скачать книгу бесплатно
От вони й пiшли на цвинтар. Приходять, а купець i каже:
– Правдивii люди! Люди умерлii! Встаньте, люди, та розсудiть мене з царем Давидом!
А вмерцi повставали, упали купцевi до нiг та й сказали:
– Правдивий Боже! Не нам тебе судити, а Тобi судити нас на вторiм пришествii!
Аж тодi пiзнав Давид, з ким судився, i з того часу став християнином. Все, бувало, тiлько i робив, що писав святii пiснi та грав iх на гуслях. І писав вiн та писав, i як списав уже цiлую книгу, то i розрiзав листи та й кинув на море. Тi листи, котрi були не святi, то тi потонули, а тi, що були святii, тi пливали по морю. Ото ангели i зiбрали тii листи та й понесли до Бога, а Бог iх перечитав та й казав передати людям. От звiдки-то почалась наша Псалтир.
Морськi люди
Морськi люди повстали з тих египтян, що гналися за iзраiльтянами, коли Мойсей виводив iх iз египетськоi неволi, i потопилися в Червонiм морi.
Коли Мойсей вiв народ еврейський через море, то Бог звелiв йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – i постав мiст через воду. А «фараони» (египтяни пiд проводом фараона) женуться за народом. Народ через мiст – «фараони» й собi на мiст. Тодi Бог прорiк до Мойсея:
– Махни рукою на мiст!
Мойсей махнув. «Фараони» були в цей час посерединi мосту, посерединi моря. Мiст миттю зник – i iх не стало. Бог так зробив, що води зiмкнулися, i вiд «фараонiв» не лишилося й слiду.
Коли iх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на людину, а нижче пояса – на рибу. І конi iхнi, i зброя перетворилися на риб, i на рибах з коней постала шерсть кiнська, i шкура на них завтовшки з палець. Цих морських коней ловлять i шкури з них здирають, а м’ясо коптять. А iз шкур тих чоботи шиють: води тi шкури не терплять, а по сухому носити на рiк стане.
Бог для них i iжу особливу призначив.
Вони все довiдуються, коли буде кiнець свiта, i бажають, аби вiн прийшов якнайскорше. Коли бувае шторм на морi, тодi «фараони» вистрибують з води, пливуть поблизу корабля i весь час питають:
– Чи скоро кiнець свiту настане?
На це питання треба вiдповiдати:
– Вчора свiт кiнчився, вчора!
Вони були б радi, аби свiт кiнчився. Морськi жiнки надiленi надзвичайною вродою i знадливим голосом. Жiнки цi пiдпливають до кораблiв i починають спiвати. Якщо, за недосвiдченiстю тих, хто пливе на кораблi, iх не вiдганяти гарматними пострiлами, то вони так устигають захопити своiми спiвами, що всi на кораблi засинають, i тодi «морськi люди» перекидають його.
Пiсень i казок народ сам не складае, а складають iх морськi люди i навiть перекладають на ноти. По суботах звичайно грае море, на поверхню його випливають «морськi люди» й починають спiвати рiзних пiсень, а чумаки стоять у цей час на березi й навчаються вiд них пiсень, якi потiм i виспiвуються всюди по мiстах i селах.
Інколи вони виходять на берег i марширують закутi в залiзо, а зброя iхня аж ряхтить до сонця.
Впiймати Морську Людину дуже важко, бо вона здатна перерiзати хвостом будь-яку сiть. За народними переказами, одного такого були впiймали i три днi тримали у шаплику. Вiн сидiв, скулившись i витрiщивши очi, та коли врештi випустили його в море, вiн почав стрибати й плескати в долонi.
Легенда про Пiлата Понтiйського
(Давньоукраiнська легенда)
Був собi якийсь король iменем Литус в Римi, що мав за наложницю дiвицю-однодумницю, а ту звали Пiлла. Вона народила йому сина. Мати (згiдно зi своiм iменем) назвала сина Пiлатом. Коли минуло три роки, вона вiддала сина до королiвського двору батьковi. А його батько мав ще одного сина вiд поштивоi жiнки. І виховувались вони разом iз Пiлатом, а, дiйшовши певного вiку, часто мiж собою сварилися i билися, бо той поштивий королiвський син був вродливiшим, мудрiшим i смiливiшим вiд Пiлата. Позаздривши йому, Пiлат зрадою убив свого брата наодинцi.
Почув про це король, i жаль йому стало сина. Скликав вiн своiх мудрих вельмож i запитав iх, що йому з таким вбивцею робити. Тi вiдповiли:
– Покарати на смерть.
Король, не бажаючи нi вбивати Пiлата, анi при собi тримати, подарував його римлянам, аби вiн загинув там без його вiдома. Такий подарунок король звик робити кожного року. В той час у Римi був невiльником син франкського короля, якого теж вiддали в неволю замiсть данини. І був вiн мудрiшим i здiбнiшим вiд Пiлата. Пiлат позаздрив йому i теж убив. Дiзнавшись про це, римляни засумнiвалися i почали радитись, що з ним робити. Спочатку Пiлат брата убив, потiм франкського королевича, а скоро захоче бути володарем iхнiх земель.
Отже, – вирiшили римляни, – вiн винен i засуджений на смерть, то пошлiмо його в ув’язнення на острiв Понтiйський до пiдступних людей, яких Понтус залишив для великих збиткiв. Вони звикли не пiдкорятись нiкому, то ж нехай вiн буде для них суддею. Може, вiн своею злiстю i суворiстю приборкае iх. А що заслужить, те нехай i терпить. І послали його римляни на острiв. Пiлат i сам не знав, куди його посилають, то ж мусив думати i старатись, аби не загинути вiд тих пiдступних людей. Незабаром вiн став старостою на островi Понтi, i його назвали Пiлатом Понтiйським.
Потiм ерусалимський цесар Ірод Ідумейчик, пан дуже мудрий i хитрий, довiдавшись через своiх послiв про спритнiсть i смiливiсть Пiлата i про його приiзд, покликав до себе i вiддав пiд його владу всю мiсцеву старшину. Пiсля смертi Ірода Пiлат, даючи римському iмператору Тиберiю рiзнi скарби, просив його, щоб той доручив йому все, чим володiв Ірод в Єрусалимi. Тиберiй дозволив, Пiлат пообiцяв за це кожного року давати данину рiзними речами i грiшми. І вiд того часу аж до мученицькоi смертi Христа панував Пiлат над евреями Єрусалима.
Пiсля смертi Ісуса Христа мудрi люди порадили Тиберiю стратити Пiлата. Почувши про це, Пiлат сам себе проштрикнув ножем. Довiдавшись про загибель Пiлата, Тиберiй сказав:
– О правда, вiн злою смертю помер вiд власноi руки, яка не помилувала i убила Христа, а ми ще б могли змилуватись над ним. Якщо ж вiн так зробив, то прив’яжiть йому до шиi великий камiнь i вкиньте в рiчку, щоб i пам’ять про нього з шумом навiки згинула.
Так i зробили. Євреi ж, радiючи, метали те смердюче тiло по водi, по повiтрю й по землi, i були великi хмари, вiтри, дощi i блискавицi, що аж люд дуже налякався. А потiм римляни взяли те тiло i недалеко вiд Йордана-рiки вкинули його в глибоку порожню криницю, звiдки й тепер, як розповiдають, виходять злi духи i багато зла творять людям.
Так за несправедливий суд над Христом Пiлат помер злою смертю, i пам’ять про нього з шумом на вiки вiчнi згинула.
Казка про царя Адарiана
Був цар Адарiан i звелiв боярам своiм називати себе Богом.
І не захотiли бояри, сказавши:
– Царю наш, чи ти думаеш, що не було Бога до тебе? Тодi назвемо тебе Вишнiм, царем над царями, коли приймеш Вишнiй Єрусалим i святая святих.
Вiн же спорядив багатьох воiнiв, пiшов i взяв Єрусалим i, повернувшись назад, сказав iм:
– Як Бог звелить i скаже, так i створить, так i я створив; тепер називайте мене Богом.
Мав же вiн трьох фiлософiв. Вiдповiдаючи йому, перший сказав:
– Як неможливо боярину в царськiй палатi назватися царем i не вилетiти геть, так i ти, якщо хочеш називатись Богом, то виступи iз Всесвiту всього i там звися Богом.
І каже другий:
– Не можеш ти називатися Богом.
І запитав цар:
– Чому?
Вiн же вiдповiв:
– Мовить пророк Єремiя: «Боги, що не створили неба i землi, нехай загинуть». Якщо хочеш загинути, царю, то називайся Богом.
І сказав третiй:
– Господине мiй, царю, допоможи менi якнайшвидше!
І каже цар:
– Що з тобою?
І вiдповiв фiлософ:
– Корабель мiй за три версти звiдси тоне, а все багатство мое на ньому.
Вiдповiв цар:
– Не бiйся, я пошлю людей, i вони доставлять його сюди.
І каже фiлософ:
– Навiщо, царю, утруднювати людей своiх? Пошли тихий вiтер, нехай врятуе його.
Вiн же, зрозумiвши, промовчав, i неприемно йому стало, i пiшов вiн до царицi в палату.
І сказала цариця:
– Фiлософи випробовували тебе, царю, сказавши тобi, що не можеш називатися Богом. – Прагнучи втiшити його в печалi тiй, сказала вона: – Ти еси цар, ти багатий i достойний честi великоi, але здiйсни бодай одне чудо, тодi називайся Богом.
І запитав цар:
– Яке саме?
Вiдповiла цариця:
– Дар Божий, котрий маеш в собi, поверни Боговi.
Вiн же сказав:
– Який дар?
– Верни назад душу свою, яку тобi вдихнув Бог в тiло твое, тодi звися Богом.
Вiн же вiдповiв:
– Якщо не буде душi в менi, в тiлi моему, як наречуся Богом?
Цариця ж сказала йому:
– Якщо душею своею не володiеш, то й Богом не можеш називатися.
Як творилися псалми
Коли Давид сiв писати Псалтир, то не вiдав, звiдки у нього думки беруться, з чого вони походять. Один вельможа iменем Вiор хотiв щось таемно сказати царевi. Давид сказав:
– Прийди вночi i розкажи менi.
Вiор прийшов увечерi i побачив юнака, який щось нашiптував царевi на вухо. Не посмiв вiн iх потривожити i пiшов. Наступного дня говорить йому цар:
– Чому не прийшов таемно? То ж прийди ввечерi i повiдай менi про все, що бачив.
Вiор прийшов i, побачивши юнака, котрий на вухо царевi щось нашiптував, повернувся назад. На другий день цар сказав йому гнiвно:
– Чому не прийшов, як я сказав тобi?
Вiор же вiдповiв:
– Тричi я приходив, але жодноi ночi не застав тебе самого.
Тодi цар зрозумiв, що сталося, i говорить:
– Прийди ввечерi.
Коли ж Вiор прийшов увечерi, Давид запитав його:
– Чи е сьогоднi чоловiк бiля мене, як i завжди?
І зрозумiв Давид, що то ангел Господнiй говорив йому, як писати Псалтир. І сiв Давид на особливому мiсцi писати Псалтир. А було болото перед палацом царським. А в тому болотi безперервно квакали жаби, Давид же через той гамiр не мiг писати. І наказав Давид засипати болото соломою, камiнням, землею, щоб не кричали жаби. Однiеi ночi побачив Давид велику жабу, яка роз’ярилася на його писання i показала йому на нього. Здивувався вельми Давид. І знову другий раз показала йому писання. Засмутився дуже Давид, не знаючи, що робити. І знову в третiй раз показала вона Давиду написане. Тодi сказав Давид:
– Заклинаю тебе, дияволе, Богом Вишнiм, чому таку капость менi робиш?
Тодi жаба промовила до Давида:
– Не дам тобi Бога хвалити, як ти нам не даеш Бога хвалити.
Тодi звелiв Давид слугам очистити болото те, солому, камiння, землю викидати, i стало болото чистим. В той час заквакали жаби всi однаково. Тодi Давид написав i промовив:
– Всяке життя хай хвалить Господа!
Написав Давид Псалтир, усiх псалмiв 365. І залив Псалтир оловом, вкинув у море i сказав:
– Якщо правдиве слово буде, то випливе з моря, а якщо зле, то там залишиться i загине.
Пiсля смертi Давидовоi закинув Соломон сiтi в море, виловив олово i знайшов Псалтир i всiх псалмiв було 153, а решта псалмiв загинула. І проповiдував iх свiтовi, i наповнився свiт пiсень псалтирних.
Так i Господь наш Ісус Христос пiзнiше в тому ж мiсцi звелiв закинути сiтi i зловив риб 153. Як Соломон наповнив весь свiт спiвом псалтирним, так Ісус Христос наповнив весь свiт Божеством правоi вiри.
Риби – це Новий Завiт i хрещення Христове.
Легенда про двох розбiйникiв Гесту i Дизму
Коли Ірод, шукаючи Господа нашого, убивав немовлят, Йосип взяв Пречисту Богородицю з Ісусом Христом i прийшов у Єгипет, як йому й звелiв ангел Господнiй. На горi жило двое розбiйникiв з жiнками та двома немовлятами. Жiнка одного з розбiйникiв була хвора вже три днi, дитина ж голодувала, а жiнка iншого розбiйника не звертала уваги на ту дитину. Загледiли вони Йосипа з Марiею, яка несла на руках Ісуса Христа. Побачив розбiйник, у якого захворiла жiнка, Марiю з дитиною, зрадiв i сказав своему товаришевi:
– Не завдамо, брате, нiякого зла нi чоловiковi цьому, нi його жiнцi.
Запросили вони Йосипа з Марiею до своеi хати. Розбiйник взяв свою дитину, дав ii Марii i сказав:
– Нагодуй, жiнко, дитя мое, i не зроблю нiчого злого нi тобi, нi твоему чоловiковi.
Свята Богородиця взяла дитину розбiйника i шiсть днiв годувала ii своiми святими грудьми. І зрадiла жiнка розбiйника. Розбiйник же сказав:
