скачать книгу бесплатно
Бiблiйнi казки: Казки та легенди про святих
Сборник
В книзi зiбранi легенди та казки украiнського народу на бiблiйнi сюжети: про святих та про Господа нашого Ісуса Христа i про те, як Вiн iз святим Петром по свiту ходили, як складалися псалми, як цар Соломон правив своею краiною i творив своi закони… І такi вони близькi i рiднi, тi святi люди: навчають жiнок прясти, бiдним допомагають, а злих карають. І хоча в життi так не завжди бувае, але в казках все можливо.
Бiблiйнi казки: Казки та легенди про святих
Легенди про створення свiту
Як архангел Михаiл Сатану закував
Перше не було нi неба, нi землi, була тiльки тьма i вода, змiшана з землею, так неначе кваша, а Бог лiтав Святим Духом понад водою, котора шумiла пiною. От раз Бог ходить по водi та бачить на нiй бульбашку з пiни, що ворушиться. Дихнув на неi i сказав:
– Нехай буде янгол.
І вилiз з бульбашки маленький чорненький чоловiчок з хвостом i рiжками, та тiльки без крил. Бог дав цьому створiнню iм’я Сатанаiл i двое крил i мовив до нього:
– Лiтай так, як i я.
А янгол каже:
– Не можна, Господи.
Бог йому дав ще двое крил i сказав:
– Лiтай.
– Не можна, Господи, – вiдказуе янгол.
Бог йому дав ще двое. От вiн i лiтае. Тодi Бог сотворив свiт i дав янголу меч.
На другий день Бог сотворив небо. На третiй день Бог каже до шестикрилого серафима:
– Пiрни пiд воду, вiзьми жменю землi, скажи при цьому: «Во iм’я Господне, iди, земле, зi мною», – i неси нагору до мене.
Сатанаiл пiрнув на дно, взяв звiдти жменю землi та й мiркуе собi: «Навiщо я казатиму «Во iм’я Господне»? Хiба я чимось гiрший вiд Бога?» Ось вiн i каже:
– Во iм’я мое iде земля зi мною.
Випiрнув нагору, глянув – а землi в жменi нi порошинки. Бог i каже йому:
– От бачиш – хотiв обдурити мене, не послухатися i вчинити по-своему, та не вдалося, пiрнай знову.
Сатанаiл знову пiрнув на дно, набрав у жменю землi, затиснув ii в кулак, проте все одно не сказав так, як велiв йому Бог. Упертий, як усякий чорт, вiн i цього разу сказав по-своему:
– Во iм’я мое iде земля зi мною.
Випiрнув нагору, розняв кулак, дивиться – а землi знову нема нi порошинки. Бог каже йому:
– Ти таки знову хотiв учинити по-своему i не слухаешся мене. Однак твоя затiя надармна: нiчого з того не буде. Пiрнай утрете i кажи так, як тобi наказано.
Сатанаiл пiрнув утрете, набрав у жменю землi й каже: «Во iм’я Господне», потiм раптом спохопився та й мiркуе собi: «Перше земля вислизала в мене з кулака тому, що я легко тримав, тепер я ii затисну так, що вже не вислизне». Та й знову сказав по-своему: «Во iм’я мое iде земля зi мною». Випiрнув нагору, дивиться – а землi знову нема, хоч вiн i затиснув ii обома руками. Одначе, оскiльки вiн, бравши землю, все ж пом’янув iм’я Боже, то в нього пiд нiгтями лишилося трошки землi. Бог бачить, що i втрете Сатанаiл не виконав його повелiння, i каже йому:
– Нi, видно, з тебе нiчого доброго не буде, якщо ти не мiг виконати навiть такоi дрiбницi. Нiчого робити, виколупай ту землю, яка лишилася в тебе пiд нiгтями, i давай ii сюди, – досить буде i цiеi.
Сатанаiл виколупав. Бог узяв ту землю, посипав ii по водi, – i раптом з’явився на водi гарний пагорок, а на ньому – зелень i дерева. Бог присiв iз Сатанаiлом на цьому пагорку вiдпочити. Оскiльки Бог почувався дуже втомленим, то прилiг на травi i заснув.
Тодi Сатанаiла взяли заздрощi, чому вiн не такий дужий i могутнiй, як Бог. І вирiшив вiн утопити Бога. Взяв Сатанаiл Бога на руки й хотiв кинути у воду, – i раптом бачить диво: перед тим вода була вiд нього не далi, як за крок, а тепер вiдiйшла крокiв на десять, а на ii мiсцi стала земля. Однак Сатанаiл не збентежився цим i побiг до води, щоб кинути в неi Бога. Та скiльки вiн не бiжить до неi, а вода вiд нього iде щораз далi й далi, i Сатанаiл нiяк не може добiгти до неi. Бiг вiн, бiг – i раптом опинився якимось дивом на тому ж самому мiсцi, звiдки взяв Бога на руки. Глянув вiн ненароком убiк i бачить, що вода вiд нього тут не далi, як за два кроки. Вiн давай туди бiгти, аби таки втопити Бога. І раптом знову сталося те ж саме, що й першого разу: вiн бiжить до води, а вона вiд нього вiдходить. Бiг вiн, бiг – i раптом знову опинився на колишньому мiсцi.
Поклав вiн тодi Бога на землю й мiркуе: «Земля ця тоненька, як шкаралупа: от викопаю яму, прокопаюся до самоi води, та й кину туди Бога». Копав вiн, копав, аж поки зовсiм не знемiгся, – спiтнiв увесь i викопав глибочезну яму, однак до води так i не докопався (от чому на свiтi Божому так багато землi, i от чому вона така груба: то ii чорт набiгав, бажаючи звести зi свiту Бога).
Тим часом Бог прокинувся та й каже:
– Ось бачиш тепер, який ти безсилий порiвняно зi мною – нiчого не можеш зробити зi мною, як не хотiв би ти того: земля й вода скоряються менi – тому, хто iх створив, а не тобi. А в тому, що через тебе земля стала такою великою, нема ще лиха. Я населю ii рiзними людьми i тварями, а яма, яку ти щойно викопав, знадобиться для тебе самого на пекло.
Потiм Бог став населяти землю рiзними створiннями: вiдразу ж злiпив iз землi людину, дмухнув на неi, – i вона стала ходити i розмовляти. Потiм створив усiх iнших живих тварей i звiрiв – усiх по парi, щоб вони могли плодитися. Пiсля того Бог пiшов на небо i забрав з собою Сатанаiла.
Чи довго, чи недовго жили вони на небi, тiльки Сатанаiл так вислужився перед Богом, що Бог подарував йому золоту корону на голову. Якось Боговi треба було кудись пiти на якийсь час, i Вiн залишив на небi керувати всiм Сатанаiла, наказавши йому, коли послати на землю дощ, коли вiтер, коли град, коли тепло. А тодi додав:
– Якщо тобi самому сумно буде, то ось макiтра з водою: умочиш у неi пальця, крапнеш – i з тiеi краплi зробиться такий самий, як i ти, i тодi вже не сумуватимеш, тому що буде з ким розважитись.
Промовивши це, Бог пiшов з неба. Щойно Вiн вийшов за ворота, Сатанаiл прожогом до макiтри, умочив пальця, крапнув краплю води i бачить – справдi з’явився достоту такий самий, як вiн. Тодi вiн став умочати у воду разом усi десять пальцiв i понастворював багато тисяч таких чоловiчкiв. Робив вiн iх, робив доти, доки вистачило води, коли ж викрапав усю воду, дивиться – а чоловiчкiв стiльки, що свiту Божого не видно. Тодi Сатанаiл мiркуе собi:
– Ось тепер я цар так цар, е в мене свое вiйсько, е в мене своi слуги, е в мене свое царство. Тепер я вже нiкого не боюсь i Бога на небо не пущу, а правуватиму тут сам.
І от Сатанаiл наказав своiм слугам, щоб вони ставили йому царський престол. Через якийсь час престол був готовий. Сатанаiл видряпався на престол, розсiвся, наiжачився й каже до свого вiйська, щоб воно уважно стежило, коли Бог буде летiти назад на небо, i не пустило б Його. А Бог тим часом побував там, де Йому треба було, i летить назад на небо. Раптом бачить – на небi сила-силенна маленьких чоловiчкiв, i кожне в Нього кидае – той каменем, той оцупком, той грязюкою, хто чим попало. А Сатанаiл нап’яв на голову подаровану йому Богом корону, сидить на престолi i орудуе ними, щоб заступали Богу дорогу та не пускали Його на небо. Однак Бог усе ж злетiв на небо i, дуже розгнiваний на Сатанаiла, прокляв його, взяв жезл, штовхнув ним поставлений Сатанаiловими слугами престол – i той престол разом iз Сатанаiлом i всiма його слугами звалився на землю.
Бог сказав:
– Амiнь! – i кого цей «амiнь» де застав у повiтрi, коли вiн падав на землю i не встиг ще долетiти до неi, той i лишився висiти там до Страшного суду.
І нинi, коли хтось iз людей йде або iде i зачепить головою або чимось iншим висячого у повiтрi слугу Сатанаiла, в ту ж хвилину в цю людину неодмiнно й учепиться «блуд», i вона збочить з дороги. Ось чому тi, хто проходить чи проiздить, збиваються з дороги («блудять»). Проклятий i скинутий з неба Сатанаiл звiдтодi ходить зi своiми слугами i чинить добрим людям зло. А Бог на небi замiсть Сатанаiла створив собi незлiченну кiлькiсть гарненьких хлопчикiв i назвав iх «янголами».
З-помiж усiх янголiв Вiн особливо полюбив одного i дав йому iм’я Миха. Цьому Мисi Вiн звелiв пильно стежити за Сатанаiлом i всiляко перешкоджати йому чинити людям зло. Ось i став Миха стежити за Сатанаiлом. Стежив, стежив, але успiху не досяг особливого, бо в Сатанаiла було шiсть крил, а в Михи лише двое, через що Сатанаiл постiйно втiкав од Михи. Тодi Миха заявив Боговi, що вiн нiчого не може вдiяти iз Сатанаiлом, тому що Сатанаiл, маючи шiсть крил, значно швидше лiтае i Миха не може впантрувати за ним. При цьому Миха попросив Бога, щоб Бог вiдiбрав подаровану Сатанаiловi золоту корону i вiддав би ii йому.
Бог сказав на це Мисi:
– В такому разi вирушай на землю, розшукай Сатанаiла, потоваришуй iз ним i запроси його у глибоке море купатися. Перед тим як купатиметеся, побийся об заклад, хто довше просидить пiд водою, i коли за третiм уже разом Сатанаiл пiрне, ти хутчiш виходь на берег, вiзьми Сатанаiлову корону i тiкай на небо. А я тим часом заморожу море, так що поки Сатанаiл проб’еться з-пiд криги, ти встигнеш утекти з короною.
Миха вчинив так, як звелiв йому Бог: вирушив на землю, розшукав Сатанаiла, потоваришував iз ним, i стали жити обидва разом. Якось Миха запрошуе Сатанаiла купатися i вибрав для цього найглибше море. Миха роздягся, роздягся також i Сатанаiл, зняв i корону й лишив ii на березi. Купаються. Миха й каже Сатанаiлу:
– Ану, хто довше зможе пробути пiд водою – я чи ти?
Сатанаiл каже:
– Я.
А Миха каже:
– Я.
І ну сперечатися. Сатанаiл й рече:
– Та що тут сперечатись? Спробуймо негайно: пiрнем обидва разом й побачимо, хто довше сидiтиме у водi.
Пiрнули. А Миха, тiльки-но сховав голову, як зразу ж i випiрнув i дивиться, де Сатанаiл. Вода в морi прозора, як скло. І бачить вiн – сидить Сатанаiл на самому днi. Сидiв вiн, сидiв та й став пiдiйматися вгору. Тодi Миха швидесенько спустився на дно, сiв i сидить. Сатанаiл випiрнув, дивиться, а Миха ще сидить у водi. «Кепськi справи, – таки вiн пересидiв!» – подумав Сатанаiл. А Миха випiрнув та й каже:
– А що? Хто довше сидiв у водi – га?
– Ну, давай ще раз! – каже Сатанаiл.
Пiрнули знову. Сатанаiл опустився на дно, а Миха миттю випiрнув i став дожидатися, коли Сатанаiл стане виринати, щоб тодi самому знов сховатися у воду. І знову вчинив так само, як перше: тiльки-но Сатанаiл став пiдiйматися вгору, Миха пiрнув й випiрнув потiм декiлькома хвилинами пiзнiше Сатанаiла. Сатанаiл знову каже:
– Давай ще раз спробуемо. Якщо й цього разу ти мене пересидиш, то так уже й бути, тодi вже здамся – Будь ти тодi в цьому дiлi першим.
Пiрнули. Сатанаiл знов опустився на дно, а Миха вiдразу ж випiрнув, вийшов на берег, схопив свою одежу i Сатанаiлову корону й ходу на небо. А Бог наказав тодi морозу, щоб вiн заморозив те море на цiлих три сажнi. Сатанаiл сидiв пiд водою, доки стало сили. Та ось вже не може довше сидiти. Вiн нагору… Коли це щось негаразд: крига не пускае. Вiн тодi знову на дно – та як уперся ногами, як пiдскочив, як ударив у кригу головою, то крига на всьому морi затрiскотiла. Вiн удруге зробив те ж саме, – крига трiскотить на тому мiсцi, де Сатанаiл ударив, трiскотить. Потрiскалась, однак не ламаеться. Тодi Сатанаiл утрете вдарив з такою силою, що вискочив з-пiд криги просто нагору. Дивиться – Миха вже на серединi шляху мiж небом i землею, мчить з його короною. Сатанаiл за ним навздогiн, i оскiльки в нього було шiсть крил, а в Михи всього лиш два, то вiн летiв швидше, нiж Миха, i став того наздоганяти. От Сатанаiл вже зовсiм недалеко, от-от наздожене Миху, та тут якраз на небi з’явився Бог i кинув Мисi величезний вогненний меч, мовлячи:
– Бери, захищайся!
Миха впiймав на льоту меча, а Сатанаiл уже бiля нього, хоче забрати корону. Тодi Миха змахнув мечем i вiдрубав у Сатанаiла з одного боку три крила, а сам мерщiй далi тiкати. Сатанаiл, як пiдстрелений, з вiдрубаними крилами, отак каменем й полетiв донизу й гепнувся на землю. Тодi Бог вiдокремив од iменi Сатанаiла склад «iл» i додав його до iменi янгола свого Михи, внаслiдок чого Сатанаiла стали звати просто Сатана, а Миху – Михаiл.
З цього часу Сатана зробився найлютiшим ворогом Михаiла i став вигадувати, як би захопити його i що б йому заподiяти, якiй би карi пiддати за те, що вiн його знедолив: вiдняв корону й вiдрубав крила. От Сатана викопав глибоку яму в землi й закопав у ту яму навмисне вилитий з цiею метою величезний i грубий чавунний стовп, поприроблював до стовпа кiлька ланцюгiв: для шиi, для рук, для нiг – i так мiцно все зробив, що якби кого прикути до того стовпа тими ланцюгами, то вiн би до кiнця свiту з них не вирвався. Коли Сатана скiнчив усi цi приготування, то вдягнув на себе тi ланцюги, прикував себе ними до стовпа й спробував, чи мiцно стоiть стовп. Як смикнув Сатана, то земля здригнулася, а стовп i не похитнувся. Тодi Сатана зняв iз себе ланцюги й каже:
– Коли потрапиш до моiх рук тепер, ненависний Михаiле, то не вирвешся бiльше вiд мене з цiеi в’язницi! Як би там не було, а я все-таки тебе захоплю й засаджу сюди!
Коли дивиться, проходить повз нього якийсь старенький дiдок.
– Здоровi були, паночку!
– Добридень, дiду!
– А що це ви спорудили, паночку?
– Тюрму таку, дiду.
– Яка ж це тюрма? Я щось не можу цього зрозумiти.
– Який же ти нездогадливий! Ходи-но, ставай сюди – я тебе закую, то й побачиш.
Дiдок став. Сатана надiв на нього всi тi ланцюги й позамикав. Та що дiдок був старенький i худенький, то вiн легко вивiльнив з ланцюгiв поступово то руку, то ногу, так що нiчого не виходило. Тодi Сатана сказав:
– Вилiзай лишень звiдти, дiду, ти старий i дуже худий для цiеi тюрми, а я ii спорудив для такого славного козака, як сам. Дивись, як я влiзу в кайдани, то на менi буде добре.
Сатана надiв на себе кайдани, сам iх приладнав, позамикав й питае:
– А що, дiду, добре? Га?
– Амiнь! – прорiк дiд.
Ту ж мить все залiзо злилося, скувалося докупи саме собою, й Сатана лишився в ньому вiкувати до суду Божого. А дiдом тим був нiхто iнший, як сам Бог.
Пiсля цього бачить Сатана, що йому непереливки, – в ту бiду, яку готував для iншого, вскочив сам, – скликав усiх своiх слуг i наказав iм гризти залiзо, щоб визволити його з неволi. І гризуть чорти те залiзо цiлий рiк до Святого Великодня, вже залишаеться iм зовсiм мало гризти, аби визволити свого Люцифера, iнодi бувають такi роки, що залишаеться прогризти не бiльше дюйма, та як тiльки священик проголосить у церквi на Великдень: «Христос воскрес! – в ту ж мить залiзо, яке вони гризли, стае таким само грубим, як i було, – нiби наростае. Вони знову починають його гризти, гризуть, гризуть, – лишаеться тiльки перекусити, та прийде Великдень, i воно знов удвiчi наростае. Так воно собi йшлося з року в рiк, так i нинi ведеться.
Земля
Ото як задумав Господь сотворити свiт, то i говорить до найстаршого ангела Сатанаiла:
– А що, – каже, – архангеле мiй, ходiмо творити свiт!
– То ходiмо, Боже! – каже Сатанаiл.
Ото вони й пiшли над море, а море таке темне-темне, – сказано, безодня! Ото Бог i каже до Сатанаiла:
– Бачиш, – каже, – отую безодню?
– Бачу, Боже!
– Іди ж, – каже, – у тую безодню на самее дно та достань менi жменю пiску. Гляди ж тiлько, як будеш брати, то скажи про себе: «Беру тебе, земле, на iм’я Господне».
– Добре, Боже!
Впiрнув Сатанаiл у самую безодню над самий пiсок та й заздрiсно йому стало.
– Нi, – каже, – Боже! Приточу я i свое iм’я, нехай буде разом i твое i мое.
І бере вiн той пiсок та й каже:
– Беру тебе, земле, на iм’я Господне i свое!
Сказав – сказав. Прийшлося виносити, а вода йому той пiсок так i змивае. Той так затискае жменю, але де вже Бога ошукати! Заким вигулькнув iз моря, так того пiску як не було: геть вода змила!
– Не хитри, Сатанаiле, – каже Бог, – iди знову, та не приточуй свого iм’я!
Пiшов знову Сатанаiл, але чорт чортом, – знову примовляе:
– Беру тебе, земле, на iм’я Господне i свое, – i знову пiску не стало.
Аж за третiм разом сказав уже Сатанаiл:
– Беру тебе, земле, на iм’я Господне.
І ото уже несе та й не стискае: так i несе на долонi, щоб то вода змила. Але дармо: як набрав повну руку, то так i винiс до Бога.
І узяв Господь той пiсок, ходить по морi та й розсiвае. А Сатанаiл давай облизувати руку: «Хоч трохи, – думае, – сховаю для себе, а потiм, – думае собi, – землю збудую!» Ото Господь розсiяв.
– А що, – каже, – Сатанаiл, нема бiльше?
– А нема, Боже!
– То треба благословити! – каже Господь та й благословить землю на всi штири частi.
