скачать книгу бесплатно
Але що вже то помагало Соломоновi, коли йому i так назначено було тiлько три роки жити?
Сiв бiдний Соломон та й плаче, а святi з неба дивляться та й собi плачуть:
– Де то вже такiй розумнiй дитинi та й не дати жити!
От вони i просять Бога, щоб Бог позволив йому хоч трохи ще прожити. Ублагався Господь та й каже до святих:
– Коли вам так хочеться, щоб Соломон прожив iще на свiтi, то iдiть ви на землю та просiть людей, щоб йому своiх лiт удiлили!
Ото святii i зiйшли на землю. Ходять, просять – нiхто не уступае, аж приходять до iдноi староi баби, що вже сто лiт прожила, а ще сто лiт прожити мала.
– Бабуню, – кажуть, – змилуйся над Соломоном, удiли йому хоч пiвкопи своiх лiт.
Ото баба послухала iх та й удiлила, а Соломон зачав жити бабиними лiтами.
Пiдрiс уже Соломон порядно та й думае поiхати в гостi до царицi. Вибрав такий час, що царя не було вдома, нарядився купцем та й iде до царицi.
Приiжджае, показуе товари, але, мабуть, вiн сам царицi подобався, бо щойно тiлько покаже, все то царицi до сподоби. Ото вона й питае:
– А що хочеш, купче молодий, за тii товари?
– Та нiчого, царице, – каже купець, – хiба дiвчину на нiчку.
– Добре, купчику! – каже цариця. – Зоставайся ж ночувати!
Ото спить собi купець на царськiй перинi, а цариця й посилае йому дiвчину. Купець оглянув, вiдсилае назад та й каже:
– Велика!
Цариця посилае другу, купець подивився i ту вiдсилае: каже, що маленька. От цариця йде сама та й лягае коло нього. Догадався купець, кладе руку на груди та й говорить:
– Се тii дуди, що я в нii грав! – Потiм на природу, та й промовив: – А се тii брами, що я ними виходив!
Бiльше для Соломона не треба було нiчого. І тiлько мати заснула, вiн устав та й виписав на стiнi: «Правда, що жiночий розум не варт i жменi клоччя, коли рiдная мати з своiм сином спала».
Написав – та й поiхав.
А тим часом приiхав i цар, прочитав та й пiзнав, що то вже Соломонова справа, та задумуе його вiдпитати. Ото робить вiн золотого плуга та й посилае його возити по всiм свiтi i записувати, скiлько хто буде за того плуга давати.
Повезли слути того плуга, возили та й возили, нiхто не цiнив менше тисячi червоних. Ото вже вони повертаються додому, аж здибують пастуха, пастух сидить собi та й жвакуе хлiб. От вони його насмiшки й запитали:
– Як думаеш, парубче, чи багато варт отсей плужок?
А парубок устав, подивився на того плуга та й каже:
– Гнiвайтесь не гнiвайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде нi краплi дощу, то вiн не варт i цього куска хлiба, що я доiдаю!
Записали вони i сее та й поiхали додому.
Цар iх i питае:
– А що, люди: як там цiнили мого плуга?
– Та всi добре, Богу дякувати! Їден тiлько, – кажуть, – убогий пастух не цiнив його i за кавалок хлiба, як тiлько в маю дощу не буде.
– Правду ж вiн казав, добрii люди, i то не пастух: то син мiй, Соломон… Шукайте його!
Пiшли слуги шукати – шукали, шукали та й не знайшли.
Видумуе Давид другу штуку. Видае баль i спрошуе людей з цiлого свiту. Ото й позбирались люде, посiдали за столи, страва то усе такая добiрная, тiлько б поживати, а тут не можна, бо у кожного ложка на два локтi.
Сидять гостi над тою стравою та й куняють. Вже й царевi докучило дивитися на них, i пiшов вiн на часок до царицi, аж показався Соломон:
– А чом, – каже, – люде, не iсте?
– Та як же ж тут iсти, – заговорили люди, – коли ложки такii проклятi?
– То годуйтесь, як дiти, ложками через стiл!
Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, – усi iдять. Розпитався, – йому й кажуть, що так i так було. За Соломоном, – але його поминай як звали!
То так i умер Давид, а не вiдпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство, i як став на царство, то i задумав iзмiряти небо.
Зробив собi такого круга та й став пiдiйматись до неба.
Ото вже пiднявся у самую хмару, аж святий Петро ходить у хмарi та й до нього каже:
– Стань, Соломоне, тут твоя границя! А то далi як пiдеш, то й не вернешся. Повертайся назад та дивися добре! Пiд тобою буде синее поле i чорнее пятно, не спускайся на сине, а спускайся на чорне: чорне – то земля, а сине – то море!
Спустився Соломон та й думае собi: «Не змiряв я неба, – хоч змiряю море!» І ото зробив шкляную хату, сiв у неi та й казав себе на мiрянiм ланцюгу опускати в море. Ото вже його спускають та й спускають, аж лiзе морський рак: а морськi раки такi-такi здоровi, що два чоловiка на собi потягнуть. Ото i каже вiн до Соломона:
– Соломоне, Соломоне! Не змiряеш ти моря! Двадцять лiт шукав я колись дна та й то не найшов, а тобi, Соломоне, його не видати! Повертайся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобi ланцюг перетне!
Послухав Соломон та й вийшов iз моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.
Ото i думае Соломон, як би йому утекти вiд смертi. Дочувся вiн, що десь то е на бiлiм свiтi безсмертная гора, та й став до неi доставатись.
А пiд тою горою жили черцi та монастирi будували. Ото Господь i каже тим черцям:
– Покидайте живо всю роботу та робiте грiб i домовину! До вас iде премудрий Соломон умирати!
Ото вони й роблять i грiб, i домовину, аж надходить Соломон:
– А що ви, люди, робите? – питае.
А вони i кажуть:
– Грiб на Соломона.
Почув Соломон, – крути не верти, а треба вмерти.
– А маете ж ви мiру? – питае iх.
– Нi, не маем! – кажуть черцi.
– То берiть мiру з мене: вiн такий, як я, – каже Соломон.
Взяли черцi з нього мiру, збили домовину, по домовинi припустили й грiб, а Соломон i каже:
– Ану чекайте, я змiряю домовину!
Положився в домовину…
– Ну! – каже, – до мiри!.. А впустiть в яму!
Впустили в яму.
– Тепер засипайте, – каже Соломон. – А Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон…
Як Соломон море мiряв
Премудрий Соломон хотiв змiрити море i зробив собi такий човен i казав чотирьом ковалям робити чотири роки ланцюг. Зробили вони йому той ланцюг, а вiн учепив його до того човна i прив’язав його до берега моря, i пустився iхати морем. Аж тут надпливае рак, як вхопив своiми щипцями за той ланцюг, як потис, та й перекусив. А Соломон на човнi плине та й плине щораз далi. Аж тут надпливае риба та й проковтнула той човен разом iз Соломоном.
А то було вночi, як Соломон спав у човнi. Будиться вiн вже в рибi, обзираеться та й гадае собi: що за диво! На морi все видно, чи вдень чи вночi, а тут не видно, хоч око вийми. Тодi почав мацати довкола себе i пiзнав, що вiн у рибi. Вийняв вiн ножика i почав рiзати. Як почало тую рибу дуже болiти, то вона з болю вискочила аж на берег i там загибла. Побачили люди тоту рибу на березi, прийшли та зачали ii рiзати. Як розпороли, дивляться, а з риби вилiзае чоловiк. Вони його спитали:
– А ти де тут узявся?
А вiн каже, що плив по морi та й його риба з човном проковтнула. Приймали його тi люди до себе.
– Жий, – кажуть, – межи нами.
Добре. Жив вiн там у тiм селi. А тим часом старий цiсар, його отець, не знае, що це з ним сталося, розпитуе всюди – нема нiякоi вiдомости. Тодi вiн казав зробити золотий плуг, дав його двом своiм слугам i пiслав iх у свiт, щоби ходили вiд села до села i щоби питали, кiлько той плуг варт? Раз вони прийшли до того самого села, де жив Соломон, та й питають у людей, але нiхто не знае, що би той плуг мiг бути варт. А Соломон як то почув, то перебiг iм дорогу та й став перед ними. От вони приходять просто до нього та й питають його:
– Слухайте, господарю, що той плуг може бути варт?
А вiн iм каже:
– Якби до нього з травня рясний дощ, то би щось був варт, а так то вiн нiчого не варт.
Тодi вони догадалися, що то мусить бути Соломон, i взяли його з собою, але цiсар не мiг його пiзнати. То вiн скликав велику силу людей на гостину, посадив iх за стiл, казав поставити страву, але ложки подав дуже довгi, ще й казав кожному прив’язати до руки. То вони сидять з тими ложками та й не iдять. Аж ту приходить Соломон та й каже:
– А ви для чого не iсте?
А вони кажуть:
– Бо не можемо, ади, якi ложки довгi.
А вiн iм каже:
– Ото дурнi! Оден другого годуйте!
Аж тодi цiсар пiзнав, що то його син.
Цар Соломон i жона його
Був собi вiрний i премудрий цар Соломон, та оженився на доньцi невiрного царя. Жiнка дуже не любила його й не хотiла його слухати. Бувало, Соломон йде в церкву, а жiнка його не хоче йти, але раз Соломон заставив-таки ii пiти в церкву. Тiльки вона йому й каже:
– Пiду в церкву, але як буду христиться, то не буду молиться, а як буду молиться, то не буду христиться.
Пiшли вони до церкви, але ж жiнка й не христилася, й не молилась. Прийшли додому, а жiнка й каже Соломоновi:
– Ходiм же тепер в нашу церкву.
– Добре, – каже Соломон, – але ж я буду стояти так, як ти стояла в нашiй церквi, й не буду кланятися.
Але ж хитра жiнка: ще наперед приказала зробити так дверi, щоб спускались зверху вниз. Прийшли вони до невiрноi церкви, цариця прийшла вперед, а Соломон тiльки що на порiг, – а дверi його по потилицi буц! Ну, думае, перехитрила бiсова вiра! Я ж тобi доiду кiнця, й пiшов додому.
Раз його жiнка зговорилась з одним невiрним царевичем втекти вiд Соломона й змовились так: жiнка приставиться мертвою, i як поховають ii, то тодi царевич викопае ii, й вони втечуть. Зробили так. Царицю вбрали, положили на стiл й покликали Соломона. Прийшов Соломон, обдивився кругом жiнки й думае: нi, бiсова вiро, не обдуриш в другий раз, не вмерла ти. Взяв та розпiк залiзний прут, та як держала вона руки складенi, – так i припiк наскрiзь. Але ж вона хоч би писнула – така була завзята! Соломон нiчого не сказав. Увечерi поховали жiнку.
Тiльки що ii поховали, невiрний царевич зараз пiд’iхав до кладовища, вiдкопав ii, повiз до себе жiнку Соломонову. А Соломон на другий день прийшов до ii батька та й каже:
– Бiжiть, тату, та подивiться, чи е в трунi ваша дочка.
– Бога ти бiйся, – каже батько, – я буду ще тривожити тiло мертвоi дочки!
Але Соломон настояв на свойому. Пiшли, заглянули в яму, та тiльки руками сплеснули – труна була пуста. Думав Соломон, думав, а далi приказав зробити собi тачку й насипати туди землi. Взяв з собою вiйсько одно чорне, друге бiле, трете червоне. Звелiв вiн, щоб його везли до невiрного царевича i вкотили в ту хату, де царевич з його жiнкою п’ють чай. Взяв вiн ще з собою три сопiлки.
Привезли його до царевича i вкотили в хату. Царевич i жiнка Соломонова засмiялись та й кажуть:
– А чого тобi тут треба?
– Приiхав, – каже, – вас побачить.
– То випий же з нами хоч чаю.
– Не хочу, – каже, – вставати з своеi землi, подайте сюди.
А жiнка каже:
– Ото дурний! Отак i вiк з таким дурним скоротала, але тепер вiн в наших руках.
Дала Соломоновi чаю. Царевич пiшов й приказав зробити шибеницю на Соломона. Випили чаю, а царевич i каже:
– Йди з нами, Соломоне, на балкон.
– Нi, – каже, – з своеi землi не оступлюсь, хiба винесете мене.
Царевич приказав винести його на балкон. Сидить царевич з Соломоновою жiнкою на стiльцях, а Соломон – в тачцi. Царевич показуе на шибеницю й питае Соломона:
