Консуело

скачать книгу бесплатно

Консуело
Жорж Санд

Всесвiтньо вiдомий роман «Консуело» вважаеться одним з найкращих творiв Жорж Санд (1804—1876). Його головна героiня – молода дiвчина Консуело, для якоi сенс всього життя полягае у тому, щоб спiвати. Крiм музики та спiвiв для неi нiчого не iснуе. Дiя роману вiдбуваеться в серединi XVIII сторiччя. Історичний фон, на якому розгортаються долi головних героiв, це Венецiя з ii музичним життям, Чехiя з героiчним минулим та солдафонська Прусiя. А прототипом Консуело, дiвчини з божественим голосом, послужила всесвiтньо вiдома французька спiвачка Полiна Вiардо, яка довгi роки була музою росiйського письменника І.С. Тургенева.

Жорж Санд

Консуело

«Великий майстер iдеального…»

«Панi Санд була великим майстром iдеального», – так зовсiм не схильний до пафосу скептик й iронiст Анатоль Франс сказав про автора численних романiв, новел, казок, п'ес, публiцистичних статей, iсторичних нарисiв, мемуарiв.[1 - А. Франс. Жорж Санд и идеализм в искусстве. – Собр. соч. в 8 т. – Т. 8. – М., 1960. – С. 81.]

Майстер iдеального в епоху постмодернiзму – чи потрiбний вiн? Чи е в ньому необхiднiсть? У часи вже навiть не фемiнiзму, а постфемiнiзму чи не безнадiйно застарiла письменниця, творчiсть якоi вперто пов'язують з «жiночим питанням», животрепетним два столiття тому? Чи не залишилась вона зi своiми проблемами, думками, тривогами в XIX столiттi? Та й взагалi, чи не вiдiйшов в минуле самий лiтературоцентризм, витiснений телебаченням та Інтернетом?

* * *

XIX столiття – столiття класичноi лiтератури, столiття шедеврiв i генiiв. Бальзак i Стендаль, Дiккенс i Теккерей, Гофман i Гейне, Байрон i Гюго, Пушкiн, Шевченко, Мiцкевич, Петефi та iн., але i в цьому ряду обраних не загубилось нi iм'я, нi мiсце французькоi письменницi Жорж Санд (1804—1876).

Значущiсть письменницi розумiли колеги-лiтератори – Бальзак, Гюго, Мюссе, Сент-Бев, Флобер, а це ж цвiт Францii! Але ii також знали й цiнували нiмецький поет Гайне, й угорець Петефi, й поляк Мiцкевич, й американець Вiтмен. Перед нею, називаючи ii «Іоанною д'Арк нашого часу»[2 - В. Г. Белинский. Письмо Бакунину от 7.XI. 1842 г. – ПСС, т. XII. – М., 1956. – С. 115.], схилявся Белiнський. Тургенев у гiркому листi про смерть письменницi пише: «Жорж Санд – одна з наших святих».[3 - И. С. Тургенев. Несколько слов о Жорж Санд. – Соч. в 15 т. – Т. XIII. – М., 1967. – С. 234.]

Чудовi портрети Жорж Санд створив знаменитий Етен Делакруа. Ференц Лiст, захоплюючись музикальнiстю прози Санд, мрiяв написати оперу за романом «Консуело», а Бальзак для героiнi-письменницi з чоловiчим псевдонiмом Камiл Мопен у своему романi «Беатрiса» прототипом обрав Жорж Санд. Що вже казати про Альфреда де Мюссе, у якого образ Жорж, образ втраченого кохання, пронизуе не тiльки славетний роман «Сповiдь дитини вiку», але й лiрику «Ночей» та романтичнi драми «Примхи Марiанни» та «Коханням не жартують…»

Дивна жiнка, що сколихнула XIX сторiччя! Серед розумових напрямiв двох столiть: руссоiзм i вольтер'янство, байронiзм i толстовство, марксизм i нiцшеанство – едина жiнка, чия особистiсть i творчiсть стали основою жоржсандизму, вплив якого на суспiльну думку був не меншим за байронiзм чи вольтер'янство.

* * *

Творчiсть Жорж Санд починаеться в 1830-тi й тривае 40 рокiв. За це сорокалiття змiнювались лiтературнi епохи й смаки: доба романтизму, класичний реалiзм, а в 1860-тi вже сформовано натуралiзм. Мiж; тим популярнiсть Жорж стiйко тривае. Слава знайшла ii одразу – з першим твором, романом «Індiана», який Аврора Дюпен (у замiжжi Дюдеван) пiдписала псевдонiмом Жорж Санд. За рiк до цього був, правда, ще роман «Роз i Бланш», написаний у спiвавторствi з Жюлем Сандо, якому Жорж зобов'язана хiба що вибором псевдонiму.

Раннi твори – «Індiана» (1832), «Валентина», що вийшла в тому жроцi, «Лелiя» (1839), «Жак» (1834) – спiвпадають iз часом, що одержав у французькiй iсторiографii назву «криза 1830-х». Ця пiсляреволюцiйна криза цiлком вiдповiдае тому, що Гегель назвав «iронiею iсторii». Липнева революцiя 1830 року пiдбивае риску пiд останнiми намаганнями реставрацiйного режиму Бурбонiв повернути та вдержати уклад часiв Луi Капета – це була перемога. Та одночасно революцiя привела до влади «короля-буржуа» Луi-Фiлiппа, i вiн став устами свого першого мiнiстра. Гiзо проголосив головний принцип Липневоi монархii: «Збагачуйтесь!» Перемога iз збентежуючим, неочiкуваним результатом. Черговий приклад «iронii iсторii», коли замiсть жаданих змiн вiдкритi шлюзи для небувалоi розпусти, безсоромного кар'еризму, злочинних махiнацiй з присвоенням чужих багатств. Реакцiя численноi художньоi iнтелiгенцii на пiсляреволюцiйнi «свободи» майже завжди несла на собi вiдбиток розгубленостi й глибокого розчарування. За словами лiтературного критика й письменника-романтика Сент-Бева, «епоха породжуе тупу гiркоту, безсильну огиду»[4 - Ш. Сент-Бев. Литературные портреты. – М., 1970. – С. 161.]. Цi кризовi настроi повною мiрою вiдбиваються в раннiх романах Жорж Санд.

В «Індiанi» вже закладенi проблеми, образи, мотиви, якi будуть супроводжувати творчiсть письменницi до кiнця. Безсумнiвно, ii переважно цiкавить становище жiнки в сучасному свiтi, так зване «жiноче питання». Це програмуе центральне положення в бiльшостi ii книг не героя, а героiнi, про що свiдчить сама поетика заголовкiв романiв. Разом з тим «жiноче питання» вирiшуеться у жанрi романтичного соцiального роману в такому згустку проблем, якi вилучають вузькiсть пiдходiв i виходять за межi однiеi жiночоi проблематики.

Героiнi Санд завжди надiленi романтичною винятковiстю – духовно-емоцiйною, iнтелектуальною, творчою, моральною, фiзичною. Першi героiнi, Індiана та Валентина, не iнтелектуалки. Їх винятковiсть полягае в площинi духовноi обдарованостi, духовноi краси. Саме це й провокуе неминучiсть конфлiкту особистостi з оточенням, позбавленим «внутрiшньоi шляхетностi».

В «Індiанi» конфлiкт визначений як емоцiйний протест героiнi проти сiмейного деспотизму. Полковник Дельмар, колишнiй наполеонiвський офiцер, груба та примiтивна людина, «взяв собi жiнку, як взяв би в дiм економку». Індiана ж «не любила свого чоловiка, тому що ii примушували його любити». Саме визначення трагедii шлюбу для французькоi лiтератури цього часу досить традицiйне (Стендаль, Бальзак, Мерiме), але цiкавим в романi починаючоi письменницi е психологiчне мотивування драми героiнi. Ж. Санд створюе рiзнi чоловiчi типи: Дельмар, Раймон де Рам'ер, Ральф Браун – чоловiк, спокусник, друг. Кожний з персонажiв мае свою неповторну характернiсть, але в романi цiй неповторностi даеться соцiальне й психологiчне пояснення. Дельмар, найстарший з трьох, сформувався за часiв Імперii i, за висловом лiтературознавця, е «живе, iндивiдуалiзоване втiлення наполеонiвського кодексу законiв»[5 - Н. С. Шрейдер. Из истории зарубежной литературы 1830-х – 1840-х гг. – Днепропетровск, 1968. – С. 47.]. Раймон, схильний до полiтичноi кар'ери, – творiння Реставрацii, коли «з хартiею Людовiка XVIII сталось те ж, що з Євангелiем Ісуса Христа: вона стала текстом, яким користувались краснобаi для вправ у красномовностi».[6 - Йдеться про «Конституцiйну хартiю» 1814 р., в якiй де-юре лiквiдованi становi привiлеi та розширенi громадськi права, але фактично цi права поширювались лише на забезпеченi верстви населення – Див.: История Франции. – В 3-х т. – Т. 2, М., 1973.]

Ральф, як i Індiана, надiлений романтичною винятковiстю. Нею вони «дистанцiйованi» вiд оточення, реставрацiйного середовища. Вони не французи, зростали далеко вiд Парижа, на екзотичному островi. Їх пiдкреслена позитивнiсть мае вiдтiнок руссоiстськоi «природноi людини».

Сенс в тому, що Ж. Санд в романi вiдбивае не тiльки принизливе становище жiнки в шлюбi, але й показуе драматизм адюльтеру як соцiальну проблему. Ізольованiсть жiнки вiд широкого суспiльного життя, ii пiдкоренiсть спочатку батьковi, потiм чоловiковi звужують ii горизонт, роблять короткозорою та беззахисною перед посяганнями галантного солодколюбця. Індiана тiльки в фiналi, наблизившись до межi самогубства, змогла оцiнити безкорисну мовчазну вiдданiсть Ральфа. В цьому романi драматизм подолано iдилiею: Індiана i Ральф знаходять щастя на лонi природи острова Бурбон. Але показово, що iдилiя може бути втiлена лише далеко вiд суспiльства. Єдиний, але вагомий штрих, що уточнюе iдеал Ж. Санд: героi витрачають своi кошти на те, щоб дарувати свободу чорним рабам, викуповуючи iх з неволi.

Серед раннiх творiв Ж. Санд «Індiана» здаеться найбiльш оптимiстичною. Головнi героi щасливо уникли загибелi, знайшли сенс буття, кохання й спокiй. У наступних романах концентрацiя трагiзму збiльшуеться. Розв'язкою драматичних перипетiй стане самогубство як знак безнадii та безпорадностi. Валентинi вже буде недоступною руссоiстська iдилiя, i ii романтичний бунт проти духовноi бiдностi буржуазно-аристократичного суспiльства Реставрацii закiнчиться добровiльною смертю. Самогубством завершуеться i життевий шлях Жака, який розчарувався i в суспiльному, i в особистому життi.

Найбiльш вагомим романом стала «Лелiя». Сама Жорж Санд визнавала, що вклала в цей твiр «саму себе бiльше, нiж в будь-яку книгу». Та часткова нейтралiзацiя трагiзму, яка вiдчуваеться в попереднiх романах, тут повнiстю знята. Тут вируе трагiчне свiтосприйняття. «Лелiя» – не книга, це крик скорботи», – пише Жорж Санд про свiй твiр.

Уперше в центрi роману Санд героiня, чий iнтелект здатний охопити всеосяжнi проблеми буття в найширшому розумiннi. Письменниця обирае iншу стильову стратегiю, нiж в попереднiх романах. Польський поет Юлiуш Словацький назвав «Лелiю» «байронiчною поемою в прозi». Якщо романтичнi героiнi Індiана та Валентина протиставленi середовищу все ж за своiм масштабом можуть бути порiвнянi з iншими персонажами, бодай i з моральною перевагою, то Лелiя ж принципово незрiвнянна, ii iнтелект, ii мораль, розумiння свiту набагато випередили свiй час. Це своерiдна «сповiдь дочки вiку», яка болiсно вдивляеться в сучаснiсть, в минуле й не бачить майбутнього.

Сенс життя, любов, релiгiя, доля людства, зокрема жiнки, останнi можливостi людського знання про себе i свiт – усi цi питання стають «проклятими» для скептичноi, втратившоi вiру та надiю «дочки вiку». Ствердження кiнця iсторii, вичерпаностi творчих можливостей людства, прокляття свiтовi – це нове, майже шокуюче в жiночому свiтосприйняттi, що нiколи не було i надалi не буде характерним для жоржсандiвських героiнь. Вихiд для Лелii вiдкриваеться лише в смертi.

«Жiноче питання» в романi «Лелiя» перейшло в iншу, нiж ранiше, площину. Створено образ героiнi з могутнiм iнтелектом, високою гiднiстю i, за виразом Достоевського, «гордiстю запросу», якому не вiдповiдае i не може вiдповiсти дiйснiсть. Без сумнiву, це найтрагiчнiший з творiв Ж. Санд. У 1839 роцi письменниця повернеться до свого роману i внесе корективи, якi зроблять текст бiльш оптимiстичним, та, за думкою багатьох лiтературознавцiв, це лише погiршить його.

В цiлому «Лелiя» була болючим вiдгуком на кризовi протирiччя 1830-х рокiв та внутрiшнi протирiччя самоi Жорж Санд. Надалi в ii творчостi залишаться всi питання Лелii: доля людства, його минуле й майбутне, мораль, релiгiя, мистецтво тощо, – але «комплекс Лелii» – трагiчна втрата вiри в прогрес – буде подоланий. Допоможе захоплення iдеями утопiчного соцiалiзму та й сама революцiонiзацiя французького суспiльства. Сен-Сiмон, Фур'е, особливий й переважний П'ер Леру вплинули на пошуки письменницею «iдеальноi правди». Вона не стала нi сен-сiмонiсткою, нi фур'еристкою, нi ортодоксальною послiдовницею вчення Леру, але лозунги революцii 1789 року «свобода, рiвнiсть, братство» саме вони актуалiзували для неi. В цей перiод нею написанi найзначнiшi романи: «Мопра» (1837), «Мандруючий пiдмайстер» (1840), «Орас» (1841), дилогiя «Консуело» (1842—1843) i «Графиня Рудольштадт» (1844), «Мельник iз Анжiбо» (1847).

Вiдтепер iдея безупинного морального прогресу як сенсу iсторii наповнить специфiчну трiаду «свобода, рiвнiсть, братство» унiверсальним змiстом. Нагальне в раннiй творчостi «жiноче питання» не закреслене, але розплавиться в цiй унiверсали, буде синтезоване нею.

Вiднинi ця трiада стане й перевiркою можливостей досягнення морального прогресу iсторii. Революцiя 1789 року, ворожа до привiлейованих станiв дворянства та духовенства, постане перед героем-аристократом в романi «Мопра», примусить зробити вибiр героя-монаха в романi «Спiрiдiон». Те, що обидва стануть на бiк революцii, – доказ життездатностi морального прогресу та лозунгiв «свобода, рiвнiсть, братство».

У 1840-вi роки розшириться репертуар позитивних героiв Ж. Санд. В «Мандруючому пiдмайстерi» це буде «пролетарiй-фiлософ» П'ер Югенен, шляхетний пролетарiй, обдарований живописець з народу Поль Арсен, талановита дiвчина з демократичних низiв Марта, студент Ларавiньер («Орас») i, зрозумiло, генiальна спiвачка, дитя народу, циганочка Консуело. Вони змiнили героiв з соцiальних верхiв, не поступаючись iм нi духовнiстю, нi благородством, нi талановитiстю. Ж. Санд дещо iдеалiзуе своiх героiв – i П'ера Югенена, i Поля Арсена, i Консуело, але це – частина ii фiлософii «iдеальноi правди», яку вона вiдстоювала як принципи свого мистецтва.

«Орас» i «Консуело» – найкращi романи, написанi Ж. Санд в цей перiод. Рiзнi за тематикою, обсягом, проблемами, саме цi твори найбiльше прояснюють етичнi iдеi Санд. В «Орасi» вона створюе узагальнений образ прогресивноi молодi 1830-х рокiв, об'еднуючи розмаiтiсть iндивiдуальностей. Це й художньо обдарований Поль Арсен, це Марта, акторськi здiбностi якоi допоможе реалiзувати Поль, це професiйний революцiонер Ларавiньер й сен-сiмонiстка робiтниця Еженi. В цю групу входить й герой-оповiдач, молодий лiкар. Аристократ за походженням, вiн вiдчувае свою еднiсть з цiею молоддю, серед якоi пролетарii i буржуа. Показово, що автор «Лелii» може розгледiти i побачити в кризових роках те, що протистоiть вiдчаю та зневiрi. Вiдчуваеться перегук тем, мотивiв, що були задiянi ранiше, з теперiшнiми творами. В iсторii Марти, зрадженоi Орасом, вiдлуння iсторii Нун та Раймона, Індiани та Раймона. Раймон – «герой фрази» 1820-х рокiв, мае свое продовження в «героi фрази» 1830-х Орасi тощо. Однак помiтно посилюеться соцiальнiсть проблематики.

Вперше Жорж Санд досягае такоi мiри iсторизму, вiдтворюючи багатогранний образ Парижа, передаючи атмосферу Францii, атмосферу болiсних розчарувань в Липневiй революцii, але й пошукiв iстини, пошукiв засобiв перетворення соцiальноi системи. Також уперше в романi письменницi в центрi опиниться не позитивний герой, а антигерой Орас. Цей образ органiчно вписуеться в плеяду створених французькими письменниками молодих героiв-честолюбцiв – Растiньяка, Люсьена Шардона, Жюльена Сореля, але Орас являе ще один рiзновид цього типу. Жорж Санд у своему творi немов передбачае тему Флобера: переродження романтичноi винятковостi в огидний фарс. Специфiчну цiлiснiсть Ораса, його соцiально-психологiчну сутнiсть створюе амбiвалентне поеднання романтичноi пози й зрадницькоi схiльностi. Хоч в романi й нема зображення червневого повстання 1832 року, але саме ця дата створюе те моральне поле, в якому остаточно формуеться оцiнка героiв. Закономiрно на барикадах опиняться Ларавiньер i Поль Арсен. Також закономiрно Орас покине вкритий барикадами Париж, запевнивши себе, що не зраджуе справу, яку так патетично славив. Зрадник в коханнi i в дружбi, зрадою Орас виявляе й свою громадянську нiкчемнiсть.

У 1840-вi роки особливо вiдчутна симпатiя Жорж Санд до демократичного героя. Вмiння любити, здiбнiсть до самопожертви доповнюеться ще однiею цiннiстю: труд. У художнiй свiт Санд входять трударi з народу – селянин Пасьянс («Мопра»), столяр П'ер Югенен («Мандрiвний пiдмайстер»). Генiальна спiвачка Консуело – невтомна тружениця. Аристократичне походження героя-оповiдача в романi «Орас» важливо пiдкреслити тому, що виведений вiн як фахiвець – лiкар.

Роман «Консуело» вiдноситься до найбiльш досконалих творiв Жорж Санд. Бiльший за обсягом, нiж всi попереднi романи, цей твiр мов би увiбрав мотиви, проблеми, ситуацii, якi були використанi письменницею ранiше. В «Консуело» легко розпiзнати вже звичнi риси жоржсандiвських героiнь: незалежнiсть, волелюбнiсть, внутрiшню чистоту, почуття гiдностi. Не раз в ii творчостi втiлювалась ситуацiя духовноi переваги жiнки в коханнi, зiткнення шляхетностi й пiдлостi в любовному сюжетi. Взаемовiдносини рiзних соцiальних верств, питання релiгii, таемнi органiзацii революцiйно-бунтiвного характеру тою чи iншою мiрою вже знаходили мiсце в книгах Жорж Санд. Але всi цi й багато iнших проблем будуть представленi в романi, де головним стане нове для письменницi питання: митець i мистецтво, iхня компетенцiя, iхнi можливостi й призначення. Для романтикiв ця тема традицiйна, але ж Санд, використавши немало з цього «арсеналу», в головному цiлком самостiйна.

Ще нiколи письменниця не створювала текст з таким розвиненим сюжетом, з таким багатством його лiнiй. Головною сюжетною лiнiею стане iсторiя героiнi, талановитоi спiвачки з простолюддя, показана, якщо брати до уваги другу частину дилогii, роман «Графиня Рудольштадт», майже в безмежжi простору й часу. На початку оповiдання Консуело, як шекспiрiвськiй Джульеттi, 14 рокiв i життева дорога в неi попереду. В фiналi другого роману Консуело – дружина Альберта Подебрада-Рудольштадта, мати в оточеннi дiтей – у часi без ознак, аналiзi вiчностi.

Роман «Консуело» поеднуе можливостi i прикмети рiзних жанрiв. «Роман дороги» законно вписуеться в синтез соцiально-психологiчного, iсторичного, авантюрного жанру – i не тiльки тому, що подii вiдбуваються у XVIII сторiччi. «Роман дороги» програмуе тему пiзнання життя та самопiзнання й самовиховання. «Роман художника» невiддiлимий вiд проблем народження й самореалiзацii творця. Тут багато й вiд авантюрного роману з його ризикованими пригодами. Не вiдмовляеться Ж. Санд й вiд роману нравiв з його скрупульозною конкретикою життевих обставин, ситуацiй. Але перш за все соцiальнiсть i психологiзм обумовлюють цiлiснiсть i еднiсть художньоi картини. Потужна лiрична стихiя супроводжуе оповiдання про талановиту дiвчину з народу, багатоаспектно вiдображену: в коханнi, у творчiй самореалiзацii, спiлкуваннi з сильними свiту цього, з обездоленими. Консуело для автора – iдеал митця, бо обдарованiсть в неi невiд'емна вiд шляхетноi демократичностi, вiдданостi мистецтву, гуманностi.

Другий головний герой дилогii Альберт Рудольштадт iдейно пов'язаний з великим i трагiчним минулим Чехii – Гуситськими вiйнами, з iсторичними постатями Яна Гуса i Яна Жижки.

В другiй частинi дилогii Альберт буде пов'язаний з таемним «Товариством невидимих», члени якого борються за соцiальне перебудування суспiльства, спираючись на iдеi Гуса, Жижки, таборитiв. Ця iдеологiя синонiмiчна лозунгам французькоi революцii: «свобода, рiвнiсть, братство».

Рiзнi за стилем романи дилогii единi в ствердженнi цих iдей.

Подii 1848 року позбавили Жорж Санд iлюзiй скорого втiлення лозунгiв у життя. Утопiчний соцiалiзм пiсля революцii залишився химерою.

В повiстi «Маленька Фадетта» Ж. Санд передасть свое вiдчуття через дiалоги двох друзiв:

«– А проте природа не змiнилась. Нiч, як завжди, чиста; зiрки блищать, як завжди; дикий чебрець пахне, як завжди.

– Але люди стали гiршими, i ми теж. Добрi стали слабкими, слабкi малодушними, скептики – розпутними, егоiсти – жорстокими.

– А ми, ким ми були i ким стали?

– Ми були сумними, а стали нещасними».

Жорж Санд не зреклась своiх iдеалiв, але iлюзii про братерство буржуа й пролетарiiв пiсля розстрiлу керiвництвом робiтникiв в червнi 1848 року були вбитi.

В 1850—1870 роки вона вже не напише романiв, рiвних за художньою цiннiстю «Індiанi», «Орасу», «Консуело».

Будуть виходити ii лiтературно-критичнi статтi, «сiльськi» повiстi, в яких з великою симпатiею вона створюе образи селян-трудiвникiв. Подiбно до Гюго, автора циклу «Мистецтво бути дiдусем», вона теж явить «мистецтво бути бабусею», написавши чудовi добрi казки.

Творча спадщина Жорж Санд у повному обсязi ще не опанована. Можливо, скоро з'явиться дослiдник, який зможе продемонструвати все багатство ii творiв. Але спочатку слово за читачем.

Л. А. Мироненко

Консуело

Роздiл 1

– Так, так, панi, можете хитати головою скiльки вам завгодно: найрозсудливiша, найкраща серед вас – це… Але я не назву ii, тому що вона едина у всьому моему класi скромниця, i я боюся, що варто менi назвати ii iм'я, як вона вiдразу ж утратить цю рiдкiсну чесноту, якоi я бажаю й вам.

– In nomine Patris, et Filii, et Spiritu Sancto[7 - Во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа (лат.).], – проспiвала Констанца iз зухвалим виглядом.

– Amen[8 - Амiнь (лат.).], – хором пiдхопили всi iншi дiвчатка.

– Кепський злюка, – сказала Клоринда, мило надувши губки й злегка вдаряючи ручкою вiяла по кощавих, зморшкуватих пальцях учителя спiву, немов заснулих на нiмiй клавiатурi органа.

– Це ви не за адресою! – мовив старий професор iз глибоко незворушним виглядом людини, що протягом сорока рокiв по шiсть годин на день пiддавалася зухвалим i пустотливим нападкам кiлькох поколiнь юних осiб жiночоi статi. – І все-таки, – додав вiн, ховаючи окуляри у футляр, а табакерку до кишенi й не пiдводячи очей на роздратований i глузливий вулик, – ця розумна, ця лагiдна, ця старанна, ця уважна, ця добра дiвчинка – не ви, синьйоро Клориндо, не ви, синьйоро Констанцо, i не ви, синьйоро Джульетто, i, вже звичайно, не Розiна, i ще того менш Мiкела…

– Виходить, це я!

– Нi, я!

– Зовсiм нi, я!

– Я!

– Я! – закричало разом iз пiвсотнi блондинок i брюнеток, хто приемним, хто рiзким голосом, немов зграя галасливих чайок, що кинулися на злощасну мушлю, викинуту на берег хвилею, що вiдринула.

Ця мушля, тобто маестро (i я наполягаю, що нiяка метафора не пiдiйшла б бiльшою мiрою до його незграбних рухiв, очей iз перламутровим вiдливом, вилиць, поцяткованих червоними прожилками, а особливо – до тисячi сивих, твердих i гострих завиткiв його професорськоi перуки), – маестро, повторюю я, змушений тричi опускатися на лаву, з якоi вiн пiдводився, збираючись пiти, але, спокiйний i безпристрасний, як мушля, заколисана й скам'янiла серед бур, довго не пiддавався проханням сказати, яка саме з його учениць заслуговуе похвал, на якi вiн – завжди такий скупий – щойно так розщедрився. Нарештi, мовби з жалем поступаючись проханням, викликаним його ж хитрiстю, вiн узяв свою професорську тростину, якою зазвичай вiдбивав такт, i з ii допомогою подiлив цю недисциплiновану череду на двi шеренги; потiм, просуваючись iз поважним виглядом мiж подвiйним рядом легковажних голiвок, зупинився в глибинi хорiв, де мiстився орган, проти маленькоi фiгурки, що примостилася на сходинцi. Сидячи навпочiпки, обпершись лiктями на колiна, заткнувши пальцями вуха, щоб не вiдволiкатися шумом, вона, скорчившись i зiгнувшись, як мавпочка, розучувала пiвголосом урок, щоб нiкому не заважати: а вiн, урочистий i радiсний, стояв, випроставшись i простягнувши руку, немов Парiс, що присуджуе яблуко, але не найкрасивiшiй, а найрозумнiшiй.[9 - …немов Парiс, що присуджуе яблуко… – Троянський царевич Парiс мусив вирiшити, кому iз трьох богинь – Герi, Афiнi чи Афродiтi – вiддати яблуко з написом «найпрекраснiшiй». Парiс оддав його Афродiтi.]

– Консуело? Іспанка? – закричали в один голос юнi хористки в якнайбiльшому здивуваннi. Потiм пролунав загальний гомеричний регiт, що викликав рум'янець обурення та гнiву на величному чолi професора.

Маленька Консуело, заткнувши вуха, нiчого не чула з того, що говорилось, очi ii неуважливо блукали, нi на чому не зупиняючись; вона була так занурена в розучування нот, що протягом кiлькох хвилин не звертала анi найменшоi уваги на весь цей гомiн. Помiтивши нарештi, що вона е предметом загальноi уваги, дiвчинка вiдняла руки вiд вух, поклала iх на колiна й упустила на пiдлогу зошит. Спочатку, немов скам'янiвши вiд здивування, не сконфужена, а скорiше трохи перелякана, вона продовжувала сидiти, але потiм пiдвелася, щоб подивитися, чи немае за нею якого-небудь дивовижного предмета або смiшноi фiгури, що викликали таку гучну веселiсть.

– Консуело, – сказав професор, взявши ii за руку без подальших пояснень, – iди сюди, моя гарна, i проспiвай менi «Salve, Regina»[10 - «Salve, Regina» – твiр для голосу, скрипкового квартету та органу. Написано на слова католицького гiмну на честь Дiви Марii.] Перголезе[11 - …Перголезе (Перголезi) Джованнi Баттiста (1710—1736) – видатний композитор неаполiтанськоi оперноi школи, один iз авторiв опери-буфу («Служниця-панi», 1733). Із творiв церковноi музики, написаних Перголезе, найбiльш вiдомий «Stabat mater».], яку ти розучуеш два тижнi, а Клоринда зубрить цiлий рiк.

Консуело, нiчого не вiдповiдаючи, не виявляючи нi страху, нi гордостi, нi знiяковiлостi, пiшла слiдом за професором, що знову всiвся за орган i з трiумфуючим виглядом дав тон своiй юнiй ученицi. Консуело заспiвала просто, невимушено, i пiд високими церковними зводами зазвучав такий чистий, прекрасний голос, який нiколи ще тут не звучав. Вона проспiвала «Salve, Regina», причому пам'ять ii жодного разу не пiдвела, вона не взяла жодноi ноти, що не пролунала б чисто й повно, не була б вчасно обiрвана або витримана саме стiльки, скiльки було потрiбно. Слухняно й точно дотримуючись настанов маестро й ретельно виконуючи його розумнi та яснi поради, вона при всiй своiй дитячiй недосвiдченостi й безтурботностi досягла того, чого не могли б дати й викiнченому спiваковi школа, навичка й натхнення: вона проспiвала бездоганно.

– Добре, дочко моя, – сказав старий маестро, завжди стриманий у своiх похвалах. – Ти розучила цю рiч сумлiнно й проспiвала ii з розумiнням. До наступного разу ти повториш кантату Скарлаттi[12 - … Скарлаттi Алессандро (1659—1725) – один iз основоположникiв неаполiтанськоi школи, який створив зразки серйозноi опери (опери-серiа). Писав також ораторii, меси, кантати.], вже пройдену нами.

– Si, signor professore[13 - Добре, синьйоре професоре (лат.).], – вiдповiла Консуело. – А тепер менi можна пiти?

– Так, дитя мое. Дiвицi, урок закiнчено!

Консуело склала в кошичок своi зошити, олiвцi й маленьке вiяло iз чорного паперу – нерозлучну iграшку кожноi iспанки й венецiанки, – яким вона майже нiколи не користувалася, хоча завжди мала при собi. Потiм вона шмигнула за органнi труби, втекла з легкiстю мишки внутрiшнiми сходами, що вели до церкви, на мить схилила колiна, проходячи повз головний вiвтар, i при виходi зiштовхнулася бiля кропильницi з гарним молодим синьйором, який, усмiхаючись, подав iй кропило. Окропивши чоло й дивлячись незнайомцевi просто в обличчя зi смiливiстю дiвчинки, яка ще не вважае й не почувае себе жiнкою, вона одночасно й перехрестилася й подякувала йому, i це вийшло так кумедно, що юнак розреготався. Розсмiялася й сама Консуело, але раптом, начебто згадавши, що ii хтось чекае, вона пустилася бiгцем, як оком змигнути вискочила за дверi й утекла сходами на вулицю.

Тим часом професор знову сховав окуляри до широкоi кишенi жилета й звернувся до учениць, якi притихли.

– Сором вам, красунi! – сказав вiн. – Ця дiвчинка – а вона наймолодша з вас i прийшла в мiй клас останньою – тiльки одна й може правильно проспiвати соло, та й у хорi, хоч яку б какофонiю ви розводили навколо неi, я неухильно чую ii голос, чистий i вiрний, як нота клавесина. І це тому, що в неi е ретельнiсть, терпiння й те, чого немае й не буде нi в кого з вас: у неi е розумiння.

– Не мiг не випалити свого улюбленого слiвця, – крикнула Клоринда, тiльки-но маестро пiшов. – Пiд час уроку вiн повторив його тiльки тридцять дев'ять разiв i, напевно, занедужав би, якби не дiйшов до сорокового.

– Чому тут дивуватися, якщо ця Консуело робить успiхи? – сказала Джульетта. – Вона така бiдна, що тiльки й думае, як би скорiше навчитися чому-небудь i почати заробляти на хлiб.

– Менi говорили, що ii мати циганка, – додала Мiкелiна, – i що дiвчинка спiвала на вулицях i на дорогах, перед тим як потрапити сюди. Не можна заперечувати, що в неi прекрасний голос, але в бiдолахи немае й тiнi розуму! Вона зубрить усе, рабськи дотримуючись вказiвок професора, а все iнше довершують ii здоровi легенi.

– Нехай у неi будуть найкращi легенi й надзвичайний розум на додачу, – сказала красуня Клоринда, – я вiдмовилася б вiд усiх цих переваг, якби менi довелося помiнятися з нею зовнiшнiстю.

– Ви втратили б не так уже й багато, – заперечила Констанца, не особливо прагнучи визнавати красу Клоринди.

– Вона зовсiм негарна собою, – додала ще одна. – Жовта, як великодня свiчка, а очi великi, але зовсiм невиразнi. До того ж завжди так погано одягнена! Нi, безперечно: вона погануля.

– Бiдолаха! Яка вона нещасна! Нi грошей, нi краси!

Так дiвчата закiнчили свiй «панегiрик» на честь Консуело й, пожалiвши ii, вiддячили собi за те, що захоплювалися нею, коли вона спiвала.

Роздiл 2

Це вiдбувалось у Венецii близько ста рокiв тому, в церквi Мендiкантi[14 - Мендiкантi («жебрущi») – чернечi ордени (францисканцi, домiнiканцi, кармелiти та iн.), члени яких зобов'язувалися жити милостинею.], де знаменитий маестро Порпора[15 - Порпора Нiкколо (1686—1766) – композитор, капельмейстер i видатний вокальний педагог. Працював у Неаполi, Венецii, Вiднi, Дрезденi, Лондонi. У «Консуело» вiдображено епiзоди бiографii композитора, якi вiдносяться до 1740—1750-х pp.: викладання музики у Венецii, потому перебування у Вiднi та знайомство з юним Гайдном. У романi йдеться, за словами Жорж Санд, про смугу життя Порпори, майже невiдому його бiографам.] щойно закiнчив першу репетицiю своеi музики до великоi вечернi, якою вiн мав диригувати наступноi недiлi, у день Успiння. Молодi хористки, яких вiн так суворо пробрав, були вихованками однiеi з тих шкiл[16 - …однiеi з тих шкiл… – В Італii першi музичнi школи вiдкрилися при духовно-добродiйних установах i являли собою сирiтськi будинки; iталiйське слово «conservatorio» спершу означало «притулок», «притулок для бiдних». У Венецii музичнi училища вiдкривалися при лiкарнях i називалися «ospedale». Так у XVI ст. з'явилися Ospedale del Mendicanti, Ospedale degli Incurabili, Ospedale della Pietа.], де дiвчат навчали за казенний кошт, а потiм давали посiбник «для замiжжя або для переходу в монастир», як сказав Жан-Жак Руссо[17 - …як сказав Жан-Жак Руссо… – У Францii Руссо був вiдомий не лише як письменник, але i як композитор та теоретик музики. Руссо жив у Венецii в 1743—1744 pp. i описав своi враження про мiсто в 7-й (а не в 8-й) книзi «Сповiдi». Цi сторiнки Руссо Жорж Санд згадуе i в iнших творах («Роза i Бланш», «Ускок»).], що захоплювався iхнiми чудовими голосами незадовго до описуваного часу й у цiй самiй церквi. Ти добре пам'ятаеш, читачу, всi цi подробицi й чарiвний епiзод, розказаний ним самим iз цього приводу у восьмiй книзi його «Сповiдi».

Я не повторюватиму тут цi чарiвнi сторiнки, пiсля яких ти, звичайно, не побажав би знову взятися за моi. Я вчинив би так само на твоему мiсцi, мiй друже читачу. Сподiваюсь, одначе, що в цю мить у тебе немае пiд рукою «Сповiдi», i продовжую свою оповiдь.

Не всi цi молодi дiвчата були однаково бiднi, i, безсумнiвно, незважаючи на всю пильнiсть адмiнiстрацii, до школи потрапляли iнодi й такi, що не надто вже й бiдували, але використовували можливiсть здобути за рахунок республiки артистичну освiту й непогано прилаштуватися. Тому-то деякi з них i дозволяли собi нехтувати священнi закони рiвностi, завдяки яким iм удалося прокрастись на тi самi лави, де сидiли iхнi бiднiшi сестри. Не всi вони додержувалися суворих приписiв республiки щодо iхньоi майбутньоi долi. Нерiдко траплялося, що яка-небудь iз них, скориставшись даровим вихованням, вiдмовлялася потiм вiд допомоги, прагнучи до iншоi, бiльш блискучоi кар'ери. Бачачи, що такi речi неминучi, адмiнiстрацiя допускала iнодi до навчання музики дiтей бiдних артистiв, яким бродяче життя не дозволяло залишатися надовго у Венецii. До числа таких вiдносилася й маленька Консуело, що народилася в Іспанii й потрапила звiдти в Італiю через Санкт-Петербург, Константинополь, Мексику або Архангельськ, а може, яким-небудь iншим, iще бiльш прямим шляхом, доступним лише для циган.

Однак циганкою вона була тiльки за професiею й на прiзвисько, тому що походження вона була не циганського, не iндiйського, й, у всякому разi, не еврейського. У нiй текла гарна iспанська кров, i походила вона, безсумнiвно, з мавританського роду, тому що вiдзначалася смаглявiстю й була вся перейнята спокоем, зовсiм не властивим бродячим племенам. Я аж нiяк не хочу сказати чогось поганого з приводу цих племен. Якби образ Консуело був вигаданий мною, то, цiлком можливо, я запозичив би його в народу Ізраiлю або в iще бiльш давнiх народiв, але вона належала до нащадкiв Ізмаiла[18 - …вона належала до нащадкiв Ізмаiла… – Син Авраама та його египетськоi служницi Агарi Ізмаiл вважаеться родоначальником арабiв.], вся ii iстота говорила про це. Менi не довелось ii побачити, тому що менi не виповнилось iще ста рокiв, але так стверджували, i я не можу це спростувати. У неi не було гарячковоi поривчастостi, що чергуеться iз нападами апатичноi млосностi, характерноi для циганок. Не було в неi також i вкрадливоi цiкавостi й настирливого жебрання бiдноi еврейки. Вона була спокiйна, як води лагун, i разом з тим не менш рухлива, нiж легкi гондоли, що безупинно ковзають по iхнiй поверхнi.

Позаяк росла Консуело швидко, а мати ii була надзвичайно бiдна, то вона завжди носила плаття, занадто короткi для свого вiку, що надавало цiй чотирнадцятилiтнiй дiвчинцi, що звикла ходити босонiж, особливу дику грацiю й робило ii ходу такою невимушеною, що дивитися на неi було i приемно i шкода. Чи була в неi маленька нiжка – нiхто не мiг сказати, до того погано вона була взута. Зате ii стан, затягнутий у корсаж, що був занадто тiсний i лопнув по швах, був стрункий i гнучкий, немов пальма, але без округлостi, без усякоi спокусливостi. Бiдна дiвчинка й не думала про це, вона звикла до того, що всi бiлявi, бiлi й повненькi дочки Адрiатики вiчно називали ii «мавпою», «лимоном», «чорнушкою». Їi лице, зовсiм кругле, блiде й незначне, нiкого б не вразило, якби коротке, густе, закинуте за вуха волосся й у той же час серйозний вид людини, байдужоi до всього зовнiшнього свiту, не надавали iй деякоi, щоправда, мало приемноi оригiнальностi. Непривабливi обличчя поступово втрачають здатнiсть подобатися. Людина, що мае таке обличчя, для всiх байдужа, починае ставитися байдуже до своеi зовнiшностi й цим iще бiльше вiдштовхуе вiд себе погляди. Красива стежить за собою, чепуриться, придивляеться до себе, мовби постiйно видивляеться в уявлюване дзеркало. Некрасива забувае про себе i стае недбалою. Але е два види некрасивостi: одна, страждаючи вiд загального несхвалення, заздрить i злобуе, – це i е справжня, щира некрасивiсть; iнша, наiвна, безтурботна, мириться зi своiм становищем i байдужа до враження, що вона його справляе, – така некрасивiсть, не тiшачи погляду, може привертати серця; такою саме й була некрасивiсть Консуело. Люди великодушнi, що брали в нiй участь, спочатку шкодували, що вона некрасива, потiм, немовби роздумавшись, безцеремонно гладили ii по головi, чого не зробили б стосовно красивоi, й говорили: «Зате ти, здаеться, славна дiвчинка». Консуело була задоволена й цим, хоча чудово розумiла, що така фраза значить: «Бiльше в тебе нiчого немае».

Тим часом гарний молодий синьйор, що простягнув Консуело кропило зi святою водою, продовжував стояти бiля кропильницi, поки всi ученицi одна за одною пройшли повз нього. Вiн розглядав усiх з великою увагою, i коли найкрасивiша з них, Клоринда, наблизилася до нього, вiн вирiшив подати iй святоi води й омочив пальцi, щоб мати задоволення доторкнутися до ii пальчикiв. Молода дiвчина, почервонiвши од вiдчуття вдоволеного марнославства, пiшла, кинувши йому соромливо-смiливий погляд, що аж нiяк не виражав нi гордостi, нi цнотливостi.

Тiльки-но ученицi зникли за огорожею монастиря, чемний молодий синьйор повернувся на середину церкви й, наблизившись до професора, що повiльно спускавсь iз хорiв, вигукнув:

– Присягаюся Бахусом, дорогий маестро, ви менi скажете, яка з ваших учениць щойно спiвала «Salve, Regina»!

– А навiщо вам це знати, графе Дзустiньянi? – запитав професор, виходячи разом з ним iз церкви.

– Для того, щоб вас привiтати, – вiдповiв молодик. – Я давно вже стежу не тiльки за вашими вечiрнiми церковними службами, але й за вашими заняттями з ученицями, – ви ж бо знаете, який я палкий прихильник церковноi музики. І запевняю вас, я вперше чую Перголезе в такому довершеному виконаннi, а що стосуеться голосу, то це прекраснiший за всi, якi менi довелося чути в моему життi.

– Присягаюся Богом, це так, – мовив професор iз самовдоволеною поважнiстю, насолоджуючись у той же час великою понюшкою тютюну.

– Скажiть же менi iм'я неземноi iстоти, яка привела мене в такий захват, – наполягав граф. – Ви суворi до себе, нiколи не буваете задоволенi, але треба ж зiзнатися, що свою школу ви зробили однiею з кращих в Італii: вашi хори чудовi, а солiстки дуже гарнi. Одначе музика, що ви ii даете виконувати своiм ученицям, така пiднесена, така сувора, що мало хто з них може передати всю ii красу…

– Вони не можуть передати цiеi краси, тому що не вiдчувають ii самi, – зi смутком мовив професор. – Свiжих, звучних, сильних голосiв, слава Богу, нам не бракуе, а от щодо музичних натур – на жаль, вони такi рiдкiснi, такi недосконалi…

– Ну, у всякому разi, одна у вас е, i до того ж надзвичайно обдарована, – заперечив граф. – Чудовий голос! Скiльки почуття, яке вмiння! Так назвiть же менi ii нарештi!

– Але ж правда, вона зробила вам приемнiсть? – запитав професор, уникаючи вiдповiдi.

– Вона зворушила мене, довела до слiз… І за допомогою таких простих засобiв, так натурально, що спочатку я навiть не мiг зрозумiти, в чому рiч. Але потiм, о мiй дорогий учителю, я згадав усе те, що ви так часто повторювали, викладаючи менi ваше божественне мистецтво, i вперше осягнув, наскiльки ви мали рацiю.

– А що ж таке я вам говорив? – трiумфально запитав маестро.

– Ви говорили менi, що велике, iстинне i прекрасне в мистецтвi – це простота, – вiдповiв граф.

– Я вам згадував також про блиск, вишуканiсть i витонченiсть та говорив, що нерiдко доводиться аплодувати цим якостям i захоплюватися ними.