скачать книгу бесплатно
– А що вiдповiла сестра?
– Вона вiдповiла: «Ваша правда, мати iгуменя, суща правда». Зараз же пiсля цього я побiгла до iхньоi церкви подивитися на святу Цецилiю. Їi написав великий художник, i вона така красуня!
– І вона схожа на тебе?
– Трошки.
– Чому ж ти менi нiколи про це не говорила?
– Та я якось не думала про це.
– Мила моя Консуело, так, виходить, ти красива?
– Цього я не думаю, але я вже не така погана собою, як говорили ранiше. У всякому разi, про свою потворнiсть я бiльше не чую. Щоправда, може, причина в тому, що люди не хочуть мене засмучувати тепер, коли я стала дорослою.
– Ну, Консуело, подивись-но на мене гарненько! Почати з того, що в тебе найкрасивiшi у свiтi очi.
– Зате рот занадто великий, – вставила, смiючись, Консуело, розглядаючи себе в осколок розбитого дзеркала.
– Рот не малий, але якi чудовi зуби, – продовжував Андзолето, – просто перлини! Так i сяють, коли ти смiешся.
– У такому разi, коли ми з тобою будемо у графа, ти мусиш неодмiнно розсмiшити мене.
– А волосся яке чудове, Консуело!
– Оце правда. На, подивися…
Вона витягла шпильки, i цiлий потiк чорного волосся, у якому сонце вiдбилось, як у дзеркалi, спустився до землi.
– У тебе високi груди, тонка талiя, а плечi… До чого вони гарнi! Навiщо ти ховаеш iх вiд мене, Консуело? Адже я хочу бачити тiльки те, що тобi неминуче доведеться показувати публiцi.
– Нога в мене досить маленька, – бажаючи перемiнити розмову, сказала Консуело, виставляючи свою крихiтну, чудову нiжку – нiжку справжньоi андалузки, яку майже неможливо зустрiти у Венецii.
– Ручка – теж чудова, – додав Андзолето, вперше цiлуючи iй руку, яку дотепер тiльки по-товариському потискував. – Ну, покажи менi своi руки вище!
– Ти ж iх сто разiв бачив, – заперечила вона, знiмаючи мiтенки.
– Та нi ж бо! Я нiколи ще iх не бачив, – сказав Андзолето.
Це безневинне й разом з тим небезпечне розслiдування починало дивним чином хвилювати юнака. Вiн якось одразу замовк i все дивився на дiвчину, а та пiд впливом його поглядiв з кожною хвилиною перетворювалась, роблячись усе гарнiшою й гарнiшою.
Можливо, вiн був не зовсiм слiпий i ранiше; можливо, вперше Консуело, сама того не усвiдомлюючи, скинула iз себе вираз безтурботностi, припустимий лише при бездоганнiй правильностi лiнiй. У цю мить, iще схвильована ударом, який уразив ii в саме серце, та вже знову простодушна й довiрлива, однак iще вiдчуваючи легку знiяковiлiсть, що виникала не вiд кокетства, яке прокинулося, а вiд почуття соромливостi, пережитого й зрозумiлого нею, вона прозорою бiлизною лиця й чистими, ясними очима дiйсно нагадувала святу Цецилiю з монастиря Санта-К'яра. Андзолето не в силах був одiрвати вiд неi очей. Сонце зайшло. У великiй кiмнатi з одним маленьким вiкном швидко темнiло, i в цьому напiвсвiтлi Консуело стала ще гарнiшою, – здавалося, начебто навколо неi розвiваеться подих невловимих насолод. У головi молодого Андзолето пронеслася думка вiддатися пристрастi, що пробудилася в ньому з незнаною дотепер силою, але негайно ж холодний розум узяв гору над цим поривом. Йому хотiлося своiм палким захватом схвилювати Консуело й перевiрити, чи може ii краса розбудити в ньому таку ж пристрасть, яку будили всiма визнанi красунi, що ними вiн уже володiв. Але вiн не посмiв пiддатися цiй спокусi, недостойнiй тiеi, що викликала в ньому такi думки. Хвилювання його все росло, а острах втратити це нове для нього солодке вiдчуття змушувало бажати, щоб ця мить тривала якомога довше.
Раптом Консуело, що не могла вже терпiти довше знiяковiлiсть, яка охопила ii, зробила над собою зусилля i, щоб знову повернутися до колишньоi безтурботноi веселостi, почала походжати по кiмнатi, наспiвуючи з перебiльшеною експресiею уривки з лiричноi драми й супроводжуючи спiв, немов на сценi, трагiчними жестами.
– Так це ж чудово! – захоплено вигукнув Андзолето, бачачи, що вона здатна вдаватися до сценiчних трюкiв, чого вiн у нiй нiколи не пiдозрював.
– Зовсiм не чудово! – сказала Консуело, сiдаючи. – Сподiваюся, ти це говориш жартома?
– Запевняю тебе, це було б чудово на сценi. Повiр, тут немае нiчого зайвого. Корилла луснула б вiд заздростi: це так само ефектно, як те, за що iй аплодують з таким шаленством.
– Мiй милий Андзолето, я зовсiм не хочу, щоб вона луснула вiд заздростi до такого фiглярства. І якби публiка здумала аплодувати менi тiльки тому, що я вмiю передражнювати Кориллу, то перед такою публiкою я бiльше не захотiла б i з'являтися.
– Ти, виходить, сподiваешся ii перевершити?
– Так, сподiваюся або вiдмовлюся вiд усього.
– Як же ти це зробиш?
– Поки ще не знаю…
– Спробуй.
– Нi, все це лише мрii; i поки не буде вирiшено, погана я собою чи гарна, нам нема чого будувати повiтрянi замки. Може, ми обое з тобою несповна розуму i, як висловився пан граф, Консуело дiйсно потворна.
Це останне припущення дало Андзолето сили пiти.
Роздiл 9
У цю смугу свого життя, майже невiдому його бiографам, Нiкколо Порпора, один iз кращих композиторiв Італii та найбiльший професор спiву XVIII столiття, учень Скарлаттi, вчитель спiвакiв Гассе[44 - Гассе Йоганн-Адольф (1699—1783) – один з найвидатнiших i найбiльш плiдних оперних композиторiв XVIII ст. Народився в Гамбурзi. Молодiсть провiв в Італii, де здобув музичну освiту й уславився своiми першими операми. 1731 р. Гассе разом з дружиною – спiвачкою Фаустiною Бордонi – вирушив до Дрездена i став капельмейстером придворноi iталiйськоi опери. 1763 р. переiхав до Вiдня, 1773 р. повернувся до Італii. Помер у Венецii.], Фарiнеллi[45 - Фарiнеллi (справжне iм'я – Карло Бростi, 1705—1782) – спiвак-сопранiст, який дiстав у себе на батькiвщинi прiзвисько «дитя». Спiвав в оперних театрах Італii, Вiдня, Лондона та Мадрида. Уславився не тiльки як спiвак-вiртуоз, але i як видатний актор.], Кафареллi[46 - Кафареллi (Кафарiелло; справжне iм'я – Гаетано Майорано, 1710—1783) – спiвак-сопранiст, пожинав лаври в Лондонi, Вiднi та Парижi. Портрет Кафареллi дано в другiй половинi роману, де описуеться життя героiнi у Вiднi.], Салiмбенi[47 - Салiмбенi Фелiче (бл. 1712—1751) – сопранiст, виступав в Італii, Вiднi, Берлiнi, Дрезденi.], Уберто[48 - Убертi Антонiо, прозваний Порпорiно (1696—1783) – контральтист, за походженням нiмець (справжне iм'я – Губерт), був придворним спiваком прусського короля Фрiдрiха II.] (вiдомого пiд iм'ям Порпорiно)[49 - Фарiнеллi, Кафареллi, Салiмбенi, Убертi (Ж. Санд називае останнього Уберто) – знаменитi спiваки-кастрати. Оскоплення з метою збереження дитячого голосу стало широко практикуватися в Італii з кiнця XVIII ст., пiсля нечуваного успiху кiлькох спiвакiв, яким у ранньому вiцi зробили цю операцiю. У залежностi вiд голосу вони називалися сопранiстами або контральтистами.] i спiвачок Мiнготтi[50 - Мiнготтi Реджiна (1722, за iншими даними 1728—1807) дебютувала у придворному театрi Дрездена, де суперничала з Бордонi-Гассе, виступала разом iз Фарiнеллi в Мадридi, спiвала в Лондонi.], Габрiеллi[51 - Габрiеллi Катарiна (1730—1796) виступала у Вiднi, Пармi, Петербурзi, Венецii та Мiланi.], Мольтенi[52 - Мольтенi Бенедетта Емiлiя (1722– бл. 1780) була спiвачкою Берлiнськоi опери.], – словом, родоначальник найзнаменитiшоi школи спiву свого часу, Нiкколо Порпора животiв у Венецii, у станi, близькому до вбогостi й розпачу. А тим часом колись вiн стояв на чолi консерваторii Оспедалетто в цьому самому мiстi, i то був найблискучiший перiод його життя. Саме в ту пору ним було написано й поставлено його кращi опери, кращi кантати й усi його головнi твори духовноi музики. Викликаний 1728 року до Вiдня, вiн, щоправда не без деяких зусиль, домiгся там заступництва iмператора Карла VI[53 - Карл VI (1685—1740) – австрiйський iмператор (1711—1740). Захоплювався музикою, протегував композиторiв i спiвакiв.]. Вiн користувався також прихильнiстю саксонського двору[54 - Нiкколо Порпора давав там уроки спiву й композицii принцесi Саксонськiй, пiзнiше французькiй дофiнi, матерi Людовiка XVI, Людовiка XVIII i Карла X. (Прим. автора.)], а потiм був запрошений до Лондона, де протягом дев'яти чи десяти рокiв мав честь суперничати iз самим великим Генделем, зiрка якого саме в цю пору трохи потьмянiла[55 - …до Лондона, де… мав честь суперничати iз самим великим Генделем… – Запрошення Порпори до Лондона (1733) було пов'язане з боротьбою, яку вели проти Генделя його супротивники, пiдтримуванi принцом Уельським. Опера Порпори «Арiадна» йшла одночасно з «Арiадною» Генделя i взяла гору завдяки бiльш сильному складу виконавцiв. Порпора намагався змагатися з Генделем i у створеннi ораторiй, протиставивши його «Деборi» «Давида i Вiрсавiю». До 1737 р. оперна трупа Порпори розпалась, i вiн змушений був повернутися до Венецii.]. Але зрештою генiй Генделя запанував, i Порпора, уражений у своiй гордостi та майже без грошей, повернувся до Венецii, де не без труднощiв посiв мiсце директора вже iншоi консерваторii[56 - …посiв мiсце директора вже iншоi консерваторii. – Ідеться про Ospedale della Pietа.]. Вiн написав тут iще кiлька опер i поставив iх на сценi, але це було нелегко; остання ж опера, хоча й написана у Венецii, iшла тiльки в лондонському театрi, де не мала нiякого успiху. Генiевi його було завдано жорстокого удару; слава й успiх могли б iще вiдродити його, але невдячнiсть Гассе, Фарiнеллi й Кафареллi, якi все бiльше й бiльше забували свого вчителя, остаточно розбила його серце, озлобила його, отруiла йому старiсть. Вiдомо, що вiн помер у Неаполi на вiсiмдесятому роцi життя у злиднях i горi.
У той час, коли граф Дзустiньянi, передбачаючи вiдхiд Корилли й майже бажаючи його, пiдшукував iй заступницю, Порпора переживав якраз один iз нападiв озлоблення, i його роздратування мало деяку пiдставу. Якщо у Венецii любили й виконували музику Йомеллi[57 - Иомеллi Нiкколо (1714—1774) – видатний композитор, творчiсть якого сприяла оновленню традицiйного жанру iталiйськоi серйозноi опери (опери-серiа).], Лоттi[58 - Лоттi Антонiо (бл. 1667—1740) – венецiанський композитор, писав оперну та церковну музику.], Карiссiмi[59 - Карiссiмi Джакомо (1605—1674) – композитор, капельмейстер i органiст; був вiдомий своiми ораторiями.], Гаспарiнi[60 - Гаспарiнi Франческо (1668—1727) – композитор i капельмейстер. Створив понад шiстдесят опер i велику кiлькiсть творiв церковноi музики. Викладав у Ospedale della Pietа.] й iнших чудових майстрiв, то це не заважало публiцi одночасно захоплюватися, не перебираючи, легкою музикою Кокi[61 - Коккi Джоакiно (1715—1804) – оперний спiвак. Викладав музику у Венецii та в Лондонi.], Буiнi[62 - Буiнi Джузеппе Марiя (бл. 1695—1739) – поет i композитор, представник опери-буфу, яка зароджувалася в Італii на початку XVIII столiття.], Сальваторе Аполлiнi й iнших бiльш або менш бездарних композиторiв, що лестили пересiчним людям своiм легким i вульгарним стилем. Опери Гассе не могли подобатися його вчителевi, справедливо розгнiваному на нього. Маститий i нещасний Порпора, що закрив серце й вуха для сучасноi музики, намагався задушити ii славою й авторитетом старих. Із надмiрною суворiстю вiн гудив грацiознi твори Галуппi[63 - Галуппi Бальдассаре (1706—1785) – композитор i капельмейстер, один iз найвидатнiших майстрiв опери-буфу. Значну кiлькiсть його творiв написано на лiбрето Гольдонi. Працював у багатьох мiстах Європи, в тому числi в Петербурзi, де в 1743—1748 pp. керував придворною спiвочою капелою.] й навiть оригiнальнi фантазii Кьодзетто[64 - Кьодзетто (справжне iм'я – Джованнi Кроче, бл. 1537—1609) – плодовитий венецiанський композитор, який писав мадригали, канцонети, гумористичнi пiсеньки (капричi).] – популярного у Венецii композитора. З ним можна було розмовляти лише про падре Мартiнi[65 - Мартiнi Джованнi Баттiста (1706—1784) – композитор i теоретик контрапункту, автор тритомноi «Історii музики».], про Дуранте[66 - Дуранте Франческо (1684—1755) – неаполiтанський композитор i педагог, писав переважно церковну музику.], про Монтевердi[67 - Монтевердi Клаудiо (1567—1643) – найвидатнiший iталiйський композитор XVII ст. Створив новий тип опери, що вiдзначалася емоцiйною схвильованiстю, глибиною музично-психологiчних характеристик, багатством ансамблевих i арiозних форм.], про Палестрiну; не знаю, чи був прихильним вiн навiть до Марчелло[68 - Марчелло Бенедетто (1686—1739) – композитор i поет. Писав опери, кантати, меси, ораторii; уславився написанням музики до 50-ти псалмiв, перекладених вiршами Джiроламо Асканiо Дзустiньянi. Є автором сатири «Модний театр» (бл. 1720 p.), написаноi у формi iронiчних порад оперним композиторам.] й Лео[69 - Лео Леонардо (1694—1744) – неаполiтанський оперний композитор, який виявив себе як у жанрi опери-серiа, так i в жанрi опери-буфу.]. Ось чому першi спроби графа Дзустiньянi запросити на сцену його невiдому ученицю, бiдну Консуело, якiй вiн бажав, однак, i слави й щастя, були зустрiнутi Порпорою холодно й зi смутком. Вiн був занадто досвiдченим викладачем, аби не знати цiни своiй ученицi, не знати, на що вона заслуговуе. Сама думка, що цей iстинний талант, вирощений на шедеврах старих композиторiв, буде пiддано профанацii, жахала старого. Опустивши голову, пригнiченим голосом вiн вiдповiв графу:
– Ну що ж, берiть цю незаплямовану душу, цей чистий розум, киньте його собакам, вiддайте на поживу звiрам, якщо вже така в нашi днi доля генiя.
Ця серйозна, глибока й разом з тим комiчна печаль старого музиканта пiднесла Консуело в очах графа: якщо цей суворий учитель так цiнуе ii, значить е за що.
– Це дiйсно ваша думка, шановний маестро? Справдi Консуело така незвичайна, божественна iстота?
– Ви ii почуете, – мовив Порпора з виглядом людини, що скорилася неминучому, i повторив: – Така ii доля.
Граф усе-таки зумiв розсiяти зневiру маестро, обнадiявши його обiцянкою серйозно переглянути оперний репертуар свого театру. Вiн обiцяв виключити з репертуару, як тiльки йому вдасться позбутися Корилли, поганi опери, що ставилися, за його словами, лише за ii примхою i заради ii успiху. Вiн натякнув досить спритно, що буде дуже стриманий вiдносно постановок опер Гассе, i навiть заявив, що у разi, якщо Порпора побажае створити оперу для Консуело, то день, коли учениця вкрие свого вчителя подвiйною славою, передавши його думки у вiдповiдному стилi, буде торжеством для оперноi сцени Сан-Самуеле й найщасливiшим днем у життi самого графа. Порпора, переконаний його доводами, трохи полагiднiшав i потай уже бажав, щоб дебют його ученицi, якого вiн спочатку побоювався, гадаючи, що вона могла б надати нового блиску творам його суперника, вiдбувся. Однак, оскiльки граф висловив побоювання щодо зовнiшностi Консуело, вiн навiдрiз вiдмовився дати йому можливiсть прослухати ii у вузькому колi й без пiдготовки. На всi наполягання й запитання графа вiн вiдповiдав:
– Я не стверджуватиму, що вона красуня. Дiвчина, так бiдно одягнена, природно, губиться перед таким вельможею й цiнителем мистецтва, як ви; дитя народу, вона не зустрiчала в життi нiякоi уваги i, ясна рiч, мае потребу в тiм, аби трохи зайнятися своiм туалетом i пiдготуватися. До того ж Консуело належить до числа людей, чиi обличчя дивно перетворюються пiд впливом натхнення. Треба одночасно й бачити й чути ii. Доручiть це менi; якщо вам вона не пiдiйде, я вiзьму ii до себе й знайду спосiб зробити з неi гарну черницю, яка прославить школу, де буде викладати.
Така була в дiйсностi та майбутнiсть, про яку дотепер мрiяв Порпора для Консуело.
Побачивши потiм свою ученицю, вiн оголосив, що iй доведеться спiвати в присутностi графа Дзустiньянi. Коли дiвчина наiвно висловила побоювання, що граф визнае ii некрасивою, вчитель, переконавши ii в тому, що граф сидiтиме в церквi пiд час богослужiння й не побачить ii за гратами органа, та все-таки порадив одягтися пристойнiше, тому що пiсля служби вiн вiдрекомендуе ii графовi. Хоч який був бiдний сам шляхетний старий, вiн дав iй для цiеi мети невелику суму, i Консуело, схвильована й розгублена, вперше зайнялася своею особою й нашвидкуруч пiдготувала свiй туалет. Вона вирiшила також випробувати й свiй голос i, заспiвавши, вiдчула його таким сильним, свiжим i гнучким, що кiлька разiв повторила зачарованому й також схвильованому Андзолето:
– Ах! Навiщо потрiбно спiвачцi ще щось, окрiм умiння спiвати?
Роздiл 10
Напередоднi врочистого дня Андзолето застав дверi в кiмнату своеi подруги зачиненими на засувку i, тiльки прождавши на сходах близько чвертi години, змiг нарештi ввiйти й глянути на Консуело у святковому вбраннi, яке iй хотiлося йому показати. Вона надягла гарненьке ситцеве плаття у великих квiтах, мереживну косинку й напудрила волосся. Це так змiнило ii вигляд, що Андзолето простояв у здивуваннi кiлька хвилин, не розумiючи, чи виграла вона, чи втратила вiд такого перетворення. Нерiшучiсть, яку Консуело прочитала в його очах, уразила ii, немов удар кинджала.
– Ну от! – вигукнула вона. – Я бачу, що не подобаюся тобi в цьому вбраннi. Хто зможе визнати мене хоча б терпимою, якщо навiть той, хто мене любить, не вiдчувае, дивлячись на мене, нi найменшого задоволення.
– Зажди, зажди, – заперечив Андзолето, – насамперед я уражений твоею чарiвною фiгурою в цьому довгому лiфi; до того ж мереживна косинка надае тобi такого шляхетного вигляду. Спiдниця падае широкими складками й сидить на тобi чудово… Однак менi жаль твого чорного волосся… Так, менi здаеться, що перед цим було краще. Але що поробиш! Воно гарне для плебейки, а завтра ти маеш бути синьйорою.
– А навiщо менi потрiбно бути синьйорою? Я ненавиджу цю пудру, вона знебарвлюе й старить найкрасивiших, а пiд усiма цими оборками я здаюся собi чужою. Словом, я сама собi не подобаюся й бачу, що й ти такоi ж думки. Знаеш, сьогоднi я була на репетицii, i при менi Клоринда теж примiряла нове плаття. Яка вона ошатна, смiлива, красива! (От щасливиця, на неi не потрiбно дивитися двiчi, щоб переконатися в ii красi.) Менi дуже страшно з'явитися перед графом поряд iз нею.
– Будь спокiйна, граф не тiльки бачив ii, але й чув.
– І вона спiвала погано?
– Так, як спiвае завжди.
– Ах, друже мiй, суперництво псуе душу. Ще недавно, якби Клоринда – при всьому своему марнославствi вона ж зовсiм не погана дiвчина – зазнала фiаско перед знавцем музики, я вiд усiеi душi пожалiла б ii й роздiлила з нею ii горе. А сьогоднi я ловлю себе на тому, що могла б порадiти ii провалу. Боротьба, заздрiсть, прагнення звести зi свiту одна одну… І все через кого? Через людину, яку не тiльки не любиш, але навiть не знаеш! Як це сумно, любий мiй! І менi здаеться, що я однаково боюся й успiху, й провалу. Менi здаеться, що настав край нашому з тобою щастю й що завтра, хоч який би був результат випробування, я повернуся в цю вбогу кiмнату зовсiм iншою, не тiею, що жила в нiй дотепер.
Двi великi сльози скотилися по щоках Консуело.
– Плакати тепер? Як можна! – вигукнув Андзолето. – У тебе потьмянiють очi, розпухнуть повiки! А твоi очi, Консуело… Гляди не псуй iх – вони найкрасивiше, що в тебе е.
– Або менш некрасиве, нiж усе iнше, – мовила вона, втираючи сльози. – Виявляеться, коли вiддаеш себе сценi, то не маеш права навiть плакати.
Андзолето намагався ii втiшити, але вона була сумна протягом усього дня. А ввечерi, залишившись на самотi, вона струсила пудру зi свого прекрасного, чорного як смола волосся, пригладила його, примiряла ще не старе чорне шовкове платтячко, яке зазвичай надягала щонедiлi, й, побачивши себе у дзеркалi такою, якою звикла себе бачити, заспокоiлася. Потiм, палко помолившись, почала думати про свою матiр, розчулилася й заснула у сльозах. Коли Андзолето наступного ранку зайшов за нею, щоб разом iти до церкви, вiн застав ii бiля спiнета, одягнену й причесану, як зазвичай щонедiлi, – вона репетирувала арiю, яку мала виконувати.
– Як! Іще не причесана, не одягнена! Адже незабаром iти, про що ти думаеш, Консуело?
– Друже мiй, я одягнена, причесана та спокiйна. І я хочу залишитися в такому виглядi, – сказала вона рiшучим тоном. – Усi цi ошатнi плаття зовсiм менi не личать. Мое чорне волосся тобi бiльше подобаеться, нiж напудрене. Цей лiф не заважае менi дихати. Будь ласка, не супереч: ця справа вирiшена. Я просила Бога надихнути мене, а матiнку наставити, як менi поводитися. І от Господь переконав мене бути скромною i простою. А матiнка сказала менi увi снi те, що говорила завжди: «Постарайся добре проспiвати, а все iнше в руках Божих». Я бачила, як вона взяла мое ошатне плаття, моi мережива, стрiчки й сховала iх у шафу, а мое чорне платтячко й бiлу серпанкову косинку поклала на стiлець бiля мого лiжка. Прокинувшись, я сховала свое вбрання до шафи, як зробила це вона увi снi, надягла свое чорне платтячко, косинку, i от я готова. І почуваюся куди хоробрiшою вiдтодi, як стала знову сама собою. Послухай краще мiй голос, – усе залежить од нього.
І вона виконала руладу…
– О господи! Ми пропали! – вигукнув Андзолето. – Голос твiй звучить глухо, i очi зовсiм червонi. Ти, напевно, вчора ввечерi плакала! Гарна, нема чого казати! Повторюю тобi: ми пропали! Ти просто з глузду з'iхала! Одягтися в жалобу святкового дня! Це й нещастя приносить, i робить тебе набагато гiршою, нiж ти е. Скорiше, скорiше переодягайся, а я поки що збiгаю за рум'янами. Ти блiда як мрець.
Мiж ними розгорiлася палка суперечка. Андзолето був навiть дещо грубий. Бiдолашна дiвчина знову засмутилася й розплакалася. Це ще бiльше вивело iз себе Андзолето, i суперечка була в повному розпалi, коли на годиннику пробило за чверть другу: залишалося рiвно стiльки часу, щоб, засапавшись, добiгти до церкви. Андзолето вибухнув прокльонами. Консуело, блiдiша вiд ранковоi зiрки, що дивиться у воду лагун, востанне зазирнула у свое розбите дзеркальце й рвучко кинулася в обiйми Андзолето.
– Друже мiй! – вигукнула вона. – Не свари; не проклинай мене! Краще поцiлуй мене мiцнiше, щоб розрум'янити моi побiлiлi щоки. Нехай твiй поцiлунок буде жертовним вогнем на вустах Ісайi[70 - Нехай твiй поцiлунок буде жертовним вогнем на вустах Ісайi… – До Ісайi, якому належало стати пророком, явився серафим з палаючим вугiллям у руцi i, доторкнувшись до його вуст, очистив його вiд грiха (Ісайя, VI, 6—7).]; i нехай Господь не покарае нас за те, що ми засумнiвалися в його допомозi!
Поспiшно накинувши на голову косинку, вона схопила ноти й, тягнучи за собою коханого, що розгубився, побiгла з ним до церкви Мендiкантi. Церква була вже заповнена шанувальниками прекрасноi музики Порпори. Андзолето нi живий нi мертвий пiшов до графа, який заздалегiдь умовився зустрiтися з ним тут, а Консуело пiднялася на хори. Хористки вже стояли в бойовiй готовностi, а професор чекав бiля пюпiтра. Консуело й не пiдозрювала, що з того мiсця, де сидiв граф, прекрасно видно хор i що вiн, не спускаючи очей, стежить за кожним ii рухом.
Але обличчя ii вiн iще не мiг розгледiти: прийшовши, вона вiдразу опустилася на колiна й, затуливши обличчя руками, почала гаряче молитися. «Господи, – шепотiла вона, – ти знаеш, що я прошу пiднести мене, не прагнучи при цьому принизити моiх суперниць. Ти знаеш також, що, присвячуючи себе свiту й свiтському мистецтву, я не хочу забути тебе, не хочу вести порочного життя. Тобi вiдомо, що в душi моiй немае марнославства, i я благаю пiдтримати мене, облагородити звук мого голосу й додати йому проникливiсть, коли я спiватиму хвалу тобi, лише заради того, щоб з'еднатися з тим, кого менi дозволила любити моя мати, щоб нiколи не розлучатися з ним, дати йому радiсть i щастя».
Коли пролунали першi акорди оркестру, що закликали Консуело зайняти свое мiсце, вона повiльно пiдвелася з колiн, косинка ii сповзла на плечi, – тут граф i Андзолето, сповненi нетерпiння й занепокоення, нарештi змогли побачити ii. Але що за чудесне перетворення сталось iз цiею юною дiвчиною, ще за хвилину перед тим такою блiдою, пригнiченою, втомленою, переляканою! Навколо ii високого чола, здавалося, маяло небесне сяйво; нiжна знемога була розлита по шляхетному, спокiйному й ясному обличчю. У ii безтурботному поглядi не видно було дрiбноi жадоби успiху. В усiй ii iстотi вiдчувалося щось серйозне, глибоке, таемниче, що зворушувало та вселяло повагу.
– Крiпись, дочко моя, – прошепотiв iй професор, – ти виконуватимеш твiр великого композитора в його присутностi; вiн тут i слухатиме тебе.
– Хто, Марчелло? – запитала здивована Консуело, бачачи, що професор кладе на пюпiтр псалми Марчелло.
– Так, Марчелло. А ти спiвай, як завжди, не краще й не гiрше, i все буде чудово.
Справдi, Марчелло, що у цей час доживав останнiй рiк свого життя, приiхав попрощатися з рiдною Венецiею, яку вiн тричi уславив – i як композитор, i як письменник, i як державний дiяч[71 - …тричi уславив – i як композитор, i як письменник, i як державний дiяч. – Див. прим, до стор. 56. (Марчелло).]. Вiн виявив багато уваги Порпорi, який i попросив iменитого гостя прослухати його учениць. Професор, бажаючи зробити сюрприз маститому композиторовi, поставив першим номером його чудовий псалом «І cieli immensi narrano», який Консуело виконувала досконало. Жоден твiр не мiг бiльше гармонiювати з релiгiйним екстазом, яким була сповнена в цю хвилину шляхетна душа дiвчини. Щойно Консуело пробiгла очима перший рядок цього глибокого, захоплюючого псалма, вона перенеслася в iнший свiт. Забувши про графа, про суперниць, що злобують, про самого Андзолето, вона пам'ятала тiльки про Бога та про Марчелло. У композиторi вона бачила посередника мiж собою й цими сяючими небесами, славу яких вона готувалась оспiвати. Чи мiг який-небудь сюжет бути прекраснiшим, чи могла бути пiднесенiшою iдея!
I cieli immensi narrano[72 - «І cieli immensi narrano» – цей псалом Марчелло не раз виконувала подруга Жорж Санд – знаменита спiвачка Полiна Вiардо.]
Del grande Iddio la gloria;
Il firmamento lucido,
All' universo annunzia,
Quanto sieno mirabili
Delia sua destra le opere.[73 - Безмiрнее небо глаголитьТворця-Вседержителя славу;І звiд променистий вiщаеПо всьому безмежному свiтуПро те, що великi й чудовiДесницi Господньоi справи (iтал.).]
Чарiвний рум'янець залив ii щоки, священний вогонь запалав у великих чорних очах, i пiд зводами церкви пролунав ii незрiвнянний голос, чистий, могутнiй, величний, – голос, який мiг iти лише вiд iстоти, що мае винятковий розум i велике серце. Пiсля декiлькох тактiв сльози розчулення заструменiли з очей Марчелло. Граф, не в змозi перебороти хвилювання, вигукнув:
– Присягаюся Богом, ця жiнка прекрасна! Це свята Цецилiя, свята Тереза[74 - Свята Тереза (Тереза де Сепеда-i-Аумада, 1515—1582) – iспанська письменниця, черниця. Представниця католицькоi мiстики, що проповiдувала iдею безпосереднього спiлкування людини з Богом. Зазнала переслiдувань iнквiзицii. 1622 р. була приеднана Папою Римським до святих.], свята Консуело! Це уособлення поезii, музики, вiри!
В Андзолето пiдкошувалися ноги, вiн ледве стояв, судорожно стискаючи руками грати пiдвищення, поки нарештi, задихаючись, близький до непритомностi, не опустився на стiлець, сп'янiлий iз радостi й гордостi.
Лише повага до святого мiсця стримувала численних аматорiв i юрбу, що наповнювала церкву, вiд бурхливих оплескiв, доречних у театрi. У графа не вистачило терпiння дочекатися кiнця вiдправи, i вiн пiднявся на хори, щоб висловити свiй захват Порпорi й Консуело. Ще пiд час богослужiння, поки духiвництво читало молитви, Консуело попросили пiднятися на пiдвищення, де сидiли граф i Марчелло. Композитор захотiв подякувати iй i висловити iй своi почуття. Вiн був iще такий схвильований, що ледве мiг говорити.
– Дочко моя, – почав вiн уривчастим голосом, – прийми подяку й благословення вмираючого. Ти в одну мить змусила мене забути цiлi роки смертельних мук. Коли я слухав тебе, менi здавалося, що зi мною сталося чудо й жорстокий бiль, який безперестанно роздирае мене, зник назавжди. Якщо ангели на небесах спiвають, як ти, я жадаю покинути землю, щоб утiшитися вiчною насолодою, яку я спiзнав завдяки тобi. Благословляю тебе, дитя мое! Будь щаслива в цьому свiтi, як ти цього заслуговуеш. Я чув Фаустiну[75 - Фаустiна – iмя Бордонi-Гассе (1710—1781), знаменитоi спiвачки, дружини композитора Йоганна-Адольфа Гассе. Спiвала на сценах Венецii, Неаполя, Дрездена i Лондона.], Романiну[76 - Романiна – «Римляночка» – прiзвисько спiвачки Марiанни Бульгарiнi (1688—1734).], Куццонi[77 - Куццонi Франческа (1700—1770) – видатна спiвачка, яка виступала з величезним успiхом у Лондонi – спершу в театрi, яким керував Гендель, а потiм у театрi його супротивникiв, суперничаючи з Бордонi-Гассе. Спiвала також в Австрii, Італii та Голландii. Померла в злиднях.], всiх найбiльших спiвачок свiту; вони не вартi твого мiзинця. Тобi судилося дати людям те, чого вони ще нiколи не чули, тобi судилося змусити iх вiдчути те, чого дотепер не вiдчув iще жоден смертний!
Пригнiчена, мовби знищена цiею високою похвалою, Консуело низько схилилася, наче намагаючись стати навколiшки, i, не спроможна вимовити нi слова, тiльки пiднесла до губ мертовно-блiду руку великого старця. Але, пiдводячись, вона кинула на Андзолето погляд, що, здавалося, говорив йому: «Невдячний, i ти не розгадав мене!»
Роздiл 11
Протягом решти богослужiння Консуело виявила стiльки енергii й такi природнi данi, що всi вимоги, якi мiг би ще поставити граф Дзустiньянi, виявилися задоволеними. Вона вела за собою, пiдтримувала й надихала весь хор i в мiру виконання своiх партiй виявила величезний дiапазон голосу й усю розмаiтiсть його достоiнств, а також невичерпну силу своiх легенiв, або, вiрнiше, досконалiсть свого мистецтва: адже той, хто вмiе спiвати, не знае втоми, а спiвати для Консуело було так само легко, як для iнших дихати. Їi чистий, звучний голос вирiзнявся серед сотнi голосiв ii подруг, i iй не треба було для цього кричати, як бездарним i безголосим спiвачкам. До того ж вона почувала й розумiла до найтонших вiдтiнкiв думку композитора. Словом, вона одна була й артистом, i майстром серед усього цього гурту пересiчних спiвачок iз млявим темпераментом, хоча й зi свiжими голосами. Природно, не хвастаючись цим, вона панувала, i, поки тривав спiв, усiм, хто спiвав, здавалося, що iнакше й бути не може. Але коли хор змовк, тi самi хористки, якi пiд час виконання поглядом благали Консуело про допомогу, тепер у глибинi душi були сердитi на неi за це й усi похвали на адресу школи Порпори приписували собi. Всi цi похвали Порпора вислуховував мовчки, всмiхаючись, але при цьому вiн дивився на Консуело, й Андзолето чудово розумiв, що говорить його погляд.
По закiнченнi богослужiння граф в однiй iз приймалень монастиря запропонував хористкам пишне частування. Грати роздiляли два великi столи, поставленi у формi пiвмiсяця один проти одного: просвiт, розрахований на розмiр величезного пирога, був залишений посерединi грат для того, щоб передавати страви, якi граф сам люб'язно пропонував старшим черницям i вихованкам. Одягненi послушницями, останнi приходили по дванадцятеро зразу й по черзi всiдалися на вiльнi мiсця в глибинi зали. Ігуменя сидiла бiля самих грат, праворуч од графа, що сидiв у зовнiшнiй частинi зали, а лiворуч од нього було вiльне мiсце. Далi сидiли Марчелло, Порпора, парафiяльний священик, старшi священики, що брали участь у церковнiй вiдправi, трохи аристократiв – аматорiв музики, свiтськi попечителi школи, i, нарештi, красень Андзолето у своему парадному чорному костюмi, при шпазi. Зазвичай за таких обставин молодi спiвачки бували дуже жвавi: iх приводили у приемний i збуджений стан смачнi страви, товариство чоловiкiв, бажання подобатися або хоча б бути помiченими, i вони весело базiкали навперебiй. Але цього разу учта проходила невесело й якось натягнуто. Задум графа перестав бути таемницею (хiба е секрет, що якимось чином не просочиться крiзь щiлини монастирських стiн?), i от кожна з молодих дiвчат у глибинi душi мрiяла, що саме ii Порпора запропонуе графовi замiсть Корилли. Сам професор хитро пiдтримував у деяких з них цю iлюзiю: в одних – аби змусити iх краще спiвати в присутностi Марчелло, в iнших – щоб неминучим розчаруванням помститись iм за все те, що вiн перетерпiв од них на своiх уроках. Так чи iнакше, прихожа учениця школи Клоринда вичепурилася цього дня геть-чисто, збираючись сидiти поруч iз графом. Якою ж була ii лють, коли вона побачила, що ця старчиха Консуело у своему чорному платтячку, ця погануля, вiдтепер визнана кращою спiвачкою школи та единою ii окрасою, сiдае з незворушним виглядом за стiл мiж графом i Марчелло! Злiсть спотворила ii лице, вона стала такою некрасивою, якою нiколи не була Консуело й якою стала б сама Венера пiд впливом настiльки ницих i злiсних почуттiв. Андзолето, трiумфуючи перемогу, бачив, що вiдбуваеться в душi Клоринди; вiн пiдсiв до неi й розсипався у вульгарних комплiментах, якi та мала дурiсть прийняти за чисту монету. Це незабаром ii втiшило: вона уявила, що, заполонивши увагу нареченого Консуело, може помститись iй, i пустила в хiд усi своi чари. Та вона була занадто обмеженою, а Андзолето занадто хитрим, i ця нерiвна боротьба неминуче мала б поставити ii в смiшне становище.
Тим часом граф, розмовляючи з Консуело, все бiльше й бiльше дивувався, бачачи, що такт, здоровий глузд i чарiвнiсть, якi виявляе вона в розмовi, не менш значнi, нiж талант i вмiння, виявленi в церквi. За цiлковитоi вiдсутностi кокетства в нiй було стiльки щиростi, веселостi, доброти, довiрливостi, що при першому ж знайомствi вона вселяла непереборну симпатiю. Пiсля вечерi граф запросив Консуело проiхатися разом з ним i його друзями в гондолi, подихати вечiрнiм повiтрям. Марчелло не мiг через хворобу брати участь у цiй прогулянцi, але Порпора, граф Барберiго й кiлька iнших аристократiв iз задоволенням прийняли пропозицiю графа. Андзолето був також допущений. Консуело iз знiяковiлiстю подумала про те, що iй доведеться бути самiй в такому великому чоловiчому товариствi, i тихенько попросила графа запросити також i Клоринду.
Дзустiньянi, який не розумiв причини залицяння Андзолето до бiдолашноi красунi, був навiть задоволений, що той пiд час прогулянки буде бiльше зайнятий нею, нiж своею нареченою. Доблесний граф, завдяки своему легкодумству, гарнiй зовнiшностi, багатству, власному театру, а також легким вдачам свого народу й свого столiття, був надiлений чималою зарозумiлiстю. Збуджений випитим грецьким вином i музикою, прагнучи помститися якнайскорiше пiдступнiй Кориллi, граф, вважаючи це цiлком природним, одразу почав упадати коло Консуело. Всiвшись поруч iз нею й улаштувавши так, що iнша юна пара опинилася на протилежному кiнцi гондоли, вiн досить виразно впився поглядом у свою нову жертву. Але простодушна Консуело нiчого не зрозумiла. Їй, такiй чистiй i чеснiй, навiть на думку спасти не могло, щоб покровитель ii друга був здатний на таку ницiсть. До того ж через свою звичайну скромнiсть, яку не змiг похитнути навiть блискучий нинiшнiй успiх, Консуело не допускала й гадки про бажання графа поупадати коло неi. Вона так само продовжувала ставитися шанобливо до знатного вельможi, покровителя ii й Андзолето, i простодушно, по-дитячому насолоджувалася приемною прогулянкою.
Їi спокiй i довiрливiсть настiльки вразили графа, що вiн не знав, вiднести iх до веселоi невимушеностi жiнки, що не помишляе про опiр, чи до нашноi дуростi зовсiм незайманоi iстоти. В Італii дiвчина у вiсiмнадцять рокiв досить освiчена, – я хочу сказати, була освiчена, особливо сто рокiв тому, та ще маючи такого друга, як Андзолето. Здавалося б, усе сприяло сподiванням графа. А тим часом щоразу, коли вiн брав Консуело за руку або збирався обiйняти ii, його втримувала незбагненна знiяковiлiсть, вiн вiдчував непевнiсть, ледве не шанобливiсть, якоi не мiг усвiдомити.
Барберiго також вважав, що Консуело надзвичайно приваблива своею простотою, i охоче розраховував би на неi так само, як i граф, але вважав неделiкатним iти всупереч намiрам свого друга. «По заслугах i честь, – думав вiн, бачачи, як блукають у солодкому захватi погляди графа. – Ще надiйде й моя черга». Поки ж, не маючи звичаю милуватися зiрками пiд час прогулянок iз жiнками, молодий Барберiго задав собi запитання, на якiй пiдставi цей нiкчемний хлопчисько Андзолето захопив собi бiляву Клоринду, i, пiдiйшовши до неi, дав зрозумiти юному теноровi, що було б бiльш доречно, якби замiсть залицяння вiн узявся за весла. Андзолето, незважаючи на свою надзвичайну проникливiсть, був усе-таки недостатньо добре вихований, аби розумiти з пiвслова. До того ж вiн узагалi тримав себе з аристократами iз зарозумiлiстю, яка переходила у нахабство. Вiн ненавидiв iх усiм серцем, а його поступливiсть стосовно них була тiльки хитрiстю, за якою ховалося найглибше презирство. Барберiго, зрозумiвши, що теноровi хочеться його позлити, задумав жорстоко помститися йому.
– Подивiться, яким успiхом користуеться ваша подруга Консуело, – голосно звернувся вiн до Клоринди. – До чого вона дiйде сьогоднi? Їй недостатньо фурору, що вона вчинила своiм спiвом у всьому мiстi, – вона ще пускае бiсики нашому бiдолашному графу. Якщо вiн iще й не втратив остаточно голови, то, вже напевно, втратить, i тодi лихо синьйорi Кориллi.
– О, цього можна не боятися! – лукаво заперечила Клоринда. – Консуело закохана ось у цього самого Андзолето, вона його наречена. Вони палають одне до одного пристрастю бозна-скiльки рокiв.
– Багато рокiв любовi можуть бути забутi в одну мить, – заперечив Барберiго, – особливо коли очi Дзустiньянi метають своi смертоноснi стрiли. Хiба ви цього не бачите, прекрасна Клориндо?
Андзолето несила було довго терпiти такi глузи. Тисячi змiй уже починали ворушитися в його серцi. Дотепер така пiдозра не спадала йому на думку: нi про що не думаючи, вiн насолоджувався перемогою своеi подруги, i якщо протягом двох годин вiн i бавився жартами над нещасною жертвою сьогоднiшнього захоплюючого дня, то робив це лише для того, щоб якось упоратися зi своiм захватом i вдовольнити марнославство. Перекинувшись iз Барберiго кiлькома жартами, Андзолето зробив вигляд, що зацiкавився диспутом про музику, який розгорiвся в цей час на серединi човна мiж Порпорою та iншими гiстьми графа, i, поступово вiддаляючись вiд того мiсця, за яке йому вже не хотiлося бiльше змагатися, вiн прослизнув, користуючись темнотою, на нiс гондоли. Тут Андзолето вiдразу помiтив, що його поява не припала до смаку графовi: той вiдповiв холодно й навiть сухо на кiлька беззмiстовних запитань юнака й порадив йому пiти послухати глибокодумнi мiркування великого Порпори про контрапункт.
– Великий Порпора не мiй учитель, – зауважив Андзолето жартiвливим тоном, намагаючись приховати закипiлу в ньому лють, – вiн учитель Консуело, i якщо вашiй ясновельможностi завгодно, щоб моя бiдна Консуело не брала нiяких iнших урокiв, як тiльки у свого старого професора… – ласкаво й вкрадливо продовжував юнак, нагинаючись до графа.
– Наймилiший Дзото, – перебив його граф теж ласкаво, але з превеликим лукавством, – менi треба щось вам сказати на вухо. – І, нагнувшись до нього, промовив: – Ваша наречена, одержавши, мабуть, од вас уроки чесноти, невразлива, але, якби я здумав дати iй уроки iншого роду, думаю, що я мав би право зайнятися цим протягом хоча б одного вечора…
Андзолето похолов iз голови до нiг.
– Ваша наймилостивiша ясновельможнiсть, можливо, не вiдмовить висловитися яснiше, – задихаючись, промовив вiн.
– Це можна зробити двома словами, ласкавий друже: «гондола за гондолу», – вiдрiзав граф.
Андзолето так i завмер вiд жаху, зрозумiвши, що графовi вiдома його прогулянка наодинцi з Кориллою. Шалена й зухвала жiнка похвасталася цим пiд час своеi останньоi жорстокоi сварки iз Дзустiньянi. Марно винуватий намагався прибрати здивованого вигляду.
– Ідiть же й послухайте, що говорить Порпора про основи неаполiтанськоi школи[78 - …що говорить Порпора про основи неаполiтанськоi школи! – Маеться на увазi найбiльша композиторська та вокально-виконавська школа кiнця XVII—XVIII ст. Найвидатнiщi ii представники – Скарлаттi, Дуранте, Порпора, Лео, Вiнчi, Йомеллi, Перголезе, Чiмароза. Одним iз провiдних оперних жанрiв неаполiтанськоi школи, поширених також за межами Італii, була опера-серiа. Сюжети опер запозичувалися з античноi iсторii та мiфологii, особлива увага зверталася на красу мелодii. Неаполiтанська школа сприяла значному пiднесенню мистецтва сольного спiву, поклавши початок епосi бельканто. Одначе захоплення вiртуознiстю на шкоду музично-драматичному змiсту поступово призвело до кризи опери-серiа. Реакцiею на далеку вiд дiйсностi героiку опери-серiа стало виникнення в тому ж Неаполi опери-буфу.]! – незворушно промовив граф. – Потiм розповiсте менi, це дуже мене цiкавить…
