скачать книгу бесплатно
Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяникiв, болотяникiв, криничникiв
Сборник
Вiдкривши цю книжку, ви дiзнаетеся про те, як бабуся болотяника перехитрувала, як легiнь шукав пiдземну царiвну, про чоловiка, що перебував у морського пiвня, познайомитеся з мешканцями водяного царства – добрими i злими, веселими i сумними, правдивими i пiдступними – та вiдчуете чарiвну красу i поезiю рiдноi мови.
Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяникiв, болотяникiв, криничникiв
Казки про водяного змiя
Чорт-змiй i запроданi дiти
Десь у якомусь-то царствi, в якомусь государствi був жив собi старий чоловiк та жiнка. І зроду в них не було дiтей.
Поiхав чоловiк на базар, от як би й у нас у Корсунi, поторгував вiн, що йому було треба, купив собi рибу солону та й поiхав з базару додому, iде собi, та й захотiв вiн пить дуже. Аж стоiть на горi криниця. Припав вiн до неi, а чорт вiдти хвать за бороду i не пускае.
– Пусти, – каже чоловiк.
– Нi, не пущу, – вiдповiдае бiс.
– Чом же ти не пустиш?
– Подаруй, – каже чорт, – менi те, що в тебе дома е найдорожче, тодi пущу.
Чоловiк i запитуе:
– Що ж у мене е найдорожче? Є в мене дома конi – вiзьми iх.
– Нi, – каже чорт i держить за бороду.
– Є в мене воли дома, – вiдповiдае чоловiк. – Вiзьми iх собi.
– Нi, – каже чорт.
Переказав чоловiк усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «нi» i за бороду держить. Бачить чоловiк, що чорт нiчого не бере, та й каже:
– Є в мене жiнка стара, то вiзьми ii, та тiльки пусти.
– Нi, – вiдповiдае чорт.
Думав-думав чоловiк: «Якщо вже й жiнку не бере, котру я зоставив на останок, а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба?» Нiчого робить.
– Бери, – каже, – те, що сам знаеш.
Розписався, що оддасть непремiнно, тодi чорт i вiдпустив його. Сiв собi чоловiк та й поiхав.
А поки його не було дома, народилось у жiнки двiйко дiтей, i ростуть вони не по днях i не по часах, а по минутах. Уже такi бiгунцi гарнi. Тiльки угледiла чоловiка жiнка, зрадiла йому дуже i вибiгла насупроти його з дiтьми. Чоловiк як побачив дiтей, та й мало не зомлiв. От вiн i розказуе iй свою пригоду.
– Жiнко моя люба. Їхав я з ярмарку i захотiв дуже пить. От нахилився я до криницi, а чорт з неi хап мене за бороду та й не пускае. Я i просився, i молився, а вiн не пускае. Дай менi, каже, що в тебе е дома найдорожчого, тодi пущу. Я йому i воли давав, i конi, а вiн не бере. Є в мене жiнка люба, кажу, бери ii, та тiльки пусти. А вiн не бере. Я й не подумав, що в нас е дiтки. Де ж ми тепер iх заховаемо, щоб не вiддати йому?
– А що ж, – каже жiнка, – треба якось заховати. Викопаймо ми яму пiд хатою, пiд причiлком, та й сховаемо.
Викопали вони яму пiд причiлком, поставили води i iсти всього i iх туди повпускали. Зверху взяли накрили i замазали, а самi виiхали з дому.
От прилiтае до хати змiй. А чорт той у змiя перетворився. Прилетiв, шатнувся по хатi – нема нiкого. Вiн тодi насамперед до кочерги:
– Кочерга, кочерга, де господар дiтей подiвав?
Кочерга йому й одговорюе:
– В мене господар добрий чоловiк був: мною вогонь загребе, то я собi й стою.
Не допитавшись у кочерги, вiн до помела:
– Помело, помело, де господар дiтей подiвав?
А помело сказало:
– В мене господар добрий чоловiк був: вимете мною пiч, то я собi й стою.
І помела не допитався. Вiн тодi до сокири:
– Сокиро, сокиро, де господар дiтей подiвав?
Сокира говорить:
– В мене господар добрий чоловiк був: мною дров наруба, положить мене, то я собi й спочиваю.
Вiн до долота:
– Долото, долото, де господар дiти подiвав?
А долото каже:
– У мене господар добрий чоловiк був: мною дiрку продовба та положить мене, то я собi й лежу.
А змiй йому говорить:
– Чи ж то добрий чоловiк був твiй господар? Дивись, як вiн тобi голову побив. А ти кажеш, що вiн добрий чоловiк був.
– І то правда, – каже долото. – Вiзьми ж мене, та винеси на кiнець хати на причiлок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там i копай.
От змiй так i зробив, i там, де загрузло долото, почав копать i викопав. А дiти вже великi виросли, парубком i дiвчиною стали.
Забрав iх змiй i несе. От притомився вiн, сiв вiдпочивати. Лежав-лежав i заснув. Дiвчина ськае йому в головi, а хлопець сидить, горюе. Аж бiжить кiнь. Добiгае й каже:
– Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волi, чи по неволi мандруеш?
А хлопець вiдповiдае:
– Ей, конику-братику, не по волi, а по неволi.
– Сiдайте на мене, – каже кiнь, – я вас винесу.
Взяли вони й сiли, а змiй спить. Кiнь як пустився вскач, бiжить та й бiжить. А змiй як пробудився, побачив, що iх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат i каже:
– Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо i ми.
А змiй летить, з рота в нього пашить. Уже на коневi й хвiст зайнявся. Бачить кiнь, що не витримуе, узяв хвицнув, сам побiг, а вони, бiднi, зостались. Як прилетить до них змiй:
– А, – каже, – кого ви слухаете? Ось я вас з'iм!
Стали просити брат з сестрою, щоб не iв iх. Змiй i каже:
– Ну, цей раз вам прощаю, та тiльки не слухайте нiкого!
Забрав iх змiй та й понiс. Нiс-нiс вiн, i притомився, та й сiв спочивати. Заснув змiй. Дiвчина в головi йому ськае, а хлопець сидить, горюе. Аж летить чмелик. Прилiта та й каже:
– Здрастуй, хлопче-молодче!
– Здрастуй, чмелику!
– А що, брате, чи по волi, чи по неволi мандруеш?
– Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волi, а вже видно, що по неволi.
Чмелик каже:
– Сiдайте, я вас винесу.
– Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кiнь нiс, та не винiс.
– Та вже, – каже чмелик, – чи винесу, чи не винесу, – одначе вам пропадать.
От взяли вони сiли на того чмелика, вiн iх i понiс. Змiй як пробудився, як уздрiв, що iх нема, та в погоню. Сидять вони на тому чмелику, а брат i каже:
– Ой чмелику-братику, пече мене в плече. Пропадемо ми, пропадеш i ти.
Чмелик перевернув крильця, скинув iх, вони попадали, а вiн полетiв. От прилiтае змiй, упав та й рот роззявив.
– Ага, попались! – каже. – Тепер я вас iз'iм. Казав же я вам, щоб нiкого, опрiч мене, не слухали.
Стали вони просити змiя, щоб вiн iх не iв, та й упросили. От вiн забрав iх i несе знову. Сiв одпочити, дiвчина ськае йому в головi, а хлопець сидить, горюе. Аж iде волик, такий поганенький, та й каже:
– Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волi, чи по неволi мандруеш?
– Ей, волику-братику, сюди б я по волi не зайшов, мабуть, що по неволi.
– Сiдайте, – каже той волик, – я вас винесу.
А вони кажуть:
– Е вже! Коли кiнь та чмiль не винесли, то де вже б ти винiс?
– Нiчого, – каже волик. – Сiдайте, то й винесу.
От вони сiли, волик i несе iх. І так несе, що хвилька, то й милька, а як спотикнеться, то й двi. Змiй як побачив, що немае iх, дуже розсердився, та як кинувся аж поверх дерева, та так летить, так летить! От хлопець оглянеться та й каже:
– Ой волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо i ми.
А волик i каже:
– Заглянь менi, хлопче, в лiве ухо та вийми гребiнку i махай нею назад себе.
Вийняв той гребiнку, махнув назад себе – i став лiс такий густий, як гребiнка. А волик свое робить: бiжить i бiжить, що хвилька, то милька, а спотикнеться, то й двi. Змiй як побачив лiс, став його гризти зубами. Прогризся крiзь той лiс i знов став доганяти. Хлопець бачить, що змiй доганяе, i каже:
– Ой волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо й ми.
А волик каже:
– Заглянь менi у праве вухо, вийми хусточку та й махай наперед мене.
Вiн витяг хусточку, махнув, i поперед його стало море. А на тому морi золотий мiст. От збiгли вони на мiст i перебралися на ту сторону. Махнув назад хусточкою хлопець – i не стало моста. Змiй добiг до моря та й став, нема йому по чому бiгти.
От волик i каже:
– Повезу я вас до хатки, i тут, у цiй хатцi, будете ви жити недалеко вiд моря, а мене вiзьмiть та зарiжте.
Плачуть брат з сестрою:
– Як же ми тебе будемо рiзати, коли ти нас од смертi врятував?
– Нiчого, – каже. – Зарiжте i возьмiть одно плечко повiсьте на печi, друге на полу в кутку, трете на покутi, а четверте – коло порога, на всiх чотирьох кутках.
Зарiзали вони того волика, взяли i повiшали плiчка, як iм сказано, по всiх чотирьох кутках, а самi полягали спати. Пробудився брат уночi, дивиться, а коло порога стоiть кiнь у такiм славнiм уборi, що тiльки сiсти та iхати. Глянув на покуття, а там у кутку меч-самосiч, а на полу в кутку собака Протиус, а на печi собака Недвига. Будить брат сестру, а сам сiдае на того коня, опоясуеться мечем та з тими собаками i iде на полювання. Що вловить, то тим i живляться.
Ну, живуть вони над морем, а сестра ходить туди ложечки та одежину мити. Змiй i говорить до неi:
– Як то ви перебралися?
А вона й розказуе:
– Єсть у мого брата така хусточка, що як нею махнуть, то зробиться мiст.
А вiн каже:
– Знаеш що: попроси ти в нього ту хусточку начебто прати та возьми махни нею, то я до тебе переправлюсь i буду з тобою жити, а брата твого отруiмо.
От вона прийшла додому i просить брата:
– Дай, братику, менi ту хусточку. Вона брудна, я пiду та виперу тобi.
