скачать книгу бесплатно
– Коли б не прийшла ця жiнка до нас, то наше дитя уже б померло.
І вiдпустили вони Йосипа та Марiю з великими дарами. Пройшов час, дiти розбiйникiв виросли i стали розбiйниками, як i iхнi батьки. Коли ж розiп’яли Господа нашого Ісуса Христа на горi Голгофi, в той же час пiймали тих двох розбiйникiв на мiсцi злочину i привели до Пiлата. Пiлат звелiв iх засудити й розiп’яти на тiй самiй горi Голгофi. І зробили три хреста: iз сосни, кипариса й кедра. На кедрi розiп’яли Ісуса Христа, на кипарисi Дизму – праведного розбiйника, а на соснi Гесту – невiрного розбiйника. Дизму розiп’яли праворуч вiд Господа, а Гесту – лiворуч.
Хрест Господнiй був закопаний на головi Адамовiй, i в той час Адам охрестився кров’ю Христовою. Той розбiйник, що був праворуч, голосно закричав:
– Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш в царство Свое!
І язиком своiм рай для себе вiдкрив. А той, що був лiворуч, прокляв Господа i за це потрапив у пекло.
Рiздвянi легенди
Як господар врятував пречисту
Засмутився Ірод, що Бог народився, бо гадав-думав: «А ось амiнь мому царству-королiвству, Марiiн Син вiдбере вiд мене мiй трон, прийдеться менi, старому, тiкати з Єрусалима».
Та й скликае Ірод жовнiрiв, посилае у Вифлеем-мiсто та каже вирiзати усi маленькi дiти. Пiшли жовнiри шукати Христа.
Пречиста ж тим часом вночi сiла на ослицю та з Христом скорiш до Єгипту. Їдучи дорогою, стрiла вона хлопа, як сiяв пшеницю:
– Помагай Бiг, – каже, – господарю, а куди дорога до Єгипту?
– Туди, – показав хлоп.
Пречиста поiхала.
Посiявши пшеницю, господар сiв до полуденку. Аж чуе – земля задуднiла: хлоп глянув, а перед ним Іродовi жовнiри.
– Чуеш, хлопе, не iхала туди яка жiнка? – питають.
– Їхала, – каже хлоп.
– А коли?
– Тодi, як я сiяв тоту пшеницю.
Жовнiри глянули на пшеницю, а пшениця як гай висока, уже спiе пiд серп.
– Давно уже тото було! – озвалися жовнiри та й вернулися до Єрусалима.
Чому колосок завбiльшки з долоню
Родила колись земля суцiльне колосся вiд самiсенькоi землi аж до самого верху. Однак люди не вмiли шанувати Божого дару. І коли одного разу вступив Христос з Пречистою до одноi хати, побачив, як дитина змiшала хлiб з болотом. За те Христос хотiв страшно покарати людей: колосся зачало влазити в землю i було би все пiшло пiд землю, якби була Пречиста не злапала кулаком та не сказала:
– Тото для котика i песика.
І нинi колосся таке завелике, що у кулаку сховаеться.
Христос в яслах
Ото як народився Господь, то лежав у яслах. А вiл, що там стояв, не смiв порушити з ясел жодного стебла, а ще дихав i зiгрiвав Бога. А кiнь стояв iз другого боку та й тягнув сiно, яке тiлько було. Ото ж то Божа Мати i сказала:
– Будеш же ти, добрий воле, завсiди в Бога ситий, а ти, коню, усе будеш голодний, хоч скiльки б не iв!
І справдились тii слова. Кiнь iсть i все голоден, а вiл хоч голоден, та мае жуйку в ротi.
Хрест
Ще за треблаженне древо кажуть, що Матiр Божа зi Спасителем iдного часу спiткнулась на нього та й сказала з переляку:
– О треблаженнее древо! На тобi Син Мiй розiпнеться!
А Син i промовив:
– Правда, Моя Мати!
І справдi, скiлько потiм хрестiв не пiдбирали, на жоднiм не могли його розiпняти, а тiлько на iднiм треблаженнiм древi, котре ще тодi, як росло, мало вигляд хреста.
Лiтературнi казки
Константина Малицька[1 - Константина Малицька народилася 30.05.1872 на Івано-Франкiвщинi. Украiнська дитяча письменниця, автор поезiй, оповiдань та казок. Їй належать також слова багатьох стрiлецьких пiсень. Померла 17.03.1947 у Львовi. Рiздвянi казки походять з рукописноi збiрки «Гарфа Леiлi».]
Горда пава
Першим убогим пастирям сповiстив янгол Божий про народження Ісуса Христа. Та ось послухайте, як розповiдають дуже старi люди.
Не пастирi дiзналися про це першi, а воловi очка, найменшi з усiх пташок, що мали своi гнiзда в вертепi при дорозi до Вифлеему.
Раннiм ранком з’явився перед ними бiлий янгол i мовить:
– Сьогоднi народиться тут помiж вами Дитятко Боже. Подбайте, щоб достойно Його прийняти.
І щез, а пташки занiмiли, зачудованi незвичайною новиною i великою честю, яка iм припала, – побачити першими Божого Сина.
А потiм кинулися порядкувати домiвку.
– Та що зробимо з волом i ослом? Вони так багато мiсця займають i так голосно ремигають, – журилися.
– Не бiйтеся! – вiдiзвався осел. – Ми теж хочемо побачити Дитятко, та будемо грiти Його своiм подихом, бо нiч холодна.
– То залишайтесь! Але мишi треба доконче прогнати, вони цiлу нiч шарудять i гризуть, спати не зможе Маленький.
– О, нi! Залиште нас! – просилися мишки. – Ми вам долiвку позамiтаемо хвостиками чистенько, а потiм заховаемося в куточку. І ми хочемо бачити Боже Дитятко.
– Ну, то залишайтесь i робiть порядки. Але павукiв не можна нiяк залишити, вони позатягали скрiзь по стiнах i кутках свое павутиння. Це ж негарно!
– О, нi! Залиште нас! – просились павуки. – У стiнах i стелi е дiри, крiзь них дуе вночi холодний вiтер, а ми заснуемо iх щiльно нашим полотенцем, щоб Дитятко не змерзло.
– Ну, то залишайтесь i робiть свою роботу! Та де покладе Мати Дитину? – питали воловi очка один одного.
– Авжеж нiде iнде, тiльки в наших яслах, – вiдiзвався вiл. – Господар принiс нам ще звечора свiжого сiна, м’якенько й тепло буде в ньому лежати.
– Нi, сiно колотиме тiльце Дитини, треба подбати про щось краще, – говорили мишки.
– А що ж м’якше вiд пташиного пiр’я? – сказала волове очко-мати. – Я своiм дiтям вистеляю завжди гнiздо пiр’ям. Скиньмося по пiр’ячку i буде Дитинцi постiлька.
– Справдi! Полечу я i сповiщу всiх птахiв довкола, чого нам треба, – промовив волове очко-батько.
– А ми, – задзибонiли мишки, – скочимо до лисиць i вивiрок, – у них е завжди багато вичесаноi шерсти.
Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звiрi стали сходитися до вертепу зi своiми приносами. Найкраще пiр’ячко принесли голуби й дикi гуси, – найм’якiшу шерсть кози-ангори.
– Ах! – зiтхнула волове очко-мати. – Коли б сотникова пава схотiла нам дати кiлька пер зi свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.
– Можна ii спитати, – порадив голуб. – Я з нею знайомий, полечу, попрошу.
А та пава жила в городi римського сотника Кая Клявдiя. А була вона i справдi гарна, не звичайна, як бувають нашi пави, а вся снiжно-бiла, тiльки чубок на головi й пера в хвостi мала блiдо-рожевi. І пишалася ж вона цiею красою, а ще бiльш своiм голосом, яким чарувала оточення.
Перед нею з’явився посол-голуб i, вклонившися низенько, мовить:
– Я до вашоi милости з проханням.
– А саме? – спитала пава, гордо крутнувши головою.
– У вертепi, недалеко вiдсiля, мае народитися цiеi ночi Боже Дитятко. Воловi очка прибирають домiвку на Його прийняття. Чи не схотiли б i ви дати нам для прикраси кiлька своiх пер – тих iз хвоста?
– Я? – засмiялася пава. – Чудне справдi прохання! Для якогось бiдного Дитяти – адже багатi не родяться в стайнi – маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогоднi я виступаю у пана сотника перед римськими гiстьми зi спiвом, i якраз чекае мене проба. Прощайте!
І голуб повернувся з нiчим до вертепу.
– Не журiться! – потiшав вiн воловi очка. – Обiйдемося без ii пер. А ось що я вам пораджу: запросiть польових коникiв на музикантiв, а свiтлячкiв на свiчкарiв.
– Ми таки зараз по них скочимо! – зголосилися мишки, завжди готовi до послуг.
А коли сонце зайшло i стало сутенiти, вилетiли воловi очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподiванi гостi.
Ось вони! Молода жiнка i бiлобородий старець пiдходять поволi, втомленi довгою дорогою.
А коли ввiйшли в вертеп, Пречиста Дiва поклала Дитятко в яслах на пiр’янiй постiльцi.
І в цю мить засяяла над вертепом велика косата зоря, а свiтлячки засвiтили своi лiхтарики, польовi коники настроiли своi iнструменти, а павучки поспускали зi стелi вниз тонесенькi срiбнi ниточки, що переливалися кольорами веселки. Мишки з куточкiв виставляли раз у раз своi мордочки, а вiл i осел стояли мовчки, киваючи тiльки повагом головами над Малим у яслах.
І було тихо, неначе свiт увесь передумував якусь велику думу.
Раптом серед тiеi тишi почувся знадвору пронизливий, хрипливий крик-зойк.
– Що воно таке? – питали стривоженi воловi очка. – Хто це смiе непокоiти в пiзню нiч Боже Дитятко?
За часок прилетiв голуб з розвiдки.
– Новина в вiллi римського сотника. Бiла пава втратила голос. Лiкарi кажуть, що вже нiколи не буде спiвати нi вона, нi ii рiд.
– А так хизувалася своiм спiвом i своею красою, – промовила волове очко-мати, i глянула на Дитятко в яслах.
Але Воно лежало тихенько, тiльки ручкою перебирало м’яке пiр’ячко своеi постiльки.
Коза Гаiза
Була вся бiла з чорними вушками – тому i звали ii пастирi Чорновушкою, хоч правдиве ii ймення було Гаiза.
Лежала на Вифлеемському полi в стадi кiз i овець, але не спала. Цiеi ночi нiяк не брався ii сон. Бо ж i чудна якась була це нiч! Небо без зiр, без мiсяця, а ясно, мов удень. Тiльки якась велика зоря з довгою косою свiтить на сходi. Такоi зорi Гаiза нiколи ще не бачила, нi найстаршi кози про неi не розказували.
Та ось пастирi, що спали при погаслому вогнищi, зiрвалися на рiвнi ноги. Гаiза нашорошила вуха. Згори сходили якiсь яснi крилатi постатi i повели пастирiв iз собою. Гаiза не могла вийти з дива. Пастирi навiть не оглянулися на отару, а пiшли кудись за провiдниками. Що воно все те значить?
Вона хвилинку переждала, а потiм i собi подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Помiж сухими травами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своiх кiпчиках, птахи трiпоталися в гнiздах, вода в потоцi якось нечутно переливалася, пальми кивали гiллям, навiть степовий вовк пересунувся нишком попри стадо кiз i овець, а сторожкi собаки не забрехали.
Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозi до Вифлеему. Гаiза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сiнця з ясел i подратувати осла, що мав там свое стiйло. Тепер не могла зрозумiти, що це таке е в тому вертепi, де спинилася косата зоря i крилатi постатi i пастирi.
Вона смiливо пересунулася вперед. Нiхто ii не займав, усi з пошаною вiддавали комусь поклiн. Гаiза i собi заглянула туди i з дива мало не замекала. У яслах на сiнi лежало мале Дитятко, а при ньому по один бiк стояла молода жiнка, а по другий – старець iз довгою бородою.
«Бог народився! Я так i знала, що це не звичайна людська дитина», – говорила до себе Гаiза, вкладаючися на нiч у своему стадi. – Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забiжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моiм танком».
І мала Чорновушка заснула сном безжурних козенят.
Гарфа Леiлi
Далеко-далеко на Сходi, в Арабii, жили колись три царi: Мельхiор, Каспар i Вальтасар. Та не тiльки царями вони були, але й вельми вченими мудрецями, що вмiли читати в зорях i з них провiщати майбутне.
А саме в той час появилася на небi чудна косата зоря, – i з неi виворожили тi мудрi царi, що в Юдеi народилося Дитя, яке стане Месiею, Спасителем свiту. І ось порiшили всi три вибратися з поклоном до Новонародженця.
А була в одного з цих царiв, у Мельхiора, молода донечка – на ймення Леiля. Гарна вона була, як весняна квiтка, здорова, але – нiма. Не зроду. Коли iй iшло на шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся пiд мури палацу i пронизливим ревом сiяв пострах довкола. Тодi-то Леiля занiмiла i стала сумна-пресумна. Бо в неi було багато думок i питань у голiвцi, багато почувань у серденьку, а не могла iх висловити. Зате вухо стало в неi дуже чутке на всякi звуки. Вона годинами вслухувалася у плюскiт водицi в палацових водограях, у щебетання пташок i шелестiння широколистих високих пальм у батькiвських городах.
Щоб заспокоiти жадобу звукiв Леiлi, цар Мельхiор велiв зробити для неi малу золотострунну гарфу. І тепер Леiля проводила цiлi днi, граючи на своiй гарфi орлиним пером, як це водилося в Арабii.
Коли вирiшено, що всi три царi виберуться в дорогу до Юдеi, Леiля стала знаками просити батька, щоб i ii взяв iз собою.
– Хочу теж побачити Новонародженця, малого Царевича, – немов говорили ii очi й рухи. – Хочу завезти Йому теж дарунок вiд себе.
Але нi цар Мельхiор, нi цариця-мати не згодилися на прохання донi. Казали: дорога далека, непевна для старих, а що й говорити про дитину!
Тодi Леiля принесла свою золотострунну гарфу i, кладучи ii мiж подорожнi батьковi клунки, давала зрозумiти, що хоче свою цiнну забавку подарувати малому Дитятковi.
* * *
І вибралися три царi в дорогу, iхали на верблюдах iз численною службою, а везли з собою багатi дари. Золотi прикраси, пахучi кадила арабськi i цiнне миро, олiйки, бальзами. А ясна косата зоря iшла перед ними, показуючи дорогу.
Але царi не знали, де саме народився майбутнiй Месiя, тому рiшили вступити ранiш до Єрусалиму i в тамтешнього царя Ірода про все розпитати.
Ірод збентежився дуже, коли почув про якогось нового Царевича. Вiн же ладив на престiл по собi свого сина. Скликав Ірод учених у письмi i священикiв та спитав iх, чи справдi i де народився новий Цар.
