скачать книгу бесплатно
– І вона нiколи не спiвае привселюдно? Невже професор не змушуе ii виступати на своiх великих вечернях?
– Ранiше професор охоче слухав ii спiв у церквi, але вiдтодi як заздрiснi й мстивi ученицi пригрозили вигнати ii з хорiв, якщо тiльки вона з'явиться серед них…
– Так, виходить, це дiвчина поганоi поведiнки?
– О Боже милостивий! Вона чиста, як дверi раю, ваша ясновельможносте. Але вона бiдна й низького походження… як i я, ваша ясновельможносте, якого, одначе, ви милостиво наближаете до себе. А цi злi вiдьми загрожували професоровi поскаржитися вам на те, що вiн, усупереч правилам школи, приводить у клас приватну ученицю.
– Де ж я можу послухати це чудо?
– Накажiть, ваша ясновельможносте, професоровi, щоб вiн змусив ii проспiвати у вашiй присутностi, i тодi ви самi будете мати можливiсть судити про ii голос i величезне обдаровання.
– Твоя впевненiсть мимоволi змушуе мене повiрити тобi. Так ти говориш, що я колись чув ii… Я намагаюся пригадати, але…
– У церквi Мендiкантi в день генеральноi репетицii «Salve, Regina» Перголезе…
– Згадав! – вигукнув граф. – Голос, виразнiсть, розумiння надзвичайнi!
– І вона ж була тодi зовсiм дитиною, ваша ясновельможносте, iй було всього чотирнадцять рокiв.
– Так, але… пригадуеться, вона некрасива.
– Некрасива, ваша ясновельможносте? – перепитав здивований Андзолето.
– Як ii звали?.. Здаеться, це була iспанка… ще таке дивне iм'я…
– Консуело, ваша ясновельможносте.
– Так, так, це вона! Ти хотiв тодi одружитися з нею, i ми з професором iще посмiялися з вашого роману. Консуело! Так, так… улюблениця професора, розумниця, але дуже вже некрасива.
– Некрасива? – повторив приголомшений Андзолето.
– Авжеж, мiй хлопчику. А ти все ще в неi закоханий?
– Вона моя подруга, ваша ясновельможносте.
– «Подругою» ми називаемо й сестру, й коханку. Хто ж вона тобi?
– Сестра, ваша ясновельможносте.
– Тодi ти не засмутишся, якщо я скажу те, що думаю. У твоiй пропозицii немае жодноi краплi здорового глузду. Щоб замiнити Кориллу, треба бути ангелом краси, твоя ж Консуело, я добре пригадую тепер, не тiльки некрасива, а просто потворна.
У цю мить до графа пiдiйшов один iз приятелiв i вiдвiв його вбiк, а Андзолето все стояв, вражений, i, зiтхаючи, повторював: «Вона потворна!»
Роздiл 7
Вам, може, здасться дивним, ласкавий читачу, а тим часом це правда, що в Андзолето не було сформованоi думки щодо того, гарна чи некрасива Консуело. Вона була iстотою, настiльки вiдособленою вiд усiх i непомiтною у Венецii, що нiкому й на думку не спадало вiдхилити ii покрив забуття й мороку, аби глянути, пiд якою оболонкою – привабливою чи непримiтною – виявляються ii розум i доброта. Порпора, для якого нiчого не iснувало, крiм мистецтва, бачив у нiй тiльки артистку. Сусiди ii по Корте-Мiнеллi не ставили iй у докiр цнотливу любов до Андзолето: у Венецii не дуже суворi в цьому вiдношеннi. Але часом вони все-таки попереджали ii, що вона буде нещасна з цим бездомним юнаком, i радили iй вийти замiж за чесного, сумирного робiтника. А позаяк вона зазвичай вiдповiдала, що iй, дiвчинi без родини й опори, Андзолето саме й пiдходить, i до того ж за всi шiсть рокiв не було дня, коли б iх не бачили разом, причому молодi люди iз цього не робили таемницi й нiколи не сварилися, то зрештою всi звикли до iхнього вiльного й нерозривного союзу. Нiхто iз сусiдiв нiколи не упадав за «подругою» Андзолето. Чи тому, що вона вважалася його нареченою, чи внаслiдок ii вбогостi? Чи ii зовнiшнiсть нiкого не приваблювала? Найбiльш правдоподiбним е останне припущення.
А тим часом усiм вiдомо, що дiвчатка-пiдлiтки вiд дванадцяти до чотирнадцяти рокiв бувають зазвичай худi, незграбнi, що в рисах iхнього лиця, у фiгурi, у рухах немае гармонii. До п'ятнадцяти рокiв вони мовби «переробляються», за висловом лiтнiх француженок iз простолюду, i ось та, котра здавалася колись потворою, раптом стае якщо не гарною, то принаймнi миловидною. Є навiть прикмета, що для майбутностi дiвчинки невигiдно, якщо вона занадто рано стае гарненькою…
Увiйшовши в пору юностi, Консуело погарнiшала, як це вiдбуваеться з усiма дiвчатами, i про неi перестали говорити, що вона некрасива; так, вона й справдi не була вже некрасивою. Але оскiльки вона не була нi дофiною, нi iнфантою i ii не оточували придворнi, волаючи про те, як з кожним днем розквiтае краса царственоi дитини, оскiльки нiкому було пiклуватися з нiжною турботою про ii майбутнiсть, то нiхто й не потрудився сказати Андзолето: «Тобi не доведеться червонiти перед людьми за твою наречену».
Андзолето чув, що ii називали поганулею в тi часи, коли це для нього не мало нiякого значення, а вiдтодi як про зовнiшнiсть Консуело бiльше не говорили нi добре, нi погано, вiн i зовсiм перестав про це думати. Його марнославство було спрямоване тепер в iнший бiк – вiн мрiяв про театр, про славу; йому було не до того, щоб хвастатися своiми любовними перемогами. До того ж пекучу цiкавiсть, цей супутник ранньоi чуттевостi, було в нього значною мiрою вгамовано. Я говорив уже, що у вiсiмнадцять рокiв для нього не було таемниць у любовi, у двадцять два роки вiн уже був майже розчарований, i у двадцять два роки, як i у вiсiмнадцять, його прихильнiсть до Консуело, незважаючи на кiлька поцiлункiв, зiрваних без трепету й повернутих без знiяковiлостi, була так само безтурботною, як i колись.
Такий спокiй i така чеснота в парубка, який узагалi ними не вiдзначався, пояснювалися тим, що безмежна воля, що нею, як згадувалося на початку цiеi розповiдi, насолоджувалася юна пара, поступово обмежувалася й помалу, iз часом, майже зникла. Консуело було близько шiстнадцяти рокiв, i вона все ще продовжувала вести бродяче життя, втiкаючи пiсля занять у консерваторii на П'яццетту[42 - П'яццетта – «мала площа», слугуе мовби переддвер'ям, яке сполучае площу Святого Марка з морським каналом.] розучувати свiй урок i ласувати рисом у товариствi Андзолето, коли мати ii, украй виснажена, перестала спiвати вечорами у рiзних кав'ярнях, де вона дотепер виступала, граючи на гiтарi та збираючи грошi в дерев'яну тарiлочку. Бiдна жiнка знайшла притулок на одному iз найбiльш злидарських горищ Корте-Мiнеллi й там повiльно згасала на жалюгiдному одрi. Тодi добра Консуело, щоб не залишати матiр одну, зовсiм змiнила свiй спосiб життя. За винятком тих годин, коли професор удостоював давати iй уроки, вона або вишивала, або писала роботи з контрапункту, не залишаючи узголiв'я своеi владноi, але вбитоi нуждою матерi, що суворо поводилася з нею в дитинствi, а тепер являла собою жахливе видовище агонii без мужностi й без смиренностi. Любов до матерi та спокiйна самовiдданiсть Консуело нi на мить не зрадили ii. Радощi дитинства, волю, бродяче життя, навiть любов – усе вона принесла в жертву без гiркоти й без вагань. Андзолето часто скаржився на це, але, бачачи, що його докори марнi, вирiшив махнути рукою й почав розважатись. Однак це виявилося неможливим. Андзолето не був таким посидющим у роботi, як Консуело; вiн похапцем i погано займався на уроках, якi давав йому так само похапцем i погано його професор заради плати, обiцяноi графом Дзустiньянi. На щастя для Андзолето, природа, щедро обдарувавши його, допомагала йому, наскiльки можливо, надолужувати згаяний час i загладжувати результати поганого навчання; але в пiдсумку в нього виявлялося багато годин для гультяйства, i тодi йому страшно не вистачало товариства вiдданоi й життерадiсноi Консуело. Вiн спробував поринути у пристрастi, властивi його вiку й становищу: вiдвiдував шинки, програвав iз рiзними джигунами подачки, одержуванi часом вiд графа Дзустiньянi. Таке життя тривало тижнiв два-три, пiсля чого вiн вiдчув, що його загальне самопочуття, його здоров'я й голос помiтно погiршуються… Вiн зрозумiв, що неробство й розбещенiсть – рiзнi речi, а до розбещеностi в нього схильностi не було. Позбувшись порочних пристрастей, звичайно, тiльки з любовi до самого себе, вiн усамiтнився й спробував засiсти за навчання, але це усамiтнення здалося йому тяжким i нудним. Вiн вiдчув, що Консуело так само необхiдна для його таланту, як i для щастя. Старанна й наполеглива, Консуело, для якоi музика була такою ж рiдною стихiею, як повiтря для птаха або вода для риби, любила переборювати труднощi й, немов дитина, не усвiдомлювала при цьому значущостi своiх досягнень; прагнучи побороти перешкоди й проникнути в тайники мистецтва з огляду на той самий iнстинкт, який змушуе паросток пробиватися крiзь землю до свiтла, вона належала до тих рiдкiсних щасливих натур, для яких праця – насолода, щирий вiдпочинок, необхiдний, нормальний стан, а бездiяльнiсть – важка, болiсна, просто згубна, якщо вона взагалi можлива. Але вона iм незнайома: навiть коли здаеться, начебто вони ледарюють, вони й тодi працюють; у них немае мрiянь, а е мiркування. Коли бачиш iх за справою, думаеш, що вони саме в цей час створюють щось, тодi як у дiйсностi вони тiльки виявляють те, що вже створено ними ранiше. Мабуть, ти скажеш менi, любий читачу, що не знав таких виняткових натур. На це я можу вiдповiсти тобi, що на своему вiку зустрiв тiльки одну таку iстоту, але ж я старший за тебе. Ах, чому я не можу сказати тобi, що менi вдалося простежити на прикладi власного бiдного розуму божественну таемницю цiеi розумовоi дiяльностi! Але, на жаль, друже читачу, нi ти, нi я не будемо вивчати ii на нас самих.
Консуело працювала не покладаючи рук i завжди iз задоволенням. Цiлими годинами вiльно розспiвуючи або читаючи ноти, вона переборювала труднощi, якi злякали б Андзолето, якби вiн був полишений на самого себе; ненавмисно, не думаючи нi про яке змагання, вона мiж вибухами дитячого смiху, серед польотiв поетичноi та творчоi фантазii, властивоi людям iз народу в Іспанii та Італii, змушувала його рухатися за нею, вторити iй, розумiти ii, вiдповiдати iй. Андзолето, сам того не усвiдомлюючи й не помiчаючи, протягом ряду рокiв переймався генiальнiстю Консуело, всотуючи ii немов бiля самого джерела. Але внаслiдок своiх лiнощiв вiн являв собою в музицi дивне поеднання знання й неуцтва, натхнення й легкодумства, сили й незграбностi, смiливостi й безсилля – всього того, що при останньому його виступi занурило Порпору в цiлий лабiринт думок i припущень. Старий музикант не пiдозрював, що всi цi скарби знання Андзолето викрав у Консуело. Пояснюеться це тим, що, пробравши один раз дiвчинку за дружбу з таким шалапутом, вiн нiколи бiльше не зустрiчав iх разом. Консуело, прагнучи зберегти прихильнiсть свого вчителя, намагалася не попадатися йому на очi в товариствi Андзолето, а коли вони бували разом, вона, ще здалеку помiтивши професора, ховалася зi спритнiстю кошеняти за найближчу колону або забивалася в яку-небудь гондолу.
Цих застережних заходiв уживалося й пiзнiше, коли Консуело зробилася доглядальницею бiля постелi матерi. Андзолето, не в силах бiльше терпiти розлуку з Консуело, вiдчуваючи, що без неi вiн не може нi жити, нi сподiватися, нi спалахувати натхненням, нi навiть дихати, вирiшив дiлити з нею ii самiтницьке життя й iз вечора у вечiр вислуховувати кпини та вiдчувати на собi спалахи роздратування ii вмираючоi матерi. Нещасна жiнка за кiлька мiсяцiв до смертi стала менше страждати й пiд впливом своеi набожноi дочки сама зм'якшилася. Помалу вона звикла до послуг Андзолето, i сам вiн, хоча зовсiм не був створений для такоi ролi, звик ставитися до слабостi й до страждання лагiдно, з веселою готовнiстю допомогти. В Андзолето була розважлива вдача i приемнi манери. Його вiрнiсть стосовно Консуело та ii самоi нарештi скорила серце матерi, i перед смертю вона змусила iх заприсягтися, що вони нiколи не розлучаться. Андзолето дав слово й у цю урочисту хвилину навiть пережив нiколи досi не вiдчуте глибоке розчулення. Вiн з тим бiльш легким серцем дав цю обiцянку, що вмираюча сказала: «Хоч ким би вона була для тебе – подругою, сестрою, коханкою чи дружиною, не кидай ii, адже вона тiльки тебе й визнае, тiльки тебе й слухае». Потiм, прагнучи дати дочцi розумну й корисну пораду й, не замислюючись над тим, наскiльки вона здiйсненна, мати, як ми вже бачили, взяла особливу обiтницю з Консуело, що та не буде належати своему коханому до вiнця. Дiвчина заприсяглася, не передбачаючи перешкод, якi могли виникнути через невiр'я й незалежний характер Андзолето.
Осиротiвши, Консуело продовжувала заробляти шиттям, але в той же час займалася й музикою, вбачаючи в нiй iх спiльну з Андзолето майбутнiсть. Протягом двох останнiх рокiв, коли Консуело жила сама на своему горищi, Андзолето зустрiчався з нею щодня, але не вiдчував до неi нiякоi пристрастi. Втiм, вiн не вiдчував пристрастi й до iнших жiнок, вiддаючи перевагу над усiм принадностi дружньоi близькостi з Консуело та задоволенню жити бiля неi.
Не осягаючи до пуття величезних здiбностей своеi подруги, вiн усе-таки настiльки встиг розвинути в собi музичний смак i розумiння, аби усвiдомлювати, що в неi бiльше вмiння й можливостей, нiж у всiх спiвачок театру Сан-Самуеле, не виключаючи самоi Корилли. І ось до його прихильностi приедналася надiя, майже впевненiсть у тому, що, об'еднавши своi iнтереси, вони з часом вибудують блискучу кар'еру. Консуело не мала звички думати про майбутне; передбачати було не в ii характерi. Вона була готова займатися музикою винятково за покликанням, а спiльнiсть iнтересiв, що виникала в неi з Андзолето завдяки тому, що вони обое займалися цим мистецтвом, уявлялась iй тiльки як джерело ще бiльшоi взаемноi прихильностi й щастя. Тому, раптом вирiшивши прискорити здiйснення iхнiх мрiянь, Андзолето навiть не попередив ii. У ту хвилину, коли Дзустiньянi був заклопотаний, ким замiнити Кориллу, з рiдкiсною проникливiстю вгадавши думки свого покровителя, юнак внiс ту несподiвану пропозицiю, про яку вже йшлося.
Потворнiсть Консуело, ця несподiвана, дивна перешкода, непереборна, якщо тiльки граф не помилявся, внесла страх i сум'яття в душу Андзолето. У такому станi побрiв вiн на Корте-Мiнеллi. Зупиняючись на кожному кроцi, вiн силкувався уявити собi образ подруги й усоте запитував себе: «Так вона некрасива? Потворна? Бридка?»
Роздiл 8
– Що ти так дивишся на мене? – запитала Консуело, бачачи, що Андзолето, увiйшовши до кiмнати, мовчки розглядае ii з якимось дивним виглядом. – Можна подумати, що ти мене нiколи не бачив.
– Це правда, Консуело, – вiдповiв вiн, – я нiколи тебе не бачив.
– Що ти говориш? Ти сповна розуму?
– О господи! – вигукнув Андзолето. – У мене в мозку немов якась чорна пляма, через яку я не бачу тебе.
– Боже милосердний! Та ти хворий, мiй друже!
– Нi, люба моя, заспокойся, i постараймося все з'ясувати. Скажи менi, Консуело, ти вважаеш мене красивим?
– Ну звичайно, адже я тебе люблю.
– А якби ти мене не любила, яким би я тобi здавався?
– Звiдки менi знати?
– Але, коли ти дивишся на iнших чоловiкiв, розрiзняеш же ти, красивi вони чи некрасивi?
– Розрiзняю, але для мене ти гарнiший усiх красенiв.
– Через те, що я дiйсно красивий, чи через те, що ти мене любиш?
– І через те й через iнше. Втiм, усi вважають тебе красивим, i ти сам це добре знаеш. Але яке тобi до цього дiло?
– Менi хочеться знати, чи любила б ти мене, якби я був потворний?
– Мабуть, я й не помiтила б цього.
– Виходить, на твою думку, можна любити й некрасивого?
– Чому ж нi? Адже любиш ти мене.
– Виходить, ти некрасива, Консуело? Говори, вiдповiдай же! Ти справдi некрасива?
– Менi завжди це говорили. А сам ти хiба цього не бачиш?
– Нi, нi, справдi не бачу.
– Ну, тодi я вважаю себе досить гарною й дуже задоволена цим.
– От зараз, Консуело, ти дивишся на мене такими добрими, щирими, люблячими очима, що здаешся менi прекраснiшою за Кориллу. Але менi хочеться знати, чи дiйсно це так чи це тiльки моя омана. Розумiеш, я добре знаю твое лице, знаю, що воно чесне й подобаеться менi. Коли я роздратований, воно дiе на мене заспокiйливо, коли я смутний, утiшае мене, коли я пригнiчений, надихае мене. Але я не знаю твоеi зовнiшностi. Я не знаю, Консуело, чи дiйсно ти некрасива.
– Я ще раз запитую: яке тобi до цього дiло?
– Менi необхiдно це знати. Як ти гадаеш, чи може красивий чоловiк любити некрасиву жiнку?
– Але ж любив ти мою бiдолашну матiр, а вона зробилася пiд кiнець цiлковитим страховиськом. А я ж бо як ii любила!
– І ти вважала ii потворною?
– Нi. А ти?
– Я й не думав про ii зовнiшнiсть. Але це зовсiм не те, Консуело… Я говорю про iншу любов – про пристрасну; адже я тебе люблю саме такою любов'ю, чи не правда? Я не можу обходитися без тебе, не можу з тобою розлучитись. Адже це справжня любов, правда?
– А чим iншим могло б це бути?
– Дружбою.
– Так. Можливо, що це i е дружба.
Тут здивована Консуело замовкла й уважно подивилася на Андзолето. А той, поринувши в роздуми, уперше сушив собi голову над тим, що вiн вiдчував до Консуело – любов чи дружбу, i про що говорили цей спокiй почуттiв i ця цнотливiсть, яку вiн так легко зберiгав бiля неi, – про повагу чи про байдужiсть? Уперше подивився вiн на дiвчину очима молодого чоловiка, не без деякого хвилювання розбираючи й оцiнюючи ii чоло, очi, фiгуру – все те, що дотепер жило в його уявi у виглядi якогось затуманеного iдеального цiлого. Уперше схвильована Консуело була збентежена поглядом свого друга: вона зашарiлася, серце ii забилося, i, не маючи сили дивитись у вiчi Андзолето, вона вiдвернулась. Андзолето все ще продовжував зберiгати мовчання. Не зважуючись його перервати, Консуело раптом вiдчула невимовну тривогу, великi сльози одна за одною покотилися по ii щоках, i, затуляючи лице руками, вона вигукнула:
– О, я бачу, ти прийшов менi сказати, що не хочеш бiльше, аби я була твоею подругою.
– Нi, нi, нiколи я цього не говорив i не говорю! – вигукнув Андзолето, наляканий ii слiзьми, якi бачив уперше, i поспiшно по-братському обiйняв ii.
Але в цю мить Консуело вiдвернулась, i тому замiсть свiжоi, прохолодноi щоки поцiлунок його зустрiв гаряче плече, ледь прикрите косинкою iз грубого чорного мережива.
Коли перший спалах пристрастi виникне в сильнiй молодiй iстотi, яка зберегла всю свою дитячу чистоту, але вже досягла повного розквiту, вiн викликае приголомшливе, майже болiсне вiдчуття.
– Не знаю, що зi мною, – мовила Консуело, вириваючись iз обiймiв свого друга iз страхом, якого досi не вiдчувала, – але менi зле, менi здаеться, начебто я вмираю…
– Не треба вмирати, люба, – говорив Андзолето, нiжно пiдтримуючи ii, – тепер я переконаний, що ти красуня, справжня красуня.
Дiйсно, Консуело була дуже гарна в цю мить. І Андзолето, вiдчувши це всiею своею iстотою, не мiг стриматися, щоб не висловити iй свого захоплення, хоча й не був упевнений у тiм, що ii краса вiдповiдае вимогам сцени.
– Та скажи нарештi, навiщо тобi знадобилося сьогоднi, щоб я була красива? – запитала Консуело, зненацька сполотнiвши й знесилiвши.
– А хiба тобi самiй не хочеться бути красивою, мила Консуело?
– Так, для тебе.
– А для iнших?
– Яке менi до них дiло?
– А якби вiд цього залежало наше майбутне?
Тут Андзолето, бачачи, як збентежив вiн свою подругу, вiдверто розповiв iй про те, що сталося мiж ним i графом. Коли вiн передав iй не дуже втiшнi для неi слова Дзустiньянi, добродушна Консуело, що зрозумiла тепер, у чому рiч, i встигла заспокоiтися, витерла сльози i розсмiялася.
– Як, – вигукнув Андзолето, уражений такою цiлковитою вiдсутнiстю марнославства, – ти нiтрохи не схвильована, не збентежена? О, я бачу, Консуело, що ви маленька кокетка й чудово знаете, що ви не потворнi.
– Послухай, – вiдповiла вона, всмiхаючись. – Позаяк ти надаеш такого значення усiляким дурницям, я мушу тебе трохи заспокоiти. Я нiколи не була кокеткою: при моiй зовнiшностi це було б смiшно. Одначе безсумнiвно, що я тепер уже не потворна.
– Справдi? Ти це чула? Хто ж говорив тобi це, Консуело?
– По-перше, моя мати, ii нiколи не бентежила моя некрасивiсть. Вона не раз повторювала, що це мине й що сама вона в дитинствi була ще гiрша. А тим часом я вiд багатьох, хто знав ii, чула, що у двадцять рокiв вона була найкрасивiшою дiвчиною в Бургосi. Пам'ятаеш, коли вона спiвала в кав'ярнi, не раз доводилося чути: «Яка, мабуть, ця жiнка була гарна в молодостi». Бачиш, друже мiй, для бiднякiв краса – це справа однiеi митi: сьогоднi ти ще не красива, а завтра вже перестала бути красивою. Можливо, i я ще буду гарненькою, тiльки б менi не перевтомлюватися, висипатися добре та не дуже голодувати.
– Консуело, ми з тобою не розлучимося. Я незабаром розбагатiю, ти нi в чому не будеш мати потреби й зможеш гарнiшати, скiльки тобi заманеться.
– У добрий час! Нехай допоможе нам Господь в усьому iншому!
– Так, але все це не вирiшуе справи зараз: необхiдно дiзнатися, чи вважатиме тебе граф достатньо красивою для сцени.
– Клятий граф! Тiльки б вiн не був занадто вимогливим.
– Ну, принаймнi ти не погануля.
– Так, я не погануля. Ще недавно я чула, як скляр, – той, що живе напроти нас, – сказав своiй дружинi: «А знаеш, Консуело зовсiм непогана з лиця, до того ж у неi чудова фiгура, а коли вона смiеться, так просто серце радiе; коли ж заспiвае – робиться й зовсiм красивою».
– А що вiдповiла на це його дружина?
– Вона вiдповiла: «А тобi що до цього, дурню? Лiпше займайся своею справою: одруженому чоловiковi нема чого заглядатися на дiвчат».
– І, скажи, видно було, що вона гнiваеться?
– Ще й як!
– Так, це гарна ознака. Вона вважала, що чоловiк ii не помилився. Ну, а ще що?
– А потiм графиня Моченiго, – я шию на неi, i вона завжди турбувалася про мене, – отож минулого тижня входжу я до неi, а вона й говорить докторовi Анчилло: «Подивiться, докторе, як ця дiвчинка виросла, побiлiла, яка в неi чарiвна фiгура».
– А доктор що вiдповiв?
– Вiн вiдповiв: «Так, дiйсно, панi, я не впiзнав би ii, присягаюся вам! Вона з тих флегматичних натур, якi бiлiють, коли починають повнiти; побачите, з неi вийде красуня».
– Чи не чула ти ще чого?
– Ще iгуменя монастиря Санта-К'яра, – вона замовляе менi вишивки для своiх вiвтарiв, – теж сказала однiй з черниць: «Хiба не моя була правда, коли я говорила, що Консуело схожа на нашу святу Цецилiю[43 - Свята Цецилiя – згiдно з католицькою легендою, знатна римлянка, що прийняла мученицьку смерть за християнство. Вважалася покровителькою музики, особливо церковноi.]? Щоразу, молячись перед образом, я мимоволi думаю про цю дiвчинку, думаю й прошу Бога, щоб вона не впала в грiх i завжди спiвала тiльки в церквi».
