Богом та iсторiею

– Вони так i стоять передi мною, синку. Усi моi хлопцi i тi нашi дiвчатка. Моi друзi. І що би хто сьогоднi не базiкав про них, не вiр нiкому! Все то брехня, данина вашiй клятiй модi, заздрiсть невдах. Правда нiколи не бувае зручною. Вона завжди болюча i неприемна. Правда гидка i дратiвлива. І так вже сталося, що на цьому свiтi залишилась тiльки одна людина, яка знае ту правду. Це я, Миколо. Твiй рiдний дiд.

Ми знаходимося у його свiтлiй та просторiй вiтальнi, вiд якоi вiе чимось далеким, таемничим, несказаним у свiй, назавжди втрачений час. І посеред того всього сидить вiн – чоловiк, чия кров тече в моiх жилах.

Дiд завжди любив масштаб, справжню красу вчинкiв та простору, який його оточуе, справедливих та безстрашних людей, до яких належав i сам, розкiшних панянок, якi щоразу розбивали його чуйне, а iнодi жорстоке серце, висмоктуючи з нього долари, евро та украiнськi гривнi, якi вiн жменями жбурляв iм пiд ноги. Його любили бандити, вiдвертi злодii, цигани, бармени, офiцiанти та киiвськi таксисти. Його свiтлий розум цiнували професори й академiки, депутати i мiнiстри в той час, як цiла купа невдах i «невизнаних генiiв» заздрили дiдовi i писали своi нуднi дисертацii, намагалися зарекомендувати себе полiтичними експертами чи то письменниками столiття. Але нiчого в них не виходило, бо вони були сiрими та звичайними, без Божоi мiтки, без сили волi та завзятоi вдачi, яка завжди виштовхувала мого дiда з глибоких ям, здавалося б, однозначноi та кiнцевоi безвиходi.

Вiн не був схожим на iнших. Прискiпливий до деталей, консерватор iз чiтко вираженими авторитарними нотками у всiй своiй риторицi та безлiчi дiянь, вiн любив вiкторiанську епоху, яку смiливо поеднував iз французьким неокласицизмом. Йому так подобалось. Думка iнших не мала для нього жодного значення, наче такоi i не iснувало, нiколи не було, навiть не з’являлося на свiт.

Дiд був особистiстю. Одним з небагатьох, хто знав чоловiчу дружбу, кохав вродливих i вередливих жiнок, крок за кроком, iнодi вичiкуючи роками, але коли вже прийде час, неодмiнно рухаючись пiдступно, розумно, тихо, а часом досить галасливо, розставляючи своiх людей i створюючи мережу украiнських виборцiв, якi в кiнцевому результатi давали те, що вiд них вимагалось: владу одним та поразку – iншим.

Крiзь величезнi вiкна виднiеться увесь центр мiста – вулицi Олеся Гончара i Богдана Хмельницького, старi дахи Ярославового Валу i куполи Софii Киiвськоi. У дiдовiй вiтальнi повсюди книги, картини, фотографii, старi CD-диски, колекцiя платiвок ще ХХ столiття з усiма альбомами Висоцького, Розенбаума, Шарля Азнавура, Володимира Івасюка, Назарiя Яремчука, вiдомого за часiв його молодостi бiлоруського гурту «Ляпiс Трубецкой» i трагiчно загиблого Кузьми Скрябiна, котрий з роками зайняв гiдне мiсце в одному ряду з тим же Івасюком та Яремчуком. Ось така компанiя. І повсюди списанi аркушi паперу, записники, блокноти, старi документи, якi сорок рокiв тому могли трактуватися як секретнi документи державного значення. Сьогоднi ж вони стали iсторiею, архiвом життя, що добiгало свого кiнця.

Йому добре серед них. Це його атмосфера. Його ще не втрачена пам’ять про те, яким було життя. Яким воно вже нiколи не буде.

Дiд дивиться на велике фото у старiй коричневiй рамцi. На ньому чоловiки i двi жiнки. Загалом iх п’ятнадцять. Посерединi вiн – той, кого моя Батькiвщина називала Диктатором. На момент моеi розповiдi з них живим залишаеться тiльки мiй дiд. Усi iншi вже давно перетворилися на прах, що наповнював собою нашу новiтню iсторiю.

Я вдивляюся в тi обличчя, якi знаю з самого дитинства. Замiсть казок на нiч я слухав iсторii дiда про iхнi спiльнi подвиги, про вiйну, про боротьбу за владу, про кару, яку вони несли олiгархам i корупцiонерам. Я чую улюблену фразу дiда, котрою вiн закiнчував кожну свою розповiдь.

– Я вiдповiдаю тiльки перед Богом та iсторiею, – казав вiн вкраденими у каудильйо та вождя Іспанськоi фаланги Франсiско Франко[1 - Франсiско Франко (1892–1975) – вiйськовий i полiтичний дiяч Іспанii, диктатор у 1939–1975, генералiсимус. Також вiдомий як каудильйо (iсп. Caudillo de Espa?a por la gracia de Dios – вождь Іспанii милiстю Божою).] словами.

І я засинав. І менi снилися тi вiдчайдухи, якi зголосилися на свiй вчинок, котрi йшли проти усiх, не думаючи, що буде з ними завтра, бо вiдповiдали вони тiльки перед Богом та iсторiею. А ще перед Украiною, заради якоi i поклали своi голови.

– Сiдай, синку, – каже менi дiд, i ми сiдаемо один проти одного у м’якi шкiрянi крiсла. Мiж нами журнальний столик, на якому старi книжки та якiсь дiдовi нотатки.

Вiн бере сигарету, закурюе, випускае сивий дим i починае кашляти. Глухий, небезпечний кашель, який не подобаеться лiкарям, бо вони знають його природу.

– Менше пали. У твоему вiцi цигарки не додають здоров’я, – кажу я дiдовi.

Вiн смiеться.

– Знаеш, що е найбезглуздiшим у моему вiцi? – питае мене дiд.

– Боятися смертi, – приречено вiдповiдаю я.

– Мiй хлопчику! – каже вiн i знову робить чималу затяжку.

Вiн палить цигарку i мовчить. Я помiчаю, що думками вiн далеко вiд мене. Наче i нема його тут. Тiльки старе тiло нагадуе про його присутнiсть. Я не заважаю йому, а йду на кухню, вiдчиняю холодильник, беру горiлку, пиво, тарань, ковбасу, оливи, ставлю все це на тацю i повертаюся до кiмнати. Я прибираю зi столика книжки, за мить на iхньому мiсцi вже виднiються нехитрi наiдки та алкоголь, далi я беру з серванту чарки, а на кухнi ще два келихи пiд пиво, наливаю горiлку, вiдчиняю вiкна i знову сiдаю у свое крiсло. Тим часом дiд i надалi перебувае у своiй нiрванi, палить цигарку, шепоче щось незрозумiле своiми старими порепаними вустами, попiл летить повз попiльничку, i я вирiшую повернути його до дiйсностi.

– Ну що, пане мiнiстре, лауреату усiх можливих лiтературних премiй i творцю великих полiтикiв! Вип’емо?

Вiн здригаеться, блимае на мене своiми очима, якi я час вiд часу рятую вiд настирливоi катаракти, повертаеться до реальностi, бере чарку, пiдводиться з крiсла i каже:

– Свiтла вам пам’ять, друзi моi! Тi, хто справжнi, пам’ятатимуть вас завжди. Усе iнше, зайве, мине, наче його нiколи i не було.

Вiн випивае свою чарку, я наслiдую його приклад, i ми повертаемося у зручнi крiсла iталiйського виробництва.

– Ти знаеш, коли було зроблено це фото? – питае вiн мене, i я вкотре вiдповiдаю йому, що те кляте фото було зроблено влiтку 2021 року, а саме 21 червня, в день найкоротшоi ночi та iхньоi трiумфальноi перемоги.

– То я тобi вже казав? – вiдверто дивуеться дiд.

Я мовчу, бо ту дату вiн називав менi тисячi разiв, з того самого першого дня, як я себе пам’ятав на цьому свiтi i починав щось метикувати своiм малим дитячим розумом.

– Це добре, що ти пам’ятаеш. І дiтям своiм розповiдатимеш. І онукам. Усiм! Така моя воля, Миколо! Не смiй менi перечити!

Я й не перечу. Дiдовi краще не перечити. Вiн лихий до зауважень, iнакодумства, заперечень, плюралiзму та свободи слова. Дiд цитуе фашиста Франко, захоплюеться правителями Близького Сходу, поважае, наче живого, творця Сингапуру, ставить у приклад корсиканця Бонапарта, покрикуе на усiх, хто не кориться його волi, лякае ворогiв тираном Сталiним i обожнюе того, завдяки якому сьогоднiшня Украiна не схожа на ту обкрадену, злиденну, знесилену державу, яка вiдчайдушно билася з Росiею на очах у решти свiту, але той свiт був помiрковано стриманим, iнодi рiзким, але не занадто, аби Путiн пiшов геть iз Криму та Донбасу.

Ми випиваемо по другiй чарцi, i дiд знову закурюе. Взагалi, вiн багато палить, а ще бiльше п’е. Хильнути чарку-другу – улюблена справа. Бува, не п’е роками, але коли вже починае, зупинити його практично неможливо. Може пити тиждень, а то й мiсяць. І жити своiм чортячим життям, де не iснуе мiсця сьогоденню чи майбутньому. Усе там наповнюеться пам’яттю й тугою за минулим. За його молодiстю. За часами вiйни та революцii. За Диктатором, якому вiн був близьким другом.

Дiд правий у його твердженнi про безглуздiсть теревень про Диктатора.

– Вони його не знали, а я знав. Усi iхнi балачки – пустi. Вони не заслуговують уваги. Я вiдчував його бiль i тривоги, знав його бажання та сподiвання, розумiв тi методи, якi вiн обрав, аби зробити нашу Украiну сильною й самодостатньою, – говорить дiд.

І тут я не стримуюся i кажу йому:

– Дiду! Ти написав стiльки книжок. Отримав купу премiй. За твоiми творами знято стiльки фiльмiв. Я й сам захоплююся твоiми романами. Але ти нiколи не написав жодного слова про Диктатора. Нiчогiсiнько! Бодай би маленьку замiтку! Нiц не вийшло про нього за твого авторства. Чому так? Адже кому, як не тобi, говорити про тi часи.

Дiд слухае мене, бере до рук келих холодного пива, робить два великих ковтки, ставить келих назад на столик, витирае рукою своi губи i каже:

– Ти напишеш про нього. Про усiх нас. Ти створиш правдиву iсторiю моеi Украiни, нашоi боротьби, перемог та поразок. Ти розповiси усiм, як було i як не було. І в жодному разi не смiй перечити менi! Вважай, що це моя остання воля. Виконай ii, синку! Виконай, бо в iнакшому випадку усi моi скарби, усе, що я нажив за свого життя, я заповiм притулкам та жебракам, розкидаю вулицями мого мiста, а пiсля пущу собi кулю в лоба. Ти цього хочеш?

Звiсно, я цього не хотiв. Але писати про Диктатора людинi, яка обрала професiю лiкаря, це занадто.

Про це я i сказав дiдовi.

Вiн усмiхнувся, увiмкнув свою улюблену музику на слова Василя Симоненка i сказав:

– У родинi письменникiв, художникiв та полiтичних дiячiв не може бути нездар! Я вiрю в тебе, синку! Вiрю, що краще за тебе нiхто не впораеться з цiею справою.

– Чому тобi не написати це самому? Чому не найняти якогось журналiста чи письменника врештi-решт? Тiльки натякни i завтра бiля твого пiд’iзду буде цiла черга на авторство.

– Бо це зробиш ти. Ти або нiхто. І звiсно ж, мiй заповiт.

Бiльше вiн не сказав анi слова. Ми мовчки допили пляшку горiлки, дiд пiшов вiдпочивати, я прибрався у вiтальнi, власноруч помив посуд i пiшов собi геть, аби наступного ранку стояти перед дверима квартири, в якiй мали ожити усi таемницi украiнськоi трагедii, що стала переломним моментом у становленнi нашоi нацii та держави.

– Аби зрозумiти iсторiю Диктатора, потрiбно розпочати з Томаса Лейла. Без того пройдисвiта революцiя нiколи б не була такою, якою вона була. Янукович би залишився у краiнi, були б якiсь перевибори, поступки, але нiчого б далi не трапилося. Тому сiдай, синку, i слухай. Перед тим як розповiсти тобi про усiх iнших, я маю повiдати iсторiю нелегала ЦРУ Томаса Лейла. З ходом нашоi розмови, аналiзуючи подii та роки, ти зрозумiеш, чому вiн важливий. А потiм ми говоритимемо про москаля Шевцова, про шакалiв, про Диктатора та Івана Принципа. Я знав iх усiх. Усi вони робили свою справу на моiх очах, – сказав дiд, я увiмкнув функцiю диктофона на своему смартфонi, аби згодом аудiозаписи перетворити у текстовий формат.

За вiкнами дiдовоi квартири цвiла весна 2068 року. Ми жили в Украiнi, яка виросла на уламках пострадянського свiту, народжувалася у кровi знищеного росiйською артилерiею Донбасу, озиралася навкруги очима вкраденого Криму, що нинi перебував пiд наглядом i протекторатом коалiцii рiзних краiн, плакала гiркими сльозами, якi лилися з величезних дiрок украiнського бюджету, а почали лататися саме за часiв Диктатора.

Ми збудували краiну, про яку так мрiяли нашi батьки й дiди. Ми створили величну европейську нацiю i навiки вiдрiзали вiд себе цинiчну й ненажерливу iмперiю страху, погроз та брехнi. Ми сформували нацiональну iдею не на шароварах, козаках чи Бандерi, а… але про усе по порядку, бо вiдповiдати нам перед Господом нашим Богом та iсторiею, а ще перед нашими дiтьми, що пiдуть у цей прекрасний та незвiданий свiт пiсля нас – народжених у вiльнiй краiнi щасливих людей вже пiсля правлiння величного та жорстокого Диктатора, якого i любили, i ненавидiли, славили та проклинали. Але нiкого вiн не залишав байдужим, тому що те, що зробив вiн, гiдне вiчноi пам’ятi.

Частина перша

Чужинцi

Американець

2013 рiк

«Нiкому не знати, в яких землях лежатимуть нашi кiстки, якими вiтрами розвiе наш прах i над якими могилами плакатимуть нашi жiнки. Нiкому не знати, коли i де застане усiх нас смерть, як увiйде вона в наше життя, аби навiчно перекреслити його. Нiхто з нас i не думае про це. Якщо увесь час думати про смерть, краще й не жити. А ми всi живемо. Тут i зараз. Усе iнше – або вже було до нас, або буде без нас. І тiльки мить сьогодення визначае наше буття. І в цiй митi жеврiе едине полум’я. Яскраве полум’я сподiвань i надiй, що колись, коли нас уже не буде, разом i з нами мине пiдступне лихо, яке навiки вкарбувалося у нашi долi.

Народженi у жорстокi часи глобального протистояння двох держав, ми продовжуемо жити на перетинi боротьби рiзних сил, якi намагаються взяти владу над свiтом. Вiйна йде повсюди, на усiх рiвнях, i це вiйна не за золото та дiаманти, не за нафту i рiдкоземельнi метали, не за воду i зерно. О нi! Це страшнiша й цинiчнiша вiйна за усi попереднi. Це вiйна, яка не знае доброти i прощення, не розумiе каяття i благородства, не бачить способу дiйти згоди, бо ведеться вона за душi людськi, за наш розум i нашу свiдомiсть. Нiхто не бажае знищувати усiх фiзично. Знищуеться одна лишень iдентичнiсть, особистiсть, право на власну думку, на свое «Я». А тi, хто стають цьому на завадi, що ж, таких чекае смерть. Бо так вирiшують тi, хто веде цю вiйну. На цьому i крапка! Все iнше – мине…»

Так думав Томас Лейл, який за iнших обставин мав усi шанси стати чесною людиною.

Інодi, коли його душу охоплював сум, Лейл уявляв собi суто американську iдилiю. Вiн – професор-лiнгвiст у одному з провiнцiйних унiверситетiв Схiдного узбережжя, вже який рiк живе з покiрною, тихою i милою дружиною. Жiнка вона домашня, не дуже розумна, але й не зовсiм дурна, звичайна така жiнка, якi, як нiхто, мають право на кохання i щастя.

Будиночок у два поверхи, невеличка галявина, де бавиться малеча, а по недiлях вони усi разом кличуть на барбекю сусiдiв та «нових знайомих», якi дуже компетентнi у тому чи iншому питаннi, перспективнi та зi зв’язками у важливих суспiльних колах.

То були його дiти, яких вiн нiколи не мав, а поруч iз ним стояла дружина. Обiйнявши Томаса, вона посмiхалася сонцю i новому дню. Дружини в нього теж не було, а тi жiнки, якi iнодi з’являлись в його життi, не були створеннi для сiмейного затишку, домогосподарства, турботi за малюками. Вiдчайдушнi та вродливi, фатальнi i небезпечнi, трагiчнi i безталаннi, вони жили за рахунок його енергii й чоловiчоi сили. Томас розумiв це, але був не проти таких вiдносин, адже в обранiй ним долi не залишалося мiсця нi для будиночка, нi для дiтей, нi для вiрноi дружини, яка щовечора виходитиме на ганок, аби зустрiчати чоловiка з роботи. Та й обрана Лейлом професiя не передбачала нормованого робочого дня, де е чiтко визначенi години працi, вихiднi й термiн вiдпустки. В його життi усе було набагато складнiше.

У квiтнi йому виповнилося сорок три роки. Останнi двадцять iз них визначалися трьома буквами – ЦРУ.

Блискучий мовознавець iз неймовiрними аналiтичними здiбностями, вiн присвятив себе нелегальнiй оперативнiй роботi, простiше кажучи – шпигунству та спецоперацiям в iнтересах Сполучених Штатiв Америки. У нього навiть не було друзiв. Лише завдання. І, звiсно ж, його шеф, який щоразу вiдсилав Лейла до однiеi з тих краiн, де планувалася чергова небезпечна гра.

Югославiя у 1995 роцi, коли серби мали стати агресором, США, коли у термiновому порядку 11 вересня 2001 року потрiбно було евакуювати саудiвських шейхiв, Ірак 2003 року, коли йому потрiбно було надати докази наявностi хiмiчноi зброi у Саддама. Зброi, якоi, по сутi, i не було. Украiна й отруення кандидата в президенти, яке теж залишалося пiд великим питанням. Киргизiя у 2005-му, коли потрiбно було зробити перший пострiл, аби пролити кров, здатну вигнати геть з краiни президента-корупцiонера. Грузiя напередоднi й пiд час трагiчних i несправедливих шести днiв, якi вiдiрвали вiд краiни два шматки. Пакистан, коли вiн йшов на лiквiдацiю Усами бен Ладена. І ось цiеi осенi знову Украiна. Держава, де нiхто i нi в чому не може бути певен. Навiть при найстабiльнiшому режимi. Навiть коли усе начебто й не так погано.

«Саме в часи спокою та розвитку, стабiльностi i певного добробуту вiдбуваються революцii. Коли люди живуть у злиднях, у них немае часу думати про змiни. Вони зайнятi одним лишень виживанням. Все iнше – пусте й недоречне», – казав собi Томас Лейл, коли лiтак йшов на посадку у Борисполi.

– Жодних контактiв з посольством! Жодних зносин з резидентом та нашою агентурою! Нiхто не мае знати про тебе. Нiхто не повинен тебе бачити. Ти сам по собi. І твоя перемога, як i твiй провал, теж тiльки твоi. Ти чекаеш. Як завжди. В тебе буде тiльки один вихiд на сцену. І навiть у ньому ти маеш залишатися за лаштунками, – казав йому шеф, а Лейл слухав i хитав у вiдповiдь головою.

Таксi везло його вулицями Киева, яким усмiхалося сонце. Тi вулицi ще не знали, що живуть в останнi днi спокою, а тисячi украiнцiв не мали й гадки, що вже через декiлька мiсяцiв вони почнуть гинути вiд ворожих куль.

Не знав цього i Лейл, але щось таке вже закрадалося у його розумну голову, яка нiколи не знала вiдпочинку, а увесь час працювала, перебуваючи у напрузi. Томас казав собi, що колись прийде такий день i вiн просто впаде, бо його голову наповнить кров, яка литиметься потужними струмками iз судин. Вiн не боявся смертi, розумiючи, що вона неминуча i нiкому ще не вдалося вiд неi втекти. Але вiн мав намiри затриматися на цьому свiтi, бо у нього були тут ще справи.

В Украiну вiн iхав не вперше. Вiн був уже у Киевi того року, коли помаранчевi прапори й стрiчки летiли над усiею краiною. Тодi iм усе вдалося. Шкода тiльки, що Вашингтон прорахувався з кандидатами. А так усе вийшло доволi гарно.

«Ми ж усе прорахували. І те, що президент не дасть наказу стрiляти у натовп, не допустить силового розгону Майдану, i те, що прихильники помаранчевих будуть бiльш рiшучi та ефективнi, i те, що опонент врештi-решт вiдiйде у сторону».

Та не могли прорахувати американцi тiльки одного – корупцiю, яка й була мiрилом усiх владарiв Украiни. Несамовита жадiбнiсть та чвари мiж вчорашнiми друзями стали тим фундаментом, на якому опонент спочатку став прем’ер-мiнiстром, а пiзнiше i президентом. І ось тепер, майже пiсля дев’яти рокiв розлуки з Украiною, Томас Лейл iшов вулицями, на яких влада належала тiльки йому – синовi донецьких степiв.

У Киевi ще з часiв Помаранчевоi революцii Лейл мав двi квартири. Цього разу шеф прийняв рiшення придбати ще й будинок.

«Конспiративних квартир не бувае забагато», – вчив його шеф, коли пiдiбрав Томаса на вулицях Нью-Йорку, де Лейл заливав свiй талант i чергову любовну трагедiю мiцним шотландським вiскi.

Тодi вiн ще не знав, що ось цей непримiтний чоловiк скоро стане його поводирем у свiтi таемних iгор i цинiчних зрад, введе його в коло, де правлять iншi закони та дiють за iнакшими правилами. Бо в тому свiтi, куди з головою пiрнув Томас Лейл, не iснувало справедливостi й чеснот. Усе визначалося лише боротьбою за владу.

У той перший вечiр, коли вiн сидiв у шкiряному крiслi, вкотре перечитуючи Вольтера, йому раптом спало на думку, що цього разу вiн може не повернутися до Америки. І справа не тiльки у тому, що його могли вбити. Нi. Лейл просто усвiдомлював, що цього разу битва буде бiльш жорсткою, кривавою i затяжною. Нiхто вже не гратиметься у ненасильницькi спротиви. Як казав Гай Фокс[2 - Гай Фокс (1570–1606) – англiйський шляхтич-католик, учасник «Пороховоi змови» – невдалоi спроби групи англiйських католикiв пiдiрвати будiвлю парламенту з метою знищення прихильного до протестантiв короля англiйського та шотландського Якова І.], якому судилося стати органiзатором лондонськоi «Пороховоi змови» 1605 року, «вiдчайдушнi хвороби лiкуються небезпечними засобами». І саме такою вiдчайдушною хворобою страждала в тi днi Украiна. Шкода, правда, що вона про це ще не знала.

Лейл нiколи не розумiв украiнцiв. Вони здавалися йому затурканими, такими, що легко пiддаються манiпуляцiям, продажними у своiй бiльшостi. Тi ж одинаки, якi час вiд часу народжувалися з бажанням жити згiдно з законами та принципами честi, не затримувалися надовго на цьому свiтi. Їх життевий шлях закiнчувався або автомобiльною катастрофою, або «самогубством», або ж вiдвертим вбивством. І вже iншi йшли далi, аби вести Украiну у темне майбутне олiгархiчних кланiв.

Проте бували моменти, коли Томасу ставало справдi шкода той безталанний народ. Вiн бачив доброзичливiсть i працьовитiсть людей, бажання змiн, яким не давала дорогу емоцiйнiсть украiнцiв, адже емоцii там завжди брали верх над розумом. І так було в усi часи та при усiх iмперiях.

«Вiками iм вбивали у голови, що вони е частиною рiзних держав. Столiттями вони не могли зрозумiти, хто ж вони такi. Нацiональна iдея – те едине начало, яке i визначае шлях народу у майбутне, так i не сформувалося на цих землях. Але як вiрно зазначав iх другий президент, Украiна – не Росiя. В чому рiзниця? У прагненнi до свободи. За нинiшнiх умов диктатура тут неможлива. Принаймнi надовго», – казав собi Томас Лейл, вiдкладав Вольтера i намагався прорахувати, що саме трапиться цього разу.

«Про теперiшнього iхнього президента говорять рiзне. Але в одному я впевнений точно. Йому вiдводиться ключова роль, здатна змiнити iснуючий стан речей у свiтi. Росiя та ми будемо грати цього чоловiка на свiй власний лад. І переможцем виявиться той, хто зiграе на випередження».

Томас вирiшив, що на сьогоднi вистачить роздумiв. У нього був ще час i на роздуми, й на аналiз, i на прогнози. Але також вiн усвiдомлював, що коли настане момент дii, вiн буде сам, як завжди одинак мiж декiлькох вогнiв, здатний як переламати хiд iсторii, так i стати ii черговою безвiсною жертвою.

Лейл вимкнув свiтло, поклав поруч iз собою пiстолет i заснув, не знаючи, яким буде наступний його день у краiнi, яка пливла за течiею долi, вигаданоi для неi iншими.

1993 рiк

– Чому ти п’еш?

– А чому б i нi?

– Ти ж проп’еш свiй розум.

– Навiщо менi розум? Вiн не робить мене щасливим. Інодi менi хочеться бути тупим. Такi люди живуть своiм простим щастям. Не задумуються нi про що. Вiд народження i до смертi. А так… що менi вiд мого розуму? Однi бiди. Я ж рiк тому ледь не збожеволiв! Гаразд, тобi зiзнаюся. Прочитав Нiцше, i вдень, i вночi думав лишень про одне: я теж смертний. І теж колись помру. А звiдси й одвiчне питання: чи треба щось робити, чогось досягати, комусь щось доводити, коли усе закiнчуеться у сирiй землi?

– Не мели дурниць! Правду казали, що розумна голова, але дiсталася дурному. Це про тебе, Томасе. Схаменись, хлопче! Менi набридли твоi вибрики. Пожалiй матiр хоча б…

– А хто пожалiе мене?