скачать книгу бесплатно
– Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловiче, бо я хочу землю затопити!..
От той чоловiк i зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до мiри було. А чорт, як на збитки, прийде уночi та й усю його працю переробить не до мiри: там надрубае, там надпилить, там переструже, так що анi способу разом поскладати. А чоловiк бiдний нiчого й не знае: все теше та й теше, а тих i не змiряе…
Аж Господь iзнов говорить до него:
– Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде!
Ото i кидае вiн тесати та пилити, зачинае складати… Але що вiзьме – усе не до мiри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у свiтi Божому? А взавтра потоп! Заламав вiн руки та й стоiть над дошками. А Бог йому i говорить з неба:
– Не журися, чоловiче мiй! Що довше, те стули, i буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кiнчай живо корабель, бо узавтра потоп!
Тiлько скiнчив вiн корабель, аж земля i зачала в морi потопати. Злiтаються пташки, збiгаються звiрi, а той вiдбирае зi всього по парi i впускае в корабель, iден тiлько сильний птах-носорожець не хотiв iти в корабель, за те його i покарав Господь, щоб вiн не гордiв зi своеi сили…
Ото упiрнула земля. Пливае корабель, пливае i носорожець, а птахи, бiднi птахи, так i кричать, так i б’ються в повiтрi. Уже, бiднi, i iз сили спадають, нiгде вiдпочити, – а носорожець пливае собi, i рiг його, як вiха, стирчить над водою. От тi птахи i сiдають на той рiг, сiдають та й сiдають, а носорожець тримае. Далi не витримав та так i впiрнув головою в воду. Птахи позлiтали та й знову сiдають, а носорожець iзнов у воду головою. І злiтали, i сiдали, аж поки зiвсiм не втопили носорожця. Ото ж то тепер i пропали носорожцi з корiнням i насiнням.
Загибель велетнiв
Пiсля того як розмножились сини людськi, в них народилися вродливi доньки. І коли сини неба, янголи, побачили iх, то, зачарованi ними, сказали один одному: виберемо собi дружин з племенi людей i народимо дiтей. Головний ватаг янголiв Самiяз на чолi двохсот соратникiв пiднявся на гору Арадiс. Крiм нього ватагами були Уракабарамеель, Акiбеель, Тамiель, Рамуель, Данель, Езекеель, Саракуял, Азазiель, Армерс, Батрааль, Анане, Заребе, Самсареель, Ертаель, Турель, Йомiаель, Аразеаль… Вiд парування цих янголiв iз людськими доньками народилися велетнi.
Вони були тридцять лiктiв (приблизно десять метрiв) завбiльшки, пiдпирали головами попiд чорнi хмари i переступали гори i долини. Як переступав дуба i уколовся в ногу, взяв найгрубшого дуба одною рукою i викинув з землi i казав, що в бодяк уколов! Один другому з руки в руку через Днiстер i через Дунай сокиру подавав.
Але тих людей уже тепер по потопi нема нiде. Як мав бути потоп, то ся явили середнього роду люди i орали на полi плугом. А велет iшов з далекоi дороги додому i взяв на одну долоню штири воли з плугом i двох орачiв та принiс додому i показав мамi:
– Ади, мамо, якi там на полi хробачки риють.
А мама казала:
– Вiднеси, сину, назад там, вiдкiль узяв, бо то пiсля нас будуть такi люди. А пiсля середнього роду настане черга на третiй рiд людей. І вони будуть такi завеликi, як з кукурудзи качанки, що будуть дванадцять iх у однiй печi молотити, а як здибле чоловiк середнього роду таких маленьких людей, то також збере на долоню i принесе мамi на показ.
Велети насипали вали й високi могили в украiнських степах. Плем’я первiсних велетнiв було могутнiм i неврiвноваженим.
Велети пожирали все, що виростили люди, i незабаром харчiв забракло. Вони стали кидатись на усе живе, пожираючи сире м’ясо i п’ючи кров. Вiд грiшних янголiв люди перейняли i багато корисного, i не менше шкiдливого. Азазiель навчав людей робити мечi, ножi та iншу зброю, панцирi, дзеркала, браслети й рiзнi прикраси; навчив пiдводити брови, використовувати коштовне камiння, а тому люди дуже розбестилися. Амазарак навчив чаклунства i чарування та вiдкрив силу i властивостi корiння. Армерс навчив, як боронитися перед чарами. Варкаял навчив читати зорi, Акiбеель – уживати магiчнi знаки, Тамiель навчив астрономii, Арарадель – пiзнавати обертання мiсяця.
Але злочини велетнiв врештi обурили людей настiльки, що тi пiднесли свiй голос, i голос iхнiй дiйшов до неба. Тодi Михаiл, Гавриiл, Рафаiл, Суриiл та Уриiл поглянули на землю й побачили потоки кровi i всякi злочинства. Янголи сповiстили Всевишнього про те, що вчинили грiшнi янголи.
– Вся земля, – оповiдали вони, – наповнилась кров’ю й нечестям. І ось душi померлих волають, i волання iхне доходить до врат неба… Люди не можуть врятуватися вiд нечестя, яке паплюжить лик землi. Ти знаеш про всi справи ще до iхнього початку, Ти все знаеш, що вони вчинили, i Ти нiчого не кажеш нам: що ми маемо вчинити з ними за такi беззаконня?
Бог розгнiвався на них за те, що вони забули Його закон i жили в розпустi, сварилися мiж собою, проливали кров, як воду, i вирiшив знищити iх до пня. Тодi Вiн послав Арсаяла до сина Ламеха.
– Сповiсти йому, – сказав Вiн, – вiд Мого iменi про те, що гряде велика руiна, бо вся земля загине, води потопу розiллються всiею землею, i все живе загине. Але ти вкажи йому, як вiн може врятуватися, i повiдай йому, що рiд його розповсюдиться по всiй землi.
Потiм Господь звернувся до Рафаiла:
– Зв’яжи Азазiеля i кинь його в пiтьму, i прожени в пустелю, що розташована в Дудаелi, пошли на нього дощ з важкого й гострого камiння; оточи його пiтьмою… Хай вiн нiколи не бачить свiтла, i коли надiйде день суду, накажи ввергнути його в полум’я.
Потiм Господь прорiк до Гавриiла:
– Пiди до злих i розбещених синiв перелюбства, винищи поколiння сторожiв iз середовища людей, озброй iх один проти одного, нехай вони загинуть вiд своiх власних рук, днi iхнi скоро скiнчаться.
Вiдтак Господь прорiк до Михаiла:
– Пiди i сповiсти Самiяза про кару, яка чекае на нього i всiх, хто чинив злочини та жив у нечистотi. Зв’яжи iх пiд землею на сiмдесят родiв до дня суду й руйнування, до останнього вселюдного суду. Тодi вони будуть кинутi в провалля вогненнi на муки й залишенi там на цiлу вiчнiсть. Вигуби всi душi, вiдданi нечестивим насолодам, винищ поколiння сторожiв, бо вони пригноблювали синiв людських, вимори усiх гнобителiв, знищ усяке лиходiйство.
Натомiсть люди праведнi отримали вiд Господа обiтницi й нагороди.
За iншою легендою, Бог довго думав, як знищити велетнiв, але нiчого придумати не мiг. Тодi Вiн порадився з царем «iншоi землi». А цар цей iм’ям Азазель був двоголовим велетнем. Вiн порадив Боговi наслати такий потоп, щоб вода залила всю землю, окрiм однiеi високоi могили, яку цар лишив собi для порятунку.
Бог послухався тiеi поради, i велетнi були потопленi. Загинули також двоголовi люди iнших земель, лишився живим тiльки iхнiй цар, що був на могилi. Вiн спав пiд час потопу, а коли прокинувся, то побачив, що залишився всього з однiею лиш головою: Бог покарав його за те, що вiн дав таку жорстоку пораду для винищення своiх братiв. Вiд цього царя пiшов рiд людський, але вже звичайного зросту.
Звiдки чорти взялися
Сотворив Господь свiт i зробив усе зовсiм як треба, тiльки треба було ще свiт перехрестити.
– Як би то нам перехрестити свiт? – каже Господь.
– Я знаю як, – каже святий Петро.
– Ну, роби, як собi знаеш.
Святий Петро закликав до себе чорта, та й каже до нього:
– Вези мене до тоi води, що бачиш перед собою, а я тобi за те зроблю все, що ти хочеш.
– Добре, – каже чорт, – завезу тебе, тiльки нароби менi помiчникiв, бо я сам не можу управитись в свiтi.
Святий Петро обiцяв йому наробити помiчникiв, i чорт взяв його на плечi i потягнув. Але вони заiхали на самий край свiта, а води нема. Тiльки вода показалася в тiй сторонi, звiдкiль вони виiхали, чорт завернувся та й йде назад; але, проiхавши знову увесь свiт поперек, – води не знайшли, тiльки побачили воду на правiй сторонi свiта. Чорт вже не знае, що йому i робити, так змучився, але мусить iхати. Приiхавши на правий край свiта, знову не знайшли води, тiльки щось бiлiе перед ними, нiби вода. Чорт знову йде, але як доiхав до кiнця свiта, святий Петро каже:
– Досить, вже ми свiт перехрестили, тепер я тобi скажу, як маеш помiчникiв собi наробити: встань рано в суботу, вiзьми води та i бризкай назад себе – скiльки буде поза тобою бризкiв, стiльки буде чортiв.
Чорт зробив тее, i з тоi пори на свiтi робиться гiрше та й гiрше, бо чортiв робиться бiльше та й бiльше.
А найкраще б зробив би святий Петро, якби одурив чорта, бо одурити таку погань – нема грiха.
Як чорт собi помiчника придбав
Мiй покiйний дiд – хай йому Бог душу простить, бо був добрий, iй-богу, добрий – кажу, мiй дiд, бувало, як вiзьме розказувати, то так вам вже добере, що слухаеш i слухаеш i кiнця не забагнеш.
Оце не раз сидимо у кiмнатцi. Надворi трiщить лютий мороз, в печi палахкотить живенький вогник, – наче сам радий-радiсiнький, що так тепленько у хатцi, каганець дрiмае, здаеться, мрiе про весну i яснi лiтнi вечори, а святi iкони переморгуються мiж собою, аби не скучати.
А вiн розказуе. Про далекi, сонячнi краi i дивних людей, i великих звiрiв, яких у нас не надибаеш…
Ну, i слухалось, – Боже, як слухалось.
Але й знав вiн тих оповiдань. Бувало, стане говорити, то так наче перед тобою встають тi краi i люди заглядають з куткiв i примружують на тебе очi, а звiрi немов за дверима i тiльки й чигають на тебе.
Раз якось, пам’ятаю, – я вже був собi величенький – казали на зиму справлять менi власний кожушок; всадовив мене дiд на призьбу бiля себе i розповiв менi оце оповiдання. Казав, що знае його вiд свого покiйного батька, а той дослухався його у свого кума, що був дяком, i його сусiда. Той дяк, славили, був дуже побожний i все читав псалтирi i святi книги, а на нiч клав iх пiд голови, аби його, мовляв, дух Божий осiнив. Той дяк i вишпортав десь там у своiх молитвениках, яких кропив кожноi недiлi свяченою водою, оцю сторiнку. А що обое i не ховали тайни перед собою, то й знали обое, що побожний дяк вiдкрив.
Так переховалася оця цiкава повiсть до мене, а я передаю ii далi.
Бачить Люципер, найстарший помiж чортами, що Господь Бог творить собi гарненький свiт i чемненьких людей за образом i подобою своiми, i засмутився, бiдака, що не буде мати приступу до них. Ну, що ж, подумав, годi тiльки здалека приглядатись. І забаглося йому учинити й собi такого чоловiка.
Думав, думав, – та й нарештi-таки видумав. Що Бог знае, мовляв, удасться й менi.
Сказав, тупнув ногою та й до дiла. Треба тiльки, подумав, гаразд придивитись, а то й пощаститься. На те я Люципер.
Одного дня дивиться вiн крiзь дiрку в пеклi, як пишно розвиваеться свiт Божий. Росте й зелень, i скотина бiгае по ньому, в повiтрi веселiе пташня, а всьому усмiхаеться небесне сонце. Дивиться гаспидський син отак добру хвилину, а нарештi i набридло йому. Звiсно, надокучить i чортовi приглядатися до чужого раювання. От витягнув собi люльку, набив ii якимсь пекельним зiллячком – та й пахкати. А то, бачте, як чорт люльку смокче, на свiтi буря.
Аж ось гляне, а там задрiмав Господь Бог на своему золотому престолi. Втомився Всевишнiй при сотвореннi свiту. Бiля нього виднiлись двi коробки: одна з добрими прикметами, якими оздобляв Всемогучий чоловiка, друга – з лихими для хижих звiрiв.
– Давай, – подумав, – коли б так заглянути, щ? в такiй коробцi. Хоча на хвильку.
Подумав, а далi таки закортiло. Чуже добро, бачте, все коле очi. Але як ii здобути?
Замислився чортисько. Коло коробки стоiть ангел-сторож. Стоiть, та такий вам красний та гарний, – саме як у нашiй церковцi на райських дверях. Ви ж його бачили? От, так вiн i виглядав. У руцi вогняний меч, а очi так i сиплють iскрами.
Бачить чортисько, що не так-то легко добратися до тiеi коробки. Але на те ж вiн i Люципер, щоб утяти добру штучку.
Причесав собi пекельний красень гриву, загладив глинкою патлате волосся, закрив рiжки зачiскою, взяв, нарештi, кострубатий кiнчик хвоста пiд пахву та й почимчикував до мiсця з коробками. Ставши перед ангелом-сторожем, уклонився йому двiчi чемненько, зашарудiв копитом i закумкав солодко:
– Здоровi були, добродiю ангеле. Давно не бачив вас. Аякже, давно!.. І як-то скоро минае час, i не повiриш…
А ангел Божий стоiть нерухомо у своiй святостi, та й не в той бiк. Де ж там йому, небесному, слухати, що верзе чортисько. Та ще й розмовляти з дiдчим насiнням. А той, бачте, – чортiвська вдача – немов i не помiчае нiчого i цокотить далi, як добрий кум:
– Що там чувати у вашому раю? Все гаразд? А ваш Господь Бог? Здрiмнув, бачу… Ну-ну, я тихесенько. Не лякайтесь… Аякже, давно не бачилися. Та ви, добродiю, знаете. Роботи дома доволi, на наймитiв годi спускатись. А час не стоiть. Аякже… Та розкажiть, будь ласка, що там коло вас?
Отак-то прикочувався хитрун-чортяка. Та й нiяк його вiдчухрати. А вiн i не чекае вiдповiдi, а тiльки закидае лестощами, та так вам жваво-жвавiсiнько, як найпрудкiша баба-цокотуха.
Нарештi надокучило Божому сторожевi слухати чортiвських теревенiв. Вiн повiв по ньому гостро своiм небесним поглядом i звелiв:
– Вiдкоснись, бiсе, до свого пекла!
Та й вiдвернувся у святiм обуреннi вiд бiсового батька. Того тiльки й ждав Люципер. Чкурнув одну коробку, та й – гай, дременув у свое пекло…
Так i зупинився на своему дiдчому престолi. Гукнув з усiеi сили на всю гаспидську потвору, засвистав на все пекло, аж кипуча смола в котлах спалахкотiла, а пiнявi вогнi бризнули iскрами. Понабiгало того чортiвського кодла роями. А вiн звелiв собi нанести бруду з пекельноi калюжi, в якiй купався кожного дня, – бачте, глини там нема – розтопленоi смоли i вiковiчного дiдчого гною. Закурив люльку, – вiн ii при роботi все любив, – посмоктав здорово разiв стiльки з неi, аж пiна випорснула на кiнчиках пащi. Потiм плюнув разiв зо два в долонi, аби гаразд iшла робота, затер слину руками i ну творити собi гаспидського пiдданого.
Вимiсив болото нагусто, змiшав з ним смiття зi всiх пекельних закуткiв, – i тiсто було готове. Потiм виточив кулю завбiльшки з гарбуза i обгладив ii своiми лапами – це мала бути голова. Вiдтак бiльшу, довгеньку – це мав бути тулуб. Нарештi, доробив ще чотири стовпчики, два довшi i два коротшi, – на ноги й руки. Склав усi частини докупи так, як бачив це у Господа Бога: меншу кулю на бiльшу, два цурупалля збоку, а два стовпчики внизу. Злiпив iх разом смердючою гаспидською смолою, що булькотiла у велетенських котлах, – i диявольський пiдданий вирiс з-пiд чортiвськоi руки.
Натiшившись досхочу опудалом, пообзиравши його з усiх бокiв, взявся Люципер хутенько далi до роботи. Видряпав кiгтями в меншiй кулi дiрочки на очi й вуха i доклеiв на мiсце носа грудочку вимiшеного бруду. Копитом вирив щiлинку на рот i упхав у нього величенький кавалок розпеченого болота на язик. А язик, – знаете, диявольська примха, – удався тому довший, бо чортисько гаразд тямився, скiльки-то люди ним грiшать.
Потому взяв надрiбно сiченi гадючi голови, розтертi вовчi зуби i потовченi пазури сови, плюнув до тiеi бридкоi мiшанини кiлька разiв своеi слини i перетер все в своiх долонях. У додаток докинув ще пушку висмиканих кучерiв вiдьми-чарiвницi i дрiбку жару з-пiд найбiльшого котла. Цiлу гидку кашу пережував пiсля гаразд у своiй пицi, аби пересякла чортiвським пiйлом, i всадив усю жвачку в голову свого опудала на мiсце мiзкiв.
Бачить хитрий чортисько: робота дозрiвае гарненько, чудовисько набирае чимраз певнiшi диявольськi риси. Давай, змiркував, тепер заглянемо i в коробку. Придасться.
Вiдчиняе вiко, а звiдти засичало йому назустрiч тисячним гадючим шепотом, та так проникливо, що й сам Люципер вiдскочив з переляку. То були, бачте, найбридкiшi нахили, страшнi хижацькi пристрастi i злочиннi забаганки. Скоро очуняв Люципер i аж занiмiв з утiхи. Йому якраз цього й бракувало.
Витягнув, отже, уважно, аби нiчого не ушкодити, всi пристрастi i сполоскав iх у гаспидськiй баюрi, щоб стали гнучкими i добрi пiд руку. Вiдтак зв’язав уперше зраду, пiдлiсть i хабарництво тiсно докупи нитками, пряденими знахарками – вiдьмами опiвночi перед Іваном Купайлом, окропив iх щонайбруднiшим багном i обкурив диявольським кадилом. Потому вхопив обман i захланнiсть, пошив iх разом з облудою, викачав iх в густiм, диявольськiм гною i пришкварив iх пiсля на пекельних вогнях. Взяв далi злобу i мстивiсть, пообвивав iх лукавством, зв’язав iх гарненько у вузли i повiсив у гаспидський комин, щоб завудити (закоптити). І знов сягнув у коробку, витягнув брехню, уiдливiсть i чванькуватiсть, злiпив iх слиною i вимiсив у руках. Нарештi, завинув злодiйство i брехню, обмотав iх сiткою бруду й огиди i провiтрив iх пекельним смородом.
Як все вже було до ладу, тодi запалив власноручно великий вогонь, поставив поверх нього котел, а всередину смолу. Саме, як кипуча смола спалахкотiла раз-третiй, вкинув у неi всi в’язки i звелiв своiм наймитам – гадам, червам, змiям i упирам – пильнувати, аби нiчого не пригорiло.
За якусь хвилину було все зварено. Люципер встромив у киплячу смолу великi клiщi i вийняв дивне вариво. Всi забаганки склеiлись нерозлучно докупи i прийняли вид замерзлоi ропухи. Тодi запхав чортяка ту погань своiй бруднiй колодi замiсть серця.
Робота була закiнчена. Треба було тiльки останнього одухотворення. Взяв вiн ту болотяну потвору наперед себе i пирснув iй свого чортiвського, смердючого подуву в рот. Нарештi струснув нею ще разiв скiльки, та так, бачте, славно, по-чортiвськи, що голова мало не злетiла. І дивись: булькатi, витрiшкуватi очi розплющились, а з язикатоi пащi вiйнуло гнилою стухлиною i першим словом – брехнею.
Бачить Люципер, що так чудно вдалося йому дiло, – i як не вдарить вам бiсова натура гопки, а далi й пiдтупцюючи дрiбненькоi, аж в дiдчих вухах залящало.
От i сотворив собi пiдданого, що вiчно пiдлягатиме його диявольським нашiптуванням, понесе розбрат i задурманення у той чемний Божий свiт, запаскудить всю його красу своiм гнiйним диханням i прислужиться потаскати затуманенi ним душi простiсiнько в пекельний котел.
Згодом шпурнув його копитом з усього розгону на Божий свiт.
І змiркуйте собi: з цього чортiвського опудала поставали всi нашi лиха i бiди.
А чортiвський цар радiе i по нинiшнiй день, що так мудро утяв штучку. Та й як йому не радiти? А хто менi недовiряе, хай тiльки гляне на будь-якого злого та лихого i, певно, знайде той ехидний, катовий знак на його чолi.
Легенди Старого Завiту
Соломон
Соломонова мати була саме при надii, як приходить до неi iдна панi i проситься сховати вiд пана. Цариця сховала, а тут незабаром приходить i пан та й питае царицi:
– Чи не було, – каже, – моi жiнки у ясноi царицi?
– Нi, не було! – каже цариця.
А з неi Соломон i промовляе:
– Не слухай, – каже, – моеi мами, бо i мама така сама, як i твоя жiнка!
Такий-то був Соломон iще Бог знае де.
А як родився на свiт, то йому iще i трьох лiт не було, а вiн уже важив жiночий розум. Зробив ваги, повiшав на брамi, кладе на iдну шайку мамин чепець, а на другу женського клоччя та й реготить, аж качаеться, що клоччя перетягае.
Аж приходить мама.
– А чого, – питае, – смiешся так, сину?
– Та як же не смiятись, – каже Соломон, – коли жiночий розум не варт i жменi клоччя!
Закипiла мама.
– Почекай же, – каже, – погане песеня: я ж тебе затрачу!
І зараз же казала слугам завести його в лiс, убити, а iй на знак принести його серце i мiзинний палець.
Взяли його слуги та й ведуть до лiсу, а Соломон i почав слугам говорити:
– Не вбивайте, – каже, – мене, добрii слуги! Дайте менi хоч трохи ще пожити на бiлому свiтi! Вiдрiжте палець, без нього я обiйдуся, а серце виймiть у собаки та й занесiть до мами! Вона не пiзнае!
Ото слуги i послухали Соломона: врiзали йому мiзинний палець, а серце взяли у собаки та й понесли до царицi, а Соломона пустили жити.
