скачать книгу бесплатно
І як поблагословив, так тая земля i зачала рости.
Ото росте земля, а тая, що у чорта в ротi, i собi росте. Далi так розрослася, що i губу розпирае.
Бог i каже:
– Плюй, Сатанаiле!
Той i зачав плювати та харкати: то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через що то у нас i земля нерiвна! Воно ще, кажуть, що нiбито тi скали та гори Бог знае, доки б росли, а то Петро та Павло як закляли iх, то вони вже i не ростуть.
А ото вже Господь i каже до Сатанаiла:
– Тепер, – каже, – Сатанаiле, тiлько б посвятити землю. Але нехай вона собi росте, а ми вiдпочиньмо.
– А добре, Боже! – каже Сатанаiл.
І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаiл i думае утопити Бога, щоб землю забрати. І ото пiдняв його та й бiжить до моря. Спершу на полудень, – бiжить та й бiжить, а моря нема, вдарився на пiвнiч – i там не видати, побивався на всi штири частi свiта – нiгде нема моря: звiсно, земля уже так розрослася, що в самее небо уперла краями, та й де вже там тее море! Бачить вiн, що нiчого не вдiе, – несе Бога на те саме мiсце, та й сам коло Нього лягае.
Полежав трохи та й будить Бога:
– Вставай, – каже, – Боже, землю святити.
А Бог йому й каже:
– Не журись, Сатанаiле! Земля моя свячена! Освятив я ii сеi ночi на всi штири боки!
Звiдки пiшли гори
Як Бог творив свiт, то на самий перед сотворив небо. А потому ангелiв, а потому звiзди на небi, а потому мiсяць. Але звiзди не свiтили. І наказав Бог ангелам, жеби звiзди були свiтлi. А найстаршому, найбiльшому ангеловi сказав:
– На тобi грудку глини, iди на мiсяць i вержеш (кинеш) ii там, бо там ще землi нема. З тоi грудки буде земля. А як будеш метати, то скажеш: «Рости i множися на Божу славу». І там будуть церкви, i будуть люде менi пiсню спiвати.
А вiн собi подумав, той ангел: «Що, все на Божу славу, а на мою нiчого?» І повiдае:
– Рости i множися на мою славу, а не на Божу.
А з того нiчого не було, не виросла на мiсяцi земля.
Приходить Господь Бог та й питае його:
– Метав?
– Метав. На мою славу. А воно нiчого не виросло.
Сотворитель свiту каже:
– Все, теперка пiдемо оба метати. На тобi грудку глини, i я беру грудку глини. Я буду метати, i то буде на мою славу. А ти говори: «На Божу славу».
А вiн собi подумав: «Я не вержу. Але не маю де сховати, бо не маю одежi. Вержу собi в рот, пiд язик», – думае вiн, i заховав грудку пiд язиком.
А Господь метав i говорив:
– Множися i рости! Де е глина, там най росте.
І зачала глина рости ангеловi в ротi. А вiн, ангел, зачав випльовувати ii. І наплював гiр по всьому свiту… Там, де глина впала, зробилися гори, а з слини – камiння. Тому такi гори суть на свiтi. Де е гори, то все той ангел наплював.
Як було створено чоловiка
Чоловiка, кажуть, вилiпив Господь з глини i дав йому зовсiм Свою святую постать, на бiду тiлько зоставалось iще жменя глини. Де ii подiти? Господь i прилiпив межи ногами, а з тоi жменi i зробилось грiшнее тiло та й згубило чоловiка. Бо якби не воно, любенько жив би собi Адам у раю, – а то нi!
Прожив день та й засумувався: сказано, надiйшла грiшная думка. Але Господь все-таки не хоче дати йому жiнки: «Лучче, – думае собi, – дам я йому приятеля, приятель все-таки лучче, як жiнка». Ото й говорить до чоловiка:
– Не сумуй, Адаме! Стане, чого хочеш! Вмочи в росу мiзинний палець та й стрiпни перед собою, – то й приятель буде! Гляди ж тiлько, – Господь каже, – не трiпай позад себе!
А Адам – чи забувся, чи що: вмочив цiлу руку та як стрiпне навiдворiт! Так i з’явилось п’ять чортякiв. Глянув Адам – та у ноги! А чортяки давай пазури мачати та трiпати позад себе. То такого ж то iх намножилось, що аж небо трiщало.
Поглянув Господь, якого лиха наробив Адам, та й казав Своiм ангелам усiх чортiв iз неба позганяти. То як посипались iз неба тii чорти, то де которий Бога спом’янув, то там i остався: которий на небi – на небi зостався, которий на землi – на землi остався, а которий у повiтрi – в повiтрi зостався.
Але усе чорти чортами. Тi, що на землi, пiдтинають чоловiка. Тi, що пiд небом, дрочаться з Богом, за то iх Господь побивае Своiм громом. Бувае так, що чорт сховаеться часами за християнина, то Господь i християнина убивае громом, але за то йому грiхи вiдпускае, а часами чорт ховаеться в землю, то громова стрiла i в землi його побивае, але через сiм лiт громова стрiла виходить iз землi, i кажуть, що вона помагае вiд кольки. А тi чортяки, що на самiм небi, тi каждого вечора свiтять на небi своi смолянii свiчки, але ангели ходять з мечами та й зганяють iх iз неба. І летить чорт iз неба, як ясна пасмужка, i скiлько раз християнин скаже «амiнь» – на стiлько сажнiв вiн залiтае в землю, а як часами нiхто не скаже, то вiн по землi так i розiллеться смолою.
Як було створено жiнку
Ото Господь iзнов приходить до Адама та й каже:
– А що, Адаме? Либонь, тобi жiнки треба?
Адам поглянув, тiлько облизався.
– Та вже нiчого з тобою робити, – каже Господь, – треба тобi й жiнку дати!
І наслав на нього сон, виламав у нього лiвее ребро, а з того ребра i сталася жiнка. І не натiшився Адам, як побачив жiнку, але живо переконався, що де чорт не може, там бабу пiшле. Там десь у раю були такi яблука, що Бог заказав iх iсти. Жiнка як заглянула, то й причепилася до чоловiка:
– Дай та дай!
Адам i каже, що не можна, а вона:
– То так ти мене, – каже, – любиш, що жалуеш i яблучка для мене!
Адам i каже:
– Їж уже, коли хочеш, тiлько хоч мене до грiха не доводь!
Але де вже жiнка та до чого не доведе! Як iз’iла сама, так i зачала припрошати чоловiка. Що вже вiн не вiдмовлявся, але мусив скоритися! Ото вже iсть i чоловiк. Тiлько що ковтае, аж надходить Господь! Так тее яблуко в горлi i осталось, – i тепер воно на горлi у всякого чоловiка.
Подивився Господь i зараз дае Адамовi заступ, лопату i жменю насiння та й каже до нього:
– Отак, Адаме: не хотiв-есь шануватись, так тепер кровавим потом iди дороблятися хлiба!
Та й вигнав його iз раю аж на саму землю.
Грiх перших людей
Тiльки Бог пiшов на небо, Єва зараз й пiшла в сад гуляти. А вона була така гарна, що той ангел Сатанаiл, которого Бог скинув з неба, зараз i полюбив ii. Взяв тодi той ангел перекинувсь у змiю та i вилiз на ту яблуню, де були тi яблуки, що Бог не казав iсти.
Пiдходять туди Адам i Єва. От вiн iм i каже:
– Чому ж це ви з цього дерева не рвете яблук? Уже ж вони поспiли.
А Єва каже:
– Нам Бог казав, щоб ми не iли з цього дерева яблук, бо помремо.
А змiй:
– То Бог на те так сказав, щоб ви не були богами; бо як з’iсте хоч одне яблуко з цього дерева, то будете богами.
Думала Єва, що насправдi, взяла та й хтiла iсти яблуко з того дерева, коли йде i Адам:
– А ти ж забула, що цих яблук не можна iсти.
А Єва й каже:
– Ми будемо богами, як з’iмо хоч одно яблуко.
Та взяли й з’iли того яблука. Як проковтнули, то зараз iм стало сором i холодно. Вони позшивали листя з липи, позакривались та й поховались, щоб iх Бог не найшов. Але Бог дознавсь та й прогнав iх, а коло ворiт поставив ангела, щоб стерiг рай. А рогове тiло, яке вкривало перших людей, зараз Бог перемiнив на таке, як у нас тепер, а рогового тiла оставив тiльки на кiнцi пальцiв.
Адам i Єва в пустелi
Як Бог вигнав Адама i Єву з раю, то вони посiдали в лiсi та й плачуть, не знають, що й робити. Зiслав Бог до них ангела, а ангел дав Адамовi жменю жита i заступ та й каже:
– Вiзьми та скопай кусок землi, та посiй оце жито, то тобi з нього буде хлiб.
А Євi дав жменю конопляного сiм’я та каже:
– Оце ти посiй, то вiд нього буде вам плаття. А колись Бог дасть, що од тiеi жiнки, котра з цвiту, народиться Син Божий. То вiн вас знов упустить у рай.
Ото посiяли вони та й посiдали, – вiдпочивають. А той ангел, що iх пiдвiв, перекинувсь у найстаршого ангела та й каже:
– Ви вже посiяли собi таке, щоб був у вас i хлiб i плаття, але проте нема у вас такого, щоб ви не вмерли. Ви вiзьмiть та зiйдiться докупи iдно з другим, то вiд Єви родиться син. І той син випросить у Сина Божого, котрий родиться з тiеi жiнки, що з цвiту, щоб вас iзнов упустили у рай.
А Єва каже:
– Та ми не знаемо, як же то зiйтись докупи? Адже ж ми i тепер вкупi.
От той ангел як показав, та й родився у Єви Каiн. А Каiн дуже не любив Адама: вiн, бачте, знав, що його батько – той ангел, котрого Бог ввiгнав з неба.
Боже, помагай!
Вразився Адам, що Господь вигнав його з раю, копае землю та й не каже: «Боже, помагай!» А чорт тому й радий: що Адам скопае за день, то вiн уночi й поперевертае догори травою. Адам копае на другiм полi: вiн то думае, що поле йому видно, копае та й копае, а рано гляне, а його поле iзнов зеленiе, як некопане. Бився вiн, бiдний, та побивався, далi здихнув до Господа Бога та й каже:
– Господи Боже! Допоможи менi!
То так тая земля, що вiн ii копав, раптом i зачорнiла. І помолився Адам Богу та й зачав засiвати.
Як з’явилася коняка
Ото засiяв Адам, запрiгся в борону та й волочить. І так-то йому тяжко тую борону тягнути, а чорт iззаду сидить на боронi та й смiеться…
І поглянув Господь та й каже до свого ангела:
– Бачиш, – каже, – того чорта на Адамовiй боронi?
– Бачу, – каже.
– Пiди ж, – каже, – та зроби з того чорта коняку для Адама!
Ото ангел i пiшов, та як закинув на чорта оброть, то так з него i сталася коняка.
Тогдi ангел i каже до Адама:
– Розпрягайся, чоловiче, та запрягай коня! Господь дае тобi худобину!
Ото з тоi коняки i почалися нашi конi.
Смерть
Жие собi Адам. Ото вже його Господь i дiточками поблагословив, така-то йому втiха та радiсть, що, здаеться, вiчно хотiв би жити, а до того ще й здоров’я йому служило. Ото й говорить Адам до Бога:
– Боже, Боже! Не умру я, бо я сильний чоловiк!
– Сильний ти, сильний, – говорить йому Бог, – а все-таки умерти мусиш! Заболить у тебе голова, защемлять руки, заломить тобi ноги, i ти таки умреш.
Не вiрив Адам, поки був молодий, а прийшла пора – мусив повiрити. Розболiлась голова, розщемiлись костi, – сказано, у старого. Бачить Адам, що недалеко до смертi, та й каже до свого сина:
– Сину, – каже, – сину! Пiди, – каже, – до раю та принеси менi звiдти золотого яблучка, бо отее вже находить на мене остатня година!
Пiшов син до раю, але замiсть яблучка принiс тiлько прута, яким Бог Адама виганяв iз раю. Адам i казав зробити з нього три обручi i положити на голову. Але де вже вiд смертi та що поможе! Воно-то голова нiби й перестала болiти, а вмерти все-таки вмер. І як умер вiн iз тими обручами, так його з ними i поховали, i ото з тих обручiв i виросло три дерева – кипарис, кедрина i треблаженне древо.
Звiдки взялися вошi i блохи
То ще перед потопом було. Людей було мало, земля родила добре, не потребувала так тяжко працювати, як тепер. Ще чоловiки то на полювання iдуть, то на риби, а жiнки сидять дома. Нудно iм було. Та й одна зачала Бога просити:
– Господи, коби чоловiк хоч якусь щипавку мав, щоби йому так не скучило!
Ну, то Пан Бiг тото вислухав – певне ся в таку годину помолилася, досить що як на ню впали вошi, блохи i всiляка гидь, то таки ii на мiсцi розточили. А вiд неi розлiзлися по усiх людях.
Потоп
Їдного часу задумав Господь затопити землю i витопити всiх людей, якi тiлько були, та й каже до iдного святого чоловiка:
